444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Мэри Шелли » Франкенштайн. Ґотичні повісті » Текст книги (страница 10)
Франкенштайн. Ґотичні повісті
  • Текст добавлен: 11 ноября 2026, 21:33

Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"


Автор книги: Мэри Шелли


Соавторы: Роберт Стивенсон
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

– Невже ти гадаєш, Вікторе, – сказав він одного разу, – що мені легше, аніж тобі? Ще ніхто не любив своєї дитини більше, ніж я любив твого брата, – тут його очі заблищали та наповнилися сльозами, – але хіба ми не маємо обов’язків перед живими? Хіба ми не повинні стримуватися, аби не поглиблювати їхнього болю? Ба більше, це є також твоїм обов’язком перед самим собою, оскільки твоя надмірна печаль заважає тобі самовдосконалюватися й радіти життю, і навіть виконувати повсякденні обов’язки, а без цього людина не придатна до життя в суспільстві.

Ці поради, нехай і мудрі, були абсолютно даремні щодо мене; я перший поквапився би приховати власне горе і розрадити близьких, якби до моїх почуттів не примішувалися гіркі докори сумління та страх перед майбутнім. Наразі я міг відповідати батькові лише поглядом, повним відчаю, і намагався чимшвидше зникнути з його очей.

На той час ми вже переїхали в наш заміський будиночок у Бельрів. Така зміна була вчасною та дуже доречною для мене. У місті рівно о десятій брама зачинялась, і я не міг залишатися на озері після цієї години, тож я нудився в Женеві. Тепер я був вільний. Часто, коли вся сім’я лягала спати, я брав човен і збавляв довгі години на воді. Іноді я ставив вітрило і плив за вітром; іншим разом випливав на середину озера і пускав човен за хвилею, а сам віддавався гірким думкам. Безліч разів, коли все навкруги дихало спокоєм, і я був єдиним, хто порушував його, окрім кажанів та жабенят, які різко й уривчасто кумкали десь на березі, безліч разів я почував спокусу пірнути в тихе озеро і навіки-віків заховати в його водах своє горе. Але мене стримувала думка про мужню мученицю Елізабет, яку я так ніжно любив сам і для якої так багато означав. Я думав також і про батька, і про другого брата; не міг же я так підступно полишити їх, беззахисних, на поталу злісному дияволу, якого я власноруч пустив поміж люди?

В такі хвилини я гірко плакав і молив Бога повернути мені душевну рівновагу хоча б для того, щоб служити опорою та розрадою для моїх близьких. Але це було неможливо. Докори сумління вбивали в мені будь-яку надію. Я вже заподіяв непоправне зло і жив у постійному страху, що створене мною чудовисько вчинить новий злочин. Я мав невиразні підозри, що це ще не кінець, що монстр завдасть нового жахливого удару, який затьмарить усі попередні. Поки залишалося живим хоча б одне створіння, яке я любив, мені було чого хвилюватися. Мою ненависть до чудовиська не можна описати словами. На саму думку про нього мої зуби зціплювалися, очі горіли, а все моє єство прагнуло забрати у нього життя, яке я подарував йому так бездумно та необережно. Коли я згадую про його злочинства, моєму прагненню помсти та ненависті немає меж. Я би видряпався на найвищу вершину Анд, якби тільки мав змогу скинути диявола звідти. Я нестримно хотів зустрітися з ним, щоб виплеснути на нього всю силу своєї ненависті і помститися за загибель Вільяма та Жустини.

В нашому домі оселилося горе. Сили мого батька були підірвані подіями, які він пережив. Елізабет огорнула печаль, вона вже не знаходила радості в домашніх справах; їй здавалося, що будь-яка розвага ображає пам’ять загиблих, що невинно померлих необхідно шанувати вічними сльозами та жалобою. Це вже не була колишня щаслива дівчинка, яка колись гуляла зі мною по берегу озера та віддавалася мріям про наше майбутнє. Перше велике горе з тих, які посилаються нам, аби відлучити від земного, вже відвідало її, і похмура тінь загасила її чарівну усмішку.

