Текст книги "Мати все"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Люко Дашвар

Мати все

Не дивно, що твори Люко Дашвар набули такої популярності, що романи її відзначені преміями конкурсів «Коронація слова» та «Книжка року Бі-бі-сі», – з абсурду людського існування авторка зуміла витворити продукт, який користується стійким попитом на читацькому ринку в Україні.

Інформагентство УНІАН

Люко Дашвар є письменницею, книжки якої найбільше читають в Україні – наклад її книжок склав 110 000 примірників за три роки.

Корреспондент. net

Романи Люко Дашвар мають свого вдячного читача. Він віддає свій голос «грубо й зримо» – грошима, купуючи книжку. Його вибір не випадковий. У цих романах – хороші діалоги, жива мова, точні характеристики, динамічний сюжет, наші реалії…

Високий замок

Передмова

«Візьміть – прочитаєте за одну ніч!» – гаряче прошепотіла мені жінка в книгарні, діставши «з-під поли» одну з книжок Люко Дашвар. І сказала, де в місті лишився ще один примірник іншого її роману. І переказала початок і кінець. І сказала, що не знає, хто той Люко Дашвар такий – «але читається – страшне! Наплачетеся – страшне!»

Я зрозуміла, що стою зараз у сяйві чужої безперечної народної слави – бо саме так вона і виражається, я це знаю напевне.

З того моменту я стала читачем романів Люко Дашвар – і от зараз прочитала оцей, найбільший, теж «за одну ніч». «Мати все», – безперечно, гра слів, яка погано перекладається іншою мовою. Все, що в цій книжці відбувається, погано перекладається взагалі на інший світ. Бо все це може статися лише тут і лише з нами. Я зараз ходжу своїм київським Подолом, де моя домівка, і роззираюся – в якому, цікаво, будинку жили ті жінки, яких оце так помордувало любов’ю? В те, що вони були справжні, я вірю абсолютно. Бо в книжках Люко Дашвар рівно стільки вигадки, скільки ми самі завжди придумуємо про себе і тим живемо. Її історії – лише справжні, такого не придумаєш – бо, якби придумав, це було би дешевою підробкою. Я в це вірю цілковито, бо сама перечитала мільйони листів, написані мільйонами наших українських людей з мільйонами їхніх особистих історій, що скидаються на геніальні романи. І сама зустріла сотні людей із життями, які читаються одним духом за одну ніч! Як я узнала пізніше – Люко Дашвар теж перечитала ті самі мільйони листів і теж перезустрічала усіх тих людей, коли працювала в газеті. І це одразу мені пояснило її химерну уяву і її химерну мову й наблизило. Втім, я бачила Люко Дашвар у своєму житті один-єдиний раз. Просто мені випадково пощастило. Ось так я для себе й вирішила, що уже точно знаю, хто такий той Люко Дашвар. І можу тепер це сказати тій жінці з книгарні, що, певне, вже тримає під прилавком останній примірник цього нового роману. Це, моя дорогенька, не жінка і не чоловік. Це ім’я, як сама Люко Дашвар пояснила, складене з початкових літер імен тих, кого вона любить. Склеєне докупи так, ніби й справді можна докупи зліпити таку химеру – щоб ті, кого любиш, завжди були одне ціле. І щоб воно, оце ліпливо, ще й жило, і ходило, і довго не розпалося на дрібненькі розбиті серця…

Цей Люко Дашвар майже не з’являється на люди. Бо, певне, після того, як ті люди прочитують її романи, як і оцей, що ви зараз узяли до рук, – вони мали би кидатися жадібно роздивлятися автора, як ніби він перед ними босий і навіть без нічної сорочки. Бо, прочитавши, вони одразу би збагнули – Вона все це знає! Знає, що любов, якою вона є насправді, страшно й стидно буває показати людям, – вона божественна й бридка, вона така болюча, вона із гордої людини робить розчавленого слимака, а чисте ніщо висаджує на трон, вона підносить на самі небеса, щоби скинути тебе звідти, блаженного, у брудну застояну калюжу й роздивлятися, як тобі любо так умирати, пізнавши ті небеса… Люко Дашвар пише неприкриту правду про наших жінок і чоловіків. Вона зліплює їх докупи в одне неможливе ціле – а кожна жива людина мріє приліпити так до себе «свою половинку», – і цього вистачає на лише одну мить сліпучого й солодкого болю. Вона знає, що оце воно і є – те, заради чого ми все життя мучимося, – омріяне щастя. Але ми того, втім, ніколи не встигаємо втямити й так, порвані пристрастями на ганчір’я, і помираємо, думаючи, що його таки не буває, а тобі лиш усе життя про нього морочили голову…

Я можу помилятися, звісно. Чи може викликати такі почуття масова література? Ну… Я думаю, що така – може. Ось прочитайте це самі. Ось побачите – за одну ніч. Буде боляче, бридко, солодко й дуже добре. І ви можете не зізнаватися, що це – про вас. Я, наприклад, це й так знаю й нікому вас не викажу:))

Ольга Герасим’юк

Замість прологу

Того осіннього вечора у провулку поблизу Контрактової темрява світло з’їла. І око їй не виколоти – не видно. Нічого не рятувало – ні ліхтарі, ні лампи з вітрин і вікон. Небо порвалося. Чорні кишки долу. Дощ-кров фонтаном. Вітер із дощем грається: у жменю його та й кидає – на тобі косяк, на тобі горизонталі.

Потік – хазяїн собаку не вижене. А собача хазяїна – на раз! Верескливе, мале, на ніжках-сірничках, чимдуж тягнуло літніх чоловіка й жінку до чорного целофанового мішка. Валявся – повний-повнісінький – при стіні на тротуарі. Старі за ним – по калюжах, по калюжах, блага парасолька вітру кланяється. І куди?! Куди?

– Лакі, Лакі! – ту вошу просять. – Та зупинись уже!

Собача дошкреблося до мішка, обнюхало його, ніби – тільки тут! Задню ніжку вже підняло… Не встигло примоститися, раптом вуха сторчака, загарчало, кудись убік дивиться…

Старі озирнулися: повз них стрімко йшла молода вагітна жінка. Притискала до живота голу гумову жінку з розчепіреними ногами… По воді – пряма їй доріжка найкоротша. І сама– як та вода…

– Кінець світу… – прошепотіла стара, дивлячись вагітній услід.

Старий обійняв дружину:

– Ходімо додому, мати.

Вона глянула на мішок, біля якого вже відмітилося собача.

– Як для сміття… мішок завеликий, – мовила непевно. – Треба подивитися. А що, як там… людина…

Він обійняв її міцніше, майже силоміць повів геть.

– Сміття, люба. Звичайне сміття. Чого розхвилювалася? До пенсії ще тиждень, а валокордин майже закінчився…

Із чорного целофанового мішка визирнув волоцюжка. Байдуже плюнув у спину старим: це ж треба, ледь ноги переставляють, а й собі – світ рятувати.

Вагітній бракувало повітря, та вона бігла… Поспішала так, ніби несла не огидну ляльку – кисневу подушку для астматика.

– Трохи ще… Трохи…

До чотириповерхового, ще дореволюційного будинку з понівеченими ангелами на фасаді – кроків двадцять. Не подужала. Зупинилася. Лицем у небо… Ротом – як та риба, а в рот не повітря – вода. Нема спасіння! А де, де? Подалася поглядом до вікон високих. З них світло м’яке манить: ходи вже, ходи.

Із брудної й при дощі «тойоти» біля під’їзду за вагітною роздратовано спостерігав мужчина років тридцяти, настільки звичайний, що, коли б не стильна борідка а-ля демон і хитруваті очі, у натовпі й не розпізнати. Побачив вагітну з гумовою потворою – мало цигарка з рота не випала.

– Та вони всі там божевільні!

Дверцята прочинив.

– Лідо, усе! Я їду!

Розгубилася. То до нього тіпнеться, то до під’їзду:

– Стасику… Я вже… Вже! Я тільки віднесу…

– Знущаєшся?!

– Лише хвилину! – посунула до будинку, хоч і несила.

Він дверцятами – грюк! «Хвилину? Годиться! Чекаю тільки хвилину!» Музику врубив. «Владимирский централ, ветер северный. Хотя я банковал, жизнь разменяна. Но не “очко” обычно губит, а к одиннадцати туз».

– О! – Мобілку до вуха. – Олег? Привіт, старий. Пульку розпишемо?

Ліда не бачила, як брудна «тойота» вислизнула з провулка і зникла в негоді. Задихалася. Над силу тягла гумову ляльку нагору. Ще п’ятнадцять сходинок, десять, дев’ять… Чотири, три… І сходинки ж такі високі! Чи то Ліда слабка надто?

Штовхнула причинені вхідні двері на другому поверсі.

– Мамо… Я вже…

Тихо. Ліда затамувала дух, притисла гумове страхіття до живота, витягнула шию – що там? що? – обережно пішла до вітальні.

– Мамо…

В оксамитовому, схожому на царський трон кріслі біля стола сиділа красива доглянута пані за шістдесят. Очі гоноровиті, холодні, вуста тонкі, спина пряма, як шляхи героїв.

– Мамо?..

– Ти надто забарилася, Лідочко! – мовила пані, не потурбувавши жодного мімічного м’язу.

Ліда розгублено озирнулася й опустила голову. Руки самі впали. Гумова потвора вислизнула, боком притулилася до стіни і, здалося, із подивом кліпнула оченятами: де це я? Небідна хатинка! Стеля метри чотири заввишки, муранське скло сонцем бризкає, меблі старовинні, картини на стінах… І що – оригінали? Срібло не тьмяне, порцеляна, книжки… Книжок надто багато. Самохвалов, Нуллер, Гудман, Скотт – не Вальтер, Буковський – не дисидент, Глузман, Джекобсон, Лі Колеман, Вайсман, бла-бла-бла… Навіщо?., стільки книжок?., з психіатрії?

Ліда шарпонула гумове нещастя.

– А цю куди?..

– Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…

Вагітна обхопила живіт, головою захитала – так, так, розумію. На матір благально:

– То я піду? – попросилася.

Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв; що я чую?!

– І з братом не попрощаєшся?!

Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається – назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.

– Хіба я можу не попрощатися з Платоном? – повернула до братової кімнати.

– Не поспішай, Лідочко.

Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.

– Твій невблаганний чоловік уже поїхав. – Виглянула, холодно всміхнулася. – Так, поїхав. – Обернулася до дочки. – Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.

Ліда закам’яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу – вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.

– Добре, мамо…

Розділ 1

Чотири роки тому все починалося дуже оптимістично. Ліда запросила Стаса додому, нянька Ангеліна напекла веселого печива з помаранчевими усмішками, Платонові дали снодійного і замкнули його кімнату, а мама надягла ланцюжок із діамантовим кулоном – подарунок покійного тата – і вже тільки це було надзвичайно добрим знаком, бо мама ніколи не турбувала діамант всує.

– Мамо! Знайомся! Це Стас! Він мій… Ми з ним… – Ліда так розхвилювалася, так незграбно смикнулася біля столу, за яким сиділа мати, що мало не змахнула на підлогу мейсенську порцелянову чашку…

Мама встала. Простягнула Стасові вузьку долоню.

– Іветта Андріївна Вербицька, – назвалася. Додала ваги: – Професор медицини, вдова академіка Вербицького…

– І моя мама! – збуджено вигукнула Ліда. Усміхнулася з полегшенням: здається, мама у доброму гуморі. Як гарно! Як обнадійливо…

Іветта потисла Стасову долоню. «Досить вишукана борідка», – подумала, розглядаючи гостя. Красивим жестом виокремила портрет бороданя серед картин на стіні вітальні.

– Це – Лідоччин тато. Академік Петро Григорович Вербицький. Лікар від Бога у четвертому поколінні. У нашому роду всі – лікарі. Сподіваюся, ви чули про славну фамілію Вербицьких…

– Безумовно! – спокійно збрехав Стас.

– Тож ви… – Іветта вирішила без зволікань з’ясувати ступінь причетності доньчиного кавалера до медицини.

– Стас! Станіслав Скакун, – відрекомендувався той. – Мій бізнес – гуртова торгівля дезінфікуючими засобами…

– Для медзакладів! – відчайдушно вигукнула Ліда. – Ми познайомилися, коли Стас привіз у нашу поліклініку санітарний гель для дезінфекції рук.

Іветта Андріївна Вербицька інстинктивно стиснула ніздрі, ніби хлорка в ніс.

– Ти не можеш бути Скакун! – постановила, коли Стас з’їв усе веселе печиво, розповів два анекдоти (про дезінфекцію взагалі і хлорку зокрема) і, пославшись на термінові справи, пішов. – Ти – Вербицька! Твоїм чоловіком має стати лікар, а цей… Дезінфікатор… – Приклала пальці до скронь – розмову закінчено. Повторила: – Ні! Ти не можеш бути Скакун!

– А він мене заміж і не кличе, – так тьмяно і гірко відповіла Ліда, що Іветта не втрималася.

– Чому… він? – запитала холодно.

– Він не знав, що я Вербицька, мамо.

То був аргумент.

Іветта завмерла. Згадала з десяток лінивих-лукавих, що намагалися створити власне благополуччя, присмоктавшись до багатої на справи й статки фамілії Вербицьких, серед них і Лідоччиного однокурсника Борю Фрідмана, який аж надто демонстративно впадав за дівчиною саме в присутності Іветти і клявся стати гідним продовжувачем справи Вербицьких, хай тільки Ліда погодиться вийти за нього. Потім – доглянуту Стасову борідку, щиру усмішку й ой які непрості очі.

– Ти не боїшся, що лише цього… недостатньо, Лідочко?

– Я боюся лише одного, мамо… Що він покине мене.

Іветта Андріївна насупилася, ніби діагноз установлювала.

І вже хотіла щось відповісти, та у вітальню ввалилася нянька Ангеліна – кругла, як гарбуз, сорокап’ятирічна стара діва з тонкою кіскою, закрученою на потилиці, добра, як свіже тісто, набожна та балакуча, все життя при Вербицьких – регоче, а в руках плетений із лози таріль з одним печивом.

– Ой, святі-грішні… Іветто Андріївно! Ви тільки подивіться! І ти, Лідусю, глянь. Оце мужчина! Оце я розумію… Усе чисто під’їв! Одне-однісіньке печиво лишив! Я йому двері відчиняю, щоби вже йшов, а він мене нахвалює… Каже: «Прекрасне печиво, добра пані!» Чули? «Пані»! Це я – пані! Ох і мужчина! Дивись, Лідусю! Не проґав! Щоби наш був!

Буде! Іветта Андріївна раптом так упевнено кивнула, що слова зайві.

І – як по маслу. З тиждень палкі зустрічі Ліди і Стаса нічим не відрізнялися від попередніх, а потім Іветта Андріївна категорично запросила закоханих на обід, ніби й не було тих страшних слів: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!» Ліді дуже кортіло продемонструвати Стасові свої кулінарні здібності, і вона хвилин із десять клопоталася з Ангеліною на кухні – усе заважала няньці метушнею. За цей час Іветта встигла коротко, але дуже аргументовано викласти Дезінфікатору свою точку зору на їхні з Лідою стосунки, і коли Ліда з’явилась у вітальні з великим порцеляновим тарелем, на якому розляглася фарширована щука, Стас видавався радісно-здивованим і навіть приголомшеним, як той волоцюжка, що порпався у смітті та знайшов скарб. Ліді здалося – то все щука. Надто апетитно пахла.

– Я не сама готувала… Няня трохи допомагала… – не змогла збрехати, та впродовж обіду Стас якось дивно і насторожено поглядав на Ліду. І щуки не скуштував…

Наступного дня у кабінеті звичайної районної лікарні, де новоспечений терапевт Лідія Вербицька приймала хворих шість днів на тиждень, у присутності нервового пацієнта з підбитим оком Стас запропонував Ліді руку і серце.

– Я… ти… Господи, Стасе… Це так несподівано, – розгубилася Ліда.

Устала з-за столу, тупцяла на місці, ніяково всміхалася, та чомусь не Стасу, а пацієнту з підбитим оком.

– Брате, не роби цього! – сказав той, тицьнув у підбите око: – Ось! Тебе чекає те саме. Давай я просто дам тобі поміж очі, і ти підеш… Подумаєш, поки не пізно. А я лікарку затримаю…

Ліда почервоніла до скронь:

– Прошу вас… одну хвилину почекати в коридорі.

– Ти скоріше сама звідси вилетиш! – вигукнув нахаба.

Ліда безпорадно озирнулася:

– Якщо ви негайно не вийдете, то я…

Стас роздратовано знизав плечима:

– Лідо… Я так і не зрозумів…

– Що ти не зрозумів, брате?! – здивувався пацієнт. – Ти глянь на неї! Вона ж не своя від щастя!

І то була правда.

До ночі Києвом блукали. Приголомшені власним рішенням, схвильовані, розбурхані. Майже не розмовляли, ніби слова руйнували незбагнену гармонію почуттів, поглядів, легких рухів. Стас намагався уявити, яким буде їхнє спільне життя, Ліда боялася навіть думати про те, як новину сприйме мати. Бо ж: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!»

Близько півночі прослизнула до вітальні, побачила у кріслі нерухому постать.

– Матусю, не спиш? А я… ми… – І всі страхи через край. – Він мене заміж кличе, мамо!

Іветта Андріївна витримала пекельну паузу, глянула на доньку.

– …Тільки пообіцяй, Лідочко. Ти ніколи не зміниш прізвища і не покинеш брата.

Благословення! То було благословення. Ліда кинулася до матері, упала біля крісла, обхопила обома руками її коліна.

– Матусю, рідна! Я ніколи не покину тебе і Платона! Клянуся найдорожчим! Тобою! Клянуся тобою, матусю!

– Весілля – не раніше як за місяць, Лідочко, – відповіла Іветта. – Інакше не встигну підшукати для тебе пристойне житло неподалік від нас.

– У мене буде своя квартира? – просяяла Ліда.

Увесь місяць до весілля – шлюзи прорвало – говорили, говорили… Стас про свою рідню два слова, а Ліда зупинитися не могла: вона – п’яте покоління лікарської династії. І працює у звичайній поліклініці саме тому, що Вербицька, бо Вербицькі не шукають легких шляхів. Тато-академік теж починав у звичайній лікарні. І мама… Але вони змогли заробити не тільки ім’я, а й статки. Бо працювали і працювали: практика, наукові дослідження, дев’ять років у Африці, а це не рай – спека, протиінфекційні препарати, кулемет у вікні, привізна вода… І справа не у грошах, якими щедро оплачувалося це пекло, – у набутті нових знань, бо Вербицькі…

– Ти теж була з батьками в Африці? – запитав Стас.

Ліда перелякано смикнулася. Кивнула.

– Я мало що пам’ятаю… Чотири стіни… – пожвавішала, завелася. – Чотири стіни! При військовій частині – кімната для дітей цивільних і офіцерів. Цілодобова. Я майже не бачила маму з татом. Вихователька… Лариса Дмитрівна… Така тепла. Навіщо про це? Мама й тато… Хочу, щоб ти знав про Вербицьких головне: Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей.

– Нормальна позиція, – знизав плечима Стас.

Згадав свою багатодітну родину. П’ятеро – не один. Не розженешся квартирами розкидатися. Тато помер, як Стасові два роки виповнилося, мама все життя в педагогічному колі – підлогу в школі миє. Добре, хоч Стас – найменший. Старші брати і сестри з батьківської чотирикімнатної квартири на Троєщині вимелися, грошима скинулися, щоби він міг за інститут платити, власну справу розпочати. Нормально розпочав. Хлорка – не «Шанель № 5»: про неї, може, не всі мріють, та кожному потрібна. Тхне? Нормально тхне! На пів китайця-«черрі» вже навідкладав! Далі знає як: дочекається маминої смерті, поміняє троєщинську «хрущобу» на житло ближче до центру. І – чао, Троєщина! Проте у ньому вже тепер не розпізнати традиційно осміяного «хлопця з Троєщини»: нейтрально-грамотна мова, одяг із лейблами, до перукаря раз на тиждень, і не заради того, щоб перебивати запах хлорки парфумами – ні! Індивідуальність. Бути поміченим у натовпі. Борідка. Зараза, так погано те волосся з підборіддя пробивалося – савана, а не джунглі, але звичайна троєщинська перукарка так майстерно ту борідку змоделювала, що Стас залишив їй десять баксів «на чай» і пообіцяв бути її клієнтом до скону. Нормально… Step-by-step! Та, коли познайомився з Лідою, а надто – погостював у розкішній квартирі на Подолі, занервував. Дідько, йому ту хлорку років двадцять продавати, щоб хоча б теоретично наблизитися до рівня статків Вербицьких! А Ліда йому: «Вербицькі всім пожертвують заради щастя своїх дітей». Теж мені відкриття! Стасові батьки зробили б так само, аби було чим жертвувати. А чим? Стасова мама навіть двісті грамів крові для сина здати не зможе, бо як у школі виявили гепатит, так і вона від тих школярів заразилася.

– Нормальна позиція, – повторив. – Мабуть, усі батьки, що мають одну дитину, вирізняються жертовністю. Аби потім не дорікали.

Ліда почервоніла. Дрібно закліпала, наче в око влетіла мала комаха.

– Я не єдина дитина, – сказала. – У мене є брат.

Стас не повірив. Жартує? За три місяці хронічних зустрічей, за цей місяць до весілля – і ні слова. І… де він є? Чому Стас досі не зустрівся з ним? Ліда про всіх розповідала-захлиналася – дідів-прадідів згадала, а про брата… Не лікар? Сантехнік? Мандрівник-вільне серце? Порожнє, неродюче гілля на славетній генеалогічній деревині?

– Судячи з віку Іветти Андріївни, брат старший за тебе і живе десь далеко, – висунув найвірогіднішу з версій.

Ліда напружилася, винувато всміхнулася.

– Мама тобі все розкаже… Потім…

…Мама? Геніально!…Потім? Ну просто збиває з ніг! Стас відчув: думки розпливаються і вже не тримаються купи. Знітився. От, от! Те ж саме сталося під час несподіваної розмови з Іветтою за десять хвилин до фаршированої щуки. Майбутня теща говорила холодно і переконливо, Стасові думки поховалися по узбіччях, ніби вивчали нові правила, за якими далі жити. І це… назавжди?

Дезінфікатор смикнув головою – скинув марево. Напружився – та ні, йому тещині забави по цимбалах, погралися й досить!

– Ти розкажи, Лідо, – сказав надто жорстко, як для нареченого. – І зараз же…

Вона ще більш винувато усміхнулася, обхопила Стасову руку. Притулилася до неї гаряче, всім тілом – лице в плече, груди в лікоть…

Стас відчув під своєю долонею пружний Лідин живіт. Дихає. Просить… Так! Не жадає чи вимагає – просить… Так відчайдушно, що хочеться ухопити її за волосся, смикнути щосили, щоб аж зойкнула, повалити і…

Стас рвучко занурив руку в густе Лідине волосся… Навіщо собі брехати – найбільше його збуджувала і дивувала незрозуміла Лідина покірливість, така нелогічна і протиприродна для освіченої, багатої, красивої… Як пояснити? Чому? Дезінфікатор розсудив просто – у ньому справа! Це він – харизматичний, сексуальний і неперевершений володар хлорки і жіночих сердець! У нього і до Ліди тих баб було – як мікрофлори у ШКТ.

…Ухопити, щоб аж закричала! І знає ж, певно, лукава, знає, що коли вона отак притуляється… Як божевільна жебрачка! Як полонянка! Як тваринка… Він відчуває себе Богом і хоче її до оскаженіння.

Отямився. Відсторонив рукою Ліду обережно.

– Ні, – повторив. – Ти розкажи. І зараз же…

Розмови тоді так і не вийшло. Із двадцяти безладних слів Стас узнав небагато: брата звати Платон, на дев’ять років молодший за Ліду. Їй двадцять три, а йому лише чотирнадцять. Геній. Без шкіри… Все!

– Мама дуже наполягала, щоби ти дізнався про Платона від неї…

Мама? Знову мама?! А вона, часом, свічку над їхнім ліжком тримати не збирається? Якщо перша скрипка в її руках, то краще вчасно порвати струни. Від тиші не оглухнуть, краще одне одного розчують.

Стас обійняв Ліду і виклав їй свою точку зору на роль мами в їхньому майбутньому сімейному житті.

– Я чи вона! – резюмував, намагаючись не культивувати в душі перші паростки ненависті до майбутньої тещі. – Ти! Тільки ти, Стасе! – усміхнулася. – Дарма ти так остерігаєшся мами. Вона подарувала нам квартиру, ми житимемо окремо. А Платон… Можливо, цього року ти взагалі не побачиш Платона… Мама вважає, треба дуже делікатно і дозовано підходити до появи нових облич у свідомості брата… І до зникнення звичних. Тож я… я іноді провідуватиму Платона. Добре?

Та що ж там за Платон такий?!

На полотні щирих розмов зяяла рвана дірка невідомості. Стас відчував себе агентом-новачком спецслужб, якому ніяк не довірять доступ до файлів найвищого рівня секретності.

Занервував. І одного дня за тиждень після весілля, коли Ліда здригнулася від раннього телефонного дзвінка, вислизнула з його обіймів, схвильовано проговорила в слухавку! «Біжу, мамо!», похапцем зібралася і вилетіла з їхньої двокімнатної квартири у новобудові, він пішов услід і за десять хвилин після дружини подзвонив у двері тещиної оселі.

Бо досить! На весіллі таємничий Платон так і не з’явився. Після весілля Стас запропонував Іветті познайомити його з Лідиним братом чи принаймні розповісти про нього, але теща заявила, що час ще не настав.

– Господи, Стасику… – Ліда відчинила двері і, як здалося Стасу, дуже перелякалася.

Та від дверей не відійшла. Заступила дорогу, простягнула до нього руки.

– Благаю… Почекай мене вдома. Я не затримаюся довго…

– Ні.

Стас ухопив Ліду за плечі. Силоміць – до стіни. «Яка ж вона тендітна й беззахисна», – промайнула невчасна думка.

– Мами нема, Ангеліна пішла на базар, я не можу, не можу зараз… – Ліда, здається, навіть не звернула уваги на грубощі, знай белькотіла оте «не можу, не можу»… Заглядала йому в очі благально і віддано.

Стасу стало соромно. Та що це він? Увірвався, руки розпускає… Ревнощі? Про це і мови не було: вона кохає його до нестями. Кохає.

Відпустив Лідині плечі.

– Лідо… Заспокойся. Я не заважатиму. Просто почекаю тебе. Добре? – Пішов до вітальні, не ждучи відповіді.

Нічого підозрілого. Усе як завжди. Академік на стіні, срібло, порцеляна, ідеальний порядок і ніяких слідів надзвичайного стану…

Стас озирнувся, зупинив погляд на дверях кімнати, яка завжди, коли б не прийшов, була зачиненою, як у тих фільмах жахів. Він, звичайно, у всі закутки хоромів Вербицьких не заглядав і ніколи не просив Ліду про екскурсію вражаючими апартаментами, проте, крім вітальні і кухні, заглядав у світлу Лідину кімнату, бачив, як зі своєї спальні виходила Іветта, проходив повз кімнатку няньки Ангеліни і години зо дві просидів у славетному кріслі академіка Вербицького в його кабінеті. І тільки в цю кімнату двері ніколи не відчинялися. Стас відзначив подумки: на дверях, крім звичайної ручки, ще й замок. «Замикає двері тільки ззовні», – констатував. І пішов прямо до таємничої кімнати. І – буває ж! – відчув, як до спини прилип холодний незрозумілий жах. Тьху ти! Зупинився біля дверей – що за маячня? Спокійно! Потягнувся до дверної ручки.

– Не треба! – почув.

Озирнувся. Діда стояла посеред вітальні, безпорадно притискала долоні до грудей.

Краще би змовчала! За мить до того у Стасовій голові промайнула пересторожна думка, що, може, і не треба пхатися до кімнати з замком. Яка різниця, хто там?! Начхати! Але Лідині слова пробудили суперечливу бунтарську цікавість і чоловічу пихатість: що значить «не треба»?!

Стас знизав плечима і рвучким рухом відчинив двері.

На широкому ліжку спав голий підліток. Стас хотів був чіпким поглядом окинути всю кімнату, як це зробила би будь-яка нормальна людина, що раптом потрапила у незнайоме і лячне місце, та очі його зупинилися на ідеальному юначому торсі і… Стас не бачив просторої – метрів на тридцять – кімнати, важких портьєр на високих вікнах, широких крісел, невідомо чому присунутих до вікна, спортивного тренажера, полиць, заставлених книжками, і великого монітора на столі.

Несподіване збудження й естетичний захват змушували роздивлятися ідеальне голе тіло – рельєфні м’язи, молочну шкіру, довге чорне волосся.

Стас раптом пригадав, як свого часу потрапив до моргу, де хлорку традиційно поважали і купували регулярно, і там, у холодному підвалі, серед босих ступень із клейончастими ярликами, що стирчали з-під брудних простирадл, натрапив на божевільного художника з пошарпаним альбомом анатомічних малюнків Леонардо: той трусився від холоду, дмухав на руки, відкидав простирадла, обмацував кінцівки мерців, потім кидався до альбому да Вінчі, порівнював і все бідкався, що без м’язів не показати душу, і ця гидка, образлива суперечність доб’є його, доб’є…

Стас дивився на ідеальне, ніби з альбому да Вінчі, тіло і раптом відчув себе вбогим та безпорадним: дідько, треба би м’язи підкачати, бо Ліда, певно… Перемкнуло. Це ж вона щодня порівнює бездоганне голе тіло безсоромного юнака з його дев’яноста кілограмами, із яких мінімум десять – стабільний і невмирущий, як усесвіт, прошарок жиру. «Лідо, Лідо… Цей юний бог і є твій брат? Що ти шукаєш у його кімнаті щодня? Інцест – категорія вічна. Не все ж фараонам та Габсбургам…»

У серці прокинувся і загарчав дикий звір. Стас здригнувся. Отямився. Маячня!

– Брат? – запитав, не озирнувшись.

– Поговорімо у вітальні…

– Ні. Тут.

– Не можна заважати Платонові… Це зашкодить…

Серйозно?! Стас відчув, як дикий звір біля серця зловчився, перестрибнув у мозок. До скронь.

– Серйозно? – рвучко обернувся до Ліди. Зміряв підозріливим поглядом. – Ти тут – для яких справ? Чому я заважаю? І чому він – голий?

– Платон не любить одягу…

– А у чому він по вулиці ходить?!

– Він не ходить… вулицями…

– А де?! У хмарах літає?!

– Приблизно так. У Платона – свій світ.

– Та невже?! І де? У цих чотирьох стінах?

Стас відвів від Ліди злий погляд, урешті обдивився велику, затишну, як рукавичка, кімнату і спіймав себе на думці, що тут, мабуть, так гарно спиться, що і прокидатися не захочеш. Уявив себе голим красенем на широкому ліжку… Перелякався – тут повітря нема! Тут із годину при зачинених вікнах – і смерть. Майже фізично відчував: дивна кімната висмоктує з простору повітря, заповнює порожнечу густим мороком із дивним гірким присмаком.

– Чим пахне?

– Ліки… За десять хвилин маю зробити братові укол.

– Він же спить…

– Так. І має спати ще три години.

– Навіщо? – Підозріливість і жалість раптом заступили заздрість до юного красунчика.

– Режим…

– Тобто він тут… Скільки? Все життя?

Ліда знизала плечима, обережно повторила:

– Режим…

Стас не запитав – чому?! Стас раптом відчув, що відповідь на це питання занурить його у непролазні хащі, де аргументи примушують до співучасті та співчуття, малюють на серці великий червоний хрест, перекреслюючи власні мрії та бажання. Дорослий, двадцятишестирічний мужчина раптом квапливо подався до дверей, вискочив геть, ніби той незрозумілий моторошний режим поширювався на кожного, хто випадково опинявся у кімнаті Платона. Вона має рацію! Дарма припхався!

Прибіг додому, скинув увесь одяг, завалився на ліжко і так лежав – голий. Ніби на власній шкурі намагався відчути, що відбувається у розкішній квартирі Вербицьких.

Ліда повернулася за півгодини – пригнічена, розгублена. Спантеличено глянула на голого чоловіка, присіла на край ліжка. Завмерла. Стасові стало холодно, та дивний внутрішній опір не дозволяв ухопити ковдру й зігрітися. Супився, намагався угамувати тремтіння, зиркав на Ліду роздратовано.

Та де там утриматися! Підскочив. Забігав по спальні.

– А що… Що має статися зі звичайним хлопцем, щоб він сам захотів не виходити з кімнати впродовж…

– Він виходив… Іноді… І він… не звичайний…

– Ненормальний?

– Платон не хворий…

– А що ж ти тоді йому колеш, щоби він по півдня з ліжка не вставав?

– Ліки для Платона добирає мама… Завжди… З її сорокарічним досвідом…

– То він хворий! Псих! Так?

Захитала головою, забідкалася, мовляв, ну як тобі роз’яснити…

– Ні, Стасе, ні… Припинімо цю розмову. Благаю. Усе мало статись інакше. Мама у слушний момент розповіла би тобі про Платона… Пояснила 6… І для тебе це не стало б шоком. Ти би зрозумів! Мама…

– Мама?!

Стас зупинився навпроти Ліди, присів перед нею навпочіпки – голий, схвильований, зовсім не ідеальний.

– Лідо… Ти… Ти зараз зосередься, дівчинко! Ти почуй усе, що я скажу.

Вона перелякалася. Смикнулася. Упала би йому в ноги та – як?! Обхопив її за коліна – сиди!

– Ні… – прошепотіла відчайдушно.

– Почуй! – повторив із притиском.

Вона завмерла, безпорадно кивнула.