444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Мэри Шелли » Франкенштайн. Ґотичні повісті » Текст книги (страница 11)
Франкенштайн. Ґотичні повісті
  • Текст добавлен: 11 ноября 2026, 21:33

Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"


Автор книги: Мэри Шелли


Соавторы: Роберт Стивенсон
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Отак облаштувавши своє житло й замість килима настеливши на долівку соломи, я заліз усередину, оскільки віддалік з’явилася людина, я ж бо занадто добре пам’ятав прийом, який улаштували мені люди напередодні, аби бажати ще одного такого. Але спершу я подбав про харчі на цілий день: украв скибку хліба і черпак, яким було зручніше, ніж жменею, зачерпувати воду зі ставка поблизу мого притулку. Долівка халупи була трохи піднята і тому виявилася сухою, а близькість комина з печі, що опалювала сусідній будинок, трошки зігрівала мене.

Отак облаштувавшись, я вирішив жити в халупці доти, доки не виникнуть обставини, які змусять мене перемінити свою ухвалу. Тут був справдешній рай у порівнянні з моїм попереднім притулком у похмурому лісі, на вогкій землі під деревами, крізь які пробивався дощ. Я з приємністю поїв і вже збирався відсунути одну з дощок, як зненацька почув кроки і побачив через щілину, що дівчина з цеберком на голові проходить поблизу мого притулку. Вона була зовсім юною та лагідною на вигляд, не схожою на селянок чи наймичок, яких я вже бачив. Проте вдягнена вона була бідно – груба синя спідниця і полотняна кофтина; світле волосся було заплетене в косу, але нічим не прикрашене; увесь вигляд її свідчив про терпіння з домішкою суму. Вона щезла з поля зору, а за чверть години з’явилася знову – з цебром, до половини налитим молоком. Поки вона йшла, важко підтримуючи свою ношу, назустріч їй ступив парубок, ще сумовитіший на вигляд. Кинувши декілька слів меланхолійним голосом, він узяв у неї відро і сам поніс його додому. Вона попростувала за ним, і незабаром обоє вони зникли.

Пізніше я знову побачив того парубка: він з якимись знаряддями в руках прямував навпростець через поле поза будинком; дівчину я теж бачив раз у раз за роботою – то в домі, то у дворі.

Дослідивши свою домівку, я помітив, що саме сюди раніше частково виходило одне з вікон будинку, та зараз проріз виявився наглухо забитий дошками. Одна з дощок тріснула, і крізь вузеньку, майже непомітну щілинку заледве можна було щось роздивитися в будинку. Крізь цю щілину я побачив маленьку кімнату, чисто прибрану, але практично без меблів. У кутку біля вогню сидів старий, схиливши голову на руки в позі глибокого суму. Дівчина прибирала кімнату; потім вона витягла зі скрині рукоділля і сіла поруч зі старим; а той, узявши до рук якийсь інструмент, почав награвати, видобуваючи звуки, солодші за спів дрозда або соловейка.

Це була чудова сцена, і її зміг оцінити навіть я – бридке створіння, яке доти нічого прекрасного не бачило. Срібляста сивина і шляхетний вигляд старого одразу викликали в мене пошану до нього, а лагідні манери дівчини – любов. Він награвав приємну і сумну мелодію, від якої на очі чарівної слухачки навернулися сльози; він, однак, не помічав їх, поки вони не перетворилися на схлипи; тоді він щось сказав, і вродливе створіння відклало рукоділля та стало перед ним навколішки. Він підвів її, усміхаючись із такою добротою та любов’ю, що я відчув сильне і нове для мене хвилювання; в ньому змішувалися радість і біль, яких я ще ніколи не відчував, це було зовсім не схоже ні на холод, ні на голод, ні на тепло, ні на їжу; я змушений був відійти від вікна, не в змозі знести свої нові емоції.

Невдовзі потому повернувся парубок із в’язанкою дров на плечах. Дівчина зустріла його в дверях, допомогла звільнитися від ноші і частину дров одразу вкинула у вогонь; потім вона відійшла разом із парубком убік, і він дістав буханець хліба та шмат сиру. Побачивши їжу, дівчина, вочевидь, зраділа, бо пішла на город по якісь корінці та овочі, далі поклала їх у воду і поставила на вогонь. Потім знову взялася до свого рукоділля, а парубок вийшов на город – він копав та висмикував коріння близько години, поки дівчина не вийшла до нього, а тоді вони разом повернулися в хату.

