Текст книги "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Глава дев’ята

Суди я не люблю. Мені здається, що там стіни перетворюються на людські пори, наче наближена об’єктивом фотографа шкіра, частіше за все проблемна. Ближче до носа – шкіра, шкіра, пори, пори, прищі, фурункули, капіляри, що луснули. Я відчуваю цей сморід спітнілості, і мені це дуже неприємно. Це як відчувати переляк іншої людини, яка робить усе, щоб ти не відчув її переляк. І ти брешеш, що не відчуваєш цього, і вона – бреше.

Суди любить мій батько. Воно й не дивно. Він вміє смакувати пафос. Коли людина смакує пафос, їй не потрібно придивлятися до реальності, бачити цю шкіру, ці пори. Варто сказати, що батько вміє це робити елегантно, в цьому навіть є щось гурманське. В суді він виглядає так, наче прийшов слухати органну музику. Варто сказати, що майже всі судді та адвокати дуже не люблять галасу та підвищувати голос у компаніях, ще б пак, вони звикли до того, що говорять у відносній (а часто й цілковитій) тиші, ніхто не втручається в їхні промови і всі вимушені слухати. Батько завжди говорить рівним та спокійним голосом, котрий можна порівняти з морським штилем. Тому будь-яка іронія або знущання сприймаються від нього ще образливіше. І він про це знає.

Мені ж завжди було незручно дивитися на суддівські мантії, все-таки суд – світський заклад, навіщо ця гра у церкву, навіщо наближати себе до Вічного Суду, це небезпечні ігри, і судді часто забуваються. А якщо суд не є церквою (хоча, якщо в інституції можуть бути власні прагнення та амбіції, то суд цього дуже прагне, жадає), тоді це – театр.

Так, так, суд – це дійсно театр, де в кожного прописані ролі. Помічники суддів – суфлери. Перший склад, другий склад. Режисер, освітлювач, стенограф-сценограф, конферанс веде секретар або судовий розпорядник. Класичний репертуар, майже без жодних експериментів. Перша інстанція – репетиційна база для апеляції, апеляція – для касації, ну а далі вже Бог застиг в очікуванні з диригентськими паличками, перебираючи старі партитури… У суддівських також були свої композитори, але тепер уже ніхто не пише нічого нового. Звичайно, адвокати на мене накинуться (суддів у цьому сенсі не проб’єш), кому ж приємно чути, що ти – формальна фігурка. Певно, що і батько обурився з такого плину моїх думок. «Кожна справа неповторна, кожна людина – унікальна». Мабуть, провідні актори Королівського театру відповіли б мені приблизно так само. «Гамлет – унікальна роль!» Чим слабша роль Обвинуваченого? Трагізм? Ще й який. Або Потерпілого? Або Захисника, котрий перебрав на себе роль Ісуса? «Карай мене, я вже покараний і відстраждав за всіх, і не чіпай моїх ягнят».

Мій колишній, Оскар, обожнював свої адвокатські виступи. Він часто записував себе на диктофон, щоб чути голос. Щоб працювати над інтонаціями, хіба це не акторство? Хіба це не намагання отримати кращу роль? Наприклад, змінити на посту мого батька. Коли-небудь, не зараз. Як свого часу Шона Коннері. Саме тут записуються на Джеймсів Бондів.

У німецькій традиції суд відбувався під липами, міський, селищний Gerichtslinde.

Також під липою влаштовувалися народні гульбища. Я ж кажу – театр! Коли мені особливо хочеться дістати батька, я пригадую йому це. ЛИПОВИЙ СУД! Тоді він так називався. Але, можу вас запевнити, він був справедливішим. Теперішній суд є більш липовим, ніж тодішній.

Суд, до якого цього разу мене притягла Наташа, був не таким, як той, де працював мій батько. Значно простіший. Більше схожий на шкільні кабінети. Наташа в сірому допасованому костюмі виглядала незвично. Вона простягла мені свою вузьку долоню, на зовнішньому боці якої крізь засмагу чи то проступила сіль, чи то шкіра почала лущитися, тому долоня Наташі нагадала мені засолену рибу. І я боялася потиснути простягнуту мені руку, щоб не перетиснути їй зябра. Бо ж вона дихає долонями. Я втрачаю глузд. Наташа мене обійняла. Притиснула мої зябра на лопатках. Задихаєшся не тоді, коли міцно обіймають, а тоді, коли перетискають твоє дихання навіть ніжним дотиком.

«Я рада, що ти прийшла, побудеш на розгляді справи? Це не дуже довго, потім я тебе познайомлю з одним чоловіком, поки що його немає, має прийти пізніше». Я погоджуюся. Показую свою викладацьку картку секретареві. Він схожий на вчителя Гаррі Поттера. І дивиться на мене так, наче зараз перетворить на щось незвичайне. Але натомість він каже, що дуже радий, що представники правничої освіти цікавляться звичайним суддівським життям. Він промовляє це так поважно, що я розгублююся і, замість адекватної відповіді, хитаю головою, як дитяча іграшка, наче сама себе схвалюю.

До зали заводять якогось смердючого цибатого брюнета. Невеличкого на зріст, кудлатого, з ніг до шиї запакованого в чорну шкіру. Виявляється, що він на вокзалі цькував стареньких поляків, подружжя. Тепер я розумію, що тут робить Наташа. Вона уважно за всім спостерігає, руки її спокійні, вона тримає себе в руках за допомогою вуст, стиснула їх так, щоб нічого в організмі не ворушилося. Я часто роблю так само.

Смердючий брюнет розповів полякам, про те, що Берлін – це його місто, і щоб вони швидше звідси вшивалися, а щоб було більш зрозуміло, адже вони – іноземці, вдарив чоловіка та жінку кілька разів гумовим кийком. Коли розповідають про його вчинки, він щось наспівує, озирається, шукає вдячного глядача. Коли подібні істоти хочуть зустрітися зі мною очима, я ніколи їм цього не дарую, зрештою, дивлюся на них сама – неемоційно, сонно, головне – не виказувати жодних емоцій. Вони ними живляться. Його запитують, як він може прокоментувати свої дії. Він відповідає, що його там узагалі не було, все це вигадки. А якби він стрів поляків – утікав би. Він боїться їх, вони ж з табору переможців. Дивиться ця істота дуже зухвало. Але, можливо, і був, у нього стільки справ, усього й не пригадаєш, але точно – не чіпав. Так, метляв руками, можливо, когось зачепив, пісеньку співав про Берлін, а що, хіба не можна? Він – берлінець.

Запрошують потерпілого, він непогано говорить німецькою, розповідає про те, що вони з дружиною живуть у будинку, за яким доглядає цей пан, і стосунки між ними завжди були жахливими, хоча вони за все вчасно сплачують і поводять себе належним чином. Але випадку на вокзалі старенький не пам’ятає, відводить очі – червоні, залякані власним плачем. Те саме розповідає його дружина, змучена, втомлена жінка. Протокол складений невдало, побої зафіксовано не того дня, Шкіряна Істота залишається непокараною. Посміхається, наспівує щось, зиркає.

Обвинувачка, шикарна довгонога жінка, манерою проголошувати промову схожа на розривну кулю, попереджає, що буде стежити за ним і колись йому обов’язково не пощастить. Він підморгує їй і каже, що йому лестить, що така шикарна панянка буде за ним спостерігати. Суд закінчується. Я кажу, що хочу помити руки. Так зі мною постійно. Наташа протягує вологу серветку. Ми йдемо до суддівської кав’ярні, Наташа говорить щось заспокійливе до подружжя польською. Я ніц не розумію, але голос її лагідний та переконливий водночас.

У кав’ярні до нас підходить опецькуватий пан. Обіймається з Наташею, вітається зі мною та подружжям. «Це – Орест, я хотіла, щоб ти з ним познайомилася». Я ще раз вітаюся. «Знаєш мережу готельчиків “FORREST”? Я дійсно нещодавно бачила такий готельчик. «Це – готелі Ореста, він – українець, оце влаштовує зараз Радмилу та Збігнева пожити в себе». Орест каже, що запрошення мені до України дійсно не потрібне, але він може задзвонити своїм друзям, щоб вони вирахували та спростили мій маршрут, допомогли знайти машину, зустріли – коли треба. Я дякую, тому що мені потрібно на щось спиратися в цій подорожі. Ми обмінюємося з Орестом координатами, він каже, що все надсилатиме мені поштою. Орест ще раз обіймається з Наташею, забирає подружжя поляків та зникає.

«Ти давно з ним знайома?» – «Колись я писала статтю про його бізнес. Знаєш, не так багато чужинців здобувають фінансовий успіх у міграції. В нього це вийшло. Але він дуже впертий. Колишній українській інженер став власником успішної мережі готелів у Німеччині. Вражає?» – «Вражає. Я б не стала успішним власником. Навіть не знала б, з чого починати. Зовні він схожий на баварця, напевне, це йому допомагає тут. Хоча не кожний пустить до серця та гаманця баварця». Наташа сміється. «Так, вигляд у нього хитрюганський, він каже, що людина, як цегла, перед тим як ставити на неї штамп якості, він мусить обмацати її з усіх боків, бо несе відповідальність за свої штампи». – «А ти?» – «Іноді ставлю, але мої штампи – польською, не кожен годен їх прочитати». – «А що стоїть на Дерекові?» – «Нічого. Я його просто кохаю. І ще дуже хочу змінити його життя». – «А що не так з його життям?» – «Знаєш, я дуже хочу, щоб він віддав щось суспільству». Я ніколи б не наважилася пропонувати Дереку зміни, можливо, саме тому він зараз не зі мною. «Наскільки я знаю, це не його світоглядна позиція». – «Саме так. Я намагалася затягнути його на ці процеси. Схилити до того, щоб він допомагав людям, котрим нема кому допомогти. Безкоштовно. Від серця. Але його серце зайняте». – «Тобою». – «Ні. Більше – собою. Та хибним відчуттям свободи. Хоча я спромоглася трохи втулитися, мізинцем». Вона потягується.

«Марто, ти зараз говориш зі мною як автомат, котрий повідомляє тобі, скільки ти важиш. Неживий, байдужий голос, пропущений через кілька фільтрів Я не запитую тебе, чому ти так поводишся, бо я знаю чого. Я просто хочу, щоб ти знала, що подобаєшся мені, так чи інакше, я на твоєму боці». За такі слова потрібно дякувати. А я не могла, щоб подякувати, мені потрібно було проковтнути одну складну емоцію – сором, змішаний з люттю, вразливість, змішану з коханням, і щось іще – більш тверде. В таких випадках подяка часто виливається зі сльозами. Але я стрималася. Наташа взяла мою долоню в свої руки і, певне, почула подяку, висловлену моїм бурхливим та необачливим пульсом. «Тримайся. Франц на тебе чекає, він сказав, що не постійно перебуватиме вдома, але тобі буде кому відчинити двері. Бувай». Наташа рвучко підвелася та пішла.

На мій дзвінок довго ніхто не реагував, я вже встигла подумати, чи не прогулятися мені десь, як двері розчинилися. І я опинилася у веселковому краї. Весь коридор Франца – підлога, стіни, стеля – все було вкрито веселками. Зачарована веселковими спалахами щастя, я не відразу звернула увагу на те, що двері мені відчинила напівгола жінка. Вона стояла і роздивлялася мене. Струнка, з розкуйовдженим сивим волоссям, у прозорій чоловічого крою сорочці.

Власне, це був удар. Перший мені завдала подруга Боно, адже я була переконана, що мій кузен гей або щось зовсім іншосексове. Тепер Франц. «Чого ви на мене так дивитеся? Наче я хатня рослина, що наважилася відчинити вам двері». – «Я просто думала, що Франц… надає перевагу чоловікам». Вона повела стегном, перемістила основну вагу тіла. «Я також надаю перевагу блондинам, а от сплю із Францом. А він шатен. Парадокс?» Важко було опонувати. Я привіталася, назвала себе і запитала, чи можу я пройти. «Який обираєте колір?» – «Прошу?» – «Франц так тестує людей, дуже часто люди йдуть одним чи двома кольорами веселки. То який обираєте ви?» Як я не люблю тестів. Навіть жартівливі тести, котрими мене час від час атакує Ханне. Я завжди брешу. От і цього разу я обрала червоний. Жінка подивилася на мене, гмикнула і сказала: «Якби вам довелося йти тривалий час і нікого не стріти на своєму шляху, ви б збилися на синій». Дідько її забирай. Вона мала рацію, ця прозорлива прихильниця блондинів.

Вона розташувалася на ліжку. Неприбраному, такому самому розкуйовдженому, сексуальному та видовженому, як вона. «Мене звати Ора. Я бачу, що вас не треба розважати, бо вам через це буде ніяково. Хочете щось випити?» Я сиділа в кріслі, в котрому цілком могла сидіти сіромаха Джейн Ейр. Ніколи в моїй хаті не буде подібних крісел. В такому кріслі не можна нічого пити, бо рідина застрягне десь на рівні підгруддя. «А у вас тут немає іншого крісла?» – «Є, але на ньому сидить Піа Нера». Я озирнулася і побачила маленьке лялькове крісельце, де сиділа лялька-циганка. «Я б на вашому місці не чіпала її, вона дуже мстива». Божевільня. Я не знала, чи варто продовжувати розмову і про що. Ору це не бентежило, вона накрилася ковдрою і наче заснула. Хоча це навряд можна було назвати розвагою, але мені дійсно стало ніяково. Я боялася встати, бо крісло рипіло і я могла її розбудити, а сидіти тут і берегти її сон – мене також не тішило.

Взагалі так зі мною поводилися вперше, не знаю, прикидалася вона чи ні, можливо, хотіла довести, що, як тільки вона засне – я відразу почну нишпорити квартирою? Чи скину Піа Неру та заберу в неї крісло? Ще я думала про Франца. Власне, він був злий. А ще він терпіти не міг мого брата. Ханне була переконана в тому, що колись Франц запропонував Манфреду стосунки, брат послав його під три чорти, і тепер Франц казиться. Я вважала все це дуже дріб’язковим, але хто сказав, що Франц виступає тільки у великих формах? Я думала, зізнаватися в тому, що я – сестра Манфреда чи ні? Він обов’язково цим поцікавиться. Не таке вже в нас поширене прізвище. Раніше я ніколи не відмовлялася від брата. Але саме зараз наближалася до того, щоб відрізати цей родинний зв’язок та сховати його під строкатою спідницею Піа Нери.

«О!» Раптом почула я і нахилилася в бік Ори, мені здалося, що їй зле. «Не туди». Я обернулася на голос. У дверях стояв Франц. Він був схожий на метиса чорного кота та лебедя і, хоча навряд це можна було назвати привабливим поєднанням, дуже вродливий. «Вітаю вас, Марто. Бачу, ви порозумілися з Орою». Це звучало якось двозначно, і я не знала, як на це реагувати, тому просто підвелася з крісла. В мене було таке враження, що моя спина, стегна та грудина зменшилися на третину. «Знаю, розумію. Жахливе крісло. Але воно дарує мені приємні спогади. Знаєте, колись думав здихатися його, а потім поміркував – крісло завжди дарує мені приємні спогади, а люди, що в ньому корчаться, – не завжди. Тож крісло виграє за основним показником. Оро, Оро!» Жінка не ворушилася. Мені стало моторошно, я точно знала, що не вбивала її, але вона здавалася мені здатною на будь-яку підставу. «Ви дійсно з нею порозумілися, вона ніколи не засинає так міцно у присутності людини, якій не довіряє. До речі, ким ви доводитеся Манфреду фон Вайхену?»

Ось воно, почалося. «Я його сестра». – «Ви зовні зовсім не схожі, навіть пластично – різні. Втім, ваші аверси схожі». – «Правда? Я думала, що номінал у нас різний, ви не переплутали з реверсами?» Він зареготав. «Я завжди це плутаю!» Він реготав так смачно, що якби я харчувалася сміхом, то поглинула б цей дуже швидко і мені довго не хотілося б їсти. «Я читала деякі ваші статті про Манфреда». Він звузив очі. «Деякі? Та я переконаний, що він істерично вимагав, щоб ви прочитали всі. Добре, що ви сказали – статті про Манфреда, а не про творчість Манфреда, бо це що завгодно, але точно не творчість». В мене не було настрою теоретизувати на теми мистецтва, але я б не пробачила собі, якби проковтнула образи в бік Манфреда, ще й подякувала чарівний господині за частування. «Я вважаю, що ви не у всьому маєте рацію. Манфред чудовий художник». – «Чудовий? Не намагайтеся мене переконати в тому, що ви позбавлені смаку. Ваше тіло та голос свідчать про інше. Слова без інтонації, без голосових нюансів – нічого не вартують, повірте». Я подумала, як би він відреагував, якби я йому сказала, як одному зі своїх студентів, це в нас, викладачів, зветься делікатне затикання рота ближньому. «Дякую, Франце, ми почули вашу точку зору, а зараз час послухати інших». Натомість я запитала, чи немає в квартирі приміщення з більш лагідними кріслами або стільцями. Франц, котрий так і стояв біля дверей, кивнув та жестом вказав мені шлях. Це була їдальня, з гарним столиком, диванчиками, без жодних ліжок з Орами та кріселець з Піа Нерою.

Я думала, що варто запитати Франца про його зв’язки з журналістським та дослідницьким світами в Україні, але натомість бовкнула: «Які у вас претензії до Манфреда?» Франц робив чай, дуже елегантно, наче птах, кисті його нагадували крила, вони були легкими та завеликими. Густі та тоненькі волосинки, що вкривали його пальці, золотилися на сонці, і коли він жестикулював, здавалося, що кисті от-от мають злетіти. Але як він житиме безкрилим?

«Манфред повернутий навіть не на своєму творчому, а на особистісному Я. Розумієте, критик має бути недозрілим у плані творчості, це злить, а злість стимулює думки. А от митець має визрівати і зрештою визріти. Манфред годує своє Я штучно. Штучними сумішами, які йому підсовують, які сам знаходить для себе, тому він набирає вагу, але це шкідлива вага. Всі ці призи, обожнення, запрошення на ТБ-шоу, муніципальні замовлення – все йому шкодить. Він – малюк-товстунчик з гормональними збоями. Він неприродний, розумієте? Він як митець росте не в тому кліматі і не в тих умовах, йому варто зайнятися іншим. І це постійне самомилування, наче він весь час квітне. Не буває такого. Ніхто і ніщо весь час не квітне».

Треба було ввімкнути диктофон, таку тираду я не запам’ятаю, хоча пам’ять у мене і непогана. Птах примостився на мить біля мене і злетів, залишивши після себе слід у вигляді чайної чашки. «Дякую». – «В його творчості не вистачає сміливості та розмаху». – «Так. Я давно це зрозуміла, ще коли дивилася, як він грає в пляжний волейбол: весь час ховає голову та береже пальці». Франц зареготав, відкинувши голову так рвучко, що я б не здивувалася, якби вона відлетіла як м’яч під час пляжного волейболу. «Знаєте, кожна людина, як метелик, мріє дістатися сонця, але обирає простіший шлях, легшу смерть та ближче джерело світла – лампу». – «І ви?» Він трохи помовчав, а потім промовив, сильно розтягуючи склади: «Так. І я». І тут я збагнула, що він зараз також може втнути трюк із засинанням, як Ора, це в них родинне, зараз бемкнеться на підлогу та засне. Тому я голосно зойкнула кілька разів.

«Щось вкусило?» – «Ні, мені здалося, що ви зараз заснете». – «Марто, а от мені здається, що якраз ви могли б чогось досягнути в мистецтві, у вас нестандартне бачення, принаймні мало хто вирішив би, що людина, ковтаючи гарячий чай, засне, скоріше вже здохне». Це був не дуже вдалий волейбольний пас, але я мусила прийняти цю подачу. «В мене помер дід». Франц зробив шанобливе обличчя. «Діди вмирають, так. Доведено не одним дідом. Ви хочете замовити мені поетичний некролог?» – «Ні, дякую. Не знаю, чи погодиться моя родина на некролог, тим більш поетичний. Принаймні Манфред точно не буде у захваті. Справа в тому, що діда вважали загиблим довгий час. А він жив, втрачаючи розум та здоров’я».

Франц уважно слухав, тому я трохи розповіла йому про діда. «Мені потрібно знайти когось, хто міг би допомогти мені в Україні, я не знаю мови, не впевнена, що сама зможу дістатися місцини, де діда начебто було поховано. Ви можете допомогти?» – «Так. Я постійно на зв’язку з колишніми республіками СРСР, ми готували спільні матеріали на честь падіння Берлінського муру. Знаходити очевидців, цікава була робота. Марто, зробимо так. Я запитаю в усіх і потім відберу вам належну людину. Але ви впевнені, що вам варто копирсатися в цій історії?» Я кивнула. «Розумієте, історія виглядає привабливо тільки в скульптурі, архітектурних пам’ятках, але не в житті…» Я мовчала. «Звичайно, якщо ці пам’ятки та скульптури не зроблені манфредами». І він знову розреготався. Я хотіла йому подякувати за допомогу, але після чергового випаду в бік мого брата – це виглядало б дуже… неприродним, я підбирала якісь слова, але марно силувалась, утім, я все одно не почула б власних слів, вони потонули в музиці, яка лунала наче звідусіль.

Руки-крила Франца миттю злетіли. «Політ валькірій» Вагнера. «Прокинулася Ора!» Урочисто промовив він, голосом прориваючись крізь зграї вагнерівських валькірій. Я зіщулилася. Манфред, коли чув цю музику, розправляв плечі, можливо, Франц помиляється, і Манфред дістанеться сонця, коли цього ніхто не бачитиме, а от я завжди зіщулювалася, як курча у пазурах яструба. Мені здавалося, що зараз мене підхопить буревій і кудись віднесе. І мені водночас було моторошно і дуже хотілося, щоб це нарешті сталося. Але не сталося і цього разу. Втім, і зараз я не розправила плечі.

Світло зникло, до їдальні щось вплило. Я здогадалася, що то була Ора. Вона поставила перед нами склянки з абсентом, сама вихилила дві поспіль і продовжила кружляти під музику Вагнера. Я погано пам’ятаю, що відбувалося потім, сподіваюся, що до групового сексу в нас не дійшло. Ледь жива я дісталася до хати. Ключ не хотів навіть торкатися щілини, як манірний та зрадливий коханець, але мені вдалося його переконати та встромити. Тільки-но я, хитаючись, подолала поріг, як щось холодне вдублилося мені в литку. «Зараз у мене вцілить вбивця-карлик, цілком можливо, це – Піа Нера», – подумалося мені. Я несподівано для себе заверещала, наче випустила свій переляк, увімкнулося світло, я побачила розгубленого Манфреда та Троля, котрий ніжно терся прохолодним носом. «Фуф», – видихнула я.

«Ти що, набралася?» – обурився Манфред. «Що ти робиш в мене вдома в такий час?» – «Зайшов дещо запитати». – «А телефонувати ти пробував?» – «Намагався, але ти нічого не відповідала, вмикала на повну гучність Вагнера і хихотіла». Я скинула туфлі та протиснулася повз Манфреда до кімнати, Троль чимчикував за мною. «Ну і що ти хотів?» Я ризикнула впасти у крісло, хоча сумнівалася, що впишуся. В мене нормальне крісло, ми з Тролем можемо почуватися в ньому вільно та комфортно. «Мені от цікаво, ти умисно нічого не сказала мені про вагітність Ханне?» – «Я думала, що це тебе не стосується. Хіба це тебе стосується?» – «Стосується». – «То це ти тоді не сказав мені, що роман з Ханне в тебе триває». – «Не верзи дурниць. Ми давно не разом, тобі про це чудово відомо». – «То чого я мушу доповідати тобі про те, що Ханне вирішила розмножитися? Вона ж не буде множитися манфредами». – «Як ти не розумієш, ми постійно перетинаємося в компаніях, так було і сьогодні, я бачу, вона погладшала, жартую, а у відповідь на мене дивляться як на останню наволоч». – «Нарешті це сталося. Тебе поставили на місце». – «Слухай, та такі сцени не додають балів ні мені, ні Ханне. Це виглядало огидно».

Манфред із породи власників. У чашку чаю він завжди висипає ложку цукру, котрий потім не розмішує, бо не любить солодкий чай, і залишає ложку в чашці, навіть коли не збирається пити, щоб всі знали – це його. І не лізли. Не пили, не виливали. «І хто батько? Ти ж повинна знати». – «Звичайно. Один священик. Дуже порядний хлопець. Американський баптист». – «Ханне побралася з американським священиком?» Подив Манфреда був непідробним, якби він мені таке сказав про Ханне, я б також здивувалася. «Угу. Ти більше нічого не хочеш? Бо я хочу спати». Манфред схопив на руки Троля і пішов.

Я відкрила шафу, речі діда були на місці. Мені здалося, що Манфред викрав їх. Стало соромно, наче на мене вплинув не тільки абсент, але й манфредоненависництво Франца. А втім, подальші досліди засвідчили дві крадіжки – зникли сандвічі та пиво з холодильника. Коли я увімкнула телевізор, мене поглинув гомін стадіону, Манфред зжер усі мої сандвічі та пиво й перетворив мою квартиру на стадіон. Головне, щоб це не зробилося звичкою.

Я увімкнула скайп, Ханне була на місці. «Вмила ти сьогодні Манфреда, він влаштував засідку в мене вдома, щоб допитати, з ким ти злигалася. Блідий та нещасний. Май на увазі, для Манфреда ти – дружина американського баптиста. Де ти з ним здибалася, я думала, ваші шляхи давно не перетинаються?» – «Кхм, баптист – непогано. Тепер я буду осяйно до нього посміхатися, звати братом та благословляти хрестом. Щоб демонструвати вплив чоловіка, уявляю, як його це біситиме. Уяви, приходжу я на вечірку, і от наче й людей небагато, але трапляються такі розклади в компанії, що відчуваєш себе хвойдою. Був Манфред, Кріс, з яким я зустрічалася в студентські роки, і ще один бовдур, брат Юки, з яким у мене також кілька разів було. І всі на мене так дивляться, наче думають – о Боже, зараз вона запише нас у батьки». – «А вони знали один про одного? Ну тобто, що ти з ними спала?» – «Розумієш, не було нагоди в них про це запитати. Але завжди в ситуації, коли в компанії зустрічаються три твої колишні, відчуваєш, як кожний думає, біфштексом якого ступеня підсмаженості ти потрапляла до їхніх рук. Відчуття не з приємних. А що в тебе з обличчям, ти наче п’яна?»

«Баба Франца накачала мене Вагнером та абсентом, уже не знаю, що вплинуло на мене більше». – «Баба Франца?» – «Так. Її звати Ора. Вона вкладається спати відразу, як тільки ти всідаєшся у крісло, і вештається хатою напівгола». – «Та я взагалі думала, що він гей. І яка вона, гарна? Може, схожа на хлопця? Які в неї цицьки? Стегна вузькі?» – «Цицьки в неї точно є. Стегна вузькі, вона взагалі як сива очеретина. А стосовно вроди – важко сказати. Це не те слово, що її характеризує, розумієш, вона дуже характерна, можна сказати – незабутня та своєрідна, виглядає наче небіжчиця, в будь-якому разі, назвати її гарною або чарівливою не можна».

«Але перед тим як накачатися, ти поговорила з Францом про діда?» – «Обіцяв допомогти. Ну та нехай. Піду вкладатися, бо сил вже не маю. Па-па». – «Слухай, я тут подумала, якщо хочеш, я можу малого назвати дідовим ім’ям. Ну добре, бувай!» Зворушлива Ханне. Я вже вирішила вкладатися спати, забагато подій, як на мене. Мертвий дід, увійшовши в моє життя, вдвічі його подовжив. Але вирішила написати листа Боно. Раптом його полум’яна ромка нічого не розкаже про мій дзвінок. Я написала кілька рядків стосовно листа діда, зберегла лист у чернетках, бо в тексті бракувало сестринської турботи, а як її виявити, щоб це було доречно і не надто пізно, я не знала (з днем народження Боно вітати було зарано, запитувати, як він провів цей місяць, коли ти спокійно обходилася без інформації, як він провів 10 останніх місяців, було б свинством), тож я вирішила, що завтра я думатиму ясніше.