Текст книги "Червоний диявол"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Галя кілька раз крадькома зиркала з-під опущених вій, але, помітивши, що Мартин і зовсім на неї не дивиться, образилася. «Наче й не радий, що бачить мене, – казала вона сама собі, сердито надимаючи губки. Міг би потім відмолитися… А тепер і не дивиться… Даремно я йому передавала через Богдану, що ладна за ним і на край світу йти… Ще подумає, що накидаюся йому! Ну, та ні, от закінчиться служба, і він підійде до мене!» – потішала себе Галя, дожидаючи кінця.

Нарешті служба закінчилась. Городяни висипали галасливим натовпом, розміщуючись на цвинтарі в очікуванні хресної ходи. От рушила і хресна хода у всій своїй пишноті та красі. Наперед усіх вийшли з церкви півчі, всі цехові підмайстри, одягнені в сині жупанчики. Вже за ними соборно рушило і духовенство. Хрести і хоругви несли почесні гості з міських крамарів. Слідом за ними виступили цехи. Перед усіма, одразу ж за хоругвами, пройшов цех золотарів. Мартин ішов першим, несучи на золоченому древку велике знамено, на якому з одного боку була зображена храмова ікона цехової церкви, а з другої – на червоному полі золотий ланцюг. Слідом за ним йшов цехмайстер, поважний сивобородий старець, за цехмайстром йшли майстри, а вже за ними – підмайстри й учні. За цехом золотарів пройшов цех кравців. Знамено ніс молодий цеховик. З одного боку знамена було зображення Миколая Доброго, а з другого красувалися величезні ножиці, наперсток і голка… Цехмайстер, майстри і підмайстри йшли у такому ж порядку. За шевцями пройшли кушніри з горностаєвою мантією, зображеною на блакитному тлі. За кушнірами рушили шевці з великим чоботом, зображеним на жовтому оксамиті, далі йшли сідлярі, столяри і теслі, каменярі, і перед зачарованими очима городян довгим ланцюгом розгорталася цехова процесія: мерехтіли строкаті знамена із зображенням інструментів ремесла з одної сторони та іконою патрона – з другої; неквапом виступали цехмайстри і майстри. Хор радісно і весело співав; сонце теплим світлом заливало цю блискучу, барвисту юрбу; легенький вітерець підіймав волосся на непокритих головах, ворушив знамена. Розтягнувшись довгою стрічкою, процесія обігнула церкву. Перед Галею знову з’явився Мартин зі знаменом у руках. Її бідне серце забилося і радісно, і тривожно. Ах, який же він був їй любий у своєму синьому жупані з цією милою світловолосою головою! Але, проходячи повз Галю, Мартин відвів очі в той бік, де стояла Богдана Кошколдівна, і знову разом із процесією сховався за церквою. Галя відчула, як гостра болісна образа прокинулась у її серці; вона глянула в бік Богдани. Богдана голосно сміялася, про щось розповідаючи своїм сусідкам. Галя відвернулася і помітила, що до них наближається Василь Ходика у своєму незмінному чорному оксамитному вбранні, яке робило його схожим на католицького монаха.

– Добридень, пане свате, добридень, красуне невісточко, – усміхнувся безкровними губами Ходика, наближаючись до них. – Що за донька в тебе, пане війте! Що за красуня! – говорив він, не зводячи з Галі очей. – Дарма, що сонце світить, а вона і на сонці, як діамант, горить!

Війт глянув на доньку із самовдоволеною гордістю та лише додав:

– І дитина слухняна… Так!

«Господи, тільки б вони не помітили на моєму обличчі, тільки б не помітили! – подумала Галя, стискаючи зуби і силоміць зображуючи усмішку, а в її голові швидко-швидко пробігали думки. – На мене не дивиться… Богдані посміхається… До неї першим підійшов».

Тим часом процесія обігнула церкву вдруге. Мартин кинув швидкий погляд у бік Галі. Ходика люб’язно розмовляв із нею, а Галя, здавалось, уважно його слухала, і весела посмішка не сходила з її обличчя. Світлі очі Мартина стали чорними; проходячи повз Богдану, він усміхнувся їй і молодецьки закрутив свого вуса.

Богдана почервоніла від задоволення і потупила очі, а сусідні кумасі схвально захитали головою. Все це помітила Галя. Цехові знамена замерехтіли перед нею, наче в тумані: вона дивилася і нічого не бачила; чула все, що казав їй Ходика, і нічого не розуміла.

