Текст книги "Мати все"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Що з вашим братом, пані Лідо? – У Зоряниних очах співчуття, у голосі – нотки професійної зацікавленості.

– Він дивний. Дивний і милосердний. Поряд із ним душа відпочиває, – усміхнулася безпорадно. – Усе життя намагаюся його зрозуміти, але мама…

Мама – беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собі лише дві години розпачливих емоцій. Коли мама вийшла з татового кабінету, Ліда не помітила й тіні розгубленості, але її рішучість лякала не менше: бо не лишала вибору. Нікому! Та Ліду хвилювало інше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущої жертовності і ладна була сама на той хрест, аби тільки мамі стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пігулку? А можна, Ліда дасть? Ліда теж стане лікарем і обов’язково вилікує брата, а зараз буде медсестрою при мамі-лікарі, бо мама, певно, точно знає, як лікувати Платона.

– Твій брат не хворий, Лідочко! – так жорстко мовила якось Іветта, що Ліда знову перелякалася.

– А який? – прошепотіла напружено. Клялася ніколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лізли собі на язик. Не втримати…

Іветта Андріївна саме сиділа біля Платонового ліжка. Ніби охороняла спокійний сон сина. Усміхнулася. Огорнула його ніжним поглядом.

– Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб світу, якого світ не оцінить ніколи… – Глянула на доньку. – Тільки ми… Так, Лідочко?

– Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… – перелякалася Ліда ще більше.

І як його не любити? Красивий – ангел, тихий, довірливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «їж!» – їсть, «спи» – очі заплющує, «сиди» – ніжки помліють, а не встане. Тільки терпіти не може білі серветки та взуття. Уже і п’ять, і шість рочків, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблідне, оченята підкотить, ніби повітря катма, не пручається – ні, тільки тремтить і пальчики на ногах зціплює. Ще мить – і зомліє. Поки малий був і літо, Ліда підхоплювала брата на руки, і вони з батьками їхали в парк чи на берег Десни. Платон босоніж тупцював по зеленій травиці чи золотавому пісочку, а якось, коли йшов по піщаному деснянському берегу, так і забрів у стрімку річку. До пупа встиг зануритися… Отак! Відволіктися – годі й мріяти. Узимку Іветта Андріївна наказувала тричі на добу провітрювати Платонову кімнату, бо жодні вмовляння й обіцянки не могли переконати хлопця взутися. Ніби прокляття якесь у тих ногах. Ніби не підуть у черевиках. Тоненькі чобітки так і сяяли шкіряними носаками до весни, поки практична Ангеліна не відносила їх на базар, щоби продати задешево, а восени купити нові, більшого розміру.

Удома – простіше. Читати навчився – і п’яти не мав. Усядеться, обкладеться книжками та олівцями, читає та домальовує то тулуба колобкові, то рудому лису легкі крила, то велосипеда жадібній старій бабі з «Золотої рибки».

– Нащо бабі велосипед? – Ліда йому.

– У діда єдиний варіант вижити – відіслати бабу в далеку путь, – спокійно відповідав Платон.

– Мій хлопчик надзвичайний… – гірко і гордо промовляла Іветта, коли Ліда розповіла їй про одкровення шестилітнього на той час брата.

Ліда кивала, швиденько зникала у своїй кімнаті, бо ще один прискіпливий мамин погляд, і вона не втримається, розповість, що давно вже використовує надзвичайні здібності брата: хлоп’я легко вирішує для сестри домашні завдання з алгебри й геометрії.

Дивний! Він переносив математичну конкретику на спілкування з оточуючими, без роздумів виконуючи все, що йому кажуть: пив пігулки і підставляв руку під голку шприца, їв, спав, акуратно складав свої речі, навіть черевики, які ніколи не взував, і годі було гадати – подобається йому це чи ні, бо довірливий вираз ніколи не зникав із його обличчя.

Надзвичайний! Він вражав геть неординарними роздумами і висновками щодо прочитаного, побаченого по телевізору, ніби усе це – з іншого світу, до якого він не має жодного стосунку, у якому ніколи не з’явиться, за яким просто спостерігає, а тому й може собі дозволити міркувати про нього. Кареніна – егоїстка, не здатна вгамувати чужий біль, перспективи Америки – у поверненні до цінностей древніх тубільних цивілізацій. Чорне море в майбутньому стане озером, а поліграф, тобто детектор брехні, й алкоголь, якщо вдуматися, практично те саме, і це розуміли ще древні: in vino Veritas!

– Він ходив до школи? – спитала Зоряна.

– Босоніж? Та й для чого? Платон знає більше за мене, хоча я закінчила школу з медаллю, – кволо відповіла Ліда. – Школа?… Атестат є. У нього взагалі є все – і медична картка без хвороб, і атестат. Мама… Мама потурбувалася…

– Невже ваш брат, пані Лідо, вісімнадцять років фактично провів у чотирьох стінах? – обережно запитала Зоряна.

– Улітку батьки переселялися за місто… Заради Платона. Купили хатинку на околиці маленького села… – усміхнулася сентиментально. – Ліс, луки… Щоранку Платон біг через садок до паркана, відразу за яким – поросле бур’яном поле, туди приходив кінь… Ми не знаємо, чий то був кінь і звідки він з’являвся, та, варто було комусь із нас наблизитися, кінь стрімголов мчав геть.

– Ви…

– Ми були поряд. Боялися за Платона… Одного разу він спробував сісти на коня, а це було геть небезпечно… Тепер от думаю, може, хай би сів…

А потім кінь зник. Не приходив, і все тут. Ліда з батьками ноги позбивали – все шукали… Ангеліна навіть приводила сусідську коняку, та Платон тільки глянув на неї байдуже, закам’янів, так і просидів біля паркана до ночі. А за тиждень несподівано помер тато… Усе життя хвилювався, аби не зашкодити синові, а помер у нього на руках, бо мама того дня проводила консультації в лікарні, а Ліда з Ангеліною все шукали того коня, хай би він згорів. Коли додому повернулися, академік уже й охолов на підлозі. Поряд корчився в судомах Платон. І хоч розірвися – чи по батькові голосити, чи брата рятувати.

Не встигли оговтатися – у Платона почалися підліткові гормональні сплески. Хлопчик дорослішав… Дуже страшно! Раніше взуватися не бажав, тепер від того одягу – як чорт від ладану. Збуджувався, тільки-но тканина торкалася до голого тіла, тремтів, ніяковів, кидався ховатися…

Мама відреагувала миттєво. Досить свіжого повітря! Додому! Чотири стіни – цілий світ: звичний, турботливий, безпечний. Змінила схему лікування, запровадила новий режим для врівноваження нервової системи сина – спокій, більше спати, ніяких зайвих емоцій і вражень. Та невдовзі ліки вже не допомагали.

– І тоді настав час гумових потвор… – прошепотіла Ліда.

Ангеліна хрестилася і плювалася одночасно, проте хазяйчине завдання виконала: накупила мішок гумових жінок, власноруч їх надувала і зберігала в замкненій комірчині, щоб у «час X» швиденько підкласти під бік збудженому Платону. Згодом навчилися відрізняти звичайне збудження від статевого, потроху знову привчили хлопця до одягу. Життя увійшло у нову, га все ж сталу колію. Та того вечора, коли дощ із вітром закрутили свої забави, Ангеліна кинулася до комори й остовпіла – гумові потвори закінчилися, а за новими…

– Я побігла… Мама… Мамі не можна хвилюватися, та й вона не змогла б так скоро… А треба було скоро… Ангеліна Платона вгамовувала… Я надто поспішала… Надто… Це небезпечно… Я розуміла…

Замовкла.

– Стас не приходить… – сказала раптом.

Стас щоранку сідав за кермо, чимдуж гнав «тойоту» до пологового будинку, залишав її за квартал, телефонував на мобільний уже знайомому медбратові, і за десять хвилин у непримітному закутку той передоповідав Стасові новини про Діду. Учора не їла, а сьогодні відмовилася від крапельниці, мати щодня приходить, якась витончена пані носить помаранчевий фреш… Стас слухав, кидав нервовий погляд на вікно другого поверху, де, за словами медбрата, лежала Ліда, намагався вмовити себе піти до дружини, та ноги не несли.

– Лікарі що кажуть? – допитувався.

– Дратуються… – обережно доповідав медбрат.

– Чому?

– Бо таких, як ускладнень немає, зазвичай на третій день виганяють, а твоя дружина… непроста. Матінка її, мабуть, впливова персона… Приходить і спочатку влаштовує лікарям перевірку: які ліки давали, чому те чи се не зробили… Ну, тим не подобається…

– Довго ще лежатиме?

– Завтра по обіді випишуть! – повідомив медбрат через сім діб після трагічного дощового вечора.

Завтра… Стас повернувся додому, упав на підлогу біля розтрощеного дитячого ліжечка, поставив поряд пляшку горілки, немалу чарчину. «Твоя дружина… непроста», – згадав слова медбрата. У тому-то й річ – непроста. Була би простою, мізків би не парив! Плюнув би і пішов геть. А… не хоче! Може, це і є любов?

Задумався. Відкоркував пляшку. Налив першу порцію… поліграфа – «стимульнув» думки врешті стати відвертішими.

Любов?.. Певно, певно….У тринадцять років він сховався в тумбі для постільної білизни. Тумба стояла у маминій кімнаті біля дивана і саме сюди старший брат привів сусідську Інку, замкнувся, хоч під дверима тупцювали братові друзі, грюкали у двері і вимагали відчинити. А брат сміявся, у запалі повалив Інку на диван, швиденько зірвав із себе штани, а з Інки – тоненькі трусики, вигинався на ній так звабливо і збудно, що Стас губи собі обкусав у тій тумбі, підглядаючи у щілинку. А потім… Коли, – якщо вірити кіношним нюням, – коханці розслаблено відкидаються, блаженно всміхаються і чомусь конче хочуть закурити, брат раптом підхопився, рвучким рухом шарпонув до себе дверцята тумби і наказав Стасові:

– Вилазь уже, малий… Іди… Спробуй.

Інка витріщилася, безсоромно розсілася на дивані.

– Так, я не зрозуміла.

– Інко, блін! Ти ж не хочеш, щоби мій малий почав із якоїсь шалави, замість порядної дівчини… – пояснив брат.

Підштовхнув збудженого Стаса.

– Дідько, Стасе! Штани зніми…

Інка скептично зиркнула на малого:

– Ти слова про любов знаєш чи тільки віршики про золоту осінь?

– Знаю… – збентежено пробурмотів Стас.

Інка упала на диван і наказала:

– Тоді шепочи… «О моя солоденька… Моя крихітко… Моя любов…»

Стас уперше вивільнив сперму не в кулак чи в рушник у ванній. У справжнє жіноче тіло. Думки складали протокол події… Ага! Так он воно як… Справді – солоденька… Крихітка… Божевілля, пристрасть, принада… Доступна, норовиста, принцеса і шльондра… Яка завгодно! Тільки не любов! Ні! Не любов.

Любов – однокласниця Янка Бородіна. Розумна, вродлива, пихата і недосяжна. Коси ніколи не заплітала. Учителі обережно натякали її батькам, що у школі треба бути скромнішою, та Янка однаково ходила з розпущеним волоссям, а бути категоричними із заможними Бородіними у вчителів не виходило. Янка собі ціну знала. І Стас їй ціну розумів. Красивих і розумних – досхочу. Цілувалися під парканами, у кіно та на пляж разом бігали… А Янка – інша. Янка Бородіна ніколи на нього не гляне. Вона влітку до Європи їздить, а Стас – до бабці в село. У неї ланцюжок із білого золота і хрестик із діамантиками. Вона в оперу ходить. І до філармонії! Вона Роберта Бернса цитує… І про що після цього мріяти? А мріяв потайки тільки про Янку. Так мріяв, що й сам вірші на обкладинці зошита написав:

«Я ніколи тебе не зґвалтую.

Не тому, що не хочу тебе.

А тому, що люблю тебе, Янко!

І любов моя ніколи не помре!

Щоб ти знала, моя королево,

Я з тобою хочу поряд буть.

Щоб ти просто зі мной розмовляла,

А про свою ти Європу забудь!»

Отак і мріялося. Не завалити на диван, як сусідську Інку, не цілуватись у шкільному туалеті, а просто щоби вона глянула на нього, іти поряд, слухати її, дивитися на неї і нічого не вимагати взамін. Ну, бодай попервах…

Стас Пригадав однокласницю, сентиментально всміхнувся… Дідько… Де вона тепер, Янка Бородіна?.. Перша любов не забувається, кажуть.

Вирішив ще поліграфнутися. Проковтнув другу чарчину. от дивно… Скільки жінок пройшло через його руки, а декілька – навіть у серці потопталися, та жодна не розбурхала його почуттів так, як Ліда…

Тоді, чотири роки тому, він приїхав до звичайної районної поліклініки, бо один із його агентів дізнався, що в поліклініці закінчуються засоби гігієни, і Стає вирішив сам власноруч втюхати медикам прострочений санітарний гель для рук. Зайшов до приймальні головного лікаря і побачив тендітну чорноволосу дівчину у дорогій… дуже дорогій сукні. І надто стильних, щоби бути дешевими, черевичках. Вона стояла біля вікна, зосереджено гортала блокнот. А коли озирнулася…. Стас раптом розгубився, ніби опинився в «тарілці» прибульців, із якими встановлювати контакт – те саме, що в долоні вирощувати кактус. Зніяковів: звідки вони беруться, такі жінки? І слова не вимовила, тільки глянула, а Стас уже розуміє – прірва. І все в тих очах можна прочитати без слів: вихована, освічена, розумна, упевнена, красива і бездоганна, багата… Сукня з Лондона, взуття, певно, у Відні купує. Недосяжна! Янка Бородіна! Тільки на десять років доросліша. І з блокнотом.

Дівчина згорнула блокнот, привітно запитала:

– Ви до головного? А він поїхав… Буде по обіді…

– Тобто… Устигнемо пообідати? – несподівано для себе зухвало запитав Стас. – Ви якій кухні надаєте перевагу? Упевнений, що італійській.

Дівчина здивовано підняла брови… Стас не став чекати ляпасу – зверхньої відмови. Спокійно! Йому вже давно не тринадцять. Йому двадцять шість, і підліткові комплекси не заважають, навпаки, жадають викорінення безапеляційними перемогами над янками і такими, як вона. «Хай ти не про мене, красуне, але сьогодні ти пообідаєш зі мною!» – занервував.

Усміхнувся. Витяг із кишені дорогий мобільний.

– Розподіляємо обов’язки! Ви вказуєте маршрут. Я викликаю таксі. Ви замовляєте страви… Я плачу! Поїхали?

Вона якось дивно всміхнулася і м’яко відповіла:

– Не треба таксі… Я на машині…

Лясь! А він хотів без ляпасу… Дзуськи! З такими без ляпасу – ніяк! Такі – слово, мужику – пригинайся. Зараза! А в Стаса – тільки на півкитайця-«черрі» відкладено. Він сидів поруч із дівчиною в салоні новенької «тойоти», у душі не кішки – екскаватор! І думки ж такі правильні: зараз панночка завезе його до такої ресторації, де чашка кави двадцять баксів… «Я плачу!» Ідіот! Попхався за межу! І якого біса його понесло в ту поліклініку, де вона… Що вона там робила? їй на вигляд не більш як двадцять.

– Двадцять три. Після університету працюю в поліклініці, – усміхнулася Ліда. Додала з гордістю: – Уже третій тиждень. А ви…

– А я – четвертий! – відповів. – …Рік. Допомагаю медикам зберігати стерильними руки, інструменти, приміщення і… взагалі практично все!

Розслаблено відкинувся на спинку крісла. Полегшено всміхнувся. Пронесло! Дівчина привезла його до грузинського ресторанчика на Подолі, хоч і недешевого, та цілком по кишені Дезінфікатору. Собі замовила тільки легкий зелений салат і склянку боржомі. Делікатна? Не хоче випробовувати міцність його гаманця чи… Крадькома глянув на дівчину – у чому каверза? Він нутром відчуває: вона інакша, апріорі не може бути такою м’якою, привітною і беззбройною. Ага! Виховання. Не дозволяє собі поставити чоловіка у ніякове становище. Цікаво: якби вони зустрілися знову, вона б так само аскетично жувала салат чи обрубала б найменшу надію одним ковтком бордоського гран-крю «Мутон Ротшильд» урожаю 1945 року вартістю понад двадцять тисяч євро за пляшку?..

Стас завівся. Стас захотів зрозуміти: на скільки зустрічей зі звичайним хлопцем із Троєщини стане шляхетної панянки, га з кожним новим побаченням усе більше й більше проймався чарами м’якої Лідиної привітності і бездоганної стриманості. Дідько, як… Як вона примудряється не помічати його демонстративно-правильної мови, у якій нема-нема та й прослизне неоковирне слівце з околиці, його ледь прихованого нудьгування біля полотен сучасних художників. І той Шнітке… Стас чув про Ніцше, а Шнітке – це що таке?..

– Поважаєш філософію? – запитав.

– Можна сказати і так, – відповіла ухильно. – Захоплююся його «Життям з ідіотом».

– Книжка? – спробував угадати.

– Музика, – обережно, а в нього аж щока почервоніла – ляпас, ляпас! Уточнила, ніби перепросила: – Опера.

Глянула на нього, поспішила виправдатися:

– Але лібрето писав Віктор Єрофєєв!

Стасу стало кисло в роті – а хто такий Єрофєєв?

Після тієї розмови він повернувся до маминої квартири на Троєщині розлюченим вкрай. Так, усе! Досить! Досить удавати, що вони одного поля ягідки. Вона, певно, із білою серветкою за стіл сідає, не вміє підвищувати голос і читає перед сном щось без ілюстрацій. Треба визнати – вона перемогла. Без пихатих відмов і зверхнього погляду довела: Стас ніколи не стане їй рівнею. І справа не в грошах. Серед багатих ідіотів повно – як штучних діамантів у ювелірному салоні. Сяяти сяють… Ні, справа не в грошах. Поруч із Лідою Стас хронічно відчуватиме себе гіршим. І, поки стосунки не зайшли далі палких поцілунків – треба ставити крапку. Якщо він, звісно, себе поважає!

Думка ця так підбадьорила Дезінфікатора, що він навіть збігав до сусідської Інки, за п’ятдесят гривень швиденько здихався сперми і, як це роблять у кіношних нюнях, закурив у її постелі. Міг собі дозволити. Тут він був першим… Тут не треба читати Шнітке і слухати Єрофєєва! «Тут… лайна по вуха! Тут дихати – смородом! Що я тут роблю?!» – вразився. Гидливо тикнув недопалок Інці в зуби і – розлючений ще більше – вискочив на свіже повітря. Сів на повалений паркан біля школи і раптом, як у далекому дитинстві, подумав, що не хоче ставити крапку, що насправді йому від Ліди нічого не треба. Ну, бодай попервах… Просто – йти поруч, слухати її голос, дарувати квіти, дивитися, як червоніють її щічки і блищать глибокі сині очі, коли він обережно веде долонею по її лицю і лише одним пальцем торкається вуст..

Серце защемило, логіка відмовилася окреслювати шляхи. Любов, хлопче. Це любов… Ти ж не дурний, усе розумієш… Усе! Що тобі начхати на сучасне малярство, Єрофєєва, Шнітке і всі його фан-клуби… Що тебе ніколи не зацікавить нічого з того, чим живе вона, – але що з того, коли ти сам без неї… не хочеш! Лід а… Стас аж смикнувся на паркані. Ухопити би за волосся однією рукою, другою вчепитися в шию і душити. поки з неї не вичавиться уся та лабуда і не залишиться саме голе, трепетне тіло. До якого він, до речі, ще й не торкався… «Можливо, коли я врешті пересплю з нею, все інше не матиме значення?» – ухопився за соломину.

Наступного дня купив величезний букет білих троянд. Поки чекав біля поліклініки, поколов усі пальці, вчасно додумався обламати колючки і, коли Ліда з’явилася на порозі, подарував їй уже беззбройні і від того ніби несправжні квіти.

– Сьогодні надзвичайний день, – сказав, хоча день був звичайнісінький. – І ми проведемо його надзвичайно, Лідо. Навіть не намагайся вгадувати.

– Мама запросила нас на обід, – розгубилася.

Стас ледь на ногах утримався від чергового ляпасу. Що за маячня?! Він заплатив за номер у пафосному столичному готелі. Шампанське, ананас і несподіваний секс. Час, люба. Не діти. Яка мама?! Вона що – помирає?

Іветта Андріївна ще під час першої зустрічі вразила Стаса більше, ніж розкішні апартаменти Вербицьких. Було в ній стільки ж породистості, скільки у лорда Байрона вкупі з його ньюфаундлендом Ботсвеном. Холодна стриманість, м’які рухи і жести, словесно вибудувана межа – залізна клітка норм і правил.

Цього ж разу варто було Ліді випурхнути до кухні, як Іветта Андріївна вразила Дезінфікатора ще більше.

– Лідочка, наскільки я розумію, зі своїми почуттями визначилася… – беземоційно повідомила Стасові. – Зі свого боку хочу оголосити вам, молодий чоловіче, власну позицію. Якщо ви найближчим часом покличете Лідочку не «в поля для закоханих», а до законного шлюбу, я подарую їй двокімнатну квартиру площею не менше ста квадратних метрів, а особисто вам – сто тисяч доларів готівкою для розвитку вашого вкрай важливого для медицини бізнесу.

Стас так розгубився, що навіть не встиг усвідомити силу чергового ляпасу. А Іветта вела далі:

– Натомість чекаю від вас… «А»! Конкретної відповіді протягом найближчої доби. Якщо вона буде ствердною, то… «Б»! Ви обіцяєте лише дві речі: зберегти в таємниці цю розмову і ніколи не втручатися у звичний режим нашої родини. Це все, молодий чоловіче.

Стас відчув себе комахою. Мізерною підлою тварюкою, яку тільки-но розмазали по підлозі до кишок і попросили триматися гідно, хоч та гідність була десь там – серед кишок!

Смикнувся. Вишкірився.

– «А»! Прошу не звертатися до мене – молодий чоловіче. У мене є ім’я! «Б»! Я люблю вашу дочку, а не її фінансові перспективи. Це все.

– Поздоровляю з правильним і швидким рішенням, молодий чоловіче, – відповіла незворушна Іветта. – Сподіваюся, ви станете частиною славної родини Вербицьких.

Наступного дня в кабінеті дільничного терапевта Стас Скакун запропонував Ліді Вербицькій руку і серце.

Купився? Він до ранку голову ламав, ніяк не міг збагнути, що робити. Ні! Не з Лідою і майбутнім одруженням. Тут – полудень, ясно. Ліда сама по собі суперприз, якого він мало сподівався. Він хоче бути з нею. Він і сам планував… Може, не так одразу, але в найближчому майбутньому… Та тепер, коли його підхльоснули, як ліниву коняку, і пообіцяли засунути у пащу моркву, щоби швидше рухався, Стас розгубився: одруження скидалося на підкуп.

Замислився. А чого нервує? Чого хотів? Оженитися і привести молоду дружину до материної «хрущовки» на Троєщині? Чи, може, переїхати в апартаменти на Подолі під бік Іветти? Якщо відкинути менторський тон Лідиної матінки і це їдке «молодий чоловіче», то по суті вона просто повідомила майбутнього зятя про придане, що дає за дочкою. І що в тому поганого? От якби Ліда була страхіттям і дурепою, ідіоткою, яка не знає, хто такий Шнітке, а йому за таку дружину пропонували б мільйон і півцарства, отоді це був би підкуп, підлість і суцільна ганьба. До того ж він гідно поставив на місце королеву-матір. І чітко відповів; йому нічого не треба! Він любить Ліду, а не її… Сто тисяч? Дуже вчасно. Можна розширити складські приміщення. До того ж, якщо тягти з одруженням, Іветта подумає, що він пустопорожнє базікало, а не людина слова. І жити вони будуть окремо. Ніхто очі не мулятиме. Якщо ж Іветта розіграла його і ніяких ста тисяч він не побачить, це тільки підтвердить – ним рухає любов… Любов. Зрадів: треба одружуватися! Якнайшвидше! Щоб ти пропала і більше ніколи не з’являлася, Янка Бородіна! Ти більше не уособлення мрії. Ти відтепер – ніхто. Скакун бере Вербицьку! Вона, здається, крутіша за Бородіну!

…Стас згадав лагідні Лідині очі, налив у чарчину.

– Чому ти не сирота, Лідо? – спитав, дивлячись на розтрощене дитяче ліжечко.

Випив. Згадав, як у першу шлюбну ніч уніс Ліду на руках до цієї вітальні – щасливу, неймовірно легку і красиву в невагомій весільній сукні. Як слідом ішли Іветта, Стасові сестри… Несли пакунки з подарунками. Покидали їх на диван. Задки, задки…

– Молодий чоловіче, цей подарунок покладіть у надійне місце, – сказала теща і показала на кольорову паперову торбинку, у які зазвичай кладуть покупки в бутиках.

Він напружився, мовчки кивнув у відповідь, щоб не зірватися, не крикнути: «Який я тобі “молодий чоловіче” стара ідіотко! У мене є ім’я, щоб ти…» Обережно посадовив Ліду у крісло, поніс пакунок до спальні.

Розгорнув. Усміхнувся. Сто тисяч. Можна не рахувати. Дякую, теще! На цьому твоє втручання в сімейне життя дочки закінчується. Стас потурбується, щоби ти якомога рідше з’являлася в цій, новій, квартирі. Ліда допоможе. На питання «я чи твоя мама» вона без вагань відповіла йому ще до весілля: «ти, тільки ти…»

…Стас випив, гірко посміхнувся. «Збрехала ти мені, дівчинко! А як подумати – чи твоя вина?» Стасові вистачило лише раз побачити голого сплячого Платона, щоби прозріти… Щоби вразитися, перелякатися, бігти геть, ніби зараз до кімнати мала зайти Іветта, прикувати його поглядом до такого самого ліжка і навіки замкнути в чотирьох стінах без судів, вироків, діагнозів і… ключів від дверей. Не знати, не чути, не допомагати в тому, чого мізки нормального хлопця з Троєщини зрозуміти і виправдати не можуть! Хай самі вошкаються зі своїм Платоном, тільки так, щоби Стас про це – ні сном, ні духом.

Та самого бажання не чути і не знати виявилося замало. А коли Ліда завагітніла, довелося ще й допомагати – то підвозити дружину до материної квартири на Подолі, то посеред ночі зустрічати в Борисполі літак із Парижа, яким хтось зі знайомих передавав ліки. Стас скреготів зубами, але підвозив, зустрічав… Робив усе, що не віщувало зустрічі з ненависною Іветтою. Не допомогло! Виходить, дарма колупався в Інтернеті, аби дізнатися, хто такий Шнітке?.. Та ні! За це варто поборотися!

Дезінфікатор прикінчив пляшку і нарешті усвідомив, що геть не думає про дитину, якої в нього вже не буде.

Зоряна зайшла до просторої палати в той час, коли Ліда непевними рухами стягала нічну сорочину, надягала новенькі – мати передала – брюки і блузу. Поверх – жакетик з альпаки. Погано виходило. Ніби ватяна лялька повірила, що має кістки.

– Дайте допоможу вам, пані Лідо, – не втрималася Зоряна.

– Ні, Зорянко. Я в нормі… Ти, прошу, глянь у вікно. Хтось би мав за мною приїхати…

Зоряна підійшла до вікна, глянула на порожній двір.

– Я відвезу вас додому, пані Лідо. Ходімо… Надворі справжня золота осінь.

Ліда вийшла на поріг лікарні, вдихнула прохолодне повітря. «Життя…» – усміхнулась зачудовано. У червоному листі сонця з вітром намішано, голі гілки на тлі неба – ієрогліфами про незвідане, хмари свої химери вигадують. Сходами – у те листя, вітер… А далі куди?

Озирнулася розгублено: метрів за тридцять праворуч від порогу лікарні стояла «тойота»….Стас?

Ліда задихнулася. Стиснула кулачки, повільно пішла до чоловіка.

Кроків п’ять устигла ступити, коли з іншого боку у двір лікарні ввірвалося таксі. По гальмах! Ліда мимоволі озирнулася… З таксі вийшла Іветта, холодним поглядом проштрикнула Стаса, незворушно застигла біля автівки.

Ліда зупинилася, безпорадно тіпнулася – до Стаса… до матері…

Вони нічим не допомагали. Ні жестом, ні словом. Здавалося, взагалі забули про Ліду, про саму причину, яка поклала її на лікарняне ліжко. Дивилися крізь неї – голками крізь тонку матерію, тягли до себе могутніми, як ненависть, поглядами.

Ліда притисла кулачки до грудей, сіпнулася до Стаса.

– Стасику… Почекай. Тільки хвилину…

Заспішила до матері. Не бачила, як чоловік скреготнув зубами, рвучко розчахнув дверцята «тойоти». Підбігла до Іветти, обхопила руками її плече. Притулилася, зашепотіла:

– Я сьогодні ж провідаю Платона, мамо. Сьогодні ж увечері буду у вас. Дякую за все, мамо…

І гайда до «тойоти». Добігла, коли Стас уже викермовував із лікарняного двору.

– Стасику, Стасику… – стукала у скло.

Автівка рвучко зупинилася. Ліда непевним рухом відчинила дверцята, сіла поряд із чоловіком. Він мовчки запустив двигун. «Тойота» помчала геть із лікарняного двору.

А на порозі… з пакетом Лідиних речей стояла ошелешена Зоряна.

– Пані Лідо… – тільки й змогла прошепотіти.

Ліда ввійшла до вітальні й побачила розтрощене дитяче ліжечко. «Бідний Стас… – заплакала подумки. – Бідна я… Бідні ми, нещасні…» Притулилася до стіни, та застигнути надовго не вийшло – слабкі ще ноги тремтіли. Опустилася в крісло. Навіщо він розбив ліжечко і лишив посеред кімнати? Він… не змирився з утратою? Не простив? Покине?

Стас замкнувся у ванній, – довгу годину все товкся, шукав діла. Поголився. Заліз під душ. Дер жорсткою мочалкою тіло, наче до кісток треба. Він хоче… Хоче зберегти Ліду! І всі ці дні, поки її не було поруч, поки сам по собі… Так чітко уявив: він забере й додому, вони поплачуть разом – він і до ванної зараз ускочив, бо раптом відчув, як сльози підступають! – а потім обніме і скаже, що готовий боротися за них обох. Хай Ліда просто довіриться йому. І все вийде. Та коли на лікарняному дворі побачив Іветту – плани хитнулися під її холодним поглядом і завалилися, коли Ліда побігла не до нього – до матері. «Усе марно, марно…» – дратувався і все дер мочалкою голе тіло.

Урешті сів на унітаз і закурив.

«Чого я з нею панькаюся? – ухопився за злу думку. – Нащо її обнімати, умовляти і щось доводити? Надто розумна і делікатна? Маячня! Силу всі поважають. – Став перед нею… Категорично: – Я зможу забути про те втрачене дитя, якщо ти забудеш, що в тебе є мати. Тому що твоя мати – божевільний упир, і я не збираюся й далі спостерігати, як вона смокче з нас кров! І повір, Лідо: я більше не дозволю навіть згадувати про Іветту Андріївну Вербицьку!»

Збадьорився. Покинув прихисток у ванній. Зачинився на кухні – подумати, подумати, зосередитися, слова добрати… До вітальні зайшов, як вечір із ніччю перестрілися.

Ліда сиділа у кріслі, все дивилася на розтрощене дитяче ліжечко.

Стас пройшовся вітальнею, скосив очі – не помічає! Витріщається на те ліжечко, ніби можна час назад прокрутити! Визирнув у вікно і кинувся до гардеробної в передпокій. Викидав коробки із взуттям, поки не знайшов велику валізу. Струсив із неї пилюку, побіг до спальні. Кинув валізу на ліжко. У неї – сорочки, светри, костюми, краватки. Що не влізло – по підлозі розкидав. Розлютився – під три чорти все! Дістали ви, Вербицькі!

Потяг валізу до передпокою.

Ліда відвела погляд від ліжечка, опустила голову й прошепотіла:

– Стасику…

Він кинув валізу на підлогу і закричав:

– Усе, Лідо! Усе! І мовчи! Я йду від тебе!

Ухопився за валізу й чкурнув із дому.

Несподіване рішення – завжди пожежа. Стас прихопив не найголовніше. Забув ключі від «тойоти». Кейс із діловими паперами. Багато чого: обжився ж за чотири роки. Вискочив із під’їзду, до автівки.

– Дідько…

Пішки пішов. Валіза теліпається. І де ті аргументи – люблю, врятую, збережу… Так роз’ярило – посеред ночі вискочив. Дістали! Набридло вдавати з себе вихованого нікчему.

Він нормальний, мать вашу, хлопець. З Троєщини! Йому ці китайські церемонії – на язику бантик. Усе прямо сунув. Був би натовп – розступився б. Але – ніч! – нікого.

– Стасе… Стасе, – за спиною.

Зупинився. Через плече скоса. «І куди ти пнешся, Лідо Вербицька?! Чого оце трясешся? І не знаєш, що з тими руками вдіяти – то жакетик на грудях запнеш, то до мене простягнеш, то сльозу втираєш, то в кулачки… Смішна, їй-богу!»

– Стасе… Благаю… – плакала. – Тільки не покидай мене. Не покидай…

Він ухопив її за руку.

– Не йди за мною! – прошепотів так люто, що в душі спалахнула радістю пиха. – Я не повернуся до тебе. Ніколи. Ти мене почула?!

Перехопив валізу й упевнено повернув за ріг, у темний подільський провулок.

– Усе клас! Усе клас! – шепотів збуджено.

Засміявся тихо. А він крутий! Це – щось із підсвідомості. Реакція на «час X»! Хронічних алкашів вивертає від горілки, смердючі тхори категорично пропонують левам поступитися місцем біля водопою, а Стас Скакун кидає Ліду Вербицьку! Яке приємне відчуття! А на що вона сподівалася? Що любов приспить його гордість аж до самої смерті? Наївна! Треба було трахнути її напослідок по-справжньому.