Текст книги "Мати все"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Іветта не втрималася. Презирливо звела брову.

– Хто вам сказав, що Платон хворий? Вам до нього, молодий чоловіче, – як до Сонця…

– Та невже? – Збудження зростало. – За що ж ви тримаєте ваше сонце в чотирьох стінах і накачуєте ліками?

– Поговорімо про те, що стосується вас, молодий чоловіче. Питання по суті є?

– По суті?! – Збудження вже зашкалювало. – Є! – замовк. Нахилився до Іветти. – Ви знаєте, як мене звати? Ви ім’я чоловіка своєї доньки вивчили чи у вас склероз, мать вашу!

Іветта завмерла. Не відсахнулася. Не грюкнула кулаком, не вихлюпнула Стасові в лице всю свою ненависть. Опустила очі на телячий стейк. Одним рухом розрізала навпіл.

– Десять тисяч за цей місяць я віддам вам… молодий чоловіче… зараз. У свою чергу, ви потурбуєтеся, щоб Лідочка не вельми хвилювалася через кардинальні зміни в її житті, – говорила й дивилася на розрізане м’ясо. – Хоча, спостерігаючи тепер за вами, боюся, мої сподівання… не справдяться. Навчіться тримати себе в руках. Якщо ви нормальна людина…

Стаса трусило. Двигун усередині обжерся пального і торохтів, як скажений.

– А ви… – хотів голосно, вийшло – хрип. – Ви нормальна людина? Ви пропонуєте мені гроші за те, щоби я змусив дружину відмовитися від рідні.

– Вам більше подобається робити це безплатно?

– Маячня! Я ніколи…

– Мене це не цікавить.

– А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?

Іветта посміхнулася скептично.

– Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…

Стас зрозумів – не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?

– І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.

Іветта задумалася.

– Слушно… – сказала холодно. – Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.

«Як?! А гроші?!» – ледь не зірвалося зі Стасового язика.

– А що його шукати? – скривився зухвало. – Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається – власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?

– Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов’язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…

– А я? – вихопилося в Стаса.

– …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…

– А я? – підозріливо повторив Стас.

– А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов’язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.

– А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!

– Тож домовились?

– Що? Так просто? І не треба підписуватися кров’ю? – запитав Дезінфікатор.

«Будуть гроші! – подумав. – А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»

Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив – прошу! Мати зачинила – тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.

Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй – як на сповіді.

– Я направлю вас до невропатолога, – сказала літньому чоловікові з сумними очима. – Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.

Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.

– Я те заспокійливе щодня… Чашками…

– Це ви дарма! – насторожилася. – Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?

– Жінка…

– Тобто?

Чоловік усміхнувся.

– Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.

– Не бачу зв’язку.

– Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому – чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені – чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг – чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.

– Чекайте, чекайте… – захвилювалася Ліда. – Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зі снодійним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуєте своє здоров’я.

– Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.

– Та чому ж? – не могла второпати.

– Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?

Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.

– А так я вип’ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…

– Нібито?

Зітхнув, плечима знизав.

– Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.

Замовк. Ліда мало не розплакалася.

– Господи! Який жах… Як несправедливо! – До старого потяглася. Руки торкнулася. – Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас» гака можливість?

– Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи у кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?.. Сам лишуся…

– І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…

– Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, – відповів старий.

…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда – зайва?

– Зайва? – вразилася. – Тільки не це!

А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.

– Поїхала матінка твоя… – сказала.

– Поїхала?! А я не знаю нічого…

– Відрядження якесь термінове, – пробурчала нянька. – Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…

Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.

– А Платон…

– Спить та читає… Геть млявим став.

– Чому?

– Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?..

– Забіжу, гляну, – сказала.

– Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…

– Не дізнається!

– Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.

– Забіжу!

– Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.

Ліда закінчила приймати хворих – прямим ходом до материної оселі.

Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.

– Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…

– Де Платон?

– Спить…

– От і чудово! – Хитра. – Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?

Ангеліна всміхнулася – і самій несила на Ліду гримати.

– Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.

Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.

– Як ви тут… без мене?..

– Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, – нянька їй.

– Я нормально. А ви…

– А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?

– їжею…

– Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! – розсміялася Ангеліна. – Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.

– Що ж, спробую якось. До речі… Пам’ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?

Підвелася. З кухні.

Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.

– Сиди, серденько. Зараз принесу.

– Та сама візьму, – здивувалася Ліда. – Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.

І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.

– Однаково би взнала… Однаково… – бурмотіла. – Прости й збережи мене. Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?

…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери – чудні, рожеві. Нові меблі – наче з хатинки Барбі. Нові портьєри – легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…

– Що це? – прошепотіла.

Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.

– І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…

Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася – не зупинити.

– Що це? Що?! – Ридма. – Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!

– Та ти що, серденько! З глузду з’їхала? Таке мелеш, прости Господи! – забелькотіла. – Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.

– Батьків кабінет… порожній стоїть, хоч тато помер п’ять років тому… І гостьова кімната… Скажи мені правду, Ангеліно, бо і справді дах зірве. Що відбувається?

Ангеліна схлипнула, головою захитала.

– Біда! Справжня біда! – захрестилася. – Матінко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грішних рабів твоїх… Не відаємо, що коїмо… Не відаємо…

Ліда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неї.

– Ангеліно, Богом прошу… Не муч ти мене.

Нянька завмерла. Ще мить – і зірве греблю.

– Женити вона його хоче! – прорвало. – Отака біда, Лідусю. Женити нашого дурника Платосика! На нормальній дівчині. Та хіба таке можна?! Та хіба божевільних женять… Це ж гріх який! Щоби дівчину в чотирьох стінах разом із хворим, прости Господи, замкнути. І не на день… На все життя! Молюся…. {ранку до ночі молюся, щоби Господь відвів біду. Щоби не знайшла вона нещасне дитя на поталу сатані, не привела в цю кімнату… Для неї готує. Для майбутньої невістки. Знаю… Знаю, як буде. Золотом закидає, увесь світ пообіцяє, обкрутить розмовами своїми звабливими, тільки би дурникові добре було. Ой, гріх! Ой, гріх смертельний. Непрощенний! Непрощенний, хоч лоба потім розбий у молитвах із поклонами. Як я її просила… Ти ж, казала, знаєте: не можна так тяжко грішити. Не можна. Га тільки матінку твою ніхто не зупинить! Не на конференції вона… Блукає десь… Шукає ляльку для синочка свого, хай би воно краще малим померло, ніж… – Перелякалася, захрестилася. – Що це я? Що? Прости мене. Боже, дурепу грішну! Не винний хлопець. Геть не винний. Янгол нещасний… Краще би матінка твоя змалечку його на травичку випускала та до людей привчала – але ні! Собі все! Тільки собі! Щоби тільки вона на синочка свого дивилася! Тільки для неї він ріс…

Замовкла. На бліду Ліду глянула – перелякалася ще більше.

– Ох я дурна баба! Намолола чортзна-чого! Не слухай мене, Лідусю. Заспокойся, серденько. Не знайде. Однаково не знайде. Хоч увесь світ обійде, ні з чим повернеться. Бог усе бачить! Не допустить. Нізащо не допустить! Не знайде вона дівчину…

Задихнулася, закашлялася. Сльозу втирає.

Ліда вхопилася за няньчину руку. Притулилася до неї всім тілом.

– Знайде… – прошепотіла. – Сама знаєш…

Ще довго в кухні товклися. Приголомшені, розбурхані, безсилі…

– Чому мама мені нічого не розповіла? – випитувала Ліда.

– Хтозна. Хіба матінці твоїй у голову залізеш? Мабуть, остерігалася, що проти будеш. Та й щоб ти кімнату свою до часу не бачила. А розрахунок її зрозумілий. Невістка все життя при І Платонові скнітиме. Ти ж зірвалася з гачка. Заміж вийшла… Прийшла-пішла, тенди-сенди… А йому, крім сексу, і побалакати хочеться з живою людиною, і посміятися, і поплакати… Воно ж – живе, хоч від тих ліків зовсім охляло і змарніло. Дай мені, Боже, віку, щоби я довше Платосика оберігала.

– Хіба я коли від брата відмовилася б?

– У тебе, Лідусю, своє життя. Ото й живи – не смикайся.

Ліда підвелася, мовила вперто:

– Піду до нього. Не зупиняй.

…Платон сидів на підлозі. Тлумачний словник іноземних слів розгорнутий на літері «В». Вії опущені: читає. Босий! От же чудний! Штани і футболка його не дратують. Чому про взуття чути не хоче?

Ліда вклякла на порозі, подивилася на брата. Змарнів? Ніби ні. Блідий, звичайно. Сказати Ангеліні, щоб кімнату провітрила. «Красунчик!» – згадала слова повії. О так! Вийшов би на вулицю – дівчата попадали б. Високий, стрункий, тіло майже ідеальне, а все – Іветта. Змалечку привчила сина до зарядки і тренажерів, сама робила йому масаж, силоміць – під душ. Який же гарний! Чорне волосся, бліда шкіра, правильні риси обличчя, сині очі. Шляхетніше не буває. От, приміром, у Ліди теж довге чорне волосся і сині очі. Та хіба їх можна порівняти? Ліда – звичайна. Мабуть, у тата. Платон – неймовірний. І такий же красивий, як мама. Ну і кого поряд із ним поставиш?

– Привіт, Тохо! – Ліда мало не розридалася. Та хіба можна? Мати раз і назавжди заборонила виказувати при Платонові сильні емоції.

Платон відволікся від книжки, подивився на сестру.

– Лідо… Ти знаєш таке слово «віварій»?

– Ні…

– Хочеш знати?

– Так.

Платон відклав словник, уважно подивився на сестру.

– Літера «В»! Віварій. Від латинського «віваріум». «Вівус» значить, «живий». Віварій – приміщення для утримання піддослідних тварин. Чи призначених для демонстрації. Дуже просто. Так?

– Так. – Вона ще думала про інше.

– Ми живемо у віварії? – Почула голос брата.

– Що? – Похолола. – Ти… Ти не так зрозумів…

– Як треба розуміти?

– Чекай… Давай я тобі розкажу…

– Де дівся твій живіт? Ти розповісти обіцяла минулого разу, а потім зникла…

– Ти скучав?

– Так, але не дуже, – відповів спокійно. – Я розмовляв із тобою, коли спав.

– Як це? Я… снилася тобі? Приходила вві сні?

– Ні. Уві сні приходить тато і кінь. Пам’ятаєш того коня?

– Так. А я?.. Хіба не разом із тим конем? І татом?

– Ні, – відповів Платон серйозно. – Я розмовляю з тобою, коли вдаю, що сплю.

– Що? – Здавалося, цей день ніколи не вичерпає приголомшливих новин. – А нащо ти вдаєш, що спиш?

– Ми всі живемо у віварії, Лідо, – спокійно сказав Платон і згорнув словник.

Розмову закінчено. Коли брат припиняв спілкування і заглиблювався у власний світ, Іветта категорично забороняла турбувати його. Та сьогодні був особливий день.

– Ти… Ти вивчаєш нове слово? – Лідин голос затремтів. Вона хотіла спитати про інше. Як у святого, як у блаженного, що розмовляє з Богом. Про те, що мав на увазі Платон, коли сказав: «Ми всі живемо у віварії»… Хто це – всі? Мама, Ангеліна і вони з Платоном? Чи взагалі – всі…

Платон уже відклав книжку.

– Ні, – відповів. – Я не вивчаю нове слово. Я ще не розібрався з цим…

Стас спочатку не повірив. Скривився презирливо.

– І куди твоя матінка поїхала наречену шукати? У психушку?

– Навіщо ти так, Стасику? – образилася Ліда. – Ти нічого не знаєш про мого брата. Ти бачив його лише раз чотири роки тому. Платон… виріс. Став таким…

– Надзвичайним?

– Це не смішно. Припинімо. Дарма я розповіла…

– Значить, до матінки ходила? – врешті второпав Дезінфікатор.

Ліда насторожилася.

– Я не хотіла… Так вийшло. Ти сам наполягав… Її не було. Вона шукає дівчину… Для Платона.

– Лідо! Ти жартуєш?

Подивився на дружину. Ні. Які жарти? На очах сльози, зблідла. Насупився. Так ось за що грошики… «А мені що?! – подумав. – Я ж не збираюся того Платона всиновлювати і зад йому підтирати. Хай що хоче, те й робить. Ліду шкода. Буде тепер перейматися».

– Ну досить, досить… Усе добре. У матінки твоєї нічого не вийде. Забудь.

– Я спробую…

Стас заглянув Ліді в очі:

– Відволічемося? Хочеш?

– Так, – насторожено. – Тільки зараз… навряд чи вийде.

– Вийде, Лідо. Повір!

Із усмішкою всадовив її на диван, відкрив кейс, витяг диск.

– Що це? – запитала здивовано.

– Сюрприз!

Уставив диск у DVD-програвач домашнього кінотеатру з екраном на півстіни. Підсів до Ліди, обійняв. Умикнув.

– «Дискавері»? – спробувала вгадати наївна Ліда.

На екрані виникла повногруда гола білявка і без увертюр хижо вхопила за груди так само голу й таку ж гидку брюнетку. Кімната наповнилася тваринним стогоном… Стас збуджено заіржав. Ухопив Ліду за груди: дикий нічний секс після тієї пригоди не забувся, вимагав розвитку!

– Німецьке порно… – тільки і прохрипів. – Роби з нами, роби як ми, роби краще за нас! Що? Зробимо їх, Лідо?! Е, дівчинко! Чому твої ручки скучають… Я весь твій…

Розділ 3

Морозяка розгулявся – руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.

Ліда поспішала до клініки і, хоч до початку прийому лишалося не більш як двадцять хвилин, не зупиняла таксі. Пішки. Ковзалася на льоду, устрявала в кучугурах снігу, всміхалася: ціла година справжнього життя! Просто йти вулицею, відчувати себе частинкою людської метушні. Сніг рипить, діти сміються, над головою не стеля – небо. Справжнє життя.

Іншого часу подихати свіжим повітрям не було. Весь інший час Ліда і свіже повітря не перетиналися. Після роботи заїжджав Стас – прокурений салон «тойоти» навіть думки робив смердючими. З роботи – додому. У тепло, до задухи. Там тіло відпочине, якщо Стас відволічеться на справи чи поїде до друзів на покер. А думки не відпочивали – вічним двигуном. День минув. Далі… Що далі?

Життя перетворилося на дурний кросворд: напишеш слово по горизонталі, вертикаль утратиш. Відтоді, як восени Іветта заборонила Ліді приходити до квартири на Подолі, трійко по тридцять днів минуло. Новий рік радіти радить, а Ліда досі намагається всі клітини свого кросворда без утрат заповнити.

Головне… Головне – Стас! Це нічого, що її вивертає від огидної порнухи. Стаса це заводить, тож стерпить. Вона навчилася так артистично імітувати оргазм, що Стас навіть обіцяє пошукати більш енергійне відео для дружини-дикунки. Усе на екран витріщається. Не тане в Лідиних очах, як раніше. Глянув би в очі, усе зрозумів би.

Головне… Маму не втратити – ось головне. Мати – все. Як її любов зберегти, щоб Стас не дізнався? Як переконати маму, що Стас – то інше? То не заважає Ліді увесь трепет своєї душі віддавати мамі.

Головне… Тоха, сонце! Не покине брата! Вона за ним до скону доглядатиме, бо мама заради неї брата народила! Заради неї!

Забрехалася – політики позаду. Стасові каже: «До мами не піду!» та до Іветти в клініку біжить. «Твоя правда, матусю. Краще мені поки до Платона не ходити. І він заспокоїться, і я одужаю». І до брата. «Тохо, це наш секрет! Не кажи мамі, що я приходила!» Няньку обніме: «Ангеліно, прости вже… Ти молися за нас усіх, щоб мама Платону нареченої не знайшла».

– А ти думаєш, з якого дива матінка твоя три місяці б’ється головою об стіну, а стіна – стоїть! Бо молюся. Молитвою міцнішає стіна непорушна. Не дає матері твоїй шлюб той гріховний влаштувати, – відповідала нянька.

Усе чисто про Іветтині мандри розповідала. Як та найняла одного таксиста, щоби возив її на пошуки ляльки для сина хоч за тисячу кілометрів. Грошей тому Юркові дала немало.

– Навіщо? – випитувала Ліда.

– Щоб автівка була у її розпорядженні в будь-який час. Ото хлопцю підфартило!

– І що – тисячі кілометрів наїздили?

– Тисячі – не тисячі, але й по тижню десь блукала.

– І де?

– Сам чорт знає, Лідусю. Хіба ти матір свою не знаєш? З неї правди не націдиш. Не та персона.

Наприкінці грудня Ліда помітила зміни в поведінці Іветти. Мати знову більше часу стала віддавати славній місії всіх Вербицьких: читала лекції в медуніверситеті, оперувала у приватній клініці, керувала науковою лабораторією.

– Здається мені… Мама трохи заспокоїлася, – сказала няньці. – Може, передумала Тоху женити?

– Схоже на те, – погодилася Ангеліна.

– Ти би дізналася в неї, – попросила Ліда.

– Таке дурне просиш, ніби матері не знаєш, – зітхнула нянька.

А Діді аж серце обривається – так треба знати материні плани. Головне – зрозуміти: Ліда в тих планах є? Три місяці – таємними наскоками у рідний дім! Три місяці вештатися навколо нього й спостерігати за вікнами власної кімнати! Скільки ще?

Вихід побачила так несподівано, що насилу дочекалася закінчення прийому хворих. Перепросила в Зоряни, з якою обіцяла відвідати традиційний новорічний «Лускунчик» в оперному, і до матері в клініку. Задихалася від хвилювання! Як усе геніально складається! Стас думає, що вона на балеті. Мобільний можна вимкнути.

– Іветта Андріївна на операції, – пояснив адміністратор клініки.

Дві години Ліда нервувалася в порожньому Іветтиному кабінеті: і ходила туди-сюди, і сиділа, і стояла, і поскладала старі газети на її робочому столі. «Скоріше, скоріше!» – по-дитячому настирливо підганяла час. Ще хвилин двадцять, і алібі опустить завісу. Мобільний доведеться вмикати.

Іветта ввійшла в кабінет, і Ліда жахнулася. Здавалося, мати віддала хворому не тільки знання, досвід і час. Усю кров, енергію, сили…

– Матусю, та ти ледь на ногах стоїш! – перелякалася.

Іветта всміхнулася втомлено.

– Добрий день, Лідочко. Справді – добрий.

До кабінету заскочила операційна медсестра.

– Іветто Андріївно! Усе в порядку. Пульс стабілізується…

– Дякую, Риточко!

Медсестра зникла. Іветта Андріївна вимила руки – «на автоматі», важко опустилася в крісло біля вікна і знову всміхнулася.

– Житиме… Хоча ми обіцяли хворому перед операцією, що «лише подумаємо над цим».

Ліда присіла біля крісла, обійняла маму.

– Хворі не розуміють гумору хірургів. Він здається їм надто жорстоким.

– Ми і не просимо їх про це.

Іветта задумалася.

– Скажи, щоби мені зробили чаю, – тихо. Раптом глянула на дочку, насторожилася. – Поговорити хочеш? – запитала упевнено.

– Так, мамо, – винувато прошепотіла Ліда. Знітилася. – Може, іншим разом? Не пече. Їй-богу, не пече. Ти така втомлена… Давай краще чаювати…

– Годі метушитися, Лідочко, – мовила Іветта холодно. – Кажи.

Ліда напружилася, підвелася – з чого почати? Таким зрозумілим усе здавалося, а тепер… Сперлася рукою на стос старих газет на столі, опори шукала. Ковзнула поглядом по заголовках: «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Не звернула уваги. Повію убили? Чи не сенсація?

– Я думала про Платона, мамо… – закинула пробну кулю. – Про ту страшну осінь. Дощ, гумова лялька, Платон… Дитина… моя… Я – монстр, мамо! Я навіть не спитала, хто в мене був, адже на УЗД стать так і не роздивилися, а я…

Замовкла. Приголомшено стиснула кулачки.

– Господи… Про що це я? Я ж не про це…

– А про що, Лідочко? – Іветта уважно дивилася на доньку.

Ліда видихнула і раптом бовкнула:

– Платона треба одружити, мамо!

Іветта примружила очі, в’їлася просто в доньчину душу. Вивертала-катувала – звідки такі думки? Звідки?

– Я спробую пояснити свою логіку, – поквапливо заговорила Ліда. – Щоб ти не подумала, що я геть не видужала… Що мене мучать істеричні думки і мені так само погано, як і три місяці тому.

– Не треба, Лідочко, – спокійно мовила Іветта. – Іди додому, а я подумаю над твоєю ідеєю…

Ліда почервоніла до скронь. Геніальна ідея – каменем на дно. Мати не зраділа, що в неї з’явилася однодумниця, не розповіла доньці про свої плани, про те, як просувається авантюра з одруженням. Викреслила її? Назавжди?

Ліда брьохала засніженою вулицею, забула про обережність, не ввімкнула мобільний, колотилася. «Я сволота, – констатувала подумки. – Я справді сволота. Щоб втертися до мами в довіру, сама запропонувала їй те, від чого мріяла відговорити. Що ж я за людина така?»

Морозне повітря в легені. Каяття – геть. Самі плачі тобі. І вже не сволота, шкода себе. «Та що ж це?! – бідкалася. – Чому мама категорично не хоче говорити зі мною про те одруження? Я ж не чужа! Я фізично не можу відчувати себе чужою. Я ж знати повинна, що відбувається…»

А Іветта Андріївна Вербицька просто не любила розводитись про свої невдачі. Вона про них… пам’ятала. І робила висновки.

Іветта вирушила у свій перший похід за здобиччю ще у жовтні. Погано уявляла, де і як розшукає дівчину, яка стане Платону подругою, коханкою, нянькою і вірною рабинею до кінця своїх днів. Чогось Ангеліна перед очі – таку б, тільки молодшу! Сердечну, малоосвічену, нерозпещену, дисципліновану й вірну. Навіть запитала у няньки:

– Ангеліночко, ти ж на Поліссі народилася?

– Під Луцьком. Волинь синьоока. Тридцять років у рідному селі не була. Може, і нема його вже… – зітхнула. – Оце викинете мене з дому, під парканом помру.

– У мене на тебе інші плани, – відрубала хазяйка.

На Волинь не поїхала. Далеченько до Волині. Кілька днів придивлялася до приватних таксі, що купками – по всьому місту. Для пошуків їй потрібен був спокійний і зважений водій із надійним авто. На Подолі не шукала – на Подолі Іветту Андріївну Вербицьку знали всі таксисти: щодня викликала автівку до під’їзду, деякі обслуговували професорку місяцями. Іветта ж вирішила, що їй потрібен водій, з яким надалі вона не перетинатиметься в повсякденні.

Пошуки довели аж до Нивок, і тут Іветта вподобала акуратну синю «шкоду». За кермом – молодий мужчина зі щирою усмішкою. «Років двадцять п’ять, – оцінила. – Приємна зовнішність. Усміхнений. Одягнений без епатажу… Що ж, цілком пристойний вигляд… А грошей, мабуть, не густо. І це теж непогано».

– їхати треба? – запитав таксист, коли Іветта підійшла.

– Так, – відповіла. – Причому кілька днів чи навіть тижнів поспіль і за межі міста. Як ви дивитеся на роботу з постійним вдячним і небідним клієнтом?

– Нормально.

– Іветта Андріївна Вербицька, – простягнула хлопцю долоню.

– Юрко, – обеззброїв усмішкою.

Іветта кивнула, тут же окреслила умови співпраці – схожі на купу подарунків до дня народження, що їх кидають горою – не втримати: заробітна плата плюс добові плюс амортизаційні витрати на автівку плюс оплата бензину.

– І далеко мандруватимемо? – запитав Юрко.

– А от запитань прошу не ставити. Жодних. Ваша справа – довезти мене до місця призначення, почекати і відвезти назад.

– Домовилися, – погодився.

Наступного ранку Іветта навмання спрямувала «шкоду» на Житомирську трасу. До невеличкого села кілометрів за сто від столиці. Тицьнула в мапу автомобільних доріг – сюди! За годину повернули з траси в бік села, по ямах ще три кілометри. Нарешті!

Юрко зупинив автівку при в’їзді в село, на початку єдиної вулиці, запитав:

– Тепер куди?

Іветта з подивом пройшлася поглядом по порожній – епідемія, мор? – вулиці. Куди це вона заїхала? Люди де? Нікого.

Навіть магазинчик зачинений. Раптом побачила рух на обмальованій напівзруйнованій автобусній зупинці: з лавки підвівся дядько років сорока, обтрусив з куртки «адидас» пилюку і знову розлігся на лавці.

– Туди! – вказала на єдину живу душу. – А ви, Юрочко, почекаєте біля магазину.

За десять кроків до зупинки Іветта Андріївна вже чуяла носом: дядько драматично нетверезий, тому розмова буде нелегкою. Оскільки інших претендентів на живе спілкування не спостерігалося, вирішила-таки обережно розпитати дядька. Як не про потенційну наречену, то хоч про живих людей, щоб уже серед них відшукати тверезу голову і з’ясувати головне.

Та все сталося не так, як гадалося. Дядько побачив чужу жінку з положення лежачи. Здивовано поворушив бровами і відважно пробурмотів:

– Ти, холера, можеш собі хоч опудалом прикидатися… Я тебе однаково розкушу…

– Доброго дня, молодий чоловіче, – беземоційно мовила Іветта.

Дядько насупився. Підвів голову. Спробував навести в мутних очах діафрагму й експозицію одночасно. Не впорався. Зітхнув: доведеться вставати. Без оптимізму сів на лавці, потер очі, із прикрістю глянув на Іветту.

– Скажіть, молодий чоловіче, у вашому селі сільрада є? – якомога доброзичливіше запитала Іветта.

– Ну…

– Що? – не зрозуміла.

– Що «що»? – заплутався дядько.

– Сільрада.

– Ну…

Іветта шумно видихнула і твердо сказала сама собі:

– Так… Спокійно…

– Я спокійний! – пробурмотів дядько.

– Я не вам! – прошипіла Іветта. – Вам я поставила просте запитання! У вашому селі сільрада є чи ні?

– Ну… – здивувався дядько.

– Що «ну», дебільне ти створіння?! – незворушно холодно процідила Іветта. – Ти інші слова, крім «налити» і «випити», розумієш?

Дядько підозріло насупився, знову потер очі, подивився на незнайомку і раптом так різко підскочив, що Іветта відсахнулася.

– А! – закричав. Пальцем в Іветту тицьнув. – Я тебе впізнав, чурка заїжджа! Це ти минулого літа двох наших дівок підмовила в Туреччині трудитися. Офіціантками! А дівки шльондрами стали. Обман!

Ухопив Іветту за барки, заволав і – от воно! – люди з хат повискакували.

– Де гроші?! – кричав. – Гроші де, що ти дівкам нашим обіцяла?! Гроші давай, а то ми тебе всім селом раком поставимо, відьма ти стара! Влаштуємо тобі цей… турецький гамбіт у всі дірки!

Добре, що Юрко наспів. Дядька відтягнув, між ним та Іветтою встряв.

– Так, командире, тихо… Усе нормально. Чого ви руки розпускаєте?

– Ти кого до нас привіз, чортове сім’я! – набундючився дядько. До Іветти руками тягнеться. – Це мамка всіх шльондр! Дівок для турецьких борделів шукає! Грошики від тих турків їм обіцяє, а кладе до своєї кишені!

Іветта зблідла, але не перелякалася. Застигла. Зціпила вуста, презирливо дивилася на п’яничку, на кількох жінок, що поспішали до місця події.

Жінки швидко розібралися. Одна – дебела й груба – мовчки розмахнулася і дала дядькові такого ляпаса, що той аж під лавку на зупинці закотився. Друга до Іветти підійшла:

– Доброго дня, пані. Вибачайте Аркашку нашого. Воно в нас пришелепувате, а лікувати грошей нема. Оце й казиться, людей лякає.

– Його… волання можна вважати образливими, та не безглуздими, – холодно відрізала Іветта. – Здається, він сплутав мене з якоюсь…

– А, так, так, – закивали головами жінки. – Було, було… Приїжджала минулим літом до нас одна молодичка. Та на вас зовсім не схожа. А ви до нас із чим? Когось шукаєте?

– Сільраду питала! – вигукнув з-під лавки ображений Аркашка.

– Сільрада не працює. Голова на море поїхав. До Туреччини, – заторохтіли жінки одна перед одною. – А у вас що за справа до нього? Ви, часом, не з управління соціального захисту?

– Ні, – холодно відповіла Іветта. – У мене особиста справа до голови. Коли він…

– Та за тиждень! А ви що хотіли?

От і не відчепишся, такі цікаві. Іветта стримано перепросила, заспішила до автівки.