Огрядна пані Кошколдовичева вела тим часом таємну розмову з двома сухорлявими літніми жінками, пишно й багато одягненими.

– Вже повірте мені, пані цехмайстрова, – говорила вона з віддишкою, – повірте, даремно б диявол до їхнього дому не підлітав… Ну, скажіть мені, чого б йому так даремно без усякої потреби летіти, та цього, прости Господи, і проста людина не зробить, не те що чорт!

– Так, так! – кивала головою пані цехмайстрова, і жовте її обличчя з погаслими очицями загорялося жадібною цікавістю. – Для чого до Пріськи Горбачівни із шевського цеху диявол щоночі прилітав? Гм? Розумієте?.. Доти прилітав, доки не народилася дитина з двома головами… Га? – Вона обтерла долонею губи і, похитавши головою, додала: – Що з того, що вона дівчина? Тепер всяка дівчина кожну бабу перехитрує!

Пані Кошколдовичева нічого не відповіла, але, поважно надувши воло своєї повної шиї, зобразила на обличчі вираз, що ясно говорив: а запевне, звісно, зайве про це й говорити.

– Так, так, – підхопила пані цехмайстрова, кинувши на Галю злобний заздрісний погляд. – Особливо ж від тієї війтівни усякого можна сподіватися… Така вже горда, така пихата!.. Ні пошанівку від неї, ні привітання…

– А що ж, коли батько не вчить! – Пані Кошколдовичева тяжко зітхнула і заговорила, надавши обличчю плаксивого виразу: – Покійний мій батенько теж війтом був, а як учив поважати людей, не пишатися, не чванитися…

– Ох… ох…. – закивали головами кумасі. – Царство йому небесне, вічний спокій, добрий був чоловік!

– Та і я ж була першою нареченою в місті і з виду була хоч малюй! – пані Кошколдовичева вип’яла вперед свій пишний бюст. – А не дерла носа, як це кошеня!

– Яка там вона перша наречена! – аж скрикнула пані майстрова. – От Богдана, оце пава… А ця… ні поступу, ні походу, тьху! – сплюнула вона.

Тим часом процесія обійшла церкву втретє і востаннє. Помітивши, що Галя весь час слухає Ходику з веселою посмішкою і дзвінким сміхом, Мартин рішуче підійшов до Богдани.

– Добридень, Богданко! – промовив він навмисне так голосно, щоб його слова долетіли до Галі. – Весь день від тебе очей не відводжу. Багато я краль і красунь бачив, а кращої від тебе жодної не знайшов!

«А, то ось воно як!» – закусила Галя губу, ніздрі її маленького носика роздулися, а в очах спалахнув недобрий погляд.

– А коли ж, пане, прибуде брат твій? – голосно спитала вона Ходику. – Чогось забарився?

– Успіє до весілля, успіє, – відповів Ходика, потираючи руки. – А тоді вже загуляємо на все місто, так!

– Отож, – зауважив пан цехмайстер, наближаючись до них. – А мені вчора цей блазень, – він сердито глянув у бік Мартина, – брехню завдавав… Казав, що не захоче війтова донька за твого брата йти.

– Хто? Він казав? – стукнув палицею війт і його обличчя збагряніло. – Ну стривай же, провчу я його!

Мартин посміхнувся злою глузливою ухмилкою і, зміривши Галю зневажливим поглядом, звернувся до Богдани:

– А війтівна, схоже, дуже рада, що за Ходику йде?

– Ні, – протягнула Богдана, – вона не хоче, видають її.

«Сміється з мене, глузує!» – пробігло у Галиній голові, і обурення, і образа, і відчай бурею знялися в ній. Серце її стислося від болю… Якийсь клубок підкотився до горла.

– Додому, додому, додому, – скрикнула вона здушеним голосом, хапаючи батькову руку.

* * *

«Господи, та як же це і за що покохала я його?» – говорила собі Галя, підіймаючись із білих подушок і прибираючи розкуйовджене волосся, що прилипло до мокрого від сліз обличчя. Коли ж це трапилося з нею? Коли?