– Коли я думаю, мій любий кузене, – говорила вона, – про страшну загибель Жустини Мориц, я вже не можу дивитися на світ колишніми очима. Все, що я читала й чула про вади та злочини раніше, здавалося мені всього-на-всього вигадкою й небилицями, у всякому разі чимось далеким і нереальним; а тепер біда прийшла в наш дім, і люди видаються мені чудовиськами, що прагнуть крові одне одного. Я, звісно, несправедлива до людей. Всі щиро вірили, що бідолашна дівчина була справді винна, та якщо б вона дійсно скоїла той страшний злочин, за який була страчена, то була б найпідлішою зі злочинниць. Заради декількох дорогоцінних камінчиків убити сина своїх покровителів і друзів, дитину, яку вона няньчила з дитинства і, здавалося, любила як власного сина! Я не бажаю нікому смерті, але вважаю, що таке чудовисько не заслуговує на життя серед людей. Але Жустина-то була невинувата! Я це чудово знаю, я це відчуваю; і ти також, і це ще більше зміцнює мою впевненість. На жаль, Вікторе, якщо брехня може бути такою схожою на правду, тоді хто може повірити у щастя? Я неначе ступаю по краю прірви, а натовп напирає і хоче скинути мене вниз. Вільям і Жустина загинули, а вбивця так і залишився безкарним; він на свободі і, можливо, користується суспільною повагою. Але нехай би й мене прирекли до страти за цей-таки злочин, я би в жодному разі не зголосилася помінятися зі злочинцем місцями.

Я слухав її мову і неймовірно мучився. Адже справжнім вбивцею – якщо не прямо, то опосередковано – був я сам. Елізабет побачила муку, що спотворила моє обличчя, і ніжно взяла мене за руку та сказала:

– Заспокойся, любий друже. Події причавили мене, один Бог знає, як сильно причавили, але я не така нещасна, як ти. На твоєму обличчі я читаю відчай, а подеколи – болісну злість, яка мене лякає. Милий Вікторе, подалі відганяй ці злі думки. Пам’ятай про близьких, бо в тобі – вся їхня надія. Невже ми не зможемо розвіяти тугу? Поки ми любимо, поки ми вірні одне одному, тут, у країні краси та спокою, у твоєму рідному краю, нам приступні всі мирні насолоди життя, і що може порушити наш спокій?

Та хіба могли навіть такі слова із вуст тієї, що була для мене найдорогоціннішим дарунком долі, дозволити мені забути про ворога, сам спогад про якого стискав моє серце? І навіть коли вона говорила, я присунувся до неї ближче, неначе боячись, що саме в цю хвилину зловісний демон відніме її в мене.

Саме тому ні лагідність дружби, ні краса землі чи неба не могли звільнити мою душу від мороку, і навіть слова любові виявилися безсилими. Мене огорнула хмара, крізь яку жодне добре устремління не могло пробитися. Я був схожий на пораненого оленя, який на нетвердих ногах заходить у зарості і там востаннє зітхає, розглядаючи стрілу, яка прошила його тіло.

Іноді мені вдавалося подолати похмурий відчай, що напосівся на мене, іншим разом пристрасті, що вирували в моїй душі, спонукали шукати полегшення мук у фізичному навантаженні та переміні місць. Під час одного такого спалаху я зненацька залишив дім і попрямував у поблизькі альпійські долини, аби насолодитися їхньою тривкою красою та змусити себе забути про людські лихоліття. Я вирішив дістатися долини Шамуні. Ще хлопчаком я неодноразово навідувався туди. Відтоді минуло шість років; сам я перетворився на руїну, натомість у цих сурових пейзажах нічого не перемінилося.

Перший відтинок шляху я подолав верхи на коні. Потім найняв мула, що був витривалішим і надійнішим на гірських стежках. Погода стояла пречудова; була середина серпня, і вже збігло два місяці від страти Жустини – від тих чорних днів, із яких почалися мої нестерпні страждання. Коли я заглибився в ущелину річки Арве, то відчув, що тягар, який повсякчас тиснув на мене, чимдалі легшає. Велетенські гори, що тіснилися довкруж, шум ріки, яка стрімко бігла по камінню, гуркіт водоспадів – все промовляло про могутність Всевишнього, і я забув про страх, я не хотів схилятися ні перед ким, крім усесильного Творця, володаря стихій, які постали переді мною тут у всій своїй величі. Що вище я видирався на гору, то прекраснішою ставала долина. Руїни замків на схилах порослих соснами гір, бурхлива Арве, хатинки, які тут і там прозирали поміж дерев – то було видовище неймовірної краси. Але все заступала справжня краса могутніх Альп, блискучі білі піраміди та куполи яких височіли понад усе, немов марево іншого світу, немов домівка невідомої раси.

