Текст книги "Червоний диявол"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

На спуску гори лежали два поламані вози, коні уже були виплутані. Федір Ходика стояв біля них блідий, переляканий, без шапки.

– Що ж ти наробив, що ти наробив, гаспиде, виплодку чортячий! – застукав війт палицею, наступаючи на Ходику. – Ограбував, розорив мене! – кричав він, задихаючись від гніву і не знаходячи слів.

– Не моя вина, пане тестю, ніколи зі мною такого не траплялося, не я, він… – промовив Ходика, запинаючись, – він винен…

– Не ти? Не ти винен? – наступав війт ще грізніше. – А хто ж тобі казав товари на два вози поскладати, коли я казав везти на шести! Хто тобі дозволив, га?

– Тобі ж, пане війте, хотів користь зробити… Мито зберегти…

– Не мені, а собі! Не треба мені твого бережіння, – запально крикнув війт, – я не злиднем народився! Було б чим мито заплатити без твого ошуканства! Хто тобі дозволив моє ім’я ганьбити? Ограбувати, знеславити мене? Віддай мені назад мої товари, гроші поверни! Пропало три тисячі кіп литовських! На сміх мене воєводі видав, на позорище, на ганьбу! – Але в цю мить погляд розлюченого війта упав на Василя Ходику. – Це ж ти мене умовив доручити твоєму братові товари! Що ти накоїв? Видав мене воєводі всього, з головою!

– Стривай, свате, стривай! – спробував було Ходика заспокоїти його, але розлючений війт не слухав уже нікого й нічого.

– Який я тобі сват, враг мене побери?! – кричав він, стукаючи палицею, – ти мене воєводі з головою видав, то з такими жмикрутами, скупиндрами, харцизами я ріднитися не хочу! Не бачити тобі моєї Галі, як своїх вух!

У натовпі почувся рух.

Обличчя Василя Ходики скривилося злісною гримасою, очі загорілися, але він ще стримав себе.

– Не сердься даремно, пане війте, – промовив він тремтячим від гніву голосом, – брат не винен у тому, що вози перевернулися.

– Та хто ж тоді винен, хто? – наступав війт на Федора.

– Червоний диявол… Бач, він перевернув вози, підрізав вірьовки, – підняв Федір одні зі справді перерізаних вірьовок.

– Нічого мені бабську бридню повторювати! Не на дурня напав, – кричав війт. – Знаю ваш жмикрутський рід! Заскупиндрити захотів? Мито схоронити задумав?

Але Ходика перебив війта.

– Що мито я собі схоронити хотів, того ти ще не знаєш, а що вози диявол через твою дочку перевернув, то це всі достеменно знають!

– Через мою дочку? – відступив війт, відчуваючи, як уся кров припливла йому до голови.

– А до кого ж диявол літає? Все місто знає, що до твоєї дочки! – кричав уже різко і Ходика, нахабно виступаючи вперед. – Адже завтра ти надумав вінчати мене з нею? Відома річ, за що диявол захотів насолити мені! – він нахабно і зухвало розреготався.

– Правда, правда, – почулося з різних боків у натовпі боязке підтвердження.

– Брехня, брехня! – крикнув війт громовим голосом. – Горло тому перерву, хто посміє повторювати цю брехню! То мало тобі, що ти мене ограбував, ти ще й мою дочку ославив?! – накинувся він на Ходику. – Не будеш же ти моїм зятем, жмикруте проклятий! Не будеш вовіки!

– Ми й самі твоєї дочки не хочемо. Чого розходився? – виступив уперед Василь Ходика. – Думав нам порчену підсунути?! – тонкі губи Ходики скривилися у злу ухмилку. – Ні, пане війте, хитро ти придумав, та Ходику трудно перехитрити!

– Я, я? – схопився війт за свою сиву голову.

– Підсунути думав! Ха-ха-ха! – підхопив і Федір. – Тільки, думаю, тепер, після диявола, твою дочку ніхто і взяти не захоче!

– Мою дочку ніхто не візьме? – крикнув війт, оглядаючись кругом, але натовп відсахнувся від нього; підозріливий шепіт чувся то тут, то там; Ходики злорадно посміхалися; Богдана хихотіла, а обличчя пані Кошколдовичевої так і палало від насолоди.

Розгублений, убитий стояв пан війт київський. Раптом серед довколишньої тиші залунав гучний голос Мартина.

– Славетний пане війте київський, віддайте за мене вашу доньку; за щастя, за честь почитатиму, буду все життя за вас Бога молити!

– Мартин Славута! – відкинувся натовп.

– Ой! – скрикнула Богдана і впала матері на груди.

* * *

Галя стояла у світлиці, наче остовпіла, нічого не розуміючи і не знаючи, що трапилось. Раптом двері поспішно розчинилися і до кімнати увійшов пан війт у супроводі Мартина. Обличчя війта було невдоволеним, схвильованим та блідим, а Мартин аж світився від радості та щастя.

– Ну, дочко, – тремтячим голосом звернувся війт до Галі, – тепер хоч порохом розсипся, а завтра ж ти з ним – він вказав на Мартина, – ідеш до вінця.

– Ой! – скрикнула Галя, не маючи сили стримати радісний оклик, і затулила руками розпашіле обличчя.

– Годі! – грізно гукнув війт, тяжко опускаючись на крісло. – Щоб я більше ні сліз не бачив, ні слова не чув! Чула! – гримнув він кулаком по столу. – Я кажу: і не писни! Не затуляй там лиця: хоч скільки плач, а завтра з ним до вінця йдеш! – Груди війта тяжко підіймалися, слова виривалися із зусиллями, очі налилися кров’ю. – Осоромила, ославила на весь Київ, то завтра ж, наперекір їм, наперекір усьому місту я покажу, хто такий війт і війтова донька.

А Галя все ще стояла, затуливши руками обличчя, не сміючи глянути на Мартина, не вірячи своїм вухам.

– Ну! Перестань там пхинькати! Наївся через тебе сорому, – тупнув ногою війт. – Кажуть тобі, завтра йдеш до вінця.

Але, війтові на подив, Галя відкрила обличчя і, низько-низько схиливши голову, відповіла покірним тоном:

– Ваша воля, батечку, мені ж вам не раяти.

– Що-о? – здивовано промовив війт, відхиляючись на спинку крісла.

– Батько краще знає, де своїй доньці щастя знайти, – так само тихо продовжувала Галя. – Я на вас і покладаюся, а своїм дурним розумом розкидати не буду…

Війт не придумав, що відповісти на ці слова, тільки глянув у бік Мартина: Мартин стояв, світячись захватом, і, здається, якби не присутність війта, кинувся б і задушив поцілунками свою маленьку кохану Галину.

Війт із сумнівом похитав сивою головою і перевів очі на Галю. Слухняно схиливши голівку, стояла Галя біля дверей, і тільки її карі оченята, наче оченята мишки, крадькома поглядали крізь оксамитні вії на свого коханого, жаданого Мартина.

Війт мовчки схилив свою сиву голову… Глибокі складки на його лобі почали потроху розгладжуватись. Нарешті добра усмішка освітила обличчя, з старечі очі ласкаво блиснули-під навислих брів.

– Лукаве зілля! – промовив він, кинувши на Галю люблячий погляд.

А «лукаве зілля» вже стояло на колінах біля його ніг, цілуючи його жилаві руки, тулячись голівкою до його грудей.

– Батечку, щастя наше, коханий наш, – шепотіли разом Мартин і Галя, обнімаючи і цілуючи війта.

Правда, кілька Мартинових поцілунків ненароком потрапили на вушко Галі, але війт цього не помічав.

– Стривайте, стривайте, ведмежата, – відбивався він, сильно змахуючи віями та посміхаючись своїм добрим старечим обличчям, – геть задушите!

* * *

На ранок весь Київ тільки й говорив, що про вчорашню пригоду і про те, що славетний війт київський віддає свою доньку Галю за майстра золотарів Мартина Славуту, а її колишній жених Федір Ходика побирається з багатою зем’янкою Богданою Кошколдівною^[45].

До церкви Стрітеня та до церкви Миколая Доброго вже з раннього ранку збиралися багато виряджені юрби народу. Всім хотілося подивитися на пишні весілля, які склалися так дивно, так несподівано. Але більшість тягнулася до церкви Стрітеня, бо все місто, окрім невеликої партії нових людей, дуже любило свого старого буркотливого війта.

Врешті наблизився весільний поїзд. Дружки та світилки на вистелених килимами підводах, бояри на увішаних барвистими квітами конях і, врешті, сам славетний війт київський у золотому парчевому каптані, а за ним і Галочка, сяюча, розсміяна, наче весняний радісний день.