Галя зовсім сіла на постелі, опустила ноги і втупила заплакані очі в темний куток. Сонце вже сховалося і сірі сутінки наповнювали кімнату. Так, це трапилось на Водохреще. Який тоді був чудовий морозяний день! На Дніпрі городяни зробили з різнобарвного льоду прегарну Йордань. Всі цехи зі своїми знаменами стояли вздовж берегів Дніпра. Сонце світило і тисячею яскравих леліток грало на снігу та льоду, півчі співали, молоді городяни палили з мушкетів, а з Вишнього замку ревли гармати. Вони з Богданою весело гомоніли, розглядаючи городян, і раптом їхній погляд упав зразу на нього. Галя з дитинства знала Мартина і навіть бавилася з ним, але з того часу, як він розпочав цехову науку, вони зовсім не бачились. Навіть і не пізнала відразу в цьому ставному і видному парубкові того хлопчика, з яким колись гралася.

– Який красень! – звернулася вона до Богдани, а Богдана і так не відводила від Мартина очей.

Коли закінчилося водосвяття, Мартин підійшов до них.

– Добридень, Галю, – сказав він привітно і весело, не відриваючи від неї захоплених очей. – Тебе й не пізнати!

Так покохалися вони, так віддала вона йому своє серце навіки.

– Господи, та за що ж я люблю його, за що?! – стисла Галя руки, а очі її загорілись. – Поганий, білобрисий! Волосся біле, очі білі, як у щуки! – люто повторювала вона, а губи її все сильніше тремтіли, а по щоках текли сльози. – Ні, ні, не поганий, – шепотіла вона, притискаючи руки до грудей, – такий милий, такий хороший, такий добрий, і очі зовсім не білі: добрі, славні, блакитні, а якими чорними і великими робились вони, коли Мартин дивився на неї! І голівка моя кохана! І вуса мої золоті!

Галя знову залилася слізьми і закрила руками обличчя. А він не любить її, розлюбив, забув, з Богданою весь час сміявся, знущався з неї. За що, за що він її розлюбив?! Хіба ж вона не так само кохає його, як раніше, хіба ж вона за нього і душу свою не віддала б?! Туга все дужче охоплювала Галю. А тим часом Ходика привезе із Царгороду батьківські товари, а тоді й весілля гуляти… І окрутять її проти волі, зав’яжуть голову білою наміткою, і зостанеться вона, бідна, жоною Ходики на все життя, навіки! «Ох, як дивитися на нього, як із ним розмовляти, як жити з ним усе життя?» Галя упала в подушки і зарилася в них з головою. І чому вона така нещасна, така бідна, така одинока? Якби матуся жила, хіба трапилося б із нею те, що тепер? Нікому слова мовити, ні з ким порозмовляти! Сама вона, сама на світі, як палець, і ніхто не має до неї ні жалю, ні співчуття!

Галя тихо і сумно заплакала, здригаючись вузенькими плічками. Що робити? Прохати батька, плакати, благати? Галя заперечливо похитала головою. Та й нащо прохати? Адже Мартин не любить, не любить її, то ж чи не однаково їй, за Ходику йти чи кинутися під лід води пити?! І нащо вона переказувала йому через Богдану, що кохає його, що ладна за ним на край світу піти? Нащо? Щоб він сміявся з неї? З Богданою зі своєї Галі глузував… Не підійшов до неї… Батька боявся? Ні, якби кохав, нікого б не побоявся! Навіть словечка через Богдану не переказав! «Ох, Мартине, Мартине! Соколе мій! – заламала Галочка руки. – За що ти мене розлюбив?! Один ти і був у мене на всьому широкому світі, та й той…» Галя припала головою до долонь. Довго невтішно здригалося її маленьке тільце, врешті Галочка відвела руки від обличчя. «А, може, любить? – тихо прошепотіла вона, з надією вдивляючись в образи́. – Може, так лиш… на батька сердитий?»

А тим часом у кімнаті зовсім потемніло, і слабенький вогник лампадки ледь освітлював занурену в сутінки горничку.

– Ні! Ні! Ні! – раптом скрикнула вона з припливом гострої гіркої образи, схопившись із постелі і зупинившись посеред кімнати. – Хіба ж я не передавала йому через Богдану, що на край світу за ним піду, що треба поспішати, що не сьогодні-завтра приїде Ходика, а тоді вже я навіки пропаду! А він навіть не підійшов… З Богданою розмовляв, Богдані посміхався… А! – раптом скрикнула вона, завмираючи у якійсь стражденній підозрі, і несподівано її очі спалахнули ревнивим здогадом; тепер жіночі думки помчали нестримно, без роздуму, наче хвилі, що прорвали греблю. – Так, звісно, що йому в мені? До неї, до неї першої прийшов!.. Богдана перша красуня, Богдана зем’янка^[38], у Богдани маєтки, як у княгині! Тільки за що ж він дурив моє бідне серце? Що він зробив зі мною? – сплеснула Галочка руками і впала головою на стіл. – Ні! Ні, тільки б довідатись напевне, а там… вже вона знає, що! – Галя підвелася, гарячковими рухами поправила волосся, що вибилося з-під пов’язки, відшукала хустку… Її груди високо підіймалися, очі збуджено блищали.

– До ворожки, до ворожки! – уривчасто шепотіла вона. – Я знаю… Богдана мені казала… Там, під замковою горою, за домініканським монастирем… Вона все знає… Вона всю правду скаже… Батько довідається? Гніватиметься? Нічого, нічого… Їй байдуже… Хай навіть уб’є!

Галя обережно прочинила двері і, помітивши, що поблизу нікого немає, шугнула з двору.

На вулицях темніло. Майже закривши личко великою хусткою, Галя поквапом пробиралася вуличками з Боричевого Току на Житній торг, намагаючись йти ближче до будинків. Але, незважаючи на всі ці застереження, пильний погляд пані цехмайстрової не пропустив її. Цікавська пані цехмайстрова, єдиним заняттям якої було суворо слідкувати за моральністю київських городянок, ще сиділа на своєму посту біля різьблених воріт свого маленького дому.

– Ге…, а гляньте-но, пані майстрова, – звернулася вона до своєї сусідки, – хто це по вулиці біжить? Їй-богу, як не дурять мене старі мої очі,то війтова дочка.

– Та, так! Вона, вона! – зайшлася від цікавості сусідка.

– А куди ж це вона такою пізньою порою? – витягнула свою суху шию пані цехмайстрова, слідкуючи за тим, як віддаляється Галя.

– Куди? – усміхнулася пані майстрова. – Хіба ж я вам не казала, голубко, що теперішні дівчата кожну бабу перехитрують?

– Ну, вже я за нею простежу, – вирішила пані цехмайстрова, – до війтового дому немає іншої дороги, як повз мої ворота.

Але Галя не чула шепоту кумась. Швидкою ходою спустилася вона з Боричевого Току і, проминувши кілька вуличок, вийшла на Житній торг. Просто перед нею, в кінці Житнього торгу, виступав на високій сніжній горі Вишній замок. Здавалося, він гнітив своєю величезною масою все розкидане місто. Його стіни і башти високо здіймались до неба і своїми темними обрисами затуляли останнє вечірнє світло. Вліво від замкової гори висувалася невеличка площадка, наче навмисне зрізана в горі. На ній здіймалися два високі стовпи з перекладиною; посеред перекладини гойдалося щось темне і довге. Галя зиркнула в той бік, і жахливе почуття охопило її; своїми зіркими очима вона ясно розрізнила пониклі, як петлі, руки і голову, схилену на груди… З жахом відвернулася Галя, швидко проходячи вперед. На площі було вже зовсім безлюдно. Крамниці стояли мертво і похмуро, наче покійники із закритими повіками. В ніші, зробленій у церковній ограді, слабеньким червоним вогником теплилася перед іконою лампадка. Раз, два, три… пробило на вишній вежі дев’ятнадцять лунких і повільних ударів. «Дев’ятнадцять!» – сплеснула руками Галя. Але було вже пізно повертатися додому. Стиснувши руками своє завмираюче від страху серце, Галя швидко побігла вперед. «Вартуй!» – протяжно пролунало із замкової стіни. «Вартуй!» – так само протяжно відповів глухий голос із воєводської сторони. «Вартуй!» – донеслося понуро з нижніх мійських воріт. От і домініканський монастир. Ох, який же він похмурий і страшний!.. Сірий, оброслий мохом, сперся на свої тяжкі колони, наче сивий старигань на сукувату палицю. Лячно… В ньому, наче сови в ущелинах скелі, гніздяться чорні голені монахи… Галя зашепотіла беззв’язні слова молитви і, обігнувши монастир, пішла по вузенькій та нерівній вуличці, що тулилася по той бік гори між її підніжжям та міським валом. Звідси замок дивився ще грізніше. Над воєводським перекидним мостом бовваніла найвища шестикутна башта; амбразури темніли в ній, наче порожні очниці черепів. Високі стіни і башта, здавалося, заступали півнеба. Галя вже не йшла, а бігла. Тисячі найстрахітніших думок гналися за нею. Там, на березі Дніпра, біля шинку Лейзара, площа, куди злітаються відьми… Що, коли летітимуть повз неї?.. Або ж стрінеться по дорозі червоний диявол?.. Недаремно ж він до них позавчора у вікна стукав… Наче крижаною водою обілляло Галю з ніг до голови. «Господи Боже! – поспішно захрестилася вона під хусткою. Та коли б вона тільки згадала про це, нізащо б з дому не пішла. Однак бажання довідатись правду пересилило страх. Галя бігла і бігла вперед. Нарешті вона помітила зовсім перекошену хатку, що приліпилася до самого схилу гірки. Все було так, як описувала Богдана. Галя штовхнула хвіртку та увійшла до двору. В маленьких віконцях хатини світився червонуватий вогник. Галя підійшла і боязко стукнула у вікно. Світло у вікнах миттю погасло. Галя повторила свій стук вдруге і втретє. У хаті почувся шелест, через кілька хвилин низенькі двері розчинилися, і на порозі з’явилася ветха-ветха старенька у якомусь дивному червоному одязі, що широко розходився на грудях, з головою, загорнутою в брудну жовтогарячу хустку.

– Хто там добивається? Чого там треба? – заговорила вона гортанним голосом, киваючи головою і ретельно зачиняючи двері.

– Я, тіточко! – ледь чутно прошепотіла Галя.

– Ти? – стара пильно подивилася на Галю і, помітивши молоду перелякану дівчину в багатій одежі, відповіла значно лагідніше: – А чого ж тобі, дитинко, треба?

– Поворожити, тіточко! – відповіла Галя, затинаючись.

– Поворожити? Бог із тобою! – замахала стара і руками, і ногами. – Я бідна перепечайка, куди мені ворожити?

Але Галя вже трохи отямилась.

– Тіточко, голубочко, що скажете, все дам, нічого не пожалію… Тільки не відмовте: така потреба, така…

Тим часом стара кинула оком на дороге намисто довкола Галиної шиї, і ще більше полагіднішала.

– Шкода мені тебе… Ну та хто тобі таких небилиць наговорив?

– Богдана Кошколдівна, тіточко… Ви вже мені не відмовте… – У голосі Галі почулися сльози.

– Ну йди вже, йди, – зовсім лагідно заговорила стара, пропускаючи Галю вперед. – Але щоб нікому анічичирк, бо…

Галя не розібрала останніх слів: у неї шуміло у вухах, стукало в скронях, а ноги підкошувались від неслухняного тремтіння. Вони увійшли в темні сіни, і Галя почула, як стара клацнула за нею засувом. Забобонний страх так сильно охопив Галю, що вона хотіла було стрімголов кинутись назад, але тут чиясь худа рука вхопила її за плече, і голос старої, що видався Галі хрипким та зловісним, прошепотів над нею:

– Сюди, за мною!

Галя спіткнулася в темряві об високий поріг.

– Ще, ще сюди, – казала стара, ведучи Галю за собою.

Галя відчула, як вони переступили через ще один поріг і як стара, поставивши її посеред кімнати, зачинила двері.

– Зніми хрест, дай сюди, – прошепотів над її вухом голос старої. Галю з ніг до голови облило смертельним холодом.

– Зніми, дай сюди! – ще вимогливіше прошепотів гортанний голос. Крижаною рукою дістала Галя з-за коміра сорочки золотий ланцюжок із хрестиком та поклала в руку старої. – Як є ікона, ладанка, все зніми, чуєш, – далі шепотіла стара, не випускаючи Галиної руки, – все зніми, не можна утаїти!

Галина рука затремтіла. На грудях у неї на шовковому шнурочку висіла ладанка з мощами печерських святих… Але Галя зважилась нізащо не віддавати цього останнього захисту.

– Немає, – насилу прошепотіла вона, так пересохло її горло.

– Чи правда? – стисла стара Галину руку і діставши від неї ствердну відповідь, так само хрипло і вимогливо вела далі. – Зніми всі персні з правої руки, та не бійся, я не візьму, назад віддам… Чуєш, усе зніми! Нічого не можна утаїти.

Галя один за одним зняла з себе коштовні персні і поклала їх у руку старої.

– Тепер стій, не ворушись! А я роздую вогник!

Стара облишила Галину руку і по звуку її кроків Галя зрозуміла, що вона відійшла в глибину.

