444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Мэри Шелли » Франкенштайн. Ґотичні повісті » Текст книги (страница 6)
Франкенштайн. Ґотичні повісті
  • Текст добавлен: 11 ноября 2026, 21:33

Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"


Автор книги: Мэри Шелли


Соавторы: Роберт Стивенсон
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Коли мій гість трохи відновив сили, я наразився на проблему: більшість матросів на борту вмирали від бажання розпитати його, але я не міг допустити цього, не міг дозволити, щоб йому надокучали своєю цікавістю саме тоді, коли його дух та тіло найбільше потребували спокою. Але одного разу старпом все ж таки запитав, як могла людина подолати такий довгий льодовий шлях, та ще й із таким незвичним екіпажем.

Обличчя незнайомця одразу ж перемінилося та стало похмурим, і він лаконічно відповів:

– Я наздоганяв утікача.

– А той чоловік, він пересувається так само в санях, як і ви?

– Так.

– У такому разі, мені здається, що і його ми вже бачили. Саме напередодні, коли ми натрапили на вас і ви піднялися на корабель, ми помітили на льоду сани, запряжені собаками, а в них – людину.

Це так зацікавило незнайомця, що він сам почав розпитувати про напрямок, який обрав демон – так він його називав. Трохи згодом, залишившись зі мною наодинці, він сказав:

– Я, либонь, зацікавив вас не менше, ніж тих приємних людей, але ви настільки делікатний, що навіть не стали мене розпитувати.

– Звісно, – відповів я, – було б грубо та нетактовно надокучати вам зі своїми запитаннями.

– Але ви врятували мене з критичної ситуації, в якій я опинився, та з такою добротою піклувалися про мене і врешті-решт виходили.

Потому він запитав, чи не могли ті сани, які ми бачили здалеку, потонути, коли льодова брила розкололася. Я відповів, що напевне це взнати неможливо, та тоді, коли вона тріснула – а це трапилося близько півночі, – мандрівник, імовірно, вже міг дістатися якогось безпечнішого місця.

Тим часом вимучене тіло незнайомця дедалі набиралося сили. Він би цілісінькими днями стояв на палубі та весь час стежив за тим, чи не з’явилися на обрії знайомі нам сани. Проте я все ж таки вмовив його залишатися в каюті, оскільки він був ще досить слабким для того, щоб з колишньою легкістю витримувати мороз. Я запевнив його, що тільки-но матроси помітять щось незвичайне, ми одразу ж сповістимо йому.

Ось що я записав у щоденник як про цю пригоду, так і про самого незнайомця.

Самопочуття його дедалі поліпшується, проте він і надалі залишається мовчазним і виказує хвилювання лише тоді, коли в каюту входить будь-хто, крім мене. Проте він настільки лагідний, сором’язливий та чемний у спілкуванні, що навіть матроси співчувають йому, незважаючи на те, що вони приділяють йому мало часу та небагато спілкуються з ним. Що ж до мене, то я полюбив його, майже як власного брата; його постійна глибока печаль передається й мені. В свої кращі часи він був шляхетною людиною, якщо навіть зараз, коли його дух зламаний, він так приваблює до себе.

В одному зі своїх листів, я пригадую, писав тобі, що ніколи не знайду справжнього друга в льодових просторах океану, але все ж таки доля звела мене з людиною, з якою мені за щастя потоваришувати, якби ж тільки мого нового друга не зламало горе.

Я продовжу свої записи про незнайомця, якщо трапиться щось цікавеньке.

13 серпня 17…

Моє захоплення незнайомцем день у день зростає. Він надихає мене та пробуджує печаль у глибинах моєї душі. І взагалі, як я можу не бути великодушним до людини, яка так багато вистраждала? Він напрочуд мудрий, але поряд із цим чемний та сором’язливий; він досить освічений, а коли спілкуєшся з ним, то його манера бесідувати зачаровує своєю легкістю, незважаючи на те, що він старанно добирає слова. Зараз він практично повністю одужав і постійно сидить на палубі, можливо, очікуючи на появу тих саней, що колись випередили його. І хоча він глибоко нещасливий, проте він не настільки занурений у свою печаль, щоб не приділяти хоч крихту своєї уваги нашим справам.

