Текст книги "Кавовий присмак кориці."

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Лариса Денисенко
Кавовий присмак кориці.

Ми сидiли поруч i уважно дивилися, розглядали, придивлялися до спини одного лiтнього, але доволi, здавалося, бадьорого чоловiка. Чоловiковi, мабуть, було добре, а може, йому було й зле – важко сказати, як почувається людина, яку бачиш у барi. Бачиш її спину. Хоча, вiдверто кажучи, нашi спини мають рiзний вираз, деякi з них набагато цiкавiшi за нашi справжнi обличчя. Спини – iндивiдуальнi, обличчя можна змiнити, але спини ти не змiниш. I все ж сказати, – добре людинi чи навпаки, – важко, вiд болю ж бо чи з радощiв

ми робимо те саме. Принаймнi я маю на увазi нас, слов'ян.

Не знаю, з чого тiшаться французи, американцi, кубинцi, нiмцi або норвежцi. А тим бiльше, що роблять такi екзотичнi для мене люди, як албанцi чи данцi (з данцiв я взагалi знаю лише Русалоньку, казкаря Ганса Христiана Андерсена i Гамлета, та ще й не особисто. Бачте, не дуже широкий зрiз. Про албанцiв менi взагалi нема чого сказати). Хоча я маю пiдозру, що вони знаходяться коло чогось такого самого, просто я не маю доказiв, крiм статистичних даних щодо рiчного вживання ними вина та пива. А я не вельми довiряю будь-яким статистичним даним. Коли хтось при менi за остаточний аргумент посилається на данi, наприклад, «Соцiс-Геллап», менi починається гикавка, зсуваються брови, до того ж дуже чухається спина. Вiдтак, я радше визнаю, що мало розумiюся на тому, що роблять французи i решта народiв, коли їм добре або зле, нiж наполягатиму, мовляв, натовпами вони бiжать до шинкiв, поглинаючи старанно зафiксованi статистикою обсяги вина й пива.

Але ми, слов'яни, якщо нам сумно, чи якщо нам радiсно, це вже я вiдчув на собi та знаю з досвiду багатьох приятелiв, iдемо до будь-якого генделика i трохи напиваємося, або не трохи, але напиваємося, це вже напевно. Ми неодмiнно напиваємося. Незважаючи на наше соцiальне становище, кiлькiсть грошей у гаманцях чи на рахунках, наявнiсть коханок, коханцiв, батькiв, невдячних або вдячних дiтей, собак, котiв, черепашок, мораль, звички, належнiсть до будь-якої партiї, сповiдування релiгiї, наявнiсть друзiв, презирство ворогiв, ювiлейнi грамоти та будь-якi нагороди, синцi пiд очима, синцi на серцi, судимiсть, умiння плести марокканськi ковдри чи iнтриги тощо. Ми напиваємося.

Цей чоловiк утiшав себе коньяком. Як це зазвичай кажуть у потязi № 91 «Київ-Львiв»: «Шановнi пасажири, в нашому вагонi-ресторанi ви зможете випити горiлки, шампанського, вина або коньячку». Вони так лагiдно промовляють оте «коньячку», що годi вiдмовити собi в чарцi, iншi напої порiвняно з «коньячком» уявляються грубими, несмачними i нездатними зiгрiти душу. А це важливо, аби тобi щось, коли вже немає когось, зiгрiло душу. Чоловiк беззастережно любив цей напiй. Коньячок. Бо вiн його не пив. Той йому смакував. Трунок кольору прибалтiйського бурштину крiзь шкло келиха вiн грiв у своїй великiй руцi, грав зi шляхетною рiдиною, похитуючи келиха, торкався твердими губами вiнець i лише змочував губи. Замрiяний погляд. Либонь, чоловiковi було добре або настiльки зле, що вiн намагався забрати все позитивне, що дарує нам ритуал ужиття алкоголю. Останнi залишки позитивного. Виноградний присмак чужого щастя.

Що можна було сказати про цього чоловiка або спочатку про його спину, крiм того, що це – чоловiча спина? Не знаю, бо iнколи не можу бути об'єктивним, дарма що намагаюсь, бо я – супротивник суб'єктивiзму в усiх його проявах. Але зараз спина цього чоловiка була для мене змалку знайомою спиною, згорбленою спиною мого втомленого бурхливим теперiшнiм життям батька. А юнаковi, що сидiв неподалiк вiд мене, майже поруч, мабуть, здавалося, що ця спина – надiйна, засмагла, досi гладка, чудова спина. Спина його досвiдченого коханця. «Отаке лайно», – сказав би мiй молодший брат Андрiй, котрого за любов до Рембо, Бюссi, гусячого паштету та притаманну йому певну жадiбнiсть я нарiк – Анрi. «Отаке лайно, друже». «Еге, це саме воно i є, брате». Отже, всi актори були на сценi. Не вистачало лише її. Її бракувало. Її справдi бракувало? Менi завжди її не вистачало, бракувало її гострих очей, тому я й вiдкинув думки про неї. Недоречно. Я вiдкинув усi думки про неї. Ще тодi, бiля її дверей, а може, саме зараз, – а може, й нi.

На цей час мiй батько не знав, що я знаю. Його приятель не знав, що

я знаю, що я – це я, та що той чоловiк iз сивим волоссям – саме мiй батько. Вони взагалi мало знали, не бiльше вiд того помiчали, а ще на менше звертали увагу. Слiпцi. Закоханi слiпцi. А от я знав багато. Навiть забагато. Тодi я ще не визначився, добре, чи нi – те, що я знаю. Навiщо воно менi, i що з цим робити. Я просто знав. Це моє знання гойдалося в гамаку, мабуть, вiдпочивало, ще не вирiшивши, – чи прослизнути крiзь дiрки та розчинитися в повiтрi, а чи, навпаки, мiцно вчепитися за плетиво, продовжуючи гойдатися. Мене нудило вiд цього знання, але водночас перехоплювало подих вiд цiкавостi. Те саме я вiдчув, коли вперше спробував отi японськi, хваленi богемою, «сушi». Сира риба на звареному рисi, який сформовано на взiр пирiжка. Вiдраза та цiкавiсть. Таке поєднання. Вiдай, через моє знання цiєї iсторiї, через мою цiкавiсть я вам її зараз i розповiдаю, бо, погодьтеся, важко щось розповiдати, коли нiчого про це не знаєш, якщо не маєш жодного уявлення. А от уяву я завжди мав. До того ж» – напрочуд багату. Мої знання i моя уява.

Батько стежив за коньяком, юнак стежив за батьком, я стежив за всiма. Її не було, їй випало не принижуватися до стеження. На моє щастя, у примiщеннi було багацько народу, натовп людей, що байдикують увечерi. Цi люди сидiли в барi, пиячили, курили, вителефоновували коханцiв i коханок, а може, ще когось. Тепер така хвацька молодь, вони можуть дзвонити не лише коханцям, коханкам, уже не кажучи про батькiв, їм вiльно телефонувати в iншi свiти, невiдомим i їм самим зрозумiлим постатям.

Молодь гралася з мобiльними телефонами, отримувала i вiдсилала тупi

електроннi повiдомлення. «Я сиджу в барi, тут кльово». «Ти

де? Тут – супер». Я вважаю, що менi поталанило. У моєму

дитинствi не було мобiльних телефонiв i комп'ютерiв, друкарськi машинки -

й тi були не в кожного письменника, тому я писав справжнi листи, заходив

чи приїздив у справжнi гостi, волав пiд вiкнами друзiв та подруг

i – головне – я вмiв спiлкуватися очима. Я навчився

дружнього тепла. Я навчився дарувати та отримувати його в

подарунок. Те тепло, яке зараз дарує батьковi коньячок у

широкому келиху.

Я писав мамi листи з пiонерського табору, не можу сказати, що менi подобалося це робити, але я старанно виводив свої каракулi: «Люба мамо, привiт! Я обiцяв тобi писати листи кожного дня, але в мене тут багато клопоту. Наприклад, свято 15 республiк – 15 сестер, моєму загоновi випало бути узбеками. Дiвчата шиють нам тюбетейки. Учора ми вчили пiсню про бавовну. Бiльше в узбекiв нiчого немає,

а бавовни – аж занадто, тому вони про неї i спiвають. У таборi – непогано, я вже не скиглю, годують добре, щодня я їм тiстечка

з кремом. А взагалi, тут повно комах, нестерпний режим, будь ласка,

заберiть мене звiдси, iнакше – втечу. Привiт батьковi та Андрiю,

якщо вони тобi пишуть. Цiлую, твiй улюблений син». Якось уночi

фарбою, призначеною для шкiльних парт, яку поцупив у моєї

вчительки, я писав пiд Її вiкнами: «Доброго ранку, кохана».

I дуже тужив, що забракло на знак оклику. Менi здавалося, що

без знака оклику вона не зрозумiє, якої глибини мої почуття

до неї. А якого тепла, я вас запитую, можна навчитися, друкуючи

транслiтом (транслiт – знахiдка для спiлкування емiгрантiв):

«Pryvit! Tut kljovo. Pryhod. My pjemo!»

Iнодi менi сниться сон, начебто я потрапляю у свiт, де всi спiлкуються транслiтом, я все чудово розумiю, ще б пак, воно звучить, як моя рiдна мова, щоправда, з певним акцентом. Але всi цi слова такi холоднi. Нерiднi. Тупi. Мене оточують рекламнi та дiловi люди, вони чудово розумiють одне одного, а також розумiють, що я – чужий. Транслiт. Трансвестит. Транссексуал. Просто транс. Цiкаво, як у цей модерновий ряд потрапило таке старомодне слово, як «транспорт». Не розумiю. Я поступово впадаю в загадковий транс. Па-па.

Отже, було залюдно. Тому на мене й на мої пильнi погляди нiхто

не звертав нiякої уваги, батько був не в тому станi, щоб звертати увагу на щось, окрiм питва та спритних рук офiцiанта, якi його все ж чимось зацiкавили. Батьковi подобалося розглядати руки. Його юний друг настiльки був захоплений стеженням за батьком, що помiтив би мене лише тодi, коли б я, як Пьотр Перший, прорубав вiконце у спинi батька та висунув звiдти свого нахабного писка. «Текiлу-бум», – умiхнувся я до офiцiанта. Iнодi хочеться здаватися приязним хлопцем. Нарештi вiн звернув на мене увагу. Бодай хтось у цьому мiсцi. «Як ви гадаєте, це я сказав «бум», чи це бумкнуло моє серце?» «I все?» – своєю чергою спитав офiцiант. «Так, це – все». Я розвiв руками. Я помилився, навiть офiцiант не звертав на мене уваги. Начхати йому на буми мого серця. Начхати. Начхати просто в мою текiлу-бум. «Отаке лайно, друже, отаке лайно». Нехай несе текiлу, текiлу-бум, що втiшить буми мого серця. Її все не було. I не могло бути. А може, її взагалi нiколи не було? Якби ж то.

II

Мої батьки хотiли, аби з мене та брата виросли «справжнi творчi люди». Не в планi творчого ставлення до роботи, а в планi безпосередньої належностi до творчих професiй, елiтного творчого табору. Насамперед це була батькова iдея, тому що матiр вiн нiколи не вважав i не сприймав за творчу людину. Чи може бути творчою людиною лiкар? Навiть не справжнiй лiкар, а всього-на-всього фармацевт? Батько був переконаний, що фармацевти мало чим вiдрiзняються вiд продавцiв (а варто сказати, що вiн прискiпливо ставився до продавцiв, вiн ненавидiв продавцiв та, водночас, побоювався їх), а також у тiм, що в мами немає жодного спалаху творчих талантiв.

Хоча в цьому вiн якраз помилявся. Чи була би здатною нетворча людина, використовуючи лише один щасливий збiг свого прiзвища (навiть не свого дiвочого прiзвища, а прiзвища мого батька) та прiзвища вiдомого партiйного функцiонера, видавати себе за його позашлюбну доньку, тим самим спрощуючи для себе порядок отримання спецiальних пайкiв, забезпечуючи першочергове обслуговування в будь-яких крамницях, а вже потiм, коли настав час, – отримуючи безперешкодний дозвiл на вiдкриття однiєї з перших приватних аптек? На мою думку – нi, таке могла утнути тiльки талановита, творча людина. Не без акторських здiбностей. Бувало, що комусь iз пошитих у дурнi людей спадало на думку, що маму – не так по батьковi, як мало би бути, але мама була настiльки переконливою та щирою, що людина, котра мала сумнiви, самотужки знаходила тисячi вiрогiдних пояснень такому феноменовi. Мама ж завжди залишалася в бiлому. Незаплямована мама. Про якiсь кару чи негаразди взагалi не йшлося.

Батьки вважали, що з нас має вирости творча iнтелiгенцiя. Наче творчу iнтелiгенцiю можна виростити, як фiалки на пiдвiконнi. Їм здавалося, коли дiти належать до творчої iнтелiгенцiї, це дуже гарно. Вони мрiяли, як ходять по виставцi i, оберненi на слух, виловлюють шепiт вiдвiдувачiв, приборканих нашими талантами. «Ой, ви лише погляньте, як талановито зображено церкву». «Це не просто церква, мон анж». «А що це, мон амi??» «Це – квiнтесенцiя всiх церков на свiтi!!» Мама млiла, батьковi затьмарювалися блакитнi очi. А ось вони на концертi. Партер. Перший ряд. Чи, може, навiть президентська ложа. У мрiях можливо все. Глядачi зачаровано слiдкують за сильними довгими пальцями, що спочатку пестять клавiшi бiлого рояля, потiм вступають iз ними в бiй, вiртуозна гра. А ж

от руки здiймаються вгору. Гравець повертається на стiльцi, пiдхоплюється й тоне в шалених оплесках i квiтах. Вiн бере оберемок, пiдходить до президентської ложi, стає на одне колiно i вручає квiти iз вдячнiстю своїм батькам. Усi ридають ридма.

Ми були приреченi стати творчими людьми. Це було вирiшено. Скажiмо,

музика та митець – те, що треба, влучне поцiлення обох батькiвських мрiй. Андрiй постiйно малював якийсь непотрiб, тому вони вирiшили, що треба вiддавати його до художньої школи, я наспiвував якоїсь нiсенiтницi – мене потягли до музичної. Треба сказати, що люди, котрi вiдбирали талановитих дiтей, на чомусь таки тямили.

Примiром, Андрiя цiлком, на мiй погляд, справедливо не хотiли брати

до художньої школи. Його попросили зобразити людину, а вiн натомiсть намалював якогось таргана, а щоб було переконливiше, начепив на таргана криву краватку, а зверху в кутку аркуша написав: «Мiй улюблений вихователь». Зрозумiло, що таргани не працюють вихователями, а от вихователь цiлком iмовiрно може бути тарганом. Андрiй з дитинства був дуже тямущий i чiтко знав, що має робити, аби сподобатися тим людям, котрим потрiбно подобатися. Андрiй умiв вiртуозно пiдлещуватися, це й не дивно, адже вiн старанно тренувався все своє життя, починаючи з трирiчного вiку. Звiсно, що Андрiя врештi-решт зарахували, ще й тому що мама взялася погрожувати своїми позiрними родинними зв'язками. Здебiльшого люди змушенi були поводитися з мамою люб'язно.

Я в музичну школу вступив теж не без сварок. По-перше, я зовсiм туди не прагнув, бо над усе любив вирiзати всiлякi фiгурки з журналiв та листiвок, гратися ними в життя-буття. По-друге, в мене була старша вiд мене подруга, Валя, котра вже там навчалася. Тому я був наляканий такими речами, як сольфеджiо, музичний диктант, музична лiтература, оркестр, ансамбль i таємниче «ф-но». Iз розповiдей розпачливої скрипальки Валюшi я розумiв, що менi вся ця музична веремiя навряд чи сподобається. Але батько з матiр'ю й чути нiчого не хотiли. «Ти природжений музика», – правили вони своєї. Я мусив грати на пiанiно. Так розпорядилися зорi. Мене потягли складати вступнi iспити.

Iспити були чудернацькими, щоб не сказати iнакше. Мене поставили перед столом, за яким поважно сидiли дорослi. Жiнки в перуках та окулярах, чоловiки з пихою на обличчях. Серед них я помiтив викладача Валентини, скрипаля Венедикта Йосиповича, i дещо запанiбрата пiдморгнув йому. Але вiн був напiдпитку, тому не помiтив. Я вичавив iз себе привiтання, чiтко вимовив своє iм'я, потiм вони давай плескати в долонi – я ж мав не втратити ритму, все запам'ятати та проплескати за ними те саме. Дурне завдання. Менi так i кортiло проплескати абищо iнше. Щось бадьоре й ритмiчне. Але я слухняно плескав те, що треба, бо не хотiлося, щоб мене назвали «дитиною без вiдчуття ритму», як назвали дiвчинку з чудовими салатовими капроновими бантами, яка плескала в долонi передi мною.

Пiсля мого плескання, яке, ти бач, виявилося вдалим, вони щось схвально пробуркотiли. Аж потiм попросили заспiвати пiсню. Я їм заспiвав. «Из полей доносится: "налей"«. Улюблену батькову застiльну. Це їх вразило. Точнiше, бiльшiсть вразило, а декого образило. Почалися дебати, вряди-годи з їхнього галасу долинало прiзвище «Андропов». Вони без жартiв обговорювали питання: брати трохи зiпсовану дитину з вiдчуттям ритму, в якої батьки – порушники радянської дисциплiни, а може, навiть пияки, чи не брати? Чи гiдна така дитина найлiпшої у свiтi музичної школи? I таки вирiшили мене взяти, на мою голову. Хоча, якби вони, на свою голову, вирiшили мене не брати, то моя мама доконче би їх дотисла. У будь-якому разi для мене нiчого б не змiнилося. Я однаково став би учнем музичної школи у класi отого страшного «ф-но».

На вiдмiну вiд брата, котрий уважав себе за великого митця i доводив це всiм i кожному, я наче втiлював у собi прислiв'я: «Не стрiляйте в пiанiста, вiн грає, як умiє». Менi здавалося, що я був посереднiстю. Перша моя вчителька залюбки лупцювала мене по пальцях, коли я, на її думку, не так щось грав, чи не так тримав пальцi, чи не так дивився на неї. Тому я вигадував рiзнi хвороби, аби мене звiльнили вiд вiдвiдин музичних урокiв iз фаху. Найпростiше було вдавати дiарею. Я рано збагнув, що поєднання кефiру, чорносливу та солоних огiркiв дає такий ефект, який був менi конче потрiбний.

Я тримався за низ живота, скиглив i прямував до вбиральнi. Батько запитував матiр: чим вона мене годує? Вiн завжди йняв нам вiри, тому не мiг припустити, що я вдаюся до таких ницих учинкiв. Бiльше того, батько був естетом, тож годi йому було дiйти, що хтось заради сумнiвного задоволення стирчатиме в нашiй тiснiй убиральнi з вiчно вiдкритим задом, з якого тече, жертиме такi харчi та зраджуватиме високе мистецтво. Я надавав перевагу зрадi мистецтва заради читання книжок «для дiтей середнього шкiльного вiку» у вбиральнi. Убиральня стала моїм другим, улюбленим будиночком. Домiвкою в домiвцi. «Не чiпати, я в будиночку». Одна з перших дитячих заповiдей.

Потiм менi змiнили вчительку. Моєю вчителькою стала талановита жiнка, закохана в музику, у фуги Баха, в легкiсть Моцарта, в гармонiю творiв Чайковського та напруження акордiв Стравинського. Менi подобалася музика, менi подобалася моя нова вчителька. Але менi зовсiм не подобалося вчитися. Найгiрше було те, що Рената Василiвна вважала мене талановитим, тому лупила з мене три шкури, вимагала, наполягала, переконувала. Важко в таке повiрити, але вона не брала жодної копiйчини за те, що постiйно вправлялася зi мною (i не лише зi мною) додатково. Тричi на тиждень. Вона своїм коштом купувала квитки в фiлармонiю. Вона дарувала нам книжки про великих композиторiв. Я обожнював її, поважав, боготворив, але я не хотiв грати, не мiг себе примушувати, хоча намагався її не пiдводити. Вiдверто кажучи, це було неважко, менi справдi багато творiв давалися легко, а ще я мав непогану пам'ять, що неабияк допомагає пiанiстовi.

Мати вважала, що я маю вправлятися щонайменше три години на добу.

Мама все вимiрювала часом. I пильнувала цього. Чого я тiльки не робив, щоб уникнути цих тригодинних тортур, зокрема, на десять хвилин уперед переводив годинника, сидiв, аж поки мама схопиться, в улюбленiй вбиральнi, але цього було замало. Я постiйно виходив пити воду (менi сохне горло вiд старання та хвилювань), лiпше було б їсти кавуни, а потiм бiгати у вбиральню, але таке можливо лише влiтку та ранньої осенi.

Потiм я вигадав чудовий спосiб замилити мамi очi. Я скористався

з того, що вона не вмiла грати, не розумiлася на нотнiй грамотi, до

того ж мала поганий слух. Тому я ставив ноти, помiж них ховав детективну брошуру (на той час їх багато вийшло друком, незабутнi мої першi детективнi друзi у м'яких палiтурках: Агата Кристi, Себастьєн Жапризо, Мiккi Спiлейн i, звiсно, – незбагненний, найкращий

на той час, дефiцитний, справжнiй американський, як джинси «Levis», – Джеймс Гедлi Чейз), грав якiсь дурницi, а сам ковтав кримiнальне читво.

Я був щасливим iз того, що самотужки вигадав таку вдалу схему. Якось мене викрив Андрiй, але я не дуже переймався, до того ж, це був випускний клас музичної школи, i менi було байдуже, як я її закiнчу i що про мене будуть думати батьки, позаяк мене поглинуло перше у моєму життi кохання.

Кохання мало своє iм'я, її звали – Алiсою. Алiса з дивовижної країни. «Ху iз зис факiнг Елiс»? Вона була старшою вiд мене на два роки. Училася в дев'ятому класi, ходила до сусiдньої спецiальної англiйської школи, до того ж, мешкала в нашому таки будинку. Незважаючи на таку близькiсть, зустрiлися та познайомилися ми з нею в черзi до кiоску приймання скляного посуду. Я принiс пляшки з-пiд кефiру, а ще вирiшив спробувати здати батьковi – з-пiд коньяку (так, батько завжди надавав перевагу коньяковi, його смаки на той час уже було сформовано). Це був мiй внесок у хатнє господарювання. Якби я навiть не схотiв, однаково звернув би на неї увагу. На неї ж бо вирячилася вся черга. I було з чого.

Вона була в чорному чоловiчому костюмi. Нi, не в схожому на чоловiчий, а у справжньому чоловiчому костюмi, я на цьому розумiюся, мене навчила мати, як вiдрiзняти жiночi та чоловiчi костюми, сорочки тощо. Треба придивитися, на який бiк нашитi ґудзики i з цього зробити висновок. Якщо ґудзики нашитi справа, це – жiноча рiч, а якщо злiва – чоловiча. Якщо я нiчого не наплутав. У мене клопiт iз «праворуч» та «лiворуч». Добре, що менi не довелося служити у вiйську чи працювати водiєм таксi.

Отож, вона була в чоловiчому костюмi з «лiвими» ґудзиками. Вiн був завеликий на неї, згодом я дiзнався, що костюм належав її батьковi. Брюки були короткi, нi, не так, їх навмисно закочено, аби свiтовi було видно її махровi шкарпетки червоного кольору. На один ґудзик була накручена червона гвоздика, нормальнi дiвчата носили такi квiтки у волоссi, переважно на зачiсках iз неромантичною назвою «конячий хвiст», а вона її накрутила на ґудзик. Гвоздику було зручно накручувати – та крiпилася на ґумцi. Вона тримала в руках торбу, набиту пляшками «Столичної», всi чоловiки, що скупчилися в черзi, дивилися на неї з повагою. Потiм вона сказала, що обiкрала трьох слабких п'яничок. Адже їй конче необхiдно було купити лимонаду, тiстечок, пирiжкiв, а головне – яєць, щоб улаштувати справжню «класну вечiрку з розвагами та несподiванками». «Несподiванки» полягали в тiм, що кожному гостевi на голову падало яйце. Таке собi «Ласкаво просимо».

Я сказав тодi, що ще розумiю, хоча й не схвалюю, коли жбурляють яйцями

по стороннiх людях, але по своїх? Легко влучити в когось стороннього.

Сказала вона. Будь-хто зможе. Жодних моральних зобов'язань. Куди складнiше непомiтно влучити у свого приятеля. Не кожному дано. Вона пильно подивилася на мене. Я мовчав. I тодi вона почала розповiдати, як колись улучила молоком з пакета в голову юнака з модною зачiскою «їжак», як у неї влучили «величезним презервативом, наповненим водою». «Це було взимку, уявляєш?» I як два великi хлопцi («Руки – «о», ноги – ще бiльше «о!», голови – «бiльшi за футбольний м'яч», м'язи – найвеличезнiше у Всесвiтi «о») помiтили, що вона жбурляється яйцями i заходилися її шантажувати (тепер менi стало цiлком зрозумiло, хто ж це виявився, кажучи словами мами, «малим одороблом», що перетворило плити бiля нашого будинку на сковороду для яєчнi).

Це була чудова кримiнальна iсторiя. Була гарна, розумна, дотепна героїня, авжеж, це – вона. Алiса. Були злодiї – великi телепнi, що намагалися впоратися з героїнею, два мерзеннi шантажисти, обкиданi яйцями. «Не пам'ятаю, як саме їх звали, мабуть, що – Юрком. Хтось iз них точно був Юрком». Були батьки героїнi (вона не сказала, як звуть батькiв. Утiм, батьки героїв часто залишаються безiменними), котрим не потрiбно було знати про її геройськi вчинки, я маю на увазi яєчнi кидання. Iнакше героїня була б позбавлена щасливої долi у виглядi грошей (зокрема, на тi ж таки клятi яйця), на яку справедливо розраховувала. Була боротьба, iнтрига, блискуча перемога. I я зрозумiв, що можу слухати її годинами, днями, все своє життя, аби його вистачило. Зачаровано слухати, навiть не схвалюючи її поведiнки. Погано було те, що вона це так само розумiла. Вона була переконана, що її народжено для перемог, для того, щоби хтось, а може, й усi, тамуючи подих, слухали її голос. «Я – дивна, цiкава i складна людина». Так говорила вона i все робила для того, щоб увесь її вигляд пiдтверджував її думку про себе.