Текст книги "Мати все"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Збудився. Пішов швидше.

– Е, Василь… Куди поспішаєш? – З темряви йому назустріч випірнули двоє тих самих смердючих тхорів. Порожніх очей не видно – бейсболки до носів, підборіддя догори – ніби їм хто ті носи закапав від нежитю.

Стас зупинився й озирнувся: куди це його занесло? Сміттєві баки, темні вікна, ліхтар метрів за тридцять за курсом: у його світлі видно – сміттєві баки, темні вікна…

– Так, мужики… Відпочивайте, – буркнув насторожено. Виставив руку вперед, мовляв, спокійно, хлопці, мене вже тут нема, не переймайтеся…

Тхори перезирнулися, розійшлися і з двох боків пішли на Стаса. Він напружився, відступив назад, щоби бачити обох одразу. Прекрасна тактика. Коли б ще час зупинити, щоби тхори завмерли, і Стас устиг подумати, як відбитися від одного і не підставити спину другому. Але тхори рухалися… Стас крутив головою – то до одного, то до другого.

– Пацани… Які проблеми? На пиво не вистачає? – відступав і говорив. Йому здавалося, вони реагують, вони люди і розуміють слова.

– Василь… Ти, бля, дістав, – прохрипів один із тхорів і вони разом кинулися до Стаса.

Прекрасна тактика візуального контролю за двома нападниками дала несподівані результати. Стас упав на землю і прикрився валізою. Скрутився під нею, і як тхори не намагалися, не могли відірвати валізу від Стаса. Тваринки оскаженіли, буцали черевиками… По ребрах, по голові, по руках. Один клацнув запальничкою, підніс до Стасових рук. Стас зойкнув і відпустив.

– Козли болотні… Сволота! Виродки недороблені! – кричав із землі. Дриґав ногами, намагаючись дістати хоч до одного. Руками прикривав голову, бо тхори не кинулися на валізу. Відштовхнули її далі й знову до Стаса.

Він перелякався: «Капець!» Спробував підхопитися, рвонути – хоч би до того ліхтаря, але тхори не дрімали. Навалилися на Стаса. Один душив смердючою ганчіркою, другий нишпорив по кишенях. Стас хрипів, безпорадно хапав руками повітря, перед очима – німі дзвіночки тріпотять, не дзвонять. Козли… Козли… Сво… Темно.

Раптом ганчірка ослабла. Чужі руки забралися з кишень. Просто клац – і абсолютний спокій. Стас судомно смикнувся, хапонув ротом повітря і за мить почув пронизливий вереск. Кричала жінка.

– Уб’ю! Уб’ю вас усіх! Усіх! Він мій… Мій…

Стас спробував підвестися, та не зумів. Примружився, щоб роздивитися бодай щось, і не повірив власним очам. Тхорам було вже не до нього. Тхори відбивалися від тендітної фурії з довгими чорними косами. Певно, вона напала зненацька, коли тхори зосередилися на ньому. По обличчю одного з тхорів текла кров, та фурія не зупинялася – затисла в руках туфлі на підборах, лупила тими підборами направо-наліво, і було в ній стільки незбагненої сили, що тхори й не думали оборонятися. Задки, задки… Підхопили валізу – і нема.

Жінка опустила руки – туфлі впали на землю, нервово закусила губку, наче здивувалася. Тремтіла – войовниче збудження по венах. Обмацувала поглядом простір: хто ще хоче? Хто?! Провела рукою по чолу – та досить уже! Прибрала з лиця розпатлане волосся, ноги підломилися, і вона якось кумедно – так стільці складаються – сіла на голу землю.

…Ліда? Стас ошелешено дивися на жінку, із якою прожив чотири непрості роки. Спробував підвестися, та лише сів. Ліда?.. Його витончена, вихована, розумна, делікатна Ліда?.. Звідки ця дика пристрасть і лють? Хіба вона вміє кричати? І вона тільки-но… урятувала його?.. Ляпас?..

Приголомшені несподіваною пригодою, вони сиділи на землі за метр одне від одного. Мовчали. Стас дивися на Ліду і думав, що, мабуть, треба було піти від неї, щоб побачити її такою… природною і звабною. Ліда дивилася на понівечені туфлі з поламаними підборами і не могла вгамувати нищівну лють, що сповнила тіло, знесилила його і тепер вирувала в думках, вбиваючи будь-які альтернативи, що могли забрати в неї… Стаса.

