Текст книги "Кавовий присмак кориці."

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

III

Я постiйно шукала синього птаха. Усе своє життя. Менi здавалося,

що саме я, а не хтось iнший, його вигадала, намалювала, вирiзала маминими манiкюрними ножицями з тонкого паперу, обрала найпрекраснiшу блакитну барву для його пiр'я, годувала дивовижною садовиною та квiтковим нектаром, спiвала для нього срiбним голосом пiсень далеких країн, пестила його, розповiдала свої сни, складала казки, аж раптом вiн зник, бо збагнув своє призначення. Слугувати для людей примарним щастям. Мiй синiй птах. Я втратила його пташеням i була приречена шукати.

Я хотiла бути цiкавою, але цiкавою не лише для нього. Я була певна, що в моєму життi буде такий чоловiк, що закохається в мене до нестями, i ходитиме за мною, як маленький паж за королевою, зноситиме мою позiрну жорстокiсть, виконуватиме мої iдiотськi забаганки, присвячуватиме менi своє життя. Я завжди буду цiкавою для нього. Навiть не завдяки, а супроти. Як породисте цуценя, що не зазнало жодного стусана вiд людей, певне, що його годi не любити. Такою була i є я. Зарозумiле цуценя.

Подруги, коли в мене ще були подруги, казали менi, що не кожнiй жiнцi

так щастить. Що нормального чоловiка треба шукати, вистраждати, зацiкавити собою, як умiлою коханкою, справною господинею, вiрною, гарною та вiдданою йому жiнкою. А менi пощастило. Поруч мене завжди вiн. Iншi виплакали всi очi. А в мене є вiн. Його не потрiбно було зачаровувати. Вiн виник i нiкуди не подiвся, а я, хоч би куди дiвалася, вiн якимось чином завжди був поруч. Ви розумiєте, про що я? Його могло не бути зi мною фiзично, але вiн повсякчас був зi мною у своїх думках, мрiях i всьому такому iншому, я це вiдчувала. Не могла не вiдчувати. Нормальний чоловiк. Поруч мене. Завжди. Жах. Позаяк я нiколи не хотiла бути поруч нормального чоловiка. Мене створено для дивних та незрозумiлих чоловiкiв. Для чоловiкiв, якi будь-якої митi перетворюються на синiх птахiв, вислизають iз рук, зникаючи в безмежностi. Вiн був таким звичайним.

Моя бабуся вперше одружилася, коли їй iшов шiстдесят перший рiк. Вона вийшла замiж за хлопця, що вчився в її школi i був старшим вiд неї на п'ять класiв. «Хлопця». Хлопцевi минав шiстдесят шостий. Вiн закохався в неї ще в школi, пiшов до вiйська, а коли повернувся, то вона вже здибалася з моїм дiдусем. Так, у мене був дiдусь, а що ви там думали? Був. Але з бабусею не одружився, не встиг, пiшов на вiйну й не повернувся. Вiйна. Нiхто ще не вигадав лiпшого виправдання того, що хлопцi не повернулися. Вiйна. Бабуся народила мого батька. I переїхала в теплiше, пiвденнiше мiстечко.

Закоханий у неї старшокласник, котрого вона навiть не пам'ятала, також одружився. Втручатися в чужi стосунки вiн не волiв, не змiг. А потiм теж пiшов на вiйну. Згодом виховав двох синiв, овдовiв, а потiм розпочав пошуки, знайшов бабусю i зробив усе, аби вона вийшла за нього замiж та переїхала до нього в Київ. Його кохання перевiрили два сторiччя, голод, злиднi, кiлька воєн, вiрнiсть жiнцi, своїй першiй дружинi, котрої вiн не кохав, але поважав i цiнував за народжених синiв. Навiть країна, його Батькiвщина (а це було не пусте для нього слово), заради якої був ладен накласти головою, змiнила свою назву, розкололася на частини, перетворилася на щось iнше. Тiльки його серце залишалося цiлим i належало єдино їй. Моїй бабусi. Його синiй пташцi, яку вiн, як iншi люди синицю, тримає у своїх руках, окупованих плямами, чорними поцiлунками старостi.

Вiн не зрадив свого кохання, i воно не змiнило адреси. Вiн щасливий тим, що вона поруч. Чи щаслива бабуся? Хтозна. Вона не вiдповiдає на такi питання, каже, що не хоче верзти дурниць. Коли дiдусь лагiдно називає її «моя бабуся», вона погрозливо показує йому пальцем i суворо каже: «Я тобi – не бабуся». Тодi вiн називає її «молода». Їй не бракує спiлкування, вона живе насиченим життям, яке сповнене знайомими, незнайомими, онуками, колегами, чоловiками, жiнками, студентами, подорожами, навчанням. А йому вистачає її присутностi в його життi. Вона постiйно кепкує з нього, а вiн дивиться на неї з такою нiжнiстю.

«Бабусю, як ти можеш вештатися по знайомих, коли тебе вдома чекає такий чудовий, до нестями закоханий чоловiк?», – я обурююсь, бо дiд нервується, а бабуся пiшла, як то вона каже, на «спритнi гульки». Бабуся пирхає: «Люба, запам'ятай. Чоловiк – це чоловiк. Його доля – чекати. А от знайомi – це… є знайомi. Декого з них чекати – життя не вистачить. А варто. Тобi зрозумiло?» Менi зрозумiло. Бабуся знає, що я розумiю її лiпше за її власного сина, за будь-кого. Я розумiю її невгамовнiсть, її ненажерливiсть усiм новим, її пошуки, сподiвання, витiвки. Я пишаюся тим, що iнколи хтось порiвнює нас i знаходить схожiсть. «Та нi, зовсiм вона на мене не схожа», – буркотить бабуся, але я бачу, що їй це подобається. Мiй батько зовсiм iнший, таких звуть земними людьми, ми з бабусею не такi, ми – повiтрянi люди, справжнi ельфи.

Бабуся неодмiнно хвилюється, коли дiд хворiє. Тодi вона тримає його за руку, пiдморгує йому та наспiвує: «Ще не вмерла Костянтина нi слава, нi воля, ще тобi, мiй Костику, посмiхнеться доля». I вiн, як завжди, усмiхається до неї, хай би як боляче йому було. «Тихше ти, богохульнице, це ж гiмн. Не можна. Моя люба богохульнице». «Ти – мiй гiмн», – каже бабуся, вiдбиваючи на лобi дiдовi урочистого ритму. Цi двоє такi нестерпнi, такi чудовi. Українська версiя вiдомого твору Маркеса. Менi здається, що бабусi так само, як менi, життєво необхiдно полювати на синього птаха, але нема ради, що цим синiм птахом виявилася вона. Як полювати на саму себе? Можна лише вбити себе. Так, себе можна вбити. Себе не схопиш за хвоста. Тож – тiльки вбити. Але бiльшiсть iз нас обирає життя.

Щоби бути цiкавою, я вигадувала рiзнi речi. Скажiмо, я вдавала, що дуже боюся ножiв. Я тремтiла кожною клiтиною своєї шкiри. I вмiла це тремтiння показати. Давати взнаки, наче маю цю фобiю, було легко, не знаю, як це взагалi спало менi на думку. Я була в гостях. I побачила на краєчку столу нiж. Злий, гострий, вiн нiби чекав на плоть, у яку можна було зануритися. Я обхопила себе руками i затремтiла. Вiн першим помiтив це i почав непокоїтися. Цього й треба було чекати. Особливо вiд нього. «У тебе все гаразд?» Я рiзко мотнула головою, мовчки, нi, не гаразд, менi лячно, пiшли звiдси, швидше, в кiмнату, нiчого не хочу пояснювати, менi бракує повiтря, менi бракує слiв. Вiн схопив мене за плечi, крикнув: «Їй стало зле, вона наче задихається, принесiть води!»

У кiмнатi я вiдмовилася вкладатися на диван, натомiсть, присiла на пiдвiконня. Я вiдчувала на собi його розгублений погляд, його погляд мурахою пробiг по менi, але вперто мовчала. Я була похмура, терла свої плечi. Потiм попросила дати менi цигарку. Вiн чекав на будь-яке моє прохання. Вiн хотiв бути корисним менi, допомогти, вiн страждав через те, що не розумiв мого стану. Вiн побiг шукати цигарки, бо сам не курив. На ту мить я була переконана, що справдi боюся ножiв, що в мене є iстотна причина їх боятися. Руки менi охололи, ноги занiмiли, кiнчик мого носа загострився i був дуже холодний.

Вiн сам вигадав пригоду з ножами. Я тiльки сказала, що злякалася того ножа, що мирно лежав на столi. «Я… менi стало страшно через нiж. Той. Пам'ятаєш? Вiн лежав на столi. Наче причаївся». Вiн спитав, чи пов'язано це з чимось. Я не вiдповiдала. Насправдi, менi здавалося, що я не маю про таке розповiдати, мої плечi знову затремтiли, наче листя берези на вiтрi. Вiн сам виклав, що i як зi мною сталося. У нього була дуже жвава уява. Вiн говорив, що коли я була мала, до мене на вулицi, ввечерi, пiдiйшли якiсь люди, в них був нiж. Менi подряпали горло, я була така мала, що вже не пам'ятаю, чого вони вiд мене домагалися. «Щось їх тодi вiдволiкло вiд неї. Вони пiшли, а з нею залишилися металевий присмак у ротi та вiдчуття чогось гострого, що дряпає шию».

