444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Мэри Шелли » Франкенштайн. Ґотичні повісті » Текст книги (страница 13)
Франкенштайн. Ґотичні повісті
  • Текст добавлен: 11 ноября 2026, 21:33

Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"


Автор книги: Мэри Шелли


Соавторы: Роберт Стивенсон
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Упродовж кількох тижнів я вів жалюгідне існування в лісі, намагаючись вилікувати завдану мені рану. Куля поцілила мені в плече, і я не знав, чи застрягла вона там, чи пройшла навиліт; у всякому разі я не мав жодної змоги виколупати її. Мої страждання погіршувалися гнітючим почуттям несправедливості – думкою про невдячність тих, хто завдав мені болю. Я щоденно присягався помститися – я прагнув смертельної помсти, бо тільки вона могла компенсувати всі мої образи та страждання.

Минуло кілька тижнів, і моя рана загоїлася, я продовжив свою мандрівку. Труднощі, які підстерігали мене на шляху, вже не могли полегшити ні яскраве сонце, ні лагідні подихи весни; радість обернулася глумом, що вразив мою невтішну душу і змусив ще болісніше відчути: я не створений для радості й задоволень.

Проте моя важка подорож добігала кінця, і вже за два місяці я дістався околиць Женеви.

Вечоріло, коли я прибув; я вирішив поки що знайти собі притулок у полі й почав міркувати, якими словами звернуся до тебе. Я був цілковито розчавлений утомою та голодом і відчував себе занадто нещасним, аби насолоджуватися свіжістю легкого вечірнього вітру або видовищем сонця, що сідало за величні вершини Юри.

Тут я поринув у легкий сон, який дозволив мені перепочити від думок, що мучили мене. Його перервала поява гарненького дитяти, що підбігло до мого сховку з усією жвавістю дитинства. Я поглянув на нього, і зненацька в мене промайнула думка, що, можливо, це маленьке створіння ще не упереджене до мене – воно прожило занадто короткий відтинок життя, щоб перейнятися відразою до потвори. Якби мені вдалося зловити його і зробити своїм приятелем і другом, я не був би таким самотнім на цій населеній землі.

Ось чому я спіймав хлопчика, коли він пробігав повз мене, і поставив просто себе. Але побачивши мене, він затулив руками очі й пронизливо закричав; я із силою відвів його долоні від очей і мовив:

– Хлопчику, чому ти кричиш? Я не маю наміру образити тебе, вислухай мене…

Але він відчайдушно викручувався з моїх рук.

– Пусти мене, – репетував він. – Виродок! Бридкий виродок! Ти хочеш мене з’їсти й роздерти на шматочки! Ти людожер! Пусти мене, бо я наскаржуся своєму папá!

– Хлопчику, ти вже ніколи не побачиш свого папá – ти маєш піти зі мною.

– Бридке чудовисько! Пусти мене! Мій папá – член магістрату. Його звати Франкенштайн, і він тебе покарає. Ти не смієш тримати мене!

– Франкенштайн! То, отже, ти належиш до родини мого ворога, якому я поклявся вічно мститися! Тож ти станеш моєю першою жертвою.

Хлопчик продовжував викручуватися і обзивати мене такими словами, що вселяли відчай у моє серце. Я стиснув його горло, аби він замовк – і за мить він лежав біля моїх ніг мертвий.

Я поглянув на свою жертву, і серце моє сповнилося радості та диявольського торжества; плескаючи у долоні, я вигукнув:

– Я також можу сіяти горе; виявляється, мій ворог вразливий, і ця смерть доведе його до відчаю, а прийдешні численні нещастя вимучать і розчавлять його!

Роздивляючись дитину, я побачив, як на грудях у хлопчика щось зблиснуло. Я взяв річ у руки – то був портрет вродливої жінки. Незважаючи на злобу, що кипіла в моїй крові, він привернув мою увагу та пом’якшив мене. Впродовж кількох хвиль я в захваті споглядав темні очі, обрамлені довгими віями, і чудові вуста; але незабаром гнів знову взяв наді мною гору; я згадав, що назавжди позбавлений радості, якою наділені самі та мають змогу дарувати іншим такі жінки – адже якби ця жінка, чиїм портретом я милувався, уздріла мене, вираз її божественної доброти змінився б на страх і відразу.