Старий тим часом сидів, занурений у роздуми, але побачивши юнака та дівчину, він дещо збадьорився, і всі троє сіли за стіл. Обід тривав недовго. Скінчивши, дівчина знову взялася прибирати в кімнаті, а старий вийшов надвір і кілька хвилин стояв на сонечку, спираючись на плечі юнака. Контраст між цими двома гідними людьми вразив мене, як щось неймовірно прекрасне. Один був старий, зі срібною сивиною та обличчям, що випромінювало доброзичливість і любов; другий – молодий, стрункий та гінкий, риси його обличчя були дуже правильні, проте очі випромінювали глибоку печаль і зневіру. Старий повернувся в хату, а парубок, прихопивши знаряддя, але вже не такі, що були зранку, вирушив у поле.

Швидко запала ніч, але я, на своє здивування, виявив, що мешканці будиночка знали спосіб продовжити день, запалюючи воскові свічки; я зрадів, що захід сонця не позбавить мене насолоди, яку я отримував, споглядаючи за своїми сусідами. Увечері дівчина та її приятель займалися чимось невідомим, а старий узявся за співучий інструмент, що захопив мене зранку. Коли він закінчив, розпочав свою пісню парубок – не на інструменті, а голосом, і це були монотонні звуки, не схожі ні на приємну гру старого, ні на спів пташок; згодом я зрозумів, що то він читав уголос, але тоді я ще й гадки не мав про книжки.

Сім’я, отак провівши вечірній час, загасила світло і, як я зрозумів, вклалася спати.

Розділ 12

Я лежав на соломі, але не міг заснути. Я думав про те, що сталося цього дня. Понад усе мене вразив лагідний вигляд людей, душею я тягнувся до них, але водночас боявся їх. Занадто добре мені запам’ятався прийом, що влаштували мені напередодні жорстокі городяни; я не знав іще, як учиню в майбутньому, але поки що вирішив тихенько спостерігати за новими сусідами зі своєї халупи, аби ліпше зрозуміти мотиви їхньої поведінки.

Наступного дня мешканці хатини повставали до схід сонця. Дівчина взялася прибирати і варити сніданок, а парубок одразу ж по сніданку кудись пішов.

Цей день минув у такій самій рутині, як і попередній. Парубок невтомно працював у полі, а дівчина – вдома. Старий, що він, як я згодом усвідомив, був сліпим, то награвав на своєму інструменті, то віддавався роздумам. Ніщо не могло дорівнятися до тієї любові й поваги, з якою молодші пожильці будинку ставилися до свого старшого співмешканця. Численні знаки уваги вони виказували йому з пошаною та ніжністю, а він винагороджував їх лагідними усмішками.

Та вони не були цілковито щасливими. Парубок і дівчина часто усамітнювалися та плакали. Я не міг збагнути причини їхнього горя, але мене воно також засмучувало. Страждають навіть такі прекрасні створіння, тому не дивно, що я – жалюгідна та одинока істота – почуваюся нещасливим. Але через що караються ці лагідні люди? У них була чудова домівка (а саме такою вона здавалася в моїх очах) і найрізноманітніші предмети розкоші; у них був вогонь, аби зігріватися в холод, і смачна їжа, щоб потамувати голод; у них був гарний одяг, а головне – товариство одне одного, щоденні розмови, обмін лагідними і ніжними поглядами. То що ж означали їхні сльози? І чи справді то були сльози болю? Спочатку я не в змозі був відповісти на всі ці питання, але з часом постійні спостереження допомогли мені зрозуміти багато з того, що спершу видавалося загадковим.

Минуло чимало часу, поки я збагнув одну із причин, що змушувала цю гідну родину сумувати: то була бідність, і вони вповні відчули на собі її лихоліття. Їхній щоденний харч складався хіба з городини, коров’ячого молока (а взимку корова давала його зовсім мало, бо господарям не було чим її годувати). Я гадаю, вони нерідко потерпали від голоду, особливо молоді: траплялося, вони ставили перед старим їжу і нічого не залишали собі.

