Текст книги "Кавовий присмак кориці."

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

XII

Сьогоднi я збираюся на побачення. Давно я не бавив себе побаченнями. А тим паче, нiкого в себе не оселяв. Цiєї, правда, я також оселяти тут не волiю, хоча, вона, певне, зрадiла б. А хто б не зрадiв? Пожити в окремiй хатi в середмiстi? Та ще й iз гарним неодруженим чоловiком? Але я такого не пропонуватиму. Iду на побачення з власною ученицею, не хвилюйтеся, вона – повнолiтня. Повненька та повнолiтня. Я нервуюся, тому постiйно хочу до вбиральнi. А нервуюся я ще й тому, що давно не кохався. Iснує закономiрнiсть: немає побачень – немає сексу. Є побачення – може бути секс. А от якщо є секс – до бiса тупi побачення.

Можна би було уникнути цього побачення, але я сказав сам собi: «Лесю, скiльки можна грати роль страуса?» I хоча вiдповiв сам собi: «Та скiльки завгодно», – пересилив свої боягузтво та iнертнiсть i призначив їй побачення. Проте до вечора ще треба було дожити. Я розумiю, що мав би чимось зайнятися. Та менi нiчого робити. Хата прибрана, всi речi лежать на своїх мiсцях. Я дуже охайний. Куховарити ненавиджу, може, тому я мало їм.

Я знаю, чому вирiшив iз нею зустрiтися. Саме тому, аби родичi та друзi мали щодо мене спокiй, начебто в мене все гаразд. «У нього все гаразд», – подумають вони, коли побачать нiжну та юну Iлону. Я її називаю Iла з наголосом на лiтеру «а». Вона – обдарована, але не талановита. Так, у неї є здiбностi, але великою пiанiсткою вона нiколи не стане. Я утримуюся так суворо обмальовувати її майбутнє. Хай думає, що буде знаменитою пiанiсткою, це не шкiдливо. Я їй до вподоби, хоча, можливо, це звичайна природна захопленiсть учителем, що притаманно обдарованим ученицям. Їм починаєш вiддавати бiльше уваги, i вони вiдразу думають, що зацiкавили тебе не тiльки як учнi, котрим щось дано, а й як привабливi жiнки.

Iлонi 20, вона з маленького мiстечка пiд Чернiговом. У неї чудовi ямочки на щiчках, вона знає про це, тож часто всмiхається, взагалi любить iз чогось смiятися. Iлонi засмiятися, як дурневi з гори скотитися. Легка вона на смiх. Вона мала на зрiст i кароока. Її хочеться захищати, ба, захищати нема вiд кого. В неї виразнi стегна, помiтнi груди, ще й якi помiтнi, взагалi її годi сплутати з хлопцем. У неї iмiдж хатньої дитини. Вона показувала менi рушники, якi сама вишивала. Одного – подарувала на День учителя (треба би було його знайти, куди я його закинув? та кудись художньо кинути, може, вона зайде до мене випити кави, цим рушником я наче скажу їй – твої подарунки шанованi в цьому домi).

Я вмикаю телевiзора. Це ж треба! В телевiзорi бачу власного батька. Батько сидить у хиткому крiслi й розповiдає про тенденцiї сучасного театрального мистецтва. Батько схожий на вiльного митця. У нього виразнi очi та молоде обличчя. Я спускаюся на ковдру, яку привiз iз ПАР, грубезного плетива, масажер для сiдниць, i дивлюся на батька. Вiн розповiдає про важливiсть сценiчних рухiв, я на цьому взагалi не тямлю. Я думаю про те, що вже давно не спiлкувався з батьком, а коли востаннє я бачив маму? Давненько. Андрiя час вiд часу зустрiчаю, бо маємо спiльних друзiв. Iнодi вiн телефонує, коли йому бiльше нема з ким подiлитися свiжою плiткою. Батько каже: «Менi також надзвичайно приємно було спiлкуватися з вами, люба Тамаро, приємно бачити людину, що в наш час придiляє увагу театровi». Батько цiлує Тамарi руку. Вiн схожий на Дорiана Грея. Хоча Дорiан Грей, коли б i цiлував комусь руку, то винятково собi самому. Те, що я побачив батька, спонукало мене зателефонувати Мiтi. Менi стало цiкаво, чи отримав вiн мою музику, що з нею зробив i що там iз його образом Овода.

«Доброго дня», – розпочав я. «О, це ти, нарештi,

ти знаєш, я встиг побачити, це чудово, i…» «Я гадаю, що ви мене з кимось сплутали. Це – композитор». «А-а-а-а. Добрий день. Так, у мене є один знайомий. Його голос трохи схожий на ваш. Тобто – твiй, ми ж на «ти». Вибач, забув подякувати тобi за музику». «Нема за що. Те, що потрiбно?» «Знаєш, не дуже». Сказав i замовчав. Гарно нiвроку. «А що не так?» «Якщо просто сказати, то все не так. Я не так бачив, музика – хороша, але я не так бачив». А менi здавалося, що я добре його розумiв. «А чого їй бракує, по-твоєму?» «Нiжностi, пристрастi, кохання. Вона занадто груба». «Така, як вiйськовi маршi, ти хочеш сказати?» Вiн кидає слухавку. Наволоч. Дарма, не важко натиснути кнопку повтору номера. «Щось роз'єдналося», – кажу. «Нi, я кинув рурку, вибач, до мене прийшли». Мурло. Я маю на увазi себе, якого бiса я телефонував? Мала рацiю, тисячу разiв мала рацiю стара й мудра Шапокляк: «Хорошими делами прославиться нельзя». Навiть не варто намагатися.

Тепер хтось дзенькає менi в дверi. «Хто?», – волаю iз зали, позаяк не дуже менi кортить вiдчиняти. Я сиджу на килимi у вовняних шкарпетках, замотаний у вовняний плед. Сиджу собi й мерзну. Це – Алекс, чорти його забирай. «Я телефонував, а в тебе весь час було зайнято». «Знаєш, я не в гуморi», – попереджаю я Алекса. «А ти хiба в ньому колись буваєш?» Якщо такi приємнi розмови припали на день, можу собi уявити, на яке страхiття перетвориться моє вечiрнє побачення. «Слухай, кажи лишень, чого треба, бо менi невдовзi йти». «Куди?», – цiкавиться Алекс. «На побачення», – гордо кажу я. «Може, бодай чаю?» «Гаразд», – скрегочу зубами. Буде тобi чай. Ставлю чайника. Алекс каже, що я йому снився. Ну, звiсно, знову неперевершений Алекс i його муштрованi сни. Уперше на аренi. Кваптеся побачити. «I що, тобi наснилося, що хтось менi викопав яму, нарештi?» «Примiтивно якось мiркуєш». Алекс мене звинувачує у примiтивностi, та що вiн собi думає?

«Менi снилося, що на тебе насувається потяг». «Яким напрямом вiн їде?» «Не смiшно». Алексовi, бач, не смiшно, його сни – не причина для смiху. То вже в жодному разi. «Вiн розчавив тобi лiвий бiк, повнiстю, а ми до тебе прийшли в лiкарню. Всi плакали». «I ти?», – питаю я i прямую на свист чайника. Чайник аж заходиться у свистi. «Та йду, йду, тихiше», – заспокоюю я його. Чайника менi подарувала Галя на якусь рiчницю – або нашого знайомства, або нашого першого сексу, або першого разу, коли вона побачила мою маму, або першого разу, коли в нас був анальний секс. Галя все пам'ятала.

«I я», – каже Алекс. «Що i ти?», – перепитую я. Я сконцентрований, бо несу чашки, чай, заварник, молоко для Алекса (вiн не вживає чаю без молока) та дитяче печиво у виглядi звiряток-монстрiв (бачили б ви, яке в цих пекарiв вийшло собача…). «Плакав. А ти – садист». «Чому?», – цiкавлюся, необережно сiпаюсь, молоко весело ллється на ковдру. Алекс каже, що всi нормальнi люди користуються електричними чайниками, а я ставлю чайника на газову плиту i «зумисне чекаю, аж поки вiн починає вiдчайдушно верещати». «Алексе, тобi треба до психоаналiтика, а чайника менi подарувала Галя. Вона економила на електрицi». «Менi, може, й треба. А ти – фашист. I не треба все валити на Галю». «Шi iз лакi, шi iз е стар, бат шi крайс, крайс, крайс…», – спiває пишнотiла Бритнi Спiрс. Фашист, себто я, пiдспiвує. Алекс вiдмовляється пити чай. Ще б пак, iз рук фашиста. До того ж молока бiльше немає, а з ковдри вичавлювати вiн не буде. «Па-па, я зателефоную», – каже вiн. «Позвони мне, позвони, позвони мне ради Бога», – наспiвую я. В мене спiвучий настрiй.

За пiвгодини менi телефонує Андрiй. «Iз ким у тебе побачення?», – питає Андрiй, i я розумiю, що вiн балакав iз Алексом. «Як

там Алекс, ти порадив йому психоаналiтика?» «Якого психоаналiтика?

Не верзи казна-чого. То що то за одна?» «Її звуть

Iлоною. Гарне iм'я, й сама вона незла. Я вчу її музики».

«То тепер це так називається?» Я кажу, що це так називалося

завжди. «Ти знаєш, що менi розчавило лiвого бока потягом?»

«Атож. Усi ми плакали. Не треба змiнювати теми. А вона, Iлона

ця, має прописку?» Андрiй уважає за особисту заслугу те,

що взяв за дружину киянку. Женя мала прописку, до того ж -

у центрi. Дiдусь Женi про це потурбувався, вiн – вiдзначений

геройськими медалями вiйськовий хiрург. На їхньому будинку

висить вiдповiдна табличка. Уявляю собi, як крутить Андрiя через те,

що в нашого дiдуся не було нiякої таблички. Занадто рано дiдусь

помер, багато чого не встиг. Iз мене так i пре сарказм, але ж це мiй

рiдний брат. «У неї є прописка», – натомiсть

кажу я. «О, нарештi ти порозумнiшав». Ага, голос в Андрiя

трiшки засмучений, воно ж приємнiше, братику, коли я чиню якiсь

дурницi. «Але чернiгiвська, або навiть бiлячернiгiвська», -

кажу навздогiн. «Слухай, ну чому тебе не вчить життя?» А голос

пожвавiшав. «Ти збираєшся одружуватися?» Я кажу,

що не маю намiру одружуватися, принаймнi з Iлоною. «А на бiса

вона тобi?» «А просто так». Андрiй кидає слухавку.

Зараз зателефонує мамi, лiпше вже до «дроту» цього дня не пiдходити.

Я принiс їй три гвоздики. Вирiшив, що не пеститиму її.

«Ой, яка краса», – каже Iлона i плеще в долонi. «Подобається?», – питаю я. Сам терпiти не можу гвоздик, та ще й яких – червоних.

«Так!» Схоже, що щира. Може, вона справдi любить гвоздики,

я ж їх не схвалюю, бо щоосенi та щовесни, всi 10 рокiв мого школярства,

ми купували гвоздики як пожертви для бiлонезайманого погруддя Лєнiна

та вручали їх погруддю в урочистiй обстановцi. З кожного здирали

30 копiйок, i виходив дуже непоганий букет для ватажка пролетарiату.

«Красная гвоздика – спутница тревог». О Боже ж, Боже

ж. Одначе поколiння Iли – зневiрене поколiння, вони нiчого не

носили Лєнiновi (гай гай), якщо вони комусь щось носили, то пакуночки

вчителям за гарнi оцiнки.

«Куди пiдемо?» – питає мене радiсна Iла. Вона висне

на моєму рукавi. До речi, це – дорога куртка з витонченої

замшi, а воно, це дешеве дiвчисько, взяло й повисло на дорогому замшевому

рукавi. «Ти коли небудь мала секс у машинi?» Цiкаво, в кого

вона гратиме, чи в невинне дiвчисько, чи в досвiдчену жiнку. «Що,

«тiпа вродє» так одразу? – тим часом питає Iлона. -

Без ресторану, кiна на крайняк?» «Так, а чого зволiкати?»

Я ж – на кшталт того, що – цинiк. А вона, схоже, взагалi не грає. «Крайняк» – чудове слово для студентки консерваторiї. «Я хочу їсти». «Їсти треба ще заслужити». Коли б зараз мене бачив Алекс, то остаточно впевнився би, що я – фашист, що в мене переселився Гебельс. «Ну добре, – Iлона вперла руки в крутi боки. – Якщо я тобi вiдсмокчу, то

ти даси менi попоїсти?» Пхе, це вже занадто. «Iз ковтанням

чи нi?», – питаю я. «Яка ти «тiпа» наволоч,

як я «вродє» бачу. Я нiчого не ковтатиму». «Це

ти даремно. Сперма – дуже поживна, заморила б черв'ячка».

«Iди ти».

I вона пiшла, вихляються її сiдницi пiд шкiряною спiдницею.

Менi здається, що на її задок смiливо стане жбан. Ще й мiсце залишиться. Секс мiг бути приємним. Секс мiг бути чудовим. Секс взагалi мiг бути. Чому я такий iдiот, хтось знає? Певно, що принаймнi одна людина – точно знає, i ця людина?… Правильно, дiти, ця людина – Алекс. Вона – молодець, назагал, пiслала свого викладача. А ще ж iспити, навчання, натужнi зустрiчi в музичному класi та на композицiї. Я схаменувся. «На нашi робочi стосунки це нiяк не вплине, не хвилюйся». Це я кричу її надiйнiй спинi. «Iди ти», – ще раз каже вона. Вона обертається. На очах – жодної сльози. I така злiсть. «Стiй, Iло! Та ходiмо вже разом, я тебе нагодую». I вже я висну на рукавi її дешевої турецької шкiряної куртки. «Не псуй, – буркоче вона. – Не псуй шкiри, вона не копiйок коштує». Так я й послухав.

«Токай». 200 грамiв одразу. Двi котлети по-київськи. Розповiдь про родину. Весняний салат. Салат iз крабiв. Її перше кохання. Звичайно ж, вона думала: це на все життя (не можна говорити дiвчинi, з котрою хочеш переспати, що тебе не цiкавить її перше кохання, якщо вона вже почала розповiдати цю нудну iсторiю). Накраяне м'ясо. «Я не люблю риби». Нiмецькi ковбаски. Я, виявляється, їй одразу сподобався. Кухоль пива «Оболонь. Екстра». О, вона навiть одразу мене зажадала. Печiнка трiски. «Ти ж не любиш риби?» «Печiнка – не риба». Тарталетки. Я нагадую їй того хлопця. Котрого? В якого вона була закохана в юнацтвi. Ще – тарталетки. «Хочу бiлого вина». «Бiле вино – до риби, а ти не любиш риби». «У мене є печiнка трiски». «Печiнка – не риба». «Трiска – риба». 200 грамiв «Шардоне». Кава капучино. Їй здається, що вона нiкому так багато про себе не розповiдала. Щасливi всi тi люди, кому не. Пирiг дня. Маковий. Пирiг дня. Iз вишнями. «Спiдниця не лусне?» Пирiг дня. Горiховий. Коктейлик. Марципани. «Куди

тобi ще марципанiв?» «Вони маленькi». Одна думка: «вони – маленькi, а зад – величенький». Вона тепло дивиться на мене, каже, що я викликаю довiру, i вона в мене закохана. Певна рiч, що

«до нестями».

«Може, поговоримо трохи?» «Нащо? «Тiпа», щоб краще пiзнати одне одного?» «Тiпа вродє» того». «Ти про мене багато чого знаєш. Який тип жiнок тобi подобається?» «Такий, як ти». «Не бреши. Я бачила, як ти зустрiчався з якоюсь манекенницею». «То була молода акторка». «Яка рiзниця. Вона була худа. Тобi подобаються старi i стрункi дiвчата». «Менi багато чого подобається. А сплю я майже з усiма». Це я її так заспокоїв. «А взагалi, хочеш схуднути – менше їж». «Менше? Я майже нiчого не їм». Я старанно дивлюся у свою каву еспресо, щоб раптом не гигикнути. Жiнки та їхня вага – досить серйозна тема, де немає мiсця чоловiчому реготовi. Принаймнi, якщо ти цю жiнку не вiд того, щоб затягти у лiжко. Я не вiд того. «Хлопцям подобається мiй зад». В принципi, є на що подивитися. Як той казав: «Вiзьмеш в руки – маєш "вещь"«. Знаний, мабуть, зад, на всю Чернiгiвщину. «Гарний зад», – погоджуюсь

я i щипаю її за литку.

«Ти про щось мрiєш?», – питаю, своєю чергою,

я. «А що – несхоже?» Невмотивована, сказати б, агресiя. Усiм нам потрiбен психоаналiтик. Iлона менi каже, що мрiє стати зiркою, мрiє вийти замiж за заможного чоловiка, народити йому хлопця. «Не хочу накопичувати, хочу витрачати». «Я вмiю бути, це… вдячною». Вона дивиться просто менi у вiчi. «У тебе якiсь мрiї… З одного боку, ти хочеш стати зiркою, так? А з iншого – мати мiцну традицiйну родину, так?» Вона киває, їсть уже не знаю котрий марципан. Сьомий, либонь. «Так дуже рiдко буває», – зауважую я. «Та й я «вродє» не часта», – вiдповiдає. Поки я роздумую над глибиною цiєї заяви, вона замовляє собi «ще пива».

«У тебе нiчого така машина». Я знаю, що в мене вiдмiнна

машина. Моя гордiсть, перлина на колесах. Iла не чекає, поки я

вiдчиню перед нею дверi, вона навiть не чекає, щоб я вимкнув сигналiзацiю. Рве дверцята на себе. «Воно що, зламане? Це твоя машина?»

Очi переляканi. Напевне, подумала, що її вчитель – крадiй

авт. Прегарна репутацiя. «Моя машина, моя». Я виключаю сигналiзацiю, вона сiдає на заднє сидiння. Я згадую скульптурний зад дядька

Василя, дивлячись, як вона вмощується. Заднє сидiння приречене перевозити чужi зади. Вона розглядає свої ноги. «Увiмкни-но свiтло, га?» Я вмикаю. «Iз тебе – панчохи, – серйозно каже володарка знаного заду згодом. – Цi ти порвав». Вона демонструє менi дiрку. Чесна яка.

Моя квартира. Моя постiль. Я прямую до ванної. Вона занурюється в простирадло. В неї м'яке тiло. Вона тягне до мене пухкi ручки, закидає на мене пухку нiжку. Я вiдмовляюся цiлувати їй ноги. «Ти ж не милася». «То й що?» Дитя природи, Iла. Кiнчаючи, вона встигає проспiвати гаму. До-ре-мi-фа-соль-ля-сi-до. До-сi-ля-соль-фа-мi-ре-до. Верхня нота схожа на крик чайки, нижнє до хрипке, як ведмеже ревiння. Її гами переконують мене, що, незважаючи на «тiпа вродє», вона любить музику. Цiкаво, як це подобалося чернiгiвським хлопцям?

XIII

Карина, наприклад, запитувала мене, де я допнула такого екземпляра.

Та майже в електричцi, я познайомилася з ним у таксi. Познайомилася саме я – йому було нiколи, вiн намагався второпати, куди мене везти. Це було складно, зважаючи на те, що я постiйно змiнювала напрями. До батькiв їхати не хотiла, менi нiчого було там робити, до подруг (а скiльки в мене залишалося подруг?) – не могла. Я не зажила собi таких подруг, в яких могла б зупинитися. Колишнi коханцi? Можливо, але всi вони були так давно, що це, можливо, й не було правдою. Була єдина адреса, де мене чекали завжди. Але – нiзащо, я навiть подумки не назвала б адреси Леся.

Я тупо дивилася на берези за вiкном. Вони нагадували менi паризьких дiвчат наркоманок, голi бiлi лiктi з темними плямами вiд заштрикiв. Уразливi несвiжi тiльця. Худi, нiчим не прикритi. Дiвчата-наркоманки були як багатими, так i вбогими. Заможнi ходили гуляти парками, їхнi кредитнi картки в дорогих гаманцях чекали запаморочливих придбань, злиденнi в тих парках робили мiнет за кiлька франкiв, в їхнiх кишенях мешкали дешевi презервативи та клаптики газет iз приватними оголошеннями сексуального змiсту. I в бiдних, i в багатих дiвчат були однаковi очi. I їхнi сльози були однаковими на смак.

Водiй мене не цiкавив, я була в прекраснiй формi. Дiвчата в такiй

формi не цiкавляться водiями, вантажниками, мулярами, прибиральниками, спiваками караоке на Майданi тощо. Звичайний собi водiй. Гладко зачесаний, у протокольному сiрому костюмi. Волосся незрозумiлого кольору, чи то вiн сивий, чи це такий русявий колiр волосся. Вiн повернувся до мене. «А, до речi, дiвчино, вам музика не заважає?» «Нi», – мотнула головою я. Не заважає. Я думаю про те, куди менi податися. Але музика, як i людина, котру щойно згадали, вповзає менi в голову.

«А друг мой Зяма

подумал: она – дама,

а она девочкой залетною была,

она ему сказала, братцы, прямо:

за рублик золотой люби

всю ночь меня,

люби меня».

Вiтчизняний шансон, хай йому. «А знаєте, дiвчино, от усе життя моє в такому планi». «Життя у планi – це не найжахливiше життя, ба, навiть приємне життя, життя без турбот». Вiн мене не розумiє, ще б пак, мабуть, нiколи не був в Амстердамi, i план для нього буває лише п'ятирiчний. «Затор. Можна облаяти отой джип, бачте, дiвчино? Але сенсу нiякого. А ви знаєте, дiвчино, нiмцi щось порахували й повiдомили, що за кермом БМВ (а в нього саме й був БМВ) найчастiше сидять хaмла. У них теж брешуть, розумiєте, дiвчино? От був би в нас гелiкоптер – злетiли б, розумiєте, якi справи, дiвчино». Вiн рiзко зривається з мiсця. Мене аж пiдкинуло. «Можна обережнiше, розумiєте, молодий чоловiче? Ми так можемо в когось врiзатися». «А ви що, смертi, дiвчино, боїтеся? Марно це, дiвчино. От я тричi пережив клiнiчну смерть, дiвчино, i нiчого. Все на краще. До речi, погляд на життя, дiвчино, змiнився, розумiєте?»

Ну от. Повернутися на Батькiвщину й натрапити на ненормального. Боже

мiй, а вiн узагалi має права? «Як це ви потрапили в таку халепу?», – цiкавлюся, хай краще щось розповiдає, нiж думатиму про всiлякi страхiття. «Та просто, дiвчино, просто. Вперше це сталося завдяки моїй дуростi, розумiєте? Вдруге менi зашморг на шию кинули. А втретє, знаєте, дiвчино, втретє мене викинули з

вiкна. З третього, ви розумiєте, дiвчино, поверху». Я трохи помовчала, напевне, через повагу до третього поверху. Вiн так само мовчав. Радiо вiдчуло трагiчнiсть моменту i страждало надривним баритоном: «Я сегодня ночь провел с женщиной любимою, без которой не могу я прожить и дня».

«Триндець який», – нарештi прохопилася я. Менi здалося,

що я це не проголосила, а подумала. «Та нi, дiвчино, знаєте,

це не триндець. Я всi життєвi устрої свої завдяки цьому змiнив. Усi, розумiєте, дiвчино?» «А якi вони у вас були?» Стiльки разiв повторює про змiни пiдвалин, що менi стало цiкаво, якi вони бувають у водiїв таксi, що зазнали трьох клiнiчних смертей. «Я завжди байдужим був, знаєте, дiвчино. Нi в що не влiзав, нiчого зi мною не вiдбувалося, розумiєте, дiвчино? Я не жив навiть, а так, iснував. А тепер, дiвчино, я ж усi барви життя бачу, наче целофанового пакета з морди прибрали». Я замислилася. Нiчого собi – нiкуди не лiз, iснував, не вiдбувалося. Три клiнiчнi смертi. Нiчого з ним не вiдбувалося, ти бач: а з якого дива то зашморг на шию, то з третього поверху вниз головою? За мовчання та бездiю таке буває, але дуже рiдко. Частiше перепадає патякалам рiзним, якраз тим, хто лiзе всюди, куди потрiбно, а частiше – куди лiзти лiпше би було утриматися.

«Угу. А от першого разу, ви казали, «розумiєте, молодий чоловiче», ви в кому потрапили пiсля якоїсь дурницi, так? А як це було, що то була за дурниця, ну якщо вам не важко, скажiть». «Ну, ви розумiєте, дiвчино (так, iронiї вiн не тямить), це було напiдпитку, прошу пробачення, дiвчино. Хотiлося друга втопити, знаєте, дiвчино, дуже кортiло його втопити. Розумiєте, дiвчино, ми не змогли подiлити однiєї жiнки. З чоловiками таке трапляється, дiвчино. От я схотiв його втопити, а натомiсть сам мало не втопився». «Жалкуєте про те, що не втопили?», – питаюся. Цiкавий хлопець. «Та ну що ви таке кажете, дiвчино, про що жалкувати?

Ну втопив би, ну сiв би на якi два роки ранiше. Ви ж не гадаєте, дiвчино, що, от коли б я сiв ранiше, то петлi на горлянку менi не накинули б?»

В мене почався спазм. Хотiлося ковтати повiтря. «А ви, – обережно так цiкавлюся, – ви вiдразу, пiсля першої коми, свої життєвi засади переглянули?» «Де там, дiвчино. Такi, як я, нiчого вiдразу не переглядають, розумiєте, дiвчино?

До таких, як я, з першого разу не доходить, це – вже «вєрняк», знаєте, дiвчино. Нi, пiсля другої коми, дiвчино, я трохи замислився, але ненадовго. А вже пiсля третього разу, як знову народився, дiвчино. Як немовля, тiльки сиве». Вiн проводить рукою по волоссю. На середньому пальцi я бачу сонечко, татуювання. Три промiнцi. «Три ходки», – констатую я. Вiн повертає до мене обличчя, дивиться й мовчить. Якщо я зараз скажу вам, що менi аж нiяк не було моторошно, не вiрте. Радiо розповiдає нехитрi iсторiї зека.

«И выпили мы с ним на посошок

он говорит: а за тобой должок,

пока мозоли я на нарах натирал,

мою ты девочку, мой корешок,

ласкал».

«Знаєте, молодий чоловiче, – кажу до нього. -

Якщо подумати, то ви дуже одноманiтно живете. Три коми, нудна типовiсть прослiдковується у вашому життi. Три клiнiчнi смертi. Три клiнiчнi смертi, як менi здається, пережити простiше, нiж одне клiнiчне життя, розумiєте, молодий чоловiче?» Я не помiчаю, що починаю горлати на нього. Потiм ми цiлувалися, надзвичайно довго, а потiм я була в його лiжку, а моя валiза була бiля лiжка. I я подумала: а чому б нi? Остаточно мене переконало в тому, що тут слiд залишитися, його вмiння цiлуватися.

«А друг мой Зяма

подумал: она – дама,

она же кинула его, и все дела,

а ведь она тогда сказала ему прямо:

за рублик золотой люби

всю ночь меня,

люби меня».

«Ти мало читаєш», – так розпочався один iз наших спiльних ранкiв. Вiн постiйно щось читав, не мiг не читати, вiн був прихильником лiтер. Я ж переїла книжок у Москвi, в мене могла початися книжкова нестравнiсть. «Мене не обходить твоя думка, i з цього приводу також». Вiн сказав, що я надто смiлива, але молода, тупа та необачна. «А ти не боїшся одного ранку вмерти?», – натомiсть спитала я його. «Не менi цього треба боятися». Так вiн вiдповiв. А ще вiн припинив називати мене «дiвчино». «Чому ти не говориш менi «дiвчино»?» «Бо менi зрозумiло, що ти не дiвчина. Усе, я пiшов». I вiн пiшов.

Карина сказала: «А що, коли вiн тебе вб'є?» Ми з нею добряче напиячилися, випадково зустрiвшись в одному ресторанi. «Якби ж то… Забракне йому снаги це зробити». «Звiдки ти знаєш? Ти навiть не знаєш, за що вiн вiдсидiв стiльки». Я стала пояснювати, що вiдразу бачу, на що здатен чоловiк, а на що – нi. «Може, подивишся на мого чоловiка?» «Навiщо, Каро? Щоб потiм вiдбити його в тебе? Не спонукай своєї долi, моя тобi порада». Карину я знала ще вiд часiв нашого навчання. Струнка вiрменка, наймоднiша дiвчина на всю нашу паралель. Iз дуже багатої родини. А чоловiк її – вiдомий банкiр, як виявилося тепер. Багатi дiвчата найчастiше виходять замiж за забезпечених хлопцiв. Або, як казала моя бабуся: «Грошi до грошей». «Общак, общак, куда ты спрятал, сука, а не ответишь, так распишем Хохломой». Чи потрiбен менi зараз банкiр? До речi, не таке вже й тупе це запитання.

«Ти десь працюєш?» Я нiде не працюю, я обiймаю її за плечi, кажу, що незле би було замовити шампанського. Я так давно не пила цього паскудного радянського шампанського, треба випити, воно звалює з нiг. «Я теж його давно не пила», – ображається Карина. Ага. У нашого банкiра зазвичай – французький брют. «Може, до тебе в гостi? Вип'ємо там цього, як його, «Пiвнiчне сяйво», горiлка у вас є?» Карина обурюється, я її розумiю, як це в порядному банкiровiм домi може не бути горiлки – нонсенс. Я обiцяю розповiсти їй про свою роботу. Вона ж не знає, що я не маю нiякої роботи. А потiм ми йдемо до Гiдропарку. Нiхто з нас не пам'ятає, як ми сюди потрапили. Тут темно, пiд ногами розпливається блювотиння. «Тут хтось проблювався», – гигоче Карина. «I тут», – вiдгукуюсь я. Вiдтак ми починаємо бiгати, змагаємося в тому, хто перший знайде блювотину. Всi пiдбори в цiй гидотi. «А в мене на закаблук причепився каштан». «Тепер ти справжня киянка». Двi п'янi iдiотки гигочуть.

«Давай залiземо на чортове колесо?» «Давай», – хоробро пристає Карина. «Але спочатку треба купити нам вина.

Щоб не було нудно кататися». Коли ти п'яний, то тобi зазвичай дуже весело, до певної митi, звiсно. У нас двi пляшки з дорогим кримським мускатом. «Вибрала найдорожчий», – каже Карина. Вона пишається з себе. Хоча нам байдуже, дорогий вiн чи нi, мускат – i добре. Пiсля горiлки, пива та шампанського (напiвсолодкого, хочу наголосити на цьому) несуттєво, яка цiна вина, що ним ти полiруєшся. «Як тебе не любити, Києве мiй». Це ми спiваємо двома п'яними горлянками. I верещимо, дуже весело, обливаємося вином. Сторож не захотiв пускати колеса, довелося вiддати йому одну пляшку. Це була третя, «якої постiйно не вистачає».

От знаєте що? Коли ви трохи переп'єте, тим бiльше, коли заправитеся зовсiм рiзним, несхожим спиртним, то моя вам порада: не треба пертися нi на якi гойдалки, каруселi, не треба лiзти в центрифуги. Добром воно не завершиться. А може закiнчитися от таким, скажiмо. Спочатку ми з Кариною згадали, що в школi, пiсля повернення з канiкул, ми вiталися за спецiальною процедурою. Штовхалися стегнами. Спочатку правими – цьом цьом, люба. А потiм лiвими: ням-ням, люба. «А-А-А-А-А-А», – це ми так заверещали, бо згадали про привiтання, нас нудило, та ми однаково привiталися стегнами. Чому в нас такi кiстлявi й твердi стегна, ми вже дорослi тiтки, чому нам бракує м'якостi? Цьом-цьом, люба. Я валяюся в калюжi. В нiй добре валятися, водичка тепла. Що ви питаєте? Та нi, не бридко. Розумiєте, зазвичай в калюжах люди валяються в такому станi, коли їм плювати на комфорт. Вони багато чого не помiчають. Але я не така, я помiчаю зiрки. Ось зараз я виловлюю її з калюжi. Хлюп-хлюп.

Так, а що це в нас таке? Дядько мент. Чудово. Коли заплющиш одне око, наче вiн один, а коли два розплющено, то i дядьментiв – два. Звертатимемося до них на ви, про всяк випадок. «Бач. Дiвчина. А що це ви, громадяночко, надумали собi, га? От нормально так поводитися, так? У мiсцi родинного вiдпочинку валяєтеся тут у калюжi, як не знаю що». От не знає, то й не казав би. Я декламую вiршика, щойно придумала. «I я скажу калюжi, ну як ти, старий друже, то дай води напитися, а потiм дай втопитися». Дядько мент дивиться на мене з презирством. I тут я дещо згадую i починаю рюмсати. «Ви чого, вставайте, ну ж бо». Я шмугикаю носом. «От скажи (невмотивовано переходжу на ти), ти знаєш, що таке орiгамi?» Вiн думає, що я знущаюся. Це в нього на лобi написано, на лобi, схованому пiд кашкетом, але я, як привид Замку Морисвiль (було таке пречудове кiно), бачу та чую все. «Орiгамi?, – перепитує вiн. -

Ви б краще встали з цього орiгамi. Паскудство яке, молода ж дiвчина, не соромно? Пiдводьтеся». Я регочу, набираючи в рота води з калюжi. Дядя мент думає, що орiгамi – це блювотиння. Ой, як менi смiшно, не можу стриматися.

Вiдреготавшись, я встаю. «Орiгамi – це коли роблять рiзнi предмети з паперу». Вiн чомусь мене слухає, уважний такий дядько мент. Я знову дещо згадую i починаю плакати. «Тебе що, хтось кинув?» Дядько мент демонструє менi, що в нього є людськi почуття. «Японський журавлик, японський журавлик», – натомiсть рюмсаю я. Я згадала японську дiвчинку та японського журавлика. У школi ми з Кариною на конкурсi iнсценування полiтичної пiснi спiвали про японського журавлика. Злетiв японський журавлик, японська дiвчинка померла. Дядько мент майже мiй однолiток, здається, вiн згадав ту сумну iсторiю, певно, так само працював у комсомольському активi. «У мене є бобик. Тут за кущами. Можу пiдвезти. Ти б умилася», – каже вiн. «Гав-гав», – гавкаю я i старанно вмиваюся водою з калюжi. Вiн зiтхає. У нього є бобик. Я припиняю гавкати тiльки коли вiн питає, куди мене везти. Куди ж мене везти. Я називаю одну адресу, неподалiк є недорогий готель, а також – вбиральня, де я можу привести себе до ладу.

«У тебе є якась газета?», – питаю я дядька мента, його звуть Олексою. «Навiщо тобi? Почитати вночi схотiлося? Чи ти тут надумала сходити по-великому?» «Якщо є, то лiпше дай». На прощання вiн отримує з моїх рук японського журавлика. Це так зворушливо. Японський журавлик iз часопису «Факти» бiля серця чоловiка в однострої дядька мента. «Ти б той… пити припиняла б i не вешталася бiльше темними парками, добре? Можуть зачепити». Я обiцяю не вештатися. Вiн удає, що вiрить менi. Японський журавлик умощується пiд шклом. «Бувай, орiгамка», – каже вiн менi. Я салютую йому. Одне я знаю точно: менi потрiбна робота. Це я вирiшую шляхом до готелю.