Текст книги "Червоний диявол"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Війт йшов сердитий, постукуючи палицею, не підіймаючи сивої голови. Раптом перед самими воротами перед ним знову виросла червона постать Мартина.

– Ти чого далі тут? – зупинився війт. – Чого ти ходиш по ночах, дім мій соромиш? – стукав він палицею. – Та коли б не пам’ять про твого батька, я б тебе давно засадив за ті одні слова, що ти панові цехмайстрові сказав! А тепер востаннє кажу, як ще раз мені попадешся, у в’язниці замкну!

– Пане війте, батечку рідний! – зняв Мартин шапку, кланяючись війтові до самої землі. – Не губіте ви нас! Віддайте мені Галю!

– Мовчати! – закричав запальний війт. – Щоб я про це більше ні слова не чув. Завтра Ходика приїжджає – завтра Галя під вінець іде!

І сердитий війт із силою стукнув дубовою хвірткою та клацнув перед розгубленим Мартином залізним засувом.

– Гм, – розвів руками Мартин, штовхнувши дубову хвіртку і впевнившись, що тепер уже ніяк неможливо дістатися до війтового двору.

Що ж тепер робити? Мартин кілька хвилин стояв нерухомо, не знаючи, що почати. Врешті гнівний оклик досади вирвався з його грудей.

– А! – з силою жбурнув він шапкою об землю. – Треба щось вигадати, чорт забирай! – І великими широкими кроками рушив вниз по Боричевому Току. – Хіба поставити Івану Воїну догоридригом свічку? – зупинився він на мить, і його очі загорілися злою радістю. – Він, він завжди послухає! Так цього проклятого глистюка і скорчить, правцем поставить! Та так йому і слід!.. Але ні, – махнув рукою Мартин і знову рушив уперед, – мала надія! Адже ж Ходика такий пролаза: якщо вже він і суддів трибунальних та задворних обвів довкола пальця, якщо вже він саксона зверне і виверне, то чи багато йому потрібно, щоб Івана Воїна перехитрити? Не одну, либонь, свічку йому поставив! А тут і зволікати не можна, так треба, що, хай як, а придумати за нинішню ніч! Завтра той рудий глистюк приїде, а позавтра вже й останній день, там заговини і масляна. А! – ляснув він себе рукою по лобі. – Що ж діяти, що ж діяти? Невже віддати йому цю кохану голівку? Нізащо!

Щоки Мартина спалахнули, от всього десять хвилин тому тулилася вона до його грудей; він притискав до себе цю дитячу постать, цілував мокрі оченята, слухав любую розмову… – І щоб це було востаннє?! Щоб він, Мартин Славута, віддав її тому глистюкові?

– Не бути цьому, не бути! – вголос крикнув Мартин, зупиняючись серед вулиці і не помічаючи, як при його появі двоє запізнілих городян із числа шинкових разуразників кинулись було навтьоки, та так і розтяглись біля цехмайстрових воріт.

Мартин повернув на ратушну площу, проминув ратушу, проминув нову кам’яну Богоявленську церкву і зовсім машинально, не дивлячись, куди, пішов доволі широкою вулицею, що вела просто до Дніпра. Раз… два… три… пролунав за ним двадцять один удар із замкової вежі, але Мартин їх не чув.

«Що ж удіяти, що ж удіяти? – з відчаєм повторював він, термосячи свого світлого вуса. – Вбити собаку, чи що? За цим би затримки не було, та яка ж від цього Мартину користь? Таж звелять і його «ничим не уводячись, на горло скарати». «Ех, – стиснув він кулаки, – завезти її чи що, та як завезти і куди? Приписатися до чужого міста? Пропадуть усі старожитні маєтки і права. Та й не гаразд таке діло затівати: невже наслідувати буйну шляхту?»

І, оскільки ніяких інших гадок більше не було, Мартин звів уже було очі до неба, як раптом погляд його упав на високий дім зліва, що всього двома вікнами виходив на вулицю. Над одностульними дверима погойдувались на жердині пляшка і пучок соломи; з-під щільно зачиненої віконниці ледь помітною смужкою пробивалося бліде світло. Мартин так сильно штовхнув ногою двері, що вони з гуркотом зіскочили із завіс та розчинилися перед ним.

– Ой вей! – пролунав переляканий крик, і високий худий жид із довгою сивою бородою і такими ж сивими пейсами всім своїм тулубом упав на прилавок.

