Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"
Автор книги: Мэри Шелли
Соавторы: Роберт Стивенсон
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)
Допоки тривав цей дивний діалог, я помітив, що натовп швидко збільшується. Обличчя людей виказували суміш цікавості та гніву, що розсердило і трохи занепокоїло мене. Я запитав дорогу до готелю, але ніхто не відповів мені. Тоді я пройшов в трохи вперед; натовп рушив за мною та оточив із глухим ремством. Якийсь мерзенний на вигляд чоловік наблизився до мене, ляснувши мене по плечу, і сказав:
– Ходімо, сер, прямуйте за мною до пана Кірвіна – там прозвітуєте про себе.
– Хто такий пан Кірвін? І що я повинен звітувати? Хіба це не вільна країна?
– Так, сер, достатньо вільна для чесних людей. Пан Кірвін – суддя. А звітувати треба тому, що одного добродія знайшли тут убитим минулої ночі.
Ці слова вельми вразили мене; але скоро я заспокоївся. Я був безвинний; це буде легко довести. Тому я безмовно рушив за своїм поводирем, який провів мене в один із найкращих будинків міста. Я ледве тримався на ногах від утоми та голоду; але оточений натовпом, я вважав, що розумно буде зібратися на силі, щоб мою фізичну слабкість не трактували як страх або зізнання. Я не підозрював, що трапилася біда, яка через декілька хвилин розчавить мене й занурить у такий відчай, що перед ним відступить і страх сорому, і страх смерті. На цьому я повинен зупинитися, оскільки маю зібратися з духом, щоб згадати страшні події, про які я збираюся розповісти, в усіх подробицях.
Розділ 21
Невдовзі мене привели до судді – старої та добродушної на вигляд людини зі спокійними і м’якими манерами; він подивився на мене, проте, досить суворо, а потім, обернувшись до моїх конвоїрів, запитав, хто може свідчити в цій справі.
Приблизно шестеро виступили вперед; суддя звернувся до одного з них, який пояснив, що минулої ночі він вирушив на риболовлю разом із сином та зятем, Денієлем Ньюгентом, коли близько десятої години здійнявся дужий північний вітер, і вони вирішили повернутися в гавань. Ніч була дуже темна, а місяць іще не зійшов; вони причалили не в гавані, як зазвичай, а у бухті милі зо дві нижче. Сам же він пішов першим і ніс риболовецьке знаряддя, а його супутники на деякій відстані прямували за ним.
Ступаючи по піску, він спіткнувся об щось і впав. Супутники підійшли, щоб допомогти йому; при світі ліхтаря вони виявили, що він упав на людське тіло, вочевидь, мертве. Спершу вони подумали, що це потопельник, якого викинуло на берег; але, оглянувши його, помітили, що вбрання була сухим, а тіло ще не застигло. Вони одразу ж віднесли його в дім однієї старої жінки, що мешкала неподалік, і спробували – на жаль, даремно – повернути його до життя. Це був уродливий парубок років двадцяти п’ятьох. Очевидячки, його задушили, оскільки на ньому не було жодних слідів насилля, крім темних відбитків пальців на шиї.
Перша половина його свідчень не викликала в мене жодного інтересу, та коли він повідомив про сліди пальців, я згадав про вбивство мого брата і вкрай розхвилювався; тілом прокотилося тремтіння, а очі застелив туман; це змусило мене притулитися до крісла в пошуках опори. Суддя спостерігав за мною гострим поглядом, і моя поведінка, безсумнівно, справила на нього несприятливе враження.
Син підтвердив свідчення батька; а коли допитали Денієла Ньюгента, то він щиро заприсягнувся, що незадовго до того, як їхній супутник упав, помітив неподалік берега човен, а в ньому людину; наскільки він міг роздивитися при світлі зірок, то був саме той човен, на якому я тільки-но прибув. Інша жінка, яка жила на узбережжі, приблизно за годину до того, як почула про виявлений труп, стояла під дверима своєї домівки, очікуючи на повернення рибалок; і тут вона помітила човен, а в ньому людину, яка відчалювала від того місця на березі, де потім знайшли тіло.
Інша жінка підтвердила свідчення рибалок, які внесли тіло в її дім; воно не було холодним. Вони поклали його на постіль і стали зігрівати, а Денієл пішов у місто по допомогу, але на той час незнайомець уже помер.
Ще декількох людей допитали про обставини мого прибуття, і всі вони погоджувалися в тому, що за дужого північного вітру, який здійнявся минулої ночі, я міг би боротися зі стихією впродовж багатьох годин, але був би змушений повернутися до того ж місця, звідки відплив. Крім того, вони вважали, що я, вочевидь, приніс тіло з іншого місця, й оскільки берег мені не знайомий, я міг увійти в гавань, не маючи гадки про відстань від неї до місця, де я залишив труп.
Вислухавши ці свідчення, пан Кірвін забажав, щоб мене привели до кімнати, де лежало тіло, уже підготовлене до поховання; йому кортіло побачити, яке враження справить на мене вигляд убитого. Цю думку, напевне, підказало моє надмірне хвилювання, коли описували спосіб, яким було скоєне вбивство. Отже, суддя і ще декілька осіб повели мене до кімнати, де лежав покійник. Мене несамохіть вразили дивні збіги, що трапилися в цю неспокійну ніч; проте, знаючи, що мене бачили декілька людей на острові, де я проживав, приблизно в ту ж годину, коли знайшли тіло, я був абсолютно спокійний щодо висліду справи. Я увійшов до кімнати, де лежав убитий, і мене підвели до труни. Якими ж словами описати мої почуття, коли я побачив його? Ще й зараз у мене пересихають губи від жаху, і я не можу згадати тієї страшної миті без дрожу. Допит, присутність судді та свідків – усе це зникло, неначе сон, коли переді мною предстало бездиханне тіло Анрі Клерваля. Я задихнувся і, впавши на тіло, заволав:
– Невже мої злочини позбавили життя і тебе, любий Анрі? Двох я вже вбив, інші жертви очікують своєї черги; але ти, Клервалю, мій друже, мій благодійнику…
Людині не до снаги витримати довше такі страждання, і з кімнати мене винесли в корчах. За ними не забарилася лихоманка. Два місяці я перебував на межі життя та смерті; мої марення, як мені потім розповідали, наводили на всіх жах; я називав себе вбивцею Вільяма, Жустини та Клерваля. Іноді я благав присутніх допомогти мені поквитатися з дияволом, який мучив мене; а бувало, я відчував, як пальці чудовиська впинаються в моє горло, і тоді з вуст зривалися гучні крики страждання і жаху. На щастя, я марив своєю рідною мовою, і мене розумів один лише пан Кірвін; але моєї жестикуляції та зойків було достатньо, щоб налякати й інших свідків. Чому ж я не помер? Нещасніший за будь-кого з людей, чому я не занурився у забуття і не отримав бажаного спокою? Смерть забирає стільки квітучих дітей – єдину надію люблячих батьків; скільки наречених та юних коханих сьогодні перебувають у розквіті сил і надії, а назавтра вони стають здобиччю хробаків, що розкладається у труні. З якого ж тіста я виліплений, що зміг витримати стільки ударів, від яких мої тортури постійно поновлювалися, немовби крутилося колесо?
Але мені судилося вижити, і за два місяці, наче прокинувшись од страшного сну, я опинився у в’язниці, на жалюгідному ліжку, оточений тюремниками, наглядачами, замками та всіма іншими атрибутами ув’язнення. Пам’ятаю, був ранок, коли до мене повернулася свідомість; я забув, що зі мною сталося, і пам’ятав тільки, як на мене навалилося якесь горе; та коли я роззирнувся навкруги і побачив ґрати на вікнах та брудну кімнату, в якій перебував, усе ожило в моїй пам’яті, і я гірко застогнав.
Мої стогони розбудили стару жінку, яка дрімала в кріслі поблизу мене. Це була дружина одного з наглядачів, яку найняли до мене доглядальницею, а її обличчя виказувало всі згубні схильності, що були досить поширені у людей цього кола. Риси її обличчя були жорсткими і грубими, як у тих, хто звик дивитися на чуже горе без співчуття. Її голос виказував повну байдужість; вона звернулася до мене англійською, і я впізнав голос, який неодноразово чув під час хвороби.
– Вам уже ліпше, сер? – запитала вона.
Я заледве розбірливо відповів, також англійською:
– Здається, так; але якщо це все правда, а не сон, мені шкода, що я ще живу і що відчуваю горе та жах.
– Що й казати, – відповіла стара, – якщо ви маєте на увазі джентльмена, якого ви вбили, то, звісно, було б краще, якби ви померли, бо вам буде дуже зле. Проте це не моя справа; мене прислали ходити за вами і допомогти вам стати на ноги; це я і роблю добросовісно; добре було б, якби кожний так працював.
Я з відразою відвернувся од жінки, яка могла звернутися з такими безсердечними словами до людини, що тільки-но перебувала на межі життя та смерті; але я був слабким і не міг утямити все, що відбувалося. Весь мій життєвий шлях здавався мені сном; іноді я сумнівався, чи було це насправді, бо події мого життя не видавалися мені ясною життєвою реальністю.
Коли образи, що пропливали переді мною, стали чіткішими, в мене почалася гарячка, і все навкруги потемніло; біля мене не було нікого, хто втішив би мене і пригорнув до серця; жодна дружня рука не підтримувала мене. Прийшов лікар і виписав ліки; стара жінка приготувала їх, але на обличчі лікаря було повна байдужість, а на обличчі жінки – жорсткість. Хто міг цікавитися життям убивці, окрім ката, що очікував оплати за свою роботу?
Такими були мої перші думки, проте досить скоро я довідався, що пан Кірвін виявив до мене надзвичайну доброту. Він наказав перевести мене до ліпшого приміщення у в’язниці (ця жалюгідна камера справді була краща за попередню); і саме він потурбувався про лікаря та доглядальницю. Щоправда, навідувався він до мене рідко, але всіляко намагався полегшити страждання будь-якої людини, і все-таки йому не хотілося спостерігати за муками вбивці та вислуховувати його марення. Він інколи приходив пересвідчитися, що про мене піклуються; проте його відвідування були короткими й нечастими. Одного разу під час мого одужання я сидів на стільці; очі мої були напівзаплющені, а щоки бліді, немовби у мерця. Причавлений горем, я часто думав, чи не ліпше шукати розради в смерті, ніж залишатися на білому світі, де мені судилося так страждати. Одного разу я подумав, чи не визнати себе винним і не піддатися покаранню – смертній карі, адже я був винний більше, ніж бідолашна Жустина. Саме ця думка заволоділа мною, коли двері камери відчинилися і зайшов пан Кірвін. Обличчя його виказувало жалість і співчуття; він присунув до мене стілець і звернувся французькою мовою:
– Боюся, вам тут погано; чи не можу я хоча б якось полегшити вашу долю?
– Дякую, але мені байдуже; ніщо на світі не може дати мені полегшення.
– Я знаю, що співчуття чужинця – замала допомога тому, кого повалила така тяжка біда. Але я сподіваюсь, що ви скоро полишите це похмуре місце; не маю сумнівів, що ви легко надасте докази, які знімуть із вас звинувачення.
– Про це я турбуюся менш за все; завдяки незвичайним подіям я став найнещаснішим зі смертних. Після пекельних мук, які я пережив і переживаю, як може смерть здаватися кривдою?
– Справді, нічого не може бути печальнішим за нещодавні дивні події. Ви випадково потрапили на цей берег, відомий своєю доброзичливістю, і тої ж таки миті вас схопили та звинуватили у вбивстві. Перше, що постало перед вашими очами, було тіло вашого друга, вбитого невідомим чином і немов самим дияволом підкинуте вам.
Коли пан Кірвін вимовив ці слова, я, незважаючи на хвилювання, що охопило мене на саму лише згадку про мої страждання, чимало здивувався відомостям, якими він володів. Імовірно, це здивування відбилося на моєму обличчі, оскільки пан Кірвін поквапився докинути:
– Щойно ви захворіли, мені передали всі документи, які були при вас; я їх проглянув, воліючи знайти яку-небудь інформацію, що могла б допомогли мені розшукати ваших рідних і сповістити їх про ваше нещастя та хворобу. Я знайшов декілька листів і серед них один, що, судячи зі звертання, належить вашому батькові. Я одразу ж написав у Женеву; після відправки мого листа спливло майже два місяці. Але ви хворі; і навіть зараз ви тремтите, а хвилювання вам може зашкодити.
– Невідомість у тисячу разів гірша за найстрашніше нещастя; скажіть мені, яка нова драма розігралася і чиє убивство я повинен тепер оплакувати?
– У вашій родині все добре, – лагідно сказав пан Кір-він, – і дехто з ваших близьких приїхав вас відвідати.
Не знаю чому, але мені зненацька здалося, що це вбивця з’явився насміхатися з мого горя та вихвалятися смертю Клерваля як іще однією спонукою, щоби змусити мене погодитися на його диявольські вимоги. Я затулив очі руками і зі страхом закричав:
– Ох! Заберіть його! Я не можу його бачити; заради Бога, не впускайте його!
Пан Кірвін із подивом дивився на мене. Він несамохіть подумав, що ці вигуки підтверджують мою винуватість, і суворо сказав:
– Я подумав, юначе, що присутність вашого батька буде вам приємна та не викличе такого гнівного протесту.
– Мого батька! – вигукнув я, і при цьому вираз мого обличчя зі страху перемінився на радість. – Невже приїхав мій батько? Який же він добрий, який нескінченно добрий! Але де він? Чому він не поспішає до мене?
Переміна в мені здивувала та порадувала суддю; можливо, він приписував мої минулі зойки новому спалаху лихоманки; тепер до нього знову повернулася його колишня доброзичливість. Він піднявся, і вони разом із доглядальницею залишили камеру, а за хвилину до мене увійшов батько.
Ніщо на світі не могло дати мені більшої радості. Я простягнув до нього руки й вигукнув:
– То, значить, ви живі – і Елізабет, і Ернест?
Батько заспокоїв мене, засвідчивши, що в них усе гаразд, і намагався розповісти ще й інші цікаві для мене новини, підняти мій дух; проте він скоро відчув, що в’язниця – не найкраще місце для радощів.
– Ось у якому місці ти опинився, сину мій! – мовив він, печально оглядаючи вікна та жалюгідну кімнату. – Ти зібрався на пошуки щастя, але тебе, вочевидь, переслідує недоля. А сердешний Клерваль…
Згадки про мого нещасного убитого друга так мене схвилювали, що за своєї слабкості я не зміг стриматися й розплакався.
– Ех! Справді, батьку, – сказав я, – наді мною тяжіє злий фатум, і я мушу жити, щоб перетривати те, що мені судилося, бо в іншому разі мені слід було померти біля труни Анрі.
Нам не дозволили продовжити розмову, оскільки мене в моєму тодішньому стані оберігали він хвилювання. Увійшов пан Кірвін і рішуче сказав, що надмірне навантаження може знесилити мене. Але приїзд батька був для мене схожий на появу мого янгола-охоронця, і здоров’я моє почало поступово поліпшуватися.
Коли я нарешті одужав, мене опанувала меланхолія, яку ніщо не могло розвіяти. Образ убитого Клерваля, як привид, повсякчас стояв переді мною. Чимало разів моє хвилювання, викликане цими спогадами, змушувало моїх друзів побоюватися повернення небезпечної хвороби. Ет! Навіщо вони берегли моє нещасливе життя, ненависне мені самому? Вочевидь, для того, щоб я все витерпів до самісінького кінця, та ось нарешті кінець наближається. Скоро, ох, зовсім скоро смерть загасить моє хвилювання і звільнить мене від безмежного тягаря страждань, що розвіються, як попіл; і вирок здійсниться, і я нарешті отримаю спокій. У той час смерть іще оддалік маячіла переді мною, хоча бажання померти заволоділо моїми роздумами; і я часто сидів мовчазливо й нерухомо, прикликаючи катастрофу, яка б і мене, і мого нищителя поховала під уламками.
Наближався початок судового процесу. Я вже три місяці перебував у в’язниці, і хоча я досі був слабкий і мені всякчас загрожувало повернення хвороби, я був змушений подолати майже сто миль до столиці графства, де призначили суд. Пан Кірвін потурбувався про виклик свідків і захисника. Мене, на щастя, позбавили ганьби публічної появи як злочинця, оскільки справа не була передана в той суд, від рішення якого залежало жити мені чи померти. Присяжні, що вирішували питання про передачу цьому суду, зняли з мене звинувачення, оскільки було доведено, що в той час, коли виявили тіло мого друга, я був на Оркнейських островах; за два тижні після мого переїзду до столиці мене звільнили з в’язниці.
Мій батько був просто щасливий дізнатися, що мене звільнили від такого звинувачення, що я знову можу дихати свіжим повітрям і повернутися на батьківщину Я не поділяв його почуттів, оскільки стіни чи то в’язниці, чи то палацу були для мене однаково ненависними. Чаша життя була отруєна навіки, і хоча сонце світило ще наді мною, як і над найщасливішими, я відчував навколо себе непроникну страшну пітьму, куди не потрапляв жоден промінь світла і де мерехтіла тільки пара очей, звернених до мене. Іноді це були виразні очі Анрі, наповнені смертельною тугою, – темні напівзаплющені очі, оточені чорними віями; іноді це були водянисті, каламутні очі почвари, що їх уперше я побачив у своїй інгольштадтській кімнаті.
Батько намагався воскресити в мені почуття любові до рідних. Він говорив про Женеву, де всі чекали на моє повернення, про Елізабет й Ернеста; але його слова лише примушували мене невтішно стогнати. Іноді, щоправда, в мені пробуджувалася жага щастя; я із сумом та ніжністю думав про свою кохану кузину чи з таladіе dи рауs [24]хотів ще раз побачити синє озеро та швидку Рону, які були мені такими любими в дитинстві; але моїм звичним станом була апатія; мені було байдуже – перебувати у в’язниці чи посеред чарівливої природи. Цей настрій переривався лише спалахами відчаю. В такі хвилини я неодноразово намагався покласти край своєму ненависному існуванню, і вимагалося ненастанне спостереження за мною, щоб не дозволити мені накласти на себе руки.
Проте на мені лежав обов’язок, виконання якого врешті-решт переважило егоїстичний відчай. Слід було негайно повернутися до Женеви, щоб захистити життя тих, кого я так глибоко любив, а ще необхідно було простежити за вбивцею і, якщо зненацька мені відкриється його схованка або він сам наважиться з’явитися переді мною, не схибити та знищити чудовисько, яке я наділив подобою душі, ще жахливішою, аніж його тіло. Батько відкладав наш від’їзд, побоюючись, що я не витримаю нелегкої мандрівки, оскільки я був цілковитою руїною – просто тінню людини. Сили мої були вичерпані. Від мене залишився самісінький скелет; удень і вночі моє виснажене тіло трусила лихоманка. Проте я з таким хвилюванням і нетерпінням наполягав на від’їзді з Ірландії, що батько погодився та поступився своїми доводами. Ми взяли квитки на корабель, що відпливав із Гавр де Грас, і вирушили з попутним вітром геть від берегів Ірландії. Була полуніч. Лежачи на палубі, я дивився на зірки і дослухався до плескоту хвиль. Я радів темряві, що ховала від мого погляду ірландську землю; серце моє билося від радості на думку, що скоро я побачу Женеву. Минуле здавалося мені жахливим кошмаром; проте корабель, на якому я плив, і вітер, що ніс мене геть від ненависного ірландського берега, а також навколишнє море, здавалося, занадто чітко свідчили, що все це не сон і що Клерваль, мій друг, мій любий приятель, загинув через мене, через потвору, яку створив я.
У пам’яті моїй пролетіло все моє життя: тихе щастя в Женеві, в колі сім’ї; смерть матері й від’їзд в Інгольштадт. Я здригався, згадуючи про шалений ентузіазм, що спонукав мене похапцем створити власного бридкого ворога; я викликав у пам’яті ніч, коли я вперше його оживив. Далі я не міг згадувати; розмаїття почуттів нахлинуло на мене, і я гірко заплакав. З часу одужання від гарячки у мене увійшло у звичку вживати невелику дозу опію; тільки за допомогою цих ліків мені вдавалося зберігати спокій, необхідний для того, щоб утримати власне життя. Розчавлений спогадами про свої нещастя, я прийняв подвійну дозу і досить скоро міцно заснув. До ранку мною цілком заволоділи кошмари: мені марилося, що диявол стиснув мені горло, а я не здатен звільнитися з його обіймів; у вухах моїх лунали стогони та зойки. Батько, що сидів наді мною, побачив, як я хапаюсь уві сні, й розбудив мене; навкруги шуміли хвилі, наді мною пливло безхмарне небо, диявола не було: з’явилося відчуття безпеки, відчуття того, що між теперішнім і страшним невідворотним майбутнім я отримав перепочинок, що приніс деяке забуття, до котрого людський розум за своєю природою особливо схильний.
Розділ 22
Мандрівка завершилася. Ми висадилися на берег і попрямували до Парижа. Вже незабаром я переконався, що переоцінив власні сили і мені необхідний відпочинок, перш ніж я зможу продовжити дорогу. Батько виявляв невтомне піклування та увагу, але він не знав справжньої причини моїх мук і пропонував ліки, безсилі проти моєї невиліковної хвороби. Йому хотілося, щоб я розважився в товаристві, в компанії. Для мене ж людські обличчя були відразливими. О ні, не ненависними! Це були браття, близькі мені люди, і мене вабило й до найнеприємніших із них, немовби вони були янголами, що зійшли із небес. Але мені здавалося, що я не маю права спілкуватися з ними. Я нацькував на них ворога, і це давало мені радість – проливати їхню кров та насолоджуватися їхніми стогонами. Як би зненавиділи вони мене, всі до одного, як би стали проганяти геть, коли б дізналися про мої гріховні експерименти і про злочини, джерелом яких був я!
Врешті-решт батько змирився з моїм прагненням уникати товариства та докладав усіх зусиль, аби розвіяти мій сум. Іноді йому здавалося, що я болісно сприймав приниження, пов’язане зі звинуваченням у вбивстві, і він намагався довести мені, що це була оманлива пиха.
– Ех, батьку, – казав йому я, – як мало ви мене знаєте! Люди, їхні почуття та пристрасті справді були б принижені, якби такий негідник, як я, запишався. Жустина, бідолашна Жустина була невинна, як і я, а їй висунули таке ж звинувачення; і вона загинула, а причина її смерті – я; я убив її. Вільям, Жустина та Анрі – всі вони загинули від моїх рук.
Під час мого ув’язнення батько чимало разів чув від мене схожі зізнання; коли я отак звинувачував себе, йому, вочевидь, кортіло отримати пояснення; іноді ж він сприймав їх за марення та вважав, що такого роду думка, яка з’являлася під час хвороби, могла зберегтися і після мого одужання.
Я ухилявся від пояснень і мовчав про злочинця, якого сам створив. Я був упевнений, що мене вважають божевільним, а саме тільки це здатне було навіки зв’язати мій язик. Крім того, я не міг змусити себе розкрити таємницю, яка б викликала у мого співрозмовника відчай і поселила в його грудях невимовний жах. Тому я стримував свою нетерплячу жагу співчуття та мовчав, а поміж тим я віддав би все на світі за можливість поділитися фатальною таємницею. Та одного разу в мене вихопилося кілька слів. Я не міг нічого пояснити детальніше, але ці правдиві слова трохи полегшили тягар мого таємного горя. Батько мовив на це з безмежним здивуванням:
– Любий Вікторе, що за марення? Милий сину, благаю тебе, ніколи більше не кажи так!
– Я не божевільний, – відповів я пристрасно, – сонце й небо, яким відомі мої справи, можуть засвідчити, що я кажу правду. Я – убивця цих невинних жертв, вони загинули через мої забаганки. Я тисячу разів пролив би власну кров крапля по краплі, щоб урятувати їхні життя; але я не міг цього зробити, батьку, я не міг пожертвувати всім людським родом.
Кінець цієї розмови цілковито переконав мого батька, що розум мій затьмарений, і він одразу ж перемінив тему розмови і спробував спрямувати мої думки в інше русло. Він хотів, наскільки це було можливо, викреслити з моєї пам’яті події, що розігралися в Ірландії; він ніколи не згадував про них та й не дозволяв і мені говорити про свої негаразди.
З часом я став спокійнішим; горе міцно в’їлося в моє серце, але я більше не белькотів незв’язними словами про свої злочини; для мене було достатньо усвідомлювати їх. Я зробив неймовірне зусилля і притлумив голос власного страждання, який іноді вивільнявся, щоб заявити про себе всьому світу. Я став спокійнішим та стриманішим, ніж будь-коли з часу моєї мандрівки до крижаного моря. За декілька днів до від’їзду із Парижа до Швейцарії я отримав такого листа від Елізабет:
«Мій любий друже! Я з великою радістю прочитала дядькового листа, якого той відправив із Парижа; ти вже не відділений від мене чималенькою відстанню, і я сподіваюсь побачити тебе за які-небудь два тижні. Сердешний кузене, скільки добі довелося вистраждати! Я боюся, що ти хворий іще серйозніше, ніж тоді, коли від’їжджав із Женеви. Ця зима минула для мене в смутку та передчутті нещастя, в постійних тривогах, в невідомості; я досі сподіваюся, що побачу тебе умиротвореним і що твоє серце хоча б трохи заспокоїлося.
І все-таки я мала побоювання, що хвилювання, які робили тебе таким нещасним минулого року, досі не облишили тебе і навіть посилюються з часом. Я не хотіла засмучувати тебе зараз, коли ти витримав стільки нещасть; проте розмова, яку я мала з твоїм батьком перед його від’їздом, вимагає, щоб я дещо пояснила ще до нашої зустрічі. Пояснила! Ти, напевне, запитаєш: що в Елізабет може бути такого, що потребує пояснення? Якщо ти насправді так скажеш, то тієї ж миті отримаєш відповідь на мої питання, і всі мої сумніви щезнуть. Але ти далеко від мене і боїшся, а можливо, прагнеш такого пояснення. Відчуваючи ймовірність цього, я не наважуюся більше відкладати і пишу те, що за час такої тривалої твоєї відсутності мені безліч разів кортіло написати, але бракувало мужності підступитися до цього.
Ти знаєш, Вікторе, що наш союз був мрією твоїх батьків із перших років нашого життя. Нам пояснювали це, коли ми були зовсім юні; нас учили дивитися на наш союз як на щось таке, що неодмінно станеться. Ми були в дитинстві ніжними друзями, і сподіваюся, залишилися близькими приятелями, коли подорослішали. Але брат і сестра часто відчувають одне до одного ніжну прив’язаність, не прагнучи до ближчих стосунків; чи не так із нами? Скажи мені, милий Вікторе. Відповідай, благаю тебе заради нашого щастя, з цілковитою щирістю: ти кохаєш іншу?
Ти мандрував; ти провів декілька років ув Інгольштадті; й зізнаюсь тобі, мій друже, коли минулої осені я побачила, наскільки ти нещасливий, як шукаєш ти усамітнення і уникаєш будь-якого товариства, я несамохіть подумала, що ти, можливо, шкодуєш про наші заручини, але вважаєш себе зобов’язаним – гадаєш, що мусиш виконати волю батьків, незважаючи на те, що це суперечить твоїм схильностям. Але це хибна думка. Зізнаюся, мій друже, я кохаю тебе, і в моїх мріях про майбутнє ти завжди був моїм супутником і другом. Але я бажаю тобі щастя, як і самій собі, й тому заявляю, що наше одруження обернеться для мене одвічним горем, якщо воно не відбудеться з твого власного вільного вибору. Ось і зараз я плáчу на саму думку, що ти, витримавши жорстокі удари долі, заради слова честі можеш знищити надію на любов і щастя, які здатні повернути тобі спокій. Безкорисливо люблячи тебе, я вдесятеро збільшую твої страждання, якщо стаю перепоною для виконання твоїх бажань. О Вікторе, повір, що твоя кузина і товариш твоїх дитячих ігор занадто щиро любить тебе, щоб не страждати через таке припущення. Будь щасливий, мій друже; якщо ти виконаєш тільки одне моє бажання, запевняю тебе, що вже ніщо на світі не порушить твого спокою.
Нехай цей лист не засмучує тебе; не відповідай завтра, або наступного дня, або ж навіть до твого приїзду, якщо це завдає тобі болю. Дядько надішле мене відомості про твоє здоров’я; і якщо при зустрічі я побачу хоча б усмішку на твоїх вустах, викликану моєю появою, мені не потрібно буде іншого щастя.
Елізабет Лавенца
Женева, 18 травня 17…»
Цей лист пробудив у моїй пам’яті те, що я встиг забути, – погрозу демона: «Я буду з тобою твоєї шлюбної ночі!» Такий мені винесли вирок, і в ту ніч демон докладе всіх зусиль, щоб убити мене і позбавити щастя, яке полегшило б мої муки. В ту ніч він завершить свої злочинства моєю смертю. Хай буде так; в ту ніч відбудеться смертельна сутичка, і якщо він виявиться переможцем, я отримаю спокій і його влада наді мною нарешті скінчиться. Якщо ж його вдасться перемогти, то я звільнюся. О! Що за свобода? Така ж свобода, як у селянина, на очах якого вирізали всю його родину, домівка згоріла, земля лежить спустошена, а сам він – бездомний злиденний вигнанець, самотній, але вільний. Такою буде й моя воля; щоправда, в особі моєї Елізабет я віднайду скарб, але на другій шальці терезів залишаться мої муки совісті та визнання провини, що переслідуватимуть мене до самісінької смерті.
Люба й кохана Елізабет! Я читав і перечитував її листа; ніжність виповнювала моє серце і навіювала райські мрії про кохання та радість; але яблуко вже було з’їдене, і правиця янгола відрізала мене від усіх надій. А я ладен був померти, тільки б зробити щасливою кохану. Смерть неминуча, якщо чудовисько виконає свою погрозу. Але я запитував себе – чи прискорить моє одруження здійснення моєї долі? Моя загибель може прийти на декілька місяців раніше; але якщо мій мучитель запідозрить, що я відкладаю одруження через його погрози, то він, безумовно, знайде інші, можливо, страшніші засоби помсти.
Він присягнув бути зі мною моєї шлюбної ночі, але він не вважає, що ця погроза зобов’язує його змиритися до настання тої ночі; аби показати мені, що він іще не упився кров’ю, він убив Клерваля одразу ж після своєї погрози. Тому я вирішив: якщо мій негайний шлюб із кузиною зробить щасливою її чи мого батька, то я не маю права відкладати його ні на хвилину, якими б не були задуми мого ворога супроти мого життя.
В такому гуморі я й написав Елізабет. Лист мій був спокійним і ніжним. «Боюсь, кохана моя дівчинко, – писав я, – що для нас залишилося мало щастя на світі; але все, чому я можу радіти, зосереджене в тобі. Відкинь же всі порожні страхи; тобі одній присвячую я своє життя і всі свої прагнення до щастя. У мене є таємниця, Елізабет, страшна таємниця; коли я відкрию її тобі, твоя кров захолоне від жаху, і тоді ти вже не здивуєшся моїй похмурості, ти чудуватимешся тому, що я досі живий після всього, що вистраждав. Я розповім тобі її, цю таємницю, наступного дня після нашого з тобою шлюбу, люба кузино, оскільки між нами повинна існувати повна довіра. Але до того дня прошу не нагадувати мені про неї. Про це я прошу з усієї серйозністю і знаю, що ти пристанеш на моє прохання».
За тиждень потому, як я отримав листа від Елізабет, ми повернулися до Женеви. Люба моя дівчинка зустріла мене з найніжнішою ласкою, але на її очі навернулися сльози, коли вона побачила моє схудле обличчя та гарячковий рум’янець на щоках. Я в ній також помітив певні зміни. Вона змарніла та втратила ту яскраву жвавість, яка зачаровувала мене раніше; але її лагідність і ніжність, її співчутливі погляди робили її більш годящою подругою для знедоленого й нещасного чоловіка, яким став я. Спокій мій тривав недовго. Мої спогади зводили мене з глузду; коли я міркував про минулі події, мене поглинало божевілля; іноді мене охоплював гнів, він просто палав у нутрі; іноді я занурювався у глибокий відчай. Я ні з ким не розмовляв, ні на кого не дивився і сидів нерухомо, спантеличений через нескінченні нещастя, які звалилися на мене.




