Він дотягнувся до її руки. Торкнувся і прошепотів:

– Ходімо додому…

Зіпсовані туфлі лишилися посеред провулку пам’ятником Лідиній відчайдушності. Босоніж по осінній землі. Це вже не збудження, Лідо. Не лють і розпач. Ти ж лікар, зосередься! Щічки почервоніли, очі блищать… Вустам – води. Потріскалися, розтулилися, а з боку глянеш – поцілунку жадають.

Стас скоса дивився на Ліду. Збуджувався все більше, на горлі – ніби й досі ганчірка. Варто потягтися до Ліди вустами, вріжеться в горло, перекриє кисень.

Мовчазні, насторожені увійшли до вітальні.

Стас завмер біля дверей, не спускав із дружини очей: несподівана нічна пригода скрутила думки у такий вузол – і мечем не розрубати. Ліда стояла посеред вітальні, гидливо оглядала брудні брюки, розірвану блузу, затуляла долонею ніс ніби від одягу тхнуло тхорами. Здригнулася – геть усе. Руки тремтять. Де там зі звичайним ґудзиком упоратися. Не розстібаються – розлітаються.

Він хотів допомогти. Простягнув до неї руку і раптом побачив білі краплі молока на сосках її грудей. Загарчав! Повалив на підлогу поряд із розтрощеним дитячим ліжечком. Учепився рукою у волосся, смикнув – пасмо в кулаці залишилося. Побачив розширені перелякані очі так близько, що можна й вії перерахувати. Задихнувся від несподіваного, незрозумілого захвату. Завалився на тремтяче тіло, упився зубами в прозору шкіру Лідиної шиї, відірвався, коли відчув на вустах солонуватий присмак крові.

– Люблю…

– Не покидай…

– Божеволію…

Слова, як тіла, злилися, і вже не розібрати, хто й про що…

– Не покидай! Говори… Скажи «люблю»… Не покидай! Ти скажена! Не покидай! Люблю… Ти мій! Скажи «люблю»… Убий мене, убий, тільки не покидай! Люблю тебе, люблю…

Тієї ночі вперше за все життя після інтимної близькості з жінкою Стасові насправді захотілося закурити. І завести собаку.

Вони лежали на підлозі, розкинулися, щоб віддихатися, дивилися в стелю, відстежували власні вібруючі ритми, які тепер перемістилися в голови і так там каламутили, що, здавалося, надміру сил треба, щоб у тій голові все зібрати до ладу. Та варто було Стасові ворухнутися… Повернути голову й подивитись на Ліду, як вона здригнулася під його поглядом, звелася на лікті, потягнулася до чоловіка з таким жаданням, що Стасові раптом захотілося відчути біль, якого він сам завдав Ліді.

Під ранок почувалися розшматованими, знесиленими тхорами-переможцями, що билися-билися і врешті відігнати левів від водопою.

Коли остання вранішня зірка зникла у світанковому тумані, Ліда раптом безпорадно глянула у вікно, ледь стала на ноги і пішла до ванної кімнати.

Зайве змивати кров, бруд і сумніви. Для душевних ран нема поняття «мала кров» – кровоточать. Вона трусилася від справжньої лихоманки, підставляла лице під теплу воду і розуміла головне – він не покине її. Не покине.

Тих півгодини, що Ліда провела у ванній, Стасові вистачило, щоби врешті заспокоїтися і зібрати докупи думки. А вона здивувала його! Приголомшила! І не нічною відвагою, ні! Тваринною розкутістю і диким сексуальним шалом. Стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше, і, здається, Ліда сама переконала його в тому, від чого він так довго тікав. «Треба бути собою, – подумав Стас. – Чого я соромлюся себе? Нормальний! Нормальний мужик! Та вона би зів’яла, постав її поруч із підсліпуватим від книжок ботаніком-інтелігентом. Варто було лише плюнути на те довбане виховання й ухопити її за волосся… Дідько! Убила! Наповал убила! А я, ідіот, чотири роки лоскотав їй за вушком…»

Підхопився. Зварив кави. Став під дверима ванної кімнати з м’яким вовняним пледом і, коли Ліда вийшла, загорнув її, підхопив на руки. Поніс до вітальні.

Усадовив на диван. Дав у руки чашку гарячої кави і врешті сказав:

– Поговоримо серйозно?

Ліда наштовхнулася поглядом на розтрощене дитяче ліжечко. Поряд розкидані речі – Стасові штани і сорочка, Лідина білизна, блуза…

– Ні, – прошепотіла збентежено.

Стас на мить розгубився. Ляпас? Видихнув – до біса церемонії. Ця ніч геть усе змінила. Обійняв Ліду, поцілував у свіжу рану на шиї, перехопив її погляд і теж зупинив його на розтрощеному дитячому ліжечку.

– Більше, ніж ми втратили, – тільки втратити одне одного. Не хочу! І ти не хочеш. А вона – хоче. Вона смикає нас, як ляльок. Я був певен: можна знайти компроміс. Ти ходиш до неї, я забуваю про неї назавжди. Не вихід. Вона знищує тебе, і я не збираюся спостерігати за цим. Зараз… Зараз я приберу ці уламки нашої біди… Чистий аркуш. Однаково нічого не забудемо. Але ти ніколи більше не підеш до неї…

Замовк, глянув Ліді в очі.

– Добре, – прошепотіла.

– …І ніколи не згадаєш про неї!

– Добре…

– І присягнешся мені тим дитям, яке завдяки її молитвам так і не з’явилося на світ, що дотримаєш слова, навіть якщо помиратиме!

– Добре…

– Ні, Лідо! Не «добре». Присягнися… Дитиною…

Вона глянула на нього. Прошепотіла гаряче:

– Тобою… Тобою присягаюся…

Дезінфікатор так і не зрозумів, що це – черговий ляпас чи остаточна перемога.

На другу дня осінь за вікном розігрілася до плюс десяти. У Ліди – тридцять вісім і п’ять. Її блискучі очі вже не викликали в Стаса збудження. Він знайшов жарознижувальне, та коли повернувся до вітальні зі склянкою води та пігулкою, то просто остовпів! Ліда сиділа на дивані, тремтячими руками застібала на грудях жакет.

– Лідо, і куди?

– До мами… – прошепотіла.

Стас почервонів від гніву. Та вона знущається з нього! Та вона просто підле стерво! Невже сподівається, Стас проковтне?! Без валізи, до речі, іти набагато легше!

Ліда підійшла до Стаса. Обхопила гарячими руками його плече:

– Я повинна піти до мами… Сказати, щоби не розраховувала на мене надалі. Що я більше не зможу… Не хочу відкладати… Заради тебе… нас…

– Зателефонуй…

– Ні, ні, що ти! Я повинна бачити мамині очі. Може, я знайду слова… І вона зрозуміє…

– Вона зрозуміє?! Ти мариш, Лідо!

– Я знайду…

– У тебе температура!

– Я вип’ю пігулку й піду за півгодини.

– Довезти тебе?

– Ні! – перелякалася. – Я сама…

Ангеліна чатувала біля Платона, хоча його поведінка не віщувала небезпеки: хлопчина лежав на підлозі і зосереджено читав тлумачний словник іноземних слів. Та вчора Іветта Андріївна поїхала до лікарні по Ліду, повернулася без неї, і, хоч це ніяк не відбилося на її незворушному блідому обличчі, Ангеліна бачила: хазяйка вкрай розлючена, тож, коли наказала сьогодні бути біля Платона невідступно, поки її немає вдома, не насмілилася переступити її волю. Тільки все бідкалася, що не розпитала Іветту про доньку: як там Ліда, бідолашна?

– Ангеліно, ти знаєш таке слово – «ваганти»? – спитав Платон.

Нянька, не навчена товктися без діла, сиділа в кріслі й прискіпливо оглядала розірвану гумову жінку. «Що він із ними робить?! – дивувалася подумки. – Що не раз, то нову ляльку йому купуй. Це ж які гроші, хай Бог милує! Може б, якось її підклеїти чи гарячою праскою по ній пройтися…»

– Яке слово, кажеш? – перепитала.

– Ваганти.

– Та звідки мені таке знати?! Це ти в нас геть усе знаєш.

– Ваганти – середньовічні актори-бурлаки… З-поміж ченців, студентів… Вони мандрували Європою, співали пісень антиклерикального, антицерковного змісту.

Набожна Ангеліна перехрестилася, обурено зиркнула на Платона.

– Проти Бога?! От антихристи, бодай вони всі повиздихали!

– Давно й повиздихали. І без твоїх прокльонів, – усміхнувся Платон. – А ти слухай уважно. Вони проти Церкви були, а не проти Бога.

– А-а-а… Те саме! – махнула рукою Ангеліна.

– Дурна ти, Ангеліно, – спокійно відповів Платон і знов заглибився в читання.

– Еге ж! Дурна… Ти в нас надто розумний… – забубоніла нянька. – Привчився, бач, тих ляльок дірявити, як у тирі. А матері тільки те й роби, що грошики фітькай. Снайпер, прости Господи.

Платон підвів очі від книги, подивився на Ангеліну й сказав:

– Мама повернулася…

Нянька підхопилася. Сховала гумову потвору в шафку, посунула в передпокій. Двері відчиняти.

Іветта Андріївна тільки підходила до під’їзду, та Платон ніколи не помилявся. Він відчував наближення матері, як птахи близьку грозу, і як Вербицькі не намагалися знайти тому пояснення, – його не було. Іветта поверталася додому разом із чоловіком, чи, приміром, із Лідою, та Платон констатував тільки одне: «мама повернулася» – ніби всіх інших не існувало. Довірлива Ангеліна через те Платонове ясновидіння іноді дуже дратувалася, бо як скаже: «мама повернулася», то нянька інших побачити не очікує, двері відчинить, а там, приміром, Іветта з колегами-науковцями. А як хазяйка з колегами – на Ангеліні мусить білий фартушок бути, Платонова кімната замкненою, а кава – гарячою.

…Ангеліна відчинила двері й аж почервоніла од прикрощів. Іветта була не сама. Поряд із нею стояла паняночка рочків двадцяти. Нічого особливого. Біляве волосся до плечей, стриманий макіяж, шкіряна курточка під грудьми фінішує, суконька трикотажна до хребта приліпилася і вже надто коротенька, як для осені. Сумка така немаленька: видно, що не порожня. І сонцезахисні окуляри півобличчя затуляють. Господи! Де вона те сонце побачила?! І хоч нянька лише ковзнула поглядом по незнайомці, раптом пхикнула в кулак, бо таке дурне в голову стукнуло – що панянка на гумову ляльку чимось скидається…

– Ангеліночко. Проводи гостю до кабінету Петра Григоровича, – безбарвним голосом наказала Іветта.

– За хвилину… Я спочатку… – Ангеліна очами показала в бік Платонової кімнати, мовляв, затримайте гостю, а я Платонову кімнату зачиню.

– Не треба. Проводи гостю, – у голосі Іветти забриніло роздратування.

Ангеліні здалося, хазяйка не розчула. Кімната Платонова відімкнута! Ще не було такого, щоб у домі Вербицьких з’являлися сторонні люди і кімната лишалася незачиненою. Що це з хазяйкою?

– Платон…

– Виконуй, Ангеліночко!

Панянка товклася на порозі. Спокійно спостерігала за суперечкою тіток.

– Куди йти? – спитала Іветту.

– Я покажу, – здалася Ангеліна, повела панянку хоромами Вербицьких аж у дальню кімнату, де працював, відпочивав і часто ночував академік Вербицький.

Панянка йшла вслід, із зацікавленням роздивлялася картини на стінах, срібло в антикварних шафках, раритетну порцеляну і надсучасну побутову техніку.

– Прошу! – Ангеліна відчинила двері кабінету, жестом запросила гостю заходити. – Чаю? Кави?

– Теплого молока, – зневажливо наказала панянка, пішла по кабінету. Заглядала у книжкові полиці, роздивлялася нагороди академіка, крутила безцінний глобус із бурштину – подарунок литовських колег, зупинилася біля скляної шафки з хірургічним інструментом, хотіла була відчинити, та Ангеліна не втрималася:

– Тут мало до чого можна торкатися. Краще вже присядьте. Думаю, Іветта Андріївна зараз підійде.

Побігла на кухню молоко гріти. Ото дива так дива! Платона не замикати, дівку якусь чужу просто до кабінету, де – святе! – Петра Григоровича речі безцінні, пам’ять… Молоко на плитку. Ну дива!

– Ангеліночко. Облиш усе і йди до ванної, – чує.

Озирнулася – Іветта Андріївна у дверях.

– Так це… Молоко гості зігріваю.

– Обійдеться. Приготуй теплу ванну і прослідкуй, щоб вона ретельно вимилася. За п’ять хвилин я пришлю її до тебе.

У няньки очі на лоба.

– Іветто Андріївно. А нащо їй у нашій ванній митися?

Хазяйка зміряла Ангеліну холодним поглядом.

– Гумові жінки… вичерпали себе. Платонові потрібна справжня жінка. Ця дівчина в кабінеті Петра Григоровича – недешева повія. Зі справжніми довідками про стан здоров’я і справжніми, свіжими аналізами. Ще потрібні пояснення?

– Ні, – спустошено прошепотіла нянька. – Ванну після неї тре’ буде помити.

Іветта Андріївна кивнула: мовляв, звичайно, що треба. Пішла до кабінету покійного чоловіка.

Ангеліна гірко зітхнула, перехрестилася на іконку Пресвятої Богоматері в кутку кухні.

– Матінко Божа, помагай бідній Іветті про сина дбати… Уже всі кишки порвала, аби те блаженне хоч би трохи нормальним стало. Серцем би своїм йому путь вистелила… От! Хвойду якусь знайшла. А нащо йому зараз та хвойда? Він саме словника штурмує.

Ліда все хитро придумала: випити пігулку, зігрітися під теплою ковдрою й умовити чоловіка не сидіти біля неї.

– Не хвилюйся, Стасе, їдь на роботу, мені вже набагато краще, – шепотіла. – Я зараз зігріюся, трохи посплю, а потім піду до мами.

– Точно краще? – насторожено перепитував Стас. Відводив погляд. Не міг дивитися на слабку Ліду. Відчував себе безмежно винуватим за той тваринний секс уночі. «Дідько, що я накоїв? – гризли похмурі думки. – Вона ж іще тиждень тому була вагітною. Те дитя з неї витягували. Мабуть же, не можна було. Мабуть же, там усередині все зранене…»

– Ти їдь, а я посплю, – прошепотіла Ліда й заплющила очі.

Поїхав. Не справи з місця зірвали – сором.

Ліда вмовляла себе хоча б хвилин двадцять перечекати після від’їзду чоловіка, та, лиш за ним грюкнули двері, посунула до вікна, поглядом проводила Стасову «тойоту», що виїжджала з двору. Узагалі-то, «тойота» була Лідина: мама подарувала після закінчення університету. Та після весілля, коли молоді вибирали, яке авто придбати чоловікові, Стас запропонував: він пересідає на Лідину «тойоту», тим більше, що їй і року нема, а Ліді купують новеньке, більш годяще для жінки авто. Оперативно реалізували першу частину плану, а на другу за чотири роки так і не спромоглися, та Ліда не зважала. Їй подобалося, що Стас заїжджає по неї до клініки.

Відійшла від вікна, ухопилася була за телефон. Подзвонити мамі, сказати, що буде за мить. Приклала долоню до лоба – гарячий. Це добре… Не треба попереджати. Бігти скоріше треба, бігти!

За двадцять хвилин підходила до материної оселі.

Двері відчинила Ангеліна. Побачила Ліду, схлипнула, обійняла.

– Серденько моє, серденько… А я молилася… Так молилася, щоби Господь змилостивився…

– Не треба, Ангеліно. Не нагадуй…

– Добре, не буду. Хай усе погане позаду лишиться. Попереду тільки добре, – головою закивала. На вітальню озирнулася. – А в нас тут, Лідусю, содом і гоморра!

Ліда здивовано глянула на няньку.

– Мама вдома?

Нянька кивнула, зашепотіла Ліді на вухо:

– Вдома, вдома. Улаштувала содом і гоморру, а тепер сидить і не знає, що з тим робити. Шльондру Платонові привела! Новий етап, каже. Щоб він із гумових ляльок на справжніх жінок перейшов.

– Господи, Ангеліно! Що ти кажеш?! Мама б ніколи…

– …А та шльондра замкнулася з Платосиком у його кімнаті і вже дві години звідти – ані гу-гу.

– Як «замкнулася»? Платонова кімната зсередини не замикається…

– А хто знає як?! Може, устромили щось у дверну ручку. Не відчиняється!

Ліда відсторонила няньку, чкурнула до вітальні. Бліда і недвижна, як експонат із парку льодяних скульптур, мати сиділа в улюбленому кріслі, не спускала очей із дверей Платонової кімнати.

– Мамо…

Іветта не ворухнулася. Ліда перелякалася. Простягнула руки, пішла до матері, обійняла…

– Матусю… Усе гаразд. Я поруч. Я ніколи тебе не покину. Ніколи! – зашепотіла гаряче. – Що трапилося, мамо?

Іветта холодною рукою стисла пальці Лідиної долоні.

– Лідочко… – мовила незворушно холодно. – Як зламати двері й не потривожити Платона?

– Двері? Мамо… Ангеліна сказала, у Платона там… повія?

– Вона порушила домовленості. Я наказала… Не більш як двадцять хвилин. Дуже скромно і без збудних прелюдій. Природно. І щоби двері обов’язково були прочинені. Я повинна відстежити Платонові реакції, щоби знати, як діяти далі…

Ліда приголомшено подивилася на замкнуті двері братової кімнати.

– Я… покличу його…

– Ні. Ми не знаємо, що там відбувається. Що, як це посилить стрес…

– Але… – Ліда замовкла. Схвильовано смикнулася до братової кімнати. – Вони там уже дві години? Господи, мамо! Чого ми чекаємо?! Дозволь, я…

Іветта імпульсивно кивнула. Ліда зірвалася, підбігла до дверей братової кімнати. Завмерла. Прислухалася…

– Платоне… – покликала тихо. Обережно стукнула кулачком у двері. – Тохо! Відчини…

У Платоновій кімнаті щось із грюкотом упало на підлогу, і двері відчинилися. Ліда завмерла, зазирнула всередину. Перше, що побачила, – спину білявки, татуйовану драконом на лівому плечі. Білявка відчинила двері і тепер – гола – йшла до ліжка, на якому сидів млявий, спантеличений Платон. Навіть не озирнулася.

Ліда розгубилася. Ліда була впевнена: варто лише відчинити двері, як присоромлена повія похапає свої речі й прожогом вимететься геть. Мабуть, Іветта думала так само, бо коли Ліда обернулася до неї – що робити далі? – то побачила в очах матері повний казан палючого гніву. Кипів-виплескувався, без слів кричав: «Як?! Це гидке створіння не бажає виходити?! Думає, я піду до неї і ввічливо попрошу покинути наш дім?! А чи не забагато честі для найманої ляльки?»

– Мамо… Я сама… Добре?

Ліда стиснула долоні в кулачки, зайшла до братової кімнати. Стала біля одвірка так, щоб Іветта з крісла у вітальні могла бачити і її, і сина, і нахабну голу білявку, що вмостилася на ліжку біля Платона і з іронічною цікавістю роздивлялася Ліду, мовляв, а ти ще хто така?..

– Привіт, Тохо…

Платон зі спокійною увагою глянув на сестру.

– Лідо… А де твій живіт?

Ліда задихнулася гарячим.

– О! Це така історія… Зараз, Тохо. Зараз усе розкажу. Давай спочатку відправимо… ляльку. До Ангеліни. Хай Ангеліна вимиє її як слід. Ми ж завжди так робимо.

Білявка ошелешено вирячила очі, штовхонула Платона в бік.

– Твоя служниця миє твоїх жінок?

Платон знизав плечима, мовляв, а що ж тут такого.

– Як не мити, то кожного разу треба нову, – відповів спокійно. – Старі… рвуться. – Зосереджено подивився на Ліду. – Добре. Помийте. Але потім поверніть мені. У нас справа…

– Яка справа? – якомога привітніше спитала Ліда.

– Женитися будемо, – відповів Платон.

Ліда мало не впала. Обернулася до матері – Іветта не втрималася. Різко підхопилася з крісла, завмерла на мить і повільно, ніби нічого важливішого просто не було, знов опустилася в крісло.

Білявка розреготалася:

– Я сказала: «Красунчику! Хочеш, щоб ми завжди були разом?» Він сказав: «Хочу». «Тоді треба одружитися!» – кажу. Він сказав: «Добре».

– Ти… Іди… Помийся, а ми… – видушила Ліда.

Білявка пір’ячком злетіла з ліжка, обернулася до Платона, наказала:

– Чекай мене тут, красунчику. Я швидко!

– Добре, – спокійно відповів Платон. Потягнувся до тлумачного словника іноземних слів.

Білявка смикнула з ліжка ковдру, загорнулася в неї і врешті переступила поріг вітальні. Ліда нервово глянула на брата: читає. Вискочила з його кімнати. Похапцем зачинила кляті двері ззовні. Тремтіла – все, все! Хай там що, Платон не вирветься. А з цією вона зараз…

Білявка підійшла до стола, за яким сиділа Іветта. Показала подряпану щоку.

– Ваш янгол шкрябався. Це треба якось компенсувати. Як ви дивитеся на подвоєння гонорару?

– Це все? – процідила Іветта.

– А що ви ще хотіли почути? Чи хочу я стати вашої невісткою? Ні! Не хочу! Якби ваш красунчик існував окремо від вас, я б із радістю. А так… Вибачайте. Не надихає.

– Це втішає, – холодно відповіла Іветта.

– Почекайте тішитися! – іронічно всміхнулася повія. – П’ять тисяч баксів! Інакше всі дізнаються, що ви тримаєте у чотирьох стінах божевільного і купуєте йому молоденьких дівчаток. У нас уже кілька дівчат до клієнтів поїхали і не повернулися. Це, часом, не ваше янголятко бавиться?

Ліда затрусилася. Рвонула до повії, вчепилася в біляве волосся. Штовхала до дверей.

– Геть! Геть!

Звідкись виникла Ангеліна. Ухопила Ліду за руку. Відтягала від повії.

– Лідусю, борони Боже! Що ти робиш?! Зупинися!

– Геть!

Повія вирвалася, по-звірячому вигнулася. Указала пальцем на кімнату Платона.

– Там мої речі! – Наказала Ліді: – Неси давай!

– У ванну йди! Там чекай! – Ліда тремтіла від люті.

Повія вишкірилася недобре:

– П’ять тисяч баксів! Покладеш до моєї сумки! Як не побачу – повернуся за хвилину! Надворі мене чекають. Не віриш? А ти підійди до вікна! Глянь! Троє у шкіряних куртках…

Повія плюнула Ліді під ноги і неквапливо пішла до ванної.

Ліда приклала до лоба тремтячу руку. Господи, як же зле. Безсило опустилася на диван і завмерла. Зараз, зараз… Оговтається і піде до Платонової кімнати… Забере речі білявки…

– Ангеліночко. Принеси гроші, – почула тихий, схожий на мстиве зміїне шипіння, голос матері.

Ліда приголомшено глянула на Іветту.

– Мамо… Неможна… Ти ж розумієш… Це шантаж. Завтра вона знову прийде і знову вимагатиме…

– Не прийде, – упевнено відповіла Іветта. – І я плачу їй не за шантаж… Це примітивне створіння наштовхнуло мене на дуже продуктивну думку…

– Яку?

– Принеси її речі, Лідочко, – нагадала мати.

За п’ять хвилин Ангеліна зачинила за білявкою двері, прибігла до вітальні – розбурхана, обурена.

– Кінець світу! Кінець світу. Господи Всемогутній. Сатана* бал править… Нормальних людей у мороки свої тягне…

– Досить, Ангеліночко! – холодно обірвала її Іветта. Замовкла. Задумалася. – Чаю…

Нянька вимелася в кухню. Ліда напружилася: «Ось. Треба зараз із мамою поговорити. Поки Ангеліна чай приготує, я встигну…» Скоса на матір. Іветта сиділа у кріслі, не зводила погляду з Платонової кімнати. Здавалося, як завжди. Та Ліда надто добре знала матінку. До звичної гіркоти в Іветтиних очах додалося осяяння від несподіваного відкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальність. О! Ліда знала цей погляд. Він не віщував нічого доброго. Яскрив від невтримної енергії дії, спалював будь-які перешкоди, згасав тільки по досягненні мети. Заважати – вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»

Ліда проковтнула хвилювання і вже хотіла легким рухом повернути матінку в реальність, та Іветта раптом повернулася до неї й запитала:

– Ти хочеш поговорити зі мною, Лідочко? Про що?

– Пусте. Не тепер. Я хотіла… Скучила… Так скучила… Бігла до вас, а тут… – заговорила безладно, ніби м’ячем по кеглях, та все мимо, мимо. – Не можу повірити. Чому, мамо? Навіщо ти привела в наш дім цю потвору? Що тепер буде з Платоном? Невже ти знову запросиш цю…

– Звідколи це ти втручаєшся в методи лікування брата, Лідочко? – холодно запитала Іветта.

– Але, мамо… Я вже не маленька. Я лікар. Я могла б допомогти тобі… – Розгубилася. «Що це вона? Ніколи матері не вказувала, і раптом…» Аргументи похапцем, як виправдання. – Бо тобі самотужки важко. Ти геть змарніла. Коли ти відпочивала, матусю? Університет, лікарня, лабораторія, Платон. Я переживаю за тебе, мамо!

Іветта Андріївна уважно глянула на доньку.

– Думаю, сьогодні тобі краще залишитися біля брата, Лідочко.

– Ні! – відчайдушно вигукнула Ліда.

Підхопилася. Руку до лоба, аж перехрестилася подумки. «Слава Богу! Слава Богу, лоб гарячий. Понад тридцять вісім… Спрацювало! Ура! Хворим до Платона наближатися заборонено. Кілька днів ніхто не чіпатиме. Як же я люблю хворіти. Як же мене тоді всі люблять!»

– Температура… Температура підвищилася… – забубоніла. – Я розумію… Не треба було приходити з температурою… Але я так скучила за вами… Прости, мамо. Я хотіла сказати… Я ніколи не покину тебе. Ніколи… Я швидко стану на ноги.

– Одужуй, Лідочко. Ангеліночка викличе тобі таксі, – відповіла Іветта і перевела погляд на двері Платонової кімнати.

Зраділа хворобі – злягла на два тижні. Тридцять вісім – не межа. Лихоманило – вище гнало! Застуди не було, живіт штовхав біль додолу, плакав кров’ю. Не зізнавалася. Усе гаразд! Як Стас їхав на роботу, відкладала пігулки, сама собі раду давала: лід на низ живота, пити, пити… Ангеліна приходила щодня. Приносила смачненького. Це добре. Сама не поїсть, а чоловікові ввечері встане й подасть. Він протестував: лежи, а їй хотілося… встати… і подати йому вечерю, ніби сама приготувала. Для нього. Одужувати не поспішала. Думок нема, тільки одна: добре як! Як же добре! Усі її люблять. Мама телефонує, Стас переживає, Ангеліна носить торби і привіти від Тохи. Зоряна навідувалася. Хай би так було вічно! До Платона можна не ходити, і мама не образиться.

Гак замріялася, навіть до Стаса не встала, коли той одного дня додому повернувся раніше, ніж зазвичай. Присів біля Ліди на край ліжка, по волоссю гладить, а думки – видно! – далеко.

– Якщо захочеш провідати Платона… – сказав. Ліда вухам не повірила. – Я не проти…

– Ні… – прошепотіла насторожено. – Не хочу…

Злякалася. Що це? Що?

– Ти сьогодні так рано, Стасику. Я ще обід не готувала… Тобто… Ангеліна ще… не приходила…

– Я не голодний, Лідо. У місті пообідав, – відповів Стас. – партнером по бізнесу.

Не брехав. Зранку мотнувся на склади, потім по місту, як навіжений, – двадцять точок продажу перевірити, накладні, готівка, матюком п’яного агента: «Це пити не можна, йолопе! Це продавати треба, цим скло миють». На склади повернувся близько першої дня. Увійшов до кабінету й… остовпів.

У його кріслі сиділа теща. Глянула на зятя холодно, жестом указала на приставний стілець біля стола.

– Сідайте, молодий чоловіче.

Стас подавився люттю, кинув кейс, дав волю іронії:

– Доброго дня, Іветто Андріївно. Як ся маєте? Нормально? Вам тут у нас… не тхне? Ви би носик затулили, а то, боюся, вчадієте, а потім скажуть, зять тещу в могилу звів. А я хіба можу? Вам, до речі, побутова хімія не потрібна? Можу запропонувати знижку…

– Десять тисяч. На місяць, – упевнено перебила Іветта. Підвелася, пішла до виходу. – Обговоримо за обідом.

…Чи потрібні Стасу гроші? А кому вони не потрібні? Будь-яка нормальна людина тільки й запитає: а що взамін? Далі – залежно від сум і моральних норм. Частіше залежно від сум. Варто лише взяти – гроші самі перекроять норми моралі.

Стас вів «тойоту» до центру міста, скоса поглядав на Іветту, що сиділа поряд, і товк собі, що особисто йому від цієї божевільної нічого не треба. Ані копійки! Його цікавість на шмаття рве. Йому було цікаво дізнатись, що запропонує жінчина мати цього разу? Спробував уявити… Не зміг. Нічого путнього в голові не зварилося. Женився він не за гроші, хай би там як вона вважала. Із утратою дитинки теж важко пов’язати… Може, хоче вмовити його розлучитися? Примружився недобре. Десять тисяч за кожний місяць після розлучення, поки Ліда не заспокоїться? Дешевше його вбити…

Іветта замовила справжній обід: томатний суп-пюре, телячий стейк і якийсь дрібняк із брюссельської капусти. Стас обмежився шматком сьомги-гриль. Не їв. Нюхав рибу, спостерігав, як теща спокійно черпає з тарілки густу червону рідину.

«Сьорбає, упиряка, – дратувався. – Зараз наїсться й почне у моїй голові колупатися, десерт шукати…» Розлютився. Дідько, чого вона мовчить?! «А… Та вона навмисне! Хоче, аби я першим запитав», – зметикував.

Розлютився ще більше. Не діждеться! Виделкою в сьомгу. А і поїсть… Зголоднів із тими таємницями! Звів на Іветту очі й раптом запитав:

– І за що нині платять десять штук на місяць?

Іветта не відповіла. Спокійно доїла суп. Витерла губи й тільки потім сказала:

– Ви, молодий чоловіче, проконтролюєте, щоб Лідочка найближчим часом не з’являлася у нас вдома.

– Що?.. – так і застиг із виделкою в руці. – Недочув… Повторіть.

– Лідочка віднині не повинна приходити до нас. Причин пояснювати не буду.

– Невже?! – Усередині завівся дивний двигун. Теліпав Стаса, заспокоїтись – ніяк. – Тобто я повинен забороняти Ліді провідувати рідну матір? І хворого брата? Та ви гуманістка, Іветто Андріївно!