Мартин зупинився на порозі. Велику кімнату тепер порожнього шинку ледь освітлювала тонка скіпка, що горіла на прилавку. Дерев’яні столи і лавки тепер були присунуті до стіни. З-під розтягненого тулуба Лейзара викотилося кілька синіх згортків, з яких де-не-де висовувались золоті червінці. Лейзар дивився на Мартина розширеними застиглими очима, на його змертвілому обличчі виступив піт, зуби вибивали дріб, губи тремтіли, але жодного звуку не злітало з них.

– Та що ти, Лейзаре, чи здурів? Чи думаєш, що я хочу ограбувати тебе?! – сердито крикнув Мартин, ще стоячи на порозі.

– Ой вей! – заговорив було Лейзар, але його губи й зуби так дрижали, що він не міг і слова закінчити.

Мартин переступив поріг і зачинив двері.

Побачивши ці рухи, жид судомним жестом ухопився за прилавок, ще більше притискаючись до червінців, і закричав так голосно, як лише міг, відчайдушним здушеним голосом:

– Гвулт! Вейз мір!

– Та чи ти, Лейзаре, очумів, чи не пізнаєш мене? – крикнув уже зовсім сердито Мартин і тяжко опустився на сусідній стілець. – Вина мені! – вигукнув він.

Його голова звісилась на руки. Тяжкі думи не залишали, і надії попереду не виднілося. Плащ і каптур упали з нього і скотилися на підлогу.

– Ой вейз мір! – вдарив себе рукою по голові Лейзар, підходячи до Мартина. – Та що ж це зі мною приключилося? Це ж шановний пан Славута, а я думав, що… – жид понизив голос і, підозріливо оглянувши кімнату, додав, – що він червоний диявол!

– Ух, та й хотів би я цього разу дияволом бути! – стукнув Мартин кулаком по столі.

– А що ж там таке? – зацікавився Лейзар, схиливши свою голову до самого Мартина, так що його сиві пейси аж торкнулися стола.

– А таке, – зблиснув Мартин очима, закусуючи губу, – що або сам себе уб’ю, або весь Київ спалю!

– Фуй! – відсахнувся Лейзар, притискаючи розчепірені руки до грудей. – Чи ж можна такі страшні слова говорити?

– Не те що говорити, а й робити, коли заступають світло! – крикнув Мартин, стискаючи голову руками. – Давай меду, вина, трунку, трутки дай!

– Нащо трутки? – поволі заговорив жид, потискаючи руками. – Меду і вина можна, а трутки… фе!

Перед Мартином з’явилися два високі кубки. Мартин перевернув один із них і залпом висушив до дна.

– Мало, – подав він жидові кубок, – дай вогню, щоб все тут спалити! – вдарив він себе кулаком у груди.

– Вогню? Боже сохрани! Я й так боюся, щоб не видно було світла на вулиці, а то як помітять бурмістри світло в таку пізню пору, одразу з мене штраф заберуть! А, може, пан Мартин з ласки своєї скаже мені, що з ним трапилось? – заговорив він м’яким, улесливим голосом. – Лейзар старий жид, Лейзар пана ще маленьким знав, Лейзар пана любить, Лейзар все знає і всьому зуміє допомогти!

– Ти зможеш допомогти? – звів Мартин на нього очі. – Та якби ти зміг мені допомогти, я б тебе золотом засипав!

– Ух! – зітхнув жид і очі його зайнялися. – Нащо осипати, я з пана так багато не візьму, нащо? Маленький даруночок, а Лейзар завше радий панові послужити.

– То слухай же, – почав Мартин, – е, та що там говорити! – знову скрикнув він із припливом досади. – Тут допоможе тільки Бог або чорт.

– Говори, говори, ясний пане, – замотав головою Лейзар, передчуваючи головоломну задачу, – у Лейзара не порожньо в голові!

Мартин глянув на жидове обличчя, яке пожвавішало та розгорілося, і почав тихо шепотіти, пересипаючи свою мову прокляттями.

– Ходика?! – радісно скрикнув Лейзар, притискаючи пальця до рота, і перед його очима одразу постали орендні шинки і крамниці, перебиті в нього Ходикою, гроші, роздані тим на проценти… Тепер бажання Лейзара допомогти Мартинові проти Ходики стало ще палкішим. – Можна, можна, – натхненно прошепотів він, схвально киваючи головою, так що його довгі пейси загойдалися над столом.