– Слава, слава, слава! – кричали довкола городяни, а війт щасливо та врочисто усміхався, киваючи всім направо і наліво своєю сивою головою.

У багатому дворищі війта ворота стояли навстіж. Уздовж всього двору тягнулися довгі столи, покриті білими скатертинами; завалені яствами срібні миси і таці стояли на них; лежали груди пирогів; довкола височіли цілі бочки меду та пива. Серед срібних тарелів здіймалися гори солодощів, заморських ласощів.

У світлиці за великим столом сиділи найпочесніші гості. Красувалися дорогоцінні кунтуші та жупани, рідкісні камені, хутра та намітки, заткані золотом. За столом на посаді, на підвищеному сидінні, розмістились щойно повінчані молоді. «Лукаве зілля» зовсім притихло і кидало з-під довгого білого покривала щасливий засоромлений погляд на свого дорогого сусіда.

Хоробрий пан Лой, який умудрявся не пропускати жодного бенкету, був тут як тут. Пан цехмайстер, довідавшись про весілля Мартина, перемінив гнів на милість і, лише заради пам’яті покійного Славути, – так він сказав Мартину, – згодився вшанувати своєю присутністю веселий пир. Навіть сухорлява пані цехмайстрова, що замовкала тільки під поглядом свого суворого пана цехмайстра, сиділа тут же серед почесних городян; зрештою, вона не могла утриматись, щоб не сповістити упівголоса своїм сусідкам: не Галя, а Богдана Кошколдівна пролітала з червоним дияволом повз їхній дім, вона це на власні очі бачила і готова присягти на мощах усіх святих. Слуги обносили всіх пінистим вином, веселі вигуки та заздоровниці гриміли довкола.

Нарешті підвівся зі свого покритого оксамитом стільця і славетний війт київський:

– Ну, зятю ж мій коханий, – поважно почав він, наповнюючи важкий золотий кубок старим дідівським медом, що посивів у глибоких погребах, – бери ж мою доньку, люби її і шануй: одна вона в мене. – Голос війта здригнувся, але він мужньо підвів голову і вів далі. – Більше хотів я їй дати, та через того харциза пропало моїх грошей три тисячі литовських кіп. Що ж діяти! Що з воза впало, те пропало, а після моєї смерті усе забереш!

– Не сумуйте, пане тестю, – піднявся до нього щасливий і задоволений Мартин, – люблю я Галочку і без усякого добра, а товари ваші не пропали: все я їй за добре і цнотливеє ховання в дар записав.

– Що? – вразився пан війт, не розуміючи, про що веде Мартин.

– А от що! – простяг той війтові великий аркуш паперу.

Швидко, швидко переглянув війт дарчий запис і від радості та здивування перший час не міг і слова мовити.

– Як, ти? Всі мої товари їй відписав? Та як же ти їх у воєводи видер? Як?

– Ну, це вже наш клопіт! – по-молодецькому труснув Мартин головою і лукава посмішка освітила його обличчя. – А річ у тім, що війтові товари воєводі не дісталися, а дісталися війтовій доньці, як він того і бажав^[46].

– Ото Мартин! Ото Славута! Молодець – лицар, а не цеховик! – загомоніли довкола гості, сповняючи кубки та простягаючи їх до нього, а задоволений тріумфуючий пан війт київський тільки і міг вимовити, звертаючись до всіх: «А що? Га?» Але весь його сяючий вигляд договорив решту слів: якого я собі зятя доп’яв!

– Гм… – по-філософському міркував пан цехмайстер, невеликими ковтками відпиваючи своє вино. – Годі після цього нарікати на нечисту силу, правду каже прислів’я: Богу кланяйся, а й чорта не забувай! Вже істинно, як захоче Господь людині щастя послати, то й диявола на добру справу поверне!

– Авжеж, авжеж! – підхопив пан Лой, – мене про цеє спитайте, я їхню братію добре знаю. Є й між ними славні хлопці, гріх сказати. Треба тільки уміти тих голубчиків до рук прибрати, так! – обвів він усіх присутніх переможним поглядом. – Мені з ними часто доводилося справу мати, то я вже їх добре знаю, от як моїх вартових, – пан Лой обтер оксамитним рукавом піт з багряного обличчя та з насолодою перевернув свою шклянку. – Та от, для прикладу, розповім вам смішну пригоду, як мені колись чорт цілу копу збіжжя змолотив.

– Як, чорт молотив?! – залунало одразу кілька голосів.

– Так-таки й молотив, – упевнено кивнув пан Лой, погладжуючи своє товсте черево. – Не хотілося бідоласі, та що діяти, довелося послужити! Го-го-го! Від мене жоден не втече! Та от і ваш червоний диявол? Утік… Від мене утік і свій пекельний плащ мені покинув і пів хвоста у мене в руках зосталося, м-да!

– Пів хвоста? – захоплено завмерла пані цехмайстрова.

– А ви думали як? Пан Лой жартувати не любить! Мені краще в руки не потрапляй! Так!

Тут Мартин, який раніше непомітно вийшов до світлиці, з’явився у дверях і, піднявши червоного плаща, промовив могильним голосом:

– Цей пекельний плащ тут!

Неймовірний крик жаху вирвався з грудей усіх гостей. Кубки і пляшки покотилися зі столу. Гості кинулися тікати… У дверях піднялася страшенна тиснява: одні проштовхувались, щоб вистрибнути надвір, інші поспішали з двору довідатися, що трапилося за весільним столом. Неймовірний шум наповнив кімнату. Марно кричав Мартин із останніх сил, тримаючи в руці червоний плащ.

– Заспокойтеся, славетні городяни, це він, отой червоний плащ, накоїв усе лихо!

Ніхто його не слухав.

– Та стривайте ж, панове! Куди ви? Це Мартин Славута! – отямилися уже було найвідважніші, намагаючись заспокоїти ошаленілих гостей, але вдалося це нескоро.

Врешті, коли всі вже наочно впевнились, що перед ними стоїть істинний Мартин Славута, майстер із цеху золотарів, і лише тримає в руках червоного плаща, голосний регіт залунав у всій кімнаті.

– А ви всі вже й перелякалися? – почувся голос пана Лоя, скатертина припіднялася, і з-під столу з’явилася кругла голова пана Лоя; однак цього разу обличчя його було червоним і засоромленим. Він знічено оглядався довкола, стираючи з лоба рясний піт.

– А чого ж ти, пане-брате, під стіл утрапив? – приголомшив його питанням пан цехмайстер.

– Га? – пан Лой затнувся. – Ге… Я хотів його за ноги піймати!

Але веселий сміх заглушив його слова.

– То це ти, бешкетнику, – звернувся цехмайстер до Мартина, – все місто на ноги підняв?

– Не я, не я, панове, – виправдовувався Мартин, посміхаючись. – У всьому завинив цей червоний плащ! На ж його, Галю, – кинув він червоного плаща дружині, – сховай його на саме дно нашої скрині, щоб розповісти і дітям, і нащадкам нашим, як нам з тобою, голубко, червоний плащ став у пригоді.

– Ех, надавати б тобі потиличників за твої штуки, та йди вже сюди, поцілую тебе, шибенику, – не витримав-таки війт і, широко розкривши обійми, притис зятя до грудей.

– Так, так, любо, пане війте! – загомоніли довкола гостя, підіймаючись із місць. – Будемо жити, як здавна бувало! Ходики нам не треба: ти за нас, а ми за тебе будемо стояти, як досі стояли і як здавна стояла наша київська земля!

Веселі голоси гостей заглушив шум біля війтових воріт. «Воєвода! Воєвода!» – закричали з двору.

– Воєвода? – відступив пан війт, і в голові його швидко спалахнули недобрі думки: «Невже насмілився приїхати? Ще хоче весіллю перешкодити?» – І обличчя війта знову стало похмурим та суворим, але роздумувати було ніколи: пан воєвода уже входив у двір.

Його обличчя, підрум’янене і підрихтоване, освітлювала привітна милостива посмішка.

– Що ж, пане війте, – зупинився він посеред двору, – приймаєш на весілля гостей?

Ще хвилину давній гнів кипів у непокірному серці війта, але честь, виявлена йому воєводою перед усіма городянами, врешті його розтопила.

– Прошу, вельможний пане, честю вважатиму, – поклонився він у пояс воєводі, розчиняючи перед ним хвіртку.

– Отож-бо, пане війте, давай житимемо старим звичаєм, без сварок і суперечок, – усміхнувся воєвода, простягаючи руку війту. – Адже вся сварка вийшла у нас через того клятого Ходику: спершу він спонукав мене до всяких капостей, усяких видеркафів проти тебе, а коли я прикоротив йому його грабіжницькі лапи, то він на твій бік!..

Засяяв старий війт. Торжествуючи, потис він воєводську руку, а городяни обступили свого призвідцю щільною стіною.

– Спасибі, пане воєводо, слів твоїх довіку не забуду!

– Ну от, от, отак воно краще буде! А скажи, чи ти мені весільну куницю приготував? – воєвода жартома ударив війта по плечі. – Чи, може, забув пан війт старий звичай?

– Не забув, не забув, як забути! – весело скрикнув війт. – Гей, хлопці, весільну куницю сюди!

Біля ніг воєводи опустили масивну золоту мису, на якій лежало шість дорогих куничих хутер.

– Оце так війт, оце так господар! – задоволено посміхнувся воєвода, даючи своєму супроводу знак прибрати і хутра, і мису. – Умієш пошанувати гостей! – І задоволений воєвода весело пішов услід за війтом.

Вже й сонце перейшло за полудень, а до дворища пана війта все ще прибував народ. З обталих дахів падали останні краплі води, сонце яскраво і весело світило з блакитного чистого неба; весняні струмки жебоніли довкола, а пан війт київський стояв на своїх широко розчинених воротях, оточений почесними гостями.

– Гей, панове городяни київські, цехмайстри, майстри і підмайстри, кушніри, золотарі та кравчики, – гучно кричав пан війт, скликаючи гостей, – ковалі, сідлярі і шевчики, чоботарі та каменярі, столяри і теслі, олійники, воскобійники, всі почесні крамарі та городяни київські, всіх прошу на широкий двір, на веселий пир старожитнім звичаєм, давнім звичаєм, як бувало і за наших дідів та батьків. «Яко мы никому не велим старовыны рухати, а новыны уводыты».

– Слава! Слава! – лунало довкола.

Додатки

Володимир Антонович

КИЇВСЬКІ ВІЙТИ ХОДИКИ

Епізод з історії міського самоврядування в Києві у XVI – XVII ст.

Наприкінці XV сторіччя місто Київ одержало від великого князя литовського Олександра Казимировича статутну грамоту, що дозволяла городянам повний самосуд і самоврядування згідно із магдебурзьким правом, а також надавала київській громаді численні пільги та привілеї, що заохочували розвиток міської торгівлі та промисловості. Добробут міста, і раніше значний, унаслідок зручного для торгівлі географічного розміщення, мусив значно збільшитися; завдяки самостійності міської громади, її самоврядуванню та одержаним пільгам городяни мали здобути значний простір дій, забезпеченість праці та легкість збуту її плодів; можна було очікувати всебічного розвитку міста і повного розквіту міської громади. Але ці сподівання здійснилися не повністю. Правда, торгівля пожвавилася, капітали збільшилися, численні міщанські родини розбагатіли, придбали земельні володіння і перейшли у стан зем’ян, а після 1569 року в шляхетський; але багатство і значення припали на долю лише нечисленних обраних. Нові пільги не вплинули плідно на підняття рівня добробуту усієї маси міського населення, утворилася міська аристократія, групка, тісно пов’язана інтересами, що дбала лише про розширення свого багатства і впливу; ця групка не лише не звертала уваги на потреби своїх бідніших співгромадян, але, навпаки, вдавалася до всеможливих засобів для того, щоб, захопивши у свої руки міські посади та спираючись на авторитет міського уряду, експлуатувати решту населення. Причина цього ненормального явища у житті київської міської громади полягала не виключно в егоїстичних інстинктах та корисливих спонуках осіб, що встигли висунутись у передові ряди: потяг до наживи знаходив багатий ґрунт у самій структурі міського самоврядування. Магдебурзьке право, згідно зі статтями якого повинне було врядуватися та судитися київське міщанство, надавало кодекс, що склався в інший час, серед іншого народу та за інших історичних умов; його юридичні поняття, форми міського суду та самоврядування могли бути застосовані до побуту саксонських міст Х-ХІ століття, де й склалося магдебурзьке право, як результат понять і потреб свого часу і своєї країни, але це право не мало нічого спільного з руськими містами, що розвивалися за іншими принципами, схилялися до порядку вічевого, а не колегіального, а у звичайному праві дотримувалися інших юридичних понять та поглядів. Не випливаючи з місцевих потреб, не виробившись на місцевому ґрунті, магдебурзьке право надавало юридичну основу, незнайому, незрозумілу жителям руських міст, яка, до того ж, часто суперечила їхнім переконанням і поглядам; це право зоставалося для них чужим кодексом, істиною формальною, – мертвою, хоча й обов’язковою буквою, не згідною з тими поняттями про юридичну правду, що склалися у місцевих поглядах та звичках. Трапилося те, що звичайно трапляється в країнах, які керуються згідно із законоположеннями запозиченими, такими, що не виросли на даному ґрунті; формальна істина протистояла правді народного розуміння і, ніким не вважаючись правдивою, стала лише зброєю в руках ділків, що забажали скористатися нею для особистої користі, на шкоду масі, якій була нав’язана чужа юридична норма, складена з безлічі статей і параграфів, мало зрозумілих і ще менш симпатичних.

Звичайно, для того, щоб скористатися таким станом юридичних стосунків, кожна особа, яка бажала нажитися і ввійти до рядів міської аристократії, мала належати до відомого і малопривабливого морального типу: для цього необхідно було відмовитися від народних поглядів та народної моралі, – відмовитися від правил совісті, принести всю свою моральну гідність у жертву особистому інтересу і потягу до наживи, шукати точки опори поза своєю громадою, постійно вороже настроєною до групки своїх урядовців, у зовнішніх силах, чужих їх і ворожих, і лише за таких умов можна було, користуючись то буквою писаного закону, то солідарністю між собою членів невеликого гуртка знатних співтоваришів, чинити всеможливі оборудки, щоправда, вельми вигідні для посилення багатства і значення ділків, але при цьому далеко не відповідні ані законам навіть найпростішої справедливості, ані інтересам міської громади.

Зрозуміло, що місцевим, старожилим київським городянам, яких значно стримували сімейні зв’язки, здобуті від свого середовища поняття і звичка поважати громадську думку, тяжко було увійти до складу міської аристократії, що творилася на таких засадах; натомість, цих перепон не існувало для інородців та для осіб, які примкнули до міщанства з інших станів краю; ті й інші увійшли до складу міської громади виключно з метою захопити посади, нагромадити маєток і потім покинути місто, яке їх вигодувало, щоб продовжувати кар’єру на більш вигідній ниві. Справді, переглядаючи документи XVI століття, які до нас дійшли, ми зустрічаємо серед міської знаті численні імена іноземних литовців, поляків, вірмен, греків, хрещених татар, а також осіб, що приписалися до міста зі станів земського і боярського. Корінні київські міщани, які складали значну більшість міського населення, мусять постійно боротися з групкою приходнів, але кияни діють значно менш солідарно і більше соромливо; вони менше спроможні на інтригу, менше нахабні, тому їм рідко вдається висунути свого кандидата у війти чи райці. Тим часом, приходні зайняті винятково тим, щоб тримати управління містом у своїх руках; для цього вони пускають в дію всеможливі засоби: рідняться з багатшими киянами і таким чином втягують їх у свою партію, інших схиляють обіцянками частки у своїх прибутках, на інших впливають зв’язками із воєводою та залякують авторитетом королівської влади, з якою у них начебто ближчі стосунки, аніж у їхніх супротивників, врешті, намагаються посіяти суперечки та особисті сварки поміж старожилами і таким чином ослабити їхні сили.

Як епізод, що характеризує усі згадані явища в житті київської міської громади XVI-XVII століть, ми представляємо оповідання, видобуте з документів, які частково зберігаються в архіві міністерства зовнішніх справ у Москві, частково в київському міському архіві. Це оповідання про долю знатної міщанської родини, яка нагромадила в Києві величезне для свого часу майно і висунула зі свого середовища трьох київських війтів. Ця сім’я, в міру того, як змінювалося її положення в суспільстві, носила різні прізвища, натомість у місті, в період свого домінування, звалася Ходиками.

На початку XVI століття серед бояр, приписаних до мозирського замку, жила сім’я Кобизевичів. Рід Кобизевичів був татарського походження: їхній предок Кобиз входив до числа татарських полонених, поселених Вітовтом поблизу Мозиря і приписаних ним до числа замкових слуг. З часом Кобизевичі хрестилися і увійшли до складу мозирського боярства, придбавши невелику боярську землю: «третину земли Боковские, фольварок Пашковщину и Чортковщину, а в них 4 волок поля». Ця земля покладала на власників обов’язок військової служби і не підлягала поділу між співспадкоємцями; тому, коли представниками сім’ї на початку XVI століття виявились два рідні брати, Федір та Іван, то староста мозирський віддав землю у володіння старшому братові Федору, натомість молодший, Іван, одержав лише половину рухомого майна і мусив шукати заняття на стороні, тому вирушив до Києва. Не знаємо, яким промислом він тут зайнявся, але впродовж 30 років розбагатів, купив будинок на Боричевому Току та залишив синові забезпечене майно. Цей син, Устим, що прийняв нове прізвище «Фіц», посів уже одну з важливих магістратських посад – райці і тримав від міста в оренді «местские корчмы», себто міські корчми. У 1578 році Устим Фіц-Кобизевич безпотомно помер.

Доки Іван та Устим Кобизевичі багатіли в Києві, представник іншої вітки їхнього роду, Федір, зоставався на батьківщині, у Мозирському повіті. Обставини його були далеко не блискучими; доля нагородила його численною родиною; було у нього десятеро дітей: вісім синів та дві доньки, і його невеличка боярська вотчина виявилась недостатньою для утримування сімейства. Федір Кобизевич змушений був шукати нових засобів для збільшення своїх прибутків. Поклавши обов’язок військової служби і завідуванням боярським помістям на старших синів, він разом із молодшими дітьми перебрався до Мозиря. Тут він придбав двір із маленькою ділянкою «поля на косогорі» та крамницю на міському ринку і взявся за торгівлю. Року 1569 Федір Кобизевич помер і його численна сім’я заходилася ділити спадок; але брати і сестри не змогли залагодити справу мирно і тому звернулися до мозирського старости, пана Федька Балакира, з проханням розділити між ними батьківське майно. Згідно з рішенням старости, прийнятим 8 лютого 1569 року, поділ відбувся на таких засадах: боярська поземельна вотчина дісталася старшому із братів, Кузьмі, що в той час був у поході, крамниця і двір у Мозирі віддані іншому братові, Лазарю, що вже давно приписався до мозирських міщан і ще за батькового життя завідував торгівлею; при цьому Лазар сплатив на користь братів та сестер лишок вартості власності, яка йому дісталася: отож на користь незаміжньої сестри Овдотії було виділено в якості приданого 39 кіп грошів литовських , рештою грошей і рухомим майном мали поділитися порівну інші 6 братів, одна заміжня сестра і їхня мати, вдова Федора Кобизевича, Зоня. З рухомого майна староста виділив один повний чоловічий набір одягу та зброї і наказав залишити ці речі «при дому для господарской службы». Коли спадкоємці почали ділити решту рухомого майна, то виявилося, що кожному припало по 1 копі та 6 1/2 грошів, по одній срібній ложці, по дві олов’яні тарілки («цени: одна миса и 1 талер»), по одному мідному казану, по шаблі, сідлу та сагайдаку; окрім цього, кожен зі спадкоємців одержав по одному коневі, волу, корові, свині та по 2 вівці.

Діставши убогу частку свого спадку, молоді Кобизевичі мусили негайно ж подумати про влаштування своєї майбутньої долі. Троє з них: Василь, Федір та Йов вирішили спробувати щастя у Києві, де на перших порах сподівалися знайти підтримку в особі свого двоюрідного брата, тоді вже магістратського райці – Устима Фіц-Кобизевича. Цей план запропонував братам старший із переселенців, Василь. Був то чоловік з величезним запасом енергії, завзятості та винахідливості: він вирішив за всяку ціну зробити кар’єру і добитися значення та багатства. Щоб досягти цієї мети, Василь Кобизевич мав намір не перебирати засобами і користати з кожної зручної нагоди; він відчував, що при таких моральних даних знайде у Києві широке поле для своєї діяльності і з повною впевненістю рушив на це поле. Покидаючи рідне місто, він хотів накопичити якомога більшу суму для початку майбутніх оборудок; усі три брати продали з цією метою їхню частку рухомого спадку, але вторгована сума виявилася надто мізерною, тому Василь вдався до заходів її збільшення. Заручившись згодою матері, він рушив у дім, що належав відсутньому братові Кузьмі, виламав двері його «світлиці» і присвоїв усе майно: гроші, одяг, худобу і т.д. Кузьма, перелічуючи пізніше у скарзі завдані йому збитки, вказує на те, що, окрім інших речей, у нього були забрані навіть два десятки стріл, які «коштовали копу и четыре гроши литовские». Продавши усе захоплене, Василь разом із братами негайно «под присуд замку Киевского зъехал», відмовчуючись потім на всі скарги брата, аж до його смерті, і не з’являвся на суд мозирського старости, незважаючи на численні виклики.

У Києві брати Кобизевичі були гостинно прийняті родичем. Багатий, значний і впливовий, але бездітний Устим Фіц радий був на схилі віку з товариства осіб, які доводилися йому кровними родичами; він ужив весь свій вплив, щоб здобути для братів вигідні заняття та частку в торгових операціях. Але повільний, поступовий приріст майна не влаштовував Василя Кобизевича, який мріяв про швидку та блискучу кар’єру. Впродовж кількох років, промишляючи то службою в багатих купців, то дрібною торгівлею, то позичанням у лихву своїх невеликих коштів, Василь Кобизевич вижидав нагоди, яка дозволила б йому повести справи з ширшим розмахом. Таку нагоду надало йому громадське лихо. З 1569 року впродовж кількох літ у Литві та Південній Русі лютував голод; у 1571 році урожай був щедрим, але раптом під час цвітіння хліба трапився триденний мороз, що знищив усі надії на новий збір; восени хліба не було зовсім. За свідченням літописів, у Поліссі, на Волині, у Поділлі та Литві люди помирали і взагалі дуже потерпали від голоду; на початку наступного року від виснаження, гнилої та нездорової їжі у багатьох місцевостях з’явилося «моровое поветрие» (чума). Пошесть зачепила і Київ, хоча й не надто сильно. Серед жертв, які постраждали від морової язви, було багате сімейство купців Митковичів. Митковичі належали до числа київських старожилих міщан і вже впродовж кількох поколінь вели багату торгівлю сукном і тканинами, їм належало кілька «крамних комор» (тобто крамниць) на ринку, кілька будинків у місті та за містом, великі склади сукна та різних тканин і т.д. На фамільній печатці Митковичів красувалася емблема їхньої торгівлі – два «лікті», що лежали хрестоподібно, і дві літери: Ф. М. на спогад предка, Федора Митковича, що поклав початок торговій фірмі. У 1572 році на сім’ю впало нещастя; за кілька днів чума забрала батька Митка (Дмитра) Богдановича, матір Тетяну Крутликівну, чотирьох дочок і сина, а ще численних слуг і челядників; з багатолюдної сім’ї живими зосталися тільки: молода дівчина Пося (Єфросинія) і її малолітній брат Федір Миткович. Перш ніж минулася паніка, що охопила місто при появі чуми, перш ніж магістрат устиг вжити заходів для охорони майна Митковичів і призначити опіку над вцілілими дітьми, Василь Кобизевич уже скористався становищем сім’ї. Він запропонував Посі свої послуги для того, щоб тимчасово завідувати торговими справами, не побоявся відвідувати дім, уражений чумою, від якого тікали друзі та родичі Митковичів, і поступово зблизився та подружився з дітьми. Не пройшло і місяця з часу катастрофи у родині Митковичів, як сусіди довідалися, що спадкоємиця повінчалася зі своїм новим прикажчиком. Василь Кобизевич, одразу ж після шлюбу, звернувся у магістрат з проханням доручити йому і його дружині, як найближчим родичам, опіку над малолітнім Федором та його майном; магістрату не зоставалося нічого, крім як пристати на таку пропозицію, і таким чином Василь став представником однієї з найбільших торгових фірм у Києві. З розпорядження магістрату, прийнятого з цього приводу, ми довідуємось, що брати Кобизевичі вже тоді носили нове прізвище, дане їм у Києві як прізвисько, а саме «Ходик», і магістрат видає розпорядження про вручення опіки «славетному Василю Кобизевичу Ходиці». Пізніше всі три брати підписуються винятково цим останнім прізвищем, ймовірно, бажаючи покрити забуттям своє первісне незнатне походження.