Текст книги "Мати все"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Ти… Ти говорила: «Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей»… Нормально. Я… Я вірю. Припустімо, я просто вірю! Без подробиць! Ти… ти казала, «цього року ти взагалі не побачиш Платона»… Так от. Я не хочу чути, бачити і знати про нього взагалі. Ніколи! Його не існує для мене. І ти… ти зрозумій, дівчинко… Це єдиний шлях зберегти те, заради чого півсотні п’яних гостей горлали нам «гірко» лише тиждень тому. Бо якщо ти почнеш розповідати мені про особливі умови для свого геніального брата, то я… Я! Звичайний нормальний хлопець, який у його роки гасав по клубах, упадав за дівчатами, грав у футбол на будь-якому придатному для цього майданчику і, може, завдяки цьому став цілеспрямованою людиною й успішним бізнесменом… я тебе не зрозумію…

Стас замовкнув. Підвівся. Пішов до вікна – голий, зовсім не ідеальний і цілком логічний. Закурив.

– Ні, не зрозумію! І питатиму те, що тепер на язиці. – Обернувся до Ліди, прискіпливо в очі: – Хто замкнув хлопця у чотирьох стінах?! Твоя мати? Що за маячня! Якщо він хворий – хай його лікують у лікарні. Якщо здоровий – дайте йому повітря. Якщо геній – відправте до Оксфорда чи де там ще плекають надзвичайних… Що відбувається? Кому на користь – цілодобово скніти у ліжку?! Режим? Це вигадала твоя неперевершена матуся? А що вона запропонує нам? Тобі і мені? Який режим?.. Не знаєш?! Тоді слухай уважно.

Стас жбурнув недопалок у вікно, підійшов до Ліди, обхопив за плечі.

– Навіть не згадуй про них. Ти і я. Наша сім’я. Усе! Ти зрозуміла?.. Я ж не тягаю тебе щодня у гості до своєї матері і не пресую розповідями про своїх братів і сестер, хоч у них, до речі, проблем вистачає. Мені потрібна ти. Я не хочу втрачати тебе, а відчуваю… Шкірою відчуваю! Як тільки твоя мати і брат увійдуть у наше життя, наше життя… скінчиться.

Стас замовк. Гаряча промова, як яскравий феєрверк, – вибухнула, обпекла Ліду і згасла. Вона винувато всміхнулася:

– Дарма все це. Я давно тобі сказала – тільки ти…

Мабуть, Стас був управним підприємцем, бо та розмова, як міцна цеглина, лягла в основу їхнього сімейного життя: Ліда навідувалася до брата і матері, Стас телефонував своїм, але вдома, як ті сироти, вони ніколи не говорили про рідню. Іветта Андріївна і Стасові родичі зустрічалися у новій квартирі молодят двічі на рік – на днях народження Стаса і Ліди: випивали, бідкалися, що молоді нині надто заклопотані для підтримання тісних родинних стосунків, і зникали до наступного дня народження. І все котилося собі без перепон аж до того дня, коли Іветта врешті затребувала зятя для розмови про Платона.

– Хай твій чоловік прийде сьогодні на сьому тридцять, – сказала Ліді.

Та й обімліла. Стас перед очі: «Навіть чути про них не хочу!» Молола щось – такий зайнятий, до ночі працює, може, краще іншим разом…

Іветта Андріївна незворушно вислухала доньку, сіла у крісло і сформулювала:

– Твій чоловік не став частиною родини Вербицьких, Лідочко. Яка прикрість… – Помовчала і додала: – Розлучайся.

Ліда впала біля материних ніг і розридалася.

На шум із кухні вибігла нянька Ангеліна. Хрестом ся по животу.

– Свят-свят… Та що це ти, Лідусю?! Ану швиденько піднімися. А як Платосик почує?! І що тоді? Усім труситися? Та годі вже, дитино! Що за біда? – Та до Іветти. – Іветто Андріївно! Та скажіть же їй… Платосик нині нервовий після ваших нових пігулок…

Іветта – брила кам’яна. Застигла в кріслі. Що хотіла, сказала.

Ангеліна біля Ліди присіла, по голові її гладить, з підлоги тягне.

– Підводься, дитинко. Піди вмийся. Мати не говоритиме, поки не заспокоїшся. Сама знаєш. Заспокоїтися треба. І нащо нам ті нерви? Хіба допоможе? Чуєш? Ти ж у нас розумниця! Давай, Лідусю! До ванної…

Ліда впала на край ванни, притисла до лиця кулачки. «Ні… Ні! Не хочу! Не віддам!» І так відчайдушно. А кулачки – все міцніше, аж нігті у долоні вп’ялися. Якби не Ангеліна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Ліді в обличчя холодною водою, обійняла, зашепотіла:

– Дитино, не дратуй матері. Їй, бідолашній, і без тебе гірко. Чого завелася, як дурна? Хіба не знаєш: на неї це не діє. Давай уже – роби, як каже. Однаково на її вийде.

Ліда випручалася з няньчиних обіймів. Глянула на неї вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вітальні.

Тихо опустилася в крісло навпроти матері. Завмерла.

Іветта Андріївна перевела погляд із дверей Платонової кімнати на доньку, ледь помітно всміхнулася. «От і добре, Лідочко, – говорили її очі. – Завжди роби так, як у нашому домі заведено. Хочеш поговорити – заспокойся, візьми себе в руки. По-інакшому тут не буде!»

У відповідь на материні думки Ліда раптом глибоко видихнула й опустила голову. «Останній штрих. Схили голову і слухай, – констатувала Іветта подумки. – По-інакшому тут не було ніколи». Поправила бездоганну зачіску…

– Річ навіть не в тому, що твій чоловік не став частиною нашої родини… Я не звернула б на це уваги, якби він не впливав на тебе так згубно. Ще трохи – і ти забудеш, що ти Вербицька. І ніякі успіхи на професійній ниві не допоможуть тобі повернути почуття самоповаги, гідності й упевненої рівноваги, якими завжди відзначалися всі представники роду Вербицьких. – Знизала плечима з прикрістю. – Ти вже ридаєш… Як невихована істеричка без краплі здорового глузду…

– Прости, мамо…

– А що буде далі? З таким істеричним, розбурханим світосприйняттям, яке є безумовним результатом твого невдалого шлюбу, ти сподіваєшся допомогти Платону? Ти погубиш його. Чи, може, ти плануєш взагалі не провідувати брата? Тоді ти теж його погубиш. У свідомості Платона жили чотири непорушні постаті – ми з татом, ти й Ангеліна. І не мені тобі переповідати, що сталося з Платоном, коли твій тато покинув нас. І не мені тобі жалітися, що скоро і я навіки піду слідом за татом. А потім Ангеліна. Ти лишаєшся єдиною людиною, спроможною вберегти брата від усіх небезпек цього страшного, безжального світу.

Замовкла. Подивилася на доньку.

– Час вибирати, Лідочко. Ми чи він.

«Ви! Ви!» – прокричала б. Та – ні. Ні! Кричати не можна. Узяла себе в руки, спокійно кивнула:

– Ви. Я ніколи не покину вас із Платоном, мамо.

Учепилася в крісло, аж нігті побіліли, очі з орбіт, ніби за мить голову відрубають.

– Я аналізую… Аналізую… – заговорила так старанно-спокійно, що і мед так не ллється. – Для нас усіх краще, щоб я зараз., не розлучалася. Розлучення… такий стрес. Я нервуватиму… Я точно нервуватиму і плакатиму… Бо я кохаю його. Люблю і нічого не можу з цим удіяти, мамо. Можливо, ти маєш рацію, і Стас – зовсім не та людина, яка мені потрібна, але я нічого не можу з собою вдіяти. Люблю. І він мене любить. Краще не розлучатися. Навіщо? Ти… забудь про Стаса. Забудь, матусю. Викресли його зі своєї свідомості, і я ніколи не нагадаю. Він ніколи не з’явиться тут, ніколи не потурбує Платона… А з часом… З часом я, певно, прозрію, бо ти завжди кажеш правильно, мамо, і розлюблю його… Обов’язково розлюблю і тоді… Тоді я неодмінно розлучусь, але вже не плакатиму і не переживатиму, не потривожу Платона, і ти… Ти побачиш, що так… краще…

Ліда замовкла, серце кричить: «Повір!»

– Ти рухаєшся шляхом надзавдань, Лідочко, – сказала Іветта Андріївна.

– Я зможу, – відповіла справді спокійно, бо уже вірила – зможе. А куди дітися?! Іншого шляху просто не було. За рік життя зі Стасом Ліда вже навчилася приховувати всі емоції, пов’язані з матір’ю і братом. Зробити те саме для Іветти не складніше.

Е-ех… Наївна. Вовчий хвіст в ополонці.

За три роки після одруження ні Стас, ні Іветта так і не забули одне про одного. То стикалися просто посеред вулиці, то чули неприємний голос відвертого ворога у телефонній трубці, то списували одне на одного будь-які негаразди, що траплялися з Лідою. Та й сама Ліда – наче дровиняка в оці: причина їхнього знайомства і нелюбові, як її не уколоти!

Вона не зважала. Вона знову і знову відчайдушно перекроювала власне життя, тільки б зберегти двох дорогих, потрібних як повітря, невблаганних людей, хоч точно знала: справа ця безнадійна, бо причина взаємної нелюбові Іветти і Стаса – Платон – була тотемною і недоторканною.

Платон… Якби не було Платона! Тоді б мама і Стас… Ліда лякалася власних думок, та вони примушували усвідомити ще один незаперечний факт: Стас і мама не єдині, заради кого вона ладна зі шкури пнутися. Ще є Платон, і коли їй вже розриватися, то не навпіл. На три шматки. Якби не було Платона…

Та Платон був. І щоб навідуватися до брата щоранку, коли Стас працює, Ліда покинула роботу в районній поліклініці й пішла працювати у приватну клініку – тут і навантаження менше, і графік прийомів зручніший. Іветта проковтнула новину без коментарів, але всміхнулася вдячно, бо тепер Ліда значно частіше спілкувалася з братом. Стас взагалі подумав, що це перемога над ненависною тещею, а Ліда…

Ліда раптом усвідомила, що затишний кабінет у приватній клініці – єдине місце, де вона має повне право не думати про маму, Платона і Стаса. І чомусь не засмутилася. І здивувалася тому, що не засмутилася. І пояснила собі це тим, що завжди любила свою професію. «Звичайно, цей шлях не можна вважати традиційним для Вербицьких, – розмірковувала. – Але тут по всьому більше перспектив для розвитку і набуття досвіду. Сучасне обладнання, колеги-професіонали. І Зоряна… Як добре, що тепер я знаю Зоряну…»

Зоряна Шошак, витончена західнячка з дипломом Львівського медуніверситету, вже третій рік із завзяттям практикувалася в столичній клініці, після прийому пацієнтів іноді варила для колег неперевершену каву, зверталася до Ліди виключно «пані Лідо» і на «ви», хоч була на два роки старша за Вербицьку, ніби раз і назавжди визначила межу, за яку – ні словом, ні вчинком. Та саме до неї професорська донька відчувала неймовірну душевну прихильність, і хоч як намагалася пояснити собі незрозумілу потребу перекинутися із Зоряною словом, пояснень не було. Хіба що так: нова тема, яку вільно і безпечно можна було обговорювати і з мамою, і зі Стасом. Зоряна… Ліда розповідала їм про Зоряну і дивувалася, як однаково скептично і мама, і Стас сприймають її розповіді. «Господи, до чого ж вони схожі, – вражалася. – За що ж так ненавидіти собі подібне? Що їх зупинить?»

Надія зажевріла несподівано. У двадцять шість – три роки у шлюбі, стільки ж у професії – Ліда завагітніла. «Це їх примирить! – зраділа безмежно. – І бути не може інакше. Дитинка… Ясне, безгрішне… Вони любитимуть її. Бог бачить!»

– Рано, – констатувала Іветта.

– Рано, – ховаючи роздратування, буркнув Стас.

– Аборт робити пізно, – збрехала Ліда, придушуючи всередині моторошний дитячий страх. – Народжувати треба…

Розділ 2

Ліда заборонила собі навіть подумки повертатися до тих слів. «Дитина! У мене буде моя дитина! Вона збере докупи наші серця – моє, мамине, Стасове… Вони тільки побачать її і розтануть. І любитимуть… мене! Бо це я їм дам те світло! Ту дитину!» – повторювала з фанатичною впертістю.

Та цього чорного осіннього вечора, коли вітер невблаганно знищував найменші острівці спокою, проникав у саму душу, нутрував у ній, розкидав думки, вишукуючи найпотаємнішу, а знайшовши, кидав у дощ, щоб той змив геть усі нашарування вагань і сумнівів, залишив тільки прагматичний факт, чи, навпаки, потопив факт і залишив самі вагання і сумніви – коли Стас поїхав, так і не дочекавшись вагітної дружини, коли їдкий запах ліків від маминого халата викликав нудоту, а непотрібна гумова потвора валялася в кутку вітальні, Ліда раптом подумала про те, у чому боялася зізнаватися собі. «Рано… – промайнуло. – Рано мені бути матір’ю… До Платона – як? Стас нервується… Мама ледь стримується… Чому я вигадала, що любов до моєї дитини примирить їх? Адже любов до мене їх не примирює. Чому я не зрозуміла цього раніше? Пізно… щось міняти… Ой як пізно…»

– Платон чекає на тебе, Лідочко… – спокійний мамин голос вихопив Ліду з гірких думок. Відірвала руки від чашки з гарячим чаєм, – не пила, долоні зігрівала. Слухняно встала з-за стола. Пішла до братової кімнати.

– Я накажу Ангеліночці постелили тобі у твоїй кімнаті, – сказала Іветта доньці у спину. – Вже пізно кудись…

«Надто пізно!» – жахнулася Ліда.

…Платон сидів на ліжку у звичайних спортивках і смугастому вовняному светрі, тримав у руках тлумачний словник іноземних слів, зосереджено ворушив губами, повторюючи якесь слово. Братові уже вісімнадцять. Допитливі сині очі, довге чорне волосся…

– Привіт, Тохо!

Присіла на краєчок ліжка, обхопила руками живіт і раптом насторожено прислухалася до нервових рухів дитинки всередині. Що це? Чому так боляче? Чому біль котиться додолу разом із хребтом, аж голова обертом? То все через біганину по дощу… Зараз, зараз… Треба заспокоїтися і розслабитися…

– Тохо, кинь подушку, – попросила.

Платон відклав книгу, серйозно обдивився подушки, подав Ліді найбільшу.

– Вагітна! Літера «В»! Ти вагітна, Лідо?

– Так, – прошепотіла. Підклала подушку під спину, обперлася на бильце ліжка. Біль не вщухав.

– Чому ти вважаєш, що вагітна? Вагітна далеко не єдине слово на літеру «В». Ти можеш бути в… Великою, важкою, вогняною, верескливою, ватяною, вередливою, відвертою, ворожою, високою, вельми високою, навіть вонючою…

– Припини, Тохо. Прошу…

– Добре, – миттєво погодився. Знову зосередився на читанні.

Ліда подивилася на брата.

– Чому ти не спиш?

Платон знову відклав книгу.

– В! Літера «В»! Вагітна… Дивно. Як сказати про Ангеліну без літери «В»?

– За допомогою інших літер.

– Я не сплю, бо Ангеліна і мама просять, щоби я роздягався і спав у піжамі.

– То роздягнися…

– Ні. Краще не спатиму.

– Хочеш, я допоможу тобі роздягнутися?

– Ангеліна взялася допомогти, і я відразу перехотів спати і захотів гумову ляльку. Якщо ти допомагатимеш, я знову її захочу. Ти принесла ляльку?

– Спи одягнений…

– Добре. Ти посидиш біля мене?

– Звичайно, Тохо…

– Чому «звичайно»?

– Тому що зазвичай… – замовкла. Прислухалася. Біль раптом ущух. Тілом розлилася слабкість і, ніби дощ… Ніби просто тут, у братовій кімнаті – теплий дощ…

– Лідо… – почула голос брата. – Ти знаєш таке слово «Ваал»…

– Ні…

– Літера «В»! Ваал. Бог неба, сонця і плодючості в семітських племен Древньої Сирії. У фінікіян, філістимлян, інших… У культі Ваала поширені людські жертвоприношення…

«Жертвоприношення… Літера “Ж”… Людські… Чому так боляче?» – Ліда здивовано глянула на суху, геть суху – нема дощу, – стелю і – мокра – сповзла з ліжка на теплу дубову підлогу.

Вона не чула, як Платон сказав: «Лідо, я не хочу, щоб ти спала на підлозі! Іди до мене на ліжко. Я спатиму, а ти розповідатимеш мені про тата…», не бачила, як брат зіскочив з ліжка, присів біля неї, задумався: «Лідо, скажи: щоб розповідати про тата, тобі треба побачити його?» Як не дочекався відповіді, відчинив двері кімнати і спокійно оголосив:

– Ліда пішла до тата. Коли вона повернеться, мамо?

Ангеліна зойкнула і кинулася до Ліди. Іветта пополотніла, учепилася за стіл, важко підвелася.

– Платоне, – усміхнулася, долаючи тваринний страх. – Допоможи мені, синочку, дійти до спальні. А краще піди туди і знайди мої… окуляри.

– Ти не відповіла про Ліду, – насупився Платон.

– Треба ж роздивитися… Іди скоріш… Мені потрібні окуляри.

Платон слухняно кивнув, поплентався до материної спальні.

З його кімнати вискочила перелякана Ангеліна.

– Святі-грішні… Непритомна! Води відійшли…

Іветта зиркнула в бік спальні, стрімко подалася до няньки, ухопила за руку.

– Припини верещати, Ангеліночко! Ти налякаєш Платона! Я зараз зроблю йому укол. Хай краще спить. Викликай «швидку»! Негайно! Чого стоїш? Не вистачало ще, щоби Платон повернувся!

– А Стасові… дзвонити?

– «Швидку»!

– Зараз, зараз… – нянька вхопила телефон, побігла з ним на кухню: води, рушник, нашатир, «103» похапцем набирає. – Алло! «Швидка»?..

Якби нянька й зателефонувала до нової Лідиної оселі, Стаса однаково не застала б. Він повернувся близько дев’ятої вечора, коли «швидка» вже доставила Ліду до пологового будинку інституту педіатрії, акушерства і гінекології на Мануїльського, де за дзвінком Іветти найкращі з кращих терміново зібралися рятувати породіллю і плід. Спочатку затримався в супермаркеті. Накупив горілки і пива, бо «розписувати пульку» на тверезу голову його відучили ще в інституті. Потім заїхав за Олегом, приятелем ще зі студентських часів, – контачили рідко, але вже як контачили, то так потужно, що й перед смертю буде що згадати. З ним удвох – аж на Нивки. На Нивках брати Козелецькі. Якщо не п’яні чи у баб, то прекрасні партнери….Ян і Ярик Козелецькі цілком випадково виявилися тверезими і на місці.

На дев’яту вечора четверо окупували вітальню, покидали цигарки на стіл, наповнили чарки і збуджено проковтнули по першій у передчутті азартної безсонної ночі.

– Дружина не повернеться? – запитав Ян. Кивнув на нове, ще в целофані, ліжечко для немовляти, завалене пакунками З пелюшками-памперсами. Стояло посеред вітальні, чекало – постійного місця, теплого дитячого тільця.

– У матері залишилася, – відповів Стас, хоча й не був цього певен. Замислився. Вимкнув домашній телефон. І мобільний. Запропонував: – До десятої куримо на балконі. Після десятої Ліда точно не повернеться… Тоді можна і тут…

Перед світанком п’яний Олег здивовано подивився на недопалок у своїй руці, перевів погляд на дитяче ліжечко і запропонував:

– Стасе… Може, ми б тут не курили? Твоя Ліда ж вагітна…

– Вивітриться, – пробурмотів Стас, не відриваючи від карт зосередженого, напруженого погляду.

О сьомій ранку брати Козелецькі позичили в Стаса сотню на таксі, позабирали порожні гаманці й подалися додому: гра завжди закінчується разом із грошима. Олег зварив собі та млявому Стасові кави, повідчиняв вікна і вирішив перекантуватися в приятеля до восьмої, щоби просто від нього – на роботу.

– Ліді привіт, – сказав, коли вже йшов. – І телефони ввімкни. А що, як вона телефонувала?

– Не треба так перейматися через мою дружину, – роздратувався Стас. – Заведи свою і переймайся.

Але телефони ввімкнув. Зачинився у душі. Мужньо ганяв кров контрастом, аж доки не прийшов до тями й не повірив, що зможе дійти до «тойоти», сісти за кермо і без пригод дістатися до складів у Вишгороді, в одному з яких розташовувався офіс Дезінфікатора.

О дев’ятій ранку суперечливий – бездоганна борідка на пом’ятій пиці, дорогі парфуми впереміш із перегаром, що народжували апокаліптичні пахощі, – Стас вийшов із під’їзду і… наскочив на Ангеліну, яка саме бігла на нього.

– А… Добра пані, – набундючився. – Печива принесли?

Ангеліна вигнула вуста злою підковою і мовчки пішла на Стаса.

– Так, тітко… Не схожі ви на добру пані, – роздратувався Дезінфікатор. – Чого вам?

Ангеліна раптом схлипнула, перехрестилася, заколотила кулаками по Стасових грудях.

– Де ти був, Стасику?! Де ти був усю ніч, пройдисвіте?! Не міг Лідусю вчора почекати трохи? Чи сам по ту ляльку кляту збігати? А? Сидить він весь час у машині, наче засватаний! Не зайде ніколи! Лідусі не допоможе! Оце на тобі гріх! На тобі! Я усю ніч телефонувала! Чому не відповідав?

– Спав…

– Ой, не бреши! Бог усе бачить!

– Тітко, я перед вами сповідатися не збираюся! Вас хто підіслав? Іветта? Я Ліді скажу – коли ще хоч раз…

При згадці про Ліду Ангеліна затулила рота рукою, захитала головою… Стас напружився, насторожено глянув на няньку.

– Сталося щось?

– Ти вже тримайся, Стасику… – схлипнула нянька. – Тримайся, дитино.

Стас пополотнів і протверезів одночасно.

– Де Ліда? – спитав тихо.

– У лікарні. Ще звечора відвезли…

– …Що?

– Не знаю, Стасику! їй-богу, не знаю. Іветта з нею поїхала. Ще не поверталася, а я ж біля Платосика… Оце заснув, а я до тебе, бо ж телефон усе мовчить, а ти, може, Лідусі тепер найбільше потрібний…

– Яка лікарня? – Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як той кінь.

– Інститут якийсь… На Мануїльського. Іветта наказала туди везти…

– Дякую, добра пані, – ледь зміг вуста розтулити.

Ангеліна дрібно-дрібно закивала, наче горох розсипала.

– Побіжу… Платосик сам… Ти ж їдь, Стасику! Поспішай! Бог дасть, усе добре буде. В Іветти такі зв’язки… Самі професори, мабуть, посеред ночі позбігалися… Урятують… Обох урятують… Бог милосердний! Нашу Лідусю за що карати? Нема за що! – побігла.

Стас задихнувся. Треба щось робити? А що? Хлорки би в ніс! Щоб аж трусонуло, аж сльози з очей….У лікарні? Добігалася! Братовим оргазмом благеньким переймалася, замість дитинку берегти. Жертовниця. Як була, так і лишилася рабою Іветтиною. Іветтиною – не його. Чи жива?.. Якби все гаразд, Іветта на всю ніч синочка не кинула б.

Схаменувся. Побіг до «тойоти». Через увесь Київ за десять хвилин на Мануїльського домчав, бо – диво! – ні заторів, ні червоного світла світлофорів, наче хто зелену дорогу вистелив. Поки їхав, милосерднішим не став. Злість під кадик – усе не так! Усе! І як дитини вже нема, Лідина вина! Він і сам не хотів. Рано. Років би через п’ять-шість… Та коли в домі з’явилися смішні маленькі кофтинки, лялькові штанці, те ліжечко, коли зсередини Лідиного живота дитя штовхало його долоню, він розчулився і пройнявся… Так пройнявся! Навіть не уявляв тої дитинки, та ловив себе на думці, що з радістю виставить могорич рідні, похвалиться: «татко!» А вона…

Перелякана Ліда – перед очі. Стас учепився в кермо і злякався власних думок. А що, коли вона померла? Це ж йому що?.. Назад до матері? У «хрущовку» на Троєщині? Іветта, стерво, квартиру йому не залишить… Хіба що немовля виживе…

– Чому я не сподіваюся, що вони обоє живі?

А в голову – нові жахи. От вони обоє живі. Ще не факт, що здорові. А що, коли та дитинка хвора? Такий собі другий Платон – ідіот, якого тримають за сімома замками і називають генієм? Тоді краще померла б. Він забере Ліду, і вони вдвох переїдуть кудись далі від Подолу… Може, за місто. Тільки б якнайдалі від Іветти.

– Ти… Ти, старе стерво, в усьому винна! – зі стогоном.

Машину лишив за квартал від пологового будинку. Ледь сунув: усе відтягував час, коли врешті доведеться зайти до прийомного відділення і запитати… Озирався, наче ось воно, спасіння. Урешті побачив біля входу рудого медбрата, що вийшов покурити, тицьнув йому десятку і попросив дізнатися про вагітну Вербицьку Лідію Петрівну.

– Учора ввечері привезли… Термін – сім місяців. Здається…

За п’ять хвилин зовсім безрадісний медбрат вискочив на поріг, і з його напруженого обличчя Стас зрозумів – добрих вістей не буде.

– Ваша дружина в порядку… Слабка, та загрози життю немає.

– А дитина?

– Гіпоксія…

– Жива?

Медбрат ніяково, наче перепрошував, усміхнувся, знизав плечима.

– Ні…

Стас розвернувся і мовчки пішов геть.

Приїхав додому. Зібрав пакети з дитячими речами. Жбурнув у відчинене вікно. Повикидав усе з кухонної шафки. Молоток вишукував. Знайшов. Пішов до вітальні й трощив дитяче ліжечко, доки від нього не лишилася купа трісочок, наче нерозпалене вогнище. Упав на підлогу. Плакав, аж попух. Скрутився клубком, наче його чоботами б’ють, і незчувся, як… заснув.

Ліда не знала – спить вона чи просто несила розплющити очі. Ледь помітна цівка ліків, у вену із крапельниці, подовжувала забуття. Там не було болю, страху, запитань. Тільки похмурі хворобливі фантазії: розбавлені чорним бляклі плями непевної форми мляво рухалися, жерли одна одну, але від того не жвавішали, не набиралися сили, а й далі так само повільно і невблаганно жерли наступну пляму… І кінця тому не було.

До просторої одномісної палати обережно ввійшла вимуштрувана медсестра. Вимкнула крапельницю. Схилилася до Ліди.

– Сонечку… Прокидайтеся… Треба прокидатися…

Торкнулася Лідиної щоки.

– Лідочко… Ви мене чуєте?

Ліда не знала – спить вона чи просто несила розплющити очі. До тьмяних плям додався далекий, наче з околиць усесвіту байдужий жіночий голос. Хіба заради нього варто розплющувати очі? Ліда й без того чує.

Медсестра відійшла до вікна, дістала мобільний.

– Іветто Андріївно, може, не будити її поки? Ні, ще не прокидалася….Звичайно! їй ще не повідомляли про втрату дитини… – заговорила в трубку.

Ліді почулося не «втрата»… «Страта»… І плями раптом виструнчилися, затремтіли, ніби злякалися. Жахнулася. Розплющила очі. Побачила спину медсестри і відчайдушно зажмурилася знову. Ні, ні!

Вона чула, як за медсестрою зачинилися двері. Повіки важкі… Плями вже чорні… Почуттів не лишилося. Простягнула руку, обмацала плаский живіт. Страта. Усе. Кінець! Нічого не вийшло. Ніколи в неї нічого не виходить без маминої підтримки… І Стасової. Страта? А вона ж де була? Присутня ж мала бути… при страті. Пропустила… Нічого не бачила. Ніби й не було. Чому не обох?

Коли ближче до полудня знекровлена бідою Іветта Андріївна Вербицька повернулася з консиліуму, медсестра доповіла їй перед дверима Лідиної палати:

– Вона не спить, але… Ніяк не реагує…

– Плакала?

– Ні.

Іветта відчинила двері доньчиної палати й обережно, як на похороні, ступила всередину.

Ліда на ліжку – тінь пласка. Тьмяна, навіть губи посірішали. Сині очі ніби посивіли, – шкурки мишачі. У стелю, крізь стелю. У своїх жахах купається.

Іветта присіла на край ліжка, глянула на Лідин живіт, безпорадно відвела погляд. З чого почати?

– Лідочко…

Замовкла. Відстежила реакцію. Ніякої реакції. Обережно видихнула – розпач гнала геть. Зосередилася: вона – Вербицька, вона лікар, вона знайде слова… Спокійні, виважені. Здатні повернути Ліді бодай краплю світла.

– Я без тебе не зможу… – несподівано для себе прошепотіла вкрай розгублено, задихнулася на півслові – та що це вона?! Хіба це хотіла сказати?!

Не встигла закінчити фразу – що не зможе без Ліди впоратися з Платоном, – Ліда здригнулася. Простягнула до матері руки, зашепотіла – наче кров із судин вирвалася – слабко, відривчасто, гаряче.

– І я без тебе! І я! Я ніколи тебе не покину, матусю… Я завжди буду з тобою. Я сильна… Я швидко встану… Не хвилюйся за мене… Я в порядку… У порядку! Ще кілька годин, і я встану… Чи, може, спробувати зараз? Як думаєш? Я відчуваю, що зможу…

Замовкла раптово, ніби та кров у судинах скінчилася. Закліпала, схлипнула:

– А де Стас?..

– Поговорімо про головне, Лідочко… – обережно мовила мати.

Ліда завмерла. Руки під простирадлом – до живота. Мацає його, мацає. Брови звела, не словами – думками вголос:

– Так нема головного. Страта… Чому не обох? Ти мене забереш? Тут страшно, мамо. Страта… Де? Десь поряд? А потім – що? Куди? Хочу побачити…

Урвалося. Заплакала. Іветта Андріївна хитнулася, ніби перед нею хто сокирою розмахував, повільно поклала руку на плаский Лідин живіт.

– Ти ще неодмінно матимеш дитину, Лідочко, – прошепотіла. – Донечку. Ще одна Вербицька народиться… Згадаєш потім мої слова…

Ліда вчепилася обома руками в Іветтину долоню і вже ридма. Тієї ж миті в палаті виникла медсестра, вколола снодійне. Спи, бідолахо… Ще встигнеш сльозами вмитися.

Наступного ранку, коли медсестра знову з’явилася в палаті зі шприцом і попросила пацієнтку випростати руку, Ліда сховала руку під простирадло і досить упевнено сказала:

– Не треба. Облиште мене…

Медсестра вимелася, та не минуло й хвилини, як двері знову відчинилися, і Ліда наперед знала: зараз прибіжить лікар чи навіть завідувач відділення, почне обережно, але настирливо доводити, що треба зберігати здоровий глузд, лікуватися…

Проте до палати увійшла Зоряна Шошак.

– Біг мій! Пані Лідо… – тільки й змогла прошепотіти вражено.

Ліда так зраділа, ніби їй хто кусень свого щастя відламав. Уразилася – що ж це? Вона може радіти? Тепер? При власному пласкому, порожньому животі? Простягнула до Зоряни руки, мовляв, сідай, сідай… І раптом мовила:

– У мене є брат… Уся справа в цьому. Розумієш, Зорянко?

Зоряна збентежено знизала плечима й сказала:

– Не розумію…

Було в Ліди дві таємниці.

Одну з них вона сама намагалася забути – раз і назавжди. Про другу – дивного брата Платона – розповідати будь-кому раз і назавжди заборонила Іветта. І що старшою ставала Ліда, то вагомішими здавалися їй материні аргументи: чужі люди ніколи не зрозуміють і не підтримають відчайдушного бажання родини вберегти Платона від підступності світу. Та того дня, прикута до ліжка не болем – горем, вона раптом, несподівано для себе, заговорила про Платона.

Він народився, коли Ліді виповнилося дев’ять.

– Щастя час! – усміхнулася.

Вона так раділа, що няньці Ангеліні часом вартувало нервів відігнати дівчинку від немовляти. А мама, навпаки, усіляко заохочувала доньку турбуватися про брата. Тільки вимагала мити руки, перш ніж торкнутися малюка, і казки поперечитувати – щоб переповідати їх, а не з книжки читати.

Спочатку аргумент «Платонові так буде краще» дівчинка сприймала безоглядно. Найменший. Крихітка дорогоцінна… Якби не він… Мама все казала: «Ми народили Платона тільки заради тебе, Лідочко…»

– Заради вас, пані Лідо? – перепитала Зоряна.

– Так, так! – Лідині очі заблищали. Ну що ж тут не зрозуміло? Мама… І тато… Вони не хотіли, щоб Ліда лишилася самотньою в цьому безжальному світі. Як же треба любити свою доньку, щоб у сорок два роки, при сумнівних прогнозах і непевному здоров’ї, зважитися народити Платона. Мама зважилася. І що старшою ставала Ліда, то чіткіше усвідомлювала, скільки жертовності й любові у маминому серці. І скільки нездоланної сили.

Усе змінилося, коли Платонові виповнилося три рочки. Те, що раніше видавалося дитячими примхами, вередуванням чи пустощами, раптом виявилося безжальними рядками діагнозу.

Ліда добре пам’ятає той день. Мама повернулася додому раніше, ніж зазвичай: задихалася від люті, ледь стримувалася, наказала Ангеліні подати склянку води, зачинилася з татом у кабінеті. Сталося щось надзвичайне! Щось жахливе і несподіване, бо ніколи раніше Ліда не бачила маму такою розгніваною і водночас безпорадною. Перелякалася до уссячки, ніби вона всьому виною, і, хоч хотілося бігти геть, стисла кулачки й обережно підкралася до татового кабінету. Причаїлася біля причинених дверей.

– Івушко, цього робити не можна… – Почула збентежений голос батька.

– Ти жартуєш, Петю?! – У маминому голосі гартувалася сталь. – Ці бовдури не в змозі відрізнити розумову відсталість від педагогічної запущеності. І я повинна покладатися на їхні висновки?!

– Але ми не можемо просто заплющити на це очі.

– Я бачу чіткіше, ніж коли-небудь! Я не віддам Платона в руки експериментаторів від медицини! Ми самі вилікуємо його. Я і ти. Чим більше я думаю про поведінку Платона, тим більше переконуюся: мова не йде про психічні розлади. Наш хлопчик просто… геній. Він надзвичайний! Йому необхідне унікальне оточення. Любов. І трохи ліків.

– Йому потрібен лікар, – прошепотів тато.

– Я лікар! – відрубала мати.

– Але ж діагноз!.. Може, у лікарні…

– Який діагноз?

Ліда затамувала подих і обережно зиркнула в щілину причинених дверей. Мама стояла посеред кабінету, збуджено дивилася на розгубленого тата, із холодною люттю рвала на дрібні клаптики папірець із печаткою…