Мене поважали, про мене розповiдали, та що там, я була дворовою легендою.

Легендою в колi свого спiлкування. Бо не в кожного було таке цiкаве

дитинство, така жахлива iсторiя, далеко не кожен боявся звичайних

кухонних ножiв. Я була особливою. Я це знала, але менi важливо

було переконати в цьому всiх. Хибний шлях, але нема ради. На кожному

шашликовому виїздi вiн намагався прибирати ножi, рожни, шпицi,

залiзяки, все, що бодай трохи нагадувало ножi. Вiн не дозволяв менi

вештатися по кухнi, поки вiн зробить «ножову» перевiрку. Я ж

так ужилася в цю роль, що починала тремтiти, коли помiчала ножа. Справжня

епiлептичка. Потiм менi стало нецiкаво, я втомилася, вiдверто кажучи -

менi набридло. I я припинила це так само раптово, як i розпочала.

Нiхто не помiтив мого «чудовного» позбавлення цiєї фобiї. Навiть вiн. Удав, що не помiтив. Гадаю, що вiн навiть пишався тим, що своєю участю допомiг менi здолати цю хворобу, перемогти дитячi страхи.

У нього був дуже нахабний молодший брат. Його звали Андрiєм. Вiн усюди сунув свого носа, а якось, як шкiдливий кiт, насцяв менi в чобота. Це була помста. Такого менi нiхто не робив, тому вiн мене в якомусь розумiннi розважав, цiкавив. Утiм, брат був надто передбачуваним, бо навряд чи спромiгся би зробити менi щось приємне, але у своїх капостях Андрiйко був неперевершеним. До того ж саме його вважали в родинi порядним, увiчливим та милим юнаком. «Та вiн слова проти не скаже». Так казала їхня мати. Мати в них була пройдисвiткою. Принаймнi такою вона залишилася в моїй пам'ятi. Не знаю, що казав iз цього приводу їхнiй батько, його я не бачила. Не довелося. Не думаю, що тут є чого шкодувати. Вiн уважався творчою людиною, щось там викладав, менi було нецiкаво вислуховувати бiографiю невiдомого чужинця. Чим мене мiг привабити батько такого сина, як вiн? Нiчим. Нi, нiчим. Нiзащо. Лесь (а його звали Лесь) це розумiв i рiдко згадував про батька, хiба тодi, як без згадки про нього не виходило розповiдi.

Я Андрiя бентежила. Хоча невiдомо – це я його бентежила, чи

вiн просто хотiв дiзнатися, яку форму та розмiр мають мої цицьки,

йому кортiло про це знати. «Хочеш, я навчу тебе французьких поцiлункiв», -

якось спитався вiн мене. Я не могла визнати, що не знаю, що це таке.

«Чого-чого?», – зверхньо спитала я в нього. «Ти

що, не знаєш, що це?» Зухвале хлопчисько. Я криво посмiхнулася,

начебто, буду я щось, доросла жiнка, пояснювати малому блазневi. «Менi

розповiв про них один капiтан». Андрiй був дуже пишний. «Ти

цiлувався з капiтаном? О, як пiкантно. То й який вiн на смак, вiн

дорослий, якi жiнки йому подобаються?» Я знущалася з нього.

«Ти – дурепа. Я з ним не цiлувався!», – у запалi

заверещав малий, зараз вiн був таким, яким i був, розпещеним малим

хлопчиськом, мамчиним улюбленцем. «Я побачив вiдбиток твоїх

губ на серветцi. Так от. Ти – дурна i зовсiм не вмiєш цiлуватися».

По цьому вiн просто вилетiв iз кiмнати. Тут вiн помилявся, я чудово

вмiла цiлуватися, а ще я вмiла зав'язувати вузлика з вишнi.

Андрiй час вiд часу дiймав мене. «Не сердься на малого, -

Лесь дивився менi у вiчi. – Вiн так поводиться, бо ти йому подобаєшся.

У нього калькована з дитячої поведiнка, наче смикає дiвчинку за косу». Звiсно, я усiм подобаюсь. Тим бiльше – школярам, ще й його братовi, в них же майже однаковi геннi коди. Пограй менi. Я тодi попросила його пограти менi. Вiн грав Равеля, коли вiн грав, вiн не припиняв думати про мене, але я не вiдчувала себе щасливою. Йому не подобалося вправлятися в музицi, я це знала. Нiхто в його родинi не зважав на це. Я хотiла, щоб вiн цiлковито вiддавався музицi, не вiдволiкався на мене, жив цiєю музикою, сам тонув у нiй, якби вiн тiльки змiг, усе б могло бути iнакше. Якби вiн тiльки став тонути, я б боса по шклу побiгла, аби врятувати його. Якби вiн змiг. Але вiн не мiг.

Вiн заграв Равеля, менi защемiло серце. Але тодi я втрималася, не заплакала. Це було болеро. Постiйне повторення, постiйне повернення. Вiн був болеро мого життя. Я це так чiтко усвiдомила, саме тодi, в його будинку. Далекого дев'яносто першого року. Я – не без таланту майбутня журналiстка, вiн – консерваторська надiя. Болеро. Там-тарарам, тара-тара-тара, там-тарарам, тара-тара-тара-тамтарарам…

«А Лесь – утiшний». Так сказала одна дiвчина. Я була здивована. «Хто?» – «Лесь. Вiн вельми втiшний. У нього смiшнi жарти, вiн розумний, симпатичний. Ти не помiчала?» Нi, я цього не помiчала. Я його взагалi не помiчала, але вiдчувала. Помiчати й вiдчувати – рiзнi речi. Вiн кохав мене, а я сприймала це як належне. Я навiть не думала, що з його боку це – кохання. Для мене це було збоченим виявом вiдданостi. Вiн був дотепним? Так, мабуть. Я визнавала, що вiн був дуже симпатичним. Менi здається, що вiн не замислювався над своєю вродою, це менi якраз iмпонувало в ньому. Авжеж, вiн був розумним. Можливо, навiть талановитим. Але не таким, як я, тим бiльше, не таким, яким мав би бути синiй птах. Йому бракувало… Йому чогось постiйно бракувало, того самого «чогось», що робить iз людини синього птаха. Тодi я вперше у зрiлому вiцi плакала. Плакала вiдчайдушно, замкнувшись у ваннiй кiмнатi. Вода з крана поглинала мої сльози, вони зникали у вирвочцi. Я уявляла, як хтось вiдкриває кран, набирає води, ставить чайника i п'є мої гiркi сльози. Я вирiшила, що менi треба податися з мiста, з країни. I це було не порожнє рiшення. Так вiдбулася моя перша втеча.

IV

Коли я зрозумiв, що закохався в Алiсу, а це почуття виникло вiдразу

та зiп'ялося на повний зрiст, менi стало байдуже, i я припинив боротьбу за своє майбутнє, майбутнє без музики. Мати й батько мрiяли про те, що я стану музикою, пiанiстом. Добре, то я ним стану. Так i буде. Щоб стати пiанiстом, менi не треба було докладати зайвих зусиль, я демонстрував добру школу, намагання моєї вчительки не минули марно. Я вмiв зображати натхнення, коли грав складнi етюди, в мене були довгi, сильнi пальцi. Мою технiку вiдзначали як блискучу. Мене обожнювали викладачi, тому вступ до музичного училища, а потiм – до консерваторiї пройшли безболiсно. Майже непомiтно. Я не отримував вiд цього задоволення, але уник родинних непорозумiнь, тривалих повчальних розмов, натомiсть мiг зосередитися на своєму коханнi.

За цей виважений крок мене було нагороджено. «Хлопчик, закоханий

у музику». Будь-яким батькам приємно мати матерiальне пiдтвердження того, що вони не помилилися, напутивши дiтей до речей, якi до вподоби їм, батькам. У нашiй родинi було заведено святкувати такi значнi подiї. Усе вийшло так, як вони хотiли, тому вони вирiшили, що я заслужив на заохочення. Менi подарували гладiолуси, мати була впевнена, що це мої улюбленi квiти, хоча всi в родинi знали, що це були її улюбленi квiти. Батько (вiн навiть пустив сльозу) подарував менi шикарного костюма, сiрого в тонку блакитну смугу. Андрiй обмежився ручканням. «Дозволь потиснути твою руку. Твою тендiтну, але мужню руку, брате». Ха, це був не той випадок, щоб витратити трохи власних грошенят, так, мiй жадiбний Анрi? Вона нiчого не подарувала, але це мене не зачепило, бо я з самого початку знав, що даруватиму я, бiльше того, я не був упевнений, чи прийматиме вона цi дарунки.

Звiсно, що Алiса була трохи навiжена. Нi, не трохи. В неї виникали невмотивованi страхи, вона постiйно щось вигадувала, вона провокувала людей на бiйки, сварки, i сама завжди була готова на якийсь геройський учинок. Одного разу вона викрала для мене годинника. Це було за часiв розвитку кооперативного руху. Ми проходили з нею повз прилавки кооператорiв, колишнiх фарцiвникiв, спекулянтiв, яких щасливо позбавили можливостi пiдпасти пiд кримiнальну вiдповiдальнiсть, i вони мирно взялися до торгiвлi. Продавали все. У країнi з'явилося безлiч iмпортних речей. Годинник був марки «Casio», не знаю чому, але я до нього прикипiв. Я крутив його, роздивлявся, вiдверто кажучи, вiн був занадто дорогим для мене, студента, а в батькiв брати грошi я не хотiв. Можна було б спитати Андрiя, в нього завжди були грошовi «сховки», але цього менi хотiлося ще менше.

Я зiтхнув, ще раз перерахував свої грошi. Годинник зваблював мене своїм металевим блиском. Я вирiшив його купувати. Дарма, менше їстиму два мiсяцi. Скорочення «їдальневих» витрат. Але Алiса потягла мене звiдти. Чого ти? Я хочу купити того годинника. Вона мовчки пхала мене до виходу. Та чого ти? Алiса зупинилася i витягла з кишенi своїх вузьких джинсiв дзиґаря. «Casio». «Якщо я даю на здогад, що того чи iншого не варто робити, то це – не просто так». Авжеж. Вона рiдко щось робила просто так. Я вдягав годинника тiльки коли вкладався спати. Нiколи не начiпляв його засвiтла, весь день вiн лежав у спецiальнiй шухлядцi. Вiн пах злочином. Алiса, втiм, про нього не питалася. Вона вкрала годинника не для мене, вона вчинила крадiжку, аби вгамувати свою цiкавiсть. Зможе вона це зробити чи нi? Вийде це в неї чи не вийде? Та вона завжди могла, в неї все виходило.

Алiса любила книжки про пiонерiв-героїв. Я ж захоплювався казками – i трохи соромився цього – та авантюрними романами. Менi хотiлося подарувати їй щось романтичне. Тодi я був таким, коли вважають романтичними листiвки, троянди, метеликiв та ще – кошенят. «Ти любиш кошенят?», – спитав я її. «Залежно, що ти маєш на увазi. В мою хату кошеня менi не потрiбне. Подряпає шпалери, буде, як твiй брат, шкодити у взуття. Воно смiшне, доки мале, а перетворюється на зухвале, байдуже створiння. А взагалi-то, авжеж, я люблю кошенят, чого б менi їх не любити?» I вона двома пальцями, як виделкою, поправила своє темно-русяве волосся, яке здавалося менi шоколадним. «Але тодi чому ти не хочеш, щоб у тебе було гарне пухнасте кошеня? Воно розважатиме тебе. А як виросте, я його заберу собi». Виявилося, що вона не хоче котика ще й тому, що в неї вже мешкають три тварини. Не те, що я не знав про них. Знав. Я ж не раз бував у Алiси вдома, але не вважав їх за свiйських.

У Алiси мешкала «свята трiйця»: гусениця, сарана та п'явка. Гусениця жила в лiтровому слоїку, сидiла на молочаї, ним i годувалася, була вона яскрава, смугаста, в жовтогарячi та чорнi смуги, та з маленьким хвостом, що стирчав, наче крихiтна антена. Може, це була не гусениця, а iнопланетна iстота. Вона мала прiзвисько, її звали Веселкою. Звiсно, що на своє iм'я вона не звертала жодної уваги. Єдине, на що вона звертала увагу, то – молочай. У цьому сенсi вона була – молодчина, гусенi треба добре харчуватися, а все iнше – гори воно полум'ям. Треба сказати, що гусениця мала свою методу щодо пожирання молочаю. Цього у неї вже нiяк було не вiдiбрати. У пожираннi молочаю вона була неперевершеною. В цiлому, вона мала меланхолiйний характер. Я не знаю, чи можна застосовувати щодо гусеницi такого епiтета, як «цiлком мила iстота», але вона саме такою i була.

Сарана теж мешкала в банцi. У неї також було прiзвисько – Зелене Iкло. Тобто сарана був хлопчиком у якомусь розумiннi. Вiн жер усе. А мiг би зжерти ще бiльше. Набагато бiльше. Та хто ж дасть? Спочатку вiн вiдмовлявся їсти, але в Алiси довго не вiдмовлятимешся. У сарани був вибiр, як у всiх нас (адже в усiх нас є вибiр, чи не так?): померти чи почати жерти з ворожих рук. Вiн обрав друге, тому його ненависть до людства мала полiтичне забарвлення. Полiтичний в'язень Зелене Iкло. У ньому зламали неформального лiдера, такого пробачити вiн не мiг. Зате мiг ухопити за пальця. Чи вдарити своїми «колiнцями вперед». До речi, це було боляче. Я його уникав, та хай йому грець. Мiж нами, Зелене Iкло – та ще була пiдлота.

П'явку звали «Kiss», такий собi англiйський Поцiлунок. Вона

так само мешкала в скляницi, її домiвка була сповнена рiчкової води. Вона жерла м'ясо, нiколи не повiрив би, коли б сам не побачив.

Це було жахливо. Маленький, чорненький, ледачий черв'як тупо наминає м'ясо. Засмоктує його. Вкинеш йому м'яса, тiльки – цмок, i нема кусня. Ще вiн їв мотиля. Але мотиля кровопивчому хробаковi рiдко купували, тому вiн перебивався свининою. Свiдома українська п'явка. Менi чомусь простiше було думати, що чорнорота п'явка, як i сарана, має чоловiчу стать. Можу собi уявити, як би вiн зрадiв, коли б йому дали поласувати кров'ю. Рiчковий упир. На той час мене хвилювало, що воно за один? Земноводне, комаха, що воно є? Такi в неї були хатнi улюбленцi. Справдi, ще кошеняти Алiсi бракувало. Воно їй було нi до чого.

У Алiси була пристрасть. Жбурлятися в людей. Не було дня, щоб вона зумисне не скинула чогось iз вiкна чи балкона. Я через це страждав. На мої численнi «не треба» вона не зважала. «Це ж весело, не скiмли». Так вона зазвичай вiдповiдала. Якось ми сiли їсти кавуна, який виявився недоспiлим, вiн був ледь рожевим. Алiса вiдразу вирiшила, що його треба скинути за балкон. «Ти ним можеш когось убити, – повчально зауважив я. – Лiсо, та ж кидатися кавунами – це занадто, чи не так?», – намагався я достукатися до її сумлiння.

«Голуб на голову а-а-а», – спiвала Алiса, вона за звичкою мене не чула. Але я помилявся. «Я просто так кину.

Не в когось. Май спокiй, от ще менi, мука з тобою». I вона випустила кавуна з рук, той полетiв iз десятого поверху, i тiєї самої митi з пiд'їзду вийшов вередливий дiдусь, наш сусiда, старий, як Ленiн. Алiса хутко присiла i потягла мене за рукав. «Ми його вбили», – тихо сказала вона. Очi її блищали. «Ми?», – вирвалося в мене. – «Атож. Саме так. Ми. Вбили дiда. Цiкаво, так?» Мене колотило, а їй, бач, було цiкаво. «I що тепер буде?» «Та нiчого, – вона скривила губи. – У тiм-то й рiч, що нiчого не буде. Ми ж бо малi та непiдсуднi. Ти лiпше визирни i подивися на його труп. I чи багато кровi?»

Визирати менi не хотiлося, звiсно, що я був дурний i готовий заради неї на все, але, як виявилося, не настiльки. Я притулився до балконної щiлини. Трупа не було. Однак усе подвiр'я було засмiчене шматками кавуна. Можу собi уявити, як зрадiли мiсцевi оси. Я зiтхнув iз полегшенням: «Ми нiкого не вбили». Я помiтив дiда. Задравши голову, вiн придивлявся до порожнiх балконiв. На деякi вже повиходили люди, обговорювали, чия це витiвка. «Шкода, – тiльки й вимовила Алiса. – Не вбили? От шкода».

Ще одного разу вона швиргала пiвлiтровi слоїки. Порожнi. Порожнi тiльки тому, що наповненi були для неї заважкими. Вона намагалася влучити по людях, котрi поспiшали на роботу. Слоїки треба було пошпурювати, бо дорiжку, що нею йшли люди, второвано за пiвтора метра вiд палiсадника. Алiса була сильною, а радше – нi, не так. Вона була енергiйною i навiженою, тому як слiд розмахувалася й жбурляла. За таких складних обставин пильнувати, аби тебе не помiтили, було важко. Тому нас i помiтили. «Я скажу, що це я», – похмуро кинув, iдучи вiдчиняти вхiднi дверi розлюченому дядечковi,

що його добряче зачепило розбитим шклом. «Та невже? – єхидно спитала Алiса. – Я сама за себе вiдповiдатиму».

Вона рiшуче мене вiдсторонила. Коли вiдкрила йому дверi, на її очах бринiли сльози. «О, проходьте, будь ласка, проходьте (з такою iнтонацiєю, начебто вона прочекала його все своє життя). Менi так шкода. Так шкода. Вибачте менi. Рiч у тiм, що я навчаюся в цирковому училищi, я – майбутня жонглерка, оце завтра залiк, а я нервуюся, тренуюся, пiдкидаю слоїки. Нiчого не виходить.

Та й як це робити вдома? Такий складний номер, таке вже завдання…

От вийшла на балкон, а тут – Ви… Як же менi незручно. Вам боляче? Пече?» Алiса розридалася. Розлючений дядечко висловив їй свої спiвчуття, вiдмовився вiд йоду, а також порадив бути обережною й самiй не забитися. «Нi пуху, нi пера. Ви – чудова дiвчинка. Все у вас чудово вийде, – сказав вiн їй на прощання, дружньо погладив по плечу. – Заспокойтеся, нiчого не сталося. Все добре». Цiлий день у неї був чудовий настрiй. «Це ж треба повiрити такому iдiотському поясненню». I вона заходилися у смiховi. «Тобi легко пойняти вiри», – вiдповiв тодi я.

Повз моїх батькiв не могло пройти «жбурлянське» захоплення Алiси. Якось мати вбiгла до хати зла й накинулася на нас. «Це ви кидалися цибулею? Зiзнавайтеся». Так, то були ми. Я попрохав маму не хвилюватися, Алiса була спокiйна. «Не треба нервуватися, все це не варте ваших нервiв. Так, ми поцiлили цибулиною якогось хлопчиська. Я вас помiтила, коли ви нас вирахували». «Дiти, ну хiба ж отак можна? Ну, от мати того хлопця сказала, бодай вам руки повiдсихали. Як менi це було чути, по-вашому?» Алiсу це зацiкавило. «Та ну? Саме так i сказала?» Вона замовкла, лише ледь помiтна посмiшка мандрувала в її очах, з'являлася на губах. «Алiсо, дитино, що ти тут бачиш смiшного?» «Я уявила, якi ми от iз ним будемо, якщо вiдсохнуть нашi руки. Але ж усе це маячня. Жоднi прокльони не збуваються, а якщо i збуваються, то тiльки у казках». Алiса пильно дивилася на свою руку. Мама занiмiла. «Вона ж жартувала?» – спитала мати мене ввечерi. «Авжеж, мамо, це був жарт». Я знав, що Алiса говорила не для жарту.

У життi моєї країни був такий промiжок часу, коли люди почали захоплюватися релiгiєю, дехто тiльки вiдкривав її для себе. Тому по хатах ходили бiльш-менш пристойнi молодi чи лiтнi люди, намагалися затягти у лави вiруючих якомога бiльше людей. Вони полюбляли приходити парами. Такi собi «добрий» та «злий» слiдчi. «А ви вiруєте в Бога так, як вiрую в нього я?» А скiльки їх вешталося вулицями мiста – безлiч. Я їх боявся. Я взагалi побоююся людей, котрi чимось захоплюються i, бiльше того, намагаються захопити чимось мене. Колись до нашої школи приїжджав гiпнотизер, i мене на все життя вразила та обставина, що вiн змусив мене з'їсти цибулю, запевняючи в тому, що то є запашне яблуко. Я сидiв на сценi, на стiльцi, i перед усiма однокласниками та вчителями жер цибулю. Андрiй казав, що виходило дуже переконливо, вiн усе питався, скiльки менi за цей перфоменс заплатили, бо не мiг повiрити, що я був упевнений, буцiмто їм яблуко i навiть вiдчував його солодкий смак. Отже, я обходив десятою дорогою релiгiйних активiстiв, так само, як колись комсомольських, тупив очi додолу i намагався вийти з поля їхнього зору. Таке собi тупувате тишко. Але це менi рiдко вдавалося. Вони, наче вовки, вiдчували мою невпевненiсть i з радiстю займали, засовуючи в кишенi свої буклети про Страшний

Суд та Геєну Вогненну.

Треба сказати, що Алiса їх зовсiм не боялася. Колись двох iз них занесло й до її квартири, а я був у неї в гостях, якщо можна так сказати. Алiса приробляла халтурою – писала твори для учнiв випускних класiв про мир, перебудову та незалежну Україну, а я вдавав, що вивчаю одну партитуру, а сам спостерiгав за нею. В дверi задзвонили. Алiса не поворухнулась, я смикнувся. «Ми нiкого не чекаємо», – сказала вона менi, не вiдриваючись вiд блокнота. «А може, комусь погано?» «А може менi погано», – знову, не дивлячись на мене, сказала Алiса, хоча з усього було видко, що кому-кому, а їй усе добре. Проте гостi були нахабними. Алiса пiдвелася. «Хто?», – рiзко спитала вона. «Добрий день, – iз дверей полилася патока. – Ми хотiли би поговорити про Бога».

Кепський настрiй Алiси вiдразу зник. А коли вона, збiгавши до ванної кiмнати, повернулась, а я вже вiдчинив дверi, то всi ми – з чорнявим хлопцем та руденькою маленькою дiвчиною, що самопихом уже перетнули порiг – не годнi були вiдiрвати вiд неї поглядiв. В Алiси були нафарбованi очi. На її головi велично бiлiла чалма з волохатого рушника. Ще один запинав її тiло. Вона звела брови на перенiссi i похмуро витрiщилася на вiдвiдувачiв. «Дiти мої, – зрештою порушила вона мовчанку. – Чи не здається вам, що Хтось, Там… – Алiса пiдняла догори пальця. – Спостерiгає за всiма вашими вчинками???» Вiдтодi я зрозумiв, що деякi релiгiйнi активiсти направду бояться iнших релiгiйних активiстiв. Вони почали задкувати, не вiдриваючи вiд неї очей, спинами прокладаючи собi дорогу. «Якiсь вони слабкi. Набрiд, а

не активiсти», – зауважила Алiса. Мабуть, жалкувала,

що не змогла проголосити повної версiї своєї релiгiйної промови. Об'єкти виявилися полохливими i щонайшвидше забралися собi геть.

Я часто їй грав. Грав для неї, пiд музику менi легше думалося. Думав я тiльки про неї, про неї i про себе. Вона нiколи не говорила, чи подобається їй та чи iнша рiч, п'єса, сарабанда, кантата, фуга, соната. Чи до вподоби їй, як я виконую. А я не насмiлювався спитати. Менi здавалося, що це з мого боку буде, як набивання на комплiмент, а може, i це ймовiрнiше, я боявся почути вiд неї образливi слова щодо якостi моєї гри, щодо мене самого. Лiпшим було її мовчання. Мовчання ж буває i схвальним. Менi легше було терпiти й не знати, нiж дiзнатись, а потiм витерпiти наслiдки такого знання. Вiд неї можна було чекати майже всього.

Iнколи менi здавалося, що вона не сприймає мене як закоханого чоловiка. Потiм прийшло сумне знання. Я усвiдомлював, що вона не сприймала мене як закоханого, їй це було не потрiбно. Вона взагалi не сприймала мене як чоловiка. Коли ми подорослiшали, в неї почали з'являтися кавалери, вони телефонували, мовчали та важко дихали в слухавку, подеколи вона смiялася з їхнiх жартiв, i я почувався безпорадним у такi митi, частiше вона слала їх пiд три чорти, тодi я зловтiшався. Вона зустрiчалася з кiлькома залицяльниками водночас i не вбачала в цьому нiчого дивного. Я вже мовчу про моральнiсть таких учинкiв, а їй – ба – нiчого дивного. Наче в усiх жiнках закладено – самою природою чи Богом – зустрiчатися з кiлькома чоловiками одночасно.

«Чому ти нiколи не знайомиш мене зi своїми хлопцями?», – наважився та спитав її я. Вона трохи помовчала – вона рiдко вiдповiдала вiдразу. Їй подобалося змушувати людину чекати на її вiдповiдь, нервуватися, почуватися невпевнено, додумувати. «Бо я не люблю за когось вiдповiдати, крiм себе». Ось так. Вона не любить вiдповiдати за когось iншого. «Тобто?» Так, я вирiшив це з'ясувати для себе раз i назавжди. «Тобто я не хочу вiдповiдати за тебе перед хлопцями i за хлопцiв перед тобою. Людинi притаманно нести вiдповiдальнiсть за своїх знайомих, друзiв, родичiв тощо. За їхнi звички, манери, поведiнку, пристрастi, смаки, слова, думки. Менi це не подобається. Людина вимушена вiдповiдати за все це. Я ж не робитиму цього за тебе, за них (вона завжди казала про своїх хлопцiв у множинi), за когось ще. Не хочу. I не буду». Я кивнув, вона досить чiтко висловила свою позицiю. «До того ж, я набагато цiкавiша за них. Хоча це – сумно. Боже мiй, як же це сумно», – додала вона за кiлька хвилин. Бiльше до цiєї розмови ми не поверталися. А через мiсяць, несподiвано, вона виїхала за кордон. Не назавжди, це я навряд чи пережив би. Працювати. На певний час. Далеко за кордон. Я не знаходив собi мiсця без неї.

«То вона поїхала за кордон, i без тебе, так?» Це запитала мама, мама вимагала вiдвертої вiдповiдi. Я вiдповiв. «Я не розумiю твого тюхтiйства. Ти хоч би спробував запропонувати їй побратися, Лесю? Iнтелiгентна дiвчина, я її сприймаю, як власну доньку. I ти вже зовсiм не хлопчик, треба думати про кар'єру, треба думати про вдалий шлюб, а ти? Хапаєш ґав, нiчого не робиш». А я? А я не запропонував їй побратися. Не мiг запропонувати. Цi слова були не з моєї ролi, чужi слова, її слова. Це вона могла менi запропонувати, будь-що, в тому числi й шлюб. Я ж не мав права висовуватися з подiбними iнiцiативами. Але пояснити це все матерi було годi, вона однаково не зрозумiла б мене. Коли-небудь у всесвiтнiй iсторiї щось активне розумiло щось пасивне? Навряд.