Я перетнув міст до Пелісьє, де переді мною відкрився неймовірний краєвид, – ріка промила для себе прохід – і почав дертися на гору, яка нависала над рікою. Незабаром я опинився в долині Шамуні. Ця долина була дивовижна й велична, проте не така чарівна та живописна, як долина Серво, через яку я тільки-но пройшов. Її тісно оточили високі засніжені гори, але вже тут не побачиш старовинного замку та родючих полів. Велетенські льодовики підступали до самої дороги; я чув глухий гуркіт снігових обвалів і бачив білі хмари куряви, які здіймалися на їхньому шляху. Монблан, величний Монблан височів посеред льодовиків, і його грандіозний купол здіймався над усією долиною.

Під час цієї поїздки мене не раз охоплювало гостре, давно забуте почуття радості. Який-небудь поворот дороги, який-небудь новий предмет зненацька видавався мені знайомим, нагадував про минулі дні, про безтурботні радощі дитинства. Навіть вітер шепотів мені на вухо щось заспокійливе, і природа материнською ласкою вмовляла більше не плакати. Але зненацька чари природи розвіювалися, і я знову відчував кайдани своєї туги і віддавався розпачливим роздумам. Тоді я пришпорював мула у пориві втекти від світу, від свого страху і понад усе – від себе самого; або ж спішувався і у відчаї падав на траву, розчавлений жахом і розпачем.

Нарешті я дістався містечка Шамуні. Тілесна й душевна перевтома одразу ж далися взнаки. У готелі я деякий час просидів біля вікна, спостерігаючи за спалахами блискавок, що вибухали над Монбланом, і слухаючи гуркіт річки Арве, яка шумно прокладала собі дорогу внизу. Ці звуки, неначе колискова, присипляли мою тривогу; тільки-но я опустив голову на подушку, сон підкрався до мене; я відчув його прихід і благословив того, хто дарував мені нетривале забуття.

Розділ 10

Весь наступний день я блукав долиною. Я постояв біля витоків Арвейрона, який бере свій початок від льодовика і, повільно сповзаючи з вершин, перетинає долину. Переді мною здіймалися круті схили гігантських гір; над головою нависала крижана стіна льодовика, а навкруги були розкидані уламки повалених сосон; і святкова тиша цих тронних зал величної природи порушувалася тільки гамором потоку, а іноді – падінням каміння, гуркотом сніжної лавини, або ж лунким тріском льодових завалів поміж гір. Вони підкорювалися невмолимим законам природи і час від часу ламалися, неначе іграшки в її руках. Ці величні неймовірні сцени дарували мені таку втіху, яку тільки спроможна була зараз відчувати моя душа. Вони підіймали мене над гіркими почуттями, і якщо не могли розвіяти мого горя, то хоча б зменшували його або пом’якшували. Частково вони відволікали мене від тих думок, що мучили мене весь останній місяць. Тієї ночі я справді відпочивав; мене проводжали до сну величні образи, які я спостерігав упродовж цілого дня. Всі вони зійшлися навколо мене: і незаплямовані снігові вершини, і блискучі льодові піки, і соснові бори, і скелястий та голий каньйон, і орел, що кружляв поміж хмар у високості, – всі вони оточили мене і провіщали спокій.

Та куди все поділося наступного ранку, коли я збудився? Разом зі сном втекли від мене всі видіння, що захоплювали мене напередодні, і чорна туга огорнула душу. За вікном наче з відра періщив дощ, а вершини гір потонули в густому тумані – такому щільному, що я вже не міг бачити своїх могутніх друзів. Проте я ладен був дертися через завісу туману, щоб побачити їх в оточеній хмарами домівці. Що мені дощ та негода? Отож мені привели мого мула, і я вирішив піднятися на вершину Монтанвер. Я пригадував, яке сильне враження справила на мене перша зустріч із величезним льодовиком. Воно наповнило мене піднесенням і втіхою, воно окрилило мою душу й дозволило виринути з пітьми до світла та радості. Споглядання могутті та величі природи завжди настроювало мене на святковий лад, змушуючи забувати про життєві турботи. Я вирішив піднятися туди без провідника, оскільки добре знав стежку, а присутність сторонньої людини тільки порушила б пустельну велич краєвиду.

Схили гори виявилися дуже стрімкими, але стежка звивалася, немов спіраль, і допомагала подолати круті підйоми гір. Навкруги простиралася безлюдна та дика місцевість. На кожному кроці зустрічалися сліди зимових лавин, повалені на землю дерева – іноді цілком потрощені, іноді поламані, пожбурені на виступи скель чи одне на одного. Що вище я видирався нагору, то частіше стежку перетинали засніжені промоїни, якими раз у раз скочувалося каміння; особливо небезпечною була одна з них: достатньо найменшого звуку в повітрі, одного лишень голосно вимовленого слова – і смерть готова була проковтнути того, хто наважився на таку необережність.

Сосни не приваблювали ні стрункістю, ні пишнотою, і їхні похмурі силуети ще більше підкреслювали суворість ландшафту. Я поглянув униз, на долину; над потоком підіймався туман, його клуби щільно огортали навколишні гори, вершини яких ховалися в хмарах, а з темного неба лив дощ, довершуючи загальне похмуре враження, яке навіяло мені меланхолію. Чому, чому людина так пишається почуттями, що возвеличують її над іншими істотами? Адже вони лише збільшують кількість наших потреб. Якби наші відчуття обмежувалися голодом, спрагою та хіттю, то ми, напевне, були б майже вільними; а зараз ми підвладні кожному подиху вітру, кожному випадковому слову або спогаду, який це слово викликає в нас.

Спимо – та сон отруює спочинок.

Встаємо – і рутина нищить день.

Ми плачемо, сміємось без упину,

Ми тужимо, співаємо пісень -

Все як завжди: і радощі, і горе

Минуть невідворотно, неквапливо.

І завтра не таке, яке учора,

Незмінною буває лиш мінливість. [15]

Було близько полудня, коли я дістався вершини. Я трішки посидів навпроти скелі, що нависала над льодовим безкраїм морем. Туман огорнув і навколишні гори, і льодовиту скелю. Проте легкий вітерець швидко розсіяв хмари, і я зійшов на поверхню льодовика. Вона була нерівна, схожа на хвилі неспокійного моря і прорізана глибокими тріщинами. Льодове поле було приблизно льє завширшки, але для того щоб перетнути його, мені знадобилося майже дві години. Гора навпроти – гола прямовисна скеля. Перетнувши льодову рівнину, то опинився якраз навпроти Монтанвер, на відстані одного льє, а згори велично височів Монблан. Я зупинився в заглибленні скелі, милуючись чудовим, незрівнянним краєвидом. Широка льодова ріка звивалася між високими горами, світлі вершини яких нависали над льодовими затоками. Їхні блискучі снігові піки, випірнаючи з-поза хмар, горіли в сонячних променях. Моє серце, що так довго мучилося, зараз відчуло щось схоже на радість; я вигукнув: «О душі блукальців! Якщо ви справді блукаєте, а не спите в тісних ліжках, дозвольте й мені відчути це легке щастя – або ж заберіть мене із собою геть від радощів життя!»

Тільки-но я вимовив ці слова, як побачив неподалік начебто людську постать, що наближалася до мене з надлюдською швидкістю. Чоловік із легкістю перестрибував через тріщини на льоду, поміж яких я сам змушений був проходити надзвичайно обережно; на зріст він зблизька виявився значно вищим за звичайну людину. Я відчув слабкість; у мене в очах потемніло, і я ледь не знепритомнів, але холодний гірський вітер швидко привів мене до тями. Коли чоловік наблизився, я впізнав у ньому (неймовірне й ненависне видовище!) створене мною чудовисько. Я затремтів від люті та жаху, вирішив підпустити його ще ближче – та стати з ним на смертельний герць. Він підійшов; його обличчя виказувало гірку муку і водночас зловісну недоброзичливість; у поєднанні з його надприродною бридкістю це видовище було майже неможливим для людського ока. Та я заледве помітив це; ненависть і лють позбавили мене дару мовлення, а коли я опанував себе, то тільки для того, щоб вивергнути на нього потік гнівних і презирливих слів.

– Дияволе! – прокричав я. – Як ти смієш наближатися до мене? Як не боїшся помсти від моєї руки на твою жалюгідну голову? Геть, бридка потворо! Або ні, стій де стоїш, і я тут-таки розтопчу тебе на попіл! О, якби я міг забрати твоє ненависне життя, щоб воскресити тих нещасних, яких ти по-диявольському замордував!

– Я чекав саме такої зустрічі, – відмовив демон. – Людям притаманно ненавидіти жалюгідних братів своїх; як же ти повинен ненавидіти мене, коли я – найжалюгідніший з усіх живих! Навіть ти, мій творець, не терпиш і відштовхуєш мене, своє творіння, але ти пов’язаний зі мною узами, які може розірвати хіба що смерть одного із нас. Ти надумав убити мене. Але як наважуєшся гратися з життям ти сам? Сповни свій обов’язок щодо до мене, і тоді я виконаю свій – перед тобою та всім людством. Коли ти пристанеш на мої умови, то я облишу і їх, і тебе у спокої, якщо ж відмовишся, я потамую спрагу смерті кров’ю всіх твоїх близьких.

– Ненависне чудовисько! Ворог людства! Усі пекельні муки – замала помста за твої злочини. Проклятий дияволе! І ти ще докоряєш мені за те, що я тебе сотворив! Підійди до мене – і я загашу іскру життя, яку запалив так необачно.

Моєму гніву не було меж; я кинувся на нього, підбурюваний найгіршими почуттями, які тільки можуть змусить живе створіння бажати смерті іншого.

Він із легкістю уникнув мого удару та вигукнув:

– Заспокойся! Благаю, вислухай мене, перш ніж обрушиш гнів на мою бідолашну голову. Невже я мало страждав, що ти хочеш додати мені нових мук? Життя, нехай переповнене стражданнями, все ж таки дороге для мене, і я захищатиму його. Згадай: ти сам наділив мене міццю, яка значно перевершує твою; окрім того, я вищий за тебе на зріст, мої суглоби гнучкіші. Але я не буду битися з тобою. Я – твоє творіння, тож ладен покірливо служити своєму володарю, якщо ти сповниш свій обов’язок щодо мене. О Франкенштайне, чому ти справедливий до всіх, крім мене? А я ж бо більше за інших маю право на твоє правосуддя і навіть ласку. Згадай, адже ти створив мене; я повинен був стати твоїм Адамом, а натомість став грішним янголом, якого ти безпричинно позбавив усіх радощів життя. Я повсюди бачу щастя, тільки мені чомусь до нього зась. Я намагався бути лагідним і добрим, але жалюгідне становище зробило з мене демона. Зроби мене щасливим, і я знову стану доброчесним.

– Геть! Я не хочу тебе навіть слухати! Спілкування наше неможливе; ми – вороги. Геть! Забирайся – або поміряймося силами в сутичці, в якій один із нас повинен загинути.

– Як же мені розчулити тебе? Невже жодні благання не змусять тебе доброзичливо поглянути на власне творіння, яке молить зглянутися на нього? Повір, Франкенштайне, я спершу був добрим, моя душа палала любов’ю до людей; але ж я самотній, безмежно самотній! Навіть у тебе, мого творця, я викликаю лише відразу; чого ж мені сподіватися від решти людей, які нічим мені не завинили? Вони женуть мене й ненавидять. Притулок мені дають хіба пустельні гори, похмурі льодовики. Я блукаю тут уже багато днів поспіль; льодові печери, нестрашні тільки для мене, правлять мені за домівку – це єдине місце, звідки люди не можуть мене вигнати. Я радію цьому похмурому небу, оскільки воно лагідніше до мене, ніж твої брати-люди. Якщо б переважна більшість людства дізналася про моє існування, вони б учинили точно так само, як і ти: озброїлися і знищили мене. То як мені не ненавидіти тих, хто ненавидить мене? Я не піду на спілку з ворогами. Я нещасливий, то нехай і вони страждають. А попри це саме в твоїй владі зробити мене щасливим і врятувати людей від лиха – того лиха, яке ти сам породив і від якого не тільки твої близькі, а й тисячі інших можуть загинути – пропасти у вирі моєї люті. Зглянься на мене й не проганяй мене. Вислухай мою історію, а тоді пожалій або відштовхни, якщо вважатимеш, що я заслуговую на це. Навіть за людськими законами, якими б жорстокими вони не були, злочинцю дають можливість висловитися на свій захист, перш ніж засудити його. Вислухай же й ти мене, Франкенштайне. Ти звинувачуєш мене у вбивстві, а сам без жодного докору сумління готовий убити створену тобою істоту. Слава правічній справедливості людей! Ні, я не прошу помилувати мене, а тільки вислухати. Потім, якщо зможеш і якщо захочеш, знищ творіння власних рук.

– Навіщо ти нагадуєш мені, – сказав я, – про події, на саму думку про які я здригаюся і проклятим винуватцем яких визнаю себе? Проклинаю той день, коли ти вперше побачив світло, бридке чудовисько! Проклинаю руки (і цим проклинаю себе), що створили тебе! Ти завдав мені стільки горя. По твоїх словах я вже й не можу вирішити, чи справедливо вчиняю щодо тебе, чи ні. Забирайся геть! Звільни мене від свого ненависного вигляду.

– Ось як я звільню тебе від нього, мій творець, – мовив він, затуляючи мені очі своїми жахливими руками, які я тої ж таки секунди обурено відштовхнув. – І все ж ти можеш вислухати і пожаліти мене. Прошу тебе про це в ім’я чеснот, які й мені були притаманні. Вислухай мою розповідь; вона буде довгою та незвичною, а тутешній холод небезпечний для твого тендітного організму, тож ходімо заховаємося в гірській хатині. Сонце ще високо в небі, і перш ніж воно зайде за снігові вершини, щоб світити іншим країнам, ти про все дізнаєшся, а тоді вже зможеш поміркувати. Від тебе залежатиме, чи зникнути мені назавжди зі світу людей, щоб більше нікому не завдати страждань, або ж зробитися прокляттям усього людства і найперше погубити свого творця.

По цих словах він рушив через льодову пустелю, а я попрямував за ним. Я був занадто схвильований, тож нічого не зміг йому відповісти. Але, простуючи за ним, я міркував про все, що він щойно сказав, і вирішив хоча б вислухати його розповідь. До цього мене частково спонукала цікавість, а співчуття вирішило питання. Я вважав його вбивцею свого брата і бажав дізнатися, істина це чи наклеп. Крім того, я вперше усвідомив обов’язок творця перед своїм творінням і збагнув, що повинен був подбати про його щастя, перш ніж звинувачувати його у злодіяннях. Це змусило мене пристати на його прохання.

Ми перетнули льодове поле і видерлися на протилежну скелясту гору. Було холодно, знову почався дощ; ми увійшли в хатину, демон – із радістю, я ж бо – з важким серцем і занепалим духом. Я влаштувався біля вогню, що його розклав мій ненависний супутник, і тоді він почав свою розповідь.

Розділ 11

«Мені важко пригадати перші хвилини свого життя; ті події видаються мені невиразними, неначе я був у тумані. Дивне багатство емоцій нахлинуло на мене одразу: я водночас міг усе побачити, відчути на доторк, почути, понюхати, тож знадобилося чимало часу, перш ніж я навчився розрізняти свої відчуття. Пригадую, що яскраве світло змусило мене спершу заплющити очі. Але ж тоді мене огорнула пітьма, і я злякався; та я не встиг уповні відчути переляк, бо одразу ж знову розплющив очі – і знову стало ясно. Я кудись пішов, кудись донизу, і раптом мої відчуття кардинально змінилися. Спершу мене оточували темні, непроникні предмети, недоступні зору чи відчуттю; тепер я з’ясував, що в змозі пересуватися вільно, а будь-яку перепону здатен переступити або обійти. Мені було важко терпіти яскраве світло, тож я почав шукати тінистого місця. Так я опинився в лісі поблизу Інгольштадту; там я відпочивав поблизу струмка, поки не відчув голод і спрагу. Це вивело мене із заціпеніння, я поїв ягід, що висіли на кущах і розсипалися по землі. Я втамував спрагу водою зі струмка, а потому ліг на землю, і мене огорнув сон.

Коли я прокинувся, вже стемніло; я змерз та інстинктивно злякався самотності. Ще в тебе вдома я відчув холод і вдягнув дещо з одягу, проте він не міг захистити мене від нічної роси. Я почувався жалюгідним, безпомічним і нещасним; я нічого не знав і не розумів, я лише відчував біль з усіх боків, тому сів і заплакав.

Скоро м’яке світло залило небо, і це мене обрадувало. Я звівся на рівні ноги й побачив, що з-за дерев піднімається якесь сяєво. (То був місяць.) З зачудуванням я не міг відвести очей. Світло сходило повільно, але вже осяяло переді мною стежинку, і я знову взявся шукати ягоди. Мені було холодно, але під деревом я знайшов чийсь плащ, закутався в нього і сів на землю. В моїй голові не було жодної чіткої думки, я був цілком спантеличений. Я міг відчувати світло, голод, спрагу та морок; мій слух збагатився незчисленними звуками, нюх сприймав багатство нових запахів; але все це змішалося докупи. Єдиним, що я розрізняв ясно, був диск місяця – і на нього я з задоволенням спрямував свій погляд.

Кілька разів на зміну ночі приходив день, а ясний диск, що випливав на небо уночі, помітно зменшився, перш ніж я навчився розрізняти власні відчуття. Я почав чітко бачити прозорий струмок, який утамував мою спрагу, а обабіч нього – дерева, які накривали мене своєю тінню. Я з приємністю виявив, що ніжні звуки, які я часто чув над вухом, походили з горлечок маленьких крилатих тваринок, які час від часу затуляли від мене світло дня. Я вже чіткіше розрізняв навколишні предмети, я бачив межі навислого наді мною ясного склепіння. Іноді я безплідно намагався наслідувати солодкий спів птахів. Я хотів по-своєму висловити почуття, які хвилювали мене, але мої власні різкі та дивні звуки лякали мене і примушували замовкнути.

Одної ночі місяць геть-чисто зник, а потім знову виглянув – зовсім маленький; а я й далі жив у лісі. Тепер відчуття мої стали ще чіткішими, а розум щоденно збагачував мене новими поняттями. Очі звикли до світла й навчилися правильно сприймати предмети; я вже відрізняв комах від рослин, а ще за деякий час – одні рослини від інших. Я виявив, що горобець здатен тільки на різкі звуки, а дрізд – на ніжний і приємний спів.

Одного дня, коли мене замучив холод, я несподівано наштовхнувся на багаття, що залишили по собі якісь бурлаки, і був у захваті, коли мене огорнуло його тепло. Я радісно підніс руку до палаючого вогнища, але тої ж таки миті відсмикнув її з криком болю. Як дивно, подумав я, що одна і та сама причина породжує цілком протилежні наслідки! Я почав роздивлятися, з чого складається вогонь, і, на свою радість, виявив, що в ньому палають дрова. Я тут-таки назбирав гілок, але вони були вологими і не хотіли горіти. Це засмутило мене, і я довго сидів, спостерігаючи за полум’ям. Вогкі гілки, які я кинув поблизу вогню, підсохли й нарешті запалали. Я трошки поміркував; далі я почав пробувати різні гілки на дотик і зрештою збагнув, у чому справа, тож назбирав побільше дров, аби висушити їх і забезпечити себе теплом. Коли прийшла ніч, час був спати, але я дуже боявся, аби моє вогнище не погасло. Я обережно вкрив його сухими гілками і листям, а згори накидав ще й трохи вологих гілок; потім, розстеливши плащ, я влігся на землю та поринув у сон.

Коли я прокинувся, був уже ранок, і першою моєю турботою було вогнище. Я поворушив його, і легкий вітерець миттю роздув полум’я. Я запам’ятав це та змайстрував із гілок віяло, аби роздувати жарини, коли вони вже майже згасали. Коли знову прийшла ніч, я собі на втіху виявив, що багаття є джерелом не лише тепла, але й світла і що вогонь можна використовувати для приготування їжі; я скуштував зоставлені волоцюгами залишки смаженої їжі – вони були поживнішими за ягоди, які я збирав на кущах. Я спробував приготувати собі харч тим самим способом, тож поклав його на гаряче вугілля. Виявилося, що ягоди від цього лише псуються, а горіхи та корінці стають набагато смачнішими.

