Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"
Автор книги: Мэри Шелли
Соавторы: Роберт Стивенсон
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)
Турок дозволив таку близькість і заохочував надії юної пари, а сам тим часом будував зовсім інші плани. Його дратувала сама думка видати свою доньку за християнина, але він боявся виказати це перед Феліксом, бо усвідомлював, що зараз він залежить від свого рятівника, який, коли схоче зрадити, може будь-якої миті видати його урядові Італії, де вони в той час перебували. Він міркував над новими способами продовжити свій обман, допоки необхідність у ньому не відпаде, і вирішив таємно забрати з собою доньку. Його намірам сприяла звістка, що надійшла з Парижа.
Уряд Франції був украй обурений утечею своєї жертви і не шкодував зусиль, аби знайти та покарати її рятівника. Змову Фелікса швидко розкрили, і Де Лесі разом із дочкою кинули до в’язниці. Ця новина дійшла до Фелікса та збудила його зі щасливого сну. Його старий сліпий батько, його лагідна сестра каралися в темній ямі, а він насолоджувався свободою та близькістю своєї коханої. Ця думка краяла йому серце. Він швидко домовився з турком: якщо тому випаде нагода виїхати на батьківщину, перш ніж юнак знову повернеться в Італію, то Сафія заховається в жіночому монастирі в Ліворно; сам же Фелікс поспішив назад до Парижа і здався на милість правосуддя, сподіваючись таким чином домогтися звільнення Де Лесі й Агати.
Йому не пощастило. Усю родину протримали у в’язниці п’ять місяців аж до суду, а потім винесли вирок: конфіскація майна та довічне вигнання з рідної країни.
Саме тому вони й оселилися в Німеччині, в тій бідній домівці, де я їх знайшов. Незабаром Фелікс дізнався, що віроломний турок, через якого його родина витерпіла стільки лиха, попри всі закони моралі й честі, поїхав з Італії разом із донькою, а на довершення образи вислав Феліксу невеличкі гроші, щоб допомогти, як він висловився, налагодити життя.
Ось такі події краяли Феліксове серце і зробили його, коли я вперше його побачив, найнещаснішим з усієї родини. Він міг би змиритися з бідністю і навіть пишатися нею як платою за свій шляхетний учинок; але невдячність турка і втрата коханої дівчини були бідою значно гіршою – непоправною. Наразі ж приїзд аравітянки немовби вдихнув у нього нове життя.
Коли до Ліворно дійшла звістка, що Фелікс позбувся всього майна, та ще й звання на додачу, турок наказав доньці викинути коханого з голови та готуватися до від’їзду на батьківщину. Благородна душа Сафії була обурена цим наказом; дівчина намагалася заперечити батькові, але той, не слухаючи її, гнівно повторив свою тиранічну вимогу.
Декілька днів потому турок зазирнув до кімнати дочки і поспіхом сповістив, що про його перебування в Ліворно стало відомо уряду, і той негайно видасть його французам, а тому він найняв човен до Константинополя і вже за декілька годин відпливає. Він мав намір залишити дочку під опікою вірного слуги, аби згодом вона попрямувала за ним разом із великою частиною майна, яку ще не встигли доправити в Ліворно.
Залишившись на самоті, Сафія склала в голові план, відповідний до такої непередбачуваної ситуації, в якій вона опинилася. Життя в Туреччині було ненависним для неї, проти цього промовляли її почуття та вірування. З батькових паперів, які потрапили їй до рук, вона дізналася про вигнання свого коханого та про теперішнє місце його перебування. Деякий час вона ще вагалася, але потім все ж таки наважилася і, прихопивши коштовності та певну суму грошей, у супроводі служниці, уродженки Ліворно, яка трошки розмовляла по-турецькому, виїхала до Німеччини.
Вона щасливо дісталася містечка, розташованого за якісь двадцять льє від домівки Де Лесі, але тут її служниця тяжко захворіла. Сафія турботливо її доглядала, але бідолашна попри все померла, й аравітянка залишилася сама, зовсім не знаючи мови чужої країни та не маючи жодного життєвого досвіду. Однак їй пощастило з добрими людьми. Служниця-італійка встигла назвати їй місцевість, куди вони прямували; а після її смерті господиня дому, де вони зупинилися, потурбувалася, аби Сафія щасливо дісталася домівки свого коханого.
Розділ 15
Такою була історія милих мені мешканців будинку. Вона глибоко мене вразила. Вона показала мені різні грані суспільного життя і навчила захоплюватися чеснотами та засуджувати вади людства.
До тої пори я дивився на злочин як на щось далеке, бо в мене перед очима постійно були приклади доброти та великодушності; вони викликали у мене бажання й самому долучитися до життя, де можна було проявити такі високі якості. Але, розповідаючи про свій інтелектуальний розвиток, я не можу змовчати про один випадок, який трапився на початку серпня того ж таки року.
Одного разу вночі, коли, як зазвичай, я вибрався до лісу, щоб пошукати собі їжі та назбирати дров для своїх друзів, я натрапив на шкіряну дорожню торбину, в якій було дещо з одягу та декілька книжок. Я радісно підхопив свою знахідку і повернувся з нею до себе в халупу. На щастя, книжки були написані мовою, яку я частково розумів. Були там «Втрачений рай» [18], один із томів «Життєпису» Плутарха та «Страждання юного Вертера» [19]. Володіння таким скарбом принесло мені чимало радості. Відтоді я завжди мав поживу для розуму, поки мої друзі займалися своїми повсякденними справами.
Як мені описати тобі той вплив, який справили на мене ці твори? Вони пробуджували багато нових образів і почуттів, іноді занурювали мене в екстаз, але найчастіше огортали глибоким відчаєм. У «Стражданнях юного Вертера», що зацікавив мене не самим лише простим і зворушливим сюжетом, висловлювалося стільки думок, висвітлювалося стільки питань, раніше не зрозумілих мені, що я знайшов там невичерпне джерело для подиву та роздумів. Мирні сімейні сцени, описувані там, а також високі переживання й почуття, в яких не було місця егоїзму, цілковито узгоджувалися з тим, що я спостерігав у моїх друзів, а також із прагненнями, що жили в моїх власних грудях. Сам Вертер здавався мені найбожественнішим з усіх знаних мені чи намальованих моєю уявою створінь. Усе в ньому було простим, але зворушувало мене до глибини душі. Роздуми про смерть та самогубство неминуче повинні були виповнити мене здивуванням. Я не міг і сподіватися збагнути все, але погоджувався з думками героя та плакав через його загибель, хоча не зовсім розумів її причини.
Читаючи, багато що я намагався порівняти зі своїм становищем і власними почуваннями. Я здавався собі водночас і схожим, і напрочуд несхожим на тих, про кого читав і за ким спостерігав. Я співчував їм і частково розумів їх, але розум мій був іще не настільки розвинутим, як у них; я ні від кого не залежав і ні з ким не був пов’язаний. Колись і я «мину невідворотно, неквапливо», і оплакувати мене не буде кому. Я був потворним на вигляд і величезним на зріст. Що це все означало? Хто я? Звідки? Яке моє призначення? Ці питання я ставив собі постійно, але не знаходив на них відповідей.
Том Плутархових «Життєписів», що потрапив мені до рук, містив історії засновників давніх республік. Ця книжка справила на мене зовсім інше враження, ніж «Страждання юного Вертера». Вертер навчив мене сумувати й печалитися, тоді як Плутарх сповнив мене високих думок; він підніс мене над жалюгідними егоїстичними турботами і змусив любити героїв давніх часів і захоплюватися ними. Багато що з прочитаного було недосяжним для мого розуміння. Мої знання про царства та неозорі простори, могутні ріки та безкраї моря були плутані. Але про міста й великі людські громади я взагалі нічого не знав. Будинок моїх покровителів був єдиним місцем, де я вивчав людську природу, і лише ця книжка показала мені нові, знач но ширші краєвиди. Я дізнався про людей, що займалися суспільними справами, про тих, хто владарював і вбивав собі подібних. У собі я відчував палке прагнення доброчесності, а також відразу до пороку… наскільки я міг зрозуміти справжнє значення цих слів, що були пов’язані для мене хіба з радістю або болем. Ці почуття змусили мене радше надавати перевагу миролюбним законодавцям – Нуму, Солону і Лікургу, та аж ніяк не Ромулу і Тезею. Це патріархальне життя моїх покровителів утвердило в моїй душі саме такі почування; якби ж моє знайомство із людьми почалося з молодого воїна, що прагнув слави та битв, я б напевно схилявся до інших почуттів.
Але «Втрачений рай» справив на мене інакше, значно глибше враження. Я читав його, як і решту книжок, що дісталися мені, наче правдиву історію. Вона зворушила всі почуття – від захоплення до жаху, – які тільки був здатен викликати образ всемогутнього Бога, що веде війну з власними творіннями. Часто я проводив паралелі зі своєю долею. Як і в Адама, в мене не було жодного родича, проте в усьому іншому ми значно відрізнялися одне від одного. Він вийшов із рук Божих у всій своїй красі й довершеності, щасливий та оточений особливою турботою свого Творця; він мав можливість розмовляти із вищими створіннями й учитися в них; я ж натомість був жалюгідним, самотнім та безпорадним. Не раз і не два мені починало здаватися, що я радше нагадую диявола, а коли я споглядав щастя моїх покровителів, то часто почував гірку заздрість.
Ще одна обставина зміцнила й підтвердила ці відчуття. Невдовзі потому, як я оселився в халупі, я знайшов у кишенях одягу, що його прихопив ще з твоєї лабораторії, деякі записи.
Спершу я не звернув жодної уваги на них; але тепер, коли мав змогу їх прочитати, уважно ознайомився з їхнім змістом. Це був твій щоденник за чотири місяці, що передували моїй появі на світ. У ньому ти докладно, крок за кроком описував усю свою роботу; були тут і щоденникові записи з твого повсякденного життя. Ти, звісно, пам’ятаєш їх. Ось вони. Ти закарбував тут геть усе, що було хоча б якимсь чином пов’язане з моїм нещасливим народженням; тут детально описана моя потворна зовнішність, і такими словами, в яких уповні виявилася вся твоя відраза, котрої мені ніколи не забути. Що далі я читав, то гірше мені робилося. «Проклинаю день свого народження! – вигукнув я у відчаї. – Проклинаю творця! Навіщо ти створив чудовисько, від якого навіть тивідвернувся із осоругою? Бог у своєму милосерді створив людину прекрасною – за своїм образом і подобою; я ж бо є знівеченою подобою тебе самого, яка виявилася ще бридкішою через цю схожість. Навіть сатана мав товаришів-демонів, які захоплювалися ним і підтримували його, а я самотній і зневажений».
Ось у такі роздуми я поринав у години самотності та відчаю; але, щодня маючи змогу бачити чесноти мешканців домівки, їхню лагідність і доброзичливість, я запевняв себе, що вони пожаліють мене, коли дізнаються про мою прихильність до них, і пробачать мені мою потворність. Невже вони проженуть зі свого порогу мене – створіння, котре благає про жалість та дружбу, хоч би яким потворним воно не було? Я ухвалив не засмучуватися, а натомість щонайліпше підготуватися до зустрічі з ними, бо вона має вирішити всю мою подальшу долю. Цю зустріч я відклав іще на декілька місяців, оскільки значення, яке я надавав її успішному перебігу, змушувало мене остерігатися поразки. До того ж із досвідом, який я здобував щоденно, я почав розуміти набагато більше і краще, і мені не хотілося нічого робити принаймні ще кілька місяців, поки в мене не додасться мудрості.
А тим часом у домівці сталися певні зміни. Приїзд Сафії не тільки приніс радість, але й достаток. Фелікс та Агата приділяли багато уваги й часу розвагам і бесідам, а в щоденній роботі їм стали допомагати наймані працівники. Вони не були аж такими багатими, проте почувалися задоволеними та щасливими; у родині царював безтурботний спокій, тимчасом як моє занепокоєння зростало день у день. Що більше я пізнавав, то чіткіше усвідомлював, що я – жалюгідний вигнанець. Я й далі плекав химерні надії, це правда, але мені було достатньо побачити своє віддзеркалення у воді або хоча б позирнути на власну тінь, яку я відкидав у місячному сяйві, як надія згасала, наче те розмите відображення чи та слабка тінь.
Я намагався подолати власні страхи і зміцнити свій дух перед випробуванням, яке очікувало мене за декілька місяців; іноді розум давав волю мріям і дозволяв їм втікати до райського саду, і тоді я наважувався вимальовувати у своїй уяві чудові та ніжні створіння, які співчувають мені і підбадьорюють мене; на їхніх янгольських обличчях сяяли усмішки мені на втіху; але то були всього-на-всього мрії: не було в мене Єви, щоб розвіяти мій смуток та розділити мої думки, я був самотній. Я згадував прохання Адама, звернене до свого Творця. А де ж мій творець? Він покинув мене, і з гіркотою в серці я проклинав його.
Так минула осінь. Я споглядав із подивом і сумом, як із дерев позлітало листя, як усе знову стало голим і похмурим – точно як тоді, коли я вперше побачив ліс у сяйві місяця. Проте похмура погода не лякала мене – я був краще пристосований до неї, аніж до спеки. Але ж мене так тішили квіти, птахи і веселе вбрання літа; коли мене позбавили цього задоволення, мене ще дужче потягнуло до мешканців домівки. Їхнє щастя не зменшувалося з кінцем літа. Вони любилися та співчували одне одному; а їхні радощі, які вони черпали одне в одному, не залежали від змін, що мали місце навколо них. Що далі я спостерігав за ними, то більше мені кортіло попрохати в них захисту й ніжності; серце моє жадало, щоб вони краще спізнали мене й полюбили; побачити їхні лагідні погляди, звернені до мене, – ось таким було моє найбільше прагнення. Я не хотів припускати й думки, що вони можуть відвернутися від мене з презирством і бридливістю. Жодного старця вони ще не прогнали геть від порогу. Щоправда, я збирався просити в них більше, ніж хліб насущний чи притулок: я потребував співчуття й доброзичливості; але я не вірив, що зовсім не заслуговую на це.
Прийшла зима, і пори року зробили повне коло відтоді, як я пробудився до життя. Тепер усі мої роздуми були звернені на те, як усе ж таки показатися мешканцям домівки. Я перебрав багацько планів, але кінець кінцем вирішив увійти в будинок, коли сліпий старий залишиться там на самоті. Я був достатньо кмітливим, щоб збагнути, що всі, кому я траплявся на очі, понад усе лякалися моєї зовнішності. Голос мій був грубуватий, але не настільки страшний у порівнянні зі страхітливою зовнішньою; отож я зміркував, що коли зможу завоювати прихильність старого Де Лесі, поки його діти будуть відсутні, то зрештою мене згодяться терпіти і молоді мої покровителі.
Одного разу, коли сонце запалило червоне листя, що вкрило землю, немов чарівний килим, і ще радувало погляд, хоча вже й не гріло, Сафія, Агата й Фелікс вирушили на тривалу прогулянку, а старий висловив охоту залишитися вдома. Коли його діти пішли, він узяв гітару й заграв на ній декілька сумних і ніжних мелодій – найніжніших і найсумніших з усіх, що я чув. Спершу його обличчя світилося задоволенням, але незабаром зробилося задумливим і печальним; за деякий час, відклавши інструмент, він занурився у роздуми.
Серце моє сильно билося: прийшла мить випробування, яка або справдить мої надії, або підтвердить страхи. Слуги пішли на ярмарок, який проходив неподалік. Усе було тихо в будинку й навколо нього; це був найкращий час, тож я взявся до реалізації свого плану – але сили полишили мене, і я присів на землю. Та за мить я звівся на рівні ноги, зібравши в кулак усю твердість свого характеру, і відсунув дошки, якими я замасковував вхід у свою халупу. Свіже повітря підбадьорило мене, і з поновленою рішучістю я наблизився до дверей будинку.
Я постукав.
– Хто там? – запитав старий. – Заходьте.
Я переступив поріг.
– Перепрошую за вторгнення, – мовив я. – Я – мандрівник і потребую відпочинку; буду вам безмежно вдячний, якщо ви дозволите мені кілька хвилин посидіти біля вогнища.
– Ходіть ближче, – сказав Де Лесі, – я ладен задовольнити всі ваші потреби, якщо зможу. На жаль, дітей моїх немає вдома, а сам я сліпий і боюся, що не зможу вас нагодувати.
– Не переймайтеся, мій добрий господарю, їжа в мене є; мені слід лише зігрітися і відпочити.
Я сів; запала мовчанка. Я знав, що кожна секунда, кожна хвилина дорогоцінна, і все-таки не наважувався почати розмову, аж тут старий сам звернувся до мене:
– Якщо судити з вашої вимови, незнайомцю, ви мій земляк – адже ви француз?
– Ні, але я зростав у французькій родині і знаю лише цю мову. Зараз я прийшов просити притулку у своїх друзів, яких я щиро люблю та сподіваюся на їхню доброзичливість.
– А вони німці?
– Ні, вони французи. Але дозвольте змінити предмет розмови. Я – створіння самотнє й нещасливе, на всьому світі у мене немає ні родичів, ні друзів. Добрі люди, до яких я йду, ніколи мене не бачили і мало про мене знають. Мені страшно, бо якщо тут мені не пощастить, то я вже назавжди стану вигнанцем.
– Не засмучуйтесь. Самотність – то і справді нещастя, але серця людей, коли в них немає прямого егоїстичного розрахунку, наповнені братською любов’ю та милосердям.
Майте надію: якщо це добрі й лагідні люди, не слід впадати у відчай.
– Вони добрі, у світі немає добріших за них; але, на жаль, вони упереджені щодо мене. В мене гарні наміри; я ще нікому не завдав зла і навіть старався робити добро; але вони засліплені фатальним упередженням і замість чутливого та люблячого друга бачать у мені тільки потвору.
– Це сумно, але якщо на вас немає провини, невже неможливо розвіяти їхню упередженість?
– Я намагаюсь це зробити – ось через це мене й мучить страх. Я ніжно люблю своїх друзів; вони не знають мене, але я вже декілька місяців намагаюся стати їм у пригоді, служу їм; та вони можуть подумати, що я хочу завдати їм зла – ось те упередження, яке мені необхідно розвіяти.
– Де вони мешкають?
– Тут поблизу.
Старий помовчав трохи, а потім повів далі:
– Коли ви так відверто поділилися зі мною подробицями своєї історії, я, імовірно, зможу допомогти вам завоювати їхню прихильність. Я сліпий і не бачу вас, але щось є у ваших словах, котре запевняє мене у вашій щирості. Я теж усього-на-всього бідний вигнанець, але для мене буде справжньою радістю зробити ласку ближньому.
– Ви щира людина! Я вдячний вам і приймаю вашу великодушну пропозицію. Ваша доброта підводить мене із праху; я вірю, що з вашою допомогою я не буду вигнанцем у суспільстві людей.
– Боже борони! Нехай навіть ви злочинець, та вигнання тільки доведе вас до відчаю, але не наверне на добро. Я також нещасливий; я і моя сім’я були засуджені безневинно – ви розумієте, як я співчуваю вашому горю.
– Як мені вам віддячити, мій найкращий, мій єдиний благодійнику? Із ваших вуст я вперше чую добрі слова, звернені до мене; я вічно вам буду вдячний: ваша доброта дозволяє мені сподіватися, що мене очікує гарний прийом у друзів, із якими я маю от-от зустрітися.
– Дозвольте мені дізнатися їхні імена та де вони мешкають…
Я зробив паузу. Ось вона, та мить, яка ущасливить мене або навіки знедолить. Я даремно намагався йому відповісти, оскільки хвилювання позбавило мене останніх сил. Я сів на стілець і розплакався. В цю мить долинули кроки моїх молодих покровителів. Не можна було гаяти ні хвилини, і, схопивши руку старого, я вигукнув:
– Час прийшов! Захистіть мене і врятуйте! Ви і ваша родина – ось друзі, яких я шукаю. Не полишайте мене в цей час випробування!
– О Боже! – зойкнув старець. – Хто ж ви такий?
Тут двері відчинилися, й увійшли Фелікс, Сафія та Агата. Хто опише їхній жах, коли вони побачили мене? Агата знепритомніла, а Сафія, не в силі навіть допомогти своїй подрузі, вибігла геть. Фелікс кинувся на мене та з надлюдською силою відштовхнув мене від старого, коліна якого я обіймав, й у гніві повалив мене на землю та сильно вдарив палицею. Я міг би роздерти його на шмаття, неначе лев антилопу. Але моє серце провалилося, наче від гіркого болю, і я стримався. Він приготувався повторити свій удар, але тут я, не пам’ятаючись від горя, дав тягу геть із домівки і серед загальної паніки, ніким не помічений, встиг заховатися в своїй халупі.
Розділ 16
Прокляття, прокляття на мого творця! Навіщо я жив? Чому не загасив іскру життя, яку ти так необдумано запалив? Не знаю; але тоді ще відчай не заволодів мною – я був сповнений гніву і жаги помсти. Я охоче знищив би хатину вкупі з її мешканцями й насолоджувався би їхніми стогонами та болем.
Коли нарешті запала ніч, я вийшов зі свого прихистку і заглибився в ліс; тут, не боячись, що хтось мене почує, я жахливо завив, щоб дати вихід своїм стражданням. Я був схожий на дикого звіра, який потрапив у пастку, я змітав усе на своєму шляху і метався по лісі прудко, мов олень. О, яку страшну ніч я пережив! Холодні зірки глузливо дивилися на мене, а голі дерева хитали наді мною гіллям, і раз у раз глибоку тишу лісу порушував мелодійний спів птахів. Усе, окрім мене, насолоджувалося спокоєм та радістю, і тільки я, немовби пекельна потвора, носив у собі отруту; не отримуючи співчуття, я ладен був видирати з корінням дерева і сіяти навколо себе розруху, а потім милуватися чином рук своїх.
Але така несамовита хвиля почуттів довго тривати не могла; тіло втомилося від фізичного навантаження, і я в безсилому відчаї впав у вологу траву. Серед незчисленних мешканців на землі не знайшлося жодного, хто зглянувся б на мене та допоміг мені; то навіщо ж мені милувати своїх ворогів? Ні – саме з тієї хвилини я почав ненастанну боротьбу зі всім людським родом, і перш за все з тим, хто створив мене та прирік на нестерпні муки.
Зійшло сонце; я почув людські голоси та збагнув, що за ясного дня не зможу повернутися до свого прихистку. Тому я заховався в густому чагарнику і вирішив присвятити кілька годин, що чекали мене попереду, роздумам про своє становище.
Лагідне сонячне тепло й чисте денне повітря трохи заспокоїли мене, і згадавши все, що трапилося в хатині, я вирішив, що занадто поквапився з остаточним висновком. Я, понад усякий сумнів, вчинив необачно. Мої слова, очевидячки, справили приємне враження на старого, викликали в нього симпатію до мене, але який же я дурень, що тут-таки явився перед очі його дітям! Мені треба було спершу прихилити до себе старого Де Лесі, а перед рештою членів родини постати трішки згодом, коли вони були б до цього готові. Проте ця помилка не видалася мені невиправною, і по довгих роздумах я все-таки вирішив повернутися до хатини, ще раз поговорити зі старим і схилити його на свій бік.
Ці міркування трошки заспокоїли мене, і по обіді я міцно заснув; але шал у моїй крові досі не згасав, і сновидіння мої не могли бути мирними. Жахлива сцена, що трапилася напередодні, знову і знову розігрувалася перед моїми очима: жінки втікали, а розгніваний Фелікс тягнув мене геть від колін свого батька. Я прокинувся змучений і побачив, що вже стемніло, тож виліз із кущів і вирушив на пошуки харчів.
Коли голод утамувався, я вийшов на знайому мені стежку та попрямував до хатини. Там панувала тиша. Я прокрався у свою халупу і заходився чекати миті, коли родина зазвичай пробуджувалася. Незабаром цей час прийшов, сонце викотилося високо на небо, а мешканці хатини так і не з’являлися. Я весь шалено тремтів в очікуванні жахливого нещастя. Всередині хатини було темно, не долинало жодного звуку; не можу описати, якою болісною була ця невідомість.
Ось повз хатину пройшли двоє селян; сповільнивши біля неї крок, вони завели розмову, страшенно жестикулюючи, але я не розумів їх, оскільки вони балакали мовою своєї країни, яка відрізнялася від мови моїх покровителів. Невдовзі до них наблизився Фелікс, а з ним іще одна людина; це мене напрочуд здивувало, оскільки я не зауважив, як він виходив з хати того ранку; я схвильовано чекав, сподіваючись, що з його мови я зумію хоча б щось дізнатися.
– То ти плануєш, – говорив до Фелікса його супутник, – заплатити оренду за три місяці, та ще й залишити на городі незібраний врожай? Я не хочу скористатися з чужої біди, тож ліпше зачекаймо декілька днів, можливо, ти зміниш плани?
– Не вмовляйте мене – немає жодного сенсу, – відповів Фелікс, – ми не зможемо тут залишитися. Життя мого батька у страшній небезпеці – і все через події, про які я розповідав. Моя дружина й сестра ніколи не забудуть того страхіття. Повторюю, не вмовляйте мене. Забирайте будинок, а мені кортить лишень утекти звідси якомога швидше.
Вимовляючи ці слова, Фелікс увесь тремтів. Разом зі своїм супутником він на декілька хвилин зазирнув у дім, а потім пішов. Відтоді я більше жодного разу не бачив нікого з родини Де Лесі.
Залишок дня я провів у своїй халупі, занурений у тупий відчай. Мої покровителі поїхали і цим учинком розірвали один-однісінький зв’язок, що поєднував мені зі світом. Саме тоді моя душа вперше наповнилася ненавистю та прагненням помсти, і я навіть не намагався погамувати ці відчуття, а навпаки, цілком віддався в їхню владу – всі мої думки були звернені тільки на розруху та смерть. Але на згадку про моїх друзів, про м’який голос Де Лесі, про лагідні очі Агати, про дивну красу аравітянки ці думки зникали – тоді я ронив сльози, які трохи полегшували мій стан. Та тільки-но я згадував, як вони відштовхнули й залишили мене, у серці знову закипав гнів, шалений гнів; не маючи змоги знищити когось живого, я обернув свій шал на неживі предмети. Ближче до ночі я обклав хатину якими тільки міг горючими матеріалами; знищивши все, що зростало на городі, я нетерпляче очікував, коли зникне місяць і можна буде здійснити мій задум.
Коли була вже глибока ніч, із лісу подув сильний вітер, який швидко розігнав хмари, що вкривали небо; дужі його пориви гуркотіли, як шторм, і викликали в мені якесь безумство, що нищило залишки мого здорового глузду. Я підпалив суху гілку і почав гнівно витанцьовувати навкруги приреченої хатини, раз у раз позираючи на захід, де місяць уже поволі зникав. Нарешті частина його диску заховалася, і я змахнув своїм смолоскипом; коли місяць зник цілком, я із криком підпалив зібрану мною солому, верес і гілки чагарнику. Вітер роздмухав полум’я, і незабаром вся хатина була окутана вогнем, що облизував її роздвоєними згубними язиками.
Коли я переконався, що дім неможливо врятувати, то пішов геть і заховався в лісі.
Тепер переді мною лежав цілий світ, але куди ж мені податися? Я вирішив тікати якнайдалі від місць, де я стільки нагорювався; але для мене, усім ненависного і зневаженого, будь-яке місце здавалося страхітливим. Нарешті промайнула думка знайти тебе. Ще з твоїх записів я дізнався, що ти – мій батько, мій творець; то до кого ж мені слід було звернутися, як не до того, хто дав мені життя? Серед предметів, яким Фелікс навчав Сафію, географія була не на останньому місці; з неї я дізнався про приблизне розташування різних країн на земній кулі. Ти згадував про Женеву як своє рідне місто, і саме туди я вирішив попрямувати.
Але як мені знайти туди дорогу самотужки? Я знав, що мушу рухатися на південний захід, коли хочу туди дістатися, та моїм єдиним провідником було сонце. Я не знав назв містечок, через які мені необхідно було пройти, і не мав надії отримати відомості від якої-небудь живої істоти; проте я не засмучувався. Тільки на твою підтримку я сподівався, але й до тебе я не відчував нічого, окрім ненависті. Безжалісний, безсердечний творець! Ти наділив мене почуттями та пристрастями, а потім кинув, зробивши об’єктом загальної зневаги й відрази. Але тільки від тебе я міг очікувати співчуття та компенсації страждань, і я вирішив шукати в тебе справедливості, яку даремно намагався знайти в інших створінь, що взивалися людьми.
Моя мандрівка була довгою, я перетерпів неймовірні страждання. Стояла пізня осінь, коли я залишив місцевість, де так довго мешкав. Я пересувався хіба поночі, побоюючись віч-на-віч зіштовхнутися з людиною. Природа навкруги мене в’янула, а сонце вже не випромінювало тепла; падав дощ зі снігом; замерзали могутні ріки; поверхня землі стала твердою, холодною та голою; я ніде не знаходив захистку. О земля! Як часто я проклинав своє існування! Всі добрі почуття замерзли в мені, я був сповнений злості та гіркоти. Що ближче я підходив до твоїх рідних місць, то дужче в моєму серці розпалювалося полум’я помсти. Падав сніг, і водойми замерзли, але я не хотів спочивати ні хвилини. Час від часу траплялися події, які допомагали мені знайти правильний шлях; у мене була карта країни, але все-таки я часто й на великі відстані відхилявся від свого напрямку. Почуття, що мучили мене, не дозволяли мені спочивати; не було події, яка б не підживлювала мого гніву та відчаю. Але те, що сталося зі мною, коли я опинився в межах Швейцарії і сонце знову стало випромінювати тепло, а земля почала вкриватися зеленню, тільки зміцнило в моєму серці гіркоту й жах.
Зазвичай упродовж дня я відпочивав і відновлював свою подорож тільки вночі, коли темрява надійно переховувала мене від людей. Але одного разу вранці, впевнившись, що мій шлях лежить через густий ліс, я насмілився продовжити свою мандрівку і на світанку; наступний день, один із перших днів весни, підбадьорив мене – так яскраво сяяло сонце і повітря було наповнене ароматами. Я відчув, що в мені оживають ніжні та радісні почуття, які здавалися давно забутими. Вражений новизною цих відчуттів, я віддався їм цілком і, на мить забувши про свою самотність і бридку зовнішність, наважився бути щасливим. Лагідні сльози знову потекли моїми щоками, я навіть вдячно звів вологі очі до благословенного сонця, яке подарувало мені таку радість.
Я блукав і блукав лісовими стежками, допоки не вийшов на узлісся, де протікала глибока та швидка ріка, над якою дерева схилили своє гілля – оживлене весною й набубнявіле. Тут я зупинився, не знаючи, куди податися далі, але зненацька почув голоси, що змусили мене заховатися в тіні кипариса. Ледве я встиг заховатися, як до мого сховку підбігла дівчинка – вона голосно сміялась і, немовби граючись, від когось тікала. Вона побігла далі обривистим берегом, але зненацька її нога сковзнула – і вона впала в бистрі води річки. Я вискочив зі свого сховку і, напруживши всі сили в боротьбі з течією, врятував її та витягнув на берег. Вона лежала без тями, я спробував усе, що міг, аби оживити її, аж зненацька нагодився селянин, імовірно той, від кого вона граючись утікала. Побачивши мене, він кинувся до мене і, вирвавши дівчинку з моїх рук, квапливо побіг углиб лісу. Я хутко попрямував за ним, заледве усвідомлюючи, навіщо роблю це; та коли він побачив, що я його наздоганяю, то навів на мене цівку рушниці й вистрілив. Я впав, а мій кривд ник мерщій зник у лісі.
Ось яку винагороду я отримав за свою доброту! Я врятував людське життя, а навзамін потерпав від жахливого болю: постріл розірвав м’яз і роздробив кістку. Чудові почуття, які огортали мене лише декілька хвилин тому, зникли, і я від злості скреготав зубами. Не тямлячи себе від болю, я дав собі клятву вічно ненавидіти весь людський рід і мститися йому. Аж тут страждання, що спричиняла рана, взяли гору наді мною, і я знепритомнів.




