Чи варто дивуватися, що такі думки ще більше гнівили мене? Зараз мене вражає хіба одне: чому в той момент, замість вивільнити свої почуття через крик і біль, я не кинувся на людей і не загинув у сутичці з ними?

Знесилений цими почуттями, я залишив місце, де скоїв злочин, у пошуках надійнішої схованки й увійшов до сараю, вважаючи, що там нікого немає. На соломі спала жінка; вона була молода, щоправда, не така вродлива, як та, чий портрет я тримав у руках нещодавно, але теж приємної зовнішності – вона квітла юністю та здоров’ям. Ось, подумав я, одна з тих, хто дарує ніжні усмішки всім, окрім мене. Тоді я схилився над нею і прошепотів: «Прокинься, найчарівніша, твій коханий тут, поруч із тобою і ладен усе віддати за один лише твій лагідний погляд; кохана, збудися!»

Спляча красуня ворухнулася, і я затремтів від страху. А якщо вона справді прокинеться, побачить мене і вкаже на мене як на вбивцю? Так би вона і вчинила, якби розплющила очі й побачила мене. Ця думка позбавила мене здорового глузду, вона збудила в мені диявола; нехай постраждаю не я, а вона, нехай вона розплатиться за вбивство, яке я скоїв, оскільки я навіки позбавлений усього, що вона могла б мені дати! Це вона призвела до злочину, тож нехай вона за нього й відповідає! Завдяки урокам Фелікса і кривавим законам людей я навчився чинити зло. Отож я схилився над нею і надійно заховав портрет у складках її сукні. Вона знову ворухнулася, і я втік.

Ще декілька днів я блукав побіля того місця, де все це скоїлося, – то я бажав побачити тебе, то волів навіки залишити цей світ страждань. Нарешті я забрався в гори і тепер блукаю тут серед тиші, де мене пожирає палка пристрасть, яку я можу задовольнити лише за твоєї допомоги. Наші дороги не розійдуться доти, поки ти не пообіцяєш виконати мою вимогу. Я самотній і нещасний; жодна людина не захоче наблизитися до мене, але створіння, що буде настільки ж потворним, як і я, ніколи не відвернеться від мене. Моя подруга повинна бути такою, як і я, вона має бути потворною. І створити її мусиш ти».

Розділ 17

Чудовисько замовкло, зупинивши на мені погляд в очікуванні відповіді. Але я почувався враженим, розгубленим, не міг зібратися на думці, аби цілковито осмислити його вимогу. Тоді монстр повів далі:

– Ти маєш створити для мене жінку, з якою ми б змогли жити, почуваючи одне до одного прихильність, яка мені так потрібна. Це здатен зробити тільки ти, і я маю право вимагати від тебе те, в чому ти не можеш мені відмовити.

Проте остання частина його розповіді знову розбурхала мій гнів, який, здавалося, на певний час затих, поки він розповідав про своє мирне життя в халупці, та коли ж він вимовив свою пропозицію, я більше не в змозі був боротися зі своїм гнівом.

– Я категорично відмовляюся, – відповів я, – і жодні тортури в світі не змусять мене змінити своє рішення. Ти можеш зробити мене найнещаснішим із людей, але ти ніколи не змусиш мене впасти так низько у власних очах. Дати життя іншому створінню, схожому на тебе, щоб ви разом спустошували світ! Геть від мене! Я дав тобі відповідь; ти можеш піддати мене тортурам, але я ніколи не погоджуся.

– Ти помиляєшся, – відповів монстр, – замість погрожувати тобі, я ліпше наведу тобі розумні аргументи. Я жорстокий, тому що я жалюгідний. Хіба не тікають від мене, хіба не ненавидять мене всі люди? Навіть ти, мій творець, з радістю знищив би мене; зрозумій це і скажи мені: чому я маю жаліти людину більше, ніж ця людина жаліє мене? Ти б навіть не вважав себе вбивцею, якби тобі вдалося скинути мене в одну з льодяних прірв і знищити моє тіло – творіння твоїх власних рук. Чому ж я повинен жаліти людей, коли вони зневажають мене? Нехай би людина жила зі мною в дружбі та злагоді, тоді я замість зла чинив би їй тільки добро та зі сльозами дякував би тільки за те, що вона приймає його. Але це неможливо – людські почуття зводять нездоланну для нашого союзу перешкоду. А я не можу змиритися з цим, наче підлий раб. Я помщуся за всі свої образи; оскільки мені не дано вселяти любов, я викликатиму страх; і перш за все у тебе – мого заклятого ворога, мого творця, до якого я присягаюсь у незгасимій ненависті. Стережися: я зроблю все, щоб знищити тебе, і я не заспокоюся доти, доки не спустошу твоє серце і ти не проклянеш годину свого народження.

Диявольська лють горіла в його словах, а його обличчя здавалося потворною гримасою, яку не міг витримати людський погляд; проте досить скоро він заспокоївся та повів далі:

– Я хотів переконати тебе. Моя лють тільки шкодить мені самому, оскільки ти ніяк не збагнеш, що саме ти– її причина. Якби хто-небудь поставився до мене із ласкою, я відплатив би йому стократ і сторицею; заради одного створіння я примирився би з усім людським родом! Але це – нездійсненна мрія. Хоча те, що я благаю у тебе, цілком розважливо та скромно: мені потрібна істота протилежної статі, така ж жахлива, як і я; це невелика радість, але це все, що я можу отримати, і я задовольнюся малим. То правда, через власну потворність ми почуватимемося відрізаними від решти світу, але завдяки цьому ми ще дужче прив’яжемося одне до одного. Наше життя не буде щасливим, але воно буде чистим і позбавленим страждань, які я відчуваю зараз. О мій творець! Зроби мене щасливим, дозволь мені відчути вдячність до тебе за одну-однісіньку ласку! Дозволь мені впевнитися, що я здатен хоча б у кого-небудь викликати співчуття; не відмовляй мені у моєму проханні!

Я був зворушений. Я тремтів на саму думку про можливі наслідки моєї згоди, але усвідомлював, що в його аргументах є дещиця справедливого. Його розповідь, його емоції свідчили, що це створіння наділене чуттями, і чи не був зобов’язаний я, його творець, вділити йому часточку щастя, якщо це було в моїй владі? Він помітив переміну в моєму настрої та мовив:

– Якщо ти згодишся, то ні ти, ні будь-яке інше людське створіння ніколи нас більше не побачать: я зникну в неозорих пустелях Південної Америки. Моя їжа відрізняється від людської: я не знищу ані ягняти, ані козеняти заради вдоволення своєї плоті; жолуді та ягоди – ось усе, що мені потрібно. Моя подруга буде схожою на мене й, отже, задовольнятиметься такою самою їжею. За постіль нам правитиме сухе листя; сонце світитиме нам так само, як світить людям, і воно вирощуватиме для нас плоди. Картина, яку я тобі малюю, – мирна та людська, і ти, звісно, розумієш, що не зможеш відмовити мені в моєму проханні лише заради того, щоб показати всю свою владу та жорстокість. Яким би безжальним ти не був до мене, зараз я помічаю в твоїх очах співчуття. Дозволь мені скористатися вдалим моментом і переконати тебе пообіцяти мені те, чого я так палко прагну.

– Ти маєш намір, – відповів я, – залишити населені місця й оселитися в пустелі, де одинокими твоїми сусідами будуть хіба дикі звірі. Але ж як зможеш ти, так палко бажаючи любові та прихильності людей, довго зоставатись у вигнанні? Ти знову повернешся і знову шукатимеш їхньої ласки, але в черговий раз наразишся на ненависть; твоя лють запалиться знову, а у тебе буде ще й подруга, яка допоможе тобі нищити всіх і все. Це не має статися; не наполягай на своєму, оскільки я все одно не погоджуся.

– Твої почуття такі мінливі! Тільки мить тому мої доводи зворушили тебе, то чому ж ти знову вороже сприймаєш мої скарги? Клянусь землею, на якій я живу так само, як і ти – мій творець, що разом із подругою, яку ти створиш для мене, я залишу землі, заселені людьми, та вдовольнюся життям у диких, пустельних місцях. Люті пристрасті полишать мене, бо з’явиться хтось, хто любитиме мене. Моє життя потече спокійно, і в мить своєї смерті я не проклинатиму свого творця.

Його слова справили на мене дивний вплив. В мені на час пробуджувалося співчуття й виникало бажання розрадити його, та досить було глянути на нього – на брудну потвору, яка рухалась і балакала, як серце в мені переверталося і добре почуття витісняли жах та ненависть. Я намагався притлумити їх; я говорив собі, що хоча й не можу співчувати монстрові, проте не маю права відмовити в крихті щастя, яку маю змогу йому подарувати.

– Ти присягаєшся, – мовив я, – не завдавати людям шкоди; та хіба щойно ти не показав власну лють, яка заважає мені повірити твоїм словам? Як мені знати – можливо, ти вмієш добре прикидатися, а потім святкуватимеш, коли отримаєш ширший простір для реалізації своєї помсти.

– Та як ти смієш! Зі мною не можна так обходитися, я вимагаю відповіді. Якщо в мене не буде прив’язаності, не буде любові, тоді я віддамся ненависті та пороку; любов іншого створіння знищила б корінь моїх злочинів, і ніхто більше б не почув ані про мене, ані про мої злочини. Мої вади породжені вимушеною самотністю, яка мені ненависна; мої чесноти розквітнуть, коли я почну спілкуватися з рівною собі істотою. Я відчуватиму прихильність розумного створіння, я стану ланкою у ланцюгу живої природи, від якої зараз я відокремлений.

Я помовчав, зважуючи і його розповідь, і аргументи, які він навів. Я міркував про гарні риси, які проявилися в нього на початку його життєвого шляху, та про все те хороше, що знищили в ньому та відраза й презирство, з якими до нього поставилися його покровителі. Мені слід було також зважати на його фізичну міць і колишні погрози – він-бо був створінням, здатним мешкати в льодових печерах і легко втікати від переслідувачів по краю неприступних прірв, він володів такою силою, з якою марно тягатися. По тривалих роздумах я вирішив, що справедливість, як до нього, так і до моїх ближніх, вимагає, щоб я погодився на його прохання. Отож я повернувся до нього й мовив:

– Я згоден пристати на твою пропозицію, якщо ти даси священну обітницю назавжди залишити Європу і не з’являтися в жодному місці, населеному людьми, щойно отримаєш від мене жінку, яка розділить із тобою вічне вигнання.

– Присягаюся, – вигукнув він, – сонцем і блакитним склепінням небес, присягаюся вогнем кохання, що палає в моєму серці: виконай моє прохання, і ти більше мене не побачиш доти, доки вони існують. Повертайся додому і хутко берись до роботи; я стежитиму за її ходом з невимовною тривогою; і не турбуйся – тільки-но все буде готове, я з’явлюся.

Промовивши ці слова, він зненацька залишив мене самого, ймовірно, побоюючись, що я можу передумати. Я бачив, як він спускається з гори – швидше, ніж летить орел; і зовсім скоро він загубився серед хвиль льодового моря.

Його розповідь тривала цілий день, і коли він зникнув, сонце вже закочувалося за лінію обрію. Я знав, що мені слід негайно спускатися в долину, бо зовсім скоро все навкруги зануриться в темряву; але на серці в мене лежав тягар, і кроки мої самі собою сповільнювалися. Захоплений роздумами про події сьогоднішнього дня, я з труднощами продирався вузенькими гірськими стежками, повсякчас ризикуючи оступитися. Була вже глупа ніч, коли я підійшов до звичного місця привалу на півдорозі додому і присів поблизу джерела. Зірки світили між хмарами; переді мною височіли стрункі сосни, а де-не-де лежали повалені стовбури. То була сувора краса, що викликала в мене дивні думки. Я гірко заплакав і, ламаючи руки у відчаї, вигукнув: «О зорі, хмари й вітри, всі ви глузуєте з мене; та якщо ви здатні співчувати мені, знищте мої чуття та спогади, дозвольте мені зникнути; але якщо ні – зникніть, зникніть самі й залиште мене у пітьмі!»

То були сумбурні та жалюгідні думки, і я не можу описати, як тиснуло на мене це мерехтіння зірок, як я дослухався до кожного подуву вітру, немовби то був зловісний сироко, що загрожував проковтнути мене.

Був світанок, коли я нарешті повернувся в селище Шамуні; одразу ж, без відпочинку, я вирушив до Женеви. У моєму серці царювало сум’яття, я не міг заспокоїтися; почуття мої тиснули на мене, як тягар, як справжня гора, і притупляли навіть мої страждання. В такому стані я повернувся додому та постав перед рідними. Мій вигляд спричинив сильне хвилювання, але я не відповідав на жодні розпитування і заледве мав змогу вимовити й слово. Я усвідомлював, що наді мною тяжіє прокляття і я не маю права на співчуття, мені здавалося, що я ніколи не зможу вже насолоджуватися спілкуванням із близькими. Проте все одно я любив їх до нестями; заради їхнього порятунку я вирішив взятися до ненависної справи. Думка про майбутнє заняття змусила всі інші сторони життя відступити на задній план, тільки вона зараз була для мене реальною і життєвою.

Розділ 18

Минали день за днем і тиждень за тижнем після мого повернення до Женеви, а я все не міг зібратися на мужності та взятися до роботи. Я побоювався помсти розчарованого демона, проте ніяк не міг переступити через власну відразу до роботи, яка очікувала мене. Я усвідомлював, що не зможу створити жінку, не присвятивши декілька місяців ретельним дослідженням і пошукам. Я чув про останні відкриття, зроблені одним англійським ученим, які мали велике значення для успішного завершення моєї роботи, і я вже подумував запитати у батька дозволу відвідати Англію з цією метою; але я чіплявся за кожен привід, щоб відкласти розмову, й ухилявся від першого кроку на цьому шляху, тим більше що нагальність справи здавалася що далі, то більш сумнівною. Я справді змінився; моє здоров’я, що раніше здавалося підірваним, тепер зміцніло; піднімався також і мій настрій, коли його не затьмарювала думка про зловісну обіцянку. Мій батько з радістю спостерігав за цією переміною та міркував, як знайти найкращий спосіб, аби розвіяти залишки моєї печалі, яка іноді поверталася й затьмарювала сонце. В такі хвилини я прагнув цілковитого усамітнення. Всі дні я проводив самотою, сидячи в маленькому човні на озері, слідкуючи за хмарами і дослухаючись до плескоту хвиль, мовчазний та в’ялий. Але свіже повітря і яскраве сонце майже завжди відновлювали мій душевний спокій, і, повертаючись додому, я відповідав на вітання близьких з веселою усмішкою та радісним серцем.

Саме після мого повернення з однієї такої прогулянки батько покликав мене і заговорив:

– Я з радістю помічаю, любий мін сину, що ти знову відчуваєш приємність від колишніх задоволень і, здається, повертаєшся до колишнього себе. Проте ти досі нещасливий і намагаєшся уникати нашого товариства. Деякий час я мучився здогадками про причину, але вчора в мене промайнула думка, і якщо вона справедлива, то я благаю тебе: довірся мені. Нещирість у такій справі не тільки даремна, але може накликати на всіх нас іще більше нещастя.

Я шалено затремтів на такі слова, а батько тим часом вів далі:

– Зізнаюся, я завжди вважав, що твій шлюб із нашою милою Елізабет довершить щастя нашої родини і стане опертям для мене на старість. Ви прив’язані одне до одного з дитячих літ; ви разом навчалися і за своїми схильностями та смаками пасуєте одне одному. Але людська досвідченість сліпа, і те, що я вважаю найкращим шляхом до щастя, можливо, цілком зруйнує його. Ти, либонь, ставишся до неї як до своєї сестри, не маючи жодного наміру зробити її своєю дружиною. Імовірно, ти зустрів іншу дівчину і покохав її; вважаючи себе зв’язаним словом честі з Елізабет, ти намагаєшся притлумити своє почуття, і це, очевидячки, завдає тобі страждань.

– Мій дорогий батьку, не переймайся. Я люблю кузину ніжно та щиро. Я ніколи не зустрічав дівчини, як Елізабет, здатної пробудити в мені найпалкіше захоплення та кохання. Мої надії на майбутнє і всі мої плани пов’язані з цим шлюбом.

– Твої слова з цього приводу, любий Вікторе, дарують мені радість, якої я давно не відчував. Якщо це твої справжні почуття, то ми, безумовно, будемо щасливими, хоч нещодавні сумні події тяжіють над нами. Але я хотів би розвіяти темряву, яка огортає твою душу. Скажи мені, а якщо нам не відкладати вашого шлюбу? Нас причавило нещастя, і нещодавні події забрали в нас спокій, такий потрібний мені у моєму віці та з моїми хворобами. Ти молодий, але я не вважаю, що ранній шлюб, при твоїх статках, завадить здійсненню інших твоїх намірів – не дасть тобі відзначитися та прислужитися людям. Не подумай про те, що я збираюся нав’язати тобі щастя і що відстрочка викличе в мене побоювання. Не розцінюй моїх слів як поганого помислу і відповідай мені, благаю тебе, довірливо та щиро!

Я мовчки вислухав батька і певний час не міг відповісти. Безліч думок промайнуло в моїй голові, і я намагався ухвалити якесь певне рішення. На жаль! Негайний союз із моєю Елізабет вселяв у мене жах та острах. Я був зв’язаний обіцянкою, якої ще не виконав і яку не наважувався порушити, бо коли б я це зробив, які б іще нещастя нависли наді мною та над моєю приреченою родиною? Чи міг я святкувати, коли на шиї у мене висів смертельний тягар, що хилив мене до землі? Я мусив виконати свій обов’язок і дати можливість чудовиську зникнути разом зі своєї подругою, перш ніж сам зможу насолоджуватися щастям у шлюбі, від якого я очікував спокою.

Я згадав також про необхідність поїздки до Англії або ж принаймні тривалого листування з кимось із тамтешніх учених, дослідження та відкриття яких були вкрай необхідні для майбутньої моєї роботи. Другий спосіб отримання необхідних мені відомостей здавався мені повільним та незадовільним; крім того, мене пригнічувала думка, що я маю взятися до своєї ганебної справи в будинку мого батька, що мені доведеться день у день спілкуватися з тими, кого я люблю. Я знав, що може трапитися тисяча неприємностей і найкрихітніша з них здатна розкрити таємницю, яка змусить всіх, хто зі мною пов’язаний, затремтіти від жаху. Я також усвідомлював, що раз у раз втрачатиму самоконтроль і не зможу приховувати ті жахливі почуття, які відчуватиму під час своєї страшної роботи. Я повинен був ізолювати себе від усіх, кого любив, поки виконуватиму її. Якщо вже я почну її, то зможу швидко закінчити і повернути родину до мирного щастя. Якщо я виконаю обіцянку, чудовисько назавжди зникне. А, можливо (так малювалося в моїй нерозважливій уяві), тим часом трапиться яка-небудь катастрофа, що знищить його і назавжди покладе край моєму рабству.

Цими почуттями я й керувався у своїй відповіді батьку. Я висловив бажання відвідати Англію, але приховав справжні причини такого прохання, натомість послався на обставини, які не викликали підозри, і так наполягав на необхідності поїздки, що батько легко погодився. Він радо зауважив, що після тривалого періоду похмурого відчаю, майже божевілля, я здатний радіти майбутній поїздці, і сподівався, що зміна обстановки та різноманітні розваги ще до повернення додому остаточно приведуть мене до тями.

Тривалість своєї відсутності я мав визначити самостійно; вона складе декілька місяців або ж, у найгіршому разі, рік. Батько потурбувався і про мого супутника. Попередньо не сповістивши мене, він домовився з Елізабет і влаштував усе так, що Клерваль мав приєднатися до мене в Страсбурзі. Це заважало усамітненню, такому необхідному для успішного виконання моєї роботи; проте на початку подорожі присутність друга в жодному разі не могла бути перепоною, і я щиро зрадів, що таким чином мені вдасться уникнути численних годин самотніх роздумів, здатних довести мене до божевілля. Ба більше, Анрі міг певною мірою захистити мене від втручання ворога у мої справи. Якби я був сам, чи не почав би він час від часу нав’язувати мені свою бридку присутність, щоб нагадувати про моє завдання або слідкувати за ходом його виконання?

Отож, шлях мій лежав до Англії, і було вирішено, що моє одруження з Елізабет неодмінно відбудеться одразу після мого повернення. Батько, через свої похилі літа, неохоче погодився на відстрочку. Що ж до мене, була лише одна винагорода, яку я обіцяв собі за тяжку й ненависну працю, одна втіха в моїх безмежних стражданнях: то була надія дочекатися дня, коли, звільнений від мерзенного рабства, я зможу просити руки Елізабет і в шлюбі з нею нарешті забути минуле.

Я почав готуватися до поїздки, але одна думка переслідувала мене і виповнювала серце хвилюванням та страхом. На час моєї відсутності я залишав своїх близьких, які й не підозрювали про існування ворога та не могли захиститися від його нападу, а мій від’їзд мав розгнівати його. Але ж він обіцяв прямувати за мною, куди б я не їхав; тож чи не супроводжуватиме він мене до Англії? Сама ця думка була страшною, але водночас заспокійливою, оскільки гарантувала безпеку моїм близьким. Жахала мене інша перспектива – що він, навпаки, не поїде, а залишиться. Впродовж останнього часу я був рабом свого творіння, я діяв під впливом моменту, а тепер інстинкт підказував мені, що демон попрямує за мною і не становитиме загрози для моєї родини.

Був кінець вересня, коли я знову залишив рідну країну. Мандрівка була затіяна на моє власне бажання, а тому Елізабет не заперечувала, проте вона була сповнена хвилювання на саму думку, що горе знову заволодіє мною, а вона буде далеко. Завдяки її піклуванню за супутника я отримав Клерваля, та все одно чоловік залишається сліпим до тисяч життєвих дрібниць, що потребують уваги жінки. Їй кортіло просити мене повернутися чимскоріш, та численні почуття, що суперечили одне одному, змусили її змовчати і попрощатися зі сльозами, але без слів.

Я сів у дорожній екіпаж, заледве усвідомлюючи, куди прямую, і байдужий до того, що діється навкруги. Я згадав тільки – і з якою гіркотою! – про мої хімічні прилади та звелів, щоб їх запакували мені в дорогу. Занурений у найрізноманітніші невтішні думки, я проминув багато прегарних місць, але очі мої втупилися в одну точку і нічого не помічали навкруги. Я міг думати тільки про мету своєї мандрівки й роботу, яка тепер захопить весь мій час.

По декількох днях, які я провів у цілковитій апатії, подолавши багато льє, я прибув до Страсбурга, де дочекався прибуття Клерваля. Нарешті він приїхав. Який же контраст був між нами! Його надихав кожен новий пейзаж, переповнювала радість, коли він спостерігав красу призахідного сонця, але ще більше він радів світанку і приходу нового дня. Він звертав увагу на барви ландшафтів і неба, які постійно змінювалися.

– Ось для чого варто жити! – вигукував він. – Ось як я насолоджуюся життям! Але ти, любий Франкенштайне, чому ти такий пригнічений і засмучений?

І справді, голова моя була зайнята похмурими думками, і я не бачив ні заходу вечірньої зірки, ні золотого світанку сонця, що віддзеркалювалися в Рейні. І ви, мій друже, отримали б набагато більше задоволення, читаючи щоденник Клерваля, який умів відчувати природу й захоплюватися нею, ніж слухаючи мої роздуми. Адже я – нещасне створіння, наді мною тяжіє прокляття, що заступило мені шляхи до радості.

Ми вирішили спуститися Рейном на човні від Страсбурга до Роттердама, а звідти прямувати до Лондона. Всю мандрівку ми пропливали вздовж численних островів, що поросли верболозом, і побачили декілька чудових міст. Ми зупинилися на один день у Манаймі, а на п’ятий день після відплиття зі Страсбурга прибули в Майнц. Нижче Майнца береги Рейну стають дедалі живописнішими. Течія річки прискорюється, і вода звивається між невисокими, але стрімкими, красиво окресленими схилами. Ми бачили численні розвалини замків, що стояли на краю високих і недосяжних прірв, оточені темним лісом. У цій частині Рейну ландшафти на диво розмаїті. То перед вами крутий схил або розвалений замок, що звисає над прірвою, на дні якої біжать темні води Рейну; то зненацька в закруті ріки на мису виринають квітучі виноградники з зеленими пласкими схилами та велелюдні міста.

