Текст книги "Мати все"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Ні, Ангеліно, я не в церкві, – відповіла Ліда. – Подарунок Стасику шукаю.

– Купи йому, Лідусю, замість виделки палички, якими азіати бавляться. А то твій Стасик скоро в двері не пролізе, – порадила простодушна нянька.

Е ні! Єдиному і коханому хотілося зробити неймовірний подарунок. Цей рік подарував і забрав надію стати батьками, вони пережили спустошення і відчуження, несподіваний сплеск почуттів, переконалися: кохання не в’яне, вони, як і чотири роки тому, не можуть жити одне без одного. І, хоч не говорять про це щодня, Ліда відчуває: Стас думає так само. Те смішне волохате ведмежа – не єдиний спонтанний прояв любові чоловіка. А Ліда за весь рік жодного разу не подарувала коханому нічого, крім себе. Жахнулася – так і є!

Зупинилася посеред метушливого натовпу, озирнулася й упевнено пішла до ювелірного бутика. Платону вже купила книжки, мамі – стильні сонцезахисні окуляри, няньці – справжні французькі парфуми, про які Ангеліна мріяла, а коханому вона подарує камінь. Найкоштовніший. Неймовірний і чистий, як їхнє кохання.

Усміхнулася. Аби не псувати свята, не сказала Стасу про приїзд імовірної ляльки для Платона. Ось воно як обернулося – передумала мама. Не буде ніякої ляльки!

Іветта Андріївна Вербицька знала: на хутірці її приїзду чекають в останній день старого року. Значить, треба приїхати напередодні! Несподівано і якомога раніше – на той випадок, якщо раптовий приїзд виявить деталі, на які вона не звернула уваги під час першого візиту. Супроводжуватиме її давній друг покійного академіка, адвокат Федір Олександрович Поспєлов. Для вирішення завдань, що їх Іветта поклала на Поспєлова, теж потрібен час. Тож виїхати – якомога раніше, краще вдосвіта. З Юрком не можна. Версія про ґрант і перелякана дівчина на шляху до столиці викличуть неабиякі підозри. І автівка у Юрка ненадійна. Тож – без Юрка. Треба знайти приватного перевізника для фінальної поїздки, бажано з позашляховиком чи бусиком, що не боїться ям, заметів і ґрунтовки, достатньо просторим і комфортним для неблизької подорожі.

Увечері двадцять дев’ятого грудня Іветта лягла в ліжко близько дев’ятої, наказала Ангеліні розбудити її о третій ранку, простягнула няньці перелік ліків для Платона на день і графік їх приймання.

– То вас увесь день не буде? – поцікавилася нянька.

– Знову хочеш спати на дивані у вітальні? – нагадала Іветта.

Ангеліна образилася:

– Та що ви мені все тим диваном дорікаєте? Хіба не може жива людина перевтомитися? Тільки присіла, а очі самі і заплющилися. З вами такого хіба не бувало?

– Ніколи! – відрізала Іветта. Нагадала: – Розбудиш мене о третій.

– Позапланова операція? – обережно запитала нянька.

– Так. Операція… Планова…

О пів на четверту ранку потужний мікроавтобус «мерседес» на вісім пасажирських місць рубив чорним корпусом заметену дорогу на околиці столиці. На спідометрі – за сто.

– Не женіть так, молодий чоловіче, – холодно мовила Іветта.

Сиділа поруч із водієм, похмурим чоловіком років сорока зі слідом різаної рани на правій щоці. Водій мовчки кивнув, трохи скинув швидкість. Іветта озирнулася: на задньому сидінні, поряд із двома великими, круглими, ніби всередині подушки, пакетами дрімав адвокат Поспєлов.

«Ну от і все, – подумала так безбарвно, що і сама здивувалася. – Сьогодні все скінчиться».

До хутора неподалік Петрівки дісталися на десяту ранку. Іветта вийшла з автівки, прискіпливо глянула на засипане снігом і від того чисте подвір’я Нінушиної хати. Напівголі діти не бігають, тільки кудлатий пес у благій будці скавучить… «Невже п’яничка прислухалася?» – подумала недовірливо.

А Нінуха й не думала – у хаті все колотилося.

– Дивись мені, Райко! – зуділа з досвіта. – Завтра пані припхаються. Щоби всміхалася, бо зуби повибиваю.

– Я не хочу їхати, – тихо промовила Рая.

– Мамо, мамо! Хай Рая не іде! – малі обліпили матір. Зиркали, згиналися – боязко, та не відступали. – Мамо, ми не хочемо, щоби Рая їхала…

– Ану геть мені всі! – по спинах. Раю за косу вхопила. До себе смикнула.

– Приб’ю, сволото! Перший раз у житті підфартило, а ти носом крутити надумала?! З дому вижену! Голою по селу підеш, бодай ти була здохла, коли родилася… Хочеш спробувати? А скидай усе! Зараз я тебе голою на морозяку, стерво мале!

У вікно глянула й заклякла – за огорожею чорний мікроавтобус, а біля нього роззирається та сама дивна пані, що тиждень тому завдаток залишила.

Нінуха відпустила доньчину косу, штовхонула до відра.

– Морду вмий! Приїхала твоя наймачка! – До малих крутнулася: – Хто пащу роззявить – приб’ю!

Надвір вискочила, до Іветти пнеться:

– Ой! Ризотто Іветтівно, дорогенька! А ми вас завтра чекали. Рая онде й не підготувалася. Рюкзака свого не склала. А ви раптом… – захвилювалася, оченятка забігали. – А ви, бува, того… не передумали? Бо ми ж поторгуватися можемо. Так? Я не жадна. Можу трохи уступити… Ви ж не передумали? А?

Іветта не відповіла. Обернулася до автівки, жестом запросила Поспєлова вийти. Немолодий сивий адвокат із сумними очима спочатку викинув на сніг два великі пакунки і тільки потім обережно зістрибнув із високого порогу автівки.

– Іветто! Ці пакунки з собою брати? – гукнув.

– Так, Федоре Олександровичу. – Іветта вже йшла до хвіртки. Поряд дзиґою крутилася Нінуха.

– Як ваше здоров’я? – запитала Іветта.

Яке ще здоров’я? Нінуха збентежилася вкрай. Що відбувається? Пані заявилася не сама. Мало того, що діда якогось за собою притягла, та ще й у машині, на яких тільки бандюки місцеві катаються, сидить таке рило, що й здалеку видно – уб’є одним ударом.

– Що відбувається? А? – Хвіртку відчинила, Іветті в очі заглядає.

– Де діти? – запитала Іветта і першою пішла до хати.

Нінуха підозріло насупилася, зірвалася з місця, попереду гостей добігла до хати, заступила двері.

– А що вам до моїх дітей? А? Ви хто тут така? Гроші привезли? Якщо ні, розмови не буде! Іч, що робиться? Ходять по мому двору, як хазяї! Ще й питаннями кидаються! Це я тут питання задаю! Гроші, питаю, привезли?

Іветта кивнула.

– А! – зраділа Нінуха. – Інша річ. – Від дверей трохи відійшла. – А нащо колгосп із собою привезли? Ми б удвох краще розібралися. По-нашому, по-жіночому.

– Як до хати запросите, то все пояснимо, – сказав Поспєлов.

Нінуха напружилася.

– Зараз… Тільки на дітей гляну. Чи готові гостей зустрічати.

– Ні, – Іветта жорстко. – Хочу першою їх побачити.

– А я, може, гроші спершу хочу побачити, а то, крім балачок – ніяких справ!

Поспєлов витяг із внутрішньої кишені куртки конверт, розкрив…

– Проходьте, гості дорогі! – так голосно заверещала Нінуха, що Поспєлов вухо долонею затулив.

«Дітей попереджає», – сумно констатувала Іветта. Повернулася до хазяйки, наказала жорстко:

– Тільки не заважайте мені, бо й копійки не побачите!

Подумки Іветта не раз уявляла собі головну сцену прощання Раї з рідною хатою. Спершу вона віч-на-віч поговорить із дівчиною, додасть аргументів, як побачить сумнів у її очах, Поспєлов тимчасом доб’є Нінуху несподіваними для тої перспективами, потім вони зберуть усю сім’ю разом, щоб діти попрощалися з матір’ю-п’яничкою і врешті покинули жалюгідний прихисток пороку і розпусти. І печалі. Та хіба буде твій порядок там, де тебе нема?

Іветта першою зайшла до холодної – шубку знімати зайве – кімнати, побачила переляканих зарюмсаних малих, що обліпили Раю, як мурашки цукрову грудку, розлютилася. «Чому ця істота живе? Чому живе?» – пульсувало.

– А вітатися хто буде? Я? – почула за спиною голос Нінухи.