Але їжі ставало дедалі менше, і подеколи я цілий день витрачав на пошуки жмені жолудів, аби хоч трохи вгамувати голод. Збагнувши це, я вирішив полишити місце, в якому мешкав уже впродовж деякого часу, і перебратися туди, де було б легше задовольняти мої скромні потреби. Але замисливши переселення, я хвилювався через вогнище, яке знайшов випадково, і не знав, як можна розпалити його. Впродовж декількох годин я міркував на проблемою, але нічого не придумав і, загорнувшись у плащ, вирушив через ліс навздогін сонцю, що котилося на захід. Так я блукав три дні, поки не вийшов на відкриту місцину. Минулої ночі випало чимало снігу і поля вкрилися рівною білою пеленою; це видовище вселяло сум у серце, а ноги мерзли від холодної вологої речовини, яка вкривала землю.

Було близько сьомої години ранку, я мріяв про їжу та дах над головою; нарешті я помітив на пагорбі хатину, ймовірно, збудовану для вівчарів. Такої будівлі я ще ніколи не бачив і тому з цікавістю роздивлявся її. Виявилося, що двері не замкнені, і я увійшов досередини. Біля вогню сидів якийсь старий і варив собі сніданок. Він обернувся на шум і, побачивши мене, голосно заволав, вискочив із хатини та кинувся втікати навпростець через поле з такою прудкістю, на яку, здавалось, його старече тіло навіть не здатне. І його вигляд, не схожий на все, що я бачив до цього моменту, і його втеча здивували мене. Проте хатина вразила мене ще більше: сюди не потрапляли ні сніг, ні дощ, долівка була сухою; загалом хатинка видалася мені тим розкішним палацом, яким здався Пандемоніум [16]пекельним духам після їх довгих мук у вогняному озері. Я із жадібністю доїв залишки сніданку вівчаря – хліб, сир, молоко та вино; щоправда, вино не надто посмакувало мені. Затим я відчув утому, ліг на купу соломи та заснув.

Коли я прокинувся, був уже полудень; я зрадів теплому сонцю, що виблискувало на сніговому простирадлі землі, і вирішив продовжити свій шлях; поклавши залишки сніданку вівчаря до торби, знайденої в тій-таки хатині, я декілька годин простував через поля і в призахідних променях сонця дістався селища. Яким дивовижним воно мені здалося! Хатини, більші будинки та розкішні будівлі – все це зачарувало мене. Овочі на городах, молоко та сир, виставлені у вікнах деяких домівок, збудили мій апетит. Я увійшов до одного з найкращих будинків, але не встиг навіть переступити поріг, як діти заверещали, а одна жінка взагалі знепритомніла. Це сполохало все селище; одні кинулися навтьоки, а інші напали на мене, і нарешті я, жорстоко побитий камінням та іншими предметами, що послужили людям за зброю, змушений був утікати в поле, де одразу заховався в маленькій халупці, абсолютно порожній і досить жалюгідній на вигляд після палаців, які я бачив у селищі. Щоправда, халупа ліпилася до старенького будиночка, але після недавнього гіркого досвіду я не наважився туди увійти. Мій притулок був дерев’яним і низьким, тож я заледве вміщався в ньому сидячи. Земляна долівка не була встелена дошками, але, на щастя, виявилася сухою; і хоча вітер задував у численні шпарки, після снігу та дощу халупа видалася мені затишним і приємним прихистком.

Сюди я заховався і ліг відпочивати, щасливий з того, що знайшов притулок, нехай і вбогий, який проте захищав мене від суворої зими, а в першу чергу – від людської жорстокості. Тільки-но надворі почало світати, я вибрався зі своєї схованки, аби докладніше роздивитися сусідній будинок і з’ясувати, чи безпечно тут залишатися і надалі. Моя халупа-прибудова ліпилася до задньої стіни будинку; з одного боку тулився свинячий закут, а з другого – невеликий ставок із чистою водою. У стіні халупи був отвір, через який я вчора заліз; але тепер, аби мене ніхто не побачив, я позакладав усі щілини камінням і деревиною – так, що їх легко було відсунути та увійти; світло проникало в халупу тільки через свинячий закут, але цього мені було достатньо.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю