Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"
Автор книги: Мэри Шелли
Соавторы: Роберт Стивенсон
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)
Усьому приходить кінець, врешті заповнюється навіть наймісткіша ємність, і оте тривале накопичення злого в мені остаточно зруйнувало рівновагу моєї душі. Однак того дня це мене не стривожило. Падіння це видавалося мені природним, наче повернення в ті дні, коли я робив свої відкриття. То був гарний ясний січневий день, коли де-не-де сніг під ногами починає танути і трохи волого, але небо над головою безхмарне. Риджент-парк був повен зимового щебетання й солодкуватих весняних пахощів. Я присів на лаві, що стояла на сонечку, тваринне в мені ласо облизувало спогади, а духовне ж трохи задрімало, обіцяючи щире каяття, але збиралось розпочати каятися трохи згодом, не тепер. Кінець кінцем, думалося мені, я ж такий самий, як і люди, що оточують мене, а потім я вдоволено посміхнувся, порівнюючи власну благочесність із їхньою ледачою безтурботністю. І саме після цієї марнославної думки я відчув напад млості, мене страшенно занудило, і здавалось, тіло моє переламається навпіл. Потім це пройшло, я відчув себе кволим, а коли слабкість минулася, то почав усвідомлювати, що характер моїх думок змінився, з’явилася більша розкутість, презирство до небезпеки, свобода від будь-яких зобов’язань. Я подивився на себе: одяг звисав на моєму зменшеному тілі безформним мішком, а рука на коліні була кістлява й волохата. Я знову став Едвардом Гайдом. За хвилину до цього я був заможною людиною, інші мене любили і поважали, вдома на мене чекав обід, і ось я зробився вигнанцем, якого всі переслідують, бездомним, викритим убивцею, якого чекає лише одне – шибениця.
Мій розум похитнувся, але не полишив мене. Більш ніж декілька разів до того я помічав, що коли я перебуваю в своїй другій подобі, всі мої здібності ніби загострюються, я стаю гнучкішим у своїх рішеннях, і там, де Джекіл, можливо, отримав би поразку, Гайд виявлявся на висоті. Мої ліки залишилися замкненими в кабінеті. Як же мені їх звідти дістати? І я, стиснувши скроні руками, взявся розв’язувати це питання. Я власноруч замкнув бічні двері. Якби ж я наважився зайти через будинок, мої власні слуги відправили б мене на шибеницю. Я збагнув, що мушу діяти чужими руками, й на думку мені спав Леньйон. Тільки ж як до нього дістатися? Як його переконати зробити те, що мені потрібно? Хай навіть мені пощастить і мене не схоплять на вулиці, але ж як я маю поводитися в його присутності? Як я, невідомий і неприємний гість, переконаю славетного лікаря викрасти дослідні матеріали в його колеги, доктора Джекіла? І тоді я згадав, що від мого першого «я» одна риса таки лишається в мене: я можу писати своїм власним почерком. І тільки-но спалахнула ця перша зірочка, весь шлях, за яким я прямуватиму, освітився від початку й до кінця.
Слідом за тим я впорядкував свій одяг, наскільки це було можливо, зупинив проїжджий екіпаж і попрямував до готелю на Портленд-стріт, назву якого, на щастя, я пам’ятав. Побачивши мене (а я справді мав кумедний вигляд, хоч той одяг вкривав людину з трагічною долею), візник не зміг стримати сміху. Я подивився на нього з такою диявольською люттю, що, на його щастя, посмішка зникла з його обличчя, та ще більшою мірою на моє щастя, бо наступної миті я міг би скинути його з екіпажа. Коли я ввійшов до готелю, погляд у мене був такий зловісний, що всіх навколо пройняв дрож, служники не зважувалися навіть перезиратися в моїй присутності. Улесливо виконуючи мої накази, вони провели мене до окремої кімнати і принесли все необхідне для письма. Гайд, що перебував у небезпеці, для мене був новим створінням, він поводився несподівано: його трусила надзвичайна лють, він був ладен убивати, йому кортіло когось мучити. Однак ця істота була хитрою, великим зусиллям волі вона опанувала себе й написала два важливі листи: один – до Леньйона, другий – до Пула, і щоб отримати неспростовний доказ того, що листи відправлено, наказала відіслати їх як рекомендовані.
Решту дня Гайд просидів біля коминка в кімнаті готелю, гризучи собі нігті; тут він пообідав наодинці зі своїми страхами, і видно було, як офіціант здригається від одного лише його погляду. Коли на місто опустилася ніч, Гайд забився в куток закритого кеба і їздив вулицями міста туди-сюди. Я пишу «він», бо не можу сказати «я». Це дитя пекла не мало нічого людського, в ньому жили тільки страх і ненависть. Коли йому здалося, що така нескінченна їзда без мети починає викликати підозру у візника, він відпустив кеб і рушив пішки, плутаючись у завеликому одязі, привертаючи увагу всіх вечірніх перехожих, в його душі розросталася буря. Він квапливо йшов, гнаний страхом, буркотів щось сам до себе, прокрадався крізь найбезлюдніші провулки і лічив хвилини, які ще лишалися до опівночі. Одного разу до нього заговорила жінка, здається, пропонуючи купити коробочку сірників. Він ударив її в обличчя, й вона впала.
Коли я знову зробився собою в Леньйоновій оселі, жах мого давнього друга, певно, подіяв на мене, хоч маю зізнатися, що це була лише крапля в морі огиди, з якою я згадував про кілька минулих годин. Зі мною відбулися зміни. Я більше не боявся шибениці, я боявся лише одного – що я знову можу перетворитись на Гайда. Наче в тумані я вислухав Леньйонів вирок, наче в тумані повернувся додому й ліг спати. Після жахів дня, цілковито знеможений, я поринув у такий глибокий сон, що його не змогли перервати навіть кошмарні сновидіння. Вранці я прокинувся приголомшеним, виснаженим, але підкріпленим. Мене досі лякала думка про того звіра, що спав у мені, я його ненавидів і, звісно ж, усе ще не встиг відійти від жахіть попереднього дня. Але тепер я знову був удома, у власному будинку, де всі мої ліки були під рукою, і тому в душі моїй разом із вдячністю за порятунок заясніла надія.
По сніданку я не кваплячись прогулювався подвір’ям, із насолодою вдихаючи прохолодне повітря, коли раптом знову відчув симптоми, які важко змалювати, що передували перевтіленню, і щойно встиг я сховатись у кабінеті, як мене вже знову роздирали жахливі пристрасті Гайда. Цього разу лише подвійна доза препарату дала мені змогу стати собою, але, на жаль, за якихось шість годин, коли я сумно сидів біля коминка, я знову відчув напад гострого болю, і ліки довелося вживати ще раз. Невдовзі потому я вже міг зберігати подобу Джекіла тільки ціною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все нові дози препарату. Будь-якої години дня чи ночі я міг відчути зловісні симптоми; ба більше, заснувши чи навіть просто закунявши на хвильку в кріслі, я неодмінно прокидався Гайдом. Під тягарем цього нескінченного і неминучого прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як мені здавалося, знести було понад людські сили. Я перетворився на істоту, яку з’їдає гарячка, разом із тілом згасав і розум, мене поглинула єдина думка: я боявся сам себе.
Коли я засинав чи коли чергова доза ліків не спрацьовувала, то, майже не відчуваючи самого перетворення (болісні симптоми день у день ставали дедалі менш помітними), я робився істотою з уявою, повною жахливих образів, з душею, що кипіла від безпричинної ненависті, і з тілом, що, здавалося, ось-ось розірветься від люті. Ввижалося, що сила Гайда росте від того, що Генрі Джекіл слабшає. Тепер вони ненавиділи один одного з однаковою силою. Для Джекіла ненависть існувала на рівні інстинкту. Нині він бачив повну зіпсованість істоти, яка розділяла з ним частку свідомості і з якою він був пов’язаний аж до смерті, але хоч така спільність завдавала йому гірких страждань, тепер він сприймав сповненого енергії Гайда як щось не тільки диявольське, але й неприродне. Приголомшувало те, що безформна твань заговорила, що порох набув здатності грішити, що мертве й безформне перебрало обов’язки живого. Жах пройняв наскрізь його плоть, у якій зроджувалося, бубоніло і рвалося назовні зло, що в хвилини слабкості або дрімоти переборювало її й виштовхувало в небуття, а саме ставало до життя.
Зненависть Гайда до Джекіла була трохи іншою. Страх перед шибеницею раз у раз спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до підлеглого становища частини замість цілої особи. Але він ставився з огидою до такої ситуації, як, зрештою, і до самого Джекіла, який зараз був у відчаї, тож висловлював своє невдоволення, як тільки міг. Звідси оті його мавпячі витівки, як зроблені моїм почерком блюзнірські написи на берегах моїх книжок, або ж спалення листів чи знищення портрету мого батька. І якби не страх перед смертю, він давно знищив би себе, щоб заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навіть я, холонучи на саму думку про низькість Гайда і розуміючи, як він боїться, що я вб’ю його, наклавши руки на себе, відчував до нього жаль.
Немає ані потреби, ані часу, якого мені лишилося небагато, продовжувати цей опис далі. Ніхто досі не відчував таких мук, не зазнавав такої покари; однак із часом моя душа… ні, не те щоб відчула полегшення, але притупилася й призвичаїлася до відчаю, і моє покарання могло б протривати роки. Але на мене впало ще одне, останнє нещастя, яке остаточно позбавляє мене власної зовнішності і вдачі. Мій запас солі, якого я не поновлював від часу першого досліду, добіг кінця. Я послав по нову партію і скомпонував ліки: рідина закипіла, змінила колір один раз, але другої зміни кольору не відбулося. Я випив її, та необхідного ефекту не сталося. Пул вам розкаже, як я змусив його обшукати весь Лондон, та все марно. Нині я переконаний, що в першій партії мого порошку була якась домішка і що саме ця невідома речовина й робила препарат дієвим.
З того моменту минуло близько тижня, і зараз я закінчую свою оповідь під дією препарату, скомпонованого з останніх запасів. Я востаннє, наче якесь диво, бачу в дзеркалі обличчя Генрі Джекіла (як прикро воно змінилося!). Я не можу далі зволікати із завершенням цього рукопису, бо ж досі він зацілів тільки завдяки поєднанню щасливого випадку і моєї великої обережності. Якщо перевтілення захопить мене за написанням цього листа, то Гайд пошматує його тієї ж миті. Але якщо певний час спливе по тому, як буде поставлено останню крапку, то Гайдовий егоїзм і його дивовижна зосередженість виключно на самому собі, можливо, й порятують рукопис від його мавпячої люті. Наш спільний фатум перемінив і розчавив і його теж. За півгодини, коли я, цього разу назавжди, перекинуся на ненависну мені особистість, знаю, що я або сидітиму в кріслі, тремтячи й схлипуючи, або ж мірятиму кроками кімнату (цей мій останній притулок на землі), дослухаючись до кожного звуку й чекаючи настання неминучої відплати. Чи помре Гайд на шибениці? Чи знайде в собі відвагу звільнитися самому в останню хвилину? Це тільки Бог відає, мені ж байдуже, бо моя смерть настане вже скоро, і все, що трапиться далі, мене вже не стосуватиметься. Зараз я покладу ручку, заклею конверта з моїм зізнанням, і тоді завершиться життя вашого нещасливого друга ГЕНРІ ДЖЕКІЛА.
Мері Шеллі. Франкенштайн, або сучасний Прометей
Лист перший
Санкт-Петербург, 11 грудня 17…
Місіс Савіль, Англія
Ти зрадієш, коли почуєш, що початок тієї справи, до якої ти так вороже ставилася, не мав жодних поганих наслідків. Я дістався на місце ще вчора і спершу хочу завірити любу сестру про своє щасливе прибуття і про те, як зростає впевненість в успіху моєї справи.
Я вже заїхав далеко на північ від Лондона і, блукаючи вулицями Петербурга, відчуваю, як холодний північний вітер виграє на моїх щоках, підбадьорює та наповнює задоволенням. Чи знайоме тобі це відчуття? Цей вітер, що блукає краями, куди я так прагну, приносить мені передчуття льодових нив. Натхненні вітром надії, мої бажання стають дедалі яскравішими і жвавішими. І даремно я намагаюся переконати себе, що там, де полюс, є лише холод та печаль, – він постає в моїй уяві як місце краси та насолоди. Там, Маргарет, сонце ніколи не заходить, широкий диск, ледве випинаючись із-за обрію, розсіює нескінченне сяйво. Там (із твого дозволу, сестро, довірюся словам поважних мореплавців) немає ні снігу, ні морозу, тож, ідучи по тихому морському простору, ми дістанемося країни такої краси і дивини, що жодна із відомих земних країн не може зрівнятися. Її розкіш, її пишноту можна без перебільшення назвати природним феноменом, як ті небесні чудеса. Що ж можна очікувати від країни вічного світла? Саме там я можу відкрити незбагненні сили, що ваблять до себе магнітну стрілку і керують тисячами астрономічних явищ, лише одна така подорож дасть змогу пояснити незбагненні природні суперечності. Я зможу погамувати свою цікавість хоча б часточкою небаченого досі світу і зможу пройти по землі, де ще не ступала нога людини. Це вабить мене і допомагає подолати страх небезпеки та смерті, а також схиляє до початку нелегкої подорожі із задоволенням малого хлопчака, коли він ступає у човен разом зі своїми товаришами і відкриває для себе невідомі води рідної ріки. Проте передбачаю, що ці сподівання можуть виявитися хибними, але ти можеш уявити неоціненний внесок у поступ нашого покоління і всього людства, якщо я прокладу шлях через полюс у ті краї, досягти яких можливо лише за стільки місяців, або з’ясую секрет магніту саме завдяки такій подорожі.
Всі ці роздуми розвіяли те занепокоєння, з яким я починав свого листа, і я відчуваю, як моє серце наповнюється ентузіазмом, що підносить мене до небес, і нічого так швидко не заспокоює розум, як твердо вибрана мета, – це момент, коли душа сплітається в одне ціле з розумом. Ця експедиція була моєю мрією з самого малечку. Я пристрасно читав книжки про численні подорожі через моря, що оточують полюс, із метою освоєння північної частини Тихого океану. Ти, певно, пригадуєш, що в бібліотеці нашого дядечка Томаса була ціла колекція книжок про подорожі та відкриття. Моє навчання нікого не цікавило, але я щиро захопився читанням. Усі ті томи, якими я зачитувався вдень та вночі, ще посилили моє розчарування, коли я дізнався, що не зможу розпочати морське життя: батько на смертному ложі суворо заборонив дядькові відпускати мене в подорож.
Коли твори поетів посіли місце в моїй душі, коли вони підіймали мене до небес, мрія про море відходила на другий план. Я і сам став поетом і рік прожив у раю, створеному власною уявою; я мріяв, що моє ім’я буде викарбуване у святому храмі поряд із Гомером та Шекспіром. Ти все знаєш про мою поразку і те розчарування, яке я стерпів. Але саме тоді, ставши спадкоємцем нашого кузена, я знову згадав дитячі мрії.
Відтоді як я замислив свою подорож, уже минуло шість років. Чітко і виразно пам’ятаю ту мить, коли я вирішив присвятити себе цій величній меті. Я вимотував себе болем заради того, щоб загартувати тіло. Я декілька разів супроводжував у Північному морі рибалок, що полювали на китів; я добровільно піддавався випробуванню холодом, голодом, спрагою та недосипанням; на судні я протягом дня часто працював важче, ніж будь-хто із матросів, а вночі присвячував себе вивченню математики, медицини та інших природничих наук, із яких мореплавець може взяти безліч практичних знань. Двічі я наймався як помічник шкіпера на китоловних судах Гренландії і маю зазначити, що з цим завданням я чудово впорався. Тоді, коли капітан запропонував мені посаду другого помічника на борту судна і наполягав на моїй згоді, я відчув гордість за свою працю, яку так високо оцінив капітан. І зараз, Маргарет, чи не заслуговую я на те, щоб зробити дещо визначне? Моє життя могло минати легко і в розкоші, проте я бажаю проміняти комфорт на визнання, на славу. О, якби ж то пролунав згори натхненний голос! Моя мужність та рішучість не викликають жодних сумнівів, але надія моя хитка, і буває так, що мій дух не такий уже й незламний. Зараз я передчуваю довгу і нелегку подорож, у якій мені знадобиться вся твердість духу: я відчуваю поклик надихати не лише інших, а подеколи й себе самого – саме тоді, коли мій дух ослабне.
Саме зараз найкраща пора для подорожей Росією. Тут сани такі швидкі, що пролітають над снігом; і мені здається, що такий спосіб пересування кращий, аніж ті поштові карети, що заполонили вулиці в рідній Англії. Холод не такий уже й страшний, звісно, якщо ти вдягнений у хутро; такий одяг я вже маю у своєму гардеробі, оскільки існує велика відмінність між прогулянками по палубі та сидінням протягом багатьох годин, коли кров у жилах стигне. Я не маю жодного наміру змарнувати своє життя, замерзнувши між Санкт-Петербургом та Архангельськом. Я вирушаю туди уже за три тижні; маю намір найняти корабель – це буде легко зробити, сплативши певну суму грошей власнику, а також підібравши команду із моряків серед тих, хто займається китоловною справою. Я не планую виходити в море аж до самого червня; от тільки коли я повернусь? О моя люба сестро, як мені відповісти на це питання? Якщо все буде добре, то багато, багато місяців, а можливо й років, промине до того часу, як ми з тобою зустрінемось. Якщо моя справа закінчиться поразкою, ти, можливо, побачиш мене скоро – або ніколи. Бувай, моя люба, чарівна Маргарет. Нехай благословить тебе Господь і буде милостивим до мене, щоб я зміг знову і знову дякувати за всю твою любов і доброту.
Твій люблячий брат
Роберт Волтон
Лист другий
Архангельськ, 28 березня 17…
Місіс Савіль, Англія
Тут для мене, неначе закованого в кайдани холоду і морозу, час спливає дуже повільно. Я вже зробив другий крок назустріч своїй цілі – найняв судно і здійснюю відбір моряків; ті, яких я уже найняв, здаються мені надійними та, безсумнівно, відважними особистостями.
Проте є лише одне, чого я досі позбавлений, і відчуваю зараз як найбільше зло: в мене немає друга, Маргарет. Коли я наповнююся сподіванням успіху, тут немає нікого, з ким я міг би розділити свій ентузіазм; якщо мене охоплює хвиля розчарування, немає нікого поруч, хто міг би мене підтримати. Я виводжу на папері свої думки, це правда, але в цьому немає і крихти спілкування. Я прагну товариства людини, яка б співчувала мені, яка б розуміла мене з півслова. Ти можеш уважати, що я романтик, моя люба сестро, але я так гостро відчуваю потребу в другові! Немає поруч нікого, хто мав би добру і водночас безстрашну душу, а також допитливий розум, із ким ми були б такі схожі у смаках, хто б міг внести корективи в мої плани або похвалити їх. Як такий друг міг би виправити помилки твого бідолашного брата! Я гарячкую при ухваленні рішень і занадто нервую, коли стикаюся зі складнощами. Але все-таки найприкріше, що навчався я самотужки: перші чотирнадцять років мого життя я пробігав, як дикун, не читаючи нічого, крім пригодницьких оповідань із бібліотеки нашого дядька Томаса. В тому віці я захопився відомими поетами нашої країни, але запізно збагнув переваги вивчення іноземних мов, поклавшись на знання однієї – рідної. Зараз мені двадцять вісім, і я, правду кажучи, освічений гірш, ніж більшість школярів у віці п’ятнадцятьох років. Правда, я багато міркував, і більшість моїх думок були і далекосяжнішими, і мрійливішими, ніж їхні, і гармонійнішими (як деякі митці звик лице називати); та я дуже потребую друга, який не засуджував би мій романтизм і в той самий час був би достатньо владним, аби скеровувати мене. Проте всі мої нарікання марні; звісно, ні посеред океану я не знайду жодного друга, ні навіть у Архангельську, серед торгівців та моряків. Хоча і вони – купці та моряки – так само наділені почуттями, притаманними людській натурі.
Старпом на моєму кораблі – на диво відважна та винахідлива особистість; він відчайдушно прагне прославитися, або краще сказати – бажає досягти успіху в сфері, яку обрав. Він англієць і, незважаючи на деякі національні та професійні упередження, не пом’якшені культурою, наділений справжніми людськими чеснотами. Вперше я зустрів його на борту китобійного судна; як потім з’ясувалося, він залишився без роботи, і я з легкістю переконав його приєднатися до моєї справи.
А шкіпер – людина виняткових особистих якостей і вирізняється своєю добросердістю та лагідністю. Все це, в поєднанні з чесністю та неабиякою мужністю, прихилило мене до нього. Молодість моя промайнула на самоті; мої найкращі роки були наповнені твоєю ніжністю та жіночим вихованням, тож відбились на становленні мого характеру більше, ніж я міг уявити, і це призвело до того, що зараз я не можу терпіти грубість, яка зазвичай присутня на суднах. Я ніколи не вважав, що грубість необхідна, і, почувши, що він, моряк, зміг здобути повагу до себе своєю добротою, я остаточно вирішив, що мені випадає чудова нагода запросити таку людину на своє судно. Спершу я почув, як у романтичній манері про нього відзивалася одна леді, яка зобов’язана йому своїм щасливим життям. Коротенько розповім тобі цю історію. Декілька років тому він закохався в молоду і привабливу росіянку із незаможної родини і, накопичивши достатню суму грошей, постав перед її батьком із пропозицією взяти з дівчиною шлюб. Звісно, той погодився на об’єднання молодих у священному союзі. Парубок побачив свою наречену за день до церемонії, але вона кинулася йому до ніг, заливаючись слізьми, благаючи пощадити її, і одночасно зізналася, що покохала іншого, який був настільки бідний, що її батько ніколи б не погодився на їхній шлюб. Мій великодушний друг так перейнявся розповіддю дівчини, що, дізнавшись ім’я її коханого, вирішив не заважати їхньому щастю. До цього часу він уже придбав на накопичені гроші ферму, яку обладнав на власний смак; але і її, і решту невитрачених грошей він вирішив віддати своєму недавньому супернику і сам звернувся до батька дівчини з проханням благословити шлюб, але вже не з ним. Проте поважний батько відмовив йому, оскільки вважав себе пов’язаним із ним обіцянкою, і парубок вирішив не повертатися в їхні краї, аж доки не довідається, що його колишня наречена вийшла заміж за свого коханого. «Який же він шляхетний!» – вигукнеш ти. Так, він такий; але зовсім не освічений: він без’язикий, як турок, і часом поводиться безвідповідально, тож на цьому тлі його вчинок здається ще дивовижнішим, проте інтерес і симпатії, які б він міг викликати при зустрічі в людині, на ділі значно менші.
Не думай, що я маю сумніви щодо правильності свого рішення через легкодушні скарги на відсутність друга, якого, може, і не судилося мені взагалі. Воно викарбуване навіки, немовби фатум, що не може бути змінений за жодних обставин, а початок моєї подорожі затримується лише через погодні умови, які не дозволяють вирушити в море. Цьогорічна зима видалася на рідкість суворою, але весна, що от-от увійде в свої володіння, обіцяє гарну погоду та видається ранньою, а це означає, що, можливо, я відпливу раніше, ніж задумав. Я вже не поспішатиму із прийняттям рішень – тобі добре відома моя натура, – бо коли від мене залежить безпека інших людей, я вмію чинити обачно.
У мене бракує слів, щоб передати тобі свій захват від того, що очікує мене в найближчому майбутньому. Неможливо описати тобі почуття, що переповнюють мене: і радість, і разом із тим певне хвилювання, що передує моєму відплиттю. Я планую відпливати в невідомі землі, в край туманів та снігу, проте, звичайно, я не стану вбивати альбатросів; тому не турбуйся за мене, я не повернуся хворим та розбитим, як давній мореплавець [6]. Ти всміхнешся на це порівняння, але хочу розкрити тобі маленький секрет: я відчуваю пристрасний потяг до небезпечних таємниць океану, який приписую впливу автора цього твору – одного з найкращих сучасних поетів. У глибині душі живе щось, досі не зрозуміле мені. Я працьовитий і практичний, терплячий та старанний робітник, але поруч із цим усі мої задуми пронизані любов’ю до прекрасного і вірою в чудеса, які манять мене далеко від прокладених доріг, у ті невідомі простори, в незвідані краї, які я бажаю дослідити. Але, повертаючись до земних роздумів, я весь час гадаю, чи зустрінемось ми знову, потому як я подолаю безкраї моря і повернуся через південну протоку між Африкою та Америкою? Не смію навіть сподіватися на такий успіх, але і не хочу думати про щось інше. Пиши мені, як матимеш нагоду, і, можливо, я отримаю листи тоді, коли вони мені знадобляться, щоб підбадьорити. Я ніжно люблю тебе. Згадуй про мене з любов’ю, навіть якщо жодної звістки більше не буде про мене.
Твій люблячий брат
Роберт Волтон
Лист третій
7 липня 17…
Місіс Савіль, Англія
Люба сестро,
Я пишу поспіхом, тож ти отримаєш усього декілька слів, бо хочу сказати, що зі мною все гаразд і я просуваюся далі в своїй подорожі. Цей лист дістанеться Англії із торговим судном, яке вирушає з Архангельська; ті люди щасливіші за мене, бо я ще, напевно, протягом декількох років не побачу рідної землі. Та, незважаючи ні на що, я в гарному гуморі: мої моряки такі відважні та рішучі в досягненні поставленої перед ними мети, що не лякаються льодових брил, які пропливають за бортом судна, – цих передвісників небезпек, які чатують у краях, куди ми так відчайдушно прагнемо. Ми вже досягли верхніх широт; і хоча за календарем уже середина літа, але, звісно, воно тут не таке тепле, як в Англії, проте я відчуваю його, на що, правду кажучи, навіть і не сподівався тут.
За весь час нашої мандрівки нічого такого, що заслуговувало б на твою увагу, не сталося. Один або двоє шквальних вітрів, пробоїна в судні – ті незначні події, які навіть не закарбовуються в пам’яті досвідчених моряків, і я сподіваюся, що нічого серйознішого не трапиться за решту мандрівки.
До побачення, люба Маргарет. Хочу запевнити тебе і себе також, що я не стрибатиму в обійми небезпеки. Я залишатимусь холоднокровним, наполегливим та розсудливим.
Передчуваю, що успіх винагородить мене. А чому б ні? Я вже зайшов так далеко, проклавши шлях через моря, де лише зірки були свідками мого тріумфу! Чому б мені не пройти далі, далі до неприручених досі, але покірних просторів? Що може зупинити відважного і вольового чоловіка?
Моє серце переповнюють почуття. Але я мушу закінчувати. Нехай Господь благословить тебе, люба сестро!
Р. В.
Лист четвертий
5 серпня 17…
Місіс Савіль, Англія
Нещодавно стався випадок, який видається мені настільки дивним, що я не можу змовчати про нього, хоча не виключено, що видасться нагода побачитися нам раніше, ніж ти прочитаєш цього листа.
Минулого понеділка (31 липня) ми практично повністю були оточені кригою, яка взяла нас у полон, залишаючи незначний просвіт для подальшого ходу. Ситуація, що склалася, була не просто небезпечною, а по-справжньому лякала, оскільки туман повністю огорнув усе навкруги. З цієї ж причини ми лягли у дрейф, сподіваючись на зміни в атмосфері та кращі погодні умови.
Близько другої години туман наче розсіявся, і ми побачили захопливу картину: засніжені простори нерівного льоду розкинулися навсібіч, і здавалось, їм не було ні кінця, ні краю. Деякі мої супутники скрикнули від подиву, та і я, правду кажучи, був охоплений страхом, аж зненацька ми забули про все – перед нашими очима постала дивна картина. На відстані приблизно півмилі ми побачили низькі запряжені собаками сани, що прямували на північ; в санях сиділо створіння, схоже на людину, але неймовірно велику, і керувало собаками. Ми спостерігали за цим створінням у підзорну трубу, допоки його слід не пропав у безкраїх льодових засніжених просторах. Побачене видовище безмірно здивувало нас. Ми були, як нам здавалося, на відстані багатьох миль від найближчої землі, але така неочікувана поява людини, скоріш за все, вказувала на те, що не так уже й далеко ми запливли. Заковані льодом, ми не мали змоги попрямувати за тим, кого ще хвилину тому роздивлялися з такою цікавістю. А приблизно за дві години ми почули шум моря; поночі вода проламала кригу й вивільнила з полону наш корабель. Але, побоюючись зіштовхнутися з величезними брилами льоду, які зазвичай з’являлися потому, як лід проламувався, ми пролежали у дрейфі аж до ранку. Весь цей час я вирішив присвятити відпочинку.
Вже вранці, тільки-но почало світати, я вийшов на палубу і побачив матросів, які жваво розмовляли з кимсь у морі. І справді, поблизу корабля, на величезній льодовій брилі, стояли сани, схожі на ті, які щойно вчора ми бачили і які, ймовірно, вночі дрейфували на льодовій брилі попереду нас. Лише один собака з усіх залишився живим; а ще був чоловік, якого моряки вмовляли зійти на борт судна. Він не був схожий на дикуна, мешканця безлюдного острова, за своєю зовнішністю він радше нагадував європейця. Тієї миті, коли я з’явився на палубі, шкіпер промовив: «Ось наш капітан, і він у жодному разі не дозволить вам загинути у відкритому морі».
Після цих слів незнайомець звернувся до мене англійською, проте з іноземним акцентом:
– Перш ніж я зійду на борт вашого корабля, чи можу я дізнатися, куди він прямує?
Можеш уявити, яким було моє здивування, коли я почув таке питання від особи, яка була за крок від загибелі й повинна була вважати мій корабель тією соломинкою, яка може врятувати її життя – найдорожче, що може бути на землі. Я відповів, що ми дослідники і прямуємо на Північний полюс.
Така відповідь, гадаю, задовольнила незнайомця, і він погодився піднятися на борт судна. Святий Боже! Якби ж ти тільки бачила, Маргарет, цю людину, яку ще й доводилося вмовляти врятуватись, тоді б твій подив не мав меж. Руки й ноги незнайомця були страшенно обморожені, і до того ж він був цілком виснажений. Ніколи ще в житті я не бачив людини в такому жахливому стані. Ми спробували провести його до каюти, але йому одразу ж забракло свіжого повітря, і він втратив свідомість. Тому ми винесли його на палубу та привели до тями, розтираючи коньяком; нам вдалося влити йому в рот зігріваючого напою, і він зробив декілька ковтків. Тільки-но проявилися перші ознаки життя, ми загорнули його в найтеплішу ковдру, яку тільки змогли знайти на кораблі, та поклали поруч із гарячою трубою, що вела з камбуза. Потихеньку він оговтувався, з’їв маленьку порцію супу, і його тіло одразу ж наповнилося силою.
Минуло два дні, перш ніж він достатньо зміцнів і зміг заговорити до нас. Але я хвилювався, що всі випробування, яких він зазнав, могли позбавити його здорового глузду, і коли він потроху прийшов до тями, я звелів, щоб його перенесли до мене в каюту, аби я міг особисто доглядати за ним.
Ще ніколи я не зустрічав такої цікавої людини; зазвичай погляд незнайомця видавався мені диким і практично безтямним, але достатньо було комусь до нього лагідно звернутися або із чимось трошки допомогти, як одразу його обличчя осявала така мила, добра усмішка, якої я ні в кого не зустрічав. Здебільшого він був похмурим і пригніченим, а подеколи гучно скреготав зубами, наче від нестерпного болю та страждань, які перетривав.




























