Текст книги "Червоний диявол"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Ян Аксак та інші Аксаки

Київський підвоєводій, той сам, що так довго чинив усілякі капості городянам, зокрема ж славному війту, а потім із ним помирився, пообіцявши добре притиснути зловмисного Ходику, ніде не названий на ім’я. Однак саме ця остання обставина, себто явна ворожнеча з кланом Ходик, а ще час урядування (1592-1600 роки, що відповідає часу перебування на війтівській посаді славетного Яцька Балики) дозволяє нам запідозрити в якості його прообразу київського підвоєводія, пізнішого київського земського суддю, Яна Мартиновича Аксака. Якщо це справді так, то нехай не введуть читача в оману описи володаря Київського замку як підстаркуватого бонвівана, єдиними інтересами якого є залицяння до пишнотілої удовички та сусідська війна з різними городянами. Ого, був то чоловік дуже прикметний, чого-чого, а різних помислів йому не бракувало. Навпаки, саме ті його помисли і могли б стати основою авантюрної історичної епопеї з початку XVII сторіччя, яку, може, хтось колись напише.

Але давайте по порядку. Ранньомодерна людина не існувала «сама собою», неодмінно бувши частиною своєї родини і роду взагалі. Як із цим було в Яна Мартиновича? Скажімо, від яких предків походив? Вельми важливе питання для тогочасного шляхтича, з володарями найвищих титулів включно. Вони любили бачити своїх протопластів у найвідоміших героях античної історії. Скажімо, рід Могил записав у свої предки Муція Сцеволу.

Гаразд, то королята, претенденти на престол, тут, що називається, становище зобов’язує. Здавалося, родам не таким значним годилося б задовольнитися скромнішими предками, навіть якщо їм дуже прагнеться в такий спосіб бути причетними до античної історії. Куди там – Аксаки, нітрохи не вагаючись, виводили своє походження від Александра Македонського і Демосфена (незважаючи на те, що за життя ці протопласти не палали любов’ю один до одного). Але вже сучасники вважали, що такі претензії непомірні, а саме слово «аксак» звучить якось по-татарськи. Аксаки охоче з цим згодилися і внесли до списку предків ще й Тамерлана – Тимура Кульгавого, бо «кульгавий», начебто, по-татарськи «аксак». А то є і ще одне подібне слово – «аксакал».

На думку Наталі Яковенко, (Наталя Яковенко, «Україна аристократична», розділ «Аксаки, правнуки Тамерлана») Аксаки «прийняли протекцію великого князя литовського Ольгерда разом з опальним династом Золотої Орди Мансур-Кіятом Мамайовичем після поразки Мамая в Куликовській битві». Мамайовичі – то і є пізніші Глинські. Натомість Аксаки згодом поділилися, якась їх частина вимандрувала до Московського князівства, пізніше підправила прізвище на Аксакових – і в 19 столітті один із членів роду прославився тим, що придумав концепцію слов’янофільства і написав на мотив «Красуні й чудовиська» казку, яку назвав «Аленьким цветочком».

А «наші» Аксаки послужили князю Ольгерду і дістали невелику земельну вислугу на Поліссі. У 1515 році в документах згадується Федір Аксак, схоже, що він був не тільки першим «документальним» Аксаком, але й представником першого християнського покоління роду: йому навіть нікого було вписати в дуже престижний Пом’яник Києво-Печерського монастиря через відсутність предків-християн. Дальша історія роду досить типова для литовської епохи. У Федора було два сини: Григорій і Мартин. Згідно із законами князівства, маєток поділу не підлягав. Тому батьківський спадок дістався старшому, Григорію, а менший, Мартин, вирушив робити кар’єру до столиці – Вільні. Там він здобув протектора в особі канцлера Миколая Радзивілла. Тим часом Григорій Аксак помер, Мартин повернувся додому, відсудив спадок від братової Овдотеї, а племінники, якщо вони були, невідь-де поділися. У самого Мартина були два сини, менший, Михайло, загинув у сутичці з татарами, а старший, Ян, – це і є наш Ян Мартинович Аксак.

Швидко зрозумівши, що на батьківському спадку далеко не заїдеш, Ян Аксак подався під крило князя Костянтина-Василя Острозького. І в ході князівської служби проявився талант Яна – геніальний, незрівнянний юридичний хист. Як уже зрозуміло хоча б із сторінок «Червоного диявола», тодішнє право було не дуже легким до використання поєднанням Литовського Статуту, Саксона – міського магдебурзького і звичаєвого права, однак Ян Аксак умів це все запам’ятати, узгодити і використати. Його противники з часткою глуму заявляли, що він найбільш злодійський судовий вирок здатний обставити такими юридичними штучками, що жодному іншому суду не вдасться його скасувати.

Як відомо з історії Острозьких, князь Костянтин Костянтинович у майнових суперечках більше покладався на такі старі добрі методи, як загони слуг з вилами, косами і сокирами (якщо вже не просто військо), а також на глибоку переконаність, що йому, представнику майже королівської родини, можна все. Однак часи змінювалися і довелося князю Острозькому оцінити талант свого підлеглого. З одного боку, він Аксака недолюблював і називав суцігою, з другого – явно йому сприяв. За протекцією князя Острозького, що певний час справував службу воєводи київського, Ян Аксак став київським підвоєводою, а пізніше – київським земським суддею. Одружився з галицькою шляхтянкою Барбарою Кльонською, народилося в них троє синів – Стефан, Михайло і Марко, словом, все як у людей.

Мабуть, не без княжої допомоги Аксак у 1595 дістав від короля Сиґізмунда ІІІ земельне надання на Київщині – село Гуляники, пізніше зване ще й Мотовилівкою.

Власне, з тією землею було не менше клопоту, ніж зиску від неї. Часи були бурхливі, представники багатьох родів десь щезали, потім виринали, на один і той же маєток не раз претендувало кілька осіб, причому права всіх були однаково законними. Отак раптом з’явився потомок начебто вимерлого роду попередніх власників Гуляників, Михайло Радзимінський, вимагаючи свого. Почався судовий процес, що загрожував тягнутися десятиліттями...

Але тут у житті Аксака стався крутий поворот, спричинений майже випадковою зустріччю. Ця зустріч дала початок фантастичній судовій справі, достойній навіки бути записаною в аннали як не судочинства, то науки про всеможливі афери й авантюри. Заодно ж інтереси Аксаків зіткнулися з інтересами іншого роду, в дечому навіть на Аксаків схожого.

Ходики

Схожого? До певної міри: Як і Аксаки, Ходики були татарського походження і християнами свіжої дати. Але, коли Аксаки, попри сутяжницькі таланти голови сім’ї, мали репутацію роду порядного, хоча не дуже заможного, то Ходики, цілком навпаки, були неймовірно, фантастично багатими, і дуже, дуже нешанованими. Власне, гіршу репутацію годі собі й уявити.

Так, принаймні, видається нам і, схоже, це заслуга історика В. Антоновича (і пізніше про Ходик писали не раз, хоча здебільшого переказуючи і в дечому підправляючи написане Антоновичем, зокрема, його статтю «Київські війти Ходики», включену до складу цього видання в якості додатку). Антонович Ходик виразно не любив і, мало того, ще й використав історію давно минулих днів для того, щоб засудити й осміяти сучасну йому київську владу, котра, як і кожна київська влада, численні зловживання чинила. Заодно відомий історик ще й дуже критично оцінював міське право, котре ми знаємо під назвою магдебурзького і дуже ним пишаємося. На його думку, це право, що виникло в інший час, в інших умовах і в іншого народу, будучи прищепленим на наш ґрунт, забезпечило не розквіт міст і достойне життя городян, а стрімке безконтрольне збагачення невеликої і тісно спаяної групи міського патриціату, по-теперішньому – олігархів і плутократів. Ніби цього мало, в силу природи речей, на перший план у цій групі висунулися не представники місцевих, закорінених родів, вже через свою закоріненість змушених рахуватися з місцевими звичаями, інтересами інших людей та хоч би зі звичайними моральними приписами, а, цілком навпаки, – приходні, особи безсовісні і ледь не злочинні, нувориші, які живуть одним днем і за злодіяння яких не раз гірко покутують їх потомки. Ходики були саме такими.

Починали вони з дуже низького старту. Якийсь їхній предок на ім’я Кобиз (тюркське слово, однокорінне з «кобза») був одним із татарських полонених князя Вітовта, згодом приписаних до мозирського замку як замкові слуги. Його потомки охрестилися, стали називатися Кобизевичами і дістали якусь невелику земельну вислугу.

На початку 16 ст. на цю земельну власність претендувало два рідні брати – Федір та Іван. Оскільки за законами князівства земля поділу не підлягала, то вся дісталася старшому брату Федору, а молодший помандрував у світ. Добрався він до Києва, тут поміняв прізвище на Фіц, зайнявся купецтвом і розжився, залишивши чималий маєток єдиному синові Устиму. Все б гаразд, але в Устима, попри шлюб з Гальшкою Кошколдівною, представницею заможної київської родини, дітей не було.

І це при тому, що потомків Федора було аж забагато – десятеро, з них восьмеро синів. Прожити з невеликого земельного надання було годі, довелося потрохи підторговувати в Мозирі. Тим часом батько помер, земля відійшла старшому синові, що саме десь воював, торговий заклад – другому по старшинству, решта братії, виділивши придане сестрам, поділила миски і ложки (кожен зі спадкоємців дістав по одній срібній ложці і по дві олов’яні тарілки) та задумалася, як жити далі.

Найхитріший і найрозумніший з братів, Василь, згадав про київського родича. Він вмовив ще двох своїх братів, Федора та Йова (Івана), продати спадок і разом з ним рушати до Києва. Грошей, правда, забракло, тоді братчики грабунком відібрали ту частку, що мала би дістатися старшому брату (він ще довго з ними судився), з тим і помандрували.

Київський родич зустрів їх привітно, допоміг обжитися і знайти собі заробіток на перший час. Але, якщо він думав, що родичі займуться чесним ремеслом і торгуватимуть, за його прикладом, зі Львовом, Кримом, Молдавією, а то й Москвою, то помилявся. Братчики, особливо ж Василь, хотіли всього і відразу.

А щастило цьому Василю так, ніби за допомогою нечистої сили. Що там – йому допомогла навіть чума, епідемія якої в 1572 році зачепила Київ. Заразившись, майже вимерла заможна родина київських міщан Митковичів, вижили тільки донька Євфросинія, звана Посею, і її брат Федір, тоді малий хлопець. Василь Ходика був єдиним, хто відважився їх відвідувати під час хвороби – і не встиг магістрат опам’ятатися, як Пося і Василь оголосили про свій шлюб, а заодно Василь пред’явив права на опікунство над малолітнім Федором Митковичем. Зайве пояснювати, що, дійшовши «зупольних літ», Федір Миткович довго відсуджував свою спадщину і насилу зумів видерти сяку-таку компенсацію..

Після цього скороспілого шлюбу Василь Кобизевич вирішив, що дотеперішнє прізвище вже не відповідає його становищу. Отож став називатися Ходикою – мудрецем чи хитруном, так його історія й запам’ятала.

Звичайно, Василь Ходика подбав про те, щоб увійти до київського магістрату і посісти там гідне місце, от хоч би райці. Але швидко перестав вдовольнятися і своїм купецько-міщанським станом. Він мусив стати шляхтичем!

І став. Завдяки грамоті, виданій нібито ще 1568 року литовським гетьманом Григорієм Ходкевичем про те, що «земянин господарский повету Овруцкого, Василий Ходычич-Кобызевич, отбыл службу военную в два коня». Як уточнює Антонович, 1568 року Василь Кобизевич жив не в Овруцькому повіті, а в Мозирі, і не називався ще Ходикою. А трохи пізніше, 1589 року, з’явилася ще одна королівська привілегія, яка твердила, що брати Василь, Федір та Іван Ходики-Кобизевичі неабияк відзначилися під час московської війни при королю Стефанові Баторію. Брати, звичайно, далі Києва не бували, а привілей, як писали їх противники, купили за гроші, вкрадені у магістрату – «за гроши мєские киевские выправили шляхецтво». А по дорозі до омріяного шляхетства Василь Ходика ще й гарбав, де попало, так втрапило йому в руки село Криничі неподалік Києва. Захапавши Криничі, він ще раз перейменувався, щоб вже зовсім позбутися цього плебейського Кобизевича, і став називатися Ходикою-Криницьким. А його син – і попросту Криницьким.

Траплялося йому грабувати й монастирі, на що тодішнє суспільство дивилося досить криво (попри те, що городяни вічно судилися з монастирями за ярмарки і шинки); дрібнішу шляхту та й інших міщан. І тут вони з Аксаком і зійшлися: Василь належно оцінив юридичні таланти Яна Аксака і став його клієнтом. Спільно вони облаштували чимало сумнівних справ, аж доки Аксак не вирішив, що годі, треба й про себе подбати. В нього тоді в розпалі був судовий процес за Мотовилівку, в Ходики – у такому ж стані інша судова справа, яку я, не вигадуючи нічого, назву, слідом за Михайлом Старицьким «тяганиною за Басань».

Ми ж поки що переведемо подих і вирішимо, як нам оцінювати дотеперішню діяльність Василя Ходики, він же Кобизевич, він же Криницький. Хтозна, можливо, вмілий біограф зумів би все це перетрактувати у позитивному руслі, підкреслюючи такі риси свого героя, як безсумнівну енергійність, гострий розум, неабияку відвагу (для того, щоб увійти в зачумлений дім, потрібна була не менша відвага, ніж для битви із найлютішим татарським загоном). Та й, зрештою, хай би в який спосіб Василь Ходика одружився з Посею Митковичівною, не схоже, щоб цей шлюб виявився невдалим. Навпаки, якщо виходити з кількості потомків (доньки Настасія, Людмила, Тетяна, Богдана, Олена, син Федір) і виразної турботи батька про їхнє майбутнє (дочок віддав заміж за добрих шляхтичів, синові залишив велике майно і шляхетський титул), то все виглядало непогано. Що ж стосується майнових суперечок із братом дружини, то такі суперечки, навіть між найближчими родичами, не були рідкістю в його часи і траплялися також у цілком шанованих Балик.

Тим часом, ми добралися до ключової частини оповіді.

Тяганина за Басань

Це щось таке фантасмогорійне, що з цього історичного епізоду запросто вдалося б зробити наш варіант діккенсового «Холодного дому» і «Золотого теляти» водночас, а ще залишилося б досить матеріалу для Бальзака і Дюма. Не те, щоб про «басанську справу» нічого не писали, … але не вадить все впорядкувати і нагадати. Правда, тут і серйозні історики суперечать одні одним, а то й собі самим, ну, але що вже вийде.

Отож: 16 століття було часом колонізації областей, які спустіли від татарських набігів, у тому числі південної Київщини. Одній такій території особливо не щастило: рід за родом, почавши на ній господарювати, вигасав. Між тим, земля була багатою і за спокійних мирних умов не поступалася б удільним князівствам. Хай там як, але на ній виникли і заселилися містечка Басань та Биків, а при них – ще дев’ять сіл. Однак черговий власник, залізши в борги, в 1578 р. продав цю маєтність київському городянину Андрію Кошколдовичу. Отак у нас з’являється ще один рід багатих київських міщан – Кошколдовичі, – теж посвоячений з київським патриціатом. Сам Андрій був зятем київського війта Василя Черевчея, а з його родичкою, Гальшкою Кошколдівною, одружився двоюрідний брат Ходик, Устим Фіц.

Родинні суперечки – річ звичайна для 16 століття: тесть Черевчей і зять Кошколдович судилися через векселі, що стосувалися Басанського та Биківських маєтків. В якості посередників і суддів вони вибрали групу київських райців, у тому числі й Василя Ходику.

Райці підтримали тестя проти зятя, стали вимагати від Кошколдовича документи на Басань і Биків, «і, коли документи були надані, вони не віддали їх Кошколдовичу, вимагаючи, щоб він спершу вдовольнив претензії Черевчея, а на протести Кошколдовича відповідали побоями під час самого засідання і ув’язненням його в тюрму, де протримали кілька місяців». (В.Антонович, «Київські війти Ходики»). А, коли Кошколдович, за підтримки князя Острозького, врешті визволився з ув’язнення і навіть зумів притягти своїх кривдників до відповідальності, то раптом виявилось, що Василь Ходика зумів викупити у Черевчея спірні векселі та добитися у Кошколдовича заяви, що він відступає усі свої права на Басань і Биків Василеві Ходиці, залишивши за собою лише право на пожиттєве володіння ними.

До такого несподіваного кроку Андрія Кошколдовича змусили міркування, які ми, до певної міри, можемо реконструювати. На колонізацію південнокиївських маєтків потрібні були значні зусилля, час і кошти, а йому, вочевидь, цього всього бракувало. Не менше важило те, що не було в нього синів, а єдиною спадкоємицею виявилася донька, Богдана Андріївна Кошколдівна. Думаю, читачі «Червоного диявола» вже згадали цю панну і зрозуміли, – зовсім не образа на афронт з війтівною змусила Василя Ходику добитися одруження свого брата, Федора Ходики, з Богданою Кошколдівною. Для всього клану в той час була то справа першорядної ваги.

Єдине, що виторгував Андрій Кошколдович, – це обіцянка Василя Ходики, що взамін за маєтки він передасть братові всі свої торговельні та міські справи, при цьому далі усіляко допомагаючи йому. Звичайно, Кошколдовичу йшлося не стільки про зятя, скільки про становище єдиної доньки та майбутніх внуків. Зрештою, ставши землевласником, Василь Ходика так і так мусив зректися торгівлі, оскільки шляхтичу-землевласнику не тільки не годилося, але й суворо було заборонено «ліктем міряти».

Року 1592 Кошколдович помер і «Василь Ходика пред’явив свої права на придбані маєтки. Вдова Кошколдовича, Палагея Черевчеївна, і його донька, Богдана Ходикова, визнали достовірність пред’явленого ним відступного запису. Таким чином, Василь Ходика-Криницький став найбагатшим шляхтичем-землевласником Київського воєводства». (В.Антонович, цитована стаття). Згідно з даною колись Кошколдовичу обіцянкою, Василь Ходика відступив своє місце у магістраті та всі торговельні справи брату Федору, а сам зайнявся землевпорядкуванням, часто при цьому грабуючи сусідів.

Зовсім гладко воно не йшло, 1596 р. з’явився ще один претендент на Басань – королівський секретар Захарія Я(Є)ловицький, який, користуючись безладом у королівській канцелярії, зумів виправити собі потрібні папери. Однак Ходика і Аксак, які тоді діяли спільно, зуміли позбутися Яловицького і добитися ануляції його надання

Але це все було тільки увертюрою і вступом до власне справи, яка розпочалася або останніми роками 16-го століття, або найпершими – 17-го із зустрічі Яна Аксака та певного шляхтича на ім’я – а як, власне, його звали по-справжньому? Начебто Юрієм Семеновичем Рожновським, хоча, може, Юрієм Семеновичем Половцем-Рожиновским. Нібито невелика різниця, а все ж!

Його життя вже й до зустрічі з Аксаком могло бути сюжетом авантюрного роману. Ми ще пам’ятаємо, з якої події в нашій історії почався період козацьких повстань? З повстання Криштофа Косинського. Козацьке-то козацьке, однак і сам Косинський був шляхетського походження, і серед його сторонників було чимало людей такого ж стану. Вплутався в повстання і остерський боярин Юрій Рожновський.

Повстання, як знаємо, було розгромлене, хто з повстанців не загинув, ті або втекли, або повернулися додому. Але Юрію Рожновському повертатися було нікуди: його родову маєтність Рожни на Остерщині конфіскували за участь у ребелії. Пішов безземельний боярин на службу до остерського старости, там мав доступ до канцелярії і от якось втрапили йому до рук папери вигаслого вже більш ніж півстоліття тому князівського роду Половців-Рожиновських. Самі ці князі начебто були потомками половецького хана Тугорхана, перейшли на службу до Володимира Мономаха і дістали від нього величезні володіння. Потім ці земельні права були підтверджені також київськими князями Олельковичами. Резиденцією Половців був тодішній Сквир (теперішня Сквира), але, оскільки їх маєтки розміщувалися на обидвох берегах Дніпра, центром задніпровських володінь став замок Рожинів у Остерському повіті, від назви Рожинова і походить друга частина прізвища Половців – Рожиновські. Територіально до складу цих маєтностей входив і Басанський ключ, який Василь Ходика виманив у Кошколдовичів.

Але в часи Ходики про Рожиновичів давно вже ніхто не чув: бурхливі історичні події змели цей рід. Кінець існування Половців був невеселим: спершу їх володіння збезлюділи після нашестя Менглі-Герея 1482 р., потім всі зусилля наступних власників якось загосподарювати землю зійшли нанівець, син останнього власника Половщизни потрапив у татарський ясир, де і слід його загинув, а ще один син, малолітній Семен, востаннє згадувався у документах за 1536 рік. Тридцять років потому рід остаточно був визнаний вигаслим, земля – виморочним спадком, що підлягав переходу в королівську скарбницю і розподілу між новими пожалуваними.

Погортав Юрій Семенович Рожновський всі ці документи, звернув увагу на співзвучність власного наймення та імені останнього з Половців – Семена Рожиновського, і, прихопивши вкрадені папери, пішов із ними до геніального юриста Яна Аксака.

В. Антонович, який у щасливі випадки і чудесні осяяння не вірив, вважав, що всю цю історію з самого початку спланував і облаштував сам Аксак. Джерелом натхнення міг стати його власний досвід, коли з небуття з’явився цілком законний претендент на його власну Мотовилівку – Михайло Радзимінський.

Хай там як, обидва спільники – Ян Аксак і новоявлений князь Половець-Рожиновський уклали офіційну угоду. Внеском Аксака у спільну справу був його юридичний талант і оборотні засоби, Рож(и)новський прислужився своїм іменем і документами князів-Половців, а гонораром Аксака мала стати половина половецького спадку. Заодно з перспективою величезної матеріальної вигоди від цієї авантюри, Аксак здобув ще й можливість притиснути хвіст Василю Ходиці. Вони, правда, колись були спільниками, але давно вже встигли всерйоз розсваритися. Як це сталося, невідомо. Можливо, Аксак справді позаздрив маєткам звичайного начебто київського міщанина. А, можливо, Василь Ходика, як це трапляється скоробагатькам, був у приватному спілкуванні далеко не найприємнішим чоловіком.

І справді, попри всі старання, Ходика не зумів побити козирі супротивників. Як писав Антонович у згаданій вже статті: «... Аксак одночасно вів позов і проти остерського старости Ратомського, і проти Василя Ходики, вимагаючи повернення своєму клієнтову спадку князів Половців-Рожиновських; для підтримки позову він пред’являв грамоти князів Володимира Ольгердовича, Олелька Володимировича, заповіт князя Яцька Михайловича Половця і документи, які свідчили, що його клієнт справді є Юрієм Семеновичем Рожиновським», себто сином останнього з Половців, Семена. Воістину, ідея самозванства витала в повітрі! Нагадаємо при тому, що й найголовніший самозванець початку 17-го віку, царевич Дмитрій чи лже-Дмитрій, відвідав Київ і був тут тепло прийнятий. Він навіть встиг виписати привілеї київським купцям на безперешкодну торгівлю в його царстві.

Але дуету Аксак-Рожиновський пощастило більше, ніж московському претенденту. Користуючись тим, що адміністрація, в тому числі й остерський староста, були по вуха зайняті авантюрою з царевичем, Аксак виграв справу у всіх судових інстанціях. У Ходики були зв’язані руки: тільки-но він починав піддавати сумніву законність паперів Рожиновського, як супротивники негайно вимагали ревізії його власних документів і шляхетських прав. А, оскільки тут і справді справа була дуже нечистою, довелося Ходиці влаштувати пожежу, під час якої, начебто, згоріли його шляхетські папери, і надалі показувати копії. А ще довелося йти на поклін до князя Костянтина Острозького – з якихось власних міркувань той підтримав Ходику проти Аксака.

Вступати в сварку з могутнім княжим родом Аксаку не хотілося, тому хитрий сутяга придумав ще один геніальний юридичний хід. 1604 року він, як пише Н.Яковенко («Аксаки, прануки Тамерлана»): «не чекаючи фіналу справи, добився листа від короля, за яким придеснянські маєтки до остаточного вирішення справи умовно передавалися Юрію (Рожиновському), а той, у свою чергу, на другий же день «продав» їх Аксакові». З рештою маєтності Аксак порадив Рожиновському вчинити так: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, слід би продати права на ці землі якійсь впливовій особі, що не боялась би Ходики. Кому ж краще, як не сину князя Костянтина, Янушу Острозькому! Таким чином, одним махом вбивалися два зайці: Рожновський діставав грошову винагороду, що влаштовувала його далеко більше, ніж землі, в які ще треба би вкладати власні кошти, а заодно нейтралізувався найпотужніший покровитель Ходики, князь Острозький. Не буде ж він судитися з власним сином заради якогось татарського приходня!

Ех, якби то були кращі роки Костянтина Костянтиновича! Тікав би Ходика з Басані і не знати, чи втримався б у Києві. Але князь вже був у літах похилих, переймався більше релігійними суперечками, отож князь Януш лише зайняв Басань, а на скаргу Ходики відповів зустрічним позовом. Хоча Аксак вже не мав власного інтересу в справі, але охоче допомагав князю Янушу юридичними консультаціями. За порадою Аксака, противники Ходики вдарили по його найслабшому місцю: сумнівному шляхетству (підробка шляхетських документів каралася конфіскацією всього майна). Як пише Н.Білоус (не раз уже цитована книга «Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування»): «15 квітня 1609 року «київському скарбному» возним генералом був вручений позов до Коронного Трибуналу в Любліні по звинуваченню «о неслушноє уживанє титулу и прерокгатив шляхетских ку затлуменю вольностей народу шляхетского». Якщо ж би навіть, всупереч усьому, Ходика не сам змайстрував шляхетські папери, то давно втратив право на шляхетство, оскільки займався лихварством. Ходика ж запевняв, що давно облишив не тільки лихварство, а й всяку торгівлю взагалі, а відповідні справи передав брату Федору.

Правда, то вже була фінальна частина процесу. Що там казати, лиха личина не пропаде, Ходика знову викрутився. 1607 року він запропонував князю Янушу мирову. За Антоновичем: «Ходика продав князю Янушу свої права на Басанський та Биківський маєтки, одержав як завдаток 3000 золотих, а решту суми мав одержати при остаточному здійсненні акту на володіння; тим часом, аж до здійснення цього акту, князь Острозький повернув йому маєтки для приведення в порядок рухомого майна».

Князь Януш вчинив нерозсудливо: Ходика й не думав повертати маєтки. Тягнучи і зволікаючи, він дочекався смерті батька Януша, могутнього Костянтина Острозького у 1608 р., а там, скориставшись тим, що Януш був зайнятий то поділом батьківської спадщини, то політичними й державними справами – він був сенатором і краківським каштеляном, – зовсім відмовився повертати переяславські маєтки. Навіть і завдатку не віддав! Єдине, чим зумів ще його дістати князь Острозький – це черговим оспорюванням ходиківського шляхетства. Знову цитуючи Н.Білоус: «17 серпня 1613 р. возний генерал П.Бухаловський вручив йому позов до Коронного Трибуналу в Любліні за звинуваченням краківського каштеляна Януша Острозького:

«писаный тот мандат по нєго самого от инстигатора єго мл. и Рєчи Посполитоє ... о то, иж он, будучи простоє конъдиции чловєкомъ, ку отсужєню єго того титулу шляхєтского и всказано на нємъ винъ в правє посполитомъ описаных, за то о томъ всєм ширєй тот мандат короля єго мл. в собє обмовляєт, за которым и рок завитый обомъ сторонам на сєймє валном въ Варшавє албо там, гдє на тот час напєрвей по датє того мандату отправовати будєт, перед єго кр.мл. становитисє зложил и назначыл».

І так настав, нарешті, епілог басанської справи а, заодно, кінець життя Василя Ходики. Всіх своїх численних дочок він добре повіддавав заміж і наділив багатим приданим. Завдяки згаданій книжці Н.Білоус можна уточнити всі ці шлюби. Отож: «Людмилу – за Якова Кірдея Лемеша; Тетяну – за Івана Путяту; Настасію вперше – за Івана Левоновича, вдруге – за Василя Шаулу; втретє – за Семена Нападовського; Федору (це Федора-донька, а то була в нього і сестра Федора, яку він прилаштував за Данила Жовніра) – за Філона Богушевича-Глібовського; Олену – за Івана Драбовича-Оздиловського; Богдану вперше – за Семена Онисковича, вдруге – за Кирика Солтана». Натомість земельна власність дісталася єдиному синові, Федору Криницькому, людині буйної і нахабної вдачі.

Року 1616 глава роду Ходик помер, але це далеко не кінець пригод Ходик, Аксаків, Балик і деяких інших родин, їм ще судилося вписати яскраві епізоди навіть у «шкільну» історію.

Про закохану пару

Цілком можливо, що майнові порахунки вже втомили когось із можливих читачів, – хотілося б і про романтику! Скажімо, головні герої «Червоного диявола» – це пара закоханих, як же було з ними? Чи автори повісті повністю вигадали цю частину сюжету, чи щось там відповідало правді? Інакше кажучи: чи мали прототипів учасники любовного багатокутника? Адже, окрім Галі та Мартина, була ще фальшива приятелька Галі, Богдана, і невдалий претендент на руку війтівни, Федір Ходика, який врешті мусив вдовольнитися одруженням із Богданою.

От з цією «нещирою парою» розібратися найлегше. Звичайно ж, ми одразу впізнаємо і Федора Ходику, і Богдану Кошколдівну. Більше того, виявляється, що розказане про них відповідає документальним відомостям. Щоправда, мода на портретування красунь із міщанських родин ще не дісталася Києва і ми не знаємо, була ця Богдана білявкою, темноволосою чи рудою, худенькою чи пишнотілою, зате нам відомо, що вона справді була внучкою війта, Василя Черевчея, внучатою племінницею іншого війта, Федора Черевчея, донькою Андрія Кошколдовича та спадкоємицею басанських маєтків. Можемо навіть уточнити, що Богданина мати, та сама «поважна Духна Кошколдовичева, дочка покійного війта», насправді звалася чи то Полонією, чи то Пелагеєю Василівною Черевчеївною, і що, овдовівши, вона ще двічі входила заміж: «вдруге – за Олександра Остроуха, втретє – за Станіслава Вигуру, київського городничого» (Н.Білоус, цитована книга).

Натомість Федір Ходика, про якого вже чимало мовилося і ще піде мова, пережив свою першу дружину і вдруге одружився «зі шляхтянкою Марушою Шишчанкою» (Н. Білоус).

Ну гаразд, а як же головні герої? Себто, війтова донька, Галя Балика (по-тодішньому – Баличанка) і Мартин Славута, відважний юнак, майстер цеху золотарів?

Донька у Яцька Балики справді була – єдина донька після кількох, начебто трьох синів. Щоправда, звалася вона не Галиною, а, згідно із тодішньою модою, Федорою, скорочено Федею (для сучасного читача може видатися дивним, що Федя і Вася у Києві XVI століття – жіночі імена). Федора – ім’я доволі поширене, так звалася, наприклад, одна зі сестер Василя та Федора Ходиків.

Складніше піде у нас справа з Мартином Славутою. Ім’я для нього вибране вдало, мало того, що в тогочасному Києві чимало знайшлося б Мартинів та Мартиновичів (Ян Мартинович Аксак, щоб далеко не ходити), то воно ще й має певний інтернаціональний присмак і добре звучало б хоч у Кракові, хоч у Нюренберзі. Зате прізвище Славута нагадує театральний або літературний псевдонім. Славутою називали Дніпро, а от людей з таким прізвищем у тодішньому Києві не було. Не міг же наш Мартин існувати сам собою, без предків, родичів або потомків.