Текст книги "Червоний диявол"
Автор книги: Михайло Старицький
Жанр:
Разное
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)
Annotation
Повість з київського життя кінця XVI ст.
Доповнена історичними поясненнями та примітками.
Оповідання з київського життя
Михайло Старицький
Додатки
Володимир Антонович
Післямова перекладача
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
Оповідання з київського життя
кінця XVI-початку XVII ст.
Михайло Старицький
Людмила Старицька-Черняхівська
Червоний диявол[1]
Зимове сонце хилилось на вечір, коли до воріт заїзду, поставленого на вишгородській дорозі хитромудрими отцями-домініканами{1}, примчав молодий вершник. Прив’язавши повіддя коня до одного із залізних кілець, вбитих у високий дерев’яний стовп, він спритно сплигнув з коня та рушив до корчми. Однак, підійшовши до дверей, нерішуче зупинився і оглянувся довкола. При стовпі прив’язано було ще двоє коней. Це, видно, додало вершнику отухи, у корчмі, мабуть, небагато було народу, отож швидше вдасться добитися всього потрібного і вершнику, і його коневі. Погляд вершника ласкаво ковзнув по гарній тварині, що зграбно витягала свою блискучу чорну шию, торкаючись м’якими губами морд незнайомих коней. За кінським сідлом прив’язаний був великий згорток, із якого виглядав шмат червоного мов жар сукна. Здавалося, саме цей згорток і змусив молодого вершника нерішуче зупинитись при порозі. Врешті помітив він єврейського хлопчика, що сидів поблизу на огорожі.
– Гей ти! Шмулю, Лейбо чи як тебе?! – гукнув вершник молодим голосом, підкликаючи хлопчину до себе.
Хлоп’я миттю зістрибнуло з огорожі та, чемно скинувши шапку, зупинилося перед молодим вершником.
– Чи ти тутешній? – спитав його той.
– Так, ясний пане, з тутешньої корчми.
– От і гаразд… На тобі гостинця, – молодий вершник кинув у шапку хлоп’яти велику срібну монету, – приглянь за моїм конем, чуєш, щоб ніхто не підходив та не чіпав. Затямив?
– Затямив, затямив, пишний пане! – радісно крикнув хлопчисько, ховаючи монету за пазуху та кидаючись панові до поли. Але вершник розчинив уже двері та зайшов до шинку.
На нього відразу ж дихнуло гарячим світлом вогню, парою та хатнім теплом. У широкому низькому паленищі горіли величезні поліна. На грубих дерев’яних дзиґликах сиділо двоє чоловіків, близько присунувшись до вогню. Новоприбулий не міг побачити їх облич, бо сиділи вони плечима до нього. Біля прилавка стояв поважний сивий єврей, відомий усім людям подорожнім Лейзар Гицель.
– Добридень, Лейзаре! – весело і дзвінко крикнув молодий гість, підійшовши до єврея. – Що ж, чи пізнав мене, чи я так за рік перемінився?
– Ой вей, та як же мені пана не пізнати? – весело заговорив жид, виходячи з-за прилавка і киваючи своєю сивою головою з довгими срібними пейсами, на якій красувалася висока хутряна шапка з навушниками. – Т’адже я пана отакісіньким малим пам’ятаю, – він пригнув руку до самої землі. – Та яким же пан красенем, яким лицарем став! – цмокнув жид губами, схиливши голову вбік та примруживши ліве око. – Либонь, уже зразу стане майстром, а там і паном цехмайстром. Ого-го-го! Такий пишний пан, дасть Бог, далеко пійде!
– А чого ж ти тут шинкуєш? Чи вже не держиш ув оренді подільського шинку?
– Чого ні? – вдоволено усміхнувся жид. – Зібрав трохи гроша, Бог поміг, та й узяв у святих домініканських отців ще й осю корчму. Може, буде пан такий ласкавий, зайде до мене і на Подолі випити вина. Я ж пана ще таким хлопчиком знаю, та й Сура моя помилувалася б вами…
– Ну, старенький, ти там не співай багато, – весело посміхнувся гість, струснувши своєю світловолосою головою, – а дай чого швидше перехопити та й горло промочити, і коня мого не забудь: бач, не зблизька їдемо.
– Та хай поб’є мене святий Паликопа{2}, як се не знайомий голос! – крикнув один із тих, що сиділи біля паленища.
– Атож, начебто і справді, – неквапом відповів інший.
Незнайомці швидко підвелись і повернулися до новоприбулого. Перший із них виглядав поважно, мав шпакувату, коротко пристрижену бороду і такі самі вуса. Другий видавався зовсім молодим чорнявим парубчаком. Одіж на обох була однаково крою, але відрізнялася кольором. Старший мав на собі темний каптан, що сягав нижче колін, із доброго синього ліонського сукна, опушений широкою лисячою опушкою. Ґудзики на каптані були позлотисті, широкий кований пояс охоплював його стан, на ногах були високі чоботи, на голові низька шапка, теж опушена хутром. Каптан на молодому був куди світлішим, а при його поясі висіла довга шабля.
– Мартин Славута?! Яким вітром, якою хмарою? – вирвався в обох радісний оклик.
– Пан цехмайстер[2]! Гриць Скиба! – радісно крикнув і новоприбулий, обнімаючись із ними та тричі цілуючись за християнським звичаєм.
– Ге, та й справді ж ти красенем став, – рішуче завважив перший, відступаючи на крок і милуючись молодиком. – От жив би небіжчик старий Славута, повтішався б таким синком!
– Пропадуть усі наші городянки, брате! – ляснув Гриць Скиба по плечі Славуту.
– Ну, йди ж сюди до вогника, зігрійся з дороги та й розкажи, звідки ти і як? А ти, Лейзаре, насип-но в келихи меду та дай хлопцеві перекусити: я думаю, геть охляв, – статечно мовив старший, неквапом підсуваючи свого стільця до вогню і залишаючи Славуті місце побіч себе.
– Ой панство, ой пишнеє панство! – не переставав лепетати Лейзар, прицмокуючи губами і з таким поспіхом літаючи з одного кутка шинку до іншого, що поли його довгого лапсердака видавалися крилами якогось чорного птаха. – Навіть хата радіє, убачивши таких гостей.
Невдовзі перед гостями з’явилися три високі кубки, солена риба, смажена яєчня і велика скибка хліба.
Вдовольнивши перший голод, Славута задоволено відкинувся на грубу дерев’яну спинку стільця і розстебнув свого каптана. Його одежа була куди моднішою і параднішою, аніж у сусідів. Із-під синього суконного каптана, опушеного сивим бобром, виглянув голубий єдвабний однорядок[3], підперезаний кованим срібним поясом. На ногах були високі франтівські чоботи коричневої шкіри, але, хоч Мартин їхав увесь час верхи, шпор на них не було. Тепер, біля яскравого вогню, товариші могли ще краще його розглянути. Його молоде і вродливе обличчя пашіло здоров’ям і дихало привітністю. Ясне волосся було коротко обстрижене, вуса підкручені за останньою модою. У блакитних очах, опушених світлими віями, світилося стільки непідробної доброти, що їх погляд волею-неволею настроював усіх прихильно до їхнього власника.
– Ух! – мимоволі зітхнув він, витягаючи ноги перед мінливим вогником.
– Утомився, либонь. Ну, звідки ж тепера їдеш? – спитав пан цехмайстер, наповнюючи свого кубка.
– Тепер просто із Кракова.
– Ну, а ще де бував?
– Де нас лиш не було! Був у Львові, був у Варшаві, був у Нюренбергу, в німецькій землі.
– Ну й що, від усіх цехів свідоцтва є?
– Тут вони! – вдарив себе Мартин по правій стороні грудей. – Принаймні недарма тинявся по чужій землі.
– Ех, щасливий же ти, брате, – зітхнув молодий, – так ти вже не сьогодні-завтра майстром будеш.
– Бог дасть, а добрі люде допоможуть, – усміхався Славута.
– От би лишень штуку misterium[4] гаразд зробив, – із гідністю зауважив пан цехмайстер, погладжуючи коротку бороду, – а там вноси вступне[5], справ соllаtіо[6], а ми тоді враз приймемо у цехові братчики!
На обличчі Славути мигнула весела і лукава ухмилка, яка, здавалось, казала: ну вже, щодо штуки misterium, то є в мене така, що вам і не снилася ніколи!
– Що ж діється у нашому Києві? Ви мовчите, нічого мені не розповідаєте? – звернувся він до сусідів спокійним голосом, але в очах його мимоволі зблисло якесь нетерпляче очікування.
– Та що ж у Києві? Нічого доброго. Все, як було, тільки пан воєвода нам прикрість великую учинив, – знову провів пан цехмейстер по бороді, – та й таку прикрість, що і не знаємо, як чинити. Знаєш, там за містом, милі дві, на горі, біля Золотих воріт{3}, де наша польна сторожа стоїть, коло руїн святої Софії{4}, велів він між старих валів слободу заселити та й привілеї[7] тій слободі на тридцять чотири роки видав. Такі вольності дав, що куди там! Ні капщизни[8] їм, ні варового[9], ні солодового[10]… Ну й кинулися усі шинкувати, а тепера от виходить, що кому пива чи меду треба, дарма, що до міста далеко, що йти небезпечно, а все у слободу тягне.
– А як же війт[11] наш? – спитав Славута, намагаючись надати своєму голосу цілком байдужого тону, але, попри це, все-таки здалося йому, що молодий його товариш лукаво і з насміхом глянув у його бік.
– Ге, війт наш добрий! Дай йому боже доброго здоров’я і довгого віку! – пан цехмайстер звів очі до стелі. – Все робить, що може. Стоїть за наші старожитнії звичаї, але скрутно йому проти воєводи, вельми притисливим воєвода став. Це все, бач, за новими звичаями, а тепера такі звичаї настали, що можуть наше майтбурське[12] древнє право{5} і так, і сяк перевернути! – перекинув він із досадою порожнього кухля догори дном і з силою стукнув ним по столу. – Отак-то! За нашого часу не так було, а тепер!.. – він не договорив і сердито махнув рукою начебто хотів сказати цим: не варто й говорити про наші часи!
Присутні замовкли.
А зимове сонце опустилося вже зовсім низько і заливало тепер вогненним світлом дрібні шибки вікна.
– Одначе пора! – підвівся Славута. – Кінь уже перепочив, а у Києві треба до вечора бути. Ви куди, панове?
– А в Київ же, теж у Київ.
– От і чудово! На, Лейзаре, тримай! – крикнув він весело, кидаючи жиду на прилавок срібну монету.
– Постривайте, куди ж ви поспішаєте? – вийшов Лейзар з-за прилавку, поважно кланяючись гостям. – Ще ж і сонце не сховалося, а такими славними кіньми, ой-вей, можна і за півгодини доскакати.
– Ні, ні, пора! – рішуче заявив Славута.
– Пора, а то, либонь, і через мійску браму[13] не пропустять, – вирішив і пан цехмайстер, поволі підводячись і розплачуючись із жидом.
Небо усе рожевіло… Рожеві відблиски падали і на сусідні гори, і на далекий Дніпро, і на сніжну пелену, що покривала дорогу. Маленький морозець затягнув тонким шаром льоду великі калюжі, які стояли де-не-де. Хлопчик підвів вершникам коней, гості швидко вистрибнули в сідла і, кивнувши привітно жидові, що стояв на порозі, широко розчинивши двері та ревно, майже до самої землі, кланяючись, помчали у напрямку Києва.
* * *
Розмова не клеїлась. Старий цехмайстер похмуро мовчав, заглибившись у свої невеселі думки. Мовчав і Славута, – тільки його очі нетерпляче вдивлялись у далечінь, намагаючись розглянути на ніжно-ліловому крайнебі обриси київських башт і стін. На його обличчі блукала неясна щаслива ухмилка, він кілька разів стискав шпорами[14] свого коня. Кілька разів нетерпляче пересував боброву шапку на ясному своєму волоссі і, здавалося, якби не супутники, вітром-бурею полетів би назустріч київським мурам. Справа потягнулися гори, покриті лісом, сонце сховалося за ними, і лише на лівому березі Дніпра, покритому білою габою і отороченому темною смугою чернігівських борів, ще горіло ніжно-рожеве світло.
– Чого поспішаєш? – звернувся врешті до Славути цехмайстер Щука. – Бач, як розпустило, кінь весь у милі.
– Додому! Легко сказати, пане цехмайстре, цілий рік не бачив.
– Воно, даймо на те, приємно вернутися до своєї сторони, та вдома доброго мало, – понуро заговорив Щука, наче продовжуючи перервану нитку своїх роздумів. – Скажімо, що війт наш славний[15] і твердо за наші права стоїть, і давнини міцно тримається, та куди йому проти цих собак! Тепер от з Ходикою приязнь завів{6}, думає, що той йому допоможе, – адже ж знавець! Недаремно і Ходикою[16] прозвали.
– З Ходикою? – вразився Мартин. – Та ж вони були заклятими ворогами.
– Були-то були, та чи мало за рік води спливло, – глибокодумно промовив пан цехмайстер, поправляючись у сідлі.
При цих словах неприємне почуття ворухнулося в душі Славути, але тут молодий Скиба весело гукнув:
– Дивись, бра, а от і Щекавиця, тепер і в Києві скоро станемо.
– Так, так, Щекавиця! Вона і є! – втішився Славута.
Дійсно, у далечині, справа від вершників, здіймалась висока гора, покрита густим лісом, дорога вилась біля її підніжжя. Зліва виднілися невеличкі села.
– Так, так… – захоплено говорив Славута, підіймаючись у стременах та оглядаючи околицю. – От і Приорка, і Оболонь, скоро і Вишній замок з’явиться! Легко сказати – цілий рік!
– Що то – своя земля, – філософськи зауважив пан цехмайстер, слідом за Славутою підіймаючи коня в галоп, – нема в людини у місті ні матері, ні батька, а як його тягне до рідної землі.
Слова пана цехмайстра мимоволі змусили Славуту зашарітися, він зігнувся до луки і почав розбирати наче навмисне заплутане повіддя.
Тим часом Щекавиця почала потрохи знижуватись і раптом за крутим поворотом у юговому морозному тумані випірнув перед вершниками славний Київ-Поділ.
Грізно здіймався на вершині високої гори, наче на крижаній скелі, Вишній замок. Висока стіна йшла короною по всій вершині гори. П’ятнадцять триярусних шестикутних веж піднімалися по боках. Довкола стіни тягнувся широкий рів. Перекидний міст до Воєводської брами{7}, що виходила проти Щекавиці, був спущений. Похмуро темніли у стінах амбразури. З-за високої стіни виднілися золоті хрести і куполи церков. Далі до Дніпра йшли такі ж блискучі гори, обходячи півколом нижнє місто – Поділ. А він весь розкинувся біля їхнього підніжжя сіткою кривих вуличок, червоних черепичних дахів, церковних хрестів та куполів. Довкола міста йшов глибокий рів і вал із високим острогом, але замкова гора, увінчана зубчастою короною, царствено панувала над місцевістю, наче зневажливо дивилась зі своєї сніжної вершини на неспокійне сум’яття життя, що притаїлося біля її ніг. А над білим Дніпром, і над сніжними вершинами, і над замковими стінами розливалося тихе сяйво догораючого зимового дня.
Славута скинув шапку і, широко перехрестившись, зістрибнув із коня та схилився до самої землі.
– Ось наш Київ! – зітхнув цехмайстер Щука. – Думаю, такого городу і в німецькій землі немає?
– Немає, пане цехмайстре, немає! – палко скрикнув Славута. – Ані такої святині, ані такої краси!
– Та шарпають вони нашу красу. От домінікани і бернардини{8} скільки своїх кляшторів наставили! – показав він пальцем туди, де біля підніжжя гори виднівся гострий шпиль костьолу. – А скільки ґрунтів од міста відволокли! Знов-же воєвода тіснить городян. А усі ції податі! Де вже тут торгувати! Доки товар до міста довезеш, то одного мита возового і мостового[17] уп’ятеро більше віддаси, ніж сам він у Царгороді коштував. От тепер і останнє – шинки наші хоче відсудити.
Тим часом вершники швидко наближалися до міста. Уже почали ясно вирізнятися вулиці, будинки, гостра вершина ратуші, міська брама, і, чим ближче під’їжджали вершники, тим понуріше дивився на них грізний замок із вершини гори.
А Щука вів далі, так само повільно та поважно, начебто снуючи довгу нитку своїх тисячу раз передуманих гадок. Казав і про тяжкість торгового мита, і про наміри воєводи, і про хитрість та корисливість напливового нового елементу в місті, але Славута слухав його неуважно: очі його все намагалися вирізнити поміж розступами вулиць певний високий червоний черепичний будинок, коли раптом кілька слів Щуки, рефлективно долетівши йому до вух, знову привернули увагу.
– А я ж кажу, щоб він Ходиці не вірив, бо Ходика сам перший шахрай, перший зух і пройдисвіт… Знаємо його, він же за воєводою руку тяг, а тепер хоче тільки поріднитися з війтом…, бо ж воєвода стоїть на заваді усім його темним справам.
– Як? Поріднитися з війтом? – мимоволі потягнув повіддя Славута, втупивши у Щуку здивовані, широко розплющені очі.
– А так, найпростішим звичаєм, – стенув плечима Щука, не розуміючи, що в його словах видалося Славуті дивним. – Просватав за свого брата Федора Галю, війтову доньку.
– Бути цього не може! – із запалом гукнув Славута, і яскравий рум’янець залив його обличчя.
– Гм! – незадоволено усміхнувся Щука. – Ти мене вчиш? Раз кажу – то знаю. Просватав уже, скоро й весілля гулятимуть.
– Не може бути, кажу вам, не може бути! – кричав Славута. – Я кажу, що не піде вона за нього.
– Ти кажеш? А ти почім знаєш? – відповів Щука, чимдалі дужче дратуючись. – А я кажу тобі, що йде, і з радістю йде, і де б така дурна знайшлася з-поміж цих білих голів[18], щоб за Ходичині маєтки не пішла!
– Брехня! Брехня! Брехня! – крикнув Славута, хапаючи нагайку і підіймаючись у стременах.
– Та як ти смієш, блазню, мені, цехмайстрові столярів і теслярів… – схопився було розлючений Щука.
Але Славута не чув уже його слів; як вихор, як буря, мчав він до міста, стискаючи коня. Від швидкої їзди ремені в тороках розпустилися, і червоний, мов жар, розкішний сукняний плащ звісився із сідла. Не спиняючи коня, підхопив його Славута і накинув собі на плечі. От і мійська брама, міст спущений. Шалений кінь промчав по мосту в кар’єр. При в’їзді сторожа хотіла спинити його. «Мито! Мито!» – закричали до нього. Але не бачачи, не чуючи нічого, промчав він повз них у червоному розмаяному плащі. Один із вартових устиг, однак, отямитись і вхопився було за стремено, але розпалений кінь ударив його з такою силою, що бідний стражник непритомно впав на землю. Частина вартових кинулася підіймати товариша, частина погналася за Славутою, але Славути застиг і слід.
На шум і крики переляканих сторожів зібрався строкатий натовп. Городянки у білих намітках, городяни у високих хутряних шапках.
– Що трапилось, що трапилось? – грізно кричав задиханий кругленький чоловічок у військовій одежі, протискаючись вперед крізь юрбу.
– Червоний диявол, пане Лою, до міста влетів, – тремтячим голосом відповів один із вартових, – на чорному коні… із ніздрів вогонь валить… червоний плащ розвівається… Степан кинувся було схопити його за стремено, та так і впав як неживий…
– Ловити! Ловити! Боягузи! Страхополохи! – закричав зі всіх сил кругленький чоловічок, кидаючись уперед і щезаючи в найближчих дверях. Але натовп не чув уже його слів. «Диявол, диявол до міста влетів!» – зашуміли довкола безтямні від страху голоси і вся площа перед мійською брамою вмить спорожніла.
* * *
Похмурий і сердитий вийшов пан війт київський Яцько Балика{9} зі свого багатого дому. Ще раз звелівши молоденькій доньці Галі зачинити і дім, і ворота на залізні засуви і нікого не впускати до його повернення, війт рушив до магістрату{10} на вечірнє засідання. Повільно йшов війт, обережно пробираючись по кривих і вузьких вулицях. Він опирався на товсту палицю з гострим вістрям, прикрашену дорогим золотим набалдашником. Сива голова війта була низько опущена, обличчя, зазвичай добродушне і привітне, було тепер похмурим та сердитим. Інколи у війта виривалися невдоволені слова, він сердито постукував палицею, посилаючи комусь у вечірній туман найстрашніші прокльони, які тільки знав.
– О-го-го-го! Та який же війт сьогодні сердитий! – зауважували одна одній балакучі городянки, сидячи ще на лавочках біля своїх воріт і киваючи гарненькими голівками, загорнутими у білі намітки. Зустрічні городяни кланялися війту, але сердитий війт нікого не помічав. Та як же було не сердитися війту? Не далі, як позавчора, воєвода так його образив, що він того довіку не забуде. Панові воєводі знадобилися підводи їхати на полювання, на влови, а пан воєвода прислав до нього, до війта, з вимогою доставити коней. Так, війт знає, що є таке правило у гродських книгах давати коней, якщо воєвода їде за потребою і то не далі, ніж за дві милі. Але війт чудово знав і те, нащо потрібні коні воєводі, та й воєвода, діставши підводи, навмисне промчав по місту з гиканням і криком, зі всіма своїми нахлібниками, з хортами і рушницями. Що ж? Коні повернулися ввечері, заїжджені, загнані вкінець. Та не жаль війтові коней, досить у нього статків-маєтків, щоб і нових накупити, а не може він стерпіти порушення прав мійських і своїх! А от учора знову прислав воєвода своїх дозорців наказати городянам вогні в домах гасити{11}… Не має він на це права! Пан війт знає всі права і привілеї напам’ять, хоч уночі його розбуди! Знає він, що гасіння вогню в домах вечірньою порою йому належить, і воєводі у грамоті суворо наказано: «А ни чим ся в него не вступовати». Хоче воєвода відсудити у нього права, та не на такого напав: нелегко зігнути війта! Правда, є в нього і вороги у місті, зате всі старожитнії люде горою за нього постоять! От був ворог і хитрий, і лютий – Ходика, а тепер сам поріднитися хоче. За брата, Федора, як просив. Вельми, каже, сподобалась йому, пане війте, донька твоя… «Ну, даймо на те, кому Галя не сподобається, де такого дурня пошукати?!» – задоволено усміхнувся війт і по серці його пропливла тепла хвиля. – Та й не безприданниця, є, слава Богу, що дати! Правда, нема таких маєтностей, які от тепер придбав собі Ходика, зате давнє добро, дідівське, чесно нажите, а не награбоване, як у тих харцизів!» Війт сердито стукнув палицею по снігу. Ех, не лежить його серце до цих нових людей, себто, отак не лежить, а що поробиш? Треба ріднитися! Обіцяє Ходика, як тільки він повінчає доньку з його братом, скрутити воєводу і взяти в шори! А він це може! Він же всі закони вміє потилицею наперед перевернути. Дожився, пане війте, до краю, довелося на старості літ у Ходики допомоги шукати, до нових звичаїв звикати… Війт похмуро понурив сиву голову і, заглибившись у сумні роздуми, не помітив, як повз нього пробігло кількоро переляканих городян із криком: «Червоний диявол! Червоний диявол!»
Чи ж так було у добрі старі часи? Жили собі люди просто, зате сито. Ніяких цих нових звичаїв не знали. Пили мед та пиво, горілку дзюбали, а ні тих угорських, ні мальвазій і знаку не було. Їли добре по-старожитньому кашку з грибками, чи вареники, чи гуску з капустою, а на свята і кашу рижову з шафраном та дзіндзівером[19], а тепер спорудять усяких цих легумін та паштетів: наче гори стоять! А хоч би й одежа: мудрує вельможне панство, а за ним і городяни тягнуться. І людям соромне, і богу противне носити стали: черевики на високих підборах, шапки-магерки, кунтуші усілякі! «Ех, – махнув війт рукою, – не так жили у давнину, зате міцно стояли за свої привілеї, за свої права, – усі, як один!»[20]
Війт підняв голову і оглянувся. Він вийшов на велику торгову площу, посеред якої височіла темна і похмура будівля ратуші. На вершинах гонтових і черепичних дахів будиночків, що оточували площу, де-не-де загорялися великі олійні ліхтарі. На площі було порожньо і безлюдно. Раптом погляд війта упав на високий дерев’яний стовп, що стояв посеред площі. На ньому був прибитий великий аркуш пергаментного паперу.
В кінці аркуша на шовковому шнурку висіла тяжка печатка. У темряві не можна було розібрати тексту паперу, та війтові цього і не треба було, він знав, що у ньому трактується про нову золотоворітську слободу. «Ух! – стиснув війт палицю в руці, наче бажаючи розламати її на тисячу кусків. – І не знайдеться ж ворон та шулік, щоб розірвати цей клятий папір! Ні, не можна цього так попустити! – вирішив він. – Слід, хай там як, посилати скаргу королю: сил немає більше так жити».
Підійшовши до дверей ратуші, війт вийняв із кишені зв’язку тяжких ключів і, вибравши один із них, вставив його у щілину і з зусиллям повернув у замку. Клацнув замок і тяжкі двері тихо заскрипіли на своїх іржавих петлях.
Лойові свічки у мідних шандалах освітили темну магістратську залу. Із довгих, посірілих від часу стін дивилися портрети покійних – зойшлих[21] князів та королів. Крізь високі готичні вікна виднілося темне, синє небо. Тяжкі похмурі тіні, ледве розігнані неяскравим полум’ям лойових свічок, повисли темним покривалом під високими склепіннями. Війт сів на своє місце біля стола і задумався. Його сива голова опустилася на руки. Чи то згадався йому той щасливий час, коли він уперше молодим чорнявим радником-райцею увійшов до цієї ратуші, чи то пропливали перед ним довгі роки, проведені у цій, посивілій, як і він, залі, роки втомливої, упертої і переважно даремної боротьби за відчайдушний захист своїх вольностей, своїх старожитніх прав… Хвилини повзли тяжко і повільно… Свічки нагорали, а темні тіні все нижче і нижче опускалися над схиленою при столі сивою головою.
Жалібно та протяжно заскрипіли двері – і до кімнати увійшов високий худий чоловік у чорному оксамитному каптані та теж оксамитній чорній шапочці. Був він дещо сутулуватим і згинався вперед. Обличчя мав сухе і жовте, наче пергамент. Загострений ніс, великий, наче розрізаний рот із тонкими безкровними губами, чорні очиці, трохи навкіс прорізані, і рідкі та чорні, мов смола, борідка й вуса. Не було в його обличчі ні привітності, ні щирості, зате світилася завжди якась глибоко прихована думка. Різкі складки вздовж усього обличчя свідчили про численні небезпеки і тривоги, що пролетіли над ним, а очі дивилися так пильно і підозріливо, наче хотіли пронизати кожного наскрізь.
Приходень ішов такими м’якими котячими кроками, що Балика, заглибившись у свої роздуми, майже не помітив його.
– Добридень, пане свате! – неголосно мовив приходень, намагаючись надати своєму сухому голосові якомога більше привітності. – Про що задумався, пане війте? Що, знову воєвода доїжджає?
– Сам знаєш. Вчора знову своїх дозорців прислав із наказом гасити вогні, коли це право моє, – він блиснув очима, – і в нього комусь вступатися зась! Та от і в грамоті воно є.
Балика тяжко підвівся і, відштовхнувши залізні дверцята у стіні, вийняв тяжку книгу в темній шкіряній палітурці. Перегорнувши одну за одною кілька пожовклих сторінок, списаних великими латинськими та слов’янськими буквами, війт вказав Ходиці пальцем: «Читай сам!» Ходика з виглядом знавця присунув до себе книгу і прочитав два параграфи, вказані війтом: «Також, коли в ночи с огнем на месте в домех сиживали, за то на них воевода биривал; ино мы то им отложили: нехай о том войт видает, как мает то в грози мити; а если бы не хотил войт того смотрети, а того недбалостью, которая бы ся от огню мисту шкода стала, тогда ми маем сами за то виною нашею карати»{12}.
У другому стояло так: «А коли воевода от замку за две мили едет або в лову, подвод им под него не давати».
– Так! – закрив він книгу, перше ретельно оглянувши підписи і печатки. – Папір правильний.
– То що ж, і можеш виграти справу? – спідлоба глянув на нього Балика.
– За два тижні і рішенець привезу.
– Та ти все лишень обіцяєш, а й досі нічого не робиш.
– Та й ти, пане свате, все лишень обіцяєш, – усміхнувся Ходика, – а наперед нічого не годиться давати. Зате, щойно одружимо своїх молодят, – не тривожся ні про що, доручи мені цю справу, і ми воєводу доїдемо. Мені з саксоном[22] возитися не первина! – посміхнувся він знову, а довгий рот його розтягнувся ще ширше і обличчя прибрало якоїсь хижої міни. – Вже ми йому насолимо! Виграємо справу і у трибуналі, і в самому королівському задвірному суді!
Останні слова Ходики прозвучали щиро і в його чорних очах засвітився сухий злобний вогник. Та Ходиці було чого лютувати на воєводу, не за мійські права, це його тривожило мало, а за те, що йому, Ходиці, впоперек дороги став. Позаздрив воєвода, бо простий міщанин Ходика розбагатів так, що й князя за пояс заткне. Що йому до того, як Ходика привлащує свої пожитки? Хай пильнують у судах, – як не піймався, то й прав. Вудочка для дурних риб, а розумна і з мережі утече! Та ж чи він, воєвода, сам не грабує, не вигадує усіляких видеркафів[23]. Ні, йому кривдно, що простий міщанин Ходика такі княжі маєтки захопив! Та він, Ходика, вдома чорний хліб їсть, сам дрова рубає, щоб парубка не тримати, та йому кращого і не треба: звик із дитинства до такого життя, а захоче – весь Київ оксамитами вистелить і самого воєводу в золоті утопить. Так! На жовтому обличчі Ходики від сильного припливу крові виступив блідий рум’янець. Ні, пане воєводо, ні, злидні та приниження не минаються даремно. Вже він помре, а буде вельможним паном! Скоро, скоро вже й ім’я міщанське з себе скине[24]… Тільки б війта Балику в сіті свої уплутати, щоб він на перешкоді його таємним справам не стояв…. А тоді – руки розв’язані! Роби, що знаєш. А коли вже Ходика вельможним паном стане, ух, всім тоді покаже, як з людей масло вибивати!
Довгі чіпкі руки Ходики хруснули під столом, тонкі губи напіввідкрилися від припливу жаги, чорні очі дивилися ласо і зажерливо.
«Бр… от же ж гадюка! – подумав війт, із-під сивих брів слідкуючи за своїм співрозмовником. – А що поробиш? Треба ріднитися! Він один зможе воєводу дійти».
Ходика уже помітив недобре враження, справлене ним на війта.
– Ну, пане свате, – промовив він улесливо і м’яко, – то ми, поки те та се, часу не гаятимемо. Як повернеться брат, то й весілля згуляємо… Бенкет справимо, а тоді і справами займемося, як великими, так і поточними[25].
– Воно так, – кивнув головою війт, – та яке весілля, як ще й жениха нема.
– Прибуде, не тривожся, прибуде, я вже дістав звістку, що він зі Ржищева виїхав… Не завтра, то позавтра буде тут… І товари всі цілі, нічого не трапилось.
– Вельми дорогу розпустило, – серйозно зауважив війт, суплячи брови, – товар у мене, знаєш, все цінний: камка золота, адамашок, златоглав, оксамит. Боюся, щоб тут на узвозі, знаєш, – війт знизив голос і, глянувши кудись у темний куток, додав так: – Щоби чого не трапилось.
– Про це, пане свате, і не думай! Брату не первина, не раз він мені товар звозив і, Бог дав, жодного разу не попався, ну, а майбутньому тестю щоб не постарався? Ой-ой! І не гадай такого, пане свате! А от якби весілля далеко не відкладати… Бачиш, свате, останній тиждень іде, там і заговини[26]… А вже любить брат Федір Галю твою – слів не знайду. Та й жених у городі не останній, сам, свате, поміркуй.
– Та й Галя ж не в сорочці піде, – війт невдоволено набурмосив сиві брови, – є що дати, дідівське добро, предковічне, чесно нажите.
– Хе-хе, свате! – злобно посміхнувся Ходика, потираючи худі безкровні руки. – Грошенята, і старі, і нові, і чесні, і грабовані пальців не печуть, свате, ні, не печуть, а гріють!
Війт звів сірі широко розплющені очі на свого співрозмовника і хотів було щось заперечити, але у той час двері знову протяжно й жалібно заскрипіли, і до зали по трьох кам’яних сходинках спустилися двоє поважних райців. Вони мовчки поклонилися війтові і зайняли свої місця на довгих лавках біля столу. Ще і ще раз скрипнули двері, впускаючи сивих достойних городян, панів райців та лавників[27]. Зала тихо і безшумно наповнювалась. Ті, що входили, з шанобою кланялись війтові, а в бік Ходики переважно кидали спідлоба зачаєні неприхильні погляди. А все-таки і довкола нього утворилася невелика групка. Були то все люди більш-менш нові в місті, які всеможливими кривими шляхами захопили і гроші, і владу. Їхнє ставлення до Ходики було улесливим та підлабузницьким.
