Текст книги "Червоний диявол"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Оглянувшись довкола і впевнившись, що ніхто його не помітив, вершник швидко підскакав до зоставлених возів.

– Ну, тепер розвантажуйте швидко, – заклопотався він, сплигуючи з коня, – он вже і Золоті ворота.

– А на скільки возів будемо вантажити, господарю?

– На два!

Погоничі несхвально похитали головами.

– Ой пане Ходико, пане Ходико, – зауважив перший, – негаразд робиш: знаєш, який крутий Десятинний спуск, дивись, щоби чого не трапилось!

– І-і! – впевнено махнув пан Ходика. – Що, чи мені першина? Сам бачиш, усі митниці на двох возах проїхали.

– Та там що, по рівному і на двох можна, а тут спуск крутий, гора як піч.

– У мене вози міцні, навмисне на те й зроблені, та й усіляке приладдя до них є.

– Ну, як знаєш, пане Ходико, справа твоя, господарська, але таке часто трапляється, що за грошем поженешся, а копу втратиш!

Однак Ходика навіть не вважав потрібним відповісти на останні слова, він тільки самовпевнено посміхнувся і махнув рукою. Та й справді! Щоб він через такі марні страхи стільки грошей потратив?! Дурнем був би, а не Ходикою! Підвод-то всіх шість, значить, і мито треба платити за шість, а коли він усюди його платить за два вози, то кругленька сума лишку збирається у чересі, і був би він дурнем, якби запропонував цю рештоньку майбутньому тестеві! Ці грошики йому належать за дорожні труди. Так! Усміхнувся пан Ходика, потираючи руки, а на київській митниці найбільше мито, і щоб він цей пожиточок зі своєї руки випустив? Ні, пане брате, Ходика вміє жити та й пожитки наживати і там, де хто інший тільки рота б роззявив! Адже всі так роблять; мито платиться не від товару, а від воза. Себто, накладай товару побільше… От коли обламаєшся, то суворо: весь товар забирає воєвода на скарб… Але в мене вози міцні!

Невдовзі два вози, високо накладені в’юками цінних товарів, стояли вже майже зовсім готові. З чотирьох сторін возів Ходика наказав вставити навмисне для цього заготовані жердини і все це густо зашнурувати вірьовками, наче сіткою. Нарешті, коли все було закінчено і дві високо накладені підводи, наче дві башти, стояли вже готові рушити в дорогу, Ходика звернувся до погоничів.

– Ну ж, пани товариші, ви тепер порожняком поспішайте скоріше, в шинку золотоворітському не засиджуйтесь, нате от, хильніть по чарці, – подав він їм дрібну монету, – та й чимшвидше рушайте і чекайте нас із Іваном на Кожум’яках, внизу під Десятинною горою; а я почекаю і, як стемріє трохи, сам туди ж рушу.

Погоничі зневажливо глянули на нікчемну монету, і, навіть не подякувавши господареві, стьобнули коней та швидко рушили вперед.

* * *

У великій просторій хаті нового золотоворітського шинку за окремим столом зібралася доволі весела компанія. На столі стояли кілька кубків та великий корець меду. На чолі всіх сидів Мартин Славута, поряд із ним поміщався веселий Грицько Скиба і ще кілька підмайстрів із цеху шевчиків та золотарів. Народу в шинку було небагато: двоє жовнірів із замкової залоги сиділи за одним столом та ще двоє міщан, передбачливо віддалившись від молодої компанії, тихо шепотілися про щось у кутку. На Мартинові був добрий синій жупан, такий, як у більшості київських городян.

– Ну, панове, ще по чарці, щоб наша справа вдалася! – налив Мартин усім чарки.

– Будьмо! – крикнули молоді голоси, весело цокаючись кубками.

– Пора б уже йому їхати, – зауважив один із молодих гостей.

– А от я гляну! – крикнув Грицько Скиба, встаючи з лавки і виходячи на вулицю. – Їде, їде! – сповістив він весело, відкриваючи двері в шинок.

Посеред вулиці повільно сунули від Золотих воріт два високо навантажені вози. Попереду йшов Ходика, за ним, поруч із другим возом, – погонич, верховий кінь був прив’язаний позаду переднього воза.

Коли Ходика порівнявся з шинком, його зустріли радісні оклики:

– А, пан Ходика, либонь, з товарами повертається?

– Здоров! Здоров!

– Здоров, панове! – неохоче відповів Ходика, зсовуючи шапку на голові.

– Та куди ж це ти? Хочеш, схоже, шинок минути? – зупинив його Мартин. – Ні, пане брате, так не годиться! У нас велика гульня йде! Гриць Скиба всіх пригощає, женитися задумав. Та й ти, здається, теє, – підморгнув він, – славну, брате, дівчину береш, по всьому місту чутка йде!

– Заходь, заходь! – закричали інші, обступаючи його, – це вже й не звичайно – шинок минати, та ще коли в ньому свої люди сидять!

Якийсь час Ходика стояв нерішуче: не хотілося і часу гаяти, а все-таки перспектива випити за чужий кошт видавалася спокусливою.

– Товари! – нерішуче сказав він.

– А що товари? – усміхнувся Мартин. – Дядько ж із ними зостанеться, та поставити їх тут, навпроти вікна, ніхто й не зачепить!

– Хіба що навпроти вікна, – невпевнено згодився Ходика.

– Та ти не бійся! Дорога проїжджа… всюди народ, – підхопив його під руку Скиба, і Ходика, разом із молодими городянами, рушив до шинку.

– Ну, будьмо ж, браття, здорові! – налив усім кубки Скиба. – За твоє, пане Ходико, щасливе повернення і за твою наречену!

– Слава! – загули всі.

– Дяка! Дяка! – відкланявся Ходика, обережно відпиваючи з кубка.

– Та що ж ти до дна не п’єш? Так не годиться! – зашуміли довкола.

– Я, браття, не звик багато пити відразу!

– Дарма! Доливай йому! На радощах п’ємо!

Кубок Ходики наповнили знову. Мартин підморгнув Скибі. Скиба наповнив високий кубок медом і непомітно вийшов із ним за двері.

– Та як же не пити? – заговорив Мартин. – Проїхати з такими товарами таку далеку дорогу і щасливо додому повернутися… це в наш час…

Тут він спохопився, наче сказав щось зайве і якось незугарно додав:

– Як же не тішитися? Пий, брате, пий ще! – цокнувся він із Ходикою і, змусивши його осушити кубок до дна, наповнив його знову медом.

Ходика помітив недомовленість у Мартинових словах, але в цей час заговорив Гриць Скиба:

– Та вже, правду сказати, я не з боязких, а й то тепер, як з дому ввечері виходжу, разів п’ять молитву прочитаю та ще зо два келихи меду для відваги переверну.

– А чого ж це? – вже не зовсім спокійно спитав Ходика.

– Та що! Не варто проти вечора і говорити! – махнув рукою один із молодих підмайстрів.

– Та в чому ж річ, панове? – вдруге спитав Ходика, оглядаючись довкола.

– Ет, друже, – перебив його Мартин, – про це і згадувать не варт! От ти краще розкажи нам, коли думаєш весілля гуляти?

– А ось приїдемо… то, дасть Бог, завтра і повінчаємось, – розсунув він усмішкою свого широкого рота.

По Мартиновому обличчі пробігла глузлива ухмилка.

– Щасливий ти, брате, славну дівчину береш!

– Та й не голу.

– А ти і про це подумав?

– Ого! – Ходика поважно повів головою. – Я про це думаю насамперед. Що там краса? З лиця води не пити! От посаг, придане – не остання річ… Та ще й війтова донька.

– Розумний ти, пане-брате, – зашуміли довкола. – То вип’ємо ще по чарці за твоє здоров’я.

Кубки знову наповнилися і осушилися до дна.

Від незвички Ходика відчув, як його очі посоловіли і приємна млість охопила все тіло; він більше не відмовлявся від вина.

Мартин ще раз підморгнув Скибі, і, коли той знову вийшов із повним кубком, підвівся з місця.

– Ну, панове, щасливо ж вам зоставатися, а тобі, пане Ходика, усілякого добра та благополуччя!

Ходика вдоволено усміхнувся.

– Куди ж це ти? Чого поспішаєш? Чого тікаєш од компанії? – зупинили було Мартина товариші, але Мартин рішуче заявив:

– Ні, друзі, мені до Василькова поспішати слід, я й так засидівся, іншим разом погуляємо.

Мартин вийшов. Ходика встав услід за ним, але, впевнившись, що його товари стоять цілі і неушкоджені, знову повернувся до столу.