Така доброта зворушила моє серце. Вночі я зазвичай крав у них дещицю з припасів, але усвідомивши, що це шкодить їм, перестав так робити і тепер задовольнявся ягодами, горіхами та корінцями, які збирав у сусідньому лісі.

Я навіть знайшов спосіб допомогти їм. Виявилося, що парубок переважну частину дня заготовляє дрова, щоб нагріти домівку, то я вночі брав його знаряддя, яким досить швидко навчився користуватися, і приносив їм запас на декілька днів наперед.

Пригадую, коли я зробив це вперше, дівчина, відчинивши на світанку двері, була вельми здивована: на порозі будинку лежала в’язанка дров. Вона вигукнула декілька слів; підійшов парубок – і також здивувався. Я з радістю зауважив, що того дня він не пішов до лісу, а натомість ремонтував будиночок і порався на городі.

Згодом я зробив ще одне відкриття – значно важливіше. Я усвідомив, що ці люди вміють передавати одне одному свої міркування та почуття за допомогою членороздільних звуків. Я помітив, що вимовлені ними слова можуть викликати радість або сум, усмішку або смуток на обличчях слухачів. То була справді божественна наука, і я пристрасно волів оволодіти нею. Але всі спроби виявилася марними. Людська вимова була швидкою, а слова не були зв’язані з жодними видимими предметами, тож у мене не було можливості розкрити цю таємницю. Однак, проживши в своїй халупці декілька місяців і доклавши чимало зусиль, я все-таки дізнався найчастіше вживані назви предметів; я вивчив такі слова як «вогонь», «молоко», «хліб», «дрова». Я дізнався й імена мешканців домівки. Парубок і дівчина мали їх декілька, а старий – лише одне: батько. Дівчину називали то сестра, то Агата, а парубка – Фелікс, брат або син. Не можу описати той захват, із яким я опановував значення всіх цих комбінацій звуків і вчився їх вимовляти. Я вирізняв і декілька інших слів, проте не міг зрозуміти, що вони означають: «хороший», «любий», «нещасливий».

Отак я провів зиму. Лагідні манери та краса мешканців будиночка прихилили моє серце; коли вони сумували, я теж відчував смуток, а коли раділи, я втішався разом із ними. Крім них, я практично не бачив людей, а коли чужі з’являлися в будинку, то їхні грубі голоси й манери тільки підкреслювали в моїх очах переваги моїх друзів. Я зауважив, що старий часто вмовляв своїх дітей, як він іноді називав їх, не поринати у смуток. Він говорив із ними бадьоро і з такою добротою, яка зворушувала навіть мене. Агата з повагою слухала його, іноді на її очі накочувалися сльози, які вона намагалася непомітно витерти; але все-таки після батьківських слів вона дещо веселішала. Проте з Феліксом було не так. Він здавався найсумовитішим з усіх, і навіть мені було помітно, що у житті він настраждався більше, ніж інші. Але якщо його обличчя було смутнішим, то голос його звучав бадьоріше, ніж у сестри, особливо коли він звертався до старого.

Я міг би навести численні приклади, нехай зовсім дрібні, які свідчили про чесноти приємних мешканців будиночка. Попри бідність і злидні, Фелікс квапився порадувати сестру першою білою квіточкою, яка з’явилася з-під снігу. Кожного ранку, поки вона ще спала, він відгортав сніг зі стежки до корівника, приносив воду з криниці та дрова з дровітні, де, на його подив, запаси раз у раз поповнювалися чиєюсь невидимою рукою. Вдень він, вочевидь, працював наймитом у фермера по-сусідству, бо часто був відсутній до самого обіду, а дров додому не приносив. Іноді він порався на городі, але у морозну пору року такої роботи було мало, тож він читав уголос для старого й Агати.

Це читання спершу страшенно вразило мене, але поступово я став помічати, що читаючи, парубок часто-густо вимовляє ті ж таки комбінації звуків, що й тоді, коли просто розмовляє. Я зробив висновок, що на сторінках книжок він бачить зрозумілі йому знаки, які можна вимовити, і мені теж закортіло опанувати їх; але ж як – коли я не розумів навіть звуків, які вони означали? В науці про звуки, я, щоправда, досяг деякого успіху, хоча й не настільки, щоб міг без жодних зусиль розуміти людську мову, але й далі старався щосили; незважаючи на моє палке бажання показатися родині, я усвідомлював, що мені не слід цього робити, доки я не оволодію їхньою мовою, і за це вони, можливо, заплющать очі на мою потворну зовнішність (щодо неї, зважаючи на контраст, який весь час був у мене перед очима, я не мав жодних ілюзій).

Я милувався досконалими формами мешканців домівки – їхньою грацією і ніжним кольором обличчя; та як же я жахнувся, коли побачив власне відображення у прозорій воді! Спершу я відскочив, не вірячи, що дзеркальна поверхня відбиває саме мене; а коли зрозумів, наскільки я бридкий, моє серце наповнилося гірким сумом та образою. На жаль, тоді я ще не усвідомлював фатального враження моєї поганої зовнішності.

Сонце припікало дедалі дужче, день подовжувався, сніг зійшов і оголив дерева та чорну землю. У Фелікса додалося роботи, і загроза невідворотного голоду, яка краяла мені серце, нарешті зникла. Їжа була хоч і простою, проте здоровою, і тепер її було достатньо для подолання голоду. На городі з’явилися нові рослини, які родина вживала у їжу; і що далі розквітала весна, то очевиднішими ставали ознаки добробуту.

Старий, спираючись на плече сина, щоденно у полудень виходив на прогулянку, якщо тільки не падав дощ – так, виявилося, називалися струмки води, що проливалася з неба. Це траплялося частенько, але вітер скоро підсушував землю, а погода ставала дедалі приємнішою.

Моє життя в халупі було одноманітним. Зранку я спостерігав за мешканцями будиночка, а коли вони бралися кожен до своєї справи, я засинав; залишок дня я знову спостерігав за моїми друзями. Коли вони лягали спати, а ніч була ясна від місяця та зірок, я прямував до лісу, де шукав харчі для себе та дрова для своїх сусідів. Коли я повертався, то, якщо була потреба, розчищав стежку від снігу або виконував за Фелікса інші його обов’язки. Праця, перероблена невидимою рукою, дуже дивувала родину; в таких випадках я чув слова «добрий дух» і «дивовижно», але тоді ще не розумів їхнього значення.

Тепер я багато міркував і бажав більше дізнатися про почуття і мотиви милих мені створінь; мені кортіло знати, що є причиною зажурливого вигляду Фелікса і чому сумує Агата. Я сподівався (безнадійний йолоп!), що коли-небудь зумію повернути цим гідним людям щастя. Уві сні й під час моїх мандрівок у ліс перед моїми очима завжди стояв поважний сивий старий, ніжна Агата і мужній Фелікс. Я бачив у них вищих створінь, від яких залежатиме моя подальша доля. Тисячі разів я вимальовував у своїй уяві, як я з’явлюся перед ними і як вони мене приймуть. Я усвідомлював, що спершу викличу в них відразу, але гадав, що лагідне поводження і мова допоможуть зрештою завоювати їхню прихильність, а згодом і любов.

Ці думки наснажували мене і пробуджували палке бажання навчитися людської мови. Голос у мене був різким, але піддавався тренуванню; звісно, голос мій сильно відрізнявся від їхніх ніжних і мелодійних голосів, та я досить легко вимовляв ті слова, які розумів. Це було неначе в байці про осла й цуценя [17]; але невже лагідний осел, прив’язливий, хоча з виду й грубий, не заслуговував іншого ставлення, крім побоїв та образ?

Приємні зливи та весняне тепло перемінили землю. Люди, які спершу немовби ховалися кожен по своїх нірках, розійшлися по полях і взялися до селянських клопотів. Птахи співали веселіше, на деревах розпустилося листя. Яка щаслива земля! Тепер вона гідна богів, а ще ж недавно була голою, вогкою та непривітною.

Моя душа раділа пишноті природи; минуле стерлося з моєї пам’яті, наразі панував спокій, а в майбутньому квітли яскраві промені надії та очікування радості.

Розділ 13

Я поспішаю дістатися найбільш хвилюючих моментів моєї розповіді. Зараз я розповім про події, що зробили мене таким, яким я став.

Весна швидко розквітала; погода тепер стала теплою, а небо – безхмарним. Мене дивувало, що недавня похмура пустеля могла так зазеленіти і розквітнути такими красивими квітами. Я із захватом сприймав тисячі дивовижних ароматів та найчарівніших краєвидів.

В один із тих днів, коли мешканці будинку відпочивали від важкої праці – старий награвав на гітарі, а діти слухали його, – я помітив, що на обличчя Фелікса лягла тінь безмежного смутку; він часто зітхав, а батько навіть одного разу перервав гру і, вочевидь, запитав, чому він сумує. Фелікс відповів йому веселим тоном, і старий знову заграв, але тут хтось постукав у двері.

То була дівчина, що приїхала верхи, а її супроводжував місцевий селянин. Вона була в темному вбранні, а обличчя затуляла густа темна вуаль. Агата щось запитала у неї, а у відповідь незнайомка ніжним голосом назвала ім’я Фелікса. Голос її був мелодійним, але чимось відрізнявся від голосів моїх друзів. Почувши своє ім’я, Фелікс квапливо наблизився, і дівчина відкинула перед ним свою вуаль; я побачив обличчя янгольської краси. Її коси, чорні та лискучі, були заплетені; очі були темні та живі, але водночас лагідні; риси обличчя правильні, шкіра напрочуд біла, а на щоках грав рум’янець.

Фелікс безмежно зрадів, побачивши її, і весь його сум миттю щез, а обличчя випромінювало захват, на який, мені здавалося, він не був здатен; його очі засяяли, щоки розгорілись; у ту мить він здався мені таким самим вродливим, як і незнайомка. Її проте охопили інші почуття: витерши сльози з гарненьких очей, вона простягнула Феліксові руку, яку він у захваті поцілував, назвавши незнайомку, якщо я правильно розчув, своєю ніжною аравітянкою. Вона, здалося, не зрозуміла його, але всміхнулася. Він допоміг їй зістрибнути з коня, відпустив провідника і завів її в дім. Він перемовився з батьком кількома словами, а юна незнайомка схилилася перед старим на коліна і хотіла поцілувати йому руку, але він підвів дівчину і ніжно пригорнув.

Хоча незнайомка також промовляла членороздільні звуки, але говорила якоюсь іншою мовою, і незабаром я помітив, що вона не розуміла мешканців домівки, а вони не розуміли її. Вони спілкувалися за допомогою жестів, які я переважно не міг витлумачити, але я бачив, що її приїзд приніс у домівку радість та розсіяв печаль, як сонце розсіює ранковий туман. Фелікс здавався особливо щасливим, він радісно всміхався своїй аравітянці. Агата, лагідна Агата цілувала руки чарівній незнайомці і, вказуючи на свого брата, здавалося, пояснювала їй жестами, як сильно він сумував, поки її не було. Та к минуло декілька годин; їхні обличчя випромінювали радість, яка й досі була мені незрозумілою. Почувши, як незнайомка повторює за ними те чи інше слово, я збагнув, що вона намагається навчитися їхньої мови; мені тут-таки спало на думку самому скористатися цими уроками. На першому уроці незнайомка засвоїла близько двадцяти слів, більша частина яких була мені вже відома, але решту я постарався запам’ятати.

Ввечері Агата й аравітянка рано вляглися спати. Перед сном Фелікс поцілував руку незнайомці та сказав: «На добраніч, люба Сафіє». Потому він іще довго розмовляв із батьком, і з того, як часто повторювалося її ім’я, я зробив висновок, що предметом їхньої бесіди була чарівна гостя. Я з жадібністю намагався зрозуміти їх, докладаючи для цього всі сили свого розуму, але все було даремно.

Зранку Фелікс пішов на роботу, а коли Агата покінчила з господарськими клопотами, аравітянка сіла біля ніг старого і, взявши його гітару, заграла декілька мелодій, настільки чарівливих, що вони викликали у мене сумні й солодкі сльози. Вона почала співати, і її голос чудово переливався – то гучніше, то тихше, неначе пісня соловейка в лісі.

Доспівавши, вона передала гітару Агаті, яка спершу відмовлялася. Проте все ж таки зіграла простий мотив і ніжним голосом підспівувала, але це зовсім не було схоже на дивовижний спів незнайомки. Старий був у захваті і вимовив декілька слів, які Агата спробувала розтлумачити Сафії: він хотів висловити вдячність, бо своїм співом вона принесла йому найбільшу втіху.

Дні спливали так само тихо, як і раніше, з однією лише відмінністю: обличчя моїх друзів замість печалі тепер випромінювали радість. Сафія була незмінно веселою; ми з нею робили великі успіхи в мові, і за неповні два місяці я вже міг розуміти практично всі слова, які вимовляли мої покровителі.

А тим часом чорна земля вкрилася травою, і на цьому зеленому килимі розквітали солодкі і для носа, і для ока квіти, що блідими зірочками світилися в місячному сяйві; сонце припікало, ночі ставали ясними й теплими; нічні мандрівки були для мене великою втіхою, хоча їх довелося сильно скоротити через пізні сутінки та ранні світанки: я не наважувався виходити вдень, побоюючись своєю зовнішністю викликати таку ж реакцію, що й у першому селищі, куди я намагався завітати.

Цілісінькі дні я уважно та старанно слухав розмови, щоб якомога швидше опанувати мову, і вже міг похвалитися, що мені це вдавалося швидше, ніж аравітянці, яка ще мало розуміла і висловлювалася ламаною мовою, коли я розумів і міг відтворити майже кожне зі сказаних слів.

Навчаючись розмовляти, я водночас опановував і науку письма, якому вчили незнайомку, і це не припиняло дивувати й захоплювати мене.

Книжка, з допомогою якої Фелікс навчав Сафію, називалася «Руїни імперій» автора Вольнея. Я не збагнув би її змісту, якби Фелікс, читаючи, щохвилини не давав детальних пояснень. Він зауважив, що обрав ці твори, бо вони наслідували східних авторів. Ця книжка дала мені можливість зрозуміти історію і довідатися про великі держави, які існували тепер; я дізнався про погляди, вірування й традиції, які панували поміж різних народів. Я почув про лінивих жителів Азії, про невичерпний творчий геній греків, про війни і чесноти ранніх римлян, про їхнє подальше виродження і про падіння їхньої могутньої імперії; про лицарів, християнство, королів. Я дізнався про відкриття Америки і разом із Сафією плакав над гіркою долею її корінного населення.

Ці захопливі розповіді викликали в мені дивні почуття. Невже людина справді настільки могутня, доброчесна й велична – і воднораз настільки гріховна та низька? Вона здавалася мені то втіленням зла, то створінням вищим, справді богорівним. Бути великим і благородним видавалося мені найбільшою чеснотою, притаманною лише створінню, наділеному чуттями; бути гріховним і низьким, як чимало з описаних в книжці людей, здавалося мені найнижчим падінням, долею жалюгіднішою, ніж доля старого крота чи огидного хробака. Я довго не міг збагнути, як може людина вбивати свого брата; для чого існують сучасні закони та уряди; але що більше я дізнавався про гріхи і жорстокість, то дедалі менше дивувався та не здригавсь од відрази.

З того часу кожна бесіда мешканців домівки відкривала для мене нові дива. Слухаючи пояснення, які Фелікс давав аравітянці, я зрозумів дивний устрій людського суспільства. Я дізнався про нерівність статків, про величезні багатства і жалюгідну бідність, про чини, знать і шляхетну кров.

Все це змусило мене поглянути на себе немовби збоку. Я дізнався, що люди найвище цінують знатне та славне ім’я в поєднанні з заможністю. Людина здатна домогтися поваги, володіючи однією з цих переваг, але, позбавлена обох, залишається, за рідкісним винятком, бурлакою і рабом, приреченим віддавати всі свої сили та працювати на небагатьох обраних. А хто ж я такий? Я не знав, хто мене створив, знав тільки, що в мене немає ні грошей, ні друзів, ні власності. До того ж я був покараний бридкою зовнішністю і відрізнявся від людей навіть за самою своєю природою. Я був сильніший за них, міг їсти зовсім просту їжу; я легше витримував спеку та холод і був набагато вищим на зріст. Ніде навколо себе я не бачив нікого, схожого на мене. Невже я – чудовисько, пляма на тілі землі, створіння, від якого всі втікають і всі відмовляються?

Не можу описати, яких страждань завдавали мені такі роздуми; я намагався відмахнутися від них, але що більше дізнавався, то більше страждав. О, ліпше б я назавжди залишився у рідному лісі, нічого не знаючи й не відчуваючи, окрім голоду, спеки та спраги!

Дивовижну природу мають знання! Одного разу спізнане тримається в людському розумі так чіпко, неначе лишайник на скелях. Іноді мені кортіло відкинути всі думки та почуття; але згодом я дізнався, що від страждань існує тільки один засіб – смерть, якої я боявся та до того ж зовсім не розумів. Я захоплювався доброчесністю й високими устремліннями, мені подобалися лагідність та доброта мешканців домівки, але я не мав змоги спілкуватися з ними й лише крізь шпарину слідкував за ними, залишаючись для них невидимим та невідомим, а це ще більше розпалювало моє непогамовне бажання долучитися до людського суспільства. Не для мене були ніжні слова Агати та блискучі усмішки аравітянки. Не до мене зверталися лагідні настанови старого або дотепні репліки Фелікса. Жалюгідний нещасний вигнанець!

Деякі інші уроки справили на мене ще більше враження. Я дізнався про відмінність статей, про народження та виховання дітей; про те, як батько насолоджується усмішкою немовляти й підсміюється над витівками старших дітей, як усе життя, усі турботи матері спрямовані на виконання найважливішого обов’язку; як розвивається юний розум, як він пізнає життя; якими різноманітними узами пов’язані між собою люди.

А де ж мої рідні та близькі? Біля моєї колиски ніколи не стояв батько, не всміхалася лагідно до мене мати; а якщо все це й було, то тепер моє колишнє життя видавалося мені темною прірвою, де я нічого не міг розрізнити. Відтоді, як я себе пам’ятав, я завжди був такий самий на зріст, що й зараз. Я ще не бачив нікого, схожого на мене, а головне – нікого, хто погодився б мати зі мною до діла. То хто ж я такий? Ставлячи собі це запитання знову і знову, я міг відповісти на нього лише довгим тужливим стогоном.

Незабаром я поясню, куди хилили мене такі почуття, але зараз дозволь мені повернутися до мешканців тієї домівки, чия історія викликала в мені таку бурю почуттів: обурення, захват, здивування, – і врешті-решт змусила мене ще дужче любити та поважати своїх покровителів (так я насмілювався називати їх, хоча з дещицею болю усвідомлював цей самообман).

Розділ 14

Минув час, перш ніж я дізнався всю історію своїх друзів. Така історія не могла не справити на мене сильного враження – так багато в ній було обставин, нових і дивних для такого недосвідченого створіння, як я.

Прізвище старого було Де Лесі. Він походив зі шляхетної французької сім’ї, все життя прожив у повному достатку, користуючись повагою вищих за себе і любов’ю рівних собі. Син його готувався вступити на військову службу, Агата ж посідала належне їй місце серед дам вищого кола. За декілька місяців до моєї появи він мешкав у великому та багатому місті, що зветься Парижем, в оточенні друзів, користуючись всіма благами, які можуть забезпечити доброчесність, освіта й вишуканий смак у поєднанні з великими статками.

Причиною ж лиха виявився батько Сафії. То був турецький торгівець, який давно проживав у Парижі, але зненацька, з не зрозумілої мені причини, почав заважати уряду. Його заарештували та посадили у в’язницю в той-таки день, коли до нього з Константинополя приїхала Сафія. Його судили й винесли вирок: кара на горло. Несправедливість вироку була очевидною, цілий Париж обурювався; всі навкруги вважали, що причиною такого вироку були його багатство та сповідувана релігія, та аж ніяк не злочин, що йому інкримінувався.