– Добридень… – прошепотіла Рая, мала Яся всміхнулася й обхопила рученятами Раїну шию. Хлопці набундючилися, застигли і раптом усі троє зашморгали носами – ще мить, і розревуться.

Іветта всміхнулася якомога привітніше, забула про вивірені плани, підійшла до дітей, кожного по голівці:

– Привіт, привіт, добродії. А ми, як до вас їхали, Діда Мороза зустріли.

– Де?! – витріщив оченята хоробрий Едька.

– Та при дорозі сидів із подарунками. Санчата свої загубив. І шубу. І шапку. Ми його питаємо: «а вам до кого?» Він каже: «та до Раєчки з її малими братиками і сестричкою». А ми кажемо: «сідайте, нам теж туди». От і привезли його до вас.

Маленька Яся всміхнулася ще ширше.

– А де Дід Мороз? – запитала.

До кімнати ввійшов адвокат Поспєлов із двома великими пакунками – важкий, сива борода, окуляри круглі, як у Леннона. Ну точнісінько чарівний дідуган, тільки без червоної шуби.

– Ой! – захоплено вигукнув Едька. – Тьотька не збрехала!

Іветта всміхнулася сумно, жестом наказала Поспєлову поставити пакунки на стіл.

– Думаю, Діду Морозу відпочити треба… – дітям. До Поспєлова обернулася. – Ви, шановний, присядьте на диван, дух переведіть, а ми тимчасом подарунки роздивимося. Можна?

– Ну… Іветто… Як скажеш, – знизав плечима адвокат, не зміг підіграти.

Менші про все забули, навіть маленька Яся з Раїних рук вислизнула, до столу побігла, обліпили його, усміхаються недовірливо, заплакані очі горять. Тільки Рая так і лишилася посеред кімнати. Завмерла, голову опустила. Іветта не пропустила, малих притишує:

– Зараз, зараз… Маю спочатку виконати одне прохання.

Нінуху помітила – стоїть істота біля дверей, ніяк утямити не може, що в її власній хаті робиться і коли ті гроші врешті до її лап потраплять.

– Присядьте, Ніно, біля Діда Мороза… Він до вас розмову має, – наказала безапеляційно. Проконтролювала безжальним поглядом, щоб Нінуха все чітко виконала, і, коли вагітна врешті вмостилася поруч із Поспєловим, зиркнула на нього зухвало, хмикнула: «І що?!», Іветта врешті підійшла до Раєчки.

Дівчина зіщулилася, завмерла.

– Добрий день… – прошепотіла безпорадно.

Увесь тиждень після несподіваного наскоку чужої пані з фотографією красивого хлопця мільйони сумнівів і думок не рвали Раю на шмаття. Думок було всього дві, але і цим двом удалося виснажити дівчину своєю нескінченною пересваркою.

Одна шепотіла резонно, що все це Раї наснилося і більше ніколи не побачить вона красиву пані, від якої пахне мріями. Пані, певно, просто вихована людина – побачила Раю і не змогла їй у вічі сказати: «Вибач, мале нещастя! Хіба таку можна взяти в ту кімнату, де ліжко білим покрито, а на вікнах рожеві портьєри тріпотять? Це ж просто неможливо!»

«Приїду за тиждень…» Мамчині кавалери перед тим, як зникнути навіки, теж їй кажуть: «Нінко, ну все! У мене справи! За тиждень повернуся…» І що? Хоч один повернувся? А Рая, дурненька, уже й повірила. От маячня. Та кому вона здалася?!

Друга думка на першу тьхукала. Фотку хлопця красивого показувала. А це бачила! Навіщо світлину залишила? Просто так? Е ні! Не просто, але їхати з нею Раї ніяк не можна, бо в сусідній Петрівці й досі пам’ятають, як одна жінка приїжджала і дівчатам петрівським роботу офіціантками обіцяла в ресторані біля моря. Двійко погодилися, матерям по триста доларів завдатку віддали, а потім від них – ні слуху ні духу. І таке страшне баби розказують, як біля магазину перестрінуться. Що одну закопали, бо втекти хотіла, а друга й досі в Туреччині місцевих мужиків обслуговує. Уява малювала страшні картинки знущань, голих дівчат і старих жирних чоловіків, що викручували їм руки на ліжках, покритих білим, у неймовірно красивих кімнатах із легкими рожевими портьєрами на вікнах.

Рая скоса глянула на красиву пані: невже і ця дівчат занапащає?

Іветта якомога привітніше всміхнулася дівчині, простягнула їй кольоровий паперовий пакет, завбільшки з книгу, із красивими золотими ручками.

– З Новим роком, Раєчко. Цей подарунок і побажання щастя просив передати тобі мій син Платон.

– Дякую… – прошепотіла. Мало не розплакалася.

Що ж це? Просто попросив передати?.. Значить, Рая нікуди не їде? Тиждень тряслася, боялася, мамку вмовляла, щоб не погоджувалася Раю віддавати, а пані й не думала її брати? Приїхала вітання передати?..

Незграбно взяла пакет, зрадіти забула. Що ж це? Значить, нікуди не іде?

– Дуже прошу… – м’яко попросила Іветта. – Подивись, що тобі Платон передав.

– Та хай… – прошепотіла. – Потім…

– Ні, Раєчко. Дуже прошу, – повторила Іветта. – Платон дуже просив, щоб ти відразу…

– Раю, я не зрозуміла… – подала голос Нінуха.

Рая здригнулася, похапливо дістала з пакета щось, схоже на книжку, загорнуту в барвистий папір.

– Сміливіше, Раєчко. Розгорни, – не відступала Іветта.

Малі забули про Діда Мороза й подарунки, обліпили Раю.

– Дай я розгорну! Дай! Дай!

Рая почервоніла, розірвала барвистий папір і відкрила красивий шкіряний футляр – уже сам по собі скидався на розкішний дорогий подарунок. З такого футляра гарна скринечка вийшла б для дівочих дрібничок.

– Ой! – закричав невгамовний Едька. – Це що так блищить?

На синьому оксамиті футляра лежала вибаглива золота браслетка – таку на зап’ясток надівають. А біля застібки на ланцюжку – золотий брелок у вигляді слова англійською. «LOVE», – прочитала Рая. Знітилася.

Біля браслетки лежала маленька листівка, схожа на календарик. Такі календарики безкоштовно роздають перед новорічними святами на автозаправці біля Петрівки. Рая для малих повні кишені тих календариків набирала – з одного боку картинка святкова, з іншого можна подивитися, на який день тижня день народження випаде.

Обережно взяла листівку без ознак новорічного свята. Замість сніжинок-ялинок на білосніжному тлі рожеве сердечко. Перевернула… «Приїжджай скоріше! Чекаю. Платон»…

– Ну все! Час подарунки розбирати, а то нашому Діду Морозу ще до інших діточок устигнути треба. Ану, подивімося, що він вам приготував! – Іветта вже вела малих до стола. Усміхалася. Як просто! Здається, незграбна пафосна браслетка і влучний напис на листівці справили на дівчину саме те враження, яке радикально спрощує всі подальші розмови й умовляння. Хай оговтається. Іветта поки малечу потішить.

З великого пакета на стіл лягали веселі коробки, яскраві пакунки, сипалися цукерки впереміш із шоколадом, мандаринами, сріблястим дощиком і веселими ялинковими прикрасами. Темна захаращена кімната раптом засвітилася і зігрілася не від теплого святкового вогню чарівного багаття, яке милосердна Божа рука розклала посеред убивчих злиднів. Щасливі дитячі оченята оповили її світлою наївною швидкоплинною радістю. Дивилися на купу щастя, що височіла посеред стола, – підійти не сміли.

– Який добрий день, – прошепотіла Іветта. – Справді, добрий…

Вона казала ці головні слова свого життя тільки в одному місці. У своєму кабінеті після успішно проведеної операції. Та сьогодні, оперуючи лише іграшковими звірятками, новим теплим одягом і запашними цитрусами, вона впевнено-жорстко відрізала п’ятьох дітей від їхньої невблаганної порочної матері. Без вагань! Спустошене, нещасне, замкнуте на всі можливі замки Іветтине серце сповнили натхнення і гордість – нітрохи не менші, ніж після складної хірургічної операції. А й у чому сумніватися? Чим взагалі хірург відрізняється від Бога? Бог знає, що він не хірург. А в цю неймовірно натхненну мить Іветта Андріївна Вербицька почувалася Богом.

Узяла в руки першу коробку.

– Робот-трансформер. Це тобі, Едька…

За десять хвилин на столі не лишилося й обгортки від цукерки.

Малеча повсідалася на підлозі, пообкладалася коробками й пакунками, ковтала цукерки разом із мандаринами, зачудовано роздивлялася іграшки, приміряла нову одежинку, гортала книжки з яскравими картинками і здивовано, досі недовірливо поглядала на красиву пані, ніби боялася, що пані раптом підведеться з проваленого дивана, змахне невидимою чарівною паличкою і все це несподіване щастя щезне так само миттєво, як три картоплини їхнього обіду, коли вони запихаються тією картоплею один поперед одним, щоб устигнути з’їсти більше…

Та Іветта вже зосередилася на іншому. Вона сиділа поруч із Поспєловим і Нінухою, щось тихо їй пояснювала. Нінуха заглядала гостям в очі, кивала…

– Та добре, добре… Хіба я їм ворог?

Поспєлов вийняв із внутрішньої кишені пальта документ у звичайному прозорому файлі, підклав під нього порожню коробку з-під робота-трансформера, подав істоті кулькову ручку:

– Вам треба підписати тут!

Нінуха вже схилилася була над документом. Раптом насупилася, з підозрою глянула на Іветту.

– А гроші коли?

Адвокат і для неї став чарівним Дідом Морозом. Поклав у долоню конверт із грошима. Нінуха вишкірилася:

– Перераховувати не треба? Та спокійно. Пожартувала. Я вам довіряю. – І підписала документ.

Іветта видихнула з полегшенням, озирнулася: а Раєчка де?

Рая сиділа в кутку на поламаному, вкритому пилюкою телевізорі, що давно перетворився на стілець і для цього навіть був укритий старою рядниною: другий рік чекав ремонту. Притискала до живота шкіряний футляр і безпорадно, наче з іншого виміру, дивилася на малих, на мамку, на старого чоловіка, схожого на Діда Мороза, і на красиву милосердну пані, яка надарувала стільки радості, скільки Миколка, Андрій, Едька і Яся за все життя не бачили. І як же Рая їх покине?

Іветта підійшла до дівчини, обережно зробила наступний хід.

– Раєчко. Ти не проти, якщо про твоє рішення я дізнаюся трохи пізніше?

– Не проти, – прошепотіла-збентежилася. Заплуталася: «Та що ж це? Син пані пише, що чекає. Пані каже – пізніше».

А Іветта не поспішала. З хірургічною точністю відрізала Раї шляхи для відступу.

– Добре, – усміхнулася. – Хочу спочатку твоїх меншеньких обрадувати.

Біля малечі присіла.

– Діточки… Ви на святковій ялинці з Дідом Морозом і Снігуронькою були?

– Ні! – прокричав хоробрий Едька. – Ми в генделику Сугоянів були. Там темно і тхне!

– А я на горище лазила, – сказала мала Яся. – По драбині. Сама.

– То ти дуже хоробра дівчинка! – сумно усміхнулася Іветта. – Усіх хоробрих дівчаток Дід Мороз і Снігуронька запрошують на святкову ялинку з піснями, розвагами й подарунками.

– Ура! – закричав Едька. Миколку та Андрійка як штовхоне. – А я теж хоробрий! Миколка мене лупцює, а я його потім теж… Щипаю, коли засне.

– Ви всі дуже хоробрі й сміливі діти, – сказала Іветта. – Тому ви всі четверо їдете на ялинку до Діда Мороза.

– Зараз?! – витріщили очі близнюки. Підхопилися. Скачуть. – Ура! Ура!

– Звичайно, що зараз. Завтра ж – Новий рік! Треба встигнути доїхати вчасно. Мама допоможе вам зібратися.

Нінуха слухняно підхопилася, сховала гроші в пазуху, заметушилася.

– Оце вам пощастило! Подарунків купа, а тут ще й на ялинку. Дякуйте, дякуйте! Цілий місяць розкошуватимете в гостях у Діда Мороза й Снігуроньки. А може, й усю зиму гостюватимете, як добре себе вестимете! Так я кажу, Ризотто Іветтівно?

– Так… – відповів замість Іветти адвокат Поспєлов.

Раї здалося – не розчула.

– Місяць? – перепитала обережно.

– Ми даруємо Миколці, Андрійку, Едику та Ясі подорож до дитячого санаторію в Карпатах, де аж до Масляної відбуваються святкові розваги для діточок, – обережно пояснила їй Іветта. – Ох і непросто було це влаштувати, та мені вже дуже хотілося вас усіх порадувати.

– А ми додому повернемося? – запитав кмітливий Едька.

– Обов’язково! – запевнила Іветта. – А тут мама на вас чекатиме. Так?

– А куди я дінуся? – хмикнула Нінуха.

– А вам, Ніно, я би радила хоч на тиждень лягти до відділення патології вагітності й обстежитися ретельно, щоб під час пологів не сталося чогось несподіваного, – сказала Іветта. – Коли ще у вас така нагода буде? Малеча відпочиватиме… Сам Бог велів…

– Може, після свят… – пробурмотіла Нінуха. – Хто ж це з нормальних людей на свята буде в лікарнях киснути? На свята того… святкувати треба…

Рая сиділа на телевізорі й безпорадно дивилася, як малеча кидає труси-майки до новеньких, теж від красивої пані, рюкзаків. За мить побіжать до чорного мікроавтобуса, що стоїть біля хати, і Рая залишиться з мамкою в холодній, злиденній хаті. Мамка гроші у фартух сховала… Оце гулятиме! П’яничок повну хату назбирає, дядьки до Раї чіплятимуться, а малих же не буде. То малі завжди Раю від дядьків боронять, навколо неї стовпляться, ревуть та тих дядьків малими кулачками лупцюють, щоби Раю не займали. А тепер Рая сама тут лишиться. І пані мовчить. Не каже – чи візьме її з собою!

Іветта підійшла до дівчини, присіла поруч на старий телевізор, обійняла.

– Платон мене цілий тиждень випитував: Рая говірка чи мовчазна? А я кажу: мовчазна. Дуже скромна і мовчазна. – Усміхнулася. – Та вже скажи хоч слово…

«Ви мене з собою візьмете?» – рвалося з Раїного серця. Голову опустила.

– А малі… як – самі до тих Карпат?..

– Миколку, Андрійка, Едика і Ясю супроводжуватиме аж до самого санаторію людина, якій я повністю довіряю. Федір Олександрович Поспєлов, – Іветта показала сивого пана. – Мама підписала документ, що довіряє йому довезти дітлашню до санаторію, а Федір Олександрович несе за дітей повну відповідальність. Не хвилюйся, Раєчко. Їм там буде дуже добре.

Іветта не мала сумнівів. За її дорученням Поспєлов вивчив стан справ у доброму десятку дитячих будинків сімейного типу. Особливо багато добрих відгуків надходило із Закарпаття, де у невеличкому прикордонному селі, у горах, молода сім’я міліціонера і медсестри збудували новий двоповерховий дерев’яний будинок з усіма вигодами і не просто годували й не ображали прийомних дітей, а наполегливо займалися з ними, розвиваючи таланти та здібності вихованців. В обійсті, крім власне будинку, були стайня з двома жвавими конячками, город, невеличкий садок і ціла гусяча ферма, де поралися не прийомні діти, а двоє найманих працівників. Та найбільше Іветті сподобалося те, що, крім своїх двох, у сім’ї виховувалося лише четверо прийомних дітей, і подружжя не поспішало прийняти принаймні ще одну сирітку, аби формально відповідати положенню про дитячий будинок сімейного типу. Ні. Міліціонер і медсестра прагнули спочатку навчитися вправлятися з такою кількістю дітей, щоби не проґавити жодного з них. Тільки вчора Поспєлов повернувся з Закарпаття. Міліціонер і медсестра погодилися взяти Раїних братів і сестру. Іветта підкріпила угоду грошима.

– Справжній санаторій. Сам би там залишився, – розповідав адвокат. – Природа надзвичайна! Люди надзвичайні! Умови надзвичайні! Діти…

– Теж надзвичайні? – скептично запитала тоді Іветта.

– А там неможливо бути інакшим, – розвів руками сентиментальний адвокат. – Там панує любов… Надзвичайне явище!

– Пропоную повернутися до справ, – нагадала Іветта.

А справ було повно. Поки за домовленістю з прийомною сім’єю Миколка, Андрійко, Едик і Яся до весни гостюватимуть на Закарпатті, адвокат візьметься за позбавлення Нінухи батьківських прав, оформлення опікунства для подружжя з прикордонного села і всі дрібні проблеми, що виникнуть у справі. «А я потурбуюся, щоб істота вже ніколи не завагітніла», – окреслила коло власних справ Іветта.

Згадала про них тепер, у холодному, розваленому, як життя його житців, домі. «Тоді, після перших відвідин цього пекла, я мріяла забрати від істоти дітей, знищити її і спалити це кубло! – усміхнулася. – А може, справді спалити?..»

Ковзнула поглядом по облуплених стінах, наштовхнулася на пожовтілий портрет: старі чоловік і жінка напружено дивилися просто в душу.

– А це хто? Родичі? – спитала.

– А… Чужі люди! – буркнула Нінуха. – Ми сюди перебралися, так портрет на стіні висів. Може, старі хазяї. Викинути хотіла, а Райка істерику влаштувала. Не можна, каже, людей викидати.

– Не заважають же, – прошепотіла Рая.

Іветта уважно глянула на дівчину. «Що ж, не палитиму кубло, – подумала. – Хай висить портрет. Він же повинен десь висіти». Устала зі старого телевізора, оцінила готовність малих до подорожі, обійняла Раю і м’яко сказала:

– Ну от і все. Усі готові. Поїдемо, Раєчко? Платон чекає…

Дівчина задихнулася, наче слово, сказане в останню мить, не врятувало, а тільки додало жаху. Стиснула в руках шкіряний футляр і прошепотіла:

– Добре…

Ліда купила камінь. Зі значенням.

Спочатку спонтанне рішення неодмінно подарувати Стасові найкоштовніший камінь натрапило на проблему вибору – аж ніяк не грошей. Грубі чоловічі персні з пафосними діамантовими вставками здавалися ярмарком несмаку. Ліда передивилася їх добрий десяток, та сама думка про те, що незграбне одоробало сяятиме на Стасовій руці поряд з обручкою, викликало відразу. Ліда вже зібралася попрощатися з наглою ідеєю, що виникла тут, у гамірному торговельному центрі, коли дівчина-консультант ввічливо запитала:

– Чи можу я допомогти?

– І чим? Тобто… Я сама не можу зорієнтуватися. Чим же мені допоможете ви? – не зрозуміла. – Питатимете, для кого камінь? Зріст, вік, стать, вага? Захоплення, бізнес, уподобання? Перепрошую, та я не вірю в ці надкреативні прийоми продажу.

– Я можу лише розповісти про магічні властивості каменів… А обирати однаково вам, – відказала дівчина.

Червоні-сині-жовті-зелені, безбарвні – вода, багатобарвні блискучі, шоколадні, напівпрозорі й геть непрозорі, як душа… Дівчина-консультант викладала прикраси на прилавок. Про кожний камінь – із захватом, до дисканту. Настрій передавався Ліді миттєво, як сказ, і тільки в тому вже була своя магія. Примножують силу добра, оберігають печінку чи нирки, дають наснагу серцю, гарантують вірність, бережуть від зради, роблять успішним бізнес, привертають увагу протилежної статі, підхльостують ревнощі…

На прилавку залишилися дві каблучки – з обсидіаном і раухтопазом.

Дівчина-консультант узяла в руку каблучку з раухтопазом.

– Раухтопаз – не менш цінний різновид кварцу, ніж гірський кришталь і аметист. Цей золотаво-коричневий колір цінується особливо. Буддисти називають його каменем Будди, здатним підносити думки з темряви підсвідомості у сферу надсвідомості й осяяння. Раухтопаз виводить з організму шлаки і оберігає від негативу. Це ж так важливо, погодьтеся?

– Так…

«Піднімає думки з темряви підсвідомості?» Ліда згадала бридкий стогін порнозірок з останнього, придбаного Стасом диску, його тваринне збудження і жадання завдати Ліді такого болю, щоб у ньому потонув стогін тваринок на екрані, їй потрібен такий камінь. Стасова підсвідомість лякає її. Занадто.

– Обсидіан – також магічний камінь, – дівчина-консультант торкнулася каблучки з чорним, як смола, каменем. – Індуси вважають, що обсидіан проводить у людське тіло енергію Землі, поглинає лихі наміри, допомагає людині усвідомити власні вади і слабину. Якщо носити обсидіан повсякчас, він рятуватиме від поганих вчинків і гріхів.

– Здається, мені потрібен обсидіан! – зашепотіла поспішно. «Обсидіан! Стас усвідомить: порноігрища вбивають моє серце. Невже я більше не збуджую чоловіка? Невже більше не бажана? Невже йому потрібен акомпанент немолодих, некрасивих, вульгарних, до кінчиків сосків розбещених тіток, згідних злягатися з усім, що більше за середній палець руки?» – Обсидіан! – повторила упевнено. – А краще і раухтопаз, і обсидіан.

Дівчина-консультант заперечливо захитала головою.

– Ні, ні… Не варто поєднувати! Магія каменів від того не посилиться, а от послабшати може. Краще купіть камінь для себе.

Ліда розгубилася, знітилася.

– Для себе? Я… вас не розумію.

Дівчина-консультант дістала з вітрини сережки – непрозорі камені глибокого синього кольору в оправі з білого золота.

– Лазурит, – сказала упевнено. – Амулет відвертості та справжніх почуттів. Допомагає втілювати в життя плани й проекти, якщо ті ґрунтуються на щирості. Йоги використовують лазурит для очищення аури від негативного впливу. Лазурит допомагає боротися з тривожними думками. І вам допоможе… подарувати обсидіан зі щирим сподіванням. Цей лазурит – особливо магічний. Він із лазуритових копалень у Бадахшані. Найдревніших копалень…

Ліда розгубилася ще більше: ніби дівчина прочитала кожну з її тривожних, розпачливих думок.

– Добре… – пробурмотіла безпорадно. – І… лазурит. – Згадала про маму.

– А жіночі сережки з обсидіаном є?

– Так, – відповіла дівчина.

Ліда повкидала до оксамитової торбинки прикраси, раптом заметушилася, дістала сережки з лазуритом.

– Допоможете мені вдіти їх просто зараз? – попросила дівчину.

І чому після цього діаманти – кращі друзі дівчат? Синій лазурит із чорним обсидіаном зі щирістю найближчих друзів диктували Ліді свою біблію. Упевненість розправила плечі – вище тільки небо. Захищена! Поправила лазуритові сережки у вухах, вийшла з торговельного центру, озирнулася – наче вперше побачила і відразу полюбила передсвяткову вуличну метушню, стурбованих людей із ялинками й апельсинами, нескінченний потік автівок, обліплені яскравими вогнями дерева, вітрини, навіть звичайні кіоски, музику з підземних переходів і відчайдушне цвірінчання горобців біля забутого кимось бутерброда на лавці. Сніг на щоках, десь уже смажать гусей і ріжуть овочі, заправляють салати і ставлять на холод шампанське вино. Новий рік! Завтра! Вона прикриє мочки глибоко-синім лазуритом, підкріпить його силу своїм щирим бажанням і обережно надіне на Стасову руку каблучку з магічним обсидіаном. Поряд з обручкою.

Думки кружляли, ноги несли. Ні, ні! Вона не зіпсує особливий подарунок банальним врученням із побажаннями успіхів і любові. Рівно о дванадцятій, тієї єдиної миті, коли час поблажливо зупиняється, дозволяючи загадати безліч бажань на цілий рік наперед, Ліда впаде на коліна і поцілує Стасову руку. Бо він має знати, має врешті усвідомити і повірити: вона його рабиня. І зайве перевіряти це болем під хтивий вереск брутальних тіток. Він обов’язково все зрозуміє. В очах її прочитає, а вона обома руками притисне до серця Стасову руку і надіне на його палець біле золото з обсидіаном.

Усміхнулася збуджено – і як же витримати до завтра?! От ніколи вона в таких справах терпіння не мала: тільки-но подарунок потрапляв до рук, тієї ж миті хотілося побачити радість в очах людини, якій він призначався.

Навіть на татків ювілей осоромилася. Купила чудову імпортну машинку для стрижки пишних таткових вусів, сховала її у кухонній шафці, ніби академік тільки те і робив, що тинявся по дому і шукав сховані подарунки, напередодні поклялася собі, що нізащо не признається таткові, хоч академік і не питав, про вусоголільне диво, та варто було Петру Григоровичу повернутися додому і попросити доньку зробити йому чаю, як Ліда вхопила татка за руку, потягла на кухню, відчинила шафку і радісно повідомила:

– Татусю… Я тебе люблю… І твої очі! І бороду. І вуса…

– Доню, ти часом не перебирала дитячих книжок? – розсміявся академік. – Бо я відчуваю себе хворою бабусею з «Червоної Шапочки»…

– А твої вуса я люблю особливо! – радісно вигукнула, вихопила з шафки коробку з машинкою. – І тому поздоровляю тебе з завтрашнім ювілеєм і дарую твоїм вусам…

Наступного дня всі домашні вітали академіка, а Ліда стояла в кутку і журилася. От знову вона все зробила недоладно. Петро Григорович обцілував Іветту, Платона, Ангеліну, підійшов до Ліди, запитав лукаво:

– Як тобі мої вуса, доню?

– Прекрасні вуса. – Тільки тепер Ліда роздивилася, що таткові вуса акуратно підстрижені.

– Добре, що ти подарувала машинку заздалегідь, доню. З такими вусами ювіляру не соромно вітання приймати та гостей зустрічати…