– Ну, треба ж правду сказати, хоробрий же цей Мартин, не взяв його враг, – глибокодумно зауважив Гриць, входячи до шинку. – Я б у такий час нізащо сам не поїхав, адже ж од нього, – він понизив голос, – не те, що від людини, ножем не відіб’єшся!

– Ні, брате, є такі кулі заговорені, від них, кажуть, і він не втече, – перебив інший.

– Та хто він? Що такого приключилося? – вже не зовсім бадьорим голосом спитав Ходика, переводячи очі з одного на іншого.

– Хіба ж ти не чув? – здивувався один із гостей. – Червоний диявол учора до міста влетів!

Кубок, який Ходика підніс було до рота, так і завмер у нього в руках.

– Диявол? – промовив він урешті, обводячи всіх наполоханими очима. – Та хто ж бачив? Хто сказав?

– Хто бачив? Хто сказав? – заговорило відразу кілька голосів. – Усе місто!

І страшні розповіді посипалися, як із мішка, перебиваючи одна одну. То запевняли, що червоний диявол летів на вогненній хмарі, то на крилатому чорному коні. Казали, що він задушив старого міщанина Крупа; що, зустрівши на дорозі бабу Гапку-перепечайку, перевернув її білим собакою, і так цей собака бігає по ночах та виє і ніхто не може його відчарувати; казали, що у Миколаївській церкві всі ікони позривалися з іконостасу і попадали на підлогу; розповідали, як він уночі спустився над ратушною площею і, розкинувши вогненне покривало, скликав до себе усіх відьом з-за старого друкарняного двору. Розповідь зацікавила усіх присутніх: жовніри, взявши свої кубки в руки, підійшли до столу, навіть міщани припинили шепотітися і, перейшовши за сусідній стіл, прислухалися до розмови.

– Та стривайте ж, панове гості, – завважив урешті з-за прилавку господар, – і до нас такі чутки доходили, але, думаю, багато тут брехні!

– Яка брехня? Дідько мене забери! – стукнув жовнір кубком пива об стіл. – Коли в нас не далі, як минулої ночі, що в замку сталося?

– Що, що? – спитали одночасно і зацікавлений господар, і бенкетуюча компанія, навіть міщани підійшли ще ближче.

– А от що! Ми стояли з товаришем на Драбській брамі, а мійська сторожа з паном Лоєм, хорунжим замковим, була біля Воєводьких воріт. Сидять вони, розмовляють. Б’є двадцять друга, саме їхня година. Раптом чують шум: «Хто йде?» – питають. Мовчок. «Гасло!» – «Червоний диявол!» – гукнув жовнір таким громовим голосом, що Ходика аж пригнувся, злякано зиркнувши на вхідні двері. – Що ж ви думаєте? – вів далі оповідач. – Просто з-під перекидного мосту вирвався вогняний стовп, і сам він у червоному, як жар, плащі, у червоному каптурі, бо, знаєте, по боках його голови роги стирчать, – розставив він руки по боках своєї голови, – зупинився у дверях. Кинулись було наші вартові до нього і пан Лой попереду, – він на цих речах знається, – та що ж би ви думали? Тільки глянув на них… очі у нього вогненні, так вони всі мертво й попадали. Зранку ми їх знайшли, так і лежали, як неживі, ледве святою водою відпоїли. А то б зовсім пропали, бо цей диявол, кажуть зналі люди, найсильніший, та, на щастя, на панові Лою знайшовся хрест, заговорений печерським схимником. І що ж ви гадаєте? Дарма він до замку пробрався? Куди?! Ввійшов у дім до воєводи, – заговорив оповідач, знову знижуючи голос, – та як увійшов? Двері були зачинені на замок, підійшов до них, – одразу замки й упали. Завмер воєвода. «Чого ти явився?» А той йому: «Нічого тобі не заподію, тільки Чорну книгу мені віддай!» А це така книга чаклунська, – пояснив він, – її воєвода за великі гроші у московських звіздарів купив. Бачить воєвода, що погана справа, підступає до нього диявол, руки простягає, а на руках чорні кігті так і закручуються, так і закручуються. Здогадався, нащо це воєводі книга знадобилася, бо в ній проти нього закляття є, підняв книгу та й давай на нього наступати, давай наступати, а про себе, знай, молитви читає. Завив диявол, застогнав, корчитись почав, а потім як заверещить, так що у воєводи аж волосся дибки стало, а руки ходуном заходили, так і провалився крізь землю у вогненному стовпі.

– З нами Бог, – злякано перехрестився господар, а оторопілі слухачі не змогли і слова мовити. Ходика глянув у бік городян і, побачивши й там бліді обличчя, відчув раптом, як холодна крижана змійка побігла у нього по спині, здалося навіть, що червона постать промчала повз вікно.

– А нащо ж диявол до міста влетів? – спитав один із молодих цеховиків.

– Відомо, нащо, – вставив старший міщанин, – на те, щоб мучити і тривожити добрих людей.

– Ну, а нащо ж йому до воєводи йти?

– До воєводи? – перепитав жовнір. – А я це пречудово розібрав. – Та ж ви знаєте, що війт із воєводою ворогує? – Всі схилили голови. – Так, а диявол же до війтової доньки прилітав?

– Як до війтової доньки? – підстрибнув на місці Ходика.

– Брехня, брехня! – підтримали і цеховики.

– Яка брехня? – розсердились жовніри. – Сама ж баба війтова усім розповідала, як до них диявол прилітав, усім розповідала, а потім уже війт звелів дурній бабі мовчати!

Ходика, охоплений невимовним жахом, підвівся з місця. У кімнаті збирались сутінки. Злякані, витягнуті обличчя у цій сірій напівтемряві здавалися страшними… Він відчував, як волосся на його голові починає ворушитись і серце завмирає в грудях.

– Прощайте, панове-товариші, спасибі за пригощання, а мені треба до Києва поспішати! – прохрипів він тремтячим голосом і, поклонившись усім, насунув шапку та вийшов із шинку.

Вечір уже сливе зовсім розкинувся над землею. Де-не-де загорялися в глибині неба бліді зірки, хоча вікна хат ще переливалися зеленим і червоним перламутром та на дахах горіла остання, прощальна зоря.

Повільно, крок за кроком ступав Ходика за своїм возом. Попереду, на чималій відстані, рухався перший віз; Ходика, на свою прикрість, помітив, що погонич доволі сильно заточувався, йдучи поруч із своїм возом. У його голові теж шуміло, досада і страх наповнювали душу. І нащо він до шинку зайшов? От і досидівся до такої пори. І сам випив, і погонича напоїли, а тепер будь ласкавий по цих пустках та руїнах їхати удвох, та ще з п’яним. «Ух, – здригнувся він, тісніше закутуючись у каптан та кидаючи довкола боязкий погляд, і в голові його мимоволі піднялися знову всі чуті ним страхіття. – Та невже ж він літає до війтової доньки? От тобі й війт! Ну, дав би Бог тільки женитися та прибрати всі її маєтки до рук, а там можна й позбутися. – Ходика поспішно захрестився під киреєю. – У містечко Печери пішки сходжу, Богородиці двопудову свічку поставлю… Тільки б щасливо доїхати додому! І нащо він решту погоничів одпустив?.. Та що вже там», – махнув рукою Ходика, і, стьобнувши коней батогом, повернув услід за першим возом повз руїни святої Софії та рушив широкою порожньою вулицею просто до Дніпра.

Білою сиротливою громадою здіймалися сиротливі руїни… От зубчасті стіни, в деяких місцях вони зовсім розсілися, і сніг завалив їх заметами… От в’їзна башта з перекидним мостом. Мосту давно вже немає… Церква, збудована над воротами, зруйнована; у порожні отвори вікон вривається вітер і злобний стогін його носиться над руїнами, а крізь баштовий проїзд видніються всередині монастиря розламані, розтріскані руїни величного храму, внизані нерухомими чорними воронячими зграями. «Ух!» – повернувся вбік Ходика, поквапом творячи молитву. Праворуч тягся довгий і високий земляний вал, де-не-де на ньому виднілися нікчемні залишки розвалених стін. Попереду у вечірній напівтемряві неясно вимальовувались стіни та башти Михайлівського Золотоверхого монастиря. За валами гори круто обривалися вниз, далі ж перед Ходикою тягнулися рівні, занесені снігом галяви. Швидко темніло. Від валів потяглися довгі тіні. І, разом із настанням темряви, Ходику все дужче і дужче охоплював страх. До того ж, він чимало відстав від першого возу, який уже неясним силуетом виднівся перед ним. Ходика раз у раз підстьобував коня, але втомлена тварина ледь тягла важку поклажу і лише похрапувала, поводячи вухами. Звук цього тяжкого храпу серед безмовної і безлюдної пустки ще сильніше наганяв на Ходику забобонний шалений страх; шапка починала тихо ворушитися на його голові… От праворуч з’явилися якісь дивні руїни. Ходика згадав, як старі люди казали, що колись тут стояли багаті хороми, а тепер блукають привиди, шукаючи забуті скарби, і щосили погнав коня. Кілька раз він окликав погонича, але на його поклик не було жодної відповіді, а голос його так дико і хрипко звучав у нічній тиші, що наганяв на Ходику ще більший страх. Нарешті попереду з’явилися руїни Десятинної церкви з чорним розламаним куполом і дзвіницею. Полегшене, радісне зітхання вихопилось із грудей Ходики. Тут уже недалеко до митниці, та ось і вогники замерехтіли. Ох! Людським житлом повіяло! Ходика розправив спину і плечі та бадьоріше закрокував уперед. Тепер лише спуститися з гори – і місто. «Господи, довези, тільки довези! Трипудової свічки не пожалію», промовив уголос Ходика, круто повертаючи і зупиняючи біля митниці коня.

Коли мито вже було сплачене і скрипучі ворота застави закрилися за возами, Ходика якийсь час нерухомо стояв, не зважуючись рушити вперед. Перед ним відкрилася глибока прірва, з одного боку оточена горами, а з другого – збігаючим униз гаєм. Крутий, погано уїжджений спуск вів донизу і губився у наступаючій темряві. Пропустивши останніх подорожніх, ворота митниці зачинилися, вогні у вікнах погасли і густі сутінки звідусіль охопили Ходику. Він глянув на свої високо навантажені вози, і досада, і вагання заворушились у його серці. «Ех, краще було цього разу розкласти товари хоч на три вози, дорога крута і розмита… темно… не доведись до чого… – Ходика з жахом оглянувся, боячись помітити де-небудь червоний плащ. – Ну що ж, з Богом», – перехрестився він, уриваючи свої роздуми, і звернувся до погонича.

– Ну, Іване, спершу вийми там під возом прив’язані вірьовки, слід вози загальмувати.

– Загальмувати… так і… за… галь… мувати, – відповів той непевним язиком, схилившись усім тулубом уперед. – Під возом вірьовка… ну то під возом… а мені що, бодай і на возі… Я що? Я – сторона.

Але Ходика, побачивши, що погонич зі всіх сил намагається нахилитися, та, попри це, лише безпорадно похитується усім тілом, зупинив його:

– Стривай, Іване, ти лише коня потримай, щоб не рушив.

– Можна! – згодився Іван. – Все можна, бо я нічого не боюся! Він мені каже – червоний диявол, а я йому: що мені червоний диявол, хай хоч зараз явиться, я йому в сам писок плюну.

– Мовчи, блазню! – крикнув йому з-під воза Ходика, поспішаючи тремтячими руками розв’язати вірьовки і від хвилювання ще сильніше їх заплутуючи. – Нализався, п’яндига, а мені тепер мучся з ним; ще гірше, ніж самому!

Кілька раз йому почувся якийсь підозрілий шелест, урешті вози були загальмовані.

– Я вперед поїду, а ти за мною вслід, – повернувся він до погонича, – та дивись мені, куди я, туди й ти; ич, ірод, залив очі, а тепер возися з ним! – сердито буркнув Ходика в бік погонича, але сильно його лаяти він побоявся.

– Ну, з Богом! – торкнув він коня, проїжджаючи вперед.

Звичні коні повільно і обережно рушили вниз із гори. Вози раз у раз провалювалися у глибокі ями-калюжі і насилу з них вибиралися. Нарешті половина дороги була пройдена, залишилося лише зробити крутий поворот направо, обігнути виступаючу, навислу брилу гори, а там уже хоч вельми круто, зате рівно, без поворотів, можна попросту скотитися вниз.

– Но, но, но! – навіть прикрикнув Ходика на коня, помахуючи батогом.

Ось і гора… Як понуро, як зловісно насунулась вона, закриваючи дорогу. Обталі дерева здаються чорною страшною гривою, а сама гора головою якогось дикого, величезного страховиська.

«А що, як він, – подумав Ходика, боячись навіть подумки вимовити страшне ім’я та відчуваючи, що вже при одному спомині б’є його холодний піт. – А що, як він причаївся за горою у цих густих тінях і чекає на нього? Плащ мов жар червоний… Очі горять, як вуглини, – згадалися йому слова жовніра, – а пазурі так і загинаються… так і…»

Раптом яскравий сліпучий спалах осяяв усе довкола, пролунав дикий нелюдський вереск, і, наче чорна буря, просто на Ходику ринув страшний вершник на чорному, немов смола, коні.

– Диявол! – крикнув погонич.

– Диявол! – шалено крикнув услід за ним Ходика, випускаючи віжки та падаючи на землю.

Коні кинулися вбік і, підхоплені тягарем возів, покотилися із крутосхилу; вози наскочили на гору, перехнябилися, зі страшенним гуркотом полетіли з них важкі пакунки, перевертаючи коней і людей.

Не встиг ошалілий, майже непритомний Ходика отямитися, як миттю з’явився натовп озброєних людей зі смолоскипами і з воєводою на чолі та оточив і товари, і лежачих людей.

– Що таке? Що тут сталося? – спитав воєвода, притримуючи коня і звертаючись до блідого, як смерть, Ходики. – А-а! Шахрайська витівка! Хотів уникнути мита, обікрасти скарбницю… Ну й попався… – грізно сказав він і наказав жовнірам: – Зібрати всі товари і негайно відвезти до замку!

– Ой, не губіть, ясновельможний пане, не губіть, помилуйте! – бухнувся Ходика на коліна перед воєводою, хапаючись за срібні стремена.

– Чого віз лише на двох возах? Чого так сильно навантажив?

– Не сильно, ясноосвецоний, ясновельможний пане, не сильно, зовсім легко! Це він, – із зусиллям промовив Ходика, – червоний диявол…

– Диявол… так, диявол… ніхто, як він, – заговорив і погонич, підводячись із землі і оглядаючись довкола безтямними п’яними очима.

– Що ви тут мені бабську бридню розводите! – грізно крикнув воєвода, відсторонюючи Ходику, що лепетав беззв’язні слова. – Залили очі та й морочите добрих людей! Мені до вашого диявола жодного діла нема! Закони писані для людей, а не для чортів! А це ти знаєш? Гей, смолоскип сюди! – крикнув він, розгортаючи перед Ходикою жовтий сувій пергаменту.

Жовнір підніс смолоскип, вогонь якого розвівався на вітрі. На жовтому пергаменті, освітленому червоним полум’ям смолоскипа, великими слов’янськими літерами стояло:

«Сим Александр^{15} божою милостью великий князь Литовский, чиним знаменито сим нашим листом каждому доброму, хто на него узрит или чтучи его услышит, кому потреба будет того ведати. Иж купцы, которые коли едут в Киев и возы свои товаром тяжко накладывают для мыта, иж бы возов меньшей было; и в которого купца воз поломится с товаром, на одну сторону по Золотые ворота, а на другую сторону по Почайну реку, ино тот воз с товаром биривать на воеводу киевского, и мы тое врядили по-старому, как и перед тим бивало.

Писан у Вильни в лето 1494, мая 14 дня, индикта 12-го^[44]»^{16} .

Ухопився Ходика рукою за голову та так і гримнув на землю.

* * *

Всю ніч не спала Галочка. Щастя і радість не давали їй заснути. На її щоках ще горіли його поцілунки, вона бачила дороге, схилене над нею обличчя, його усмішку, його очі! «Милий, милий, коханий, жаданий, щастя моє, життя моє!» – шепотіла вона з вологими від щастя очима. І щоб тепер, після його слів, після його ласки піти заміж за Ходику? Ні, ні! Нізащо! Перед Божими очима заручилася вона з Мартином і лише його дружиною буде! Ах, які щасливі мрії, які дівочі марення всю ніч аж до ранку оп’яняли її бідну голівку. Щастя, щастя рвалося у це серце. І Галя то підводилась із постелі, згадуючи всі його слова, то знову падала в подушки, стискаючи серце руками, щоб стримати його болісно захоплене биття. Нарешті настав ранок.

Весь день Галя шукала нагоди поговорити з батьком, але це ніяк не вдавалося. Приходив Ходика сповістити, що ввечері брат прибуде до Києва. Пан війт наказав робити усі приготування до вінця, а Галя все слухала зі щасливою посмішкою, наче й не про неї мова. Проходячи кімнатами, вона зупинялася, забувшись, і тоді її погляд заглиблювався в себе, а обличчя осявала щаслива безтурботна посмішка, що випливала із глибини душі. Вона бралася за роботу, але робота завмирала в її руках: світлі, дивні мрії відносили її далеко-далеко він цього обнесеного грізними стінами міста. Слова і речення тепер якось неясно долітали до того щасливого міста, в якому тепер жила Галя. Кажуть про весілля?.. Ні, весілля не може бути, твердила вона собі: Мартин її кохає, вона кохає Мартина, хто ж посміє в неї це щастя відібрати? Померти – це вона може, але за Ходику не піде ніколи!

Однак наступав вечір і тривога все сильніше охоплювала Галину душу. Мартин не приходив. Адже мусив він знати, що Ходика сьогодні приїжджає до міста. Може, щось із ним трапилось? Чого ж і вісточки не перешле?!

Тим часом до весілля готувалися з усе більшим розмахом, очевидячки, війт вирішив наполягти на своєму.

А славетний війт київський сидів у своїй світлиці понурий і насуплений, наче осіння ніч. Все йшло, як йому хотілося: сьогодні ввечері Ходика в’їжджав до міста, завтра Галя, єдина його донька, піде з ним під вінець. Що ж, пара в місті не остання! Чого ще бажати? Та Галочка сама не побивається, байдуже, що той дурень Славута розпинався за неї… тому що розумна покірна донька… Але, здавалося, саме цей тихий і покірний образ Галочки зі щасливою дитячою безтурботною усмішкою найбільше і мучив сердитого війта. І коли він уявляв собі милий образ своєї коханої, пещеної доньки поряд із цим кістлявим безкровним обличчям, з його зажерливими очима і здавленою головою, безпричинний, прихований гнів закипав у глибині його душі. Похмуро і непогідно дивився перед собою війт, насупивши волохаті брови і опустивши сиву голову на груди. Понурі сутінки гусли довкола нього. Раптом тихе скрипіння дверей перебило його безвихідні думки.

На порозі стояла Галя, тендітна і бліда, з такою щасливою усмішкою на личку.

У війтовому серці затремтіла якась м’яка і тепла струна, але обличчя його зоставалося таким самим похмурим.

– Чого тобі? – спитав він, намагаючись надати своєму голосу суворого і грізного тону.

– Батечку! – боязко промовила Галя, входячи до світлиці та зачиняючи за собою двері.

– Ну, що?

– Батечку, рідний мій, та невже ж ви рішилися віддати мене за Ходику?

– Не бачиш чи що? – сердито буркнув війт. – Таж не сьогодні рішилося! Завтра вінець.

– Батечку, коханий, я ж у вас одна дочка, – заламала Галя руки, і голос її зазвучав так тихо і тужно, що війт з найбільшою досадою почув, як у його серці під впливом цих лагідних слів болісно зашкребли кішки.

– Хіба ж ви мене не любите, таточку? За що хочете мене загубити, чим прогнівила я вас ? Хіба ж я вас колись смутила, хіба ж я вас не поважала? Немає в мене ні матері, ні сестри, самі тільки ви… – тут Галя не витерпіла, і жалісне придушене хлипання урвало її слова.

При звуці цього дитячого безпомічного плачу все схвилювалося у війтовій душі, але, оскільки річ вже була непоправною, то досада охопила його ще сильніше. «Теж знайшла час, коли говорити, – швидко майнуло йому в голові. – Завтра весілля, а вона тільки сьогодні надумалась! Не осоромити ж мені себе перед усім містом через неї, та й воєвода…» – і війт сердито стукнув кулаком по столі, підвищуючи голос:

– Ти що це, батькові докоряти прийшла? Батька учитимеш? Га?! Від землі не відросла, а батько вже в землю увійшов, а ти ще батькові раятимеш?! – кричав війт усе голосніше, дратуючись уже від звучання власних слів. – Я її не люблю, я про неї не думаю? Спасибі, дочко, – поклонився він, – діждався шани від тебе! За те, що любив і беріг, як зіницю ока…

Але Галя нічого не відповіла… Вона тільки тихо плакала біля дверей…

А війт продовжував, усе сильніше хвилюючись:

– Та Ходика перший жених у місті, ти ще такого пошукай. Всі городянки від заздрості пропадуть, почувши, що ти за нього йдеш! Та за нього б кожна княгиня пішла, то чого тобі ще, га?

– Що мені з його багатства? – ледь вимовила Галочка крізь сльози. – Він од скупості чорний хліб гризе…

– У тебе все своє буде, все тобі відпишу, не бійся, першою панею будеш.

– Ах, нащо воно мені, нащо? – припала Галочка до одвірка, здригаючись усім своїм тільцем. – Він заморить, заморить мене…

– Не заморить, не бійся, дочко, любитиме, та ще як!

– Ой таточку ж мій ріднесенький, мій єдиний, мій коханий, – кинулася Галя перед батьком на коліна, хапаючи його руки та покриваючи їх поцілунками – Не віддавайте ж мене за Ходику, не губіте мого молодого віку! Ух, – здригнулася вона, – як мені подумати обійняти його, пригорнутися до нього, ріднеє слово сказати?! Холодний, холодний, наче змія, наче жаба! Він висушить, вив’ялить моє серце! Та не давайте ж мене за нього!..

Війт вирвався від Галі та кілька раз схвильовано пройшов по кімнаті. «А, чорт би побрав усіх на світі! От плаче, розливається, наче її на заріз ведуть! Прибралася до самого вінця, а тепер і голосить? Це він, він збаламутив її, ну постривай же, попадешся ти мені! – сердито говорив собі війт, – намагаючись не дивитися в бік ридаючої доньки. – Завтра вінець, усе місто знає… Та і з Ходикою посваритися, назло на воєводин бік перейде! Та ні! – постарався він заспокоїти себе. – Якби вона була в когось закохана? Ну, інша річ, а то дівочі сльози швидко висихають, та вона раніше й не плакала. Е! Зживеться – злюбиться!»

– Чого плачеш? – вже лагідніше звернувся він до Галі. – Сама не знаєш, що кажеш. Не всі ж красенями народилися. Буде любити тебе і жаліти, як чоловік.

– Та що мені в його любові, – припала Галя до війтових ніг, – коли я, таточку, не люблю, не люблю його?

– Дурниці!! – крикнув уже роздратований війт. – Поживеш – полюбиш! Не ти перша, не ти й остання! Ще потім дякуватимеш батькові, що не послухався дурних дівочих сліз!

– Не буду, не буду! Не губіте мене, таточку! Пожалійте ж мене!

– Та чи ти збожеволіла, чи що? – вирвався нарешті війт із чіпких Галиних рук. – На завтра весілля, усе місто про це знає, а ти хочеш, щоб я осоромив, ославив і себе, і тебе на весь світ?!

Але Галя тільки ридала, припавши до землі.

– Дякувала б батькові за те, що думає про тебе! Батько краще знає, де своїй доньці щастя знайти! На нього покладайся, його слухай, а своїм дурним розумом не розкидай! Чи ти думаєш посивіти в дівках?

– І посивію, і помру, а за Ходику заміж не піду! – скрикнула раптом Галя рішуче, підводячись з підлоги.

– Не підеш? Ти смієш наперекір моєї волі йти? – аж відступив війт, не вірячи своїм вухам.

– Не піду, не піду! Коли ви мене не жалієте, коли ви мене хочете зі світу зжити, то я сама себе уб’ю, а за Ходику не піду, не піду! – викрикнула Галя, захлинаючись істеричним риданням.

– Ти, ти так батькові! – тільки й міг вимовити війт, застигаючи від здивування і не вірячи, що це каже йому власна його донька. – Та як же ти насмілилась?

Але в цей час двері розчинилися і до кімнати вбіг розгублений, переляканий Славута.

– Ой! – скрикнула Галя.

Але Мартин не дав нікому отямитись.

– Пане війте, – закричав він іще з порога, – поспішіть… Нещастя! Ходика їхав з панськими товарами, та на горі вози обламалися, а воєвода забирає все на замок.

– Де? Як? – у відчаї крикнув Балика.

– За митницею. Хотів привлащити мито з чотирьох возів, та й переклав усі товари на два вози і обламався.

– Зарізав! Ірод! Диявол! – заревів пан війт, хапаючи палицю та шапку, і кинувся слідом за Мартином з двору.

Однак, коли Мартин і пан війт прибігли до застави, на горі не зосталося жодного пакунку товарів, усе було складене і відвезене до замку.

При світлі червоного, розвіяного на вітрі полум’я смолоскипів перед їхніми очима постала страшна і строката картина. Біля воріт застави зібралося майже півміста. Протискаючись крізь юрбу, вони помітили і пані Кошколдовичеву з Богданою, і пані цехмайстрову, і самого Василя Ходику, і багатьох знайомих городян. Білі голови жінок схилялися одна до одної, чоловіки з жахом похитували головами. «Диявол, диявол, це він!» – чути було довкола стриманий шепіт.