Текст книги "Мати все"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– За тиждень повернемося? – запитав Юрко.

– На цей смітник? Ні!

Таксист здивувався, та промовчав.

До наступної подорожі Іветта підготувалася більш ретельно. Для початку визначила напрямок руху. Ну, наприклад. Чернігівська область. Далі – список сільських рад. Є! Прізвища, ім’я та по батькові голів – є. Перелік багатодітних родин, що мають отримувати допомогу на дітей. Є.

Залишалося небагато: вибрати кілька сіл для наступної атаки. Далі – за схемою. Душевне спілкування з головою щодо проблем багатодітних сімей, – бо наречену-найманку треба шукати серед багатодітних, була впевнена Іветта. Наступний крок – відвідини сімей, де є дівчатка відповідного віку, щоб уже на власні очі переконатися: не потвора, не дурнувата, без пихи та вибриків. І тільки після того, як якась із потенційних претенденток здасться Іветті саме тією… починати торги. Спочатку з батьками. Потім із дівчиною. За останній пункт програми Іветта не переживала. Їй би дівчину відшукати, а затягти її до квартири на Подолі – не проблема.

– Іветто Андріївно, вибачте… Обіцяв без питань, але так цікаво… – сказав Юрко під час одного з хронічних блукань чернігівськими селами. – Ви дитину шукаєте для всиновлення?

– Ні, Юрочко. Я представляю міжнародний благодійний фонд, який дав ґрант… Кошти для дівчаток із багатодітних сімей… – Й оком не змигнула.

– Так ми вже тих дівчат цілу купу передивилися…

– О! Якби ж усе було так просто! У фонді іноземні благодійники та спонсори. Вони висувають свої вимоги як до претенденток на ґрант, так і до їхніх сімей.

Довірливий таксист усміхнувся:

– А я знав, що ви не власним коштом катаєтеся… Фонд оплачує пошуки?

– Ваша правда.

– От і добре, а то мене совість замучила. Дивлюся на вас і думаю: «Ну що ж я за людина? Хіба це нормально? Іветта Андріївна шляхетну справу робить. Заради нужденних по тих селах їздить, а я з неї гроші витягую…»

– Хай ваша совість заспокоїться, Юрочко. Я дуже задоволена нашою співпрацею. І гроші ви відробляєте чесно.

– Дякую, – усміхнувся. Не втримався: – І багато грошей іноземці нашим дівчатам дали?

– Не знаю. Моя справа – вчасно надати список претенденток на ґрант з обґрунтуванням.

– Так той ґрант для багатьох? Не для однієї?

– Звичайно. Проект дуже масштабний. Хто б це заради однієї…

Масштаби, справді, – зашкалювали. Гроші вилітали, наче Іветта по чернігівських селах бананові плантації закладала. Не заради однієї – заради єдиного хлопчика свого. От уже, здається, все прорахувала! Зметикувала, як у ті сім’ї багатодітні пролізти, вимогливим поглядом обмацати кожну дівчинку, а перепон не меншало.

Певно, у голів сільрад була своя «пошта», бо тепер уже Іветті не доводилося розшукувати сільських царків. Чутки про неймовірний ґрант і вибагливу пані бігли попереду. У кожному наступному селі на неї вже чекали. Ледь не всі мешканці збігалися з хлібом-сіллю.

– Ну, врешті ви приїхали! А ми оце виглядаємо та молимося, щоби ви до нас, а не в сусідню Петрівку. У Петрівці всього через край. А нам допомога ох же й потрібна. Нам! Газу би… Проект оплатили, на більше не вистачило. Фельдшеру тиньк на голову сиплеться, от-от дах завалиться, місток через річку на трьох цурпалках гойдається, асфальту зроду не бачили, із земельними паями – біда… – А потім в один голос: – Ви тут про наші біди не слухайте! Нащо воно вам? Просто – дайте грошей! Багато! А ми тут самі розберемося…

Іветта ледь стримувала лють, пояснювала: вона тим грошам міфічним не хазяїн. Ґрант. Певна програма, конкретні вимоги… А чи можна відвідати багатодітні сім’ї?

– Пані, я людина проста. Кажу прямо – десять тисяч доларів. Мені. Готівкою. І я вам добру сотню тих дівок вишикую. Під ваші вимоги й стандарти! Як місцевих не вистачить, сусідніми селами проїдуся. Вам навіть не доведеться по хатах бігати! А далі – робіть із ними що завгодно! – озвучив один із сільських голів консолідовану позицію всіх своїх колег.

– Я повинна заплатити вам за те, щоби ви не заважали мені… допомогти багатодітним родинам? – холодно констатувала Іветта.

Сільський голова кивнув. Зухвало пояснив:

– Владу треба поважати, шановна пані. Без влади ви й кілометра не проїдете. Дороги тут у нас погані… для приїжджих.

План, що так старанно підготувала Іветта, реальні люди розгризли вправніше, ніж міль вовну. За місяць хазяї чернігівських сіл уже знали номер її мобільного, нахабно телефонували посеред ночі, випитували, коли вона врешті навідається в те чи інше село. Ще за місяць їй телефонували уже з усієї України: меланоми, трагічні опіки, отруєння, рак кісток, пухлини різної етіології… Люди плакали у слухавку – спасіння нема, нема… Нікому не потрібні! Нікому! Оце на вас остання надія! Рятуйте… Молимо…

Іветта розлютилася не на жарт. Поміняла номер мобільного. «Чого я досягла? Того, чого жадала найменше, – розголосу. Треба зупинитися! Охолонути і ще раз усе спокійно обдумати! – вирішила. – Однаково Юрочка реанімує “шкоду” після останньої мандрівки». Голова сільради виявився людиною слова.

А час не зупинявся. Осінь скрутилася від холоду, побігла геть, зима крижані перспективи малює, а ляльки для сина нема.

Іветта заходила до Платонової кімнати, сідала на край ліжка, дивилася на сон сина.

– Диво ти моє неймовірне, – шепотіла ніжно. – Хлопчику мій милий… Я знайду її.

Слова не мали значення. І без слів кожен віддих присвячувала йому. Вона тільки посидить біля сина, тільки набереться від нього сили рухатись далі. Тільки перепочине трохи, послухає його голос… Скоро вечеря. Як же Іветта любила час вечері! Вони з Платоном сідали за стіл у вітальні. Вітальню наповнювали Ангелінина метушня, запахи. Вони каламутили простір – мертву стоячу воду, у повітрі з’являлися вихори й тіні, колихалися портьєри, навіть коштовна люстра починала блимати… Життя. Справжнє живе життя. Нянька шаруділа посудом, дзвеніла чашками, виставляла глибокі керамічні миски – печеня, салатик… У пласкому тарелі під кришкою – що?

– Так рибку засмажила, фосфор! А тут ще сир домашній, сметанка. Печива напекла, – не замовкала нянька.

Іветта завжди починала першою. Клала в тарілку ложку салату, усміхалася синові:

– Упевнена, Платоне… Зараз ти повідаєш мені щось нове й неймовірне.

Платон кивав, їв неспішно, так само неспішно приголомшував Іветту… От пишуть, озонові дірки згублять Землю… Україна підписала Віденську конвенцію 1985 року, Монреальский протокол 1989-го… Чому ж вона продає свої квоти на викиди іншим державам? Це ж те саме, що дарувати зброю вбивці. А сніг на вулицях посипають сіллю. Квіти зникнуть, дерева всихатимуть. А якщо співають «Несе Галя воду, коромисло гнеться. А за нею Йванко, як барвінок в’ється», то Галі краще того Іванка позбутися, бо не може вона сподіватися щирої любові, якщо хлопець спокійно спостерігає, як дівчина з тим коромислом пупа рве.

– Твоя правда, – шепотіла Іветта.

Серце краялося. Як збагнути? Блискавичні аналітичні здібності, світла голова. Усе розуміє про світ, та тільки за умови, що існує паралельно з ним. Будь-яке зіткнення з реальністю – шок, примітивні реакції, дитяча довірливість і повна відсутність аналізу подій. Іветта все життя присвятила розгадці цієї таємниці, перепробувала безліч методів лікування, та від її життя лишилося саме шмаття, а вона ні на крок не наблизилася до розуміння Платонового внутрішнього світу.

Задумалася.

– Мамо… – почула голос сина. – Ти знаєш таке слово «віварій»?

– Ні, синку.

– А Ліда знає! – похвалився Платон. – Я їй роз’яснив.

Іветта напружилася.

– Лідочка приходила?

Платон задумливо насупився, відкинув волосся з очей.

– Ні.

Іветта здивовано вигнула брову. Завмерла. Платон усміхнувся:

– Ліда тепер мені вві снах являється. Ми розмовляємо.

Іветта полегшено видихнула. «Платон брехати не вміє, – подумала. – Лідочка не наважилася б… Характер не той! Уся в Петра Григоровича… Така ж непрактична у звичайних справах і надто емоційна».

– І про що ви розмовляєте?

Платон знизав плечима.

– Про різне. Ліда каже, що та остання лялька ніколи не повернеться. А вона була кращою за інших. Вона була теплою… Це приємно…

Іветта Андріївна так стиснула виделку, що аж пальці посиніли.

– Лідочка має рацію, та лише наполовину, синку, – мовила обережно. – Та остання… лялька… Трохи зіпсувалася. Та до тебе їде інша. Краща. І назавжди.

– Добре, – погодився. Запитав: – Ти завтра будеш удома, мамо?

– Ні, Платоне, – якомога тепліше відповіла Іветта. – У мене термінова справа. Та я не забарюся…

«Їхати! Негайно повертатися до пошуків!» – било у скроні.

Куди? Розгубленість розпорошувала сили. Зима ускладнила й без того непрості мандри.

Перш за все Іветта викинула списки сільрад і їхніх очільників – дармоїди! Подумки викреслила чернігівські села – туди ні ногою. На південь. Подалі від великих міст і центральних магістралей. У глушину, де й досі варять карамельки з цукру на вогні, зі звичайного борошна місять тридцять три різні страви, не враховуючи хліба і пасок, картоплю смажать на смальці, а кукурудзу гризуть із качана, а не виловлюють із консервів.

Версія про ґрант від благодійного фонду дискредитована апостеріорі. Нову вигадати. Яку? Треба щось майже неймовірне. Люди легше ведуться на рядки з казок. І якщо вже змінювати версію мандрів, то й водія… Іветта пригадала Юрка. Не хотілося б!

Вихід підказав сам таксист.

– Іветто Андріївно, не можна місцевим начальникам казати про суть справи, – сказав раз, коли під’їхав до Іветтиного дому на реанімованій «шкоді». – Машину доб’ють, грошей вимагатимуть. У мене товариш живе під Уманню. Давайте я з ним переговорю. Він тепер безробітний, за невеликі гроші радо об’їздить навколишні села…

– Про ґрант казати не можна. Коли вони чують про гроші, – скаженіють… – нагадала Іветта. Задумалася. – Може… Соцопитування.

Сказала і вразилася. Як вона раніше не здогадалася! Звичайно, соцопитування. Певний фонд соцдосліджень з’ясовує рівень здоров’я, освіченості і перспектив дітей з багатодітних родин. Вона радо складе анкету. Там будуть тільки ті питання, які цікавлять Іветту. Хай Юроччин знайомий проїдеться… Вона заплатить. Вихід. Чудовий вихід, бо її вже верне від тих нетрів.

За тиждень до Нового року прискіпливо вивчила з два десятки заповнених анкет. Серце співало. Тут було все – і рік народження, – а Іветта наказала опитувати тільки дівчат віком від шістнадцяти до дев’ятнадцяти років, – і стан здоров’я, враховуючи хронічні захворювання і психічні відхилення, й успішність у навчанні, захоплення, мрії… Усе, аби скласти уявний портрет жертви. Іветта відбракувала амбітних відмінниць, хронічно хворих і надто замріяних, перечитала анкети решти семи осіб і спочатку вирішила обмацати двох сімнадцятирічних дівчат із села Петрівка. По-перше, їй подобалися їхні анкети, по-друге, ці дві жили в одному селі, а значить, за одну поїздку Іветта могла б оцінити обох претенденток, по-третє, одну з них звали Ангеліною, – і це здалося Іветті добрим знаком. Після трьох місяців поневірянь двісті кілометрів до Петрівки здавалися легкою прогулянкою, а сама ціль – близькою, як власний пульс.

Виїхали вдосвіта. Іветта прихопила термос із гарячим чаєм, бутерброди і домашнє печиво на двох. Юрко все прислухався до бурмотіння двигуна: мабуть, під час їхніх осінніх мандрів через вперте небажання Іветти Андріївни відкривати гаманець дотепні чернігівці залили в бензобак щось неїстівне і вороже для ДВЗ, бо навіть після СТО, всіх промивок і чисток двигун працював якось непевно.

Кілометри не долалися – насувалися. Ковзким шляхом, раптовими нападами заметілі, несподіваною ниткою роздільної смуги, що іноді виникала посеред дороги завдяки вітру: він змітав сніг, дозволяв хіба що мить орієнтуватися на білий пунктир, знову кидав жменю снігу – і дорогу від засніженого безкраю довкола вже й не відрізнити. Опівдні, коли шукачі не здолали й половини шляху, зимове сонце посміялося: блимнуло тільки раз і хутко закуталося в білі хутряні хмари.

– За десять кілометрів повертаємо з траси на дорогу місцевого значення, – сказав Юрко. – Тут хоч раз шлях почистили, а другорядні дороги, гадаю, заметені… Тихо поїдемо. – Глянув на пасажирку: – Може, повернемося, Іветто Андріївно?

Іветта дивилася вперед.

– Тихо поїдемо, Юрочко.

Згодом «шкода» повернула з траси праворуч і зупинилася: вкрита снігом дорога попереду зливалася з засніженими полями, ямами-пагорбами. Тільки варта з тополь, ліщини й абрикосів, виструнчених обабіч, непевно натякала, що дорога таки існує.

– Дуже тихо поїдемо, – сказав Юрко.

На третю дня захмарене небо потемнішало аж до вовчої шкури. Попереду, із боків і позаду – біло-сірий простір без краю, трохи зелених соснових барв і чорні голі дерева. Юрко ввімкнув радіо. Ілюзія: вони не самі посеред німої холоднечі. Хтось є зовсім поряд. Занервував: «Дарма назад не повернули! І дорога якась підозріла. Може, заблукали?» Глянув на Іветту.

Іветта Андріївна медитувала, розпорошивши погляд по білому безкраю. Дерев нема, сірого, зеленого. Біле… Довгоочікуваний спокій. Несподівано усвідомлена нірвана. Їхати б так і їхати, ніби плисти на хвилі… Несе… Без думок, тривог, обов’язків…

– Іветто Андріївно, я так розумію, нам десь у тій Петрівці заночувати доведеться, – сказав Юрко.

– Нам би спочатку доїхати до неї, – відповіла Іветта.

Накаркала. За півгодини, коли до жаданої Петрівки лишалося не більш як із двадцять кілометрів, біля хутірця на десять хат, якого на жодній мапі не існувало, «шкода» вдавилася, закашлялася і вмерла. Юрко вискочив із салону, відкрив капот і тихо виматюкався.

– Що сталося, Юрочко? – Іветта теж вийшла на мороз, тривожно дивилася на таксиста.

– Плани міняються, Іветто Андріївно, – якомога оптимістичніше всміхнувся Юрко. – Спочатку я проводжу вас до того хутірця і влаштую в якусь із хат, щоби ви перепочили. А сам тим часом знайду якусь машину і мотузку, дотягну «шкоду» до якоїсь станції, механіка… Чи принаймні даху…

Іветта кивнула, забрала з салону дорожню сумку і впевнено попрямувала до хутірця. Юрко замкнув «шкоду» і за хвилину наздогнав пасажирку.

– Іветто Андріївно, ви тільки не хвилюйтеся. Зараз я знайду для вас пристойний прихисток, потім спробую добути тут щось на чотирьох колесах…

– Це ви не переймайтеся, Юрочко, – перебила його Іветта. – Усе нормально. І не витрачайте на мене часу. – Показала в бік крайньої хати. – Бачите цю хату? Я буду там. Ну що ви так на мене дивитеся? У нас люди ґречні і милосердні. Ніхто мене на мороз не вижене. А ви хутчій шукайте подвір’я з видимими ознаками наявності автомобільного транспорту і рятуйте нашу «шкоду».

– «Видимі ознаки наявності» – це круто! – полегшено всміхнувся Юрко, поперед Іветти побіг до хутірця.

Іветта перехопила сумку, побрьохала по глибокому снігу до крайньої хати. За три з лишком місяці поглибленого знайомства з ладом українського села вона зрозуміла технологію потрапляння всередину звичайної сільської хати. Спочатку через паркан обдивляєшся подвір’я. Бачиш: у вікнах світло – значить, люди є. Та двір порожній, кричати не привчена – хвіртка замкнена, а якби й відімкнена, то однаково до дверей не підійти: як не один собака, так двійко їх мотузку рвуть. Якщо просто чекати і нічого не робити, то можна стовбичити до скону, тому Іветта вигадала для себе якнайменше п’ять способів привернути увагу хазяїв, що змушували їх кидати хатні справи, відчиняти двері й кричати з порога: «Та хто це, їй-богу?!»

Та тут усе було інакше. Низька огорожа похилилася. Варто її лише добряче штовхонути – завалиться. Хвіртка – навстіж. Світло у вікні – тьмяне. Та головне – по захаращеному подвір’ю швендяли четверо малих, поганенько вдягнутих діточок. Двоє хлоп’ят-близнюків років семи борсались у сніговій кучугурі, кидали трісочками у хлопчика років п’яти, що поважно сидів на землі, не зважав на них і ліпив снігові кульки. А біля собачої будки присіло дівчатко не більш як трьох рочків, у самих лише колготках і тоненькій кофтинці, – скубало собі кудлате собача.

Іветта зупинилася біля хиткої огорожі, опустила на сніг важку сумку і чомусь затулила рукою ніс, ніби від подвір’я тхнуло чимось страшнішим за звичайні злидні. «Яка легковажність! – дорікнула собі. – І нащо я сказала Юрочці, що чекатиму його тут? Тут… неможливо! Тут… порок і розпуста. Це ж очевидно. Краще пошукати Юрочку…»

Не встигла підхопити сумку – двері розчахнулися і на поріг вискочило дівча-підліток. Худе, невисочке, світле волосся у хвіст забране, а таки аж до попереку. Смішні штани спортивні, на колінках горбаті, футболка линяла, легка, наче літо надворі. У руках миска з випраними дитячими речами.

Іветту одразу помітила. Застигла. Гукнула напружено:

– Добридень… Ви з міліції? А мамки нема… Поїхала… Нескоро буде…

Іветта хотіла відповісти, що дівча дарма турбується, та в домі раптом щось із грюкотом упало, задзеленчало. Світло у вікні смикнулося, згасло. Двері відчинилися, штовхонули дівча в спину й відкинули до стіни. На поріг вийшла молода вагітна жінка. Замахнулася на дівча.

– Це кому тут мамки нема? Тобі, Райко, мамки нема? А?! Чого мовчиш?

– Там… З міліції… – прошепотіло дівча.

Молодуха обернулася до Іветти.

– Так… Геть за хату! – крикнула.

Іветта не зрозуміла. Кому це вона наказує за хату бігти – їй?

З місця зірвалася старша дівчинка. Так і побігла за хату з мискою в руках. Малеча попідхоплювалася, за сестрою – бігом. «Дисципліна залізна», – вразилася Іветта.

Жінка обійняла руками живіт, пішла до огорожі.

– Не маєте права! – кричала йдучи. – Я вагітна! Мене ця… держава охороняє. Так що йдіть собі геть…

Іветта не відповідала. Іветта раптом подумала, що худа русява дівчинка, мабуть, тим малим замість мамки і татка: і годує, і пере, і спати вкладає… «І не огризається, не опирається… Захищає своє відчайдушно, – додавала аргументів. – Може, така згодилася б?.. Чому я зациклилася на ідеї знайти Платонові пару. Нереально… Йому пари нема. Він – неймовірний. Поруч із ним будь-яка красуня – просто сіра миша. Ні. Йому не потрібна красуня. Йому й потрібна сіра миша – працьовита, вірна, дисциплінована і слухняна».

Вагітна підійшла до Іветти, обіперлася на огорожу. Нагадала про себе:

– Чого чекаємо? Собаку спустити чи самі підете?

Іветта холодно глянула на жінку. Тепер, на відстані півметра, її можна було роздивитися. Молода… Років тридцять. не більше, а лице набрякле. П’є, паскуда! Дитинку носить і однаково п’є. Років десять тому, певно, красунею була. Очі й досі приголомшливі – мигдалюваті. Тьмяні! Синці під очима аж чорні. А губи такою червоною помадою нафарбовані – SOS!

«Я не помилилася, – подумала Іветта. – Тут живуть порок і розпуста».

– Так! Я не зрозуміла… – вагітна нахилилася через огорожу до незнайомки. Дихнула на Іветту горілчаним перегаром.

Іветта прискіпливо глянула вагітній п’яничці в очі й упевнено сказала:

– Продайте мені вашу старшу дочку.

– На органи? – зацікавлено запитала вагітна.

Іветта приголомшено відсахнулася:

– Ми можемо поговорити в домі?

Назвати домом злиденну брудну халупу відмовлявся не тільки язик, але й розум. Іветта гидливо опустилася на засмальцьований стілець, озирнулася, сухо констатувала подумки: «Нестача елементарних речей, їжі, чистоти. Забагато бруду, лахміття, порожніх пляшок».

Хазяйка метушилася, як заведена: згребла зі стола брудні тарілки з присохлими макаронами, звалила на підвіконня. Ухопила брудну ганчірку, змахнула на підлогу крихти хліба, розсипану сіль, зів’ялу цибулину. Почула знадвору дитячий плач, кинула ганчірку на стіл, рвучко відчинила вікно й закричала:

– Та-ак! Позатикали пельки всі до одного! Райко! Убий тих малих, щоб не вили, бо я тебе саму вб’ю! У мене тут справи… серйозні! Зрозуміли? Щоб ви мені…

Іветта зсунула брови. Зупинити той крик. Негайно…

– Бідно живете… – сказала якомога голосніше. – Чого вам не вистачає найбільше?

Хазяйка з грюкотом зачинила вікно, заспішила до Іветти.

– Грошей! Дуже важко! Дуже…

Іветта ледь стримала презирливе роздратування, показала на живіт хазяйки.

– Нащо ж ви… знову?

– За кожну дитину грошики дають, а нам гроші потрібні…

– А ваш чоловік…

– Нема! Мати-одиначка! Усе на моїх плечах.

– А діти… Здорові?

– А що їм буде? Здорові…

– Яка несправедливість, – гірко прошепотіла Іветта.

– Що?.. – хазяйка всілася на стілець навпроти Іветти. Витягувала шию, напружено вдивлялася в обличчя несподіваної гості: підозріла тітка, їй-бо, невже насправді грошики має?

Іветта зітхнула, махнула рукою: не зважайте.

– Ви теє… справді купити можете чи пожартували? – запитала багатодітна мати.

Іветта кивнула, мовляв, не жартую. Очі в молодички загорілися, вона підхопилася зі стільця і випалила:

– Тища!

– Що?

– Тища баксів і по руках! – заторохтіла. – Беріть! Здорова дівка! Я її в п’ятнадцять років народила. Тверезою була – клянуся мамою. Ми з Ромчиком її в машині зробили. Ви не дивіться, що худа. Ви ж цих дівок знаєте. Шістнадцять років. На дієту сіла. Фігуру їй треба! Райка в мене дівка здорова. І серце в неї здорове. І нирки. І печінка, чи що вам там треба… Усі органи здорові! Будь-який можна того… Клянуся! У неї геть усе здорове, я її того… перевіряла нещодавно.

Іветта відчула: ще кілька слів, і вона не втримається. Простягне руки, зціпить їх на шиї брудної потвори й задушить, бо такій тварюці жити не можна. Дітей народжувати не можна.

– Вас… звати як? – процідила презирливо.

– Нінуха, – догідливо пробелькотіла молодичка.

– Так от, Ніно… – холодно говорила Іветта. – Сядьте і вислухайте. Я вам ще нічого конкретного не запропонувала, а ви вже зробили якісь дивні висновки. Мова не йде про органи чи інші кримінальні дії. Я хочу допомогти вашій доньці. Поселити в благополучному домі, дати гарну освіту… У майбутньому, можливо, вдало видати заміж…

Нінуха ошелешено почухала потилицю.

– Що за маячня? – пробурмотіла незадоволено. – На органи… Тут усе зрозуміло. А платити за те, щоб у гарному домі поселити… – Насупилася, із підозрою глянула на гостю. – Л… Ви сектантка! Тоді – дві тисячі!

Іветта презирливо посміхнулася.

– Коли мій чоловік помирав, я поклялася йому, що опікуватимусь долею дівчини з багатодітної сім’ї і зроблю її щасливою. Така версія вам подобається?

– А скільки за це можна взяти? – жадібно запитала істота.

– Двадцять тисяч доларів.

– Йєс! – закричала Нінуха.

– Є дві умови…

– Хоч двадцять дві!

І море по коліна. Підхопилася. До шафки кинулася, усе з неї повикидала. Витягла пляшку з чимось червоно-чорним:

– Як же?! Таке діло насухо не піде. Треба його…

– Чекайте. Ви ще не знаєте моїх умов, – Іветта рвучко відсунула пляшку, показала істоті на стілець.

– Та я на все згодна! А гроші… Коли?

– Так от слухайте або я зараз просто піду! – холодно наказала Іветта.

– Слухаю! – Обцілувала би.

– Перша умова. Ви забудете, що у вас була донька і ніколи не турбуватимете її. Друга. Ваша донька повинна поїхати зі мною добровільно. Без будь-якого примушування з вашого боку. Ну, звичайно, якщо вона мені підійде…

– А чого ж не підійде? – захвилювалася істота. – Райка у мене здорова, роботяща…

– Я дівчину скромну шукаю…

– А ми тут усі скромні! У нас навіть телевізора нема!

– Нервова система міцна?

– Що?

– Донька ваша спокійна чи не дуже?

– А як треба?

«Безнадійна!» – роздратувалася Іветта. Підвелася з брудного стільця:

– Я піду до вашої доньки і сама поговорю з нею. Після цього скажу вам, підходить вона мені чи ні.

На годиннику – шоста вечора, надворі та в душі Іветтиній – чорна діра. Світи, не світи – марно. Куталася в легку теплу шубку, пленталася слідом за моторною Нінухою – а та скаче, ніби до фінішу першою добігти має. За хату забігла, зупинилася.

– А… Он вони… Козу гріють…

До Іветти обернулася:

– Мені як… Малих розігнати чи хай собі тирлуються?

Іветта не відповіла. Напружено примружила очі. Що тут?

Сарайчик дощаний до хати притулився, біля сарайчика напіврозвалений курник без даху. Порожній. Дрова розкидані. Лопати та граблі звалені. Лахміття якогось купа немала. Л діти де?

Нінуха вже відчиняла двері сараю.

– Тут вони…

Іветта ступила кілька кроків до сараю так обережно, ніби кожен дотик до землі на цьому подвір’ї вкорочував їй віку. Зазирнула. З хати вікно – просто на сарай, – линуло світло, тож принаймні можна було все роздивитися. Солома, кілька величезних пнів, порожні кролячі клітки, худа коза посеред сараю. На одному з пнів сиділа старша Нінушина донька. Тримала на руках найменше дівча. Обіймала однією рукою, другою намагалася дістати близнюків. А ті казилися, бігали навколо старшої, дражнилися, відскакували, та вона раз по разу встигала хльоснути когось із них по спині.

Іветта озирнулася. А де ще одне хлоп’я? По подвір’ю ніби четверо малих гасало.

– Едька, зараза! Ану геть від кози! – крикнула Нінуха.

Іветта придивилася: п’ятирічний Едька сидів під козою.

Намагався присмоктатися до дійки.

– Так! Усі до хати, босото! – керувала Нінуха. – А ти, Райко, пригальмуй. Жити красиво хочеш? А? Що ти тут мені плечима смикаєш? Хочеш! Я знаю!

Дітлашня збилася докупи, обліпила Райку. Дівчинка підвелася, притулила до себе малу, прошепотіла:

– Я в інтернат не поїду…

– Та хто тебе туди візьме, дурепо?! – розлютилася Нінуха. Завелася. До дітей кинулася – хлопців у потилицю, малу з Раїних рук видерла, одному з близнюків тицьнула.

– Хто за мить у хаті не буде, біля кози ночуватиме!

– Зупиніться, Ніно! – холодно й люто наказала Іветта. – Ми всі йдемо у дім. Але ви… Прошу вас – ні слова. Ви мене зрозуміли?

– Та я німа! То я так… Щоби поважали мамку…

До хати побрьохали гуртом. Нінуха нервувалася, збуджено смикала Раю.

– Ти ж дивись мені… Не підведи! Важко нам живеться. Сама знаєш…

Порозсідалися. Іветта і Рая біля стола. Нінуха з малими на проваленому дивані – спостерігачі чесного вибору, чорти б їх.

Іветта зосередилася. «Спокійно! – наказала собі. – Не бачити цих дітей і цю бридку тварину, матінку їхню. У мене своя справа. Мені про своє дитя дбати треба…»

Витягла з сумки декілька фотографій, розклала на столі.

– Давай знайомитися, Раєчко. – Привітність на максимумі. – Мене звати Іветта Андріївна Вербицька. Я живу в Києві. Ось… – простягнула дівчинці фото. – Це дім, у якому мешкає наша сім’я.

Нінуха підхопилася, підбігла до стола.

– Ого! Шоколад…

Іветта накрила рукою фото, глянула на Нінуху так люто, що істота миттєво опинилася на дивані.

– Люди повинні допомагати одне одному, – повернулася» русло. – Не буду довго про це… Це ж нормально. Чи не так, Раєчко?

– Так, – розгублено прошепотіла дівчинка.

– …Один допомагає добрим словом, інший…

– Грошима! – встряла Нінуха. – А жлоби секонд пруть, ніби ми негри якісь…

Іветта видихнула і продовжила:

– у нашої сім’ї свій шлях. Ми хочемо запросити в наш дім дівчинку. Щоб він став її справжнім рідним домом. Дати їй гарну освіту, красивий одяг, показати їй світ, дати їй… Усе! Ти ж хочеш мати все?

Замовкла, глянула дівчинці в очі:

– Поїдеш зі мною, Раєчко?

Дівчинка недовірливо подивилася на незнайому дивну жінку, перевела погляд на матір. Нінуха кивала всім чим могла. Головою, руками, очима – погоджуйся, погоджуйся!

– Я… не хочу… – зацьковано.

– Чому? – Іветта й не сподівалася миттєвого результату.

– Не знаю…

– Ризотта Андріївна! – Нінуха підхопилася. Енергія фонтаном.

– Мене звати Іветта!…Андріївна!

– Ну так! Іветто Андріївно! Дозвольте! Рідна мамка зараз популярно пояснить…

– Ні!

Іветта вибрала одну зі світлин, простягнула дівчинці.

– Це твоя кімната, Раєчко… Ми вже підготувати її. Для тебе, янголятко. А це – наша вітальня. Тут ми обідаємо і вечеряємо, а сніданок наша служниця Ангеліна кожному приносить до його кімнати. Так зручніше, хіба ні?

Приголомшена Рая роздивлялася кольорові фото. Світлу, схожу на покої принцеси кімнату – рожеві барви, біле на широкому ліжку, дзеркало таке велике, що оце гуртом навпроти стати – всіх буде видно.

Іветта хижо спостерігала. Надто затюкана. Ну, це непогано… Їй амбітних панянок не треба. Їй таку, щоб із першого разу все виконувала без вагань. Треба сину догодити, так щоби без сумнівів лягала і розчепірювала ноги. Треба Платонів сон стерегти – так щоб із радістю.

– Що скажеш, Раєчко?

– Не знаю, – прошепотіло вражене дівча.

Іветта напружилася… і поклала перед дівчинкою фото Платона.

– А це мій син. Платон. От уже хто найбільше чекає на майбутню подругу – так це він. Сподіваюся, ви потоваришуєте, бо… Ти ж погодишся? Платон так про це мріє…

Рая глянула на фото і мало не вмерла. Зі світлини на неї дивився юний бог. Запаморочливо красивий хлопець із синіми очима. Чорне волосся по плечах. Їй такі навіть не снилися. Наміть у снах Раї бачився інший шлях до мрії. Приміром, щоб заробити собі на гарну спідничку і яку не яку футболку китайську. І збігати на дискотеку в школі якось по весні, бо босоніжки є, а чобітків – нема, тільки старі черевики з секонду. «”Доктор Мартінс”! – пояснювала “просунута” подружка Вітка. – Це дуже фірма кльова. Дарма що ношені. Однаково круті!»

Рая опустила очі. Хіба красиві хлопці на таких, як вона, задивляються? Завмерла, про кімнату рожеву забула, про дзеркало… Сині очі…

Нінуха брови насупила: що це Райка заніміла? Треба хапати, хапати скоріш, бо ж проґавить! Ех, дали би їй слово! Вона би скоро Райку обламала!

Іветта зосередилася: здається, «час X» настав. Зараз ця дівчинка повинна здатися, та замість довгожданного «я згодна» тишу розколихало ледь чутне схлипування. Іветта озирнулася: близнюки всі разом дрібно-дрібно кліпали, втирали кулачками сльози…

– Раю… Не їдь… – відчайдушно вигукнув один із них.

Менші – ніби чекали. П’ятирічний Едька зарюмсав, найменше дівча губки скривило, близнюки зайшлися. Нінуха била по головах, по спинах.

– Та замовкніть уже, сволото! До кози захотіли?!

Іветта рвучко підвелася. Підійшла до Нінухи.

– І третя умова, – процідила їдуче. – Ви, Ніно, ніколи більше не дозволите собі бити дітей. Ви мене зрозуміли?

– Та хіба я б’ю? Я виховую! – огризнулася Нінуха.

Іветта не відповіла. Підійшла до стола, зібрала світлини, поклала Раї в долоню.

– Слухай мене уважно, Раєчко. Силоміць до щастя не тягнуть. Я зараз поїду, а ти подумай… Сама думай. Нікого не слухай.

Навіть мами. Бо це твоє життя. А я повернуся за тиждень. Якраз перед Новим роком. Захочеш – поїдеш туди, де на тебе чекатимемо я і Платон… І все добре, що є в цьому світі. Не захочеш – на мотузці не потягну.

Іветта вийшла в зимову ніч, глибоко вдихнула – нарешті нема смороду. Геть звідси! Знайти Юрочку, потому – залежно від обставин, тільки далі від цього жаху. Хижо посміхнулася. Дівчина погодиться! Тільки-но «шкода» виїде з хутірця, істота всю кров із доньки висмокче, змусить поїхати. А інакше їй грошей не бачити. «Тільки б не скалічила! Каліка нам геть не потрібна!» – напружилася.

Пішла подвір’ям до хвіртки. Позаду грюкнули двері. Нінуха бігла за гостею, бурмотіла на ходу.