Текст книги "Кавовий присмак кориці."
Автор книги: Лариса Денисенко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)
«Вибач, але я – одружений, i в мене нiколи не ночують жiнки. I взагалi. Їх тут не було. У лiжковому розумiннi таких гостей». Я сказала, що ми можемо вирушити до мене, хоча в мене так само рiдко ночують чоловiки (краще паскудити в них удома, нiж щоб вони паскудили в тебе), щоправда, жiнки там узагалi не ночують. Жодного разу там не ночували жiнки, запевнила його я. У цьому планi ми дуже схожi. «З тебе – зубна щiтка та ще миска для твого собаки». З'ясувалося, що вiн любить бачити свою зубну щiтку у своєму стаканчику для зубних щiток, що стоїть на його улюбленiй поличцi, що висить у його ваннiй кiмнатi, яка знаходиться лiворуч коридором у його хатi. «Це схоже на виправдовування чи на пояснення?», – запитала я. «Це нi на що не схоже, повiр менi, хоча я сам собi не можу повiрити», – втомлено вiдповiв вiн. «Нi на що на схоже», – повторив i поцiлував моє волосся. Вiдсахнувся. «Щось
не так?», – спитала я. «Надто довге волосся», – сказав вiн. Наступного дня я подбала, щоб мiй перукар потурбувався, щоб бiльше вiд нього я такого не чула.
XVI
«Ти, часом, не бачив мого собаки? Кудись утекло, бiле одоробло,
я не помiтила, куди саме подiлося». Я дивився на неї й не
мiг повiрити. Наче не було цих рокiв, цих пекучих рокiв без неї. Болiсних, що тяглися несолодкою, тричi пережованою ґумкою, яка колись була полуничною. Вона зверталася до мене так просто, неначе ми лише вчора розпрощалися. Наче наше кохання ще вчора гралося в пiску, зводило палаци, насипаючи пластмасовими лопатками вологий пiсок у кольоровi вiдерця, а сьогоднi вона, як завжди, вийшла на прогулянку iз собакою (в неї ж нiколи не було собак) та питає мене, чи не бачив я її собаки. Спляча красуня, прокинулася, вийшла з коми i думає, що ми гуляємо разом, що ми шукаємо її пса. Для неї не iснує часу, вона не вiдчула його перебiгу, їй снилися чарiвнi сни, для неї це – звичайний ранок, такий самий як решта.
«У тебе щось iз горлом, чи ти вирiшив перетворитися на стовпа саме зараз? Я запитую, чи ти не бачив собаки? Лесе, тiльки не вдавай, що ти мене не впiзнав». Смiшно, вона ще може припускати, що я можу не впiзнати її. В головi кружляла iдiотська пiсня квартету «Секрет». «Привiт», – я не змiг упоратися з пiснею та привiтався з нею. «Привет. А мы не виделись, наверно…» «Не бачив? Добре. Слухай, вибач, менi треба бiгти, то я тобi подзвоню, добре? Може, вип'ємо колись кави. Андрiй як, нормально? От i добре. Па-па!» Вона не почула моєї вiдповiдi, бо забiгла за рiг.
Скiльки вона вже тут? Який собака? Коли вона менi зателефонує?
Та й куди? Як вона може бути такою байдужою? Невже вона не пам'ятає, якi дружнi, теплi в нас були стосунки? Та чорт забирай, ми ж з нею були друзями. Вона забула, що я казився вiд того, що вона постiйно зникає? Такого не може забути жiнка. Невже вона не помiчала, ким вона є для мене? Чому вона не подзвонила, коли повернулась? Але я розумiв, що вона поверталася не до мене, я був би останнiм, кому б вона зателефонувала. Я не певен, що про своє повернення вона повiдомила своїх батькiв, я iнодi заходив до них. «Нiяких новин?» «Нi, Лесе, нiяких». Її мама дивилася на мене зi щирим спiвчуттям, хоча, може, й уважала мене за до нестями закоханого бовдура. Я i є – бовдур. Я досi ним залишаюся.
Яка вона гарна. Незбагненно гарна. Шоколадне коротке волосся, сiрi глибокi очi. Тонка, струнка, рухлива. Вишукано неохайна, неохайно вишукана. Бiлi вузькi штани, светр кольору зеленого горiха. Бачити її це такий бiль, це таке щастя. Принаймнi вона пам'ятає, як мене звуть. I на тiм дякую. Але що вона тут робить? Прийшла до батькiв? Навряд, наскiльки я знаю Алiсу, то вона не прийшла б у гостi iз собакою. Хоча та Алiса, котру я знав, нiколи не завела б собi собаки. Сам я прийшов у гостi до своєї мами, вирiшив заскочити на хвилинку. Але спочатку зайшов до батькiв Алiси. Пiсля того, як я її несподiвано побачив, я не мiг не зайти до її батькiв. Може, вона приїхала додому? Назавжди приїхала додому, я не мiг повiрити в таке щастя, але…
Її мати вiдчинила дверi, вона була заспана. «Лесе, це
ти? Заходь. Та нi, не вибачайся, я не сплю, прийшла з магазину, помiряла тиск – пiдскочив, холера ясна. От прилягла трохи вiдпочити й закуняла. Є якiсь новини?» спитала. Так, начебто все зрозумiло, Алiси тут не було, не було навiть її голосу в телефоннiй слухавцi. Я не хотiв хвилювати її мами, сказав, що сам зайшов дiзнатися, чи немає нових вiстей. Новин не було, не було навiть листiвок.
Ми одночасно зiтхнули. «Ти ж знаєш, яка вона?» «Ви
ж знаєте, яка вона?» Так само водночас. «Якщо щось почуєте…» «Обов'язково. I ти також». «Одужуйте. До побачення».
Я мiг вiдiмкнути дверi ключем, але руки були такi холоднi, що не мiг iз ним упоратися. Мама вiдчинила. Я побачив легку парку батька. Синю з двома бiлими смугами. Менi вона дуже подобалася. «Родина у зборi, – кривувато всмiхнувся я. – Андрiй теж тут? Iз усiма андрiятами?» Мама, вдягнена в якесь супермодне дрантя теракотового кольору, пiдставила щiчку, вiдполiровану єгипетською засмагою, для поцiлунку. Батько протягував засмаглу руку – для потискання. «Андрiя немає, вони пiшли до Лялькового театру. Я й сам тут випадково опинився, привiз мамi смачних грецьких равликiв. Василь привiз iз Афiн оливок i равликiв. Вiн навiз багато, о, до речi, а тобi потрiбнi?» «Нi, дякую, татусю-турбусю. Знаєш, а я щось не помiтив твого авта бiля пiд'їзду». «Мене пiдвезли». Я вiдразу зрозумiв, хто саме його пiдвiз. «А, поталанило тобi», – протяг я i пiшов у кухню, там поралася мати.
«Ти не посварився з батьком, любий? Чи менi здалося?» Мамине чуття на непорозумiння лiпше за нюх будь якого мисливського собаки на пiдранка. Цього ще бракувало. Я вiльно розсiвся на м'якому диванчику. «Ма, та ти що, хiба батько вмiє з кимось сваритися?» Мама засмiялася. Я знав, що треба говорити, ще в дитинствi я допетрав, яка в нас полiтика партiї. У нашiй сiм'ї хист сваритися був притаманний лише мамi, бiльше такого хисту нi в кого не мало бути. «Плiткуєте? – Батько вповз у кухню. – От мама думає, що ми з тобою сваримося, це ж треба таке вигадати! Ми – i сваримося, га, старий?» Я сподiвався, що батьковi вистачить клепки щезнути. В його очах я помiтив невиразну тривогу. «До речi, поглянь, який у батька чудовий вигляд. Просто красень. Ми забезпечили вам чудовi гени, то де ваше синiвське «дякую»? Вiд Андрiя годi чогось дочекатися, але де твоє?» Мама у своєму репертуарi.
Ха, «чудовий вигляд» у нього. Було би з чого дивуватися, люба мамо. Авжеж, чудовий вигляд, та в нього ж немає нiякого застою сперми. Можна мати чудовий вигляд, коли до твоїх послуг молода волога пiхва, що увечерi та вранцi ще й одсмокче залюбки. Я над силу посмiхнувся. «Мамо, ми з Андрiєм увiк не розрахуємося з вами, i наша вдячнiсть не має меж, – запевнив я її. – Взагалi, я приїхав переконатися, що в тебе все гаразд. Переконався – у вас все добре (наголос на словах «у вас»). А тепер можу йти деiнде зi спокiйним серцем».
«Ну, то па-па, синку, па-па». Мама не з тих, хто виснутиме
на шиї й волатиме: «Синку, побудь зi мною ще трохи». «Йди вже. Та не забувай своїх «старих». Добре, що й у тебе все добре. Але було би ще краще, якби в тебе було неспокiйне серце». Мама не витримала, вона натякає на те, що я не знайомив її з жодною дiвчиною вiд часiв Галi. А раз не знайомив – значить, нема або (це неприпустимо) я її приховую вiд маминого хвацького ока. Я всмiхаюся якомога ширше та вiдмахую їм рукою: «бувайте». Воно ж – «вiдчепiться, люди добрi, тихенько та любенько».
Я виходжу з пiд'їзду, на мить менi здається, що неподалiк я бачу Алiсу. «Алiса в туманi». Вона тримає на повiдку великого бiлого собаку. Собака б'є хвостом, наче комусь радiє. Але Алiса хутко кудись його потягла. Трушу головою. Блiн, як же менi здихатися її? «Краще б не бачити, – скриплю собi пiд носа. – Краще б нiколи не бачити». Я злий на себе. Я злий на Алiсу. Я злий на маму. Нi, насамперед, я злий на батька. Не знаю, чому. Менi здається, що вiн украв у мене щастя. Вiн милується з якоюсь неповнолiтньою хвойдою, а я марю привидами дитинства. «Гумберт Гумберт, блiн», – думаю я й нiяк не можу вгамуватися. «От сука. Всi – суки», – знесилено кажу я. «От сука!! Ненавиджу», – пiдвищую голос. «Сам ти – козел», – каже менi iнтелiгентна бабуся в бiлих шкарпетках, до того ж болiсно б'є мене торбою по колiнах. Такi бабусi завжди дадуть собi раду. Що там у її торбi? Цеглини, як батони, чи батони, наче цеглини? Я ховаюся вiд неї у власному автомобiлi. Цього ще бракувало, щоб мене вбила якась стара батоном/цеглиною пiд батькiвським домом («началом начал»). Це вже нi. На сьогоднi менi вистачить угодованого вигляду батька.
«Ми можемо кудись пiти, чи ти можеш зайти до мене?», – питаюся Iвана. Судячи з його голосу, вiн нiкуди не вийде. «А може, краще ти до нас?» Не краще. Я налаштований рiшуче. «Ти ж менi друг, так?», – обережно розпочинаю шантаж. Iван каже, що вiн менi друг, аякже, як я мiг подумати, що вiн менi не друг, але дружба, – патетично каже вiн, – це таке поняття, вiд якого всiм має бути свiтлiше на душi. Це означає: «Давай до нас». Але вiд мене важко вiдкараскатися. «Вано, ти менi потрiбний зараз i тут. Або в барi. Але не у вас». «Зараз буду, – буркотить Iван. – Ковбаси хоча б купи, а то вiчно в тебе якась травичка замiсть їжi». «То чого?» Iван похмурий, нарештi дiстався мого помешкання. «Тобi тут i вiдразу розповiдати, чи ти може роздягнешся, пройдеш, мо' чогось вип'єш, з'їси?»
Iван пройшов, скинув куртку, плюхнувся на стiльця, вчепився в жирну канапку. Мiй надiйний друзяка Iван. «За що першу?» «За те, що ми такi молодцi», – традицiйно розпочав тостування я. «Поїхали», – каже Iван. Я пам'ятаю, що у восьмому класi у своєму творi на тему «Ким ви хочете стати?» Iван писав, що хоче стати Гагарiним. Саме Гагарiним, а не просто космонавтом. Максималiст i першопроходець, Iван. Я повiльно почав розповiдати. Про те, як ледь сьогоднi не помер, бо мене хотiла забити батонами одна незнайома бабуленцiя. Iван посмiхнувся. «Ти сам наразився. Тому що треба свого базару вряди-годи пильнувати. Це ще добре, що твої «комплiменти» почула бабуся, а не якiсь мiцнi лабузяки».
Далi я правлю про те, як мiй батько зраджує матiр iз молодою шльондрою, а мати на довершення пишається з його чудового вигляду, аж гидко. Iван пiдводить брови. «Знаєш, це таке. У його вiцi майже з усiма трапляється, а з ким не бува, той – дурень. Хочеться свiжого, розумiєш? I потiм, поясни менi, ти йому що, заздриш? Маму шкода, чи що? Має ж у тобi бути чоловiча солiдарнiсть? Ти колись теж будеш старим, i, якщо в тебе буде дружина, де запорука, що ти її не зраджуватимеш?» Я кажу, що запоруки жодної. I, нарештi, розповiдаю Iвановi про те, як бачив Алiсу, потiм примару Алiси i як вона на мене вiдреагувала. Тобто сама Алiса – нiяк, а її марево зникло, допiру мене побачило. Iван стогне, i, не чекаючи тосту, випиває п'яту чи шосту чарку. «Iз цього й треба було починати. З цiєї… з цiєї…» Емоцiї Iвановi випереджають його слова, з виразу його обличчя я розумiю, що вiн хоче сказати з приводу Алiси. Нiчого хорошого.
«Не кажи про неї такого, бо пожалкуєш». «Якого
такого? Я й не кажу». «Кажеш». «Не кажу». «Кажеш». «Де я казав?» «Нiде. Ти подумав». «Нiчого я
не думав. Ще нiхто не мiг ухопити мене за думку». «Нi, ти
подумав». «Не будь вiслюком, я про неї не думав, це ти
в нас про неї думаєш». «Нi, ти думав». «Не
про неї». «Та ну? А про кого?» «Про тебе».
«Про мене таке мерзенне?» «Чому це мерзенне?» «Тому.
Ти би бачив свої очi. З такими очима не думають про щось приємне». «Я – думаю». «Ти не думаєш». «Я тобi вiдразу казав, що я не думаю, а ти почав верещати, що я думаю,
ще й щось мерзенне». «А то. Ти думав мерзенне про Алiсу». В нашу розмову втручається дзвiнок. Я розумiю, що то дзвонять у дверi. «Я нiкого не чекаю, – дивлюся Iвановi у вiчi. – Може, ти на когось чекаєш?» «А. Так. Ми обидва чекаємо, просто ти поки що про це не знаєш. Забув сказати. Вiдчиняй. Це прийшов Алекс». «Хто?» «Ти ж не проти. Я подумав, що Алекс буде тобi у пригодi». Звiсно, як же я без Алекса. Без Алекса я нiкуди. Блi-i-i-iн.
«Буває ж таке», – каже Алекс, вiдколупуючи ковбасу
з канапок i поглинаючи її без хлiба. «Не роби цього, це мене бiсить», – кажу Алексовi, намагаючись вiдiбрати в нього ковбасу. «Припини це. Лесе, не займай його. Вiн голодний, кожен їсть, як йому зручно. Тобi що, шкода ковбаси?», – Iван на сторожi Алексових iнтересiв. Менi не шкода ковбаси. Нi, шкода.
Чому я маю їсти канапку, давитися хлiбом, а Алекс спокiйно вивiльняє ковбасу й жере її в таких кiлькостях? «Що буває?», – натомiсть питає в Алекса Iван, поки я думаю про ковбасу й Алекса. «Та ваша навiжена Алiса. Ця хвора менi телефонувала вночi». «Коли? – кидаємося ми з Iваном на Алекса. – Коли це було?» «Нещодавно було. Казала, який я сексуальний, зовсiм дах у неї посунувся». Iван дивиться на мене, торкається плеча. «Вона не мала на увазi нiчого такого. Е-е-е. Алекс тут точно нi до чого, розумiєш?»
I знову починається розмовний коловорот. «Чому вона тобi телефонувала?» «Звiдки я знаю». «Я питаю, чому вона тобi телефонувала,
ще й уночi?» «Бо – хвора, тому й телефонувала».
«Що казала?» «Вiдчепися, буду я ще запам'ятовувати, що
вона менi казала». «Коли це було?» «Що я тобi, позначатиму
цю подiю в календарi, як дiвка мiсячнi?» «Коли це було?»
«Нещодавно, я тобi кажу. Слухай, та йди ти. Iване, чого вiн до
мене причепився? Скажи йому». «Коли це було, в очi менi дивися,
вилупку, в очi. А ти що їй казав?» «Що я їй казав,
питаєш? Що й завжди й усi їй кажуть. Лiкуватися порадив якнайшвидше.
Ось що сказав». «Ти мене дiстав уже. Згадуй давай усе».
«Це чому я маю таке згадувати? Блiн, навiщо я взагалi про це бовкнув?»
«Iване, i що, пiсля цього ти кажеш, що вiн менi друг? Вiн чiпляється
до моєї дiвчини». «Вона не твоя дiвчина», -
це вони проголошують разом. «Я до неї чiпляюся? Ти що, так
само захворiв? Треба вона менi. Це вона дзвонить уночi, лепече,
що їй заманеться. Про секс, про наркотики, про те, що я найкращий,
я що, просив? Ще й ведмежих колискових спiває. Iдiотство. А я
такий сон бачив…» «Яких, яких колискових?» перепитую
я. I тут ми з Iваном уже волаємо разом: «Не треба про сон!
Не треба!»
«Знаєш, мужик, в чому твоя проблема?», – Алекс навис
надi мною, вiн завеликий для мого коридору. Я не можу знати того,
що знає Алекс, i вiн це розумiє, тож i пояснює. «Твоя
проблема в тому, що ти не вмiєш упокорюватися долi. Зовсiм не
вмiєш, мужик. Щось тебе стримує. В тобi немає поваги
до фатуму. От нахилив би голову, дав бабцi тебе забити на фiг. I все.
Розумiєш? Усе. Нiяких проблем, нiяких тривожних новин. Нiчого.
Спокiйно би вiдпочивав, а ми вже якось допомогли б iз похованням.
Бо друзi навiщо? Тiльки реготати й пити? А похорон як же? Упоралися
б. Гуртом – воно легше. I все. I до дупи Алiсу. До величезної
смердючої дупи. Нiяких алiс на твоєму похоронi. Фiг ми б її
запросили, ти не хвилюйся». Я думаю, чи не пiдкоритися менi
долi, чи не взяти пляшку та не квацнути нею Алексовi по потилицi?
А потiм – до в'язницi. I все. Дiйсно – все. I – нiчого.
Iван шморгає носом, обiймає нас за плечi. Певний час ми хитаємося мовчки, кожен думає про своє. Потiм починаємо танцювати грецький танець сiртакi. «А дядько Василь привiз грецьких равликiв, а я не взяв», – кажу я. Я перебуваю пiд впливом асоцiацiй. «Тара тататата тара тататата», – наспiвує Iван. У дитинствi вiн займався народними танцями. «Тарата тара тататата», – пiдхоплюю я. Ми танцюємо, точнiше, тупцюємося в моєму дещо вузькому коридорi. «У мене залишився її телефонний номер», – раптом каже Алекс. «Що?» «У мене є її номер, мiй апаратик має спецiальну функцiю запам'ятовувати номери». Я кажу, що щасливий iз того, що маю такого вiрного та справжнього друзяку. Я кажу, що щасливий, що зараз не послухався фатуму та не прибив його пляшкою. Iван плаче. Алекс пробує зробити iз пальцiв значок «о'кей» i допомагає собi ротом. «О'кей» краще виходить у рота, пальцi вiдмовляються слухатися.
XVII
Коли ти кохаєш людину, тобi спочатку не заважає навiть те, що вона тебе не кохає. Ти це розумiєш одразу, ультрафiолетом вiдблискує її апатичне до тебе ставлення. Справдi, важко такого не зрозумiти, але про це не хочеться думати. Тому ти тiшиш себе думками, що завжди хтось кохає сильнiше, то хай цього разу таким будеш ти, що згодом вiн обов'язково закохається в тебе, бо так було з багатьма, чому так не має бути з ним? Ти вигадуєш для себе пояснення, ти пробачаєш йому вiдсутнiсть потягу до тебе, ти пробачаєш вiдсутнiсть вогню в його очах, ти щаслива, коли вiн посмiхається або просто торкається твоєї руки.
Ти цього не помiчаєш, але стаєш метушливою, нервовою, ти намагаєшся бути кращою, нiж є, при цьому розумiєш, що такi дiї ще
бiльше його дратують, але зупинитися не здатна. Ти часто говориш йому:»Вибач», у твоїх очах тремтить страх втрати. I вiн це вiдчуває. Треба
бути шляхетною, неегоїстичною або дуже закоханою людиною, щоб
не скористатися зi страху в твоїх очах. Коли б ми вмiли зупинятися
на потрiбних зупинках, коли б…
Проте вiн не користає зi страху в твоїх очах тiльки через
свою до нього (насамперед, до тебе) байдужiсть. Ти бачиш, що ви -
рiзнi, що про вас можна подумати, як про «вас», а не окремо,
як про «неї» i про «нього», лише коли ви смiєтесь.
Урештi-решт це теж важливо: ваш смiх. I от ти вже помiчаєш,
що щаслива була б поплакати бiля нього, а вiн не хоче цього, боїться,
це викликає в ньому несприйняття та огиду. А ти, своєю
чергою, починаєш утомлюватися вiд ролi арлекiна, намагаєшся
зрозумiти, що ти робиш не так. А коли ти почала думати, що робиш
щось не так, то це свiдчить про те, що вашi стосунки розхитанi, як
дитячi гойдалки у старому парку. I коли ви кохаєтеся, це буває,
хоча й рiдко та недбало, ти постiйно чуєш нав'язливе скрипiння
розхитаних дитячих гойдалок у старому парку.
Кудись зникає твоя самовпевненiсть, випестувана роками, ти починаєш ранок, крутячись бiля дзеркала. «А може, я негарна?» Ранiше щодо своєї вроди жодних сумнiвiв у тебе не виникало. Ти здавалася собi гарною, так думала переважна бiльшiсть людей, хто був поруч, кого ти зустрiчала на своєму шляху, а тi, хто думав iнакше, тебе не цiкавили, уявлялися заздрiсними нiкчемами. Тепер ти силкуєшся згадати тих нiкчем, знайти в пам'ятi вирази їхнiх облич, збагнути, що їм у тобi не припало до вподоби, щоб зрозумiти, – може, вони були правi? Ти починаєш пестити свою шкiру, про яку завжди думала, що вона гладка, молода, чудова. «Я не користуюся кремами, вони менi не потрiбнi», – презирливо казала ти своїм однолiткам. Ти помiчаєш зморшки, намагаєшся випрасувати їх пальцями i знесилено наносиш корисну сумiш на обличчя. Ти замислюєшся над своїм вiком. «А ти вже, люба, не першої молодостi», – кажеш собi. Й iстерично вiдкидаєш вiд себе такi думки. «Що
в бiса зi мною коїться? Припини це!» I твої слухнянi нерви, що вже давно сприймали тебе як видатного муштрувальника сучасностi, цього разу вiдмовляються пiдкорятися.
Невмотивована панiка. Вiн та його поведiнка викликають у тебе невмотивовану панiку. «А що буде, коли його не буде поруч?» – «Без нього буде iснування, а не життя. А навiщо тодi iснувати?» Ти помiчаєш, що вiн над силу береться до кохання з тобою. Наче вiдбуває повиннiсть. Боже мiй, як це жахливо, розумiти, що коханий чоловiк торкається твого тiла не тому, що воно вабить до себе, не того, що твоє тiло приємно вiдчувати в руках, а за тим, що практично годi торкатися тiла жiнки, з якою вiн кохається. За таких обставин важко уникнути торкання. Вiн тебе не жадає. I це не через його похилий вiк, вiн – сильний, вiн може, ще й як може. Може, але не з тобою, хоче, але не тебе. Як це принизливо, образливо, нестерпно.
Вiд цього небажання хочеться плакати, лупити його по гладких вилицях, розквецяти йому носа, а потiм злизувати його кров, цiлувати, панькатися з ним наче з дитиною. «Кохаю, кохаю, кохаю». Хочеться кудись утекти вiд нього, сховатися та чекати. Утекти, але так, щоб вiн обов'язково тебе знайшов та втiшив. А найстрашнiше – усвiдомлювати, що вiн нiзащо тебе не розшукуватиме, а якщо йому доведеться тебе втiшати, обмежиться тим, що механiчно погладить твоє волосся. А коли ти втечеш, вiн iз полегшенням зiтхне i посмiхнеться своїм думкам. «Нарештi. Усе залагодилося само собою». Вiн не вiдчуватиме себе покидьком. Ти позбавила його цих тортур: вiдчувати себе покидьком.
Ти боїшся сказати йому: «Я бiльше так не можу», -
бо знаєш, як вiн зрадiє такому перебiговi подiй. Тому ти подумки
повторюєш «я бiльше так не можу», ти це повторюєш
навiть тодi, коли вiдчуваєш його в собi. Позаяк фiзичне вiд чуття
його в собi все одно не дає тобi змоги переконати себе в тiм,
що вiн iз тобою. Ти починаєш цiнувати митi. Починаєш думати
про вiчнiсть. Учора ти схопила себе на тому, що збиралася за плакати
пiд час перегляду мелодрами, котра зазвичай пробуджувала в тобi iронiю.
«Якi iдiоти це дивляться, як можна при здоровому глуздi таке дивитися?
Який телепень це поставив, який бевзь таке написав?» А потiм ти себе обзиваєш «iдiоткою, плаксiйкою, тюхтiйкою».
Ми займалися коханням. Вiн пiдвiвся, вiдiрвався вiд мене й пiшов до кухнi. Таке вже було. Там вiн про щось думав, курив, варив чи молов улюблену каву з корицею, хоча напевно я не знаю, що вiн там робив. Потiм, начебто й не було нiчого особливого, вiн повертався до мене, проблем iз ерекцiєю в нього не було. Ми кохалися далi. Вiн не кiнчав, i я – також. Вiн знову припиняв процес, знову залишав мене та йшов до кухнi. У нього було багато справ там. «Олеже, тобi не цiкаво зi мною?» «Менi з тобою цiкаво», – сказав вiн. Вiн сидiв на пiдвiконнi й ласував своєю незамiнною кавою. «Але не в лiжку». «Не в лiжку, – погодився вiн. – Але ти тут нi до чого». «Авжеж. Iди до мене, будь ласка, йди». Вiн обережно вiдсторонює мене, майже витягує свого прутня з мого зголоднiлого рота. «Лiсо, не треба принижуватися, пообiцяй менi, що бiльше не будеш, обiцяєш?» Я бiжу до ванної кiмнати, моя спина нiяковiє вiд його сумного погляду.
«Я думаю, що ми не маємо права ускладнювати нашi стосунки». Олег роздивляється родимки на своєму зап'ястi. Там у нього три крихiтнi родимi плями. Я знаю їхнi iмена, бо сама їх придумала. Коли чоловiк каже щось про права, не треба чекати нiчого доброго для себе. «Олеже. Важко ускладнити те, що й само по собi складне, ти так не вважаєш?» Вiн так не вважав, вiн думав, що в нас простi, наближенi до приятельських вiдносини. «Ти правда так думав? Тобi не спадало на думку, що я можу кохати тебе?» «Я думаю, що настав час помовчати, ось що я думаю». Вiн схрещує руки на грудях, вiн зачиняє свою душу вiд мене. Язик – мiй ворог. Але я ненавиджу мовчання. Мовчання для мене – вiйна. Саме мовчання, анi агресiя, анi суперечки, анi балаканина. Слова – мої спiльники, мовчання – вiйна. Для того, щоб люди розумiли одне одного, вони мають говорити. Мовчати – добре лише тодi, коли все зрозумiло, коли ти вмiєш розумiти кохану людину, вивчаючи її рухи, очi, запах.
У нас iз ним мовчання, що затяглося, що затягло й нас. Не мовчання
розумiння, а мовчання вiйна. «Поговоримо? Прошу тебе, поговорiмо», – не витримую я. Менi хочеться його розворушити, сказати щось смiшне,
аби побачити, як умiють радiти його блакитнi очi. Я знаю, що
вмiю смiшити його, i йому це подобається. Вiн починає говорити.
Я бачу, що йому зараз не до комедiйних сценок. Це не на мою користь.
Не на мою. «Розумiєш, усiм нам Хтось видає потроху щастя.
Добре, що тебе взагалi помiтили й дали скуштувати щастя, хай навiть кавову ложечку, розумiєш?» Я кажу, що розумiю, я також додаю, що не вiдчуваю, що вiн щасливий. «Я говорю не про себе». Чорти його забирай, вiн навiть удати не хоче, що йому було зi мною хороше. «Ти не заслуговуєш на брехню», – вiн помiчає мiй вiдчай.
«Давай поговоримо завтра, – пропоную я. -Ти пiдеш
додому; якщо я не можу розслабити тебе, то ти розслабишся наодинцi,
завтра буде чудовий ранок, i ми поговоримо трохи iнакше, добре?» Виявляється, що це не добре. «Ти мене женеш?» «Дiдька лисого. Я тобi цього не подарую», – думаю я. «Нi, про що ти кажеш, я буду щаслива, якщо ти залишишся. Може, спробуємо ще раз?» Я торкаюся його колiна. Йому неприємно, нога здригається, але вiн не вiдсторонюється. Терпляче створiння. Я хочу, щоб
вiн пiшов сам. Без мого на те благословення. «Добре, Лiсо. Добре. Я залишаюся, нам треба дещо обговорити. Пiду зварю кави, ти ж будеш каву?» Моє серце починає битися частiше, я розумiю, що розмова, яку вiн планує, не принесе менi заспокоєння. Йому потрiбен перепочинок, менi так само. «Кава – це чудово», – вiдповiдаю.
Коли ти кохаєш людину, ти турбуєшся про неї. Це випромiнюється вiд тебе незалежно вiд того, хочеш ти цього чи нi. Тому, коли впали його джинси, я кинулася, щоб пiдняти їх. Папiрець був звичайним, нiчим не примiтним. Бiлим. Зiбганим. Бiйтеся таких папiрцiв, нещасливо закоханi, такi папiрцi страшнiшi вiд вишуканих листiвок. На папiрцi було написано вiршi.
«я дрiбною скабкою
в тобi оселюсь,
в твоїм серцi, не виженеш вмить,
не боюсь я погроз, небезпек не боюсь,
чую серце твоє миготить…»
Я читаю це до кiнця.
«Що це в тебе? Я питаю, що це в тебе в руках?» Яким холодним,
як виявилося, може бути його голос. «Аркуш. Випав iз кишенi твоїх джинсiв». «Дай сюди. Швидко». Вiн завiвся. Тобто це не простi вiршi, не стороннi. Та вiн навiть порожевiшав, уперше таке бачу. «А якщо не вiддам, ти натовчеш менi пику чи почнеш дряпатися? В тебе вигляд, як у розлюченого вуличного кота». «Лiсо, краще для тебе буде покласти листа на стiл. Ти ж розумна дiвчинка, я не помиляюся?» «Олеже. Я читала це. Це – вiршi. Чиї вони? Що таке оцi от «О» та «М»?». «Це тебе не стосується. Поклади листа на стiл, Лiсо». «Не стосується? Невже. Я викрила секту. Таємниче листування. Листи коханцiв. «О» – це ти. «М» – Марiя, Марина, Мiлена? Ось воно, твою дружину звуть Мiленою, ну ви даєте, такi почуття по стiлькох роках спiльного життя, справляє враження, що й казати. Вони пишуть любовнi вiршi, ох, блiн».
«Ти – огидна, – тихо каже Олег. – Я не хотiв,
щоб усе так скiнчилося, присягаюся, не знаю кому, але присягаюся,
я цього не хотiв. Лiсо, послухай мене. Ми бiльше не будемо зустрiчатися.
Я рву це. Хай би що ти думала, менi не легко це пропонувати, не
легше й робити. I все ж я припиняю нашi стосунки. А тепер вiддай
менi цього аркуша». Я не вiддаю, я мну його. Ми починаємо
боротися. Вiн вириває в мене клаптика, щось залишається в
моїй руцi, я рвучко пiдхоплююся, вiдчиняю вiкно й викидаю беззахиснi
голi шматочки паперу. Знiвечене життя. Самотнi вiршi поглинає
вечiр. Вечiр, що ставить хрест на моєму життi з ним. «Вчинок
цiлком у твоєму дусi, люба, – вiн починає смiятися. -
Цiлком у твоєму дусi. Щось схопити, зiпсувати, а потiм жбурнути.
На довершення. Для будь кого було б набагато простiшим вiддати або викинути, але це не для тебе. Тобi важливо все зруйнувати, перетворити на шмаття». «Правда? Може, я перетворила на шмаття нашi вiдносини? Це зробила я?» «Це були чудовi вiдносини, Лiсо. Але вони не могли перетворитися на тривалi. Я не вiдчуваю зобов'язань пояснювати тобi i не буду, хоч як би тобi цього хотiлося». «Я нiчого не хочу. Я хочу вмерти i щоб ти мене поховав». «То я пiду?» «Йди. Ти не хочеш мене навiть поховати. Нi, зачекай! Спочатку вiдповiси менi: чиї це вiршi?»
Вiн не сказав менi, чиї вони. Вiдмовився бодай щось говорити. «Я не розумiю, як можна йти в лiжко з людиною, яку ти нi за що не маєш? Як можна пестити того, кого зовсiм не кохаєш?» «Та ну? Слухай, ти багато менi чого розповiдала про себе, може, зараз ти жалкуєш про це, але якщо мене не зраджує пам'ять, то, щоб пiти до когось у лiжко, тобi потрiбно було що завгодно, але не кохання». Я вдарила його. Вiн не заважав. «Тобi приємно робити менi боляче?» «Менi здається, що це тобi приємно робити менi боляче. Але я вразив твою дiвочу гордiсть, тут ради нема – бий». Я вдарила його ще раз. «Лiсо, ти не уявляєш собi, що ти для мене означала. Нi, правда. Ти не можеш собi уявити, не можеш усвiдомити». «Означала. Тобто тепер я для тебе небiжчиця?» «Яка дурепа». Вiн легенько стукає по моїх губах, я встигаю поцiлувати його пальцi.
Це мучить його, я бачу. Моя покiрнiсть, мої губи, що намагаються зупинити його пальцi. Вiн не йде. Чому вiн не йде? Уже можна йти, потiм прислати менi вiнка, виготовленого iз залишкiв новорiчних ялинок, прикрашеного тупими штучними квiтами та муаровими стрiчками. Менi здається, що вiн уже все сказав, сказав навiть бiльше, нiж мiг та хотiв. «Лiсо». Вiн тримає мої руки. Мертвi холоднi руки. «Лiсо, незважаючи нi на що, з тобою залишається один вiдсоток мого кохання, один вiдсоток мене залишається з тобою назавжди». Я всмiхаюся. «Один вiдсоток тебе, один вiдсоток кохання? Один вiдсоток, так? Чудово. Як знежирений кефiр. Знежирений кефiр – напевне, дуже смачно. А може, навiть i корисно. Та я проти такої знежиреностi. Менi не треба такого знежиреного кохання, розумiєш? Менi воно не потрiбне, розумiєш, сволото? Менi не потрiбне таке знежирене, не потрiбне таке знежирене, не потрiбен такий знежирений ти, менi не…» Вiн закриває вуха, вiн закриває дверi. Вiн iде.
Коли вiн пiшов, вислизнув, подався геть, я починаю розумiти, що один вiдсоток – це не нуль. Один вiдсоток – це не зеро. Нахабна
панi Надiя вповзає до мого серця. Вона шепоче: «Один вiдсоток – це щось, це – багато, це означає, що вiн залишив маленьке зернятко, але ти з нього зможеш виростити справжнi здоровi почуття». Я кажу їй, що не треба марних сподiвань. Мною трусить, як у лихоманцi. Вона не залишає мене. Вона й далi пояснює, наводить приклади з лiтератури та iсторiї (iнодi наша начитанiсть плутає нам усi карти, та й узагалi псує нам життя), ти починаєш слухати її, а найгiрше те, що ти починаєш вiрити їй. Тiльки вiд безпорадностi закоханi люди вирiшують боротися за втрачене кохання. Тiльки вiд вiдчаю закоханi люди вирiшують боротися за вигадане кохання. Тiльки з власної дуростi, виплеканої Надiєю, закоханi люди вирiшують боротися за один вiдсоток вигаданого та втраченого кохання. Повернути за будь яку цiну. Повернути або вмерти. Повернути, а потiм – нецiкаво. Повернути, i кiнець книжцi.