Через кілька хвилин у кімнаті на мить зблиснуло і згасло слабке червонувате світло… Пройшла ще хвилина і одразу червонуватий відблиск освітив уже кімнату на триваліший час. Відчувалося чиєсь важке дихання. Ще раз спалахнуло світло, і Галя побачила схилене над купою вугілля обличчя старої. Її губи роздулися від напруги, обличчя почервоніло, розпатлане рідке волосся висіло по боках, очі блищали, як у кішки, причому Галя помітила, що одне з них було покрите більмом і дивилося непорушним скляним поглядом, наче око покійника. Галю охопив жах. Вона хотіла читати молитву і жодної не могла згадати. Врешті синювате полум’я розпеченого вугілля освітило кімнату. Галя оглянулася довкола. Злиденна хатина, обірвана ззовні, всередині зовсім не була такою убогою. На її стінах висіла якась строката тканина, ніколи не бачена Галею, на підлозі лежав килим… Не було жодного вікна, і лише в кутку стояла жаровня, біля якої сиділа стара. Стара підвелася і підійшла до Галі, й тоді лише дівчина помітила, що ворожка мала на собі жовтий строкатий халат, що трималася вона зовсім прямо, не кивала головою, і що голос її звучав наполегливо і хрипко, а мертве око так і впилося в очі Галі…

– Йди сюди! – стара взяла Галю за руку і підвела її до палаючого вугілля… – Кажи все, як на сповіді. Як його ім’я?

– Мартин… – прошепотіла Галя.

– Розлучницю як звати?

– Богдана.

Стара труснула рукавом над полум’ям і раптом спалахнув синій вогник, супроводжуваний сильним задушливим запахом сірки.

– Дивись сюди! – штовхнула стара Галю, нахиляючи її голову над відром води і опускаючи на його дно коштовний перстень. – Дивись туди? Щось бачиш?

Вся тремтячи і завмираючи, Галя схилилася над відром… Якісь темні тіні при мерехтливому полум’ї ворушились на дні.

– Що бачиш там? – спитала стара, підкидаючи на розжарене вугілля якісь трави.

– Наче темні хмари блукають довкола.

– Хмари… хмари… – повторила стара. – І над твоїм молодим життям висить темна хмара. Правду кажу? – втупила вона в Галю своє мертве нерухоме око.

– Правду… правду… – відповіла Галя.

– Дивись, дивись, чи бачиш його в персні? – шепотіла ворожка, стискаючи Галину руку і нахилившись разом із нею над відром.

– Нічого не бачу.

– Не любить, не любить тебе твій коханець, розлюбив, проміняв на іншу, – різко крикнула стара. – А тепер глянь, чи не бачиш кого за перснем? Дивись, от!! – вказала вона кістлявим пальцем у темний бік відра.

І Галі здалося, що темний тремтячий кружок раптом розпливається у дві постаті. От ясно вирізнились дві голови. А стара стискає її руку все болячіш і болячіш, і Галя чує над собою її тепле уривчасте дихання. От образ стає яснішим і яснішим, от чітко вирисувалась чоловіча голова у високій бобровій шапці, зі світлими вусами і привітним поглядом блакитних очей.

– Він, він! – зойкнула Галя, стискаючи руку старої і не відриваючи розширених очей від тремтячого зображення.

– Дивись, дивись! Хто друга? – уривчасто шепотіла стара, майже навалюючись усією вагою на Галю.

І ось інший образ загойдався в освітленому місці води. От виділилась на голові чорна пов’язка, от спустилася білява коса. Зображення наблизилось до силуету в бобровій шапці, і зненацька на Галю глянули із води світлі опуклі очі Богдани.

– Вона! Вона! – закричала Галя, хапаючись обома руками за серце, і відсахнулася од відра.

Зображення затремтіли, злилися і щезли, а темна вода гойднулася… Стара підняла з обличчя розпатлане волосся, витерла рукою піт, що виступив на лобі, і, схопивши Галину руку, заговорила швидко і уривчасто, розглядаючи лінії на долоні.

– Не любить тебе твій милий… розлюбив… Знайшов іншу… Багату, пишну, вродливу… Сміється з нею із тебе!

– Тіточко, тіточко, чи ж немає сили, щоб повернути його назад?! – зі сльозами скрикнула Галя, відчуваючи, як серце крається у неї в грудях.

Стара уважно глянула на звивисті розбіжні лінії маленької долоні.

– Немає ні на небі, ні на землі! Ваші шляхи розійшлися, як дві ріки, не злитися їм ніколи, розділила їх сира земля. А ти, дівчино, не журися! – вела вона далі. – Є в тебе інше щастя. Відвертаєшся, а воно саме до тебе лине. Гей, не жени його, будеш щаслива, будеш уродлива, будеш у золоті ходити!

Як правцем уражена стояла Галя, нічого не чуючи: їй палив очі глузливий погляд світлих випуклих очей Богдани, в голові оберталися ті самі слова: розлюбив, полюбив іншу, сміється з тебе! Тим часом циганка, скинувши у відро всі зняті з Галі коштовності, швидко зашепотіла якісь незрозумілі слова, водячи руками над водою.

– Тьху, тьху! – тричі плюнула вона у відро. – На перехрестя піду, всю нечисту силу зберу, на золото поскликаю, усе лихо заберу. Тепер плюнь, відвернись! На золото не дивись! – повернула вона Галю спиною. – Не жалій, не смій! Як його вода покриває, так на твоєму горі щастя засіяє! Згинь!!! – раптом крикнула вона диким голосом. Почувся шум, плюскіт води, сильне шипіння і кімнату покрив непроникний морок. Знову кістлява рука ухопила Галю за плече і повела її в темряві, штовхаючи через поріг. Але Галя не відчувала ні страху, ні жалю за втраченими коштовностями, вона йшла машинально, наче нічого не розуміючи. От вони вийшли в сіни. Стара клацнула засувом і виштовхнула Галю надвір. Свіже холодне повітря вдарило Галю в голову і частково привело її до тями. Вона оглянулася, перед нею у дверях перекошеної хатини стояла сива стара в червоному одязі з брудною жовтою хусткою на голові. Галя оглянулася довкола, не розуміючи, що ж це було з нею. Хто з нею розмовляв, що їй казав? Хто? Коли? Наче якась мара пригнітала їй голову. Але стара не дала Галі опам’ятатися.

– Біжи, тікай, – прошепотіла вона зловісним голосом, витягуючи вперед кістляві руки, – не оглядайся, біжи!

І Галя побігла. Вона бігла і бігла кривою підгірною вуличкою, наче за нею гнався цілий рій потворних тіней. От знову замок. Як похмуро, як грізно всівся він на вершині цієї білої гори. «Вартуй!» – протяжно лунає зверху. «Вартуй!» – відповідає здушений глухий голос із нижньої мійської стіни. Ух! Страшно, довкола ні душі… Якісь похмурі тіні доганяють її… Галя вибігла на середину Житнього торгу і на мить зупинилася, щоб перевести подих. Куди їй тепер іти? Що робити? Болісна туга стисла їй серце і Галя виразно та ясно відчула, що їй нікуди більше йти і нічого робити.

– Не любить, розлюбив!.. Боже мій, розлюбив! – сплеснула вона руками, притулившись до стіни. – Що ж тепер? Додому йти? Ай, ні, ні! – забилася вона тривожно. – Вдома Ходика жде, вінчатися з ним, цілувати його, обіймати все життя, все життя усе разом із ним! Ой Боже мій, Боже, сили не стане! Та краще ж умерти, краще душу свою загубити! Не любить, розлюбив, сміється з нею із тебе. Сміється?.. Сміється з нею із мене, – повільно повторила Галя, витягуючи вперед голову і начебто упиваючись болісним жахом цих слів. – Та не буде ж цього, не буде! – стисла вона руки і навіть жили надулися у неї на чолі.

Вона швидко рушила вперед… Раптом за поворотом вулиці перед нею наче з-під землі виросла висока постать у червоному, як вогонь, суконному плащі. «Він, він, червоний диявол!» – зблисло у неї в голові.

– Ай! – скрикнула Галя, мов божевільна, і відсахнулася до паркану, скам’янівши од жаху; червона постать загородила їй дорогу. – Пробі! Цур мене! – закричала Галя, витягуючи вперед руки, наче намагаючись захиститися. Серце в неї німіло… мозок крижанів… Вона затулила очі рукою.

– Чого ж так злякалася? – залунав біля неї глузливий голос.

– Цур, цур! Да воскреснет Бог… – шепотіла збілілими губами божевільна від страху Галя.

– Чи ж я таким страшним став? – прозвучав ближче знайомий дорогий голос.

Галя відвела від обличчя долоні і, не вірячи своїм вухам, підвела вражені очі: перед нею стояв Мартин Славута. Так, зіркі очі не могли її обманути. А, може, диявол прибрав його подобу, щоб обманути, заморочити її? Галя зі страхом позадкувала, повторюючи:

– Цур мене, не підходь!

– Та не бійтесь так, пані! – пролунала ще глузливіша, ще їдкіша відповідь. – Не зачеплю! Та й потреби великої в цьому нема.

Галя ще раз глянула на Мартина: ані хиби, то був він, але якою злобою, яким глузованням було тепер перекривлене це миле, кохане обличчя. Забобонний страх минувся, але серце її здригнулося від болю.

«Та й потреби великої в цьому нема», – повторила вона собі і гірка образа спалахнула в ній.

– Що ж? Це, може, до ворожки ходили? Чарів шукали, щоб Ходику привернути? – продовжував Мартин, закручуючи свого світлого вуса.

Яскрава краска залляла все Галине обличчя: знає, може, здогадався, буде сміятися.

– Ходила! – відповіла вона, закидаючи голову і обпікаючи його вогнем гнівних очей. – А чарів мені шукати не треба: любить і без чарів!

– Помагай Боже, помагай! – припідняв плечі Мартин. – Тільки не знаю, як це? Чи солодко його в сині губи цілувати, його кістяк обіймати?

– Солодко! Солодко! – скрикнула Галя, закусуючи губу. – Бо я його люблю!

– Любиш? – протягнув Мартин і його очі потемніли. – Що ж, – хруснув він пальцями, – кому що до смаку… Кому й здохлий кіт кращий від сокола! Так…

Галя мовчала.

Тим часом у невеличке віконце, пророблене у хвіртці воріт пана цехмайстра, виглянули дві жіночі голови в білих намітках.

– Вона, вона, їй-богу! – зашепотів один голос.

– А хто з нею другий?

– Стривай, не видно його, а ось… Ой!

– Ой! – скрикнула друга голова, відриваючись од віконця. – він, він, червоний диявол! Так і є!

Дерев’яна віконничка з шумом зачинилася, і голови сховалися за нею.

Але ні Галя, ні Мартин не помітили цього шуму. Вони наближалися до війтового дому.

– Що ж, – спитав Мартин після короткої паузи, – і підеш за нього?

– Піду! – просто в його очі заглянула Галя, і зухвала самовпевнена усмішка перекривила її обличчя.

– Плакати не будемо! – їдко посміхнувся Мартин.

– Бурмистровою буду! В злоті, в оксамиті ходитиму! – казала Галя, захлинаючись і відчуваючи, як її нижня щелепа починає неслухняно здригатися, а горло душить спазм і заважає їй говорити, заважає дихати.

– За золото продаєш свої поцілунки? Гаразд! – шарпнув Мартин плечем, зупиняючись біля хвіртки війтових воріт. – Прощай же, дівчино, але пам’ятай, – його голос звучав похмуро і глухо, – що і крізь золото сльози ллються.

Галя стояла перед ним бліда, немов мармурова. Чорна пов’язка, внизана діамантами, при зоряному сяйві блякло горіла на її голові. Карі очі, розширені від хвилювання, здавалися зовсім чорними.

– Не поллються! Не поллються! – скрикнула вона і раптом несподіване ридання урвало її слова.

– Чого ж ти плачеш? – зупинив її Мартин.

– Бо кохаю тебе! – несподівано вирвалося у Галі, і вона кинулася, похитуючись, у двір; але в цю мить чиїсь сильні міцні руки охопили її стан.

– Пусти! – крикнула Галя.

– Ні, вже тепер не відпущу, нізащо, на все життя! – шепотів над нею Мартин, задихаючись, притискаючи до себе її темноволосу голівку, покриваючи цілунками її волосся, її тремтячі плічки і мокрі очі. – Кохаєш, кохаєш, щастя моє, радосте моя, зірочко моя! – повторював він беззв’язно, тулячи до себе її тоненьку фігурку і знову цілуючи мокрі оченята, і плечі, і волосся…

Галя судомно, нервово ридала в нього на грудях.

Раптом біля самих воріт почулися кроки війта. Галя шуснула, наче мишеня, і сховалася у кімнатці. Мартин пересунув шапку на голові і, зітхнувши широкими грудьми, зостався так, як і стояв. «Спробую ще раз щастя», – вирішив він.