Фелікс випадково був присутній на судовому засіданні; почувши вирок, він невимовно обурився. Під впливом моменту він дав собі священну обітницю врятувати невинного та став підшуковувати для цього можливі засоби. По безлічі даремних спроб проникнути у в’язничну камеру він знайшов щільно заґратоване вікно в тій частині будівлі, яка не охоронялася; саме крізь нього проникало світло в камеру бідолашного, закутого в кайдани мусульманина, який у відчаї очікував виконання жорстокого вироку. Вночі Фелікс прийшов під вікно і сповістив засудженого про свій намір. Турок, здивований і водночас зраділий, намагався заохотити старання свого спасителя, обіцяючи йому чималу винагороду. Фелікс із презирством відхилив гроші; але, побачивши одного разу вродливу Сафію, якій було дозволено навідувати батька і яка жестами виказувала юнакові палку вдячність, він змушений був визнати, що засуджений і справді володіє скарбом, котрий міг винагородити Фелікса за складну роботу та ризик.

Турок миттю зауважив враження, яке справила його донька на Феліксове серце, і вирішив дужче зацікавити його, пообіцявши руку своєї доньки, тільки-но юнакові вдасться переправити турка у безпечне місце. Делікатність не дозволяла Феліксу прийняти таку пропозицію, але несвідомо він почав мріяти про цю подію як про найвище щастя.

Останніми днями, поки тривала підготовка до втечі, Фелікс загорівся ще більше, бо отримав декілька листів від красуні, яка знайшла можливість спілкуватися з юнаком рідною для нього мовою за допомоги старого батькового слуги, який володів французькою. Вона найгарячішими словами дякувала йому за обіцяну батькові допомогу і водночас обережно жалілася на власну долю.

Я переписав ці листи: за час життя в халупі я зумів дістати письмове приладдя, щоб навчитися письму, а листи часто були в руках Фелікса або Агати. Я віддам їх тобі, перш ніж піти: вони підтвердять правдивість моїх слів; а зараз сонце котиться на захід, і я заледве встигаю передати тобі їхній зміст.

Сафія писала, що мати її була аравітянкою християнського віросповідання, яку викрали турки та продали в рабство; своєю красою вона полонила серце батька Сафії, який вирішив з нею одружитися. Дівчина захоплено говорила про свою матір, яка була народжена вільною та з презирством ставилася до свого нинішнього рабства. Свою доньку вона виховувала на засадах рідної релігії – християнства і навчала прагнути духовного розвитку та свободи, якої були позбавлені жінки в мусульманських країнах. Мати Сафії померла, проте її настанови назавжди закарбувалися в душі доньки, яку гнітила думка про повернення до Азії, де на неї чекало ув’язнення в стінах гарему: тут жінці дозволялися самі лише інфантильні забави, а це обурювало душу Сафії, звичної до величних думок і шляхетного прагнення до високих чеснот. Думка про заміжжя з християнином радувала її так само, як і можливість залишитися в країні, де жінки можуть посідати належне становище в суспільстві.

День страти турка вже визначили, проте напередодні вночі йому вдалося втекти з в’язниці, і до ранку він уже від’їхав на багато льє від Парижа. Фелікс розжився паспортами на свого батька, сестру та на себе. Батькові він попередньо розповів про свій план, і той допоміг обдурити владу: він виїхав зі свого мешкання, удаючи, буцімто вирушає в мандрівку, тоді як насправді заховався разом із донькою в передмісті Парижа.

Фелікс довіз утікачів із Франції до Ліона, а потім через Мон-Сері до Ліворно, де торговець повинен був очікувати гарної нагоди, аби переправитися на турецькі землі.

Сафія вирішила зостатися з батьком до самого його від’їзду, а напередодні турок повторив свою обіцянку, що віддасть її руку своєму рятівникові; в очікуванні шлюбу Фелікс залишився з ними, він насолоджувався товариством своєї аравітянки, яка виказувала йому найніжнішу та щиру любов. Вони розмовляли через перекладача, а іноді самими лише поглядами; Сафія співала йому дивовижні пісні своєї батьківщини.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю