Текст книги "Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

одна тобі до вподоби, а інша викликає відразу.

Я не хочу помилитися, тому про всяк випадок вирішую її перевірити. Я починаю плескати в долоні прямо

перед її обличчям. Вона не сахається, вона несміло посміхається чи то до мене, чи то взагалі, і затягує нову

пісню. Отакої. Може, подумала, що я захоплююся її співами? Ні, не те що вони погані, її співи, але ж не в

такий дощ на вулиці. Не найкраща погода для виступів просто неба. Дівчина вся тремтить. Мабуть, змерзла.

«Алло, подруго, це не оплески вдячних слухачів, це не шалені оплески, це я перевіряю: сліпа ти чи ні?» —

виривається в мене. Я буваю таким невитриманим, жах. Буває навіть, ви не повірите, соромно за себе.

«То ви цього відразу не помітили? Не помітили, але стали на заваді крадіжці? Дякую». Отакої! Сліпа, але те, що треба, вона бачить. «Це не кидається в очі. Я маю на увазі те, що ви сліпа. Я не дуже розбираюся у

сліпих, – чесно зізнаюсь я. – Зі сліпих я знаю тільки Гомера і ще такого негра-музиканта, не пам'ятаю, як

його там. Ще знаю штучних сліпих. Це Паніковський, а також Кіт Базиліо. Бачте, у мене невеликий досвід».

Я – балакучий хлопець, саме так.

Вона сміється і незграбно торкається моєї спідниці. «То ви – дівчина? У вас такий глухий приємний голос, але незрозумілої чоловічий він чи жіночий?». Гарне запитання, поєднане із компліментом. Вона вміє

ставити влучні запитання, мабуть, у школі розбирала і збирала автомат Калашнікова за 45 секунд. Я ніколи

не вкладався. «Так», – відповів я. Та що я ще мав відповісти? Може, якби сказав, що хлопець, але ношу

спідниці, то вона б злякалася, вона ж така беззахисна, слабка. Принаймні, має такий вигляд. «Вибач, але ти

не могла б провести мене додому, це недалеко?» – переходить вона на «ти». На «ти» легше просити. Я її

добре розумію. Якщо просиш на «ти», то це наче просиш друга, близьку тобі людину, а не сторонню особу.

Це треба бути останньою наволоччю, щоб відмовити у допомозі, якщо до тебе звертаються на «ти».

У її домі панує тиша. Чути лише, як цокотить годинник. Так, ось і він, старовинний, висить на стіні в кухні і

наче всміхається. У нього дуже кумедний вигляд. Боже мій, а це що?? Старигане Хем, ти це бачиш?

Венеційська лялька. Ні, я не збираю ляльок і не бавлюся ними, щоб ви про мене такого не думали. Але ця

лялька – викапаний я. Бурякове волосся, фіолетова сукня, шкіряний піджак, замшеві черевики, бузкова

хустка на плечах. Надміру нафарбоване обличчя, як у шльондри. Жахливо таке побачити, підвішене на стіні.

Картину свого власного повішення.

«Як тебе звуть?» – втім, питає моя сліпа знайома незнайомка, відволікає мене від містичної ляльки.

«Еріка», – кажу я обережно. «Рідкісне ім'я, у мене також рідкісне ім'я, мене звуть Міра». Отже, її ім'я —

Міра. Добре. «Мирослава?» – уточнюю. «Ні, якби ж то. Просто Міра. Міра з одним «р». «Я так само з

одним «р». Ми сміємося. Сміх єднає людей. «У тебе такий сумний сміх, з тобою все гаразд?» Дожилися, сліпа дівчинка питає у такого здорованя, як я, чи все у нього гаразд.

Невже так помітно, що не все? Не знаю, чому я не збрехав, я ж так люблю брехати. «У мене все зле, – кажу

я. – У мене все зле, мені нема де подітися в цьому місті. Моя мати з'їхала з глузду і хоче мене вбити».

(Пробач, бідна мамо). Ні, я таки не втримався, збрехав. Що я за людина? «Ти можеш залишитися тут. Я

живу з братом, але його зараз немає вдома. До речі, мій брат – режисер. Чекай-но, сядемо, вип'ємо чаю і все

вирішимо. Тільки не плач, добре?» Отак просто я залишився в домі Міри. Міри та Рудого. Але я трохи

втомився, тому про Рудого йтиметься згодом.

Частина четверта

Забавки

Ваш вихід, пане Рудий

Коли Рудий теревенив про те, що улюбленою книжкою його дитинства була і залишається казка «Маша та

ведмеді», я здебільшого йому не вірила і вважала, що він каже так навмисне, щоб побачити, яка в людей

буде реакція. Рудий запевняв, що «ця казка вчить поважати приватну власність». Тут варто сказати, що

Рудий поважає приватну власність, особливо ту, що належить йому. Але сьогодні ввечері я вперше

переконалась в тому, що, можливо, він не брехав, коли співав дифірамби казці про негостинних ведмедиків.

Звісно, що Рудий, який вирізняється глобалізмом, волав на всю хату не банальні: «Хто спав у моєму ліжку?»

чи «Хто їв з моєї миски?», він брав ширше, він не зосереджувався на таких дріб'язкових речах; він волав:

«Хто оселився в моїй хаті? Що це за шльондра?» Так, він назвав Еріку шльондрою. Саме так він сказав. І

мені це не сподобалося. Я побоювалася, щоб Еріка не почула нашої сварки, але вона й не чула, принаймні її

початку, тому що Еріка, привітавшись із Рудим, швидко зникла за дверима ванної кімнати. Мені здається, що в неї дуже розвинута інтуїція. Так, скоріше за все, Еріка – типовий інтуїт. Це добре. Рудий тим часом

тикав пальцем на венеційську ляльку, яка висіла на стіні нашої затишної кухні, і продовжував волати: «Це

ти її, я маю на увазі цю хвойду, вбрала, як цю ляльку, чи вона такою була до того, як вдерлася в нашу

домівку? До речі, ця лялька, яку люб'язно подарувала нам мати, ніщо інше як венеційська повія початку

минулого сторіччя, точніше, це іграшкова копія венеційської шльондри, мама вміє вибирати подарунки, еге

ж?

Взагалі, от скажи мені відверто, яка нормальна людина поїде на відпочинок до Венеції? Там усюди вода, живеш у самісінькій воді, вона ліворуч, вона праворуч, вона внизу, вона вгорі (це вже він загнув – «вода

вгорі», хоча, може, він мав на увазі дощ), у неї тебе можуть легко зіпхнути, зачепити веслом і втопити. Жити

у Венеції все одно, що жити в метрополітені. Уяви собі (Рудий розійшовся), як це воно, жити в

метрополітені, постійно озиратися, щоб хтось не скинув тебе під потяг (тут Рудий на хвилину заплющив очі, мабуть, переживав мить, коли на нього наїжджав потяг, відчув себе Анною Кареніною, але швидко

схаменувся, щоб продовжувати). Як на мене, то однієї повії вдома цілком досить. Я не хочу, щоб одна повія

висіла на стіні моєї кухні, а друга, точнісінько така сама, вешталася по моїй хаті». «Це й моя хата», —

зауважила я категоричним тоном. «Тобі не пасує такий тон», – відразу відгукнувся Рудий і схрестив свої

режисерські руки на грудях. Як я не люблю сварок.

«Давай поговоримо спокійно», – сказала я Рудому. І він начебто погодився, недовірливо подивився на

мене, я це відчуваю, мені не потрібно це бачити, але погодився. Бо він так само не любить сварок зі мною.

«Ти колись казав про те, що я маю стати соціальне активною людиною, так чи ні?» Рудий одразу відчув

небезпеку. Напружився, як тигр. «Так, я таке казав, але, знаєш, люба сестро, я не мав на увазі, що ти маєш

соціалізуватися за допомогою повії, тим більше, я не казав тобі, що ти маєш притягти цю хвойду в дім, так

чи ні?» Рудий – фахівець у тому, що стосується перехоплення та використання чужих прийомів. Я мовчала, він вирішив, що моє мовчання означає мою слабкість, тому вирішив, що мене треба дотиснути. «Міро, ти

хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок «Ла Стради?» Я так і бачу, як він морщить свого

класичного носа.

З «Ла Страдою» у Рудого пов'язані неприємні спогади. Це така європейська організація, яка займається тим, що допомагає жінкам. Особливо жінкам, які мешкають у Східній Європі. Жінкам, які зазнали насильства від

власних чоловіків, жінкам, котрих продали в будинки розпусти, жінкам, котрі не можуть знайти свого місця

під сонцем і таке інше. Колись Рудому замовили фільм про «Ла Страду», а також декілька соціальних

роликів на «жіночу тему». Обіцяли, що добре заплатять, інакше б Рудий не взявся, бо він вважає себе

режисером художнього кіно, а не документалістом, тим більше не «кліпмейкером».

