Текст книги "Кавовий присмак кориці."

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

На вiдмiну вiд тебе й тата, я й мама просто так нiколи нiчого не кажемо».

I це була свята правда.

Ясна рiч, що там я її не зустрiв. Усе летiло шкереберть. Я згадував тi клятi дев'ять годин, коли я вештався у Франкфуртському аеропорту, називаючи себе останнiм бовдуром за те, що завчасно не подбав про

Шенгенську вiзу i через це був прив'язаним до цього летовища. Вiд пахощiв, що ними уласкавлювали всiх довкола «вiльнi вiд податкiв» крамницi та бари, мене нудило. Погано мати такого чутливого носа.

Наша делегацiя потроху напивалася. Я розхвилювався, тому трунок мене спочатку не брав. Але по-дурному для мене поглинання алкоголю все ж не минуло. Останнє, що я пам'ятаю, це веселе та налигане, тому трохи придуркувате, обличчя Генки Майстренка, вiртуоза-скрипаля, що намагався вiдiпрати в горiлцi свою краватку, яку заплямував кавою. «Треба ж не на саложера якогось скидатися, а на пристойного хлопця, в мене все ж таки вища музична освiта», – пояснював нам, так само п'яним, вiн свої дiї. А щоб веселiше було заходитися коло жiночої справи, Генка декламував: «Не ходите дети в Африку гулять, в Африке акулы, в Африке – гориллы, в Африке большие, злые крокодилы». I погрожував комусь. Щирився та замрiяно теревенив: «Чувак, ми митимемо ноги в Iндiйському океанi. В Iндiйському океанi, ти врубаєшся, чувак?»

А її там уже не було. «А нащо вам Алiса? Ви, взагалi, ким будете?», – намагався бути ввiчливим i непричетним чоловiк iз карими, вологими, гарними Мiхалковськими очима. На ньому був бiлий костюм, карколомно бiлого кольору. Такого чистого кольору в природi не бува. Вiн заслiплював. «Мохнатый шмель на душистый хмель, цапля серая в камыши», – несподiвано вирвалося в мене. «Це Ви на що, власне кажучи, натякаєте?», – запитав злий, волоокий чоловiк у бiлому костюмi. «Ви з нею спали», – стверджувально та принизливо випалив я. Мене розвезло вiд чудових африканських вин. «Не вмiєш пити – не пий», – повчально сказав Нiкiта Мiхалков власною персоною (його вуса дивилися

на мене по-царському суворо, вони не схвалювали моєї поведiнки, ще б пак) i швидко щез.

Прийняття вiдбувалося в мерiї. Я вийшов на вулицю, мене хитало

чи то вiд випитого, чи то вiд хвилювання; у спецiальних кошиках, прикручених до стовпiв, гойдалися нiжнi квiти. «Ееее, – сказав я їм. – Це – омана. Стовпи не квiтнуть». Якась петунiя поблажливо зиркнула на мене, скривила свого нiжно-фiолетового писка i закрила очi листочком. Я її дратував. Напевне, вона думала, що я бовдур. Я не вигадав нiчого лiпшого, як показати їй язика. Звiсно, що вона не вiдреагувала. Вона, як Галя, вдавала, що заснула, i все, що я кажу чи роблю, їй до лампочки. Я попрямував до готелю. Точнiше було б сказати – я гадав, що попрямував до готелю. Дуже швидко я второпав, що помилився. Я знав, що менi необхiдно вийти

на набережну, де, власне, красувалися готелi. Набережна – була,

а готелiв – не було. Жодного. На набережнiй гудiв порт. Я злякався.

«Зараз мене вб'ють», – сказав я сам до себе та вичавив

жалюгiдну, нещиру усмiшку. Здивованi чорнi люди дивилися на дурнувату

бiлу людину, що прогулювалася портовими кварталами так запiзно, ввечерi.

Прискiпливо дивилися. Приглядалися. Навряд чи вони думали: «Який ризикований хлопець». Iмовiрнiше – дiйшли слушної думки: «Йолоп». Я кудись не туди зайшов, зараз мене вб'ють. Вирази облич зустрiчних перехожих не залишали менi жодної надiї.

Так, зараз ми тебе вб'ємо, повiдомляли мене вони. Готуйся, диваче. Я їх добре розумiв, так водiй розумiє свiтлофор. Негостиннi перехожi. Я згадав, як у готелi (о, де ти мiй, комфортабельний готелю, схожий на пароплав?) служник сказав менi, щоб я не чiпляв на себе годинника (але ж це був той годинник, якого вона вкрала для мене) та не вдягав шкiряних черевикiв. «Вас iз них витрусять», – радiсно вiдповiв служник на моє обурене запитання «чому Вас обходить мiй гардероб?» О, яку вiн мав рацiю, цей добрий чолов'яга. Втiм, притичина була не в одязi. Притичина була на виду, чи то пак, у ньому – в моєму бiлому, нi, треба сказати вiдверто, трохи сiрому обличчi. Не накидати ж панчоху на голову, волаючи: «Анi руш, це – пограбування», чи маску, зображуючи з себе хороброго Зорро?

Я йшов далi, у спину менi щось кричали. Моторошно. Я не зi смiливцiв. До того ж – фаталiст. Я майже упокорився смертi. Навiщо я живу, як я живу? Кому я потрiбен? Тiєї митi я був переконаний, що – нiкому. Я захлинався вiд жалю до себе, до своєї самотностi. Навiть якщо я комусь потрiбен, то не їй. Їй я не був потрiбен нiколи. I зараз, навiть зараз, вона втекла, вона залишила мене. Помирати тут, у чужiй країнi, iз закордонним паспортом у кишенi, але без неї. За спиною я почув чиїсь швидкi кроки. Але тут я завернув за якийсь рiг i побачив iншу набережну. В цьому мiстi було двi набережнi, паралельнi набережнi. Треба ж так збудувати мiсто? Одна – чорна, портова, тут мешкали, в лiпшому випадку, кораблi. Iнша – бiла. При бiлiй мешкали готелi. Кроки за спиною пришвидшилися. I я, людина, що волала по смерть хвилину тому, майже побiг до рятiвних готелiв. Я летiв наче скажений птах (чи буває сказ у птахiв?). Iз обличчям, червоним вiд сорому. Я не хотiв умирати попри все. Чи завдяки всьому? Я не хотiв умирати. Нi! Хай буде життя. Я хочу жити. Боягуз i нiкчема. Страхополох. У менi жеврiла надiя. Тодi я думав, що зможу з усiм упоратися. Смерть вiдступила, мiй настрiй полiпшився та зачав у менi впевненiсть. Йолоп. Бiлий йолоп. Треба знати, як народжувати та плекати впевненiсть у собi, а з мене був кепський батько.

VII

Сiро-блакитний. Як то казав Гоголь? «Блакитна фарба сiрого кольору», щось таке. Майже такого вiдтiнку, як смуга на правому боцi мого носа. Кажуть, що на смаглявiй шкiрi синцi проявляються не вiдразу. Ха. Але ж це залежить вiд того, як постаратися. Iнакше кажучи, багато чого залежить вiд того, хто тобi його, цього синця, наставив. Його палець влучно пiрнув у пiке на мiй нiс, наче рапiрою (туше?), i вже на його правому боцi починає свою копiтку роботу маленький маляр, непомiтний для людського ока, сумлiнно замальовує мого носа фарбою блакитно-сiрого кольору. Мiй нiс схожий на пiр'я голуба. Сизого голуба. Кольором вiн схожий i на цей вагон у Паризькому метрополiтенi.

Так, я вже в Парижi. Я тут не живу, нi. Тут живе мiй коханець, П'єр. Мiй пекучий бiль. Неврiвноважений французький журналiст. Ми здибалися з ним у Страсбурзi, вiн вдавав, що дуже зацiкавлений доповiддю щодо вiдсоткового спiввiдношення жiнок та чоловiкiв у парламентах країн-членiв Ради Європи. А я позiрно вiрила в його зацiкавленiсть цiєю злободенно-нуденною доповiддю. Кожен iз нас був фахiвцем у тому, щоб як слiд те, що треба, вдавати, i кожен iз нас одразу зрозумiв, iз ким, власне, вiн матиме дiло. I чи матиме взагалi? Як ви бачите, кожен iз нас вирiшив, що з цiєю особою непогано би було зайнятися коханням, придивитися одне до одного й таке iнше. До такого iншого належало те, що П'єр мiг зупинятися в мене, коли прибував до Страсбурга, а я могла залишатися в нього, коли навiдувалася до Парижа. Що ж до П'єра, то вiн завжди пiдкреслював те, що є людиною практичною й ощадною, а житло у Францiї недешеве. Ми ж швендяли до Парижа та Страсбурга часто.

Коли мене не було вдома, П'єр кидав речi в моєї сусiдки Марти. Вона обурювалася, погрожувала викинути їх за дверi, але П'єр анiтрохи не хвилювався за свої манатки, бо був переконаний у своїй надзвичайнiй привабливостi, якiй неможливо протистояти. Але, насправдi, Марта вiд нього млiла. Вiд нього млiли всi. Високий, весь якийсь блискучий, мармуровий. Чорне волосся, очi барви гарячого шоколаду, жвавi, «лiжковi». Американцi про такi говорять: «bed eyes». «Очi, що запрошують у лiжко». Хочеться їх лизнути, аби вiдчути шоколадний, трохи гiркуватий, присмак. П'єр кидав речi, брав телефон, виходив iз дому i, примостившись десь на каналi, заходився обдзвонювати численних приятелiв i приятельок. О, скiльки в нього було приятельок! Марта ж утихомирювалася й хутко телефонувала менi: «Вiн приїхав». Iнтонацiя, з якою вона говорила, була неповторною, таким голосом вона сповiщала лише про новi кофтини, купленi на розпродажу в Нiмеччинi (три однаковi, рiзного кольору, але за цiною однiєї) та про П'єра.

Я вiдчула запах метро. Сумiш запахiв клошарiв, потягiв та смажених

каштанiв. Маленькому, що зазнав теплової обробки, плодовi не вдається перемогти запахiв людини та машин. Так, куди менi краще потрапити? Montparnasse, Saint Michele, Odeon, Chalet, Raspail, Vavin, Trocadero? Втiм, усе це не важливо. Зараз значно важливiше – звiдки, нiж – куди. Вагончик рушив. Чотири вiдкидних стiльчики стукнули по стiнi, наче повiдомили про антракт в Оперi. Заходять – виходять. Виходять – заходять. У великих мiстах завжди мешкає занадто багато людей. Коли б людей було менше, мiста б мали приємнiший вигляд. Бiльше смажених каштанiв – менше людей, i все буде добре. Треба пiдсунути це гасло командi Ле Пена.

У мене величезна торба. Коли я сiла й поставила її собi на колiна, то стала скидатися на гральну карту з мультиплiкацiйних фiльмiв про Алiсу. Голова, прилаштована на великому прямокутниковi. Скуйовджене волосся. Нiякої зачiски, парижанки не схвалюють, коли ти не маєш зачiски, крiм прямого розплетеного волосся за умови, що ти молода, тому – дурна. У Парижi дощ. Небо плаче, i плювати йому на те, що своїм сумним виглядом псує настрiй багатьом людям. Людям, що йдуть у справах, що повертаються зi справ. Людям, якi цокають пiдборами по бруковi. Людям, що, зцiпивши зуби, простують по соцiальну допомогу. Людям, що виглядають на чужi гаманцi. Людям, що пiдтримують ультра-правих. Людям, що вирiзають тих, хто не визначився. Людям, що поспiшають за щастям. Людям, що полюють на синього птаха.

Знову цi вiршi. Вкотре я сiдаю на цiй станцiї в котрийсь iз сiро-блакитних вагончикiв, i мої очi наштовхуються на цi вiршi. Написав їх, мабуть, якийсь розумник. Дуже дрiбно пiдписано, хто саме. Хто ж цей герой, що ночей не досипав, аби його вiршами було прикрашено вагончик потяга в метрополiтенi? А може, навпаки, помер би вдруге, коли б дiзнався, де саме знайшли мiсце його улюбленим вiршам. Цiлком можливо, що вiршi взагалi не пiдписано. Iз французiв – станеться. Вони неабияк пишаються своєю культурою. Може, з самого першого рядка кожен пересiчний i – авжеж, що – освiчений француз, а також iноземець, раз уже занесло його до Парижа, має впiзнати автора i пройнятися духом пiднесених вiршiв. Не помiчаючи того, й собi буркочу: «I Всевишнiй вiтром нас попередив…», – очi зупиняються на рядку, надряпаному дещо сучаснiшим розумником: «Iдiть усi в дупу, лайно».

Молодий араб сидить навпроти мене. У в'язанiй шапочцi. Шапочка на ньому – наче з мого дитинства. А можливо, такi шапочки носили i в його дитинствi, але я не знаю, яким воно було, його дитинство, добре, що я ще пам'ятаю своє. У нього тонкий, вигнутий нiс i сiрi очi, неймовiрнi для араба великi сiрi очi, схожi на мої. Вiн мене чує. О, виявляється, вiн мене чує. Вiн подає менi знак. От уже не пам'ятаю, що це означає. Чи знак пацифiстiв, чи «пiшли потрахаємося, крихiтко». Це два вельми схожих один на одного знаки, менi колись пояснювали рiзницю. Я показую йому якусь комбiнацiю. Скрученi пальцi. Про всяк випадок. Вiн насмiшкувато вiдвертається вiд мене. Сподiваюся, що в цiй забутiй сонцем мiсцевостi мiй жест не означає нiякої фарбованої в расову ненависть штуки. Я ж бо категорично проти расизму. В мене расизм не пройде. Я працюю в Радi Європи. Там усi проти расизму. Принаймнi так написано в кожнiй їхнiй розумнiй брошурi.

Поруч зi мною сидить утомлений чоловiк. Доглянутий та втомлений чоловiк, нестерпно схожий на мого приятеля Жермена, коли той перебере з вечора червоного винця. Вiн так само мене чує. Виявляється, вони, люди, якi сидять поруч у метро, дослухаються до чужого буркотiння. Дивно. Зазвичай я боюся дивитися на людей у метро. Адже це не люди, це – тiла. Люди десь в iншому мiсцi, придивiться до облич пасажирiв. Це – вiдстороненi обличчя. Тiла їхнi сидять, а люди мандрують, лаються з iншими людьми, домагаються для себе пiдвищення заробiтної платнi, шукають аргументiв щодо своєї несхвальної поведiнки, вигадують причини запiзнення на роботу, копають картоплю, лупцюють дiточок, хтось замислює вбивство. Дехто мандрує рядками книжок i грається зi словами для кросвордiв. Усi є, всi на мiсцi, але нiкого нема. Ти їдеш iз тiлесними оболонками, хiба не жахливо? Зiзнайтеся – жахливо. А так само зiзнайтеся, що ви самi поводитеся так само. Але тут мене чують. Не все втрачено в цьому Всесвiтi. Мене переповнює почуття гордощiв за французьких користувачiв метрополiтену.

«Усе втрачено в цьому Всесвiтi, – довiрливо каже псевдо-Жермен до мене. – Менi сьогоднi вранцi подали розiгрiтого круасана!

Ви тiльки подумайте, мадемуазель, вони його грiли. I пiсля цього думають, що я їм iз задоволенням викладу традицiйнi чайовi? А вони, хочу наголосити, чималi. Лише мої чайовi заслуговують на те, щоб менi подавали свiжий, щойно випечений круасан». Вiн завершив свою промову. Я меланхолiйно вiдкриваю торбу, розгублено киваю, виймаю книгу. Псевдо-Жермен додає: «Правда, нещодавно я був вимушений переїхати до кепського кварталу». Помовчав. «Тимчасовi труднощi, мадемуазель». Я з розумiнням киваю й вiдкриваю книгу. Кому ж невтямки «тимчасовi труднощi», та вони в усiх є. Клятi тимчасовi труднощi, кляте тимчасове життя.

Я читаю Кортасара. Якесь його оповiдання якраз про метро. Про одного дивака, що обирав дiвчину в метро i спостерiгав: збiгаються чи нi їхнi маршрути. Якщо не збiгалися, вiн продовжував гру, але з iншою дiвчиною. А якщо збiгалися, то я вже не знаю, що було. Кортасар так само не знає, це, я так гадаю, тому, що вiн про це не написав. Узагалi-то нецiкаво для лiтератора, коли щось збiгається. Якось не по-лiтературному. Замало почуттiв. Той кортасарiвський герой давав iм'я дiвчинi, котра його цiкавила, та її вiдображенню у вiкнi. Зовсiм рiзнi iмена. Наприклад, Ана та Марґiт. Вiдтак я читаю про Ану, читаю й про Марґiт, про кортасарiвського героя (куди ж без нього), про те, як вiн дивиться на Ану, як вiн дивиться на Марґiт, i раптом чую: «Як можна познайомитися в метро? Тут усi заклопотанi чим завгодно, але не спробами зав'язати приємне та довготривале знайомство». В мене потiють руки. Кортасар – письменник неспроста.

Колись я сказала П'єровi, що Кортасар – певною мiрою Булгаков. П'єр страшенно розлютився. Гадаю, що який-небудь iнший затятий прихильник творчостi Кортасара ще бiльше розлютився б. П'єр принаймнi захоплювався росiйською прозою. Чи вдавав, що захоплювався. П'єр любить i вмiє вдавати, що вiн чимось чи кимось захоплюється. Це неабияк йому допомагає, з огляду на те, який спосiб життя вiн провадить. Розпусне створiння iз завжди готовим до вивчення тiлесних територiй язиком. «Ти надзвичайно скута, – сказав менi вiн. – Ви, слов'яни майже всi надзвичайно скутi i зовсiм не тямите на сексi». Мене це приголомшило. «Я – скута? Я не тямлю на сексi?», – кричала я, гола, насичена ним, розпластана на килимi.

«Ти дуже скута. У тебе всюди стоять перепони. Ти можеш наполягати на тiм, що це не так, але за тебе говорить твоє тiло, воно тебе зраджує». Вiн мацав моє тiло i спостерiгав за мною. П'єр навiть не знущався, нi, вiн читав лекцiю. П'єр обожнював читати лекцiї. «Ви, слов'яни, постiйно теревените про свiй дух, про вашу видатну неповторну духовнiсть, але зовсiм не знаєте, не розумiєте та соромитеся свого тiла. А хто не соромиться, той щасливий iдiот, який не знає, що такого тiла слiд було б трохи й посоромитися». «А ви не такi? – огризалася я. – Ви зовсiм не такi, вiртуознi коханцi, безсоромнi, досконалi?» «О, ти бачиш? Завелася? Це ж не ти говориш, це в тобi говорить образа. Ти почала узагальнювати. А ще ви не хочете вчитися, бо певнi, що хто-хто,

а ви – точно вченi. Найбiльш читаюча нацiя. Хай йому всячина!» «Ти перший почав узагальнювати», – не скоряюся я. Вiн не чує, вiн заглибився в моє, на його погляд, цнотливе та сором'язливе тiло, яке, прецiнь повсякчас, завжди готове прийняти його згiдно з законами слов'янської гостинностi. «Зваж на те, що жива душа та мертве тiло в небiжчика, тобто людина вже мертва, нерухома, душа ж її вiдлетiла, якщо такий стан. А ось живе тiло та мертва душа можуть бути в живої людини, i вона вiдчуватиме радiсть i бiль».

Ледь вiдсапавшись, я починаю знову. «Ви геть не вмiєте товаришувати». «Та невже?», – зухвало питається П'єр, вiн – невгамовний чи то вiд природи, чи то вiд наркотикiв, якi постiйно вживає. От i зараз скручує собi цигарку з травичкою, менi

не пропонує. Нащо? Його очi починають ґвалтувати мене, я втомлена. «Тiльки ви можете запросити на день народження купу людей, виставити їм пляшку дешевого червоного вина та один на всiх пакет чiпсiв». «А ти чого – мене вiтати чи жерти – сюди припхалася?» Тепер уже огризається П'єр. «Ти швидко втомлюєшся вiд кохання, але нiколи не знемагаєш вiд балачок. Ви всi такi. Духовнiсть! Над усе – духовне спiлкування». П'єр поводиться нестерпно. «Як у вас казали? Любов, комсомол i весна. Чи може таке лайно бути нормальним гаслом молодi?» «Авжеж. Пристойнiше оте ваше. Секс, наркотики, рок-н-рол, так?» П'єр скручує рогаликом морду. «Це вигадали американцi. Ще раз порiвняєш чи сплутаєш мене з американцями, то я тебе вдарю, так i знай». У нього смiшний i дуже сексуальний нiс. «Iнколи менi здається, що ти мене ненавидиш», – тихо кажу я. Менi подобається його шкiра, менi подобається торкатися його. П'єр скидається на здивованого. «Ненавиджу?» Я розумiю правомiрнiсть його здивування, чудово розумiю, що вiн мене не ненавидить, ненавидiти можна лише того, кого кохаєш. Я усвiдомлюю, що з нас закохана радше я, приголомшена ним, його тiлом. Вiн має рацiю, вiн може бути розлюченим, але ненависть – не про нього, не стосовно до мене.

«Бачиш, ось сидить вона. Iталiйка. Ось вона, ця сеньйорита, посiла наше французьке сидiння й так само захапує наших французьких чоловiкiв. Iз цим щось потрiбно робити, Марiєт. Треба писати, турбувати мерiю, уряд, журналiстiв. Це типова соцiальна проблема. Нагальна для всiх французьких жiнок, до речi, французькi жiнки – активнi виборцi, вони мають бути свiдомими цього та ставитися до наших проблем чуйно. Через таких, як вона, в тебе немає принадного хлопця i протягом усiх вихiдних ти безвилазно стирчиш пiд ковдрою у своїй кiмнатi», – продовжує говорити лiтня жiнка, доглянута, струнка, впевнена, до iншої – молодої, неохайної студентки у брезентових незграбних штанях та з брезентовим виразом на обличчi. Менi чимраз вiдчутнiше болить правий бiк носа. Я годую його лiтерами мiстичного Кортасара, свiй розум – спогадами про П'єра та нашi лайки, але прислухаюся до них. Спостерiгаю за їхньою парою, що висне надi мною, встромивши руки в шкiрянi, прикрученi до поруччя, собачi нашийники для людських рук.

Маман, що знай базiкає, а це – саме маман, iз тих парижанок,

що чогось досягли у цьому життi. Волосся пiдстрижене пiд «боб»,

по плечi. Воно блищить. Пальто кольору знаного швейцарського молочного

шоколаду. Карi побiгущi очi. Трохи завузькi, що свiдчить про домiшки

схiдної кровi. Хай як смiшно, але в маман – типова iталiйська

фiгура. Широкi стегна, довга талiя, вгодованi гарнi нiжки з широкою

щиколоткою. I типовий, трохи задовгий, iталiйськiй нiс. Я б нарекла

її – Сюзеттою. Або Сусанною. Хоча iм'я Валентина їй

чудово пасує, але я розумiю, що це утопiя з мого боку – сподiватися,

що цей кусень французького снобiзму в молочно-шоколадному пальтi звуть

Валентиною. Донька до неї нiяк не звертається. Нi «мамо»,

нi на ймення, нiяк. Я її розумiю, бiдна дитина. Донька зовсiм

не схожа на матiр, напевно, страждає з цього приводу. Вона крихкотiла,

з поганою шкiрою, якимись пiдлiтковими висипами, запаленнями, в неї

брудне довге волосся невизначеного кольору. Радше – свiтле,

нiж темне. Вона мовчить, тiльки вряди-годи я бачу, як здригаються

її плечi пiд прошитою квадратиками курткою барви схибнутих

папужок. Вона дуже молода. Навiть – юна.

Мене часто приймають за iталiйку. За пiвнiчну iталiйку. Все ж сiро-зеленi очi, якi здаються то блакитними, то сiрими, не дають змоги приймати мене за пiвденну iталiйку. Крiм того, моя шкiра дещо свiтлiша, нiж у пiвденних iталiйцiв, i волосся не аж так насичено каштанове. Взагалi я не маю нiчого проти. Вважають за iталiйку – добре, хай. Для цих людей насправдi немає жодної рiзницi, хто я така. Окрiм однiєї. Одна рiзниця таки є. Я не француженка. Це ясно, як Божий день, дарма що сьогоднiшнiй – вiдразливо похмурий. У Всесвiтi нема ясностi.

Звiсна рiч, що лаятися в метро – типова картина для Києва

в години пiк, особливо коли заходять натовпи зi станцiї «Петрiвка», але тут, у Парижi, це не досить типово. Типовiше – канючити грошей, начебто втiкачi, саме начебто, бо насправдi бути тут утiкачем тоскно, вже лiпше жебрати, яко тi втiкачi, а самому бути, наприклад, безробiтним театральним генiєм. Типовiше – обходити вагони зi скрипкою та гармошкою. Розтягуючи гармошку та губи в усмiшцi, виконувати пiснi про калинку, малинку, решту корисних ягiд-фруктiв. Чи затягти в'язничного шансону, щоб були кохання, смерть за зраду тощо, чи жвавої єврейської пiснi, пiдiгруючи собi на скрипцi, що стогне пiд вправним смичком. Скрипка не грає без смичка. Так само очi жiнки не грають, коли в неї немає коханця.

Сперечатися у вагонi метро – остання справа. Безперечно. Але справа полягала в тому, що саме сьогоднi «вкрадений такими, як я» французький чоловiк, котрий за правом народження, походження, згiдно з усiма правилами таємничого, так i не второпаного мною свердлика i вiдповiдно до всiх граматичних правил, мусив належати Сюзет Марiєт, одним влучним ударом свого натренованого професiйним друкуванням пальця пофарбував мого носа в колiр бридкого вагончика метро. Блакитно-сiрий. Сiро-блакитний. Ближче до вечора – сутiнково-фiолетовий. Як це романтично. Саме тому моя торба впала на брудну пiдлогу. Саме тому на торбу впав Кортасар в оповiданнях. Упали кортасарiвський герой, Ана та Марґiт. I вагончик того, кортасарiвського метро, так само впав. Саме тому я пiдвелася й зачала верещати пристойною для пiвнiчної iталiйки французькою мовою.

Я говорила про те, що краще свої вихiднi проводити у власному лiжку, пiд ковдрою кольору зомлiлого сонця, у власнiй облаштованiй квартирi. Їсти свiжi, а не розiгрiтi (так-так, не розiгрiтi нi в якому разi) круасани, пити свiжу запашну каву. Це набагато краще, нiж їхати в метро з розбитим носом, носом, якого тобi розбив той самий «украдений тобою французький чоловiк». До речi, ви знаєте, чому вiн менi його розквасив? Менi здається, що про це ми ще не говорили. А слiд було б, але дарма, ще є час. Ви ж зараз не виходите? Добре. Вiн спитав, чи не хочу я бути Богом, i щоб увесь свiт менi пританцьовував. Геть усi люди. «Алiсо, ти б хотiла, щоб тобi пританцьовував увесь свiт?» «Нi, я не люблю, коли в мене хтось стоїть за спиною. Хтось дмухає менi у спину. А тут – цiлий свiт? Цiлий свiт дмухатиме i рухатиметься в мене за спиною? Менi навiть уявити це страшно, П'єре. Мене нудить вiд однiєї думки про це». «Та що з тобою коїться, га? Що з тобою? Ти це менi на зло кажеш, мстишся за ту хтиву мулатку?» Я гiрко заплакала тодi, знаєте, дуже гiрко. I потiм, пiсля моїх слiз, роздратований через те, що я не пiдтримала його iдеї щодо всесвiтнього пританцьовування за спиною однiєї людини, його дзьоб-лелека знайшов мого носа-жабеня. Французи обожнюють жабенят, чи не так? У вас навiть меморiали їм ставлять.

Краще дивитися на самотi телевiзор, вдихаючи аромат яблучної здоби, нiж вдихати аромати клошарiв i розмiрковувати: чому смаженi каштани все нiяк не здолають жахливого смороду людських нечистот?

Та це ще не все, чого вирячилися на мене? Це ще не все. А коли ти намагаєшся вiдволiктися чимось натхненним (примiром, отими вiршами, що їх можна побачити на стiнi), навiть Всевишнiй, до того ж – вiтром, попереджає тебе, називає тебе лайном та посилає тебе в дупу. Арабський хлопець пропонує тобi трахнутися задурно чи закликає вiдмовитися вiд вiйни. А ще один чужий французький чоловiк скаржиться, що в нього тимчасовi труднощi (а в кого в наш час немає тимчасових труднощiв?) та що йому приносять (нi, ви тiльки-но вдумайтеся) розiгрiтi круасани замiсть свiжоспечених, що робить його ранок зiпсованим, яке нестерпне нахабство. I нарештi, щоб потiм, коли ти здiйснюєш спробу знайти спокiй та вiдповiдь у рядках Кортасара (це такий вiдомий латиноамериканський письменник, якщо ви не в курсi, до речi, в цьому ось оповiданнi вiн пише про ваше остогидле паризьке метро та остогидлi паризькi знайомства), на тебе навалюються якiсь незнайомi тобi Сюзет i Марiєт (я не помилилася, нi?), у котрих ти (це ж треба!) вкрала того-таки французького чоловiка, який розчавив тобi носа. До речi, я забулась, а я вам розповiдала, за що вiн мене вдарив?

Сюзет дрiбно киває. Авжеж, що я все це їй розповiдала. Їй вiд мене трохи зле. Її пiдборiддя нагадує менi галочку на дiлових календарях П'єра. У нього це називається – «склеротичка». Ненавиджу. Вона спритно хапає мене за руку. «Не хвилюйся, бiдна дiвчинко, – каже вона жахливою iталiйською. Треба уважно дослухатися, бо важко щось второпати. – Завтра обов'язково буде чудовий день». Ти бач, яка вона впевнена, чудовий день у неї буде, псевдо-Жермен з нею б не погодився, але вiн десь непомiтно вийшов. Її голос нагадує голос кiношних психотерапевтiв. А надто, голоси акторiв, що грають психотерапевтiв. Iз американських фiльмiв: «Волiєте поговорити про це?» Зараз вона витягне дорогу батистову хустку, прикрашену шовковими iнiцiалами, та спробує витерти обличчя «бiднiй дiвчинцi». Це вже – дзуськи. «Чорт би вас усiх забрав. Гамузом. Усiх», – тоскно кажу я. Акторка втомилася. Вона виголосила запальний монолог. агресивний та довгий. Глядач упрiв. А вона втомилася. «Ти втомлюєшся вiд кохання, але нiколи не знемагаєш вiд балачок». Я втомилася, П'єре. З кривою посмiшкою роблю пальцями «козу» якомусь цiкавому молодиковi в карамельнiй сорочцi з воланами. Вiн лякається мене. От французьке гальмо. «Тшорт? Ти – ля рус?» Сюзет зараз поглине власна посмiшка, зараз посмiшка вилiзе за межi маленького злостивого обличчя Сюзет. У неї змiнюється обличчя, її пiдборiддя вже не нагадує менi галочку

на дiловому календарi П'єра.

Так, я – росiянка. Добре, що мене зараз не чує мiй батько,

бо вбив би. Я не маю сил утовкмачувати цiй Сюзет, що я – українка. Це ще на добрi пiвгодини непотрiбних менi розмов та пояснень. Може, ще вона попросить намалювати мапу на куртцi Марiєт. «Вiн б'є тебе, бiдна дiвчинко, в тебе немає вiзи?» Фiг вам. Не подарую їй таких радощiв, вiза в мене є, до того ж – рiчна. А вiн мене колотить, так. Можна би було оминути це замовчуванням, але частину я вже розповiла. Про побиття та П'єра. Може, нагадати їй росiйське прислiв'я (уявляю собi, як витягнеться її пика, так, росiйськi прислiв'я кого завгодно приголомшать) «Б'є – значить, любить»? Та нi, не буду.

О, непогана iдея. Може, написати на П'єра скаргу в найкращих традицiях дружин радянських партiйних ватажкiв? «Доброго дня, головний редакторе «Женераль Триб'юн», пане Шанталю. Шановний мосьє, звертаюся до вас по допомогу. Iз вiдчайдушним схiдноєвропейським криком по допомогу! Я – бiдна схiдноєвропейська дiвчинка, безправна, тиха, як скошена трава, i мене iнодi б'є ваш провiдний спiвробiтник П'єр Франж'є (фотокартку, на якiй я – з набитим носом у всiй його красi та забарвленнi, додаю. Ще можна загiпсувати вухо, домалювати синцi пiд очима та поставити скоби. Наче менi вибито щелепу). Вiн соромить високе звання французького мосьє, галантного до дам, безжального до ворогiв, готового померти за добробут Францiї. Прошу вжити рiшучих дiй та доповiсти про їхню ефективнiсть безпосередньо менi. Але будьте обачним, мосьє, П'єр Франж'є – небезпечний чолов'яга. Чули б ви, що вiн кожного вечора каже про вас. Менi соромно згадувати, мосьє. Поспiшайте, бо вiн мене вб'є, i моя невинна схiдноєвропейська кров буде на ваших чистих французьких руках. Сподiваюся на ваше незаплямоване сумлiння. З повагою та найкращими побажаннями.» (Наприкiнцi ще додати куплет iз «Марсельєзи».)

Але я вiдволiклася. Виявляється, що мадам звуть Нiколь (майже – Сюзет, теж менi– Нiколь). Мадам займається питаннями ґендерної полiтики. Мадам опiкується курсами для «бiдних схiдноєвропейських дiвчаток», що приїхали по чужих французьких чоловiкiв та чуже французьке щастя. Вона турботливо питається, чи знаю я щось про ґендерну полiтику та жахливе становище жiнок у Схiднiй Європi? Менi зовсiм не хочеться її засмучувати, зовсiм. У неї таке чудове пальто, такого непоширеного для французьких пальт кольору. I сама вона не таке вже й стерво. Очi її доньки сумнi

й виразнi. От ким треба бути, щоб повiдомити таку жiнку про «приємну» новину, що я працюю в Радi Європи, до того ж саме в цьому напрямi, тому (це вже, як два пальцi об асфальт) дещо знаю про ґендерну полiтику? До того ж усi в Радi Європи дещо знають про це. Таке

вже написано в наших буклетах. «All different, all equal», – це вже точно, як той казав, базару нема.

Тому я їй кажу, мовляв, щось таке чула. Краєчком вуха.

Еге. Вона задоволена, аякже! Вона впевнена, що я чорта з два даю собi раду в ґендернiй полiтицi. Я бачу, що вона хоче сказати чи зробити менi щось приємне. Зi свого боку вона зiзнається, що в неї неприязне ставлення до iталiйок, через те, що в дитинствi її постiйно зачiпала iталiйська кузина. Я посмiхаюся з розумiнням. Така мудра схiдноєвропейська усмiшка, сказати б, вистраждана в боротьбi зi злиднями усмiшка. Вона протягує менi вiзитiвку. Я з необхiдною в таких випадках щирою подякою ховаю її в кишенi моєї величезної торби. Торбу, Кортасара в оповiданнях, кортасарiвського героя, Ану та Марґiт пiдняла Марiєт, поки ми з її мамою запiзнавалися. Добра дiвчинка. Я вирiшую, що менi час виходити. Менi варто спiймати таксi, поїхати до Етьєна, вiн – єдиний мiй знайомий парижанин, у котрого не виникне подиву щодо моєї раптової появи в його хатi. Iз Нiколь-Сюзет ми прощаємося майже подругами. Може, прикластися до її руки? Нi, мабуть, це все ж занадто. Ми – жiнки, що порозумiлися.

Менi пробачено викрадення чужих французьких чоловiкiв. Нiколь – добра, їй для мене одного збоченця не шкода, до того ж iз такими нестриманими руками. «Хай краще таких, як вона, б'є», – сама собi думає добра Нiколь, вона гладить доньку по волоссю. Я бачу, що Марiєт це не до вподоби. Пiдморгую їй. Вона кривиться, показуючи на матiр. Я роблю гримаску: «А що поробиш? Усi вони такi, в тебе ще не найгiрша». Марiєт мовчки погоджується, що не найгiрша. Я йду з подарунками, менi подарували вiзитiвку та стислий виклад лекцiї про права «бiдних схiдноєвропейських дiвчат», а це – краще, нiж розiгрiтий круасан псевдо-Жермена, якого йому, бiдасi, запропонували вранцi.