Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"
Автор книги: Мэри Шелли
Соавторы: Роберт Стивенсон
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)
І я показав йому приклад, сівши на своє звичайне місце і намагаючись поводитися настільки невимушено, наскільки це дозволяли пізня година, мої думки та жах, що вселяв у мене мій відвідувач.
– Я прошу мене вибачити, докторе Леньйон, – відповів він досить увічливо, – ви маєте рацію. Моє нетерпіння поступається місцем моїй чемності. Я прийшов сюди на прохання вашого колеги доктора Генрі Джекіла, він просив мене залагодити одну справу. Наскільки я зрозумів…
Він зупинився і підніс руку до горла, і, незважаючи на всю його зібраність, я бачив, що він намагається приборкати істерику.
– Наскільки я зрозумів, шухляда…
Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на меті швидше задовольнити й власну цікавість.
– Ось вона, сер, – промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла на підлозі біля столу, досі загорнута у простирадло.
Він кинувся до неї, але одразу ж зупинився і схопився руками за серце. Я почув скреготіння його зубів і побачив судомні рухи його щелеп. Його обличчя мало такий страхітливий вигляд, що я почав непокоїтися і за його життя, і за його здоровий глузд.
– Заспокойтеся, – порадив йому я.
Він посміхнувся до мене якоюсь жахливою посмішкою, а далі з відчайдушною рішучістю зірвав простирадло. Побачивши, що лежить у шухляді, він так гучно схлипнув з величезним полегшенням, що я скам’янів. Але вже наступної миті запитав мене, цілковито контролюючи свої почуття:
– У вас немає часом мірчої склянки?
Я підвівся з певним зусиллям і передав йому те, що він просив.
Відвідувач подякував усмішкою й кивком голови, відміряв кілька крапель червоної рідини й додав один із порошків. Коли кристали почали розчинятися, суміш, що спочатку була яскраво-червоною, стала світлішати, над рідиною лускались бульбашки, і з’явилася хмарка пари. Раптом булькання припинилося, розчин став темно-пурпуровим і знову почав світлішати, повільно перетворюючись на світло-зелений. Мій гість, що уважно стежив за цими змінами, усміхнувся, поставив мензурку на стіл, а тоді обернувся і пильно подивився на мене.
– А тепер, – сказав він, – лишається з’ясувати, чи будете ви мудрим. Чи будете ви розважливим. Чи дозволите взяти цю склянку й піти з вашого дому без подальших пояснень. Чи над вами візьме гору невситима цікавість? Подумайте, перш ніж відповісти, бо я зроблю так, як ви скажете. Вирішите одне, тоді залишитеся таким, як і досі, ані багатшим, ані мудрішим, коли не вважати допомогу, надану людині, що перебувала в смертельному відчаї, багатством для душі. А вирішите інше, тоді вам відкриється нова галузь знання, нові шляхи до слави та влади лежатимуть перед вами, тут, у цій кімнаті, негайно ж; зір ваш буде вражений дивом, яке похитне вашу невіру в сатану.
– Сер, – відповів я, намагаючись говорити якомога спокійніше, що зовсім не відбивало мого тодішнього стану. – Ви говорите загадками, і напевно, вас не здивує те, що я слухаю вас без особливої довіри. Але я надто далеко зайшов із цією незрозумілою послугою, аби зупинятися на півдорозі.
– Що ж, – промовив мій відвідувач. – Ви пам’ятаєте свою обітницю? Все, що далі відбуватиметься, вважайте лікарською таємницею. А тепер ви, що так довго притримувались вузьких і матеріальних поглядів, що відхиляли саму можливість трансцендентальної медицини, що насміхались над тими, хто розумніший за вас, – дивіться!
Чоловічок підніс мензурку до губ і випив одним ковтком. Він скрикнув, похитнувся, наштовхнувся на стіл, схопився за нього, вирячив очі і хапав ротом повітря. І я побачив, як він починає змінюватись: здавалось, що він збільшується в розмірі, він весь раптово почорнів, риси обличчя танули і мінилися. Наступної миті я скочив на ноги і притиснувся до стіни, виставивши вперед руки, затуляючись від побаченого, мій мозок поринув у жах.
– О Боже! – зойкав я знову і знову. – О Боже!
Перед моїми очами, блідий і виснажений, напівживий, похитуючись і виставивши вперед руки, наче людина, що встала з могили, стояв Генрі Джекіл!
Те, що він розказав мені впродовж наступної години, я не можу примусити себе викласти на папері. Я бачив те, що бачив, чув те, що чув, і моя душа страждала від цього. Але тепер, коли те видовище поблякло в моїх очах, я питаю себе, чи було все насправді, і не можу знайти відповіді. Моє життя докорінно змінилося, сон полишив мене, смертельний жах не відпускає мене ані вдень, ані вночі. Я відчуваю, що недовго ще мені рясту топтати і скоро я мушу померти, але все одно я помру не вірячи. Бо до тієї моральної зіпсутості, яку цей чоловік відкрив переді мною, нехай навіть зі сльозами каяття, я навіть подумки не можу звертатися без жаху. Єдине, що я можу сказати, Атерсоне, і цього (якщо ви змусите себе повірити у написане) буде більш ніж досить. Істотою, що прийшла в мій дім тієї ночі, за власним зізнанням Джекіла, був чоловік, відомий як містер Гайд, якого розшукували по всіх куточках країни за вбивство Кер’ю.
Гесті Леньйон. Вичерпне пояснення Генрі Джекіла щодо всієї справи
Я народився в 18… році в заможній родині. Крім того, я був наділений різними талантами: від природи я був працьовитим, поважав мудріших і старших своїх товаришів, отже мав усі причини сподіватися на блискуче та поважне майбутнє. Найгіршою моєю вадою було веселе, нетерпляче прагнення до втіх, які багатьох могли б зробити щасливими, але не узгоджувалися з моїм деспотичним бажанням високо тримати голову і неодмінно здаватися на людях людиною серйозною. Тоді я став приховувати свої розваги.
Досягши віку підбиття підсумків, упевнившись у власному становищі в світі, я вже не дивувався глибокому роздвоєнню своєї особистості. Багато хто тільки пишався б такою різноманітністю інтересів, від яких не мав снаги відмовитися і які були зовсім не варті осуду, але я поставив перед собою високі цілі, і тому продовжував приховувати їх із майже хворобливим почуттям сорому. Це й зробило мене тим, ким я є нині. Безкомпромісність моїх найкращих якостей щодо невеличких недоліків моєї природи проклали набагато глибшу розколину між добрим і злим у мені, аніж у більшості людей, також роздвоєних за своєю природою. Через це на мені значно сильніше позначився той суворий закон життя, що лежить в основі релігії і є одним із найголовніших джерел страждань.
Незважаючи на те, що жив я подвійним життям, я ніколи не був лицеміром. Обидва боки моєї особистості були цілком щирими, я був собою і тоді, коли відкидав своє самовладання і поринав у задоволення, і тоді, коли працював день у день в ім’я розвитку науки та зменшення людських страждань. Сталося так, що напрям моїх наукових досліджень, цілком скерованих на вивчення таємничого й трансцендентного, пролив яскраве світло на нескінченну війну між складниками мого єства. День по дню, вивчаючи цю проблему як із погляду розуму, так і з погляду моралі, я поступово наближався до розуміння тієї істини, яка привела мене до жахливої катастрофи.
Я зрозумів, що насправді людина містить у собі не одну істоту, а дві. Я кажу дві, тому що мої знання не дозволяють стверджувати більше. Але будуть інші дослідники, ті, що наслідуватимуть мій приклад, вони продовжать вивчення цього питання і просунуться далі за мене, і я ризикну передбачити, що зрештою людину розглядатимуть як своєрідну громаду, в якій співіснують різноманітні, несумісні й незалежні одне від одного мешканці. А я, ґрунтуючись на моєму способі життя, міг робити досліди в одному і лише в одному напрямку. На своєму власному прикладі я зрозумів, що абсолютна первісна двоїстість особистості заснована на моральності. І з двох натур, що виникли на тлі моєї свідомості, я не міг ототожнити себе з жодною окремо, бо обидві вони були мною. І вже на дуже ранній стадії, ще до того, як мої наукові відкриття вказали на крихітну можливість такого дива, я звик щодня жити улюбленою мрією про виокремлення одного з цих двох складників. Коли б кожного з них, казав я собі, розселити по окремих особистостях, то життя вивільнилось би від того, що робить його нестерпним. Вади підуть своїм шляхом, звільнившись від сорому та каяття кращого свого двійника. А благочестя зможе спокійно і непохитно прямувати своєю дорогою, отримуючи задоволення від добрих справ, що воно робить, не остерігаючись більше ганебних обіймів зла. Прокляттям для людства було те, що ці дві несполучні квітки виявилися зв’язаними в одному букеті, що ці полярні близнюки виявились поєднаними у лоні свідомості, смертельно ворогуючи одне з одним. Але як же їх роз’єднати?
Ось до чого я дійшов у своїх роздумах, аж поки яскраві промінчики не засяяли над об’єктом мого дослідження на лабораторному столі. Глибше, аніж будь-хто до мене, я проник в оманливу нематеріальність, у таємничу швидкоплинність, у секрет людського тіла, в якому ми замкнені, що на перший погляд здається таким міцним. Я виявив, що деякі речовини мають силу похитнути та змінити тілесну оболонку – наче той вітер, що грається з фіранками в павільйоні. З двох поважних причин я не заглиблюватимуся в деталі цієї наукової частини мого зізнан ня. По-перше, я усвідомлював, що є доля, і тягар нашого життя навіки покладається на плечі кожної людини, і будь-яка спроба його позбутися призведе тільки до того, що він повернеться і тиснутиме ще сильніше і ще жахливіше. По-друге, з моєї розповіді стане зрозуміло, що мої відкриття – на жаль! – не дійшли свого завершення. Тож досить буде просто повідомити, що я не лише усвідомив наявність в моєму тілі різноманітних аур і сяючих сил, які складають основу моєї душі, а й скомпонував препарат, що міг позбавити ці сили їхньої зверхності й вивільнити іншу мою сутність, змінити мою поставу і вираз обличчя, котрі є не менш природними для мене, хоч і несуть на собі тавро лише найгірших проявів моєї душі.
Я довго вагався, перш ніж випробувати цю теорію на практиці. Я добре розумів, що ризикую власним життям. Препарат, який має таку могутню силу над самою твердинею особистості, в разі найменшого передозування чи й просто вжитий у невідповідний час легко міг повністю знищити ту оболонку, яку я прагнув лише змінити. Та спокуса настільки незвичайного й видатного відкриття поборола мої застереження. Минуло чимало часу, перш ніж я приготував свій напій. Нарешті я закупив ув однієї фармацевтичної фірми, що займалась оптовою торгівлею, велику кількість особливої солі, що, як я дізнався з моїх дослідів, була останнім необхідним складником. І однієї нещасливої ночі змішав усі речовини, простежив, як вони киплять і димлять у склянці, а коли нарешті реакція завершилась, я, розчервонівшись від хвилювання, випив суміш до дна.
Я відчув напад гострого болю, кістки мої тріщали, страшенно нудило, а душу оповив такий жах, як у годину народження або смерті. Трохи згодом агонія почала вгамовуватися, і я став повертатись до тями, наче вилікувався після тяжкої хвороби. В моїх відчуттях було щось дивне, щось невимовно нове й тому неймовірно приємне, навіть солодке. Я почувався молодшим, легшим, розкутішим, я відчував бурхливу безтурботність, рій різноманітних чуттєвих образів кружляв у моїй голові, я звільнився від пут обов’язку, я відчував невідому досі, але аж ніяк не невинну свободу своєї душі. З перших подихів мого нового життя я відчув себе зіпсутим, вдесятеро зіпсутішим, ніж до того, я став невільником зла, що крилося в мені. І така думка підкріпляла мене тоді і п’янила як вино. Я розпростер руки, радіючи свіжості своїх відчуттів, і, зробивши цей рух, раптом завважив, що став меншим на зріст.
Тоді в моєму кабінеті ще не було дзеркала, що стоїть поряд зі мною зараз, коли я пишу. Його я встановив згодом, саме для того, щоб спостерігати свої перетворення. На зміну ночі тим часом наближався ранок, ранок, який хоч і був темним і похмурим, але все одно сповіщав про наближення дня. Усі пожильці мого дому ще були занурені у години найміцнішого сну, і я наважився, сповнений відчуття тріумфу і надії, на ризиковану пригоду – в моїй новій подобі вирушив до своєї спальні. Коли я перетинав подвір’я, сузір’я дивились на мене згори. Вперше за часи свого безсонного пильнування бачили вони таке створіння, думав я. Прокравшись коридорами, як чужинець у власній оселі, я ввійшов до своєї кімнати і вперше побачив зовнішній вигляд Едварда Гайда.
Зараз я розповідаю, що мало статися теоретично, але не знаю напевно й описую лише те, що здається мені найімовірнішим. Лиха частина мого єства, в яку я втілився нині, була не така сильна і менш розвинена, аніж та добра, якої я позбувся. Зрештою все моє життя до цього моменту складалося на дев’ять десятих із праці, доброчесності й самоконтролю, зло ж у багато разів менше використовувалось і, відповідно, менше виснажувалось. Саме тому, я вважаю, вийшло так, що Едвард Гайд виявився значно меншим, легшим і молодшим від Генрі Джекіла. Незважаючи на те, що зовнішність останнього випромінювала доброчесність, на обличчі в другого було глибоко і ясно написане зло. Крім того, те зло (яке я досі вважаю згубним боком людського єства) залишило свій відбиток і на тілі, зробивши його потворним і хворобливим. Однак, побачивши цього потворного ідола в дзеркалі, я не відчув жодної відрази, а навіть майнуло щось на кшталт радості. Адже це також був я. Відображення здалося мені цілком природним і людяним. У моїх очах воно було більш природним уособленням духу, єдиним і виразним, аніж та недосконала розділена зовнішність, яку я звик називати моєю. І в цьому я був безсумнівно правий. Пізніше я бачив, що, коли я у подобі Едварда Гайда, ніхто не міг наблизитись до мене без видимого почуття боязкості і певної відрази. Мабуть, так відбувалося через те, що звичайні люди поєднують і добре, і зле. І лише Едвард Гайд, єдиний з усього людства, був злом у чистому вигляді.
Та я затримався біля дзеркала лише на хвильку: треба було зробити ще другий і вирішальний експеримент. Залишилося встановити, чи не втратив я попередньої індивідуальності безповоротно, чи разом із денним світлом я муситиму тікати з будинку, який уже більше не є моїм. Поквапившись назад до кабінету, я ще раз приготував та випив суміш, знову відчув гострий біль у всьому тілі, а коли отямився, знову мав характер, статуру й обличчя Генрі Джекіла.
Тієї ночі я опинився на фатальному роздоріжжі. Якби я підійшов до свого відкриття зі шляхетними намірами, якби я зважився на свій експеримент, прагнучи досягти високої й побожної мети, все могло бути б інакше, я міг би постати з агонії смерті й народження янголом, а не демоном. Сам по собі препарат не мав вибіркової дії, не був він ані божественним, ані диявольським, він лише відчинив двері моєї внутрішньої в’язниці, і, наче полонені в Філіппах [4], те, що стояло біля самих дверей, вирвалося назовні. Саме тоді моя доброчесність дрімала, зло ж, пробуджене амбіціями, пильнувало своєї нагоди і швидко скористалось випадком – ось чому я втілився в Едварда Гайда. Відтоді я мав дві особистості й дві зовнішності – одна з них була цілком лихою, а друга була все тим самим старим Генрі Джекілом, що поєднував у собі несумісне і виправити чи покращити якого я вже давно не намагався. Таким чином, зміни вийшли не на краще.
На той час я ще не подолав відрази до сухого життя вченого. Оскільки мене ще вабили веселі розваги, а мої насолоди були, м’яко кажучи, недостойними, до того ж я був досить відомим і шанованим, та й уже зовсім не юного віку, то така супереч ливість мого існування день у день ставала дедалі неприємнішою. Моя нова сила могла допомогти мені втілити мої потаємні бажання, це вельми спокушало, і врешті-решт я перетворився на раба. Досить було лише випити склянку ліків, щоб скинути тіло шанованого професора і, наче темний плащ, надіти тіло Едварда Гайда. Я посміхнувся такому порівнянню. Тоді це здавалось мені навіть кумедним, але всі приготування, однак, здійснювалися вельми ретельно. Я найняв і вмеблював той будинок у Сохо, куди потім по Гайда з’явилась поліція. За покоївку підібрав людину, що не відзначалася ані балакучістю, ані цікавістю до мого життя. Водночас я оголосив своїм служникам, що містер Гайд (якого я їм описав) має повну свободу перебувати й хазяйнувати в моєму будинку на площі. Щоб уникнути можливих непорозумінь, я навіть кілька разів з’явився в своїй другій подобі, щоб служники звикли. Далі я й написав той заповіт, проти якого ви так заперечували. Я зробив це для того, щоб коли щось трапилося з особою Генрі Джекіла, я міг перевтілитися в Едварда Гайда без грошових втрат. Отже, захистивши себе, як мені здавалося, з усіх боків, я почав користуватися дивовижними перевагами свого становища.
Колись люди винаймали вбивць, щоб ті коїли злочини за них, в той час як їхня власна особа та репутація залишались поза підозрами. Я був першим, хто скористався таким способом заради задоволень. Я був першим, хто міг з’явитись на люди в образі доброчесного громадянина – і вже за мить міг здерти з себе цей позичений образ, і, наче школяр, міг зануритися з головою в море свободи. В моєму непроникному плащі моя безпека була цілковитою. Лишень подумайте – адже мене просто не існувало! Дайте мені тільки прослизнути в двері лабораторії, дайте дві-три секунди, щоб зробити й проковтнути суміш, складові якої завжди стояли напоготові – і Едвард Гайд, хоч би що він там наробив, зникав, наче пара від подиху на дзеркалі. А натомість у власній мирній оселі поставав Генрі Джекіл, що до пізньої ночі засидівся над науковими дослідами і лише посміявся б із будь-яких підозр.
Задоволення, яким я квапливо почав віддаватися, використовуючи свій маскарад, як я вже казав, були негідними, але не заслуговували на різкіше визначення. Але в руках Едварда Гайда вони швидко перетворилися на просто огидні. Повертаючись після таких розваг, я часто сам дивувався розбещеності мого другого «я». Особа, яку я вивільнив із себе і пустив межи люди шукати задоволень, була від природи підлою і злостивою, кожна її думка та дія були зосереджені тільки на собі, вона отримувала якусь звірячу насолоду від будь-яких страждань, що заподіяла іншим. Вона була абсолютно безжалісна, наче кам’яний ідол. Часом Генрі Джекіл був вражений вчинками Едварда Гайда, але ж ситуація сильно відрізнялась від звичайних законів, і напади сумління підступно минали. Адже, зрештою, винним був Гайд і тільки Гайд. Джекіл від того не робився гіршим, він поставав знову з усіма своїми добрими якостями, на вигляд незачепленими, і навіть намагався там, де можна, виправити зло, вчинене Гайдом. Тимчасом як його сумління дрімало.
Зараз я не маю наміру заглиблюватися в подробиці тієї ганьби, на яку я дивився крізь пальці (навіть зараз мені важко зізнатися, що це я її чинив), хочу лише навести ознаки і кроки, які наближали мене до заслуженої покари. Коротко згадаю про один випадок, що міг спричинитись до тяжких наслідків, але не спричинився. Моя жорстокість стосовно дитини обурила випадкового перехожого, в якому я згодом упізнав вашого родича. До нього приєдналися батьки дівчинки та лікар. У якісь хвилини я навіть боявся за власне життя, отож аби заспокоїти їхнє аж надто справедливе обурення, Едвард Гайд змушений був привести їх до дверей лабораторії і розплатитися чеком, підписаним Генрі Джекілом. Та на майбутнє я легко усунув таку небезпеку, відкривши рахунок в іншому банку на ім’я самого Едварда Гайда. Змінивши нахил літер у своєму власному почерку і нагородивши таким чином свого двійника підписом, я вважав, що тим самим перехитрував долю.
За кілька місяців до вбивства сера Денверса я вирушив на пошуки чергових пригод, повернувся додому пізно поночі, а коли прокинувся наступного ранку у власному ліжку, то почувався дуже дивно. Марно я роздивлявся навколо себе, марно позирав на вишукані меблі та на високу стелю моєї кімнати в будинку на площі, марно я розглядав візерунки на завісах ліжка і різьблення рам із червоного дерева. Щось наполегливо нагадувало мені, що я прокинувся не у власній кімнаті, де мав прокинутись, а у маленькій кімнатці в будинку, що розташований у Сохо, де я зазвичай лягав спати у подобі Едварда Гайда. Я посміхнувся собі і, як завжди, почав міркувати про причини такої ілюзії з психологічної точки зору, час від часу знову занурюючись у приємну ранкову дрімоту. Я досі думав про це, коли раптом мій погляд упав на власну руку. Рука Генрі Джекіла (як ви, мабуть, часто помічали) була великою, міцною, сильною, чистою і гарною. Однак та рука, що лежала на ковдрі і яку я міг чітко розгледіти в жовтому світлі лондонського ранку, була худа, кощава, обтягнута блідою шкірою і вкрита темним волоссям. То була рука Едварда Гайда.
Я роздивлявся її, занурений у тупе здивування, десь близько півхвилини, а тоді раптово на мене накотився страшенний жах, приголомшливий, як наглі удари барабанів, і, скочивши з ліжка, я підбіг до дзеркала. Від того, що я побачив, кров моя закрижаніла. Так, я ліг спати Генрі Джекілом, а прокинувся Едвардом Гайдом. Як це все можна пояснити? – запитав я себе. І одразу ж разом із нападом жаху виникло й інше питання – як це можна виправити? Уже зовсім розвидніло, слуги попрокидалися, а всі мої ліки лишились у кабінеті, до якого був досить далекий шлях – треба було подолати двоє сходів, коридор, відкрите подвір’я та весь анатомічний театр. Все це відділяло мій кабінет від того місця, де я стояв зараз, скутий жахом. Звісно ж, я міг затулити чимось обличчя; але що з того, коли неможливо було приховати зміну статури? А потім із невимовним солодким полегшенням я згадав, що служники вже звикли до появи і перебування в будинку мого другого «я». Я швидко вдягся, намагаючись виглядати настільки природно, наскільки це можливо в одязі значно більшого розміру, й швидко перетнув весь будинок, натрапивши шляхом на Бредшоу, який, побачивши містера Гайда о такій годині й у такому дивному вбранні, витріщився на мене і зробив кілька кроків назад. А ще за десять хвилин доктор Джекіл, повернувшись до свого тіла, сидів за столом темніший за хмару і вдавав, начебто снідає.
Дійсно, їсти зовсім не хотілося. Цей незбагненний випадок, що повністю скасовував увесь мій попередній досвід, був наче напис на стіні у Вавилоні [5], який віщував мені заслужене покарання. І я замислився, набагато глибше і серйозніше, ніж будь-коли до того, над можливими наслідками мого подвійного існування. Та частина мене, яку я мав силу виокремлювати, протягом останнього часу помітно загартувалася й зміцніла. Мені навіть здалося, що останнім часом тіло Едварда Гайда стало більшим на зріст, крім того, коли я ставав Гайдом, мені ввижалося, що кров біжить швидше в його жилах. І я став побоюватись, що коли продовжуватиму так і надалі, то баланс моєї особистості буде порушений безповоротно, я втрачу силу змінювати оболонку на власне бажання і навіки залишуся в подобі Едварда Гайда.
Дія препарату не завжди проявлялася однаково. Одного разу, ще на початку моїх дослідів, він узагалі не подіяв, тоді я мусив декілька разів подвоїти, а одного разу з величезним ризиком для життя навіть потроїти дозування. Ці маленькі неприємності були єдиним, що кидало тінь на мої задоволення. Тепер завдяки світлу, що пролив ранковий випадок, я до всього того ще й почав усвідомлювати: коли спершу мені набагато важче було позбутись тіла Джекіла, то згодом усе повернулося навпаки – мені дедалі важче ставало трансформуватися назад. Всі ці обставини незаперечно вказували на одне: я поволі втрачав контроль над своїм справжнім і кращим «я» і повільно, але дедалі більше втілювався в друге, гірше «я».
Я відчував, що мушу зробити вибір між цими двома. Дві мої індивідуальності мали спільну пам’ять, але всі інші притаманні людині здібності були дуже нерівномірно розподілені між ними. Джекіл (який лишався поєднанням вад і доброчесності) з дедалі відчутнішим розумінням, з дедалі ненажерливішим задоволенням насолоджувався і брав участь у Гайдових розвагах і пригодах. Але Гайд був байдужим до Джекіла чи ставився до нього так, як гірський розбійник ставиться до печери, де мусить переховуватися від переслідувань час від часу. Джекіл почував до Гайда щось більше, аніж батьківську цікавість, а Гайд до Джекіла – щось більше, аніж синівську байдужість. Якби я обрав Джекіла, то мусив би забути про всі задоволення, про які так давно мріяв і які лише недавно почав потроху отримувати. Якби ж я обрав Гайда, то мав би позбутися тисячі планів та зацікавлень, став би вигнанцем і залишився б назавжди без друзів і людської поваги. Такий вибір міг здатися нерівним, але на чашу терезів слід було покласти ще одну обставину: коли Джекіл тяжко мучитиметься у полум’ї стриманого бажання, то Гайд просто не усвідомить того, що він втрачає. Хоч яким дивним видавалося моє становище, однак умови цієї суперечки були давніми і банальними, як сама людина: майже такими самими страхами та застереженнями мучиться ласий до насолоди, але боязкий грішник. Зі мною трапилось те, що трапляється з більшістю людей мого кола, я обрав свою найкращу половину, обрав шлях добра і сподівався, що в мене вистачить сили волі не зрадити своєму вибору.
Так, я віддав перевагу старшому й незадоволеному докторові, який був оточений друзями та плекав шляхетні сподівання, тож твердо розпрощався зі свободою, відносною молодістю, легкою ходою, різкими поривами душі, бурхливими пригодами, таємними задоволеннями, що ними я втішався, мас куючись у Гайда. Але я зробив цей вибір, несвідомо використовуючи запобіжні заходи, розглядаючи можливість до них повернутись, оскільки будинок у Сохо я не продав, а одяг Едварда Гайда і досі лежав напоготові в моєму кабінеті. Протягом двох місяців я був вірний своєму рішенню. Протягом двох місяців, як ніколи доти, я жив бездоганним доброчесним життям, й винагородою мені стало заспокоєне сумління. Але час знищив мої побоювання і застереження, спокійна совість стала чимось звичним для мене. Я знову став мучитися нестерпними бажаннями і спогадами про свободу, яку дарував мені Гайд, і зрештою у хвилину слабкості духу ще раз скомпонував і проковтнув свій трансформувальний препарат.
Не думаю, що пияк хоч один раз із п’ятисот замислюється над тим, що несе для нього власна тваринна фізична некерованість, коли він віддається своїй згубній пристрасті; так само і я не переймався тоді своїм станом – цілковитою моральною нечулістю та безглуздою готовістю чинити зло, що були основними рисами характеру Едварда Гайда. Саме за це мене було покарано. Мій демон надто довго сидів у клітці, й на волю він вирвався з ревом. Ще не допивши свого зілля, я розумів, що набуваю невтримної, несамовитої пристрасті до лихого. Саме тому, на мою думку, в моїй душі розігралася така буря роздратування, коли я слухав люб’язності моєї нещасної жертви. І зараз я заявляю, принаймні перед Богом, що жодна людина при здоровому глузді не може відповідати за злочин, вчинений внаслідок такої нікчемної провокації, бо ж я завдав першого удару, маючи на те не більше причин, ніж має хвора дитина, розбиваючи улюблену іграшку. Але я добровільно позбавив себе інстинктів, що допомагають навіть найгіршим із нас тримати якусь рівновагу між добром і злом, коли йдеться про спокуси, і для мене зазнати спокуси, навіть найменшої, означало вже занепасти.
Негайно в мені пробудився дух пекла, і він був розлючений, дуже розлючений. З якоюсь радістю я заходився бити тіло, що не чинило вже жодного опору, отримуючи насолоду від кожного удару, і лише коли мене почала долати втома, на вершині мого нападу божевілля я раптом відчув у серці крижаний жах. Туман розвіявся, я бачив себе довічно ув’язненим і кинувся тікати з місця злочину, вчуваючи одночасно тріумф і тремтіння; моя пристрасть до зла була заохочена і задоволена, обережність тихенько скімлила, а любов до життя тривожилася десь у дальньому кутку свідомості. Я прибіг до будинку в Сохо і, щоб перестрахуватися двічі, знищив усі свої папери. Звідти я вирушив додому по освітлених ліхтарями вулицях, таємно зловтішаючись спогадами про свій злочин і легковажно вигадуючи нові на майбутнє, та все одно я квапився і пильно дослухався до кроків – чи не пролунає хода месників.
Компонуючи ліки, Гайд наспівував пісеньку, а потім випив їх, наче тост за свою жертву. Навіть гострий біль від перевтілення не викликав у нього сліз, і тільки Генрі Джекіл зі сльозами вдячності й каяття впав на коліна, простягаючи стиснуті руки до Господа. Серпанок потурання своїм бажанням був розірваний із голови до п’ят. Я побачив усе своє життя як воно є: від днів дитинства, коли я гуляв, тримаючись за батькову руку, крізь професійну самовіддану важку лікарську працю, я знову і знову з відчуттям якоїсь неправдоподібності вертався до клятих жахіть цієї ночі. Я голосно кричав, сльозами і молитвами я намагався відігнати від себе юрму бридких образів і звуків, якими закидувала мене моя пам’ять, але й крізь благання та молитви мені в душу витріщалося потворне обличчя мого смертельного гріха. Коли ж гострота каяття почала вгамовуватись, її замінило відчуття радості й задоволення. Проблема вибору була остаточно вирішена. З цього моменту існування Гайда було неможливим; хотів я того чи ні, але відтепер я був обмежений лише кращою половиною свого єства. О, як я тішився, думаючи про це! З якою покірністю приймав я знову обмеження звичайного життя! Як щиро зрікався свого минулого, замикаючи двері, крізь які так часто вислизав і повертався, ламаючи й топчучи ключа!
Наступний день приніс новини про те, що вбивство вже викрито, що провина Гайда очевидна для всього світу, а жертвою стала людина високого суспільного становища. Отже, то був не просто злочин, то була трагічна помилка. Мені здавалось, що я навіть зрадів, коли почув це, мені здавалося, що жах перед шибеницею буде найкращим захистом і надійно охоронить мене від можливих спокус. Джекіл зараз був для мене надійним сховищем. Якщо Гайд надумається хоч на мить визирнути на світ Божий, руки всіх людей простягнуться, щоб схопити його і покарати.
Я твердо вирішив надалі вести таке життя, щоб спокутувати минуле, і чесно можу сказати, що моє рішення породило трохи доброго. Ви самі знаєте, як сумлінно я працював в останні місяці цього року, аби полегшити муки стражденних. Ви знаєте, як багато я зробив для інших, дні для мене пролітали спокійно, тихо, майже щасливо. Не можу сказати, що я втомився від цього доброчесного й безгрішного життя. Навпаки, день у день воно подобалося мені дедалі більше. Та душевна роздвоєність досі була моїм прокляттям, і коли перша гострота каяття трохи стерлася, низький бік моєї натури, який отримував усі задоволення, котрих бажав, і який нещодавно був ув’язнений, став гарчати, вимагаючи волі. Ні, я не мріяв знову оживити Гайда, сама лише думка про таке неймовірно лякала мене. Тепер ішлося вже про мою власну персону, і я знову піддався спокусі обманути власну совість, і зрештою я капітулював, як звичайнісінький прихований грішник.




