Він, буває, обговорює їх зі мною, і я повністю довірився йому. Він уважно вислуховує всі мої доводи і розуміє кожну деталь, яка пояснює моє рішення. Його манери, його участь в ухваленні рішень швидко й беззаперечно привернули мене, і ми почали спілкування мовою наших душ, що, правду кажучи, було настільки приємним, аж наче огортало мене теплом, і я дозволив собі поділитися з ним, що віддав би все: свої статки, життя та надії – аби моя справа завершилася успішно. Людське життя і смерть – ось та мізерна ціна, яку б я заплатив за ті знання, які так прагну осягнути, за перемогу людини над її ворогами. Тільки-но я це сказав, похмура тінь хвилювання промайнула по обличчю мого співрозмовника. Спершу я помітив, що він намагався приховати своє сум’яття: він затулив очі руками, щоб ніхто не побачив їхнього виразу, та коли між його пальців заблищали сльози, а з грудей вихопився стогін, я вже не міг вести далі. Я притих – а він заговорив тремтливим голосом:

– Бідолашний! І ви також у полоні пристрасті? І ви скуштували того напою, що затуманює розум? Вислухайте мене, дозвольте розповісти свою історію, і ви пожбурите геть цей згубний келих!

Можеш собі уявити, як ці слова роз’ятрили мою цікавість; проте хвилювання, що заволоділо незнайомцем, виявилося занадто сильним для його ще слабкого тіла, і йому знадобилися довгі години відпочинку і легких розмов, аби відновити сили. Згодом, взявши себе в руки, він, здавалося, зненавидів себе за те, що не зміг стриматися; подолавши тяжкий відчай, він дозволив мені продовжити розповідь. Він поцікавився, як минали мої ранні роки. Моя розповідь швидко добігла кінця, проте навела нас обох на хвилю роздумів. Я розповів йому, як сильно бажаю мати друга, як прагну близького спілкування зі спорідненою душею, а також заявив, що жодна людина не може бути щасливою, якщо залишиться без такого дарунка долі.

– Я згоден із вами, – відповів незнайомець, – ми зостаємося немовби незавершеними створіннями, доки хтось мудріший, кращий, добріший за нас – наш друг – не допоможе нам у вдосконаленні своєї слабкої і гріховної натури. Одного разу я мав друга, найшляхетнішого з усіх знаних мною людей, і тому я трохи знаюся на цьому. У вас є надія, і цілий світ відкритий для вас, тому не варто зневірюватись. А от я – я все втратив і не можу почати життя з чистого аркуша.

Коли він промовив це, його обличчя потемніло від горя, і це зачепило мене до глибини душі. Він не сказав більше ні слова і, повернувшись, попрямував у свою каюту.

Навіть зі скаліченим духом він як ніхто вміє відчувати красу природи. Всипане зірками небо, безмежний океан і чудові крає види цих незрівнянних місць мають над ним таку владу, що полонять усі його думки. Така людина немовби веде подвійне життя: може глибоко переживати свої страждання і розчарування, а тоді, занурившись у глибини власної душі, наче торкається божественного джерела, що осяває, як німб, і захищає від зла та нещасть.

Захват, із яким я описую цього неймовірного мандрівника, мабуть, дивує тебе? Але просто ти його ніколи не бачила. Мудрі книги та усамітнення піднесли твою душу та зробили тебе вимогливою, але разом із тим ти – саме та людина, яка змогла б оцінити неймовірні чесноти цього чудового чоловіка. Іноді я намагаюся збагнути, що саме надає йому тієї вищості. Здається, що це інтуїція, здатність швидко і безпомилково робити судження, незвичайний хист розуміти сутність речей; додай до цього ще й виняткову манеру красномовно вести діалог, а також голос, насичений чарівливими вібраціями.