– Та ж завтра брат його, Федір, до міста в’їжджає, на післязавтра війт і вінець призначив.

– Пс… пс… пс… – зацмокав Лейзар губами. – А звідки він їде?

– Та везе війтові товари із Царгороду. Вже зі Ржищева виїхав, завтра в’їде до Києва.

– Через митницю проїжджає? – гарячково спитав Лейзар, впиваючись очима в Мартина.

Мартин ствердно кивнув головою.

– І війт воєводу не терпить? – вів далі Лейзар із завмиранням, ще сильніше наблизивши своє обличчя до Мартина.

– Щоб воєводу доїхати і доньку за Ходику віддає.

– А! – відсахнувся Лейзар, вдаривши себе по чолі. – Є, є! Знайшов. Слухай, пане, слухай. Чи немає в тебе якоїсь коштовної штуки? Адже ти із золотарського цеху.

– Є! Така, що весь Київ здивує.

– Тим барзєй, тим барзєй. Воєвода сохне за молодою княгинею Крашковською, очі його вже погасли, то, може, діаманти їм блиску наддадуть.

І Лейзар заговорив палким швидким шепотом, киваючи головою, витягуючи руки і шию з такою швидкістю, наче боявся, щоб блискуча думка, яка його осінила, не щезла, не випарувалася, доки він шукатиме годящі слова.

Чим більше шепотів Лейзар, тим сильніше світлішало Мартинове обличчя, в його очах загорялося юнацьке завзяття.

– Лейзаре! – захоплено скрикнув він урешті, на крок відступивши від жида. – Та ти не людина, – ти чорт!

Але це порівняння не зовсім сподобалося Лейзарові.

– Фуй! – скривився він і кинув підозріливий погляд на червоний плащ, який лежав на підлозі. – І нащо таке казати проти ночі? Та й часу гаяти не слід: от-от вдарить двадцять друга година.

– Це все добре, Лейзаре, – спохопився Мартин, – та як же я туди проберуся? Скажімо, біля воєводської брами мійська сторожа стоїть, можна б і підкупити кого. Але ж від мене в цьому червоному плащі кожен дурень тікає, як чорт від ладану.

– У цьому й річ, у цьому й річ! – з новим припливом енергії скрикнув Лейзар. – Не треба буде і грошей тратити! – І, тягнучи за собою Мартина у найтемніший куток, Лейзар знову зашепотів, так само палко, так само поспішно, сильно жестикулюючи руками.

* * *

Чвертю години пізніше з дому Лейзара обережно вислизнула висока і ставна постать у червоному, наче вогонь, плащі і такому ж каптурі на голові. З-під каптура стирчали два підвищення, а обличчя було зовсім закрите широким плащем.

Постать вислизнула непомітно, тримаючи під полою невеличкий потайний ліхтарик, і швидким кроком рушила у напрямку ратушної площі та Житнього торгу. На вулицях не було ні душі. На великому замковому годиннику вибило двадцять два удари.

– Ого-го, – сам до себе промовив Мартин, – до півночі всього дві години.

Проминувши ратушну площу та Житній торг, Мартин підійшов до того місця Замкової гори, де вилися вирубані у кризі східці, що вели до Воєводської брами. Біля підніжжя гори тяглася вуличка, за нею йшов земляний вал, міцний дерев’яний острог, а за ним рів і за ровом круто й обривисто здіймалася Щекавиця-гора. Її вершина була покрита густим гаєм, а сніжні кучугури покривали всі боки. Воєводська брама з шестикутною високою баштою підіймалася просто навпроти Щекавиці. Тепер, при слабкому зоряному світлі, замок здавався якоюсь чорною громадою, що здіймалася на вершині сніжної гори. Мартин почав обережно підійматися по крижаних східцях. Піднявшись до половини гори, він на кілька хвилин зупинився, щоб перевести подих, і глянув униз.

Ще не добравшись до половини гори, Мартин уже стояв на доволі значній висоті. Там, внизу, біля його ніг, тісними кривими вуличками розкинулось місто. Червоні черепичні та гонтові покрівлі високих домів підіймаються близько-близько одна до одної. Там і сям між ними встають куполи церков. Де-не-де на них відбився бляклий зоряний блиск. А от наліво і сірі шпилі домініканського монастиря. От міський вал, от і мійська брама – видно, як гріється біля неї група вартових. А там направо гора за горою, сніжні, високі, вони наче льодовим кільцем охопили місто до самого Дніпра… І білою, блякло виблискуючою смугою розлився широкий нерухомий Дніпро біля міського підніжжя – Подолу, і, звиваючись, припав до гористих берегів. «Вартуй!» – ледь чутно донеслося з мійської брами. «Вартуй!» – глухо відповів голос угорі над головою. Мартин ще раз вдихнув прохолодне свіже повітря і рушив уперед… От над ним уже ясно вималювались замкові стіни, високі, совиті^[39], розділені на численні городні^[40]. Кожна міська сім’я мусила за свій кошт вибудувати і підтримувати певну частку фортечної стіни; за це вона діставала право прибудовувати до своєї ділянки з внутрішнього боку комору, де сім’я і ховала своє добро під час облог та нападів. П’ятнадцять високих шестикутних башт здіймається на стінах. Глибокий рів оточує їх; по стіні розміреним кроком то там, то сям рухається вартовий. Обережно, майже зовсім пригнувшись, Мартин пробирався до Воєводської брами.

«Що, як перекидний міст піднятий?» – задавав він собі питання, яке весь час його тривожило. – Не повинно б, час спокійний, татар не чути, там і завжди стоїть невсипуща сторожа. Ну, а що, як раптом?»

Мартин навіть зупинився від такої моторошної думки. Однак зволікати було ніколи! Діставшись до самої вершини гори, Мартин поповз уздовж рову, наближаючись до воєводської брами. Не доходячи кроків п’ятдесяти до неї, він ледь підвівся і виглянув: звідси мусило бути видно перекидний міст. Радість охопила його: просто з другого ярусу шестикутної Воєводської брами з темних амбразур на той бік рову спускалися тяженні залізні ланцюги.

Тим часом біля підйомних воріт, у невеликій сторожці під склепіннями башти групка вартових зібралася довкола замкового хорунжого, пана Лоя. Низенький і товстенький пан Лой сидів на дерев’яній лаві. Попри те, що все його кумедне тіло, здавалось, складалося лише з неохопного черева, посадженого на куценьких ніжках, з круглою пробкою замість голови, пан Лой завжди мав гідну поважну поставу, особливо коли розмовляв зі своїми підлеглими. Вартові гуртком стояли довкола нього.

– І ви самі це бачили? – допитував їх пан Лой зі зневажливою ухмилкою на круглому блискучому обличчі.

– Аякже, та пан і сам тоді вибіг на площу…

– Гм, – махнув рукою пан Лой, – коли ж це я вибіг? Пізно! Він-то, мене повидівши, і кинувся навтьоки, підібгавши хвоста. Так що й слід застиг… Коли б я з вами був у ту пору, як він на міст влетів, не втік би він од мене, нізащо, хоч би верхи на відьмі сидів. А чого ж ви його не ловили?

– Де ж його ловити? Сам пан бачив, – Семен торкнув було його за стремено, та й гепнув, мов неживий.

– А чому гепнув? Га? – прикрикнув пан Лой. – Бо неуки ви, гречкосії, от що! Хто ж до чорта так просто підходить? Ти спробуй простого бика за ногу взяти, то й він тебе рогом бодне! А ти чорта хотів рукою піймати! Тьху тільки! – сплюнув він убік. – І більш нічого! Ось я вже пізно на площу прибіг, – вів далі пан Лой, прикладаючись до похідної баклажки, що висіла в нього при поясі, – а чи ви бачили, як я кинувся його доганяти? – обвів він присутніх переможним поглядом, підіймаючи плечі і вип’ячуючи груди вперед.

І, хоча вартові чудово пам’ятали, як пан Лой поспішно сховався в сусідньому домі, але слова його були вимовлені таким упевненим тоном, що їм і справді здалося, – мабуть, вони помилилися, і то був не пан Лой, а хтось інший.

– Отож, – продовжував пан Лой, насолодившись ефектом своїх слів, – і не будь я пан Лой, зі славного герба Свічок, коли б оцей самий диявол не трапив мені до рук, якби ж я, на лихо, не забув удома однієї штучки. Так! А все тому, що ви боягузи, а не військові люди, та й не знаєте нічого! Слухайте ж: перший проти них засіб от що, – він підняв ефес своєї шаблі, що утворював хрест, – другий – заговорна молитва, а третій… – тут пан Лой зам’явся і потім додав таємничим шепотом. – Третього нікому не можна розказати! Мені його один чаклун передав і страшне на нього закляття наклав. Так! А, думаєте, мало я на своєму віку відьом переловив? Ого-го! – задоволено потер він руки, слідкуючи за зляканими і цікавими обличчями своїх слухачів. – Деякі, ті, що молодші, навіть загравали зі мною, – підморгнув він бровою і поправив свого щетинистого короткого вуса. – Та ж їм, бідолашкам, теж обридає все зі своїми чорнопикими паничами водитися, а був я, треба вам, панове, сказати, і молодцем, і красенем першої руки. І-і! Жінки мліли! Не одна панна через мене прогулялася на той світ, м-да! – оглянувся він, взявшись в боки і зсунувши шапку.

Слухачі кинули сумнівний погляд на кругленьку постать пана Лоя, але ці слова були вимовлені так впевнено, що вони з ним погодилися.

– Отак-то! А згадалася мені одна історія, – вперся він лівою рукою в коліно і, приклавшись до баклажки, обтер вуса рукавом. – Славна була штука! Хто інший на моєму місці зі страху би з місця не зрушив, а я… Та ось, слухайте! – Пан Лой посунувся на лавці, широко зітхнув, при чому сколихнувся весь його величезний живіт, розправив вуса, відкашлявся і почав:

– Було це під Смоленськом… Обложили ми його… Нудьга у стані, нудота смертна! Битв великих немає, а от тільки моримо місто. От влаштували ми бенкет… Та й пробенкетували до півнів… А мені додому через ліс дорога… Йду я, в голові постукує, на серці тоскно… Хоч би, думаю, чорт якусь відьму послав чи сам попався мені для розваги… І тільки я це, панове, подумав, як переді мною вона і є! Молоденька така, гарнісінька, як панночка… Усміхається мені, пальцем манить! Я за нею, а вона в хащі… Я за нею туди, а вона ще далі, дражниться зі мною! Лечу я по ярах, по проваллях, через пеньки перескакую, а вона то вигляне, то знову сховається… Тільки ж я ухитрився, плигнув із розбігу та й ухопив її… Що б ви думали? На рівному місці спіткнувся і зірвався в якийсь яр… Лечу… міцно відьму тримаю, а мене щось товче та й товче… Скотився на дно, а воно як затопить по довбешці, аж іскри посипались… Я глянь, – а це я не відьму, якусь сучкувату колоду тримаю… Перекинулася, шельма!.. А то раз я із чортом у карти грав… Вигадали цікаву гру, назвали її дьябелкою… Не такий сатана страшний, як його малюють, не такий і хитрий… Завжди у людській подобі ходить, лише рукавички на руках… А от, у якій подобі був той, кого ти перший побачив?

– Такий, як ми, – неохоче заговорив наймолодший із вартових, – тільки плащ на ньому вогненний, як жар, з очей іскри сиплються, у коня вогонь із ніздрів валить.

Тихий шум біля входу перебив його слова.

Очі пана Лоя одразу ж стали круглими, мов у сови, багряні щоки зблідли, погляд застиг.

– Чули? – спитав він.

– Чули! – тихо відповіли йому.

Кілька хвилин тривала повна тиша.

– Гм, – урешті відкашлявся пан Лой, поправляючись на лавці, – певне, собака блукає, їх тут… – але пан Лой не договорив: на дерев’яному мості виразно залунав звук важких кроків.

– Кроки! – насилу вимовив тремтячим голосом молодий вартовий.

Кроки залунали ще виразніше, але на мості нікого не було видно.

– Йде! – шепнув інший, хапаючись за мушкета.

– Ок… ок… ликни, – ледве зумів сказати пан Лой.

– Хто йде! – боязко крикнув молодий вартовий.

Відповіді не було.

– Гасло! – гучно крикнув інший.

І раптом серед повної тиші виразно та голосно почулося: «Червоний диявол!» – і червона, як вогонь, постать виросла у баштових воротях.

Не крик, а якийсь здушений зойк сколихнув склепіння. Всі кинулися тікати, немов розсипані клубки. Пан Лой так і беркицьнувся на землю, жах, що охопив його, скам’янив коротенькі ніжки, і пан Лой покотився під ноги своїх вартових. Двоє з них спотикнулися об огрядне тіло пана хорунжого і впали зверху, інші заплутались у купі та простяглися тут же. Важка дубова лава, позбувшись тягаря, високо здійнялася в повітря і з гуркотом полетіла на розпластаних людей.

Червона постать безперешкодно пройшла під баштовими склепіннями і вступила на замковий двір.

У замку все вже було тихо і спокійно. З внутрішнього боку стіни тягнувся ряд прибудов; біля кожної городні особлива комора, куди на випадок облоги городяни, що її будували, мали право ховати свої пожитки.

Це було зовсім окреме маленьке містечко. Направо і наліво тягнулися конюшні та склади зброї і пороху. Мартин трохи знав пана воєводу і часто бував у замку, тож йому нескладно було відшукати дорогу до воєводського будинку. Все ще не спускаючи з голови червоного каптура, він рушив уперед. От він проминув довгий сарай – шопу, де стояли діла^[41]; от лазні^[42], кліті, пекарні; Мартин і їх проминув та вийшов на саму середину замкової площі. Тут у великому безладі тіснилися численні маленькі десятинні будиночки. Ось направо здіймається славний кам’яний дім Печерського монастиря, а недалеко від нього дім багатих зем’ян Горностаїв; от і знайомі церкви із зеленими куполами та золотими хрестами зверху, а онде, в кінці замку, майже біля самої Драбської брами^{14}, видніється шпиль костьолу. Нарешті Мартин зупинився перед найбільшим і найбагатшим домом, домом пана підвоєводія київського.

Посередині дому висувався просторий і високий ґанок. Дім був білим, кам’яним, із червоним черепичним дахом. Великі вікна була закриті розмальованими віконницями, але з-під двох із них сміливо та зухвало виглядали яскраві смужки світла, начебто сповіщаючи усім перехожим, що в цьому вишньому городі кінчається влада війта. Мартин вийшов на ґанок і, вступивши в сіни, повернув наліво. Двері не були зачиненими; Мартин обережно відкрив їх і зайшов до світлиці.

У світлиці було темно, тільки із прочинених дверей, які вели до сусідньої кімнати, широкою смугою падало світло. Мимохідь Мартин помітив багату обставу і дорогі килими. Мартин поспіхом пішов далі та нерішуче зупинився на порозі. Пан воєвода не помітив його. Він сидів за великим столом, покритим темним килимом, у високому шкіряному кріслі. На столі в незграбних мідних шандалах горіли жовті воскові свічки і освітлювали велику пожовклу книгу, розкриту перед воєводою, та його нахилене обличчя. У волоссі воєводи, по-модному закучерявленому і напарфумованому, просвічувала сивина, старанно зафарбовувана його перукарем; на жовтих в’ялих щоках лежав шар ніжного рум’янцю; вуса були нафабрені, підкручені та підмальовані. Взагалі все обличчя воєводи доволі жалюгідно поєднувало вицвілу, зношену старість і ніжні юнацькі кольори. На його пухкому, пещеному тілі красувався оксамитний домашній каптанчик на дорогому хутрі, ноги тонули у ведмежій шкурі. Пан воєвода так сильно захопився своїм читанням, що зовсім не почув шуму, спричиненого приходом Мартина. Та й було чим захопитися! Попри сиві пасма, що пробивалися серед підфарбованих кучерів воєводи, серце його нізащо не хотіло схолонути, а оскільки пан воєвода вдруге овдовів, то йому захотілося і втретє випробувати сімейне щастя. Тут послужливий амур, як на зло, підсунув перед його гаснучі очі молоду вдовичку, пишну, мов стигла вишня, – княгиню Крашковську. «Усе б гаразд і княгиня без великих зусиль була вельми прихильною, якби ж не особлива старість, що так і повисла отут на карку, – ляснув себе воєвода по потилиці. – Ех, якби хоч десяток із плечей! Не хизувалась би вона! Сама би повзала біля підвоєводських ніг!»

Але на всякий замок знайдеться відмичка. Так і тепер перед паном воєводою лежала не проста книга, а підручник чародійства, у якому зібрані були всі замови, каміння та трави, якими можна було і зачарувати, і приворожити, і головне, чого й шукав пан підвоєводій київський, молодість повернути. Цю книгу пан підвоєвода за велику ціну купив у приїжджого московського чародія і тепер упивався нею в нічній тиші.

«Приворот зілля: кукос, одоєн, – читав він, – хто тебе не любить, то дай пити, не зможе від тебе до смерті відстати…» Не те, не те! – перегорнув воєвода жовтий тяжкий аркуш. – «Орловий камінь, – Бог йому дав такі дивні угіддя, що незналим людям неможливо і віри пійняти». Добре і цей камінь роздобути, та тільки це все ще не те, – і пан воєвода жадібно читав далі. – : «Трава ізлюдин, хто цюю траву їсть, і той живучи ніякої скорбі ні тілу, ні духу не уздрить! Та ні, не те. От, от воно, – майже скрикнув воєвода, схиляючись над книгою, – «ріг єдинорога, хто при собі ріг такий іміє…» Раптом короткий кашель, що залунав на порозі, перебив думки підвоєводи. Він оглянувся і скрикнув: на порозі стояв Мартин у червоному, як жар, плащі.

– Хто ти? Чого тобі? – скрикнув пан підвоєвода, підіймаючи і притримуючись тремтячою рукою за спинку крісла.

– Даруйте, вельможний пане, не тривожтесь: це я, майстер із цеху золотарів, Мартин Славута.

Але пан підвоєводій ще не зовсім довіряв очам і вухам.

– Звідки ж це ти такою пізньою порою? – насилу промовив він, мимоволі згадуючи розповіді про червоного диявола, які перелякали весь гарнізон.

– Щойно прибув із закордону, хотів вам, пане княже, зі свого рукомесла маленький подаруночок піднести, – низько поклонився Мартин і, вийнявши цінну оксамитну скриньку, розкрив її і поставив перед підвоєводою.

– Ху ти, ну й краса ж! – скрикнув той, забувши всі перестороги перед чудом краси, яке перед ним відкрилося.

На червоному оксамиті лежало золоте кольє, таке гарне і розкішне, якого пан підвоєводій ніколи не бачив. Все кольє складалося із невеликих, майстерно зроблених золотих пластинок у формі гербів, посеред кожної блищав діамант, а ще від кожного герба на тонкому золотому ланцюжку спускалася велика перлина.

– Ху ти, ну й краса ж! – із новим захватом повторив пан воєвода, відхиляючись від скриньки і підносячи її до свічок.

Каміння засяяло зеленими та червоними вогнями. І перед очима пана підвоєводія постала пишна шийка пані Крашковської, чорні, мов смола, кучерики, що вилися на рожевій потилиці… О, що то була б за дивна картина побачити це кольє на її пишних грудях!

Пан підвоєводій навіть очі примружив, губа його відвисла, а по обличчі пробіг вираз надзвичайної насолоди.

– Так, проти такої краси жодна жіноча холодність не встоїть, – посміхнувся він і потім, повернувшись до Мартина, поважно провів по вусах і з великою гідністю мовив, поволі опускаючись на стілець. – Гм… вацьпане, я бачу, що ти славний городянин, обдаровуєш воєводу, не забуваєш старовини… Це мене тішить… так… І будь певен, у твоїй потребі я теж тебе не забуду. Але чого ж ти поночі ходиш? І як ти повз вартових пройшов?

– Вельможний пане, – поклонився Мартин пану підвоєводію в ноги, – якби не було наглої потреби, то чи смів би я рушити до вас такою пізньою порою.

– Та що ж там таке? Кажи! – зацікавився вже й воєвода, розсівшись у кріслі.

– Вся надія на вельможного пана воєводу! – скрикнув Мартин.

Під час розповіді Мартина пан воєвода посміхався все милостивіше і милостивіше. Питання було дуже зрозумілим його серцю, що згорало від нерозділеної пристрасті. Суперником виявився Ходика, а воєводі видалося дуже приємним насолити цьому запанілому міщанину, що зазнався понад усяку міру. Коли ж Мартин закінчив, пан воєвода розреготався тяжким розкотистим сміхом.

– Ну й молодець же ти, пане майстре! – весело скрикнув він, ударивши Мартина по плечі. – Видно, що і в чужих землях побував, і закони знаєш, та й хитрий же ти, як чорт знає що! Провчити шельму Ходику мені на руку, – уже серйозно і повагом заговорив він, – та й кому іншому до речі урок дати, щоб і заводу не було! Будь по-твоєму. Я бачу, що ти чоловік розумний, згодишся мені ще й іншим разом. Я згоден. Але ж і губа в тебе, вацьпане, не з лопуцька: красуня війтова донька – сам бачив.

– Гарна чи ні, – скрикнув з воскреслою надією Мартин, – а для мене у цілому світі кращої нема!

– Ото-то! – посміхнувся пан підвоєвода, підморгуючи бровою. – А скажи, чи багато товару буде? – перемінив він одразу тон.

– Хто ж його знає, товар цінний: тисячі на три кіп литовських грошів.

– Так цьому й бути, – підвівся пан підвоєводій, спираючись обома руками об стіл. – Вже для тебе зроблю. Поклади мені тут же тисячу кіп литовських – і бери жовнірів та чини, як знаєш… Бо, бач, не можна і замку мита втрачати!

Великою була сума, заломлена підвоєводієм, але Мартин не звернув на це уваги.

– Нічого не пожалію, – крикнув він, розстібаючи золотого пояса, – бо, як не вдасться моє діло – однаково мені головою наложити! – І, труснувши поясом, він висипав на стіл перед підвоєводієм купу золотих монет.

* * *

Вечоріло… У лісі, що тягся по горах і долинах, на далеку відстань від Золотих воріт, вже темріли сутінки. Краплі води, які вдень падали з дерев, тепер застигали і опускалися тонкими крижаними бурульками. Сніг, ніздрюватий і весь наче сколотий, покривався тонкою блискучою кіркою. Після теплого дня наступав вечірній морозець.

Вузькою і звивистою дорогою, що здіймалася вгору, повільним кроком сунув обоз. Попереду обозу їхав верхи чоловік доволі високого зросту в темній міщанській одежі. Його фігура була надзвичайно худою та кістлявою, голова довгою, наче стиснутою, звуженою доверху, з-під хутряної шапки вибивалося рудаве волосся, а брови були геть чорними, що страшенно різко і неприємно виділялося на блідому, густо покритому веснянками обличчі. Його зеленуваті очі швидко з-під лоба зиркали по боках. Бліді безкровні губи доповнювали немиле враження від цього обличчя. Вершник їхав поволі, та й обоз ледве тягся. Дорога вузька, мало в’їжджена, тепер геть зіпсувалася; вози раз у раз потрапляли у великі калюжі чи провалювалися у розмоклий сніг. Поряд із саньми флегматично крокувало шестеро погоничів, одягнених у сірі свитки з такими ж каптурами, насунутими поверх шапок.

– Ну й дорога! – зауважив один із них, підтримуючи плечем віз, що сильно перехнябився. – Коней геть ухайдокали.

– Та тут уже недалеко, ліс рідне, скоро йому й кінець, – відповів передній вершник, – а там, за лісом, невеликий перегін полем і самі Золоті ворота.

– Так, Золоті ворота, а від тих Золотих воріт ще скільки до міста! – погонич невдоволено стьобнув коня.

– Та не так і багато, до митниці верстви дві, півтори, а там під горою вже й місто.

– Хоч би чарку пропустити, а то охляли зовсім!..

– Можна буде, можна, – повернувся до них вершник, – там між старими Софіївськими валами воєвода слободу посадив і шинків наставив, там і мед, і горілка, і пиво, та ще й дешевше, ніж у самому місті Подолі.

– Оце діло! – втішилися погоничі, поплескуючи рукавицями. – Коли б уже швидше на місці стати; вечоріє і в лісі цьому не зовсім безпечно: звіра багато буває…

– Та от уже скоро й галявина, – поспіхом заговорив вершник, – чи ж не можна, панове товариші, коней підігнати?

Погоничі закричали, замахали руками і, напружуючи останні зусилля, обоз швидко рушив угору.

Тим часом ліс усе рідшав і рідшав. Нарешті вершник ударив каблуками коня і через кілька хвилин зупинився на галявині.

Перед ними простягалося рівне, місцями вже зовсім чорне поле, направо і наліво тяглися яри, кручі і гори, покриті лісами, а прямо підіймалися високі земляні вали; вони тяглися півколом, круто закругляючись по боках. Серед валів здіймалася арка, складена із позолочених каменів, з тяжкими масивними воротами посередині. На арці над воротами стояла невелика капличка з куполом і хрестом^[43]. З боку поля біля воріт прив’язано було кілька коней, покритих попонами, кілька душ польної сторожі походжало по валах, інші сиділи гуртом біля розкладеного багаття. За валами на тлі ніжного неба виднілися силуети якихось білих високих руїн, а більше нічого… Здавалося, це було зовсім порожнє місце, покинуте і Богом, і людьми, і, коли б не гурток вартових, скупчених довкола вогнища, можна було подумати, що життя сюди і не заглядало.