Текст книги "Кавовий присмак кориці."

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

XIV

«Ти читав таку дитячу казку, такий собi «Будиночок iз пряникiв»?» Батько неабияк зрадiв, коли я сказав йому, що хочу зайти до нього.

«То приходь сьогоднi, в мене вiльний день». «Менi здається,

чи ти смiєшся?», – запитав я його. Шкода, що телефоном

не видно виразiв облич. «Ти знаєш, мене знайшов дуже цiкавий

життєвий перiод, несподiвано, от наче весняна гроза. Жодних натякiв,

чисте небо, аж потiм тебе накриває вологим простирадлом».

«Це голос змiн». Я був переконаний, що це був голос змiн,

я почув їхнiй голос, величезних змiн у життi мого батька.

«Назва трохи тупувата. А хто автор? Ти будеш ставити дитячу

казку? Чи як це у вас називається, казка для дорослих, так?»

Батько любив вигадувати рiзнi нетрадицiйнi штуки. Поставити в академiчному

театрi казку, чом би нi? «Автори – брати Гримлiни».

Батько гигикнув. Його бiлий пес Ланс махнув хвостом i тицьнувся мордою

в горнятко з фiрмовою батьковою кавою. Кава з корицею. Лансовi чомусь

не сподобалося, вiн чхнув. «Так тобi й треба, не пхай усюди свого

носа, зараз нанюхаєшся корицi, i все, не почуєш звабливих

пахощiв кицьок, уже не кажучи про твоїх сучок». Батько, котрий

читає моралi Лансовi. Цiкава картина. Хоча, визнаю, що було б

набагато цiкавiше, коли б Ланс читав нотацiї батьковi. Ланс йому

не повiрив, особливо в частинi промови стосовно сучок. Вiн не хотiв

напружуватися та дослуховуватися до господаря. «Не зараз», -

вираз його пики був промовистий. Вiн хотiв, щоб його чухали, тому

бив мене по колiнi своєю важкою лапою.

«Казка – цiкава. Про дiтей, котрi набридли своїм батькам.

I тi вирiшили здихатися їх. Дiти втекли в лiс, але там знайшли коштовностi, повернулися героями, забезпечили всю родину, тому батьки їх вирiшили не чiпати». «Тату, ти розповiдаєш менi сучасний шизонутий американський мультфiльм чи казочку вiд порядних старомодних бюрґерiв?» «Присягаюся, це казка вiд класикiв казкоплiтства. Менi здається, що ти й Андрiй це мали читати в дитинствi». «Не пам'ятаю такого. Жахливий переказ. За це карати треба, за такi казковi iдеї». Батько посмiхався. «Менi здається, що мама могла б подати до суду i виграти його». «Мама багато на що здатна», – погодився батько. «Так, тим паче, що це зараз популярно. Права дiтей. Дитяча психiка. Вiдносини в родинi. Мама видавцiв по судах затягала б». «Це вже точно, я якось не думав у цьому напрямi».

«А в якому ти думав?», – запитав я. «Менi це показали. Цю книжку. На захист сучасного мистецтва. Я з деким сперечався щодо дитячих книжок, щодо рiвня добра в них, намагався довести, що класичне дитяче письменство – добрiше, вчить добра, от i отримав». Батько смiється, притримуючи своє чудове густе волосся довгими музичними пальцями. «Цiкаво, – розтягую слово я. -

Може, познайомиш свого неодруженого сина з цим деким?» «Нiзащо», – енергiйно вiдповiдає батько. «Тобто я вгадав, i цей дехто – жiнка?» «Тобто – нiзащо». Батько дивиться на

мене з-пiд лоба. У нього – грайливi очi. «Вас заарештовано.

Ви маєте право зателефонувати своєму адвокатовi, а ми -

мамi й повiдомити про декого», – пародiюю iнтонацiю перекладачiв,

що говорять за полiцейських в американських бойовиках.

Батько мене не боїться, а Ланс поставив двi лапи на колiна. «Не займай господаря», – кажуть його очi. Я цiлую Ланса в нiс, так, одного обеззброєно. «Тату, кажи мерщiй правду. Ти би бачив, як свiтиться твоє обличчя». «Правда?» «Правду i нiчого крiм правди!» «Нi, правда свiтиться?» «Ти менi, а я – тобi». «Е, нi. Зараз встану i перевiрю себе у дзеркалi». «Дзеркало мовчатиме, воно – пiдкуплений свiдок». «Кажи ж бо». Ми злетiли з табуретiв, давно ми не вовтузилися з батьком. Та вiн наче помолодшав рокiв на 10. Ланс нiчого не розумiє, пiдскакує, вiдстрибує, гавкає на нас. Телефонний дзвiнок вириває батька з моїх мiцних обiймiв, я бiльший борець, нiж батько. Кепсько б йому довелося, якби не телефон. Я вiдпускаю його, не звiр же я.

«Не влаштовуй i не драматизуй, це тобi не личить. Так поводяться iстерички, хочеш перетворитися на iстеричку? Припини це, ти робиш менi боляче, я не готовий втрачати тебе, тiльки не зараз. Не роби цього», – чую я батькiв агресивний голос. Вiн шепоче, мабуть, що не хоче, щоб я почув. Але я чую, бо це шепотiння – агресивне. Агресивнiсть – не притаманна батьковi риса. Цiкаво. Мабуть, що вперше я замислився над тим, що нiчого не знаю про життя батька. Уточнюю: про його особисте життя. Мама – вiдкритiша людина, а з батька iнформацiю треба витягувати потроху, обережно, пiнцетом, «як хiрургiчну нитку зi шва». Так, звiсно, каже Женя. То як i з ким живе батько? Хто i що йому подобається, крiм роботи?

Я знаю, що батько з повагою ставиться до матерi, може, це – єдине, на що здатен багаторiчний шлюб, шлюб похилого вiку? Але кохання в них немає давно. Першим менi на це вiдкрив очi Андрiй. «Та вони не сплять разом, ти не помiтив? Отаке лайно, брате. Не сплять. Коли закiнчується спiльний сон, немає спiльного засинання, то завершується спiльне життя. Розпочинаються два окремих життя на двох окремих лiжках». Так вiн вiдповiв на моє запитання, чи не здається йому, що вiдносини батька та мами досить прохолоднi.

Батько завжди подобався жiнкам, про це не раз згадувала й мама. То

хто дiлить лiжко з батьком? Iз ким вiн веде спiльне життя? Може – не постiйно, може – iнколи, але хтось дiлить з ним лiжко, я переконаний у цьому. Батько – людина творча, йому конче необхiднi чиєсь схвалення, тиха близькiсть, хай тимчасова, але присутнiсть. Так, вiн умiє втiкати, щоб побути наодинцi, але втiкає вiн тiльки тодi, коли йому є до кого чи до чого повертатися. I ось доказ – суперечка по телефону. Так розмовляють лише з близькою людиною, ми дозволяємо собi в розмовi з близькими людьми казна-що. Емоцiї вириваються з нас, наче гарпiї, готовi вчепитися у волосся близької людини.

«Це була та жiнка? Хтось турботливий, що дає моєму батьковi дитячi книжки?» Я iронiзую, бо я злюся. Батько спокiйно наливає собi кави, чухає Лансовi за вухами. «Нi, це була не жiнка.

Нi та, нi iнша». Аякже. Наче я не чув, хоча його голос звучить чесно. Проте хто, як не режисери, вмiє прикидатися? До того ж так переконливо, що до них дослухаються такi професiонали у прикиданнi, як актори? «Ти б не хотiв менi щось розповiсти? Ми так рiдко буваємо вiдвертими один iз одним. Майже нiколи не розповiдаємо один одному про якiсь iнтимнi речi. Наче соромимося. Два дорослих чоловiки, батько й син, навзаєм соромляться. Дивина, правда?» Батько дивиться на мене трохи злякано. «Ти щось конкретне маєш на увазi?», – несподiвано низько питає вiн. Наче в нього сiв голос.

Я не маю на увазi нiчого конкретного. Я так йому й кажу. Я кажу про те, що менi бiльше хотiлося би знати про його життя. Чи часто вiн почувається самотнiм? Чи, може, я успадкував вiд нього цю самотнiсть? Чи не сумує вiн за сiмейним життям, тим родинним життям, яке було в нашому дитинствi? Мама, батько й я – дружна сiм'я? Кому вiн узагалi вiрить, якщо не нам, своїм синам (я згадав Андрiя навмисно, аби батько вiдчув тотальну вiдповiдальнiсть перед нами, своїми дiтьми, бо множина у цьому випадку посилює ефект претензiй)? Мене наче прориває, я перекидаю бляшанку з корицею. Батько присiдає, починає її збирати. Вiн мовчить. Я його не кваплю.

«Гаразд. Я справдi познайомився з дiвчиною». Ага, це не я кричу, це кричить усе моє єство. Я його спiймав. Величезну рибину – батька. Спiймав, схопив, зараз вiн почне пручатися. Я його спiймав на зрадi. Слова «зрада» i «радiсть» мають спiльний корiнь. Мабуть, тому, що кому й зрада, а кому й солодка радiсть. «Це не те, про що ти думаєш. Себто елемент того тут, ясна рiч, присутнiй», – швидко виправляється батько, помiчаючи мiй прискiпливий погляд. «Так. Я iнколи залишаюся в неї. Але не тому, що надто жадаю з нею спати». Батько знизує плечима. У нього – виразнi рамена. «А чому ж?» «Через те, що вона хоче спати зi мною». «А, то ти просто ввiчливий, так?» «А я коли-небудь був неввiчливим?» «Та нi, май спокiй. Нiхто не закине тобi брутальностi. Я про те, що мама не була б у захватi вiд такої ввiчливостi, чи не так?» «Мама – доросла, вона розумiється на рiзних проявах увiчливостi. Я гадав, що й ти дорослий». Батько говорить сумно. Я спалахнув. Вiн має рацiю – зараз iз мене вилiзла вередуля-дитинка, котра думає, що її матусю образили i вiдчуває небезпеку для себе.

«Продовжуй. Ти з нею спиш, бо цього волiє вона, i що далi?» Батько розповiдає, як йому з нею весело, дуже весело, вiн не сподiвався, що колись йому аж так буде весело. «У неї стiльки енергiї» (тут вiн червонiє, напевно, бачить, що я думаю про незнайому звабницю i батька в одному лiжку, а я й думаю). «Вона повсякчас щось вигадує. Шаленi, цiкавi, розкутi iгри. У мене наче друга молодiсть. Шкода, я не можу розповiсти всi причини, з яких мене дивує така зустрiч, мене дивують такi стосунки з нею». В батька жвавiшають очi. О, як йому жвавiшають очi.

А вона – молодчина, розпалила його. Мого батька, сексуальний тип якого колись визначив Андрiй, що не вельми лестить батьковi. Андрiй його визначив як «скандинавський, тобто такий, трохи iнертний, кволий». Бачив би Андрiй цi очi. Латиноамериканський мачо, а не батько. «Не можеш? Та чому? Давай давай. Рухаймося вперед. Ви – на нашiй хвилi! Менi здається, що зараз мене, особисто, мало що здатне здивувати». «Я не хочу, щоб ти сприймав мене в такому тонi». «Вона гарна?», – питаю я. Батько вiдгукується. «Та нi, не скажу, що дуже гарна. Щось у нiй є, але вона не типова красуня. Взагалi то це питання не до мене. Все рiвно, гарна вона чи нi, мене вона вабить не зовнiшнiстю».

«А, тiлом, зрозумiло». «Нi, не тiлом. Хоча тiло в неї вправне. У будь-якому розумiннi цього слова. Вона – цiкава. Це – головне. З нею не нудно, вона здатна творити, грати, вдавати, слухати та змушувати слухати себе. Вона схоплює мої думки на пiвдорозi, розумiєш? Я усвiдомив, як яскраво можна вималювати жiночий образ, в мене завжди були проблеми iз розумiнням жiночих образiв, я черпаю з неї натхнення. Вона – дитина, вона – цинiк, вона справжня жiнка, дарма що в неї багато хлоп'ячого. Вона захоплює спалахами життя, вона випромiнює мiсячне сяйво, з нею я постiйно смiюся. В моєму вiцi цiнуєш веселе життя».

Батько згадав про свiй вiк. Тобто вона – молода. Гарна, при формах молода дiвка. Котра таке робить у лiжку, що батьковi весело. Й не сумно з нею. Акробатка. Лiжкова акробатка i хвойда. «Вона молода?» «Молода. Але не першої молодостi». Батько мене дивує, тепер вiн демонструє невластиве йому хамство. Непритаманний йому темперамент вiн уже продемонстрував. «Вона прив'язується до мене, а менi це нi до чого». «Вона – молода, i ти до нестями закоханий». «Я не закоханий, тим бiльше до нестями». Батько пирхає. Мене не обдуриш. «Авжеж, що ти не закоханий, тому ти кричиш на неї у слухавку, погрожуєш, не хочеш рвати стосункiв, не витримаєш, якщо вона кине тебе. Скажеш, що нi? Будь чесним. Не зi мною, сам iз собою. Будь чесним».

«Я говорив не з нею. Я тобi казав це. Не з нею. Ти все чув? Я маю на увазi, всю розмову?» «Я чув доволi. Досить, аби зрозумiти, що ти розмовляв iз близькою тобi жiнкою. Iз коханкою. Їй щось

не подобалося, тобi щось не подобалося. Милi посваряться, потiм помиряться, так?» «Не так». А тепер батько демонструє впертiсть.

Добре, залишаємо його в спокої, чи нi? «А з ким ти говорив?», -

мiй голос випереджає мої думки, долає мої сумнiви.

Ми поспiшаємо говорити. Завжди. Усi ми. От зараз батько вiдмовляється

зi мною розмовляти. «Я говорив не з нею. Я говорив не з

жiнкою. Я й так сказав забагато. Менi здалося, що я можу подiлитися

з тобою деякими речами, менi б не хотiлося помилитися в тобi, синку.

I ще одне. Тобi не потрiбно знати бiльше, просто повiр менi».

Вiн зiтхає, я помiчаю, що бiля його очей кольору джинсiв варенок та на лобi кривлять пики зморшки. Вiн утомився через цей допит. «Скандинавський тип, трохи кволий».

«Она хоть бывшая, но подданная русская, она такая же москвичка, как была», – довiрливо проспiвав Олєг Мiтяєв. Боже мiй, навiть тодi, коли нiчого менi не нагадувало про неї, коли я переймався долею iншої людини, коли на мене чекали вiдкриття, подарованi власним батьком. Одна випадкова фраза, пiсенний рядок, знову зворохоблював мої почуття. «Ти можеш це вимкнути?», – спитав я в батька. «Можу. Але менi здається, що кожен чує те, що сподiвається почути. Нi?» Я нiколи не говорив iз батьком про Алiсу, навiть мимохiдь, вiн її не знав. Вiн знав про iснування дiвчини, котра вдерлася в моє життя, але це його мало бентежило. Вiн був людиною, яка захоплюється та цiкавиться багато чим, насамперед, пов'язаним iз творчiстю, iз самого початку йому не була цiкавою дiвчина, в яку закохався його старший син. Батько вважав, що таких дiвчат у мене та Андрiя буде безлiч. У кiлькостi вiн не помилився, вiн схибив в аналiзi моїх почуттiв.

«А що б ти сказав, коли б я зараз почав вантажити тебе iсторiєю моїх почуттiв до Алiси?» «То її звуть Алiсою? Можна ж звати її Лiса. Смiшно». «Що смiшно?» «Нiчого, це менi – смiшно. Тобi смiшно не буде». «Подiлися, може, й менi буде смiшно, звiдки така впевненiсть, що менi не буде смiшно? Менi здавалося, що почуття гумору в нас схоже». «Не заводься. Краще не треба. Знаєш, я трохи втомився, довiв ти свого старого батька». «Бачиш, ти мене також не заспокоїв». I мiй батько хоче чути про себе, а не про iнших. Людськi пихатi створiння, закоханi у власне життя. Де ви, люди, що вмiють слухати? Агов, де ви? Люди, що створенi вислуховувати героїв? Я вас не бачу. Такi вже ви непомiтнi. Мене змушують мати мужнiй та сильний вигляд, переконливий, переможний, чоловiчий, тiльки тому, що нiкому не цiкаво спостерiгати мої слабкостi.

«То тобi з нею весело, – констатую я. – Тобто не сумно. До речi, де ти її надибав, не скажеш? Менi цiкаво, де зараз можна надибати такого веселого екземпляру. Зрозумiй мене правильно, я теж хочу скуштувати щастя, твiй син – одинак, не забув? Йому так само, як тобi, а може, й бiльше, потрiбна молода незакомплексована хвойда, такi собi лiки вiд нудьгування». Батько демонстративно зачиняє дверi, але наражається на перешкоду. Це -

мiй черевик. Модний, блискучий, австрiйський. «Зараз пошкоджу», – попереджає батько черевика, саме черевика, а на мене, бо на мене

вiн не дивиться. Ланс – однодумець батька. Вiн не вийшов мене

проводжати. I це пiсля того, як я дозволив йому заслинити мої

вишуканi iталiйськi штани. Я йому це запам'ятаю. Поводиться

як останнiй кiт.

«Ми запiзнались у пивницi». Про iсторiю знайомства батько

наважився розповiсти не черевикам, а менi. Може, подумав, що мої

черевики – нiмецькомовнi й не дотумкають. «Це теж було смiшно.

Вона сама до мене пiдiйшла. Я пив наодинцi коньяк, прокручував у головi варiанти трактування ролi. Розглядав спортивну мозаїку на стiнах. А тут вона. Скрутила таку мармизу, ти би бачив. Вона на мене довго дивилася, а потiм пiдiйшла. Схилилася надi мною, витягла звiдкись муху i сказала: «Ви не проти, якщо я втоплю її у вашому коньяку? Це її остання воля, бiдолашки. Її звуть Жужу, вона iз Францiї. З пiвдня Францiї. Це її заповiт. Вона невилiковно хвора». I вона поклала муху в мого келиха, ще й притопила її пальцями». Я сказав, що треба бути ненормальною людиною, щоб такого утнути. «А менi стало весело. Тож я спитав її: чи можна познайомитися з вами? Вона вiдповiла: «Авжеж. Теодозiй.» «Дуже приємно». «Але ви мене можете звати Телiсфором… Тобi хiба не смiшно? Бачу – нi». Сподiваюся, що вона не вб'є батька якось вночi. Бо їй раптово стане нудно. Очевидне куку, як на мене.

«Тату?» «Чого?» «Я тебе нiчим не образив?» «Нi, синку. Це я перевищив лiмiти вантажу. Вибач, старий». «Перевищив? То наша авiакомпанiя скачає з вас величезнi штрафи, не турбуйтеся, ми не залишимо це поза нашою пильною увагою, сер». Батько простягає менi руку, я потискаю її. Хай би хто вона була, однаково не заслуговує на те, щоб такий чоловiк, як мiй батько, вважав її цiкавою, зраджував заради неї дружину та просив вибачення в егоїстичних синiв. Ще й не гарненька, ще й не першої молодостi, ще й цiлковито ненормальна, ще й на iм'я, Боже мiй, як воно? Телiсфор. У наш час мати таке iм'я – Господня кара. Їй лiкуватися треба, а не солiдних чоловiкiв по барах чiпляти. «Телефонуй, гаразд?», – умовляє батько. «Та ти втомишся здiймати слухавку, старий», – запевняю його я. Але, як ведеться, спливло багато часу доти, доки в його хатi пискнув мiй дзвiнок. «Людi – блєдi». Отож бо й воно.

XV

«Алiса працює». Каже менi моя вiзитiвка. Така солiдна панi в бiлiй сукнi та золотих босонiжках. Такi – завжди правi. Ще вона повiдомляє, де саме працює Алiса, ким саме працює Алiса, за якою адресою вона працює i як їй можна при нагодi зателефонувати, надiслати факс або електронне повiдомлення. Алiса працює вже третiй тиждень. Уранцi вона ледь встає, а вночi не може заснути. А ще вона, тобто я, почала говорити про себе у третiй особi. Позаяк робота прес-агента дуже шкiдлива для Алiсиного здоров'я. До того ж Алiса забагато п'є. Учора додому її донесли стороннi хлопчики, котрi несли її, як спиляне дерево та мацали її цицьки. На здоров'я, назагал. Пальцям треба на чомусь тренуватися. Я ж нiчого не вiдчувала.

Звiдки, питається, цi стороннi хлопчики взялися? Їм мене передав один мiй колега. Не витримав, iмовiрно, моєї сп'янiлої ваги, сердега. Кволько нещасне. Хоч скiльки криви зарозумiлого писка, а качатися не завадить. Зле було в iншому, зле було в тiм, що Алiса вiдмовлялася назвати йому свою адресу. Нi, вона повiдомила район, поверх та квартиру, про це вiн i сам знав, але чомусь не хотiла казати, за якою адресою знаходиться ця квартира. Колега трусив Алiсу i навiть схопив її за носа та добряче крутнув, але вона вперто мовчала. «Убив би, сука». Я мовчала, наче Зоя Космодємянская. «Вiшайте, всiх не перевiшаєте». Тодi вiн узяв таксi, назвав приблизну адресу. Вiдтак поклав Алiсу на суху запилюжену землю. «Навiщо пiсля ризького бальзаму, горiлки з перцем, пива знову пити горiлку без перцю? Що в цьому рядковi було зайвим?» «Орленок, орленок, взлети выше солнца и землю с высот огляди!»

Тим часом колега знайшов хлопцiв, яким не вистачало на горiлку, та попросив донести Алiсу додому. Адресу, де стоїть її дiм, вiн знав приблизно. Квартиру – точно, поверх – точно, а от дiм – нi. Багато схожих будинкiв у цьому районi. Але хлопцям дуже кортiло горiлки, i вони подумали, що Алiсi байдуже, куди вони зрештою її вкинуть. Вони мали рацiю. Алiсi було настiльки пофiг, наскiльки може бути пофiг такiй п'янючiй бабi, як вона. «При пiхвi та при роботi, зрозумiло?» Б-б-е-е-е-е. Своєю байдужiстю вона провокувала їх, тому вони подумали, що коли нема горiлки, треба користувати з того, що є. От, наприклад, iз цих цицьок. Чомусь насамперед їх цiкавили її цицьки. Алiса не дуже часто ними пишалася. Можна сказати, не перса то були, а натяк на перса, але їм вистачало й натяку. «Ану, кажи адресу», – гримали пiдлiтки, вiдриваючись вiд процесу зминання цицьок. «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз». «Як ти гадаєш, вiн iз нею зустрiчається?» «А дiдько його зна. Не знаю, з такою зустрiчатися, це – повний торбець».

Слiд вiддати пiдлiткам належне. Вони не зґвалтували Алiси,

а старанно вiдробляли червонець. Пропонували Алiсу сплячим мешканцям квартир типових будинкiв. «Може, її пiдкинути, як те немовля в колисцi, пам'ятаєш, у французькiй стрiчцi?» Нiхто її не хотiв брати, хоча дверi попри всi застороги вiдкривали. Нарештi вони знайшли квартиру, якої їм нiхто не вiдчиняв, i один кмiтливий хлопчик, або просто бiльше за всiх спраглий горiлки, бо цицьки Алiсинi йому набридли (вiн припинив їх вiдчувати) полiз у її сумку, отримавши за це кiстлявою Алiсиною рукою по карку, та вiдчинив дверi. Вони поклали Алiсу на пiдлогу i втекли. «А вот эта улица, а вот этот дом, а вот эта девушка, что я… что я…». Зрештою дивно, що це виявилося саме моїм помешканням. Я поринула в сон. А слiд пам'ятати, що «сон алкоголiка короткий i неспокiйний».

Саме тому Алiса схопилася дуже рано. А ще ранiше вона впустила у свiй мозок деякi думки. Я помiтила, що припинила телефонувати людям. Я нiкому не дзвоню. Нi тим, кого вважала за друзiв, нi тим, кого тримала за ворогiв. Я не телефоную мамi, не телефоную батьковi, друзям дитинства, коханцям, яких залишила, як моряк хвойд по всiх портах, я не телефоную колегам. Нiкому. А коли дзвонять менi, то я поводжуся, начебто все це – природна рiч. Це менi мають телефонувати, а не я. Чого це я мушу комусь телефонувати? А ще я задумалася, що приємнi речi одне одному люди говорять переважно святкуючи днi народження. Я вирiшила, що це несправедливо. У моєму мозку переливалося спиртне, я витягла нотатника i почала роздивлятися телефони, напружувати мозок не було нiякої змоги, пошуку гiдної кандидатури для мого дзвiнка не було. Алексовi не пощастило, його записано було першим на лiтеру «А». До того ж, я чомусь вирiшила, що вiн неодмiнно має менi зрадiти.

Алекс, певна рiч спав. Пусте створiння. Нi, вiн не поет. Хто спить такої ночi? Поети точно не сплять. Але слухавку вiн усе ж узяв, уже не пригадаю на якому гудковi. «Чєєєєго?», – спитав Алекс. «Алексе, ти – чудовий. Ти знаєш, який ти чудовий, друже? Ти – сексапiльний, ти – розумний, ти – тонка натура, котра вiрить i довiряє людям. Котра закохана в це паскудне людство! Ти – неперевершений, ти – загадкова планета, що миготить у темрявi. Ти знаєш, як мiцно я тебе люблю, Алексе, i що ти для мене означаєш?» «I який це поц телефонує? Ти на годинника дивишся, мурло?», – вiдiзвався «тонка натура» Алекс. Йому навiть не позiхалося, як слiд. «Сука ти, Алексе, не цiнуєш простих людських почуттiв», – сказала я натомiсть. «Алiсо? О, то це ж Алiса, так? Слухай, звiдки ти? Тобi лiкуватися потрiбно, до речi, тобi не втомилися про це говорити?» Я сказала, що залюбки побiгла б до лiкаря, але ще рано, лiкувально-профiлактичнi кабiнети замкнено.

Алекс спитав, чи я не перебрала, чи, може, не дiйшла додому? Я чесно зiзналася, що напилася, i додому мене доволокли стороннi хлопцi. «А. Зрозумiло». Алексовi майже завжди все було зрозумiло. «Слухай, ти що, менi зовсiм не радий? Тобi часто телефонують уночi, аби розповiсти, який ти чудовий? Можу вiддати останнього зуба, що це сталося з тобою вперше. Ти що, навiть не подякуєш менi на доброму словi, виродку?», – правила я задля пiдтримки нашої чудової розмови. «Дякую, аж пiдскакую, заразо. Я тобi цього не подарую i доконче вiдплачу тим самим», – ввiчливо вiдповiв Алекс. «Ложкой снег мешая, ночь идет большая, что же ты, глупышка, не спишь? Спят твои соседи, белые медведи, спи и ты скорей, малыш», – вирiшила заспiвати я йому наостанок колискової пiсеньки. «Я тебе вб'ю», – пообiцяв невдячний баламут Алекс.

Пiсля розмови з Алексом я вирiшила не засинати, все одно ще трохи – i час збиратися на роботу. Але я помилилася. Прорахувалася. Перебуваючи за кордоном, я забула улюбленi забавки нашого чиновництва, а саме – традицiйнi перенесення святкових днiв. Напевне, улюбленою грою дитинства чиновникiв була п'ятнадцятка. Пам'ятаєте таку? Треба пересувати числа. Щоби там щось збiглося. У них, мабуть, нiчого не збiгалося, i це їх утiшало. Iноземцi верещали вiд таких перенесень, вони казилися. Тут працюємо, а тут – не працюємо. Тут працюємо в суботу за якусь середу, аж потiм гульк – цiлий тиждень гуляємо. «Чому ви день працюєте, а тиждень гуляєте?», – питали спантеличенi iноземцi. «Тому що перенесли свята», – вiдповiдали їм у наших посольствах. Саме через перенесення я переполошила наших охоронцiв, котрi повiдомили мене, що нiкого не впускатимуть. «Ти б краще поспала», – сказав один iз них, найтурботливiший, сонний i злий.

«Ти б краще випила пива, Алiсо», – сказав менi мiй внутрiшнiй голос, якому кортiло посмоктати хмiльного. Я повагалася дещицю, розмiрковуючи, хто менi ближчий: охоронець Валерик, що порадив менi проспатися, чи мiй внутрiшнiй голос, якому кортiло попиячити вранцi. Вирiшила, що мiй внутрiшнiй голос значно бiльше мене знає. I пiшла до бару. Менi остогидла ця пивниця. Але її розташовано поруч моєї роботи. Це її перевага. Правда, є ще одна. Тут не грає радiо «Шансон», але на тишу марно сподiватися, натомiсть тут шпарить телевiзiйний канал «Євроспорт». Я замовила пива. Два кухлi вiдразу, щоб не заганяти сонного офiцiанта. Вiн дивиться на мене з повним розумiнням мого стану. Якiсь невiдомi менi тенiснi дiвчатка в бiлих спiдничках старанно гасають кортом. Нi, спостерiгати за ними менi не варто, бо може знудити, вони такi рухливi. Я вирiшила випити за їхню перемогу, може, це їх зупинить?

У барi було мало народу. В нас немає культури ранкових снiданкiв, такої, яку сповiдують, примiром, канадцi. Вони просинаються, вiдчиняють вiкна, йдуть пробiгтися, повертаються, хутенько пiд душ, i – мерщiй до кав'ярнi, замовляти один iз багатьох рiзновидiв омлету чудового ранку вихiдного дня. Вони виходять цiлими родинами. Гомонять. Читають величезнi газети. Розглядають людей. Рогалики з висiвками, кава

у величезних картонних склянках, омлети з грибами, омлети з кропом, омлети з анчоусами, мед, джем, бекон. Про що ви кажете? Якi снiданки вранцi у вихiдний? Ми ж не божевiльнi канадцi. Нашi сплять довше, жiнки встають ранiше, щоб зробити святковий олiв'є (чи, як пишуть у генделиках, «салат росiйський»), насмажити картоплi на салi та пiдсмажити курячих стегон. I посеред столу чекає на вирiшення своєї долi пляшка горiлки. «Мир, труд, май».

I тут я згадала. Я згадала, що саме сьогоднi в мене ювiлей. Так, двадцять рокiв тому, саме такого святкового й теплого дня, похмiльного дня, на природi це й вiдбулося. Як його звали? Здається – Михась. «Чтоб сразу и больно», – як спiває Єва Польна. Хоча я б не божилася, бо не пам'ятаю точно. Отже, сьогоднi – двадцять рокiв мого статевого життя. Боже ж мiй, яка кругла дата. Комусь просто двадцять рокiв, а в мене вже стiльки статевому життю. I в цьому полягає суттєва рiзниця. Що вони, двадцятирiчнi, порiвняно зi мною? Що я, з двадцятирiчним досвiдом, порiвняно з ними? «Горiлки, любий», – весело звернулася я до офiцiанта. Жити вiдразу стало легше. I тут я побачила його.

Важко пояснити, чому спотикається серце. Чому воно спотикається

саме тодi, коли ти помiчаєш нiчим не примiтну людину? I чому

ти взагалi помiчаєш цю людину, бо спiткнулося серце, чи серце

спотикається пiзнiше? Ти бачиш людину, й воно спотикається.

Воно спотикається, i саме цi спотикання, чекання на такi спотикання, зберiгають нашi життя, утримують нас вiд останнього вiдчайдушного кроку, правда? Вiн сидiв i грiв коньяк. Смiшно, його руки були човником, двi долонi, в човнику долонь грiв боки келиха з коньяком. На мене вiн не звертав уваги. Розглядав картинки зi спортивними сюжетами. Такими картинками було прикрашено бар. Вiн розглядав хлопця, що стрибав через бар'єр; дiвчинку, яка пливла кролем; ще одного хлопця, що крутив педалi велосипеда. Цi картинки для нього були цiкавiшими за трансляцiю європейського футбольного турнiру, вже не кажучи про мене. Мене для нього тут не було.

Цiкаво торкатися очима того, хто цього не помiчає або не хоче помiчати. Обмацувати, вивчати, домислювати. У нього блакитнi очi. Банальнi блакитнi очi, як незахмарене небо над головою, саме такий колiр буває в морозного неба погiдної зимової днини. Неба, яке наче заслiплює зимове сонце. Чистий чистий блакитний колiр, без домiшок. Сиве густе волосся та молодi блакитнi очi. Надуманий синiй птах, яких не iснує, якi пурхають лише в дiвчачих мрiях. Я не дихала. Я дивилася на нього, затамовуючи подих, як на бабку в дитинствi, на бабку, що присiла вiдпочити на рiчкову синь. Вона не ворушить крильцями, в яких тремтить й переливається срiбними барвами повiтря; а я не ворушу носом, аби не налякати її, щоб вона не полетiла геть. Знаєте, як iнколи жiнка зупиняється на одному варiантi спiдницi з тисяч пропонованих? Вона розумiє, що це – її. Я вiдразу збагнула, що вiн – мiй. Вiн мiг бути чиїм завгодно, та для мене вiн був моїм. Я нiколи не припускала, що зi мною може статися така пригода. Побачити – i все. Я не могла нi про що думати, крiм нього.

Час плинув, i я завважила, що вiн вiдчув мою пильнiсть. Я невiдривно

на нього дивилася, не помiтити було б важкувато. Але його це не обходило.

Муху я впiймала на власнiй таранi, яку менi люб'язно подали до пива.

Вгодовану зелену муху. Смарагдову та блискучу. Вона блищала навiть тодi, коли я луснула по нiй i ввiгнала у стан запаморочення. Чудова, блискуча та мертва (мертвiшої не бува) муха, яка могла би стати гордiстю дивакуватого колекцiонера мух. Вiн трохи здивувався, коли побачив перед своїм обличчям моє. Я схилилася до нього i скривила пику. Кривлятися я навчена, я фахiвець у кривляннi. Йому стало смiшно, вiн чекав, на що я здатна, що я робитиму далi?

I тодi я врочисто втопила муху в його коньяку. Я вважаю, що це був

розкiшний похорон для мухи. Шляхетне поховання. Я можу твердити,

що мене навряд чи поховають у коньяку, стовiдсотково не поховають,

ет. «Я можу з вами познайомитися?», – спитав вiн

одразу, коли я витягла свої пальцi з його келиха. Я назвалася йому Теодозiєм. Вiн вiдповiв, що йому «дуже приємно». Тодi я сказала, що коли так, то вiн може звертатися до мене, як до Телiсфора, бо Телiсфор – це для близьких приятелiв. Вiн голосно зареготав й пiдкликав офiцiанта, щоб розрахуватися за нас. «Порахуйте нам, будь ласка», – сказав вiн. Вiн перший промовив оце «нам», i я подумала, що це – добрий знак для мене.

У нього було затишно. Я вiдчула знайомий, наче з дитинства, запах: кава з корицею або кориця з кавою? Звiдки я знаю цей запах? Нiяк не могла пригадати. Вiн мав бiлого собаку. «I що це за порода?», – поцiкавилася я. Я не була прихильницею собак. Вiн здивувався, що

я на такому не розумiюся. «Це – лабрадор, чудовий i розумний пес». Так, вiн був чудовий, бо вiн був його. Ми довго балакали, потiм уклалися до лiжка. Вiдверто кажучи, в мене нiколи не було такого незграбного, неуважного, невмiлого коханця, хоча, з iншого боку, нiхто з моїх коханцiв нiколи з таким запалом не пестив моєї дупки. Тодi я не аналiзувала його, я аналiзувала його дiї згодом. А тодi я тихо стогнала в його сильних руках, пiд його сильним тiлом.

«Йому би було цiлком задосить одного мого анусу», – подумала я, коли вiн пiшов заварювати каву. «Менi здається, що ти мене не хочеш», – сказала я йому потiм. «Але ж ти хочеш мене, чи не так?» Це було бiльше, нiж проста вiдповiдь. Якби менi сказав таке хтось iнший, що б я зробила? Надавала би ляпасiв, i тiльки мене й бачили. А тодi, пiсля його слiв, я вiдчувала себе щасливою. Вiн пахне кавою з корицею, спочатку терпкий, нав'язливий та солодкуватий, аж потiм легкий i гiркуватий запах. Хотiлося звитися кiшкою в його лiжку i заснути бiля нього назавжди. Заснути не судилося. Вiн наполягав на тому, щоб я йшла ночувати до себе.