19 серпня 17…

Вчора незнайомець раптом звернувся до мене:

– Капітане Волтон, ви, певне, здогадуєтеся, що на мою долю випало чимало лихоліть. Колись давно я вирішив, що разом зі мною помре і пам’ять про них, але через вас я змінив своє рішення. Ви, так само, як і я свого часу, прагнете істини та пізнання, і я палко бажаю, аби ці пошуки не закінчилися для вас такою ж трагедією, як і для мне. Не знаю, чи буде вам користь від моєї історії, але судячи з того, що ви йдете моїми слідами і що на вас чекають ті самі небезпеки, які довели мене до мого теперішнього становища, гадаю, вам варто зробити висновки з моєї розповіді, бо вони стануть вам у пригоді незалежно від того, що чекає попереду – успіх чи поразка. Приготуйтесь почути історію, яка може здатися вам цілковитою вигадкою. Якщо б ми зустрілися за звичайних обставин, я б побоявся викликати у вас недовіру, а може, навіть і насмішку; але в цих загадкових і суворих краях можливим та реальним здається багато що з того, що може викликати сміх у непосвячених у таємниці природи; і я не маю сумнівів, що в розповіді моїй містяться такі факти, які беззаперечно свідчать про її правдивість.

Якби ти тільки знала, як я зрадів, почувши таку пропозицію; але я не міг допустити, щоб його історія роз’ятрила його давні рани. Мені не терпілось вислухати обіцяну історію частково з цікавості, а частково і з нестримного бажання допомогти йому, якби я лишень мав змогу це зробити. Все це – емоції і хвилювання – я вклав у свою відповідь.

– Я щиро вдячний вам за співчуття, – відізвався він, – але, на жаль, воно мені не допоможе – моя доля вже склалася. Я ще чекаю однієї події, після якої моя душа зможе нарешті отримати бажаний спокій. Я чудово розумію ваші почуття, – вів далі він, помітивши, що я збирався його перервати, – але ви, мій друже (якщо дозволите так вас називати), помиляєтеся: я знаю своє приречення. Прошу вас, вислухайте мою розповідь, і тоді ви погодитеся, що нічого змінити не можна.

Він вирішив розпочати свою історію тільки наступного дня, у хвилини мого відпочинку. Я подякував йому за довіру. Відтепер щовечора, якщо мої обов’язки не завадять нам, я занотовуватиму почуте, намагаючись якомога точніше записувати всі слова. Хоча на все забракне часу, але я робитиму хоча б коротенькі нотатки. Цей рукопис ти прочитаєш із великою цікавістю; але зі ще більшою цікавістю коли-небудь перечитаю його я – і згадаю, що бачив цього мандрівника на власні очі і слухав його розповідь. Ось зараз, коли я починаю записувати, мені чується його мелодійний голос, на мене лагідно і воднораз печально дивляться його очі, я спостерігаю виразні жести його рук і бачу обличчя, немовби осяяне внутрішнім світлом. Незвичайною та страшною була історія його життя, і жахливою була гроза, що підхопила цей корабель та розтовкла його.

Розділ 1

Я народився в Женеві, а мої рідні належать до числа найвідоміших громадян республіки. Мої пращури впродовж багатьох років були радниками і членами магістрату, а мій батько також із гідністю займав різні громадські посади. Його поважали всі, хто коли-небудь мав із ним справу, за чесність та виняткову сумлінність. Молоді роки він цілком присвятив службі рідній країні, що завадило йому рано одружитися, тож тільки у зрілому віці він набув статусу чоловіка та батька.

Обставини шлюбу надзвичайно чітко окреслюють характер мого батька, тож я обов’язково повинен про це розповісти. Серед його найближчих друзів був купець, колись на диво успішний, проте після цілого ряду невдач та неприємностей він перетворився на бідака. Ця людина (його звали Бофор) була гордівливою та амбітною; він не мав сили жити в бідності та забутті там, де раніше був відомий своїм багатством і високим становищем. Тому, чесно розрахувавшись із кредиторами, він переїхав разом зі своєю донькою в Люцерн, де продовжив своє життя в бідності та усамітненні. Мій батько виявляв до Бофора дружні почуття і вельми зажурився через його від’їзд за таких невеселих обставин. Найбільше його засмутило, що саме фальшива гордість Бофора підказала йому такий шлях, який наче перекреслював їхню дружбу. І батько того ж дня, коли дізнався про його несподіваний від’їзд, взявся розшукувати свого друга, сподіваючись переконати його почати життя спочатку і скористатися запропонованою йому допомогою та підтримкою. Бофор своєю чергою вживав усіх можливих заходів, аби приховати своє місцеперебування, і батькові знадобилося цілих десять місяців, щоб його врешті-решт відшукати. Сповнений радості, він поквапився до його домівки, яка була на занедбаній вуличці поблизу Ройса. Але коли він увійшов до хати, то побачив там лише горе та відчай. Після банкрутства Бофору вдалося зберегти лише незначну суму грошей, якої вистачило б, щоб прожити декілька місяців, а тим часом він сподівався отримати місце в якому-небудь торговому домі. Таким чином, перші місяці минули в повній бездіяльності; печаль тільки зростала через те, що було достатньо часу для роздумів, і врешті-решт за три місяці повністю заволоділа його думками, тож він уже взагалі не міг нічого робити.

Донька піклувалася про нього з колишньою ніжністю, але її серце наповнювалося відчаєм, коли вона бачила, як їхні і без того незначні статки танули на очах, а інших джерел доходів не передбачалося. Проте Кароліна Бофор була неабиякою особистістю, і мужність не полишила її, незважаючи на всі лихоліття. Вона взялася до нескладної роботи: почала шити, плести із соломки, і їй вдавалося заробляти жалюгідні гроші, яких ледве вистачало для підтримки життя.

Та к минуло декілька місяців. Її батьку ставало дедалі гірше; чимало часу в неї відбирало піклування про нього, і заробляти гроші було важче; а на десятому місяці її батько помер просто в неї на руках, залишивши її сиротою та без копійки. Останній удар неймовірно вразив Кароліну, вона гірко плакала на колінах біля труни Бофора, і саме в цю хвилину в кімнату ввійшов мій батько. Він з’явився наче янгол до бідолашної дівчини, і вона повністю віддалася під його опіку, тож дуже швидко мій батько забрав її до Женеви та оселив у родичів, які піклувалися про неї. За два роки потому Кароліна стала йому за дружину.

Між моїми батьками була значна різниця у віці, але ця обставина, здавалось, тільки дужче їх об’єднувала у міцний союз. Батькові було притаманне почуття справедливості, і він не уявляв собі кохання без поваги. Можливо, раніше, в часи його молодості, він сильно страждав, коли довідався, що об’єкт його кохання був не гідний його, і тому схильний був понад усе цінувати духовні якості своєї обраниці. В його почуттях до моєї матері були вдячність і благоговіння, це абсолютно не було схоже на сліпу закоханість немолодого чоловіка; захоплення її чеснотами, бажання хоча б якось прислужитися їй та певною мірою винагородити її за всі страждання, що випали на її долю, переповнювали його, і від того його ставлення до моєї матері було ще благороднішим. Усе робилося таким чином, аби задовольнити її бажання. Він оберігав її, немов садівник береже рідкісну квітку від найлегшого подиху вітру, й оточував усім, що могло принести хоч би крихітку радості її ніжній душі. Перебута нею скрута значною мірою відбилася на її здоров’ї, і саме вона підірвала її душевний спокій. За два роки до шлюбу мій батько склав із себе практично всі свої громадські обов’язки; і майже одразу ж по одруженні мої батьки вирушили до Італії, де зміна оточення і нові враження від мандрівки незнайомими місцями позитивно вплинули на мою матір.

З Італії вони поїхали до Німеччини та Франції. Я, їхній первісток, народився в Неаполі і ще зовсім маленьким супроводжував батьків у всіх їхніх подорожах. Упродовж декількох років я був єдиною дитиною в родині. Багато свого часу батьки приділяли одне одному, але від цього їхня любов тільки міцніла, а це з небаченою силою відбивалося на мені. Ніжні пестощі матері, добрий погляд і усмішка батька – ось мої перші спогади. Я був і іграшкою для них, і ідолом – їхньою любою дитиною, невинним та безпомічним створінням, якого послали небеса, аби навчити їх добру. Вся моя доля була в їхніх руках: вони могли зробити мене щасливим або безмірно нещасним, залежно від того, як зможуть упоратися зі своїми батьківськими обов’язками щодо мене. Батьки глибоко усвідомлювали свою відповідальність перед ніжним створінням, якому подарували життя; і зважаючи на доброту, притаманну їм обом, можна собі уявити, що хоча в дитинстві я постійно отримував уроки терпіння, милосердя та стриманості, мною керували так м’яко, що все здавалося мені задоволенням. Упродовж тривалого часу я був їхнім головним об’єктом піклування. Моїй матері кортіло мати доньку, але я залишався їхньою єдиною дитиною. Коли мені виповнилося п’ять років, мої батьки під час поїздки за межі Італії провели тиждень на березі озера Комо. Їхня доброта часто приводила їх до хатин бідняків. Для моєї матері це було більш ніж просто обов’язком: це було необхідністю, пристрастю – в пам’ять про свої власні страждання та звільнення від них, і вона, наче янгол, почала допомагати іншим.

Під час однієї з прогулянок її увагу привернула одна особливо бідна домівка в долині, де багато було злиденних дітей і все навкруги промовляло про виняткову скруту. Одного разу, коли батько від’їхав до Мілана, мати вирішила відвідати ту хатину, прихопивши мене з собою. Там мешкали селянин із дружиною, цілковито занурені у свої турботи та працю; вони ділили крихти між п’ятьма голодними дітьми. Одна дівчинка привернула увагу моєї матері. Вона видавалася створінням іншої породи. Решта дітей були кароокими міцними маленькими, а ця дівчинка – худенькою та русявенькою. Її волосся було наче зі щирого золота, і, незважаючи на бідну одежину, вона мала вигляд справжньої принцеси. В неї був чистий лоб, ясні сині очі, а губи і всі риси обличчя такі ніжні та солодкі, що будь-кому, хто бачив її, вона видавалася створінням особливим, що наче зійшло з небес. Селянка, помітивши, що моя мати з подивом та задоволенням роздивляється маленьку дів чинку, хутенько розповіла нам її історію. Це була не їхня дитина, а донька одного міланського шляхтича. Мати її – німкеня – померла при пологах. Дитину віддали селянам, аби ті піклувалася про неї, – тоді сім’я ще не була в таких злиднях. Вони й самі одружилися незадовго до того, а незабаром народилася їхня власна перша дитина. Батько ж дівчинки був одним з італійців, які ще пам’ятали давню славу рідної Італії – одним із schiaviognorfrementi [7], що прагнули домогтися звільнення своєї батьківщини. Він став жертвою власної слабкості. Ніхто не знав, чи його стратили, чи й досі він сидів ув одній із австрійських в’язниць. Все його майно було конфісковане, а донька залишилася бідною сиротою. Вона виросла у своєї годувальниці і розквітала в злиденній халупі, гарніша за садову троянду серед темнолистого терну. Повернувшись із Мілана, мій батько побачив у вітальні нашої вілли дитину, яка гралася зі мною, і була вона чарівніша, ніж херувим, – створіння, що немовби випромінювало сяйво, а в рухах її була така легкість, як у сарни, що скаче поміж пагорбів. Невдовзі йому пояснили, в чому справа. І, отримавши батькову згоду, мати переконала селян віддати їй дитину. Селяни любили її, прегарну сироту. Їм здавалося, що її присутність була наче небесним благословенням, але було б жорстоко й далі виховувати її в злиднях, коли сама доля послала їй багатих покровителів. Вони порадилися з місцевим священиком, і в результаті Елізабет Лавенца стала членом нашої родини, моєю сестрою і навіть більше – прекрасною і обожнюваною подругою моїх улюблених занять.

Елізабет полюбили всі. Я поділяв палку і майже благоговійну прив’язаність, яку вона викликала в усіх, і пишався та радів. У день, коли вона повинна була оселитися в нашому домі, моя мати жартома сказала мені:

– А в мене для мого Віктора є чудовий подарунок, і завтра він його отримає.

Коли наступного ранку вона представила мені Елізабет замість обіцяного подарунка, я з дитячою серйозністю розтлумачив її слова буквально і почав вважати Елізабет своєю – подарованою мені, аби я захищав її, любив та плекав. Усі похвали, якими нагороджувалася вона, я вважав похвалою самому собі. Ми по-дружньому називали одне одного кузеном і кузиною. Але жодні слова не могли б передати мого справжнього ставлення до неї – вона мені була ближчою за сестру і мала стати навіки моєю, тільки моєю.

Розділ 2

Нас виховували разом; різниця у віці була менше року. Не варто й згадувати, що сварки та розбрат не були притаманні нам. Гармонія владарювала у наших стосунках, і навіть відмінності в наших характерах тільки зближували нас. Елізабет була врівноваженішою і стриманішою за мене; проте я, при всій своїй неприборканості, володів неабияким завзяттям у навчанні і нездоланною жагою до знань. Її чарували високі слова поетів; у величі та розкоші пейзажів, що оточували наш швейцарський дім, – у чарівних обрисах гір, у змінах пір року, в бурях і затишку, в тиші зими та жвавості альпійського літа – вона знаходила невичерпне джерело захоплення та радості. Тоді як моя подруга зосереджено та вдоволено занурювалась у красу краєвидів, я полюбляв досліджувати причини речей. Світ мені здавався одвічною загадкою, яку я прагнув відгадати. Цікавість, настійливе прагнення пізнати потаємні закони природи, радість від процесу пізнання пробилися в мені з раннього дитинства.

З народженням другого сина (брат був молодшим за мене на сім років) мої батьки відмовилися від мандрівок і оселилися на батьківщині. Ми тримали будинок у Женеві та заміський маєток на мисі Бельрів, на східному березі озера, на відстані понад льє від міста. Зазвичай ми проживали в заміському маєтку; батькам було до вподоби наше досить усамітнене життя. Мені також було притаманно уникати багатолюдних зібрань, і пристрасно прив’язувався я зовсім до небагатьох. Із цієї ж причини я був байдужим до більшості своїх шкільних товаришів; але, незважаючи на це, міцна дружба зв’язала мене з одним із них. Анрі Клерваль був сином женевського торгівця. Цей хлопчина був наділений видатними талантами і багатою уявою. Його вічно вабили пригоди, труднощі й навіть небезпеки. Він зачитувався лицарськими романами. Сам складав героїчні пое ми й неодноразово брався до писання повістей, сповнених фантастичних лицарських пригод. Він спонукав нас розігрувати п’єси і перебиратися в старовинний одяг; до речі, найчастіше ми ставили сцени про персонажів Росенваля, лицарів Круглого столу короля Артура і шляхетних хрестоносців, які проливали кров за визволення Гроба Господнього з рук невірних.

Жодна дитина на світі не може похвалитися таким щасливим дитинством, як я. Мої батьки випромінювали доброту та поблажливість. Вони не нагадували нам тиранів, що примхливо керували б нашою долею, а, навпаки, видавалися нам янголами та творцями нескінчених радощів. Спілкуючись з іншими родинами, я чудово бачив, якого рідкісного щастя зазнав удома, і вдячність тільки зміцнювала мою синівську любов.

Я мав вельми неприборканий характер і подеколи поринав у полон пристрасті, але такою вже була моя натура, і це завзяття могло реалізуватися не в дитячих забавах, а в пізнанні, проте вивчати все поспіль я не хотів. Мушу зізнатися, мене не приваблювали ані іноземні мови, ані урядові проблеми, ані державний устрій. Я прагнув вивідати таємниці землі та неба; байдуже, чи то була внутрішня або зовнішня сутність природи, чи загадковість людської душі, моя цікавість концентрувалася виключно на метафізичних або, у найвищому сенсі цього слова, на фізичних секретах світу.

Тим часом Анрі Клерваля цікавили, так би мовити, моральні питання. Бурхливе життя суспільства, гідні вчинки героїв, людські діяння – ось що його захоплювало; його мрією, а також і надією, було стати одною з тих відважних особистостей, чиї імена викарбувані в історії людського роду. А свята душа Елізабет осявала світлом наш спокійний дім, неначе священна лампада. Вся її любов була звернена до нас; її усмішка, ніжний голос і небесної чистоти погляд постійно радували нас та підбадьорювали. В ній був миротворний дух любові; мої усамітнені заняття могли б зробити з мене мовчуна, а природній запал – грубіяна, але саме вона пом’якшувала мене, передаючи часточку своєї лагідності. А Клерваль – чи могло зло закоренитися в його благородній душі? Але він не був би чоловіколюбним і великодушним, коли доброта та ніжність переважують пристрасть до небезпечних пригод, якби Елізабет не навчила його справжньої любові і не зробила творення добра найвищою метою його буття.

Я з насолодою пригадую часи свого дитинства, коли лихоліття ще не відбилися на моїй душі і світле прагнення прислужитися людям не змінилося похмурими думками, зосередженими лишень на собі й нікому більше. До того ж, вимальовуючи картини свого дитинства, я розповідаю про події, що призвели до наступних страждань, і, бажаючи дослідити зародження пристрасті, що надалі підпорядкувала все моє життя, я бачу, як вона, неначе гірська річка, зродилася з нікчемних і майже невидимих струмочків; нарощуючи міць, вона виросла у нестримний потік, який забрав із собою всі мої надії та радості. Природничі науки стали моєю долею, і тому в своїй розповіді я хочу відзначити, які обставини відіграли важливу роль у моєму вивченні цих наук. Коли мені було заледве тринадцять років, ми всією сім’єю вирішили з’їздити на купання до озера Тонон; того дня була жахлива погода, через неї ми всенький день провели в будинку. Саме там, цілком випадково, я розгорнув один із томів Корнелія Агриппи [8]. Спершу я гортав його байдуже; але теорія, яку намагався довести автор, і ті неймовірні факти, на які він посилався, швидко розпалили в мені вогонь цікавості. Мене немовби огорнуло сяйво, і я поквапився сповістити батькові про своє відкриття. Той, своєю чергою, недбало поглянув на першу сторінку книжки, яку я приніс йому, і промовив:

– А, Корнелій Агриппа! Любий Вікторе, не витрачай даремно дорогоцінних хвилин свого життя, бо все це жалюгідний непотріб.

Якщо б тоді мій батько замість цих слів хоча б пояснив, що погляди Агриппи свого часу були повністю розкритиковані і витіснені новою науковою системою, ґрунтовнішою, – оскільки колишня міць старих учень була ілюзорною, а нові базувалися на ґрунті серйозних доказів, – я би, без перебільшення, відкинув Агриппу і збагатив свою уяву, звернувшись до шкільних наук зі ще більшою цікавістю та натхненням. І, можливо, в моїй голові не зародилися б ті думки, які привели мене до такого гучного падіння. А швидкий позирк батька, з яким він поглянув на цю книжку, анітрохи не впевнив мене, що він знайомий з її змістом, тож я продовжив її вивчення зі ще більшим захватом. Щойно ми повернулися додому, перше, про що я замислився, – як відшукати повне зібрання творів цього автора, а потім і Парацельса [9], і Альберта Великого [10]. Я з задоволенням занурився в безглузді вигадки; їхні книги здавалися мені справжніми скарбами, мало кому приступними, окрім мене. Я завжди наголошую, що був нестримним у пошуках відповідей на таємниці природи. Незважаючи на тяжку працю і неймовірні відкриття сучасних вчених, вивчення книг залишало мене незадоволеним. Подейкують, що сер Ісак Ньютон зізнавався, ніби почувається дитиною, яка збирає мушлі на березі великого та сповненого таємниць океану істини. Його послідовники в галузі природничих наук, з якими був знайомий і я, навіть мені, хлопчикові, здавалися початківцями, що були захоплені тією ж таки справою.

Неписьменний селянин споглядав навколишнє середовище й на власному досвіді дізнавався про можливості його практичного використання. Але навіть найученіший із філософів знав не набагато більше. Він усього-на-всього відхилив завісу над таємничим образом Природи, а її вічні риси продовжували залишатися дивом і таємницею. Він міг аналізувати, так би мовити, анатомізувати, та давати назви речам, але йому практично нічого не було відомо про вторинні або третинні причини явищ, не кажучи вже про первинні. Я бачив перепони, що стояли на шляху людини в цитадель природи, перегороджуючи вільний прохід, і з нахабністю та нетерплячістю обурювався, що їх і досі не здолали.

А тут були стоси книжок, які начебто проникали глибше, і люди, що володіли ґрунтовнішими знаннями. Я повірив їм на слові, і вони зробилися моїми вчителями. Вам може видатися дивним, як таке могло трапитись у вісімнадцятому столітті; але справа в тому, що я, хоч і навчався в женевській школі звичайним, рутинним предметам, свій вільний час віддав студіям, які мене найбільше цікавили. Батько не мав схильності до природничих наук, і тому моя жага до знань щораз наштовхувалася на дитячу сліпоту, бо не було кому мене скерувати. Під орудою нових учителів я з неймовірним завзяттям взявся до пошуків філософського каменя та еліксиру життя, і це майже цілковито заволоділо моїми думками. Багатство не здавалося мені предметом першої необхідності, але ж яка слава очікувала мене, якби я винайшов спосіб позбавити людину хвороб, зробити її невразливою до смерті, звісно, якщо не зважати на смерть насильницьку! Та мріяв я не лише про це. Мої улюблені автори обіцяли навчити мене заклинання духів і нечистої сили, чого мені так сильно кортіло; якщо мої заклинання виявлялися нікчемними, я списував це на власну недосвідченість або помилку, проте в жодному разі не наважувався сумніватися в можливій помилці моїх великих учителів. На ці вчення я витратив купу часу, постійно плутаючи теорії, що суперечили одна одній, та безпомічно борсався серед різноманітних відомостей і при цьому керувався лише власною багатою уявою та дитячою логікою, коли неочікуваний випадок надавав нового напряму моїм думкам. Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, наша сім’я переїхала в заміський маєток біля Бельрів, і там ми були свідками на диво сильної та страшної зливи. Вона прийшла з-за гірського хребта Юрá, і грім був настільки дужим, що здавалося, наче гримить усе звідусіль. Я в захваті спостерігав за громовицею. І раптом з порога я побачив, як із могутнього дуба, що ріс приблизно за двадцять ярдів від будинку, вихопилося полум’я, а коли сліпуче сяйво зникло, зник і дуб, і лишень зостався на його місці обвуглений пеньок. Наступного ранку підійшовши до дерева, ми побачили, що гроза розбила його незвичним чином. Він не просто розчахнувся від удару, але й розтріскався на вузенькі смужки. Я ще ніколи не бачив такого тотального знищення.

До цього випадку я вже був знайомий з основними законами електрики. Того дня в нас гостював один із відомих природознавців, а випадок із дубом спонукав його розповісти нам власні здогадки про природу електрики та гальванізму, які були для мене новими і неймовірними. Його розповіді посунули на задній план володарів мого розуму – Корнелія Агриппу, Альберта Великого та Парацельса; але разом із цим повалення ідолів наче погамувало мою спрагу до занять. Я вирішив, що ніхто й ніколи не зможе з’ясувати все до останньої краплини. Все, чим упродовж такого тривалого часу я переймався, в певний момент стало для мене не вартим і крихти моєї уваги. Підкорившись одній із тих примх, які характерні для нерозважливої юності, я без роздумів закинув свої студії, оголосивши всі напрямки природничих наук безплідними, та перейнявся глибокою недовірою до цієї псевдонауки, якій не судилося зробити й кроку назустріч справжньому знанню. З таким настроєм я взявся до математики і решти точних наук, які базувалися на міцному підґрунті, а тому виявилися гідними моєї уваги.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю