Текст книги "Кавовий присмак кориці."

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

IX

Для мене iснують тiльки прямi рейси. У мене викривлене життя, тому рейси мають бути прямими. Щось має бути прямим, чи не так? «Що ти тут робиш?», – спитав мене Мiхал. Не можу сказати, що дуже ввiчливо спитав, утiм, чого ще чекати, якщо ми погано розлучилися. Це моя особливiсть: дiймати людей та погано розлучатися. Не уявляю собi, як людям вдається зберегти цивiлiзованi стосунки, як їм не нудно з цього. «Ти кидала жереб? Як завжди, так? Ти кидала жереб». Мiхал чудово розумiє росiйську та українську мови, але розмовляє англiйською.

Я справдi кидала жереб. До України не було прямого рейсу, ще чого, летiти Люфтґанзою через Франкфурт, тут можна до ворожок не йти, або вони багаж забудуть, або вiдправлять його десь-iнде, нагодують якоюсь гидотою чи ще щось. Тому я мала визначитися на мiсцi. Або – Прага, або – Берлiн. У деяких людей не буває такого вишуканого вибору. А деякi не здатнi на такий вибiр. Важко вириватися туди, де тебе нiхто та нiщо не чекає. Для мене простiше саме так. Коли нiхто та нiщо.

Ми сидiли з Мiхалом у кав'ярнi «Блакитний кий». Менi посмiхалися дiвчата офiцiантки, їхнi погляди нишпорили моїми грудьми, дарма що я сидiла з чоловiком, вони були переконанi, що я належу до рожевого свiту. Бо це було специфiчне мiсце. «Якого дiдька

ми зустрiчатимемося в цьому мiсцi? Я ж не помилилася щодо його спрямованостi?» Мiхал зареготав уголос, я вiдсторонила слухавку вiд вуха. «А яка тобi рiзниця?» «Ти знаєш моє ставлення до сексуальних меншин». «Воно – некоректне, погане, ганебне, не європейське. Чи не через це ставлення тебе поперли з Ради Європи, люба? Як

ти туди потрапила з такими фашистськими принципами – не доберу,

може, розповiси пiд «пiїсяшку» абсенту?» Улюблене

слово Мiхала «пiїсяшка», це 50-грамова чарка, звiсно,

що вона має бути сповнена абсенту. Прага й Абсент. Абсент i Мiхал. Мiхал i Прага. Усе це мало для мене майже синонiмiчне значення.

Казкова Прага. Це так банально звучить – казкова Прага, але вона все одно – казкова. Мiсто м'якого джазу, натовпiв молодi в костелах, галасливих купок нiмецьких та iталiйських туристiв у шинках i кав'ярнях. Бехеровка та абсент. Пиво, яке тобi пропонують на снiданок у кожному бiльш менш пристойному готелi. Прага, що причаровує запахом волi. Дихай, дихай цим вiльним повiтрям, дивися на темну воду, коли мандруєш маленьким джазовим суденцем, вiдпочивай та зiзнавайся в любовi до цього мiста, але пильнуй, коли йдеш мiстком, вивчаючи когось шаленими поцiлунками, тому що кишеньковi крадiї тут напрочуд управнi i здатнi з ходи впiзнавати iноземцiв.

Про мої взаємини iз представниками сексуальних меншин розповiдати не хотiлося анiтрохи. Ще й кому? Мiхаловi. Мiхал пробував i жiнок, i чоловiкiв, вiддав першiсть останнiм, у нього є досвiд, вiн лiпше знає, про що говорить. Моя неприязнь до геїв – це було щось пiдсвiдоме. Одне я знала твердо. Вони – мої конкуренти. У свiтi забагато жiнок, є певна частина гарних, усiм вiдомо, що жiнок бiльше, нiж чоловiкiв, тому гiдних чоловiкiв не вистачає. Та що там, навiть негiдних i то не вистачає. Про це треба писати, а не про екологiчнi катастрофи, заборону полювати на ведмедикiв коал чи прикре становище повiй зi Схiдної Європи тощо. Чоловiкiв обмаль, а тут ще цi, зваблюють їх своїми вузькими анусами.

Я прекрасно розумiюся на природi гомосексуалiзму. Заднiй прохiд вужчий, анiж жiноча вагiна. Це загострює вiдчуття та задоволення, до того ж жiнки переважно проти анального сексу. Iз цим неможливо боротися, бо всупереч природi не попреш. Можна змiцнювати м'язи, вдосконалювати технiку, просити хiрургiв про втручання, але докорiнно цього не змiнити. Слабкi жiнки перебувають у постiйний боротьбi. Чого тiльки не доводиться робити, аби здихатися супротивниць, а тут ще й супротивники. Їх ще бракувало. Чорта зо два я дiлитимуся своїми думками з Мiхалом (досить i того, що вiн знає про моє ставлення до геїв), особливо тепер, коли менi потрiбнi його увага, допомога та спiвчуття.

«То яка робота тобi потрiбна?» Мiхал уже насолоджувався насиченою зеленню абсенту. «Щось пов'язане з iнформацiєю». «Гаразд. Знаєш, де зазвичай влаштовуються вашi?» «Якi нашi?» «Себто українцi. Обслугою в готелях чи на будiвництвi, звiсно, якщо не займаються рекетом або проституцiєю. До речi, ваш гуцульський рекетський десант дiйняв нашу полiцiю. В тебе є вiза?» Цього разу вiзи я не мала, i Мiхаловi чудово було вiдомо про це. «Я знаю людей, котрi допоможуть, тобi ж не звикати перепихуватися iз дипломатами, люба? Одним бiльше – що це змiнить у твоєму свiтосприйняттi?» Мiхал мене принижував умисно. Вiн знав, що в цьому мiстi менi бiльше нема до кого звернутися, але хiба це мене коли небудь зупиняло?

Високий i кароокий, вiчний Мiхал зi стильною борiдкою та вусиками.

Через це вiдразу не видно, якi суворi, хижi в нього губи. Мiхал говорить високим голосом, трохи зависоким для чоловiка такої мужньої зовнiшностi, але це не тому, що належить до сексуальних меншин (а вiн, безперечно, належить, так). Високi голоси притаманнi чеським чоловiкам, чеськi жiнки, натомiсть, мають хрипкiшi та приглушенiшi голоси. Чоловiки ж говорять зависоко через клiмат. Мiхал завжди акуратно вдягнений, у костюмi-трiйцi. Цiкаво, а спить вiн у «пiжамi-трiйцi»?

«Вони, тобто твої землi, по готелях, перуть, прасують чужу бiлизну, переважно – нiмцiв, а чим ти така особлива, що хочеш працювати в царинi iнформацiйних технологiй?» Грошi в мене є, тому я замовляю собi фарширований перець та бочкове пиво. «Не наважуєшся пити зi мною абсент? Чому, люба, тобi ж нiчого не загрожує». Мiхал сьогоднi цiлковито втiшений собою та своєю тактовною поведiнкою. Вiн оплачує наш рахунок повнiстю. «Менi треба

йти, ось тобi адреса. Не знаю, що там i як, спробуй. Зателефонуй менi

через день-другий, буде вечiрка, тобi має сподобатися». Вiн

iде. Збiг час Мiхала, надiйшла година абсенту. Я не пам'ятаю, як

опиняюсь у гуртожитку Центрального Європейського Унiверситету.

Але прокинулася я одна. Як сюди потрапила, хто i за якi грошi мене сюди довiз – нiчого не пам'ятаю. В мене є заклик iз цього приводу. Дiти, не жартуйте з абсентом – такою буде моя порада. У ваннiй кiмнатi на змiйовику висiли випранi чиєюсь турботливою рукою мої трусики та бюстгальтери кольору стиглої кримської вишнi, суцiльне мереживо. Про себе я завважила, що нiяковiти за бiлизну менi не доведеться. Неймовiрна краса. Правильно говорила моя бабуся: завжди одягайся так, якби ти розраховувала на пристрасний секс. Вона з'явилася зненацька. Худа, чорнява, мала. «Мене звуть Тiна, я тут прибираю, це випало з вашої кишенi». Протягує менi паперовий клаптик. «Христина?», – уточнюю я, почувши стрийський акцент. «Ага». Вона колупається сiрником у зубах. «Це ти випрала?», – питаю я та вказую на бiлизну. «Хтозна», – каже вона i зникає за дверима. «Чекай». Проте вона не повернулась.

«Безглуздя якесь, – зауважую я сама до себе. – Якесь безглуздя». В моїх руках – зiм'ятий папiрець. Я згадую,

що це залишив менi Мiхал. Мої руки вологi, чорнило розтеклося

на бiлому паперi, папiрець схожий на обличчя, з якого тече фарба,

обличчя бiлої жiнки пiд дощем. Декiлька цифр та iнiцiали «П. В.» Якась пiдстава вiд Мiхала. Але що менi втрачати? От якби матерiалiзувалася Сюзет Нiколь з усiма своїми зв'язками. Гей, Нiколь, твоя знайома схiдноєвропейська дiвчинка розгубилася i чекає на твою допомогу. Та де там. Нiколь сидить у кав'ярнi, в центрi Парижа, годує голубiв та їсть чорний шоколад iз помаранчевими цукатами. З нею поруч – її подруга, яку вона вважає потворнiшою

за себе, чи коханець, що його вона завела, дотримуючись цьогорiчної моди на брюнетiв-iнтелектуалiв. «Як там Марiєт?», – питаюся в неї. Вона вдає, що бачить мене вперше. Вiдоме паризьке спiвчуття. Побачимо, яке спiвчуття празьке.

«Iз ким я розмовляю?» Добре, що тут є телефон. Прямо в

номерi, якщо цю маленьку кiмнатку можна назвати номером. «Це я

вас хочу спитати, з ким я розмовляю?» Розмова виходить такою

дурною, як я й думала. «Перепрошую, ви знаєте Мiхала?»

На тому кiнцi смiється чоловiк. «Звiсно. Ще я знаю Марека,

Янека та Мiлоша, ви не повiрите, двох Чеславiв, а також трьох Петрикiв, уявляєте собi, яке в мене широке коло знайомств?» Доля подарувала менi жартiвника. Дякую, доле. «Я розмовляю з П. В.?» «Цiкавий пiдхiд, – схвалює мене голос. – Так мене називають уперше, ви самi дотумкали, чи вам хтось пiдказав?» «Пiдказав. Мiхал». Сьогоднi я напрочуд чесна, але вiн цього не цiнує.

Менi болить голова. «Наша пiсня гарна, нова. Дiвчино, вже було набагато краще, а ви знову своєї». «Ви маєте знати Мiхала, вiн дав менi ваш телефон, це ваш телефон?» «Це телефон

П. В. Який iз себе ваш Мiхал, та й ви в бiса хто така i чого вам треба?» «Ви П. В.?» «Так, я – П. В. Тепер я заслужив на вашу вiдвертiсть?» «Мiхал – цей мiй приятель. Високий хлопець iз борiдкою. Я – iноземна журналiстка, Мiхал сказав, що ви зможете допомогти з вiзою та роботою». «Тобто вiн отак i сказав, так? Iноземна журналiстка, нiчого собi. Справжня?

Це ж треба. I з якої ж ви країни, шановна?» «Не скажу». «Зрозумiло. Рiдна мати моя, ти ночей не доспала, так?» Ти бач, П. В. знає вiршi про рушник. «Сподiваюся, що розмовляю не з Карелом Готтом». «Ти – смiшна. Кумедне таке дiвчисько. Добре, я так розумiю, що вгадав. Приходь, поглянемо на тебе, може щось зможу зробити». «Куди приходити?»

Я не бачила жодного порядного хлопця з такою зовнiшнiстю. Звiсно,

що Поль Валек виявився покидьком i наволоччю. Слизький тип. Йому надзвичайно

пасувало французьке iм'я, на цьому я зналася, був деякий досвiд. «Я хочу,

щоб ти мовчала в лiжку, а коли щось i говорила, то тiльки те, що кохаєш

мене». «Бiльше нiчого?» «Нi, нiяких стогонiв. Ти не

сучка, щоб стогнати-вити, ти – жiнка, чоловiча самиця, ти маєш

мовнi навички та людськi почуття. Якщо ти стогнатимеш чи казатимеш

щось iнше, тебе буде покарано. Не хвилюйся, я вже вигадаю, як саме».

Я поринула в добровiльне рабство. Нiякої вiзи, нiякої роботи.

Однак не можна сказати, що Поль не звернув уваги на мої прикрощi, вiн перейнявся моєю долею, на свiй лад. Мiхал хотiв принизити мене, скинути мене в пекло, вiн i припустити не мiг, що я можу виявитися мазохiсткою, хай тимчасово, але я стала нею.

Доки менi подобався такий стан речей, я була рабинею Поля, а Поль

був довiчним рабом телевiзора. Коли вiн чи хтось iнший умикав телевiзора, то для Поля припиняло своє iснування все, крiм балакучого екрану. Поль, телевiзiйний пульт i солонi горiшки. Цiєї митi його можна було пограбувати, вбити, скалiчити. З ним можна було зробити все – вiн нiчого не помiчав, крiм картинки на екранi. Вiн дивився все: вiкторини, серiали, нав'язливу рекламу, новини, спортивнi програми, програми з полiтичних та аграрних питань, детективи, трагедiї, драми, тупi американськi бойовики та комедiї. Вiн перетворювався на тварину. Ремиґав горiшки та витрiщався в екран. Iнколи здавалося, що вiн бачить там щось своє, телевiзор щось особисто йому каже, програмує, зачаровує. Я пiшла вiд нього, коли вiн дивився «Перший мiльйон». Вiн не вiдповiдав на жодне запитання, вiн ковтав образи, ковтав слова, зображення героїв вiкторини, ковтав звуковi сигнали та телефоннi дзвiнки друзям. Пiд це ковтання я пiшла. Моя чергова втеча, без дозволу.

Поль навчив мене бездумно казати «Я кохаю тебе» в лiжку.

Вiн вимуштрував мене, як собачку Павлов. «Я кохаю тебе» – несамовитим рефреном, раз у раз. Котрогось разу ти помiчаєш, що це пролунало переконливо. Виявилося таким простим – казати про своє кохання, не вагаючись. Не вагаючись, насамперед, саме тому, що це було чим завгодно, але не коханням. Для мене стало парою дурниць крикнути про кохання, коли я ритмувала пiд чи над чоловiком. Багатьом це подобалося. Дякую, Полю. Бачиш, я сказала тобi «дякую», а ти називав мене невдячною. «Невдячне створiння».

Я думала, чи кохала я Поля? Вочевидь, що вiн мене не кохав, так, тримав бiля себе, екзотичною тваринкою, але не кохав. Незбагненний потяг до чоловiкiв, що не здатнi кохати, принаймнi кохати когось такого, як я. Поль не кохав мене, геть iлюзiї. Мабуть, окрiм потреби в телевiзiйному пультi та солоних горiшках, у лiжку йому конче було чути, що його кохають. До речi, на вiдмiну вiд П'єра, вiн вважав мене чудовою коханкою. Вочевидь, що i я його не любила. Менi зручно було перебувати поруч, користатися з його грошей, житла, роздiляти з ним шикарнi вечерi, вiдвiдувати моднi вечiрки, оперу, театр. Менi було приємно торкатися його тiла. Молодого, здорового. Що може бути краще, нiж торкатися чоловiчого молодого та здорового тiла? Тiла, що має запах i присмак мандаринових кiсточок, цитрусової гiркоти? Майже нiчого.

X

Дотримуватися посту дуже важко. Я не можу назвати себе релiгiйною особою, але намагаюся iнколи бувати в церквi. Ставлю свiчки. Розглядаю iкони. Дивлюся на людей, що сповiдуються, ще менi вельми цiкаво, як люди можуть цiлувати iкону, що її до них цiлувала цiла юрба. Ще менi подобається дивитися на святих отцiв i фантазувати, грiшать вони чи нi, а якщо грiшать, то який грiх для них найсолодший? Проте це вже я починаю занадто фантазувати, так менi здається. А от ще таке питання. Є жiночi iмена «Рая» та «Ада», зрозумiло, що вони символiзують, а чоловiчих iмен аналогiв немає, хоча у США, певно, є, Едем та Гелл. Про що це свiдчить? Поки що не знаю, але цiкаво. В релiгiї є багато чого дивного. От я маю переконання, що князь Володимир навмисно обрав для країни таку вiру, як православ'я. Не католицтво, не мусульманство (хоча все це пропонували). А чому, спитати б? А тому що православ'я – найкраща релiгiя для слов'ян, бо має купу поступок i виняткiв.

Наприклад, щодо питва. «Червоне вино в пiст не те, щоб грiх, по вихiдних навiть нормально його вживати», – кажуть православнi священики. Ще б пак – ненормально. Постiв на рiк вистачає, їх навiть забагато. Здається, щонайменше – чотири, це про якi я точно знаю, i тривають вони понад тиждень. Перед Великоднем, перед Рiздвом, пiсля Спасiв та ще є лiтнiй. То й як же ж мешканцям Київської Русi без питва стiльки часу? Годi уявити, еге ж? Якщо не пити в пiст, то країну почали би пiдiймати тверезi, розумнi та уважнi громадяни, а якому ватажковi (до того ж самодержцевi) потрiбнi занадто розумнi та тверезi громадяни? Та нiкому вони не потрiбнi, заважатимуть, учинять бунт i наполягатимуть на демократiї.

Стосовно посту, то я не збагну, чому маю обмежувати себе в їжi.

От «зеленi» кажуть, що це справедливе правило, себто тварин

не можна їсти. Може, й не можна, важко сперечатися, але чому тварин не можна їсти винятково в пiст? I чому можна їсти, зокрема, крабiв? Вони хiба не тварини? На мiй погляд, тварини. Але тепер стало модно: дотримуватися посту. Бiльшiсть моїх знайомих кажуть, що постять. Колись вони були веселими людьми та вживали стiльки горiлки, що ледь їм улазило. А то й бiльше. А тут – пiст. У постi вони, еге.

Iван сказав: «Приходь до нас, вiдсвяткуємо день народження дружини». «Я в постi», – зловтiшно сказав йому, згадуючи, як Iван не прийшов до мене пиячити 3 сiчня. Я тодi подумав, що вiн вiдмовив менi через Галю. «Я в постi», – саме так вiн тодi вiдповiв. I це, мабуть, означало: ти погано повiвся з Галиною, а ми – за родиннi цiнностi, тому до тебе не прийдемо. Одначе на мiй виклик iз постуванням Iван сказав: «А ми також». То що менi було робити? Я пiшов у гостi до Iвана та Яни. Моїх друзiв. У кiмнатi була Яна в оточеннi троянд i тюльпанiв. Вони святкували день її народження другий тиждень поспiль. Яна – справжня римська чи грецька одалiска. У неї свiжа рожева шкiра, зеленi затуманенi очi i такi форми, що збудять i мертвого. Iван порпався у ваннiй. За столом сидiв Алекс (про нього обов'язково детальнiше, але трохи згодом) – похмурий i втомлений. На столi було все наче створене для посту: яйця, рибнi салати з майонезом, сир, тушкована та смажена рибка, горiлка, мартiнi, ром, коньяк, вiскi, червоне та бiле вино. «Постиш?», – спитав я Алекса. «Уже третiй день», – буркнув той, занурившись у газету.

«Це ви вважаєте постом?» – звернувся я до Яни, котра привела в кiмнату малу Соломiйку. Кумедну, великооку дiвчинку. Я принiс їй iграшкового цуцика з червоним, наче пiдбитим, оком. «Його звати Криваве око», – сказав я Янi. Вона кивнула. Моєму виборовi подарункiв вона давно вже не дивується. «А що?» – спитала Яна. «Тобто ви гадаєте, що оце все, що у вас на столi, нескоромне, так?» «Звiсно, що так». Яна дивилася на мене зi спiвчуттям. «Ти вмiєш знiмати вiнок безшлюбностi?»

Це вже Алекс. Алекс любить раптовi запитання. Це вiн до мене. «Чого?» «Я тебе питаю, вмiєш ти чи нi знiмати вiнок безшлюбностi?» «Майже вмiю. От, наприклад, я знаю, що спочатку треба зробити».

Я був злий, тому що не люблю, коли люди беруть i лiзуть у чужi розмови з дурницями. «I що?» «Щоб зняти вiнок безшлюбностi, треба спочатку вдягти вiнок безшлюбностi». «Ти – пень», – дав менi характеристику Алекс i взявся читати оголошення про те, як якась чаклунка Iнеса (Марта, Клеопатра) допомогла продати будинок (материнську спадщину) чесним людям i за непоганi грошi. Iван вийшов iз ванної кiмнати та потис менi руку. «Ми вважаємо це постом, бо тут немає м'яса», – вiн вирiшив прояснити менi їхню родинну позицiю щодо посту. Зрозумiло. «А це що червонiється?» «А це для тих, хто не дотримується посту, та й, може, Вiн не помiтить серед такої купи пiсного кiлька шматкiв сальця». За цими словами Iван хутенько поклав на язика нiжний шматок сала з часничиною.

Алекс iнколи неприязно на мене поглядав. Вiн мене не любить. Я не перебiльшую. Якось я сидiв у вбиральнi (а дверi її нiколи не замикалися. Iван та Яна повсякчас усiх повiдомляли, що вбиральню тимчасово пошкоджено, «у нiй зламано замок». Не знаю, навiщо вони це уточнювали, бо скiльки пам'ятаю цi дверi – їх завжди годi було зачинити. I цiлком зрозумiло, якщо дверей не лагодять протягом тижня чи мiсяця, то зламанi дверi назавжди залишаться зламаними i стають певною та невiд'ємною особливiстю цiєї вбиральнi), так от, я сидiв у вбиральнi, притримував дверi, щоб вони несподiвано не явили мене свiтовi, а Алекс тим часом вийшов у коридор.

Вiн не знав, що я насолоджуюся процесом дефекацiї (найчастiше

це є навдивовижу приємним процесом, якщо ви не страждаєте нишком на запертя, чи не поневiряєтеся нишком вiд бiгунки), тому скинув iз полицi мою в'язану рукавичку нiмецького виробництва (її подарувала менi мама, вона сказала, що шкiрянi рукавички я в кожнiм разi де-небудь загублю, «а тут потрiйна в'язка, вони насправдi теплi, для перевiрки я проносила їх два тижнi, жодного разу не застудила рук, тому в тебе будуть теплi руки, а теплi руки – хлiб пiанiста». Так приказувала моя мама, а моя мама – не абихто), а потiм тричi штурхнув її ногою, упакованою в кросiвку фiрми «Адiдас» iз трьома золотими смугами, не будь-якого, а 44 розмiру. Нiмецьке взуття на нiмецькiй рукавичцi. Таке теж бува. «Хто носить фiрму «Адiдас», той справжнiй, друзi, пiдо…» – далi ви, либонь, i самi знаєте. Алекс так тупцювався на рукавичцi, наче розчавлював таргана. Менi здається, що коли якась людина давить на пiдлозi твою безневинну рукавичку, то це не свiдчить про люб'язне ставлення цiєї людини до тебе, радше – навпаки.

«А як там та, навiжена?», – прискiпливо питає Алекс. Варто сказати, що саме в цей час ми обговорюємо дуже важливi питання сьогодення: чи є третiй брат у братiв боксерiв Кличкiв, таємний брат, старший? Ми гадаємо, що вiн щонайпевнiше має бути i зватися вiн мусить обов'язково на «В». Василь – чим не геройське iм'я? I чи мають третю сестру сестри тенiсистки Вiльямс, може, її ймення Пенiс, а скорочують її як Пеннi (нiчого дивного в цьому iменi немає, одну з сестер Вiльямс звати Венус, чим Венус краще за Пенiс?), i чи могли б вони побратися з третiм братом Кличком. Тут Алекс виповзає зi своїм запитанням. Я знаю, що вiн натякає на Алiсу.

«Це ти про кого?», – iз навзаємним запитанням виступаю я, щоб його позлити. Вiн поводиться брутально. А я старався бути чемним спiврозмовником. Я навiть пересилив себе та посмiявся з його жарту (Iван шукав тонiк для джину, шукав його очима i примовляв: «тонiк, тонiк, тонiк». Тонiк стояв бiля Алекса, пiд столом, тому Алекс вирiшив зробити з гiркуватого тонiка цуцика на iм'я Тонiк, що бiжить на крик господаря та гавкає: гав-гав-гав, аж потiм стрибає на стiл). Усi засмiялися, навiть я. Мої старання пройшли повз Алексову увагу. Тому вiн питає про Алiсу, о, невдячна потворо Алексе. «Нормально», – процiдив я крiзь зуби. «Можна подумати, що ти в курсi», – зухвало випалив Алекс. Вiн наражався.

Не можу сказати, що Алекс нормально ставиться до Алiси. Її, звiсно, ще треба витримати, але навiщо вiн кожного разу дає менi зрозумiти, що дуже її не схвалює. Примiром, я абсолютно байдужий до численних його подружок i не висловлюю своїх думок щодо характерiв його дiвок, стилю їхньої поведiнки, а тим паче – перефарбованих облич. Пам'ятаю, як вони вперше зустрiлися. Я маю на увазi Алекса та Алiсу. Ця подiя вiдбулася тут, у Iвана та Яни, до речi, серед моїх друзiв бiльше немає таких несамовито гостинних людей, залюблених у кожного свого гостя (навiть у таких, що їх би iншi, менш добрi люди, приписали би до падлюк). Алекс мав був iмiдж нацiоналiста, патрiота, людини, що знається (а отже, поважає) на нацiональнiй культурi та iсторiї.

Алiса була напiдпитку. Навiть тверезою Алiса найбiльше любила докопуватися до будь-кого. Вiн їй одразу не припав до вподоби (а може, якраз припав, її важко зрозумiти). Вона схопила пiсенника «Українськi народнi пiснi», обирала пiсню, починала спiвати (навiть декламувати) перший рядок i змушувала Алекса вгадати, яка кiнцiвка. Це було щось

на взiр такого. Алiса: «Зеленiє жито та й… що, Алексе?»

Вiн мимрив: «Овес». I далi за текстом, слiд зауважити, що

Алекс угадував не щоразу, тодi Алiса починала звинувачувати його в

тому, що вiн не цiнує рiдної культури, що вiн – блюзнiр

тощо. Матюки так i лiтали пiд час цiєї розмови, як той м'ячик

у досвiдчених тенiсистiв. Це було схоже на терор. Це й було справжнiм

терором, спровокованим пияцтвом. Алiса вмiє дiстати людину. Тим-то

їхня зустрiч не стала поштовхом до мiцної дружби.

Iван тихо пiдлiз до мене. «Ти взагалi знаєш, де Алiса, а що

там Галя?» Я знаю, що друзi мають опiкуватися твоїми справами,

це називається – дружня турбота, але чому вони так часто пристають з такими противними запитаннями. Ви нiколи не замислювалися, чи вам їх не задають? Iван прекрасно знав, що доля Галi мене не обходить, а от я зовсiм не бентежу Алiсу. «Галя викреслила мене зi свого життя, тож я не знаю, що з нею». «Ага. Вона тебе викреслила, а ти не знаєш, що з нею. Цiкаво. Друже, це ти її викреслив, ти жирним маркером викреслив Галю, а тебе викреслила Алiса, чи стерла. Як тобi бiльше до душi. За все треба платити, так?» Я твердо знав, що Алiса мене не вилучала зi свого життя, бо туди мене й не залучала. Я став дорослим, i бiльшiсть речей моя дорослiсть зафарбувала в iншi барви (переважно темних вiдтiнкiв). «Алiса десь за кордоном». «Ну что ей до того, она уже в Варшаве, мы снова говорим на разных языках», Iван вдало iмiтував Висоцького. Алекс криво посмiхався. Слух у нього був чудовий, сторожовий собака. Не можу сказати, що я був у захватi вiд напряму цiєї бесiди. I тут пролунав рятувальний дзвiнок. Чийсь нервовий палець знай тиснув на круглий писок дзвоника. «Мабуть, це Андрiй», – подумав я, згадавши брата.

Андрiй був не один. Вони прийшли цiлою родиною. Андрiй, його дружина Женя та їхнiй чотирирiчний син Назар. Назара було вдягнено в костюм кольору хакi. Вiн був модно вбраний, модно зачесаний, я знав, що все це – цiлковита заслуга Андрiя, Женi завжди було байдуже до зовнiшностi, що чужої, що – i поготiв – своєї. Назар тримав у руках бежевi троянди та немалий пакунок-подарунок. Женя та Андрiй нiчого не тримали в руках. Женя вважала, що дитина має бути сильною та фiзично розвиненою, а Андрiй нiколи не хотiв тягати важких речей, вiн ненавидiв пiдносити торби мамi. Тобто Назар «утрапив».

Женя була сувора, бо працювала в дитячiй хiрургiї. Чи працювала у дитячiй хiрургiї, тому що була сувора. Худа бiлявка, завжди напружена, наче пойнтер на полюваннi, при цьому вона була спокiйна. Такий змiшаний нервово спокiйний тип. Усi неприємностi, людськi скиглення, сум та горе Женя вимiрювала хвилинами перебування у вiддiленнi дитячої хiрургiї. От, наприклад, коли я починав, сподiваючись на її жiноче спiвчуття (тодi я погано знав братову), скiмлити з приводу Алiси, Женя казала: «Три хвилини в дитячiй хiрургiї або на хвилину менше». Будь-яку прикрiсть вона переводила саме в такий вимiр. Помер батькiв батько – «пiвгодини в дитячiй хiрургiї», Андрiєвi зiрвали виставку – «15 хвилин». Улюбленим читвом Женi були книжки про пригоди мерцiв та фахова лiтература для лiкарiв, уже не знаю, що було веселiшим. Колись менi наснилася свiтлина з Жениного бестселера «Рванi рани», на якiй була рука, яку вiдтяло бомбою. На свої руки я не мiг дивитися тиждень. «Не годен дивитися – читай, не розглядаючи картинок», – повчально сказала Женя.

Iз музики вона схвалювала тiльки Баха та Кiркорова. «Як ти можеш любити Баха та Кiркорова водночас?», – питав я. «А що тут такого?», – здивовано поглядала на мене Женя своїми врiвноваженими очима кольору волоських горiхiв. Одягалася вона жахливо. Менi здавалося, що вона носила на собi лантухи. Щоправда, рiзнобарвнi. Сiрi, зеленi, чорнi, iншi сiрi, брунатнi, ще однi сiрi та ще однi брунатнi. Одної днини я чекав її, щоб пiти на виставку Андрiя. I ми туди пiшли. Женя всюди встромляла свого носа, по-хамськи держала себе з галерейниками та спонсорами, облила одну поважну журналiстку червоним вином. А коли я сказав: «Женю, не забувай, будь-ласка, що це виставка твого чоловiка, треба поводитися гiдно, обережно, шануватися», вона вiдповiла: «А я i вбралася в костюм». Вона вбралася

в костюм – це був вияв поваги, гiдної поведiнки та обережностi в Женинiм розумiннi. Вона вбралася в костюм – то й досить iз усiх нас.

У мого небожа були чудовi батьки. Прихована iстеричка – Євгенiя та вiдчайдушний iстерик Андрiй. Назар усвiдомлював, у якому свiтi всi ми живемо. Пам'ятаю, коли вiн малим стояв у дитячому манежi, хитався, булькав щось своє, аж раптом примовк, потiм оглянув нас, дорослих, що святкували його перший рiк народження, i чiтко промовив чи то до нас, чи то до себе: «Люди – блєдi». I скорботно зiтхнув. Усi мов заклякли. Бiльше такого вiн не практикував, але дав нам на здогад, якої вiн думки про людство взагалi та про окремих його представникiв зокрема. «Люди – блєдi». Це – генiально. Це треба внести до всiх Бiблiй та Коранiв, вже не кажучи про конституцiї, абетки та кримiнальнi кодекси.

Андрiй має одну корисну для нього рису характеру. Андрiй вiльно спiлкується, з будь-ким вiн легко розумiється. От уже Алекс заходився вантажити його своїми снами. Не знаю нiкого iн шого, хто б так запам'ятовував свої безцiннi сни i любив ущасливлювати людство переказами про них. Наче тут зiбралися не його друзi, приятелi, а цiла купа клонiв Фройда та Юнґа. Менi теж багато чого сниться, та я не вважаю, що мої сни можуть бути цiкавими iншим. Утiм я – це я, а Алекс – це Алекс. От зараз вiн розповiдає, як цiлу нiч копав ями. «Копав, копав криниченьку». Я втручаюся: «Кому хоч копав?» Алекс звужує очi, але вiдповiдає, що увi снi було невiдомо, кому саме. «Може, ти комусь готуєш пастки?» Ха, я переконаний, що Алекс повсякчас комусь готує пастки. Ось ще свiдчення про Алекса.

Подейкують, що Алекса розшукують, що вiн щось у когось украв або в нього щось украли, тобто «була там якась прикра iсторiя».

Наче Алекс перебуває пiд слiдством, його шукають усi: пожежники, мiлiцiя, власники однiєї приватної фiрми. Себто Алекс – обличчя соцiальної рекламної кампанiї «Розшукуються» за технiчно-фiнансової пiдтримки Мiнiстерства внутрiшнiх справ України. Але я, скажiмо, не розумiю, от що це за пошук такий? Людина не змiнювала паспорта, живе за адресою, що її в ньому вказано, користується автомобiлем, має незмiнюванi права, а її годi знайти, ти диви. Це треба неабияк старатися, аби її не знайти, якщо вона справдi – такий великий крадiй та розбишака. Хитрий такий розшук. Як i сам Алекс. Як i українськi мiлiцiйнi урядники. Усi вони – нiвроку хитруни.

«Ти дуже втомився, коли копав?», – клопочу я. Голос

у мене трохи фальшований. «А ти гадав. Я всю нiч копав, а

от що ти робив?» Напевне, вiн думає, що я закопував викопанi ним ями, ускладнював його чесну працю, де там. «Я всю нiч вибирав квiти для похорону, але мене нiчого не влаштовувало». «Кому на похорон?», – зацiкавився Алекс. Я пропустив його запитання. Гарно би було сказати: тобi, але, як на мене, трохи дрiб'язково. «Я роздивлявся живi квiти, штучнi квiти, менi пропонували рiзнi варiанти, але менi нiчого не подобалося». Назар зауважив: «Це, мабуть, тобi на поховання, Лесе, iнакше було би байдуже, якi саме квiти. Бабуся завжди каже: роби, як для себе. Тобто роби сумлiнно. Собi хочеться гарненьких квiточок». Дякую, «добрий» хлопчик. Я киваю Андрiєвi на сина. Андрiй дивиться на мене дещо поблажливо.

Женя каже, що не вбачає тут жодного клопоту (з усього видно, що це не тягне навiть на пiвхвилини в дитячiй хiрургiї), «от чого ти стiльки вовтузився? треба було вiдразу брати жовтi квiти, вибрав би i далi спав спокiйно». Радикальна Женя, для неї не iснує проблеми вибору. Андрiй – яскрава картинка, що її вона прикнопила до себе. Я бачив, вона всюди в їхнiй хатi кнопить малюнки Андрiя та Назара. Вона – непорушна стiна, а вони – яскравi малюнки. Малюнки треба надiйно крiпити до стiни, i все буде добре, от така проста формула. Якби я мiг жити та зважуватися на вибiр так просто. «А ти втомився?», – мовби без пiдтексту цiкавиться Алекс. Звiсна рiч, що я втомився – цiлу нiч невiдомо кому на поховання вибирати квiти, до того ж так i не вибрати. «Може, це й на краще, що не вибрав…», – мiстично каже Яна. Вона дуже добра людина. Без лапок. Дуже добра.

Менi здається, що вже час iти додому. Я всiм кажу, що менi час

iти. Господарi кажуть, що «ще рано, ти куди, що тобi робити вдома».

Алекс мовчить, було б дивно, коли б вiн кинувся просити мене залишитися

«бодай на хвильку». Андрiй каже, що подзвонить або зайде днями.

Женя препарує ставридку непохитною рукою дитячого хiрурга.

Назар кладе в мою долоню кружальце з чорного хлiба. «Подарунок, – шепоче. – Вiн не розлипнеться, не бiйся, я його добряче наслинив. Покладеш собi в шафу». «Дякую, любий», – цiлую його у свiтлу макiвку. Виходжу в коридор. Узуваюся, натягаю куртку. «А як там Ланс? А що там Мiла?» Не второпаю, хто з них про що спитав. Наразi, це й неважливо. Обличчя в усiх направду зацiкавленi в моїй вiдповiдi. Мої улюбленi лицемiри. «Вiдкрили новий аптечний рундучок, спарувалися з елiтною сукою з Пiтера», – слухняно вiдповiдаю я. Гадаю, що вони зможуть дiбрати, де чия новина. Довiдка: Ланс – собака батька, повне iм'я – Ланселот, а Мiла – це моя та Андрiєва мати, вона ж – улюблена свекруха Женi, вона ж – бабуся Назара. Повне iм'я – Мiлена.