Наша мандрівка припала на час збору винограду, і, пливучи водою, ми слухали пісні виноградарів. Навіть я, причавлений сумом, обурений похмурими передчуттями, охоче слухав їх.

Я лежав на дні човна і, вдивляючись в безхмарне небо, неначе пив спокій, якого так довго не знав. Якщо навіть мною заволодівали такі почуття, хто зможе описати те, що відчував Анрі? Він неначе опинився в країні чудес і насолоджувався щастям, яке так рідко дається людині.

– Я бачив, – казав він, – найчарівніші краєвиди моєї батьківщини; я відвідав озеро Люцерн та Урі, де сніжні гори майже прямовисно спускаються до води, кидаючи на неї темні непроникні тіні, які надавали б озеру похмурого вигляду, якби не веселі острівці, що радували погляд; я бачив ці озера в бурю, коли вітер здіймався та закручував водяні вихори, тож можна було собі уявити справжній смерч на просторах океану; я бачив, як хвилі билися в підніжжя гори, де сніговий обвал одного разу заскочив священика з дружиною, – подейкують, їхні передсмертні крики досі чутні в завиванні нічного вітру; я бачив гори Ля Вале та Пей де Во; і все-таки тутешній край, Вікторе, подобається мені більше за всі наші чудеса. Швейцарські гори величніші для мене, але шарм схилів ріки незрівнянний ні з чим, що я бачив раніше. Поглянь на замок, який завис онде над прірвою, або на той, на острові, що майже цілком заховався у листі дерев; а ось виноградарі повертаються зі своїх виноградників; а он селище, що ховається в брижах гір. О, звісно, дух-охоронець цих місць має душу, співзвучнішу людині, ніж духи, що нагромаджують льодовики чи живуть на неприступних гірських вершинах нашої батьківщини.

Клерваль! Любий мій друже! Я й зараз із захватом повторюю твої слова і вихваляю тебе, як ти на те й заслуговуєш. Це була людина, неначе народжена «в самій поезії природи» [20]. Його бурхлива, захоплива фантазія стримувалася чуттєвістю його серця. Він був здатен палко кохати, а в дружбі він виявляв таку відданість, яка, якщо вірити життєвій мудрості, існує лише в нашій уяві. Але людська краса не могла цілковито заполонити його палку душу. Природу, якою дехто лише милується, він пристрасно любив:

…Бурхливий водоспад

Захоплював його, висока скеля,

І гори, і густі похмурі хащі,

Всі барви їхні й обриси чіткі

Його насичували, як палке кохання,

Котре не потребує ні прикрас,

Ні мудрих доводів, ані краси,

Яка милує око… [21]

Де ж він тепер? Невже ця чудова людина щезла без сліду? Невже цей гострий розум, це багатство думок, ця дивовижна й невичерпна уява, що творила цілі світи, які залежали від життя творця свого, – невже це все загинуло? Невже тепер він живе лише в моїй пам’яті? Ні, це неправда; твоє тіло, таке довершене й красиве, перетворилося на попіл, але твій дух досі залишається розрадою твоєму нещасному другові.

Прости мені ці скорботні почуття; мої слова – всього-на-всього слабка данина незліченним чеснотам Анрі, але вони заспокоюють моє серце, втамовують біль, який викликає пам’ять про нього. Тепер я продовжу свою розповідь.

За Кельном ми спустилися на рівнини Голландії; залишок нашого шляху ми вирішили подолати сушею, оскільки вітер був зустрічним, а течія занадто слабкою, щоб допомагати нам. У цьому місці мандрівка стала не такою цікавою (я маю на увазі красу природу), але вже за декілька днів ми прибули до Роттердама, звідки продовжили свій шлях морем до Англії. Одного ясного ранку наприкінці грудня я вперше побачив білі скелі Британії. Береги Темзи являли собою цілковито нові для нас краєвиди: вони були пласкими, але родючими; майже з кожним містечком була пов’язана якась легенда. Ми побачили форт Тильбюрі та згадали іспанську Армаду; потім Грейвсенд, Вулвіч і Гринвіч – місця, про які я чув на батьківщині.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю