Текст книги "Мати все"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– А повернетеся? А? Ризетта Іветтівна! Гроші коли?

Іветта зупинилася, грубо тицьнула пальцем істоті в груди.

– Гроші за тиждень. Тридцять першого грудня. Просто на Новий рік! За умови, що не будете тиснути на Раєчку.

– Нізащо! Сама погодиться! От побачите!

– Мені потрібна здорова і неушкоджена дівчина. Побачу на ній хоч один синець – ніяких грошей. А як малі будуть бігати голими по морозу… Теж ніяких грошей. Ви мене розумієте, Ніно?

– І оце все мені задарма робити? Задарма? Хоч завдаток який лишіть? А то якось не по-людськи.

Іветта дістала з гаманця двісті доларів. Нінуха вхопила гроші.

– Я їх помию! Усіх до одного. І Райку! – пообіцяла на радощах.

Юрко перестрів Іветту неподалік від Нінушиної хати. Біг, поспішав. Такі справи! Насилу знайшов на хутірці дядька з «жигулями»! Дотягли «шкоду» до дядькового двору, разом в автівці поколупалися, разом зрозуміли: не дадуть їй ладу, треба на СТО. А краще до траси якось доправити, зупинити вантажівку, причепитися до неї і волоком до Києва.

– Ви не хвилюйтеся, Іветто Андріївно! Я з дядьком домовився, щоби ви в нього переночували, а ранком він вас до електрички довезе, а там уже…

– Ні, Юрочко! – усміхнулася Іветта. – З вами поїду.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки це важко! – здивувався таксист гарному настрою пасажирки. – Усю ніч змарнуємо.

– Прекрасна перспектива, – запевнила Іветта. – Ніколи І» житті не їхала в авто всю ніч. Коли рушаємо?

Додому шлях скоріший. Незчулися – уже на трасі. Дядька з «жигулем» щедро віддячили, радів-дивувався:

– От йо… Ще давайте до нас того… ламатися… Допоможемо.

Бусика зупинили. Причепили до нього «шкоду», поплазували на Київ.

Іветта куталася у шубку, усміхалася у світлу від снігу ніч. Доля веде. Доля. Якби не зламалися біля того хутірця, ніколи б не зустріла ідеальну кандидатуру на роль смиренної ляльки для сина.

– Іветто Андріївно… Вам не холодно? – запитав Юрко.

Іветта тільки головою хитнула – ні, нітрохи не змерзла, тепло. На душі тепло, а душа й тіло зігріває. Гарно. Так гарно.

– Ви би поспали… Нам ще – їхати і їхати…

– Дякую, Юрочко, – лагідно. – Навряд засну. Надто багато світлих емоцій цієї ночі.

Таксист зиркнув навкруги – імла. Украла чорноту у Всесвіту, тікала-лякалася, кинула поцуплене в ніч – пануй! Та й розляглася – всі під нею. Де пасажирка побачила світле? Не зрозуміти.

Іветта з непохитною радістю дивилася в дивну ніч і відчувала себе невід’ємною, логічною її часточкою. Спокій. Тиша і спокій. Хтось наважиться супротив? Непевні вогники фар зустрічних авто метушилися, кліпали, зникали без сліду. Дрібнота! Сніг до землі тулився, шукав захисту, білим змахував: пощадіть! Колотив барви, сірішав – миша… Спокій. Тиша і спокій. Один диригент. Один початок. Ніч. Двох не буде. Хто не повірить, подумає – наснилося…

«А дівчина точно не спить!» – подумки хижо посміхнулася Іветта.

Під важкою ватяною ковдрою – задуха. А ніс висунеш – мерзне. Рая міцніше обійняла маленьку сестричку: от же тепле. Скрутилося, сопе, пашіє від неї. Звикла з Раєю спати. Те ліжко одномісне всіх виколисало. Спочатку Миколка з Андрійком Раю тіснили-зігрівали, потім Едька-бешкетник. Тільки ходити почав, до Миколки з Андрійком на диван перекочував. Яся з’явилася і теж – старшій сестрі під бік. І нічого – безсоння нікого не мучило.

Рая глянула у вікно – а сьогодні не спиться. Ніч така ясна. Місяць круглий, наче хто його, як кульку, надув, повісив посеред святкових вогників-зірок світити на землю, щоб і сіра миша не заблукала. Ялинка зелена біля хати. Що ті вишні? Хіба вишню на Новий рік і Різдво паперовими сніжинками прикрасиш?

«…А в Києві ялинки теж прикрашають? – подумала – злякалася: – Тьху, дурне!» Нащо вона про ту дивну пані думає? Не поїде вона від мамки нікуди. Нащо їй їхати? Хіба вона ліжка інакшого не бачила чи дзеркала? А ті фотки пані, певно, з журналів повирізала. Вони з подружками, як малими були, так і робили. У Вітки цілий зошит і досі зірками заклеєний – і Біличка, і Кіркоров, і Пугачова, і Ані Лорак із Пономарьовим. Усі – красиві… А той хлопець, що пані його фото залишила… Красивіший!

Рая обережно відсунула малу Ясю, дістала з-під подушки фото Платона, повернула до місячного світла, і аж дух забило. Серденько тьохнуло – думки розлякало. На очі волога. Дивиться дівчинка, віри не йме: невже є такий справжній? Невже чекає, щоби вона приїхала?..

З кухні грюкіт – мамка очуняла. Півночі в генделику братів Сугоянів пиячила – значить, грошики завелися. Приповзла, на кухні присіла і захропла. За півгодини прокинеться, до ліжка посуне. Хоч би вже дошкреблася і заснула скоріш. Рая тоді – вужем до мамчиного пальта. Раз завелися грошики, треба хоч копійку поцупити. Однаково проп’є.

з кухні белькотіння:

– Ра… Бля… Райко!

Рая не відізвалася. План рятівних дій, відшліфований роками: фото за пазуху, на подушку впала, Ясю до себе притисла, із головою ватяною ковдрою накрилася, очі заплющила – спить. Міцно спить. Геть нічого не чує.

Іноді допомагало.

Задихалася під важкою ковдрою, тремтіла від страху, бо мула: мати йшла не до свого ліжка у малій кімнатці за кухнею.

– Райко… Та ти що – спиш?!

План рятівних дій… Рая закам’яніла під ковдрою. Не розплющувати очі! Не розплющувати. Піт гарячий – чи страх, ми задуха… Піт.

Нінуха вхопила за край ковдри, смикнула, і Раї враз стало холодно.

– Ану прокидайся, сучко мала! З тобою мати говоритиме! Ти зрозуміла?!

План рятівних дій… І на цей випадок є свій план рятівних дій. Рая розплющила очі, прошепотіла:

– Так, мамо.

– От! Я того… Тітка ця… Що сьогодні нам тут мозок компостувала. Не, ну капець! Краще би вона мене всиновила, старе хабоття. Правильно?

– Так, мамо.

– Що «так»?! Жлоби смердючі! Наживаються на нас! На нормальних, бля, трударях! Ти, Райко, запам’ятай. Не погодишся з нею їхати – загризу! Ти мене почула?

– Так, мамо.

– Що «так»?! А дякувати мамці? Мамка хіба погане порадить? Інші он… на органи дітей продають, а я тебе до багатих жлобів прилаштувала! Щоб у шоколаді… Ти зрозуміла?

– Так, мамо… Дякую.

Нінуха гикнула, уже була попленталася до свого ліжка, – сама спала, дітей під бік не клала, хіба що малознайомих чоловіків, кожен із яких – палке кохання до кінця… пляшки.

Зупинилася. Штовхонула доньку.

– Та дивись мені… Щоби не ляпнула, що я тебе того… підмовляла.

– Добре, мамо, – прошепотіла.

Зарилася лицем у подушку. Задихалася, ковтала сльози, наморочилося – не відверталася. Яся вві сні смикнулася, за подушку рученятами ухопилася, тож – довелося.

Рая відкинулася на спину, очі в стелю. Прислухалася – тихо. Заснула мамка.

– Рай… Ти поїдеш? – почула шепіт від дивана, де спали брати.

– Андрійко? Ану спи мені! – прошепотіла грізно.

Від дивана – схлипи тихі. Підвела голову, придивилася – стирчать три голови. Брудні майки на худих плечах у темряві біліють. Миколка з Андрюхою кривляться, роти затуляють. Едька вчепився в Миколкину руку, смикає, схлипує.

– Ви дурні! Дурні! Рая не поїде! Не поїде!

– Нікуди я не поїду. Спіть уже, – прошепотіла.

Брати попадали. Пошаруділи трохи й поснули. Рая обережно дістала з-під подушки фото незнайомого красивого хлопця, підставила під місячне світло. Закусила губку, щоб не розплакатися: невже такі десь і справді живуть?

Схаменулася. Заховала фото під подушку, усміхнулася сумно. Ніхто за нею не приїде, хоч подружка Вітка й довбе весь час, що на Новий рік дива просто під ногами валяються. А от вона завтра побіжить до Вітки й покаже їй фото… І скаже, що той хлопець у неї закохався без тями. Коли?.. А того… Їхав повз хутірець колись, зупинявся біля їхньої хати, і Рая йому адресу дала. Просто так. А він, бач, написав їй листа і фото вклав… Що пише? То секрет!

Тихо сповзла з ліжка. Годі мріяти. Треба по кишенях мамчиного пальта полазити. Мамка за день усього не пропиває. Може, і Раї щось перепаде…

Ліда тої ночі теж не спала.

Увечері, після прийому пацієнтів, зателефонувала няньці, дізналася несподівану новину.

– Матінка твоя поїхала ще зранку. Сказала, завтра надвечір повернеться. Отак, Лідусю. Дарма ми сподівалися, що кине цю справу грішну! Не кається! Далі шукає… І настрій уже надто бойовий. Щось надибала. А ще… – нянька поспішала вихлюпнути всі новини, та Ліда урвала:

– Чекай, Ангеліно. Забіжу – розкажеш. За півгодини вже була на Подолі.

– А чоловік не гніватиметься?.. – запитала нянька.

– Стас у відрядженні. – Ліда сиділа на кухні. Ангеліна радо метушилася біля столу: чай на травах, хлібець свіжий, сир домашній, масельце… Скучила за Лідусею.

– У відрядженні? – розсміялася. – Обоє рябоє! Одночасно здиміли. І коли повернеться?

– Так само, як і мама. Завтра надвечір, – Ліда й собі всміхнулася. Точно нянька підмітила – обоє рябоє.

Обхопила долонями гарячу чашку з духмяним напоєм – як добре вдома! У себе, на новій квартирі, вона теж іноді заварює такий цілющий чай, та тут, у батьківській оселі, все інакше: тут є Лідина чашка, її місце біля столу на кухні. Його ніхто ніколи не займав. Тут у ванній кімнаті й досі висить Лідин рушник, у передпокої нудьгують без Ліди її капці. А її кімната…

Згадала – потьмяніла. Оце залишитися б ночувати – і де спати? Ліжка Лідиного нема більше: нові меблі нову дівчину чекають.

– Ангеліно, чуєш? – прошепотіла. – Я сьогодні у вас лишуся.

– І де спатимеш? – запитала нянька.

– Не спатиму. Біля Платона в кріслі посиджу… Нянька головою закивала, мовляв, гарно придумала.

– Платосик тебе весь час згадує… Іди до нього. Либонь, І уже прокинувся.

Ліда на годинник глянула – десята вечора.

– І давно спить?

– О! Знайшла крайню! – здивувалася Ангеліна. – Іветта Андріївна наказала опівдні дві пігулки дати… Платосик десь о першій пообідав… Ну і заснув…

– Господи… – Ліда відсунула чашку, заспішила до брата. – І хіба ті пошуки… Та дівчина… варті того, щоби пригнічувати все живе, що ще лишилося?!.

– Лідусю! А Платосик у нас – ще той партизан… – нянька човгала за Лідою, доповідала. – Матінка твоя його питала, чи ти приходила, так він збрехав. От хрест святий – збрехав. Сказав, що ти йому вві сні ввижаєшся…

– Ну й добре, – похмуро відказала Ліда. – Може, це переконає маму і вона врешті припинить безглуздий карантин.

…Платон лежав нерухомо, ніби задерев’янів. Очі в стелю.

– Тохо… Привіт, братику, – Ліда присіла на край ліжка. – Не спиш?

– Лідо, я теж повинен зробити три справи? – спокійно, ніби розмова точиться не першу годину, запитав Платон.

– Про що ти, Тохо?

– Я мужчина? – поворушився. Сів на ліжку, відкинув волосся з лоба, глянув на сестру.

– Так, – відповіла обережно. Насторожилася: куди заведе логічний ланцюжок Платонових думок?

– Значить, я теж повинен зробити три справи у житті?

– А… Он ти про що! Збудувати дім, посадити дерево…

– …Народити сина. Так?

– Ну… Мабуть. Проте… Це стосується звичайних мужчин, а ти…

– Знаю. Я надзвичайний.

– Так…

– А скільки будинків, дерев і синів вимагають від надзвичайних мужчин? Інші надзвичайні скільки будинків будують? А дерев – цілий ліс? Л синів – арміями? Приклади є?

– Може, пошукати в Інтернеті… – вона безпорадно.

– Інтернет – найбезсистемніша система. Мені більше подобаються книжки…

Ліда вчепилася за останні слова. Як добре, що розмову можна досить легко перевести в інше русло.

– До речі. Я нещодавно читала одну книжку… Уявляєш… Учені ніяк не могли зрозуміти, як древні єгиптяни з багатотонних плит складали велетенські піраміди… Це і тепер, маючи новітні технології, неможливо… Ну, і різні версії були… І що зниклі атланти руку приклали, й інопланетяни…

– Геополімерний бетон? – сказав Платон.

– Ти знав? – здивувалася Ліда.

– Ні. Здогадався.

– Як?! Тобто… Ти сам здогадався?

Платон зазирнув Ліді в очі.

– Лідо… А в жінок є три справи?

– Що? – збентежилася. – У жінок? Ну, дітей народжувати, мабуть… Що ж іще?

– Для жінок визначено чіткий перелік справ? От у тебе, Лідо, які три справи?..

«Ти, мама, Стас! – закружляло в Лідиній голові. – Ні! Мама, Стас, Платон. Ні! Стас, мама, Платон… Ні! Я, Стас і… Ні! До чого тут я? Мама! Мати – все, а потім…»

– Я саме намагаюся з цим розібратися… Щоб не дарма жити… – прошепотіла непевно.

– Даремних життів не буває, – мовив Платон. Гукнув: – Ангеліно!

Нянька так швидко виникла на порозі, ніби увесь цей час чатувала за дверима.

– Що, дитино? Либонь, їсти захотів?

– Ангеліно. Які в тебе три справи?

– Три справи? Оце насмішив? У мене тих справ – з ранку до ночі. Ти їстимеш? Давай, серденьку! Разом із сестричкою. А? Я млинців насмажила…

До півночі за столом товклися, млинці наминали, словами кидалися, все розходитися не хотіли. Нянька куняла, та не йшла.

– Лідусю, давай я тобі, дитино, у вітальні на диван хоч ковдру кину?

– Лідо, не лягай у вітальні, – сказав Платон. – Поспи на моєму ліжку. А я сяду в крісло і стерегтиму твій сон, як ти робила раніше.

– Раніше? – знітилася. Невже докоряє? – Я і тепер можу…

– Добре, – погодився. Пішов до своєї кімнати.

Ліда слідом.

– А давай не спати, Лідо, – раптом запропонував брат. – Давай, як у дитинстві… Пам’ятаєш? Розглядати хмари.

Ще б пак! То була найперша забавка – носами у віконне скло, очі в небо. І вигадувати, якою чудернацькою химерою хмаринка за мить стане.

Поприставляли крісла до вікна, повсідалися, задерли ноги на підвіконня… Дивилися в чорне небо.

– Ми схожі на героїв вестернів… – іронічно всміхнулася Ліда.

– …Чи просто невихованих бовдурів! – серйозно додав Платон.

– Ну і що? Мені добре.

– Мені теж, – погодився брат. – І нічого, що хмар не видно. Правда ж?

– Так…

Перед світанком, коли Лідині очі злипалися, а Платон і досі спокійно дивився в небо, брат сказав:

– Мама повертається…

– Зрозуміло, – мляво відповіла напівсонна Ліда.

«От і помилився ти, Тохо! – подумала. – Мама посеред ночі ніколи не поверталася. А наша мама звичок не змінює: краще переночує в готелі, ніж поночі їхати».

Юркова «шкода» дотяглась до столиці на п’яту ранку. Іветта побажала таксисту відремонтувати автівку, пересіла до першого раннього «грака» й о пів на шосту власним ключем відімкнула двері квартири на Подолі. Перше, що побачила, – Лідині чобітки в передпокої.

Завмерла. Тільки брова вигнулася. Твій порядок тільки там, де ти є? Варто було поїхати…

Тихо ввійшла до вітальні: Ангеліна спала на дивані, ніби й не існувало її персонального двадцятиметрового простору, де ікон більше, ніж квіточок на шпалерах. Твій порядок без тебе – ілюзія?

Кинула на підлогу важку дорожню сумку, підійшла до прочинених дверей синової кімнати, обережно зазирнула й заклякла: у кріслах біля вікна сиділи Платон і Ліда. Позадирали ноги на підвіконня, дивились у небо. «Дарма я заборонила Лідочці навідуватися до Платона, – констатувала. – Помилка. Лялька ніколи не замінить сестри. Платонові без Лідочки погано, а їй, мабуть, не краще. Дарма я…»

– Мамо! Це ти? – запитав Платон. Не озирнувся. Наче перевіряв власну інтуїцію.

– Доброго ранку, Платоне, – сказала Іветта від дверей.

Ліда враз очуняла, смикнулася, перелякано озирнулася.

– Матусю?..

– Доброго ранку, Лідочко, – Іветта м’яко всміхнулася, і Ліда перелякалася ще більше. Підхопилася.

– Матусю, я все поясню…

– Зайве, Лідочко, – Іветта бентежила дочку незвично м’яким голосом. – Усе добре.

– Чаю? Що? – заметушилася Ліда. – Давай чаю тобі зігрію. Ванну? Ти ж бо замерзла.

…Чай. Руки тремтять. Очі бігають. Зараз… Зараз мама на неї весь свій гнів вихлюпне. То при Платонові не можна, а тут, на кухні…

– Вибач, матусю…

– Я так вдячна тобі, Лідочко.

Вдячна? Здивувалася, а запитати не сміє. І руки ті ніяк не вгамувати.

– Добре, мамо… Чай… Ти пий. Я з тобою посиджу.

Дзелень – чашка на тарілочку. Цукор. Тут десь! Ангеліна, певно, в інше місце переставила, а Ліда так давно вдома не була – нових порядків не знає, оце тільки сьогодні випадково забігла… Зовсім випадково! Річ у тому, що…

– …Вдячна за твою слушну ідею, Лідочко, – сказала Іветта.

– Яку?

– Знайти дружину. Для Платона.

– Ні! – прошепотіла приголомшено. Не втримала язика, дурна!

– Що? – напружилася Іветта. – Не розумію тебе, Лідочко!

Відсунула чашку з чаєм, примружила очі.

– Чужа людина… – Ліда розгубилася, ніяк не могла вийти на добру для Іветти путь. – Хіба Платону потрібна чужа людина поряд? Як він сприйме її? Та повія… Що вийшло? Платона повинні оточувати рідні. Ти завжди так казала. І ти мала рацію, мамо.

– Ти помиляєшся, Лідочко, – спокійно відповіла Іветта. – Ось Ангеліна… Вона нам чужа?

– Ні.

– Тепер ти розумієш мою логіку?

– Але ж… тільки наша любов здатна подарувати Платону спокій і щастя.

– Так, – погодилася Іветта. – Тому ми завжди будемо поряд. І я, і Ангеліна, і ти, Лідочко.

Ліда почула головне. Кінець карантину? Нарешті! І мама, здається, погодилася з її аргументами. Чужих не буде! Слава Богу!

– А чому ти згадала про ту ідею, мамо? – запитала розслаблено.

– Бо за тиждень у твоїй кімнаті оселиться юне створіння на ім’я Раєчка, – відповіла Іветта. – Завтра, Лідочко, ми з тобою зустрінемося і я поясню, як треба поводитись у її присутності.

Ні. Ні й ще раз ні! Ліда вийшла з батьківської оселі у світанок. Пленталася вранішньою, чистою від людей і машин вулицею, провалювалася в кучугури – сніг у чоботи. Не зважала.

«Ні! – билося в голові. – Не хочу! Ангеліна правду каже – гріх. Платона підмовлю. Щоб і бачити її не схотів! Треба вигадати щось… Що… вона заразна! Чи дурна. Чи бридка. Бачити її не хочу! Продажне! За гроші ладне божевільному під бік! Ненавиджу! Ненавиджу всіх продажних і дурних! І мама… Розумна, мудра мама! Хіба вона не усвідомлює: щастя не купиш! Не винаймеш! Це те саме, якби вона і мені купила… чоловіка! Хіба я була б щасливою?! Ні! Проте – дарма я дратуюся. Хай привозить те нещастя. Нормальна дівчина й тижня в чотирьох стінах не витримає. Утече! Ото й буде мамі наука. А то бач що вигадала – забороняти мені в рідний дім приходити!»

Ліда плуталася ногами і думками, ніяк не могла збагнути: що найбільше дратує її в материній авантюрі. Дівчину шкода?

Платона? Себе? Звичний світ руйнувався, і цього ясного зимового ранку Ліда не розуміла, яким стане новий – лихим чи добрим.

За квартал від свого дому, в подільському провулку, наштовхнулася на чорний целофановий мішок – валявся при стіні на тротуарі. З мішка визирнув волоцюга, гукнув сердито:

– Стій! Дай закурити!

– Закурити?! – Ліду аж тіпнуло від обурення. – А більше тобі нічого не треба? Ти подивись на себе? Чому ти тут валяєшся, як те сміття? У тебе є дім? Сім’я? Діти? Де твої діти, чоловіче? Блукають світом? І чому ти просиш закурити, ніби важливішого не існує?!

– Хочеш купити мені дім? – вишкірився той.

Ліда спантеличено озирнулася – ох, скільки ж безпорадно білого навкруги! Нема за що оком зачепитися. І людей нема. От можна цього невдаху вбити просто зараз. Чимось важким… І ніхто… Сміття, подумають. Схаменулася. Несподівано для себе присіла біля нього…

– У тебе був дім?

– Ну звісно. Я ж не в цьому мішку народився!

– І де? Чому ти не там? Чому тут?

– Тобі як – від початку? Тоді купи пачку сигарет, пляшку і чогось попоїсти, бо до вечора слухатимеш.

Ліда підвелася. Мовчки дістала з гаманця сотню, поклала в чорний мішок.

– Не хочу слухати. Свого вистачає.

Попленталася геть. Кілька кроків ступила, обернулася.

– Ти знаєш таке слово «віварій»?

– Це що? – запитав волоцюга.

– Ну, це… про нас. Про нас усіх… Ми всі – піддослідні. І ця велика клітка тільки для того, щоб інші… Зі своїх кліток… спостерігали за нами і тішилися, що нам зле, а ми тішилися, що і їм непереливки… Розумієш?

– Так, – збрехав щедрій пані. – Дуже красиве слово.

– Ти… піди кудись. Зігрійся, бо замерзнеш. Кінцівки відчуваєш? – врешті прокинувся в Ліді лікар. Згадала, що Вербицька.

– Слухай, іди вже куди йшла! – обурився чоловік. – Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок?

– А ти невдячний!

– Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік!

– Він мене не «витримує»! Він мене любить! – вигукнула Ліда.

«Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, – молилася, підходячи до дверей власної квартири. – Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип’ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень».

Відчинила двері й побачила на тумбі в передпокої білосніжне, певно, м’якесеньке, пухнасте іграшкове ведмежа. Оченятка веселі, примружені, язичок червоненький. На шиї шкіряний ошийник, а до ошийника прикріплена листівка. «Лідо! Коли я побачив це диво, то зрозумів – це ти! І я купив тебе таку. Стас».

Ліда підхопила пухнасте диво, обійняла. Господи! Прості ж речі, іграшка – не більше, а хочеться співати, сміятися, займатися сексом навіть там, де пилюку вже тиждень не збирали.

– Любий мій… – пішла до вітальні.

Чоловік спав на дивані. Поряд стояла нерозібрана дорожня сумка, із неї стирчали газети. Стас, певно, читав їх у потязі. Ліда обійняла чоловіка поглядом. Тихесенько поклала пухнасте ведмежа в крісло, хотіла присісти поруч зі Стасом, притулитися до нього всім тілом так гаряче, щоб прокинувся, та наштовхнулася поглядом на газетні заголовки… «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Убита повія? Ліда насторожилася. Десь вона вже читала ці заголовки. У маминому кабінеті. Точно. Обережно дістала газету, розправила і побачила фото білявої шльондри, що восени сиділа на Платоновому ліжку.

– Господи!

Кинула газету на підлогу, ніби й читати про вбиту – злочин. «Мамо, ну навіщо?…» – простогнала подумки. Злякалася. Та що це вона?! Як посміла навіть подумати, що мама причетна. Маячня! Мама правду каже: щось у Ліди з головою недобре. Думки жахливі. До чого тут мама?

Ухопила газету. Яке число? Осінь… За тиждень після бучі у квартирі Вербицьких. І що з того? Логічний фінал! А думки відчайдушні своє: «Ну навіщо дорікала мамі тим одруженням Платоновим? Ти ж завжди була на маминому боці! Мама не помиляється».

– Не помиляється, – прошепотіла збуджено. Обережно поклала газету, озирнулася на біле ведмежа.

«Стасе, Стасе… – подумала спустошено. – Хіба я така біла й пухнаста?»

Кава – зайва. Десять газетних рядків плюс кубло моторошних сумнівів – і дівчина в тонусі. На автоматі залізла під теплий душ і за мить вискочила, наче й не втямила, навіщо їй стільки води. Одягалася тихо, молилася, щоби Стас не прокинувся – не хотіла, щоб він бачив її такою безпорадною, а від того геть некрасивою і фригідною.

Крадькома рушила до передпокою: скоріше до клініки! Там – спокій душевний, упевненість, самостійні відповідальні рішення, повага колег. Вона – Вербицька. Нащо їй думати про пусте? На неї чекають хворі…

Зупинилася. Озирнулася на іграшкове ведмежа. Метушливо вихопила з блокнота чистий рецептурний бланк, написала на звороті: «Я би теж пошукала створіння, що нагадує тебе. Та це неможливо… Ти – єдиний. І я не хочу без тебе жити. Яка приголомшлива правда. Ліда». Поклала бланк ведмежаті в лапки і врешті вислизнула з дому.

Розділ 4

Останній тиждень старого року кожному підготував сюрпризи.

На далекому хутірці Нінуха пропила останні копійки, а потім у пошуках грошей перевернула хату догори дриґом і раптом надибала аж сорок гривень у Раїному шкільному рюкзаку. Розлютилася – звірі милосердніші.

– Так ти, сучко, у матері крадеш?! – викручувала доньці руки, аж суглоби хрумтіли. Нінка ж не дурна по лицю бити, щоби синці повискакували! Вона ту малу сволоту й без синців провчить.

– Не чіпай Раю, мамо… – ревіли малі.

– Це не я! Не я! – кричала Рая.

– А хто?

– Може, та пані мені в рюкзак вкинула! – відчайдушно вигукнула Рая. Стрільнула оком на підвіконня – там, у щілині під вікном, ще дві двадцятки сховані. Як мамка і їх знайде, не відбрешеться.

Нінуха згадала про Іветту, відпустила доньчину руку.

– Каші малим навари… – Побігла з двадцяткою до генделика Сугоянів.

Малі обліпили скривджену сестру.

– Райко, скажи… Не буде нам тепер дарунків на Новий рік? Не буде?

– От ви дурні, – скривилася від болю. – Як же без дарунків? – Скоса на підвіконня. – До мене Дід Мороз учора вночі приходив. Мішок свій показував: тут, каже, подарунки для Миколки, Андрійка, Едьки та Ясі. Он як!

– А чому я не бачив Діда Мороза? – насупився Едька.

– Бо ти спав!

Стас Скакун весь останній тиждень року не вилізав з Інтернету. Його пробила ідея відсвяткувати цей Новий рік особливо й незабутньо, і, щоб не напружувати власних мізків, Дезінфікатор вирішив ознайомитися з тим, як незвично влаштовують собі свята інші люди. І натрапив на цікаву пропозицію свінґерів. Такий собі Олесь П. та його дружина Ганна запрошували свінґерів-однодумців провести три дні у приватному заміському готелі біля озера.

«Це фантастика! – писала Ганна П. на власному сайті. – Коли ми з Олесем поїхали до цього готелю, щоби домовитися про оренду й самим пересвідчитися, що він підходить для нашої компанії, ми мало не померли від захвату. Готель новий, двоповерховий, побудований із сосни. Запахи зводять із розуму й збуджують. Десять шикарних двомісних номерів із неймовірними ліжками. У кожному номері – душ і туалет. Це ж саме те, що нам треба, люди! Та якщо ви думаєте, що це всі принади, ви помиляєтеся. На першому поверсі – простора вітальня з каміном. По підлозі розкидані ведмежі шкури, тож “відкриті” свінґери натішаться на них, будьте певні. Поряд із вітальнею невеличкий кінозал. Ви ніколи не займалися сексом у кінозалі? Я сказала Олесю, що кінозал мій! Він оцінив, але засмутився, бо мріяв почати саме з кінозалу. Та я заспокоїла його – у нас цілих три дні. Усі встигнуть! Усюди! І в кінозалі, і у вітальні, і у спальнях. А ще є лазня, басейн… Люди! Це круто! Навкруги засніжений ліс, озеро в кризі. Особисто мені сподобалася ще й кухня, і те, що обслуга живе в окремому будиночку і в готель – ні ногою. Уявляєте? я вже хочу…»

Далі естафету перехоплював Олесь П., сухо повідомляв, що на сьогоднішній день вони вже орендували диво-готель і святкуватимуть із ранку тридцять першого грудня до вечора другого січня, тож можуть запросити ще три подружні пари, бо, враховуючи їх самих, сім пар із десяти можливих уже забронювали місця у свінґерському раю і виклали за це по вісімсот баксів з особи.

Дідько! Стас загорівся – із котушок! Миттєво зв’язався з Олесем П., за годину зустрівся з тим – тридцяти нема, а башка лиса, свінґер, блін! – у ресторані на набережній, віддав тисячу шістсот баксів і забронював для них із Лідою номер із вікнами на озеро.

– Свінґерський досвід маєте? – поцікавився Олесь П.

– Достатній! – збрехав збуджений Стас.

– Ідея така. Три контакти з новими партнершами щодня. Чи ви віддаєте перевагу партнерам?

– У вас погано з арифметикою, – зісковзнув Стас зі слизької теми.

– Не розумію?

– Жінок десять, а мені – тільки дев’ять за три дні?

– Ну, не будете ж ви займатися сексом із власною дружиною? – знизав плечима свінґер.

Стас знітився, потиснув Олесю долоню, натомість отримав запрошення, мапу проїзду до заповідного готелю і ключ від номера.

Залишалося небагато – вгамувати збудження і не проговоритися завчасно Ліді про сюрприз. За спиною свербіли-прорізалися крила, справи вирішувалися швидко і без проблем, і Стас навіть подумав, що потенційний сексуальний карнавал значно підвищує його ділові якості, і це таки круто. Єдине непокоїло – Іветта. Наприкінці року вона, як завжди без пояснень, припинила передавати зятю конверти з баксами, і хоч Стас уважав, що брав гроші з принципу, щоб насолити ненависній тещі, чогось розхвилювався. Мабуть, відьма задумала щось нове.

Іветта весь останній тиждень року суворо дотримувалася власного плану. Попросила доньку заїхати до неї в клініку, коротко пояснила:

– Ми поки, Лідочко, про одруження не говоримо. Ще налякаємо дівчину, а та ще, не дай Бог, розбурхає Платона. Ми просто нормальні милосердні християни. Ми знаємо про біди простих людей, тому хочемо зробити щасливою хоча б одну нещасну дівчинку. Ми даємо їй дім, сім’ю, турботу і затишок. Хай звикне, а тоді уже…

– Добре, мамо, – Ліда відвела погляд і раптом побачила злощасну стару газету з фотографією вбитої повії, – й досі лежала на столі Іветти. Зблідла.

– Тобі зле, Лідочко? – Іветта не пропускала й дрібниці.

– Ні, мамо. Ні, – заспішила з відповіддю. – Я хвилююся за Платона…

– Платон знає, що до нього їде… лялька. Він уже бачив твою переобладнану кімнату…

– І що? – вихопилося в Ліди. – Він… не обурився? Адже ця кімната… моя.

– Платон – не слабкий на голову. Він цілком адекватна і розумна людина, – нагадала Іветта. – Він знає, що в тебе тепер є свій дім і тому зрадів, що твоя кімната не стоятиме порожньою.

– Зрадів?

– Це не дуже добрий знак. Я трохи посилила заспокійливу терапію…

– Добре, мамо…

А що ще сказати? Ліді захотілося вискочити з Іветтиного кабінету на свіже морозне повітря, упасти лицем у сніг, відчути кожною клітинкою, як холод спочатку витвережує збудженням, потім лякає швидкістю, із якою проникає під одяг, під шкіру – до кісток, і врешті присипає до остаточного вічного спокою.

– Ти надто легко вдягнута, Лідочко, – почула голос матері.

Здригнулася. Підхопила норкову шубку.

– Піду…

Іветта кивнула, сіла за стіл, спокійно відсунула вбік страшну газету і зосередилася на вивченні рентгенівських знімків пацієнта. Операційні дні виснажували фізично, та додавали стільки позитивних емоцій і впевненості, що Іветта і на святкові новорічні дні відмовилася навіть від короткої відпустки.

– Хіба у хворих є канікули? – тільки й запитала колег. – Прошу лише один вільний день – тридцятого грудня.

Колеги схилили голови з повагою: Іветта Андріївна Вербицька – взірець. І в професії, і в звичайному житті. Подейкують, оце намагається прилаштувати сиріт у приватний дитячий будинок десь на Закарпатті. Свята людина.

Іветті, справді, ніяк не йшли з пам’яті замурзані Раїні брати й маленька Яся. «Дім спалити привселюдно! Щоб: так буде з кожним, хто калічить дітей. Матері перев’язати труби. Чи вирізати яєчники. Дітей – у нормальні умови», – розмірковувала, ніби їй вирішувати.

За три дні до запланованої поїздки зателефонувала таксисту Юркові, попросила під’їхати.

– Лідусю! Лідусю! Усе відміняється, хвала Господу! – шепотіла Ангеліна в слухавку. – Тільки-но був у нас хлопець той… Що возив матінку твою по селах. Новорічний подарунок йому вручила. Подякувала і сказала, що більше поїздок не буде. Ти почула? Не буде! Отямилася, бережи її Боже! Схаменулася!

Няньчин телефонний дзвінок застав Ліду у великому торговельному центрі. У цей, останній, тиждень року Ліда врешті згадала про подарунки і пішла шукати для Стаса щось виняткове і надзвичайне під ялинку.

– Як «відміняється»? – не повірила. – Ангеліно! Може, ти недочула?

– А я і не підслухала! – доповіла нянька. – Стояла поряд з Іветтою Андріївною, все чисто на власні вуха чула. Кожне слово. Усе, Лідусю! Перемога! Почув Бог мої молитви. А ти, часом, не в церкві? Свічку би запалити, подякувати Господу нашому…