Фільм Рудий зняв, я його прослухала, і мені здалося, що вийшов чудовий фільм. Однак керівництво «Ла

Стради» його не схвалило. Рудий переконаний, що несхвалення фільму прямо пов'язано з тим, що він

відмовився вступити в інтимний зв'язок з однією шведською дамою. Шведська дама була відповідальною

особою і мала приймати роботу Рудого. «У мене все одно не вийшло б із нею, – жалівся та пояснював

Рудий. – Її підборіддя було схоже на п'ятку. Можеш собі уявити жінку з п'яткою замість підборіддя?

Можеш собі уявити, як така жінка може викликати бажання?» Відверто кажучи, мені було важко таке

уявити, але саме звідтоді всі жінки Швеції уявляються мені з п'ятками замість підборідь. Окрім Астрід

Ліндґрен, матусі Карлсона, вона не може такою бути, в таке я вже нізащо не повірю.

Я сказала, що не хочу, щоб наша квартира перетворилася на притулок. «Вона не дозволила, щоб у мене

вкрали гроші, – нагадала я Рудому обставини, за яких ми познайомилися з Ерікою. – Ти розумієш? Вона

не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, і сказала, що вона дуже самотня, що їй нема куди подітися, як я

мала вчинити?» Я спіймала себе на тому, що почала виправдовуватися, Рудий це так само помітив. «Ти дуже

добра, моя люба. Але знаєш, що я хочу тобі сказати? Це як з кошеням. Пам'ятаєш? Я приніс кошеня, дав

йому молока, а потім випустив його на вулицю. Бо ти сказала, що воно може подряпати меблі та нові

шпалери. Ти ж так сказала? А воно було безпорадне й маленьке, це кошеня, на відміну від цієї хвойди. Та

вона ж як телеграфний стовп. От і тепер ти мусиш прийняти таке рішення. До речі, зараз навіть не зима».

Рудий замовк.

«Нікуди вона не піде, якщо сама не захоче піти, – рішуче сказала я. – Люди – не кицьки, вона не

подряпає шпалери. Крім того, мені потрібна подруга. Можливо, вперше в житті я відчула, як мені необхідна

подруга. Спробуй мене зрозуміти». Рудий мовчав, але з його мовчання я зрозуміла, що він не зробить

жодної спроби мене зрозуміти, а також те, що Еріка матиме з ним клопіт. Величезний клопіт. Це як

ворожити на картах і витягти валетів. Валети – це клопіт. Чоловіки. Від них самий клопіт. «Ти вирішила

товаришувати з повією? Цікава, прогресивна ідея», – Рудий криво всміхнувся. Ви думаєте, що сліпа

людина не зможе розрізнити щиру та криву посмішки? Я вас запевняю, може, ще й як.

Утім, Рудий вів далі: «У тебе не вийшло дружби з жодною із моїх дівчат, і ти думаєш, що в тебе щось вийде

із цією?» Рудий наривався, мені не хотілося йому нагадувати, що в нього так само не склалися стосунки з

жодною із його постійних дівчат. Але я думаю, що він правильно зрозумів моє мовчання. «Кицька здохла —

хвіст обліз, хто промовить, той і з'їсть», – знов криво посміхнувся Рудий і пішов до своєї кімнати. Це він у

такий дитячий спосіб оголосив мені бойкот, натякаючи на те, що я нерозумна дитина. Хай собі. Я його знаю, довго він не витримає. У Рудого – постійна потреба вести теревені, вести нескінченні теревені. Базікало

нещасне.

Мати і батько завжди говорили нам, що кохання не треба чекати, воно само вас знайде. І наводили свій

приклад. Мама й тато познайомилися тому, що в мами був анальгін, який не був їй потрібний, а батькові був

украй потрібний анальгін, якого в нього не було. Через ліки оці двоє і здибалися. «Для того, щоб продати

щось непотрібне, треба купити щось непотрібне», – полюбляла казати мама. Батько мовчки посміхався.

Час плинув, але ми з Рудим залишалися самотніми. Батьки почали хвилюватися, за Рудого – менше, за мене

– більше. Чоловіки за тридцять, навіть за сорок, вважаються цікавою партією, мало хто називає їх

«одинаками», навпаки, такі чоловіки розцінюються як помірковані, надійні, такі, що багато чого досягли у

кар'єрі. «Одинаки» – це надія, а не розчарування. Тим часом дівчата вже після двадцяти п'яти вважаються

залежаним в лабазі товаром. «Стара діва» – яке ж бридке словосполучення. Діва не може бути старою, діва

завжди залишається дівою. На мій погляд, це несправедливо, таке різне сприйняття суспільством

тридцятирічного чоловіка та двадцятип'ятирічної жінки. Неподобство якесь. Втім, мені ніхто не обіцяв, що

життя має бути справедливим, ніхто, крім, здається, Карла Маркса, але то в нього був такий імідж.

Але я про дівчат Рудого. О, їх не було замало. Вони постійно змінювалися, і кожна з них намагалася мені

сподобатися, а також стати мені подругою. Кожна з них думала, що я таке примхливе дівчисько, котре

вирішує, з ким буде жити та спати її брат. Усі його подруги наділяли мене непритаманними мені рисами

характеру, а також умінням впливати на брата, і намагалися причарувати. Дурниці це все. Я була б рада

отримати подругу в особі дівчини свого брата, я завжди мріяла, що братова наречена, дружина буде

близькою мені людиною, але поки що моїм мріям не судилося збутися. Особливо я запам'ятала трьох із

братових наречених, мабуть, тому, що вони вважалися постійними дівчатами, були винятково активними та

наполегливими.

Щоб ви краще зрозуміли мене та мого брата, а так само і наше життя, треба замовити пару слів щодо його

дівок. Саме так: дівок. Ось я й виказала своє справжнє ставлення до них. Погано, виявляється, я до них

ставилася, а може, це в мене залишилися такі негативні спогади. Спогади, що схожі на використаний

пакетик чаю. Кому ж він може сподобатися? Та нікому. Гіршою за використаний пакетик чаю може бути

лише розчинна кава «Нескафе», саме ота кава, яка щоразу змушує відкривати себе. Не знаю, де її фасують, але це що завгодно, тільки не кава. Не може бути справжня кава таким гидким пійлом, а якщо це так, то я

уже вкотре відчую себе ошуканою.

Першою мені спала на думку Леся. Якщо зважати на хронологію, вона й була першою постійною подругою

Рудого. Знов-таки на перший погляд, вона була чарівною. Тонкі риси обличчя, – вона дозволила мені

пройтися по її обличчю пальцями, а в мене надзвичайно чутливі пальці. Вона мала вишуканий вигляд, але, незважаючи на тендітну зовнішність, мала сталевий характер – він у неї загартувався, як сталь. Вона була

майбутнім архітектором. Закінчувала КІБІ (Київський інженерно-будівельний інститут). З цього приводу

вона казала таке: «Це дуже естетично. Чоловік – режисер, дружина – архітектор. Справжня інтелігентна

родина. Навмисне таке не придумаєш. Ти бачиш, любий, який збіг життєвих обставин?» Вона брала бика за

роги. Рудий ніяковів, тому що одружуватися не входило в його найближчі плани, але кивав головою: він не

любив сперечатися з Лесею.

Леся почувалася в нашій хаті господинею, вела протокольне листування з нашою мамою, яка вважала її

«знахідкою для Рудого», і навіть записала текст на телефонний відповідач: «Леся та Рудий удома, але вони

займаються коханням; якщо вам щось потрібно від когось із нашого подружжя, то залиште своє

повідомлення після довгого сигналу». Пам'ятаю, що Рудий за цей запис влаштував їй перший грандіозний

скандал.

Ще в неї були підозри, багато підозр. Чи не є Рудий наркоманом, тому що всі творчі люди так чи так нарко-

манять? Чи не спимо ми з Рудим, тому що є в нас «якийсь підозрілий зв'язок, незрозуміле на чому

замішаний»? Чи, взагалі, були в мене чоловіки? Це її дуже хвилювало. Ще вона непокоїлася тим, що я можу

виявитися фригідною. «Я не переживу, якщо ти виявишся фригідною», – саме так казала Леся. І починала

нервово ходити по кімнаті. Вона вважала, що її прямий обов'язок – пробудити в мені пристрасну жінку.

Вона тягала до нашої хати якихось хлопців, показувала мене і шепотіла: «Ну зроби це заради мене, Дмитре-

Василю-Олеже, вона ж симпатична, чи не так? Розворуши її, га? Щоб вона відчепилася від свого брата. Це ж

неприродно – спати з братом. Хоча я жінка з прогресивними поглядами, але мене це бентежить». Про ці

підозри я не розповідала Рудому, та якось вона сама йому зізналася, що її хвилюють наші стосунки. «Те, що

ти спиш із Мірою, – це збочення. Це збочення, з яким я не можу миритися». Він не розмовляв з нею більше

місяця, а потім вона знов «з дощами і туманами» повернулася в наш дім.

Приводом для їхнього остаточного розриву прислужилися гіпсові обличчя військових на фасаді Будинку

офіцерів, хоч як це смішно. Ми гуляли на Печерську, неспішно, в принципі, у всіх був чудовий настрій. Аж

поки ми не дійшли до Будинку офіцерів. І Леся показала на обличчя солдатів у будьонівках. «Дивися, який у

них натхненний вираз обличчя», – промовила Леся. «У кого? У цих одрубаних голів?» – спитав Рудий. І

вони розпочали лайку.

«Ти нічого не тямиш в архітектурі, у тебе застиглий мозок, ти не бачиш виявів мистецтва, ти заздриш цьому

скульпторові, бо в тебе так нізащо не вийшло б», – розпочала сварку Леся. «Яке тут мистецтво? —

гарячкував Рудий. – Теж мені мистецтво: зробити одну маску і наліпити це зображення кілька разів, калькування, а не мистецтво». «Це різні обличчя, – не здавалася Леся. – Придивися, але ж у тебе немає

очей, навіть ця сліпа курка бачить набагато більше за тебе», – це було останнє, що сказала Леся перед тим, як отримати ляпаса. Рудий був розлючений. Більше я її не бачила. Рудий бачив її на вечірках із моїми

колишніми потенційними коханцями Дмитром-Василем-Олегом. Подейкують, що за когось із цих паничів

вона нарешті вийшла заміж.

Коли Рудий розійшовся з Лесею, наша мати чомусь подумала, що його не тягне до жінок, натомість його

дуже тягне до чоловіків, тобто мама була переконана в тому, що Рудий має так звану нетрадиційну

орієнтацію. Втім, може, Леся взяла фінальний акорд і написала мамі фатального листа, в якому звинуватила

Рудого в цьому гріху. Материні дзвінки були тривожними, а потім у нашому домі з'явилася Христина

Стеців. Емігрантка з Канади. Канадійка українського походження. З привітом від матусі, вітанням від батька

і повідомленням: «Я у вас трохи поживу, поки знайду придатне житло». У неї було гладке обличчя й лагідна

посмішка. «Придатне житло» знайти було важко. Незабаром у Христини та Рудого зав'язались стосунки.

Христина була старша за Рудого, я достеменно не знаю, яка в них була вікова різниця. Втім, це було не так

важливо, все одно, хоч би скільки було Рудому років, він завжди залишався хлопчиком, а Христина мала

яскраво виражені материнські риси. Треба визнати, що вона обожнювала Рудого. Вона називала його генієм, вона присвячувала йому все своє життя, сплачувала всі його рахунки. Вона переймалася усіма його

справами, проблемами, займалася його одягом, занотовувала його геніальні думки. Завжди заглядала йому в

рота, я так думаю, що їй вдалося побачити його славетні гланди, через які Рудий у дитинстві постійно хворів

різноманітними ангінами. Вона називала Рудого коханням її життя. Мені здається, що це жахливо – бути

коханням усього життя іншої людини. Це неабияка відповідальність.

На її погляд, я стояла на заваді їхнього всепоглинаючого почуття. Я втручалася у ланцюг, що мав би, на

думку Христини, складатися лише з двох ланок: вона й він. Ще одна ланка, його сестра, не збігалася з її

планами. Ні, вона ставилася до мене добре. Можливо, занадто добре. Аякже, вона мала про всіх піклуватися, тому піклувалася і про мене. Піклувалася, чи сподобалася мені їжа, чи не заважає мені її музика, одне слово, Христина опікувалася мною. Незважаючи на це, вона мені не подобалася. Більше того, вона мене лякала.

Взяти хоча б цю її турботливу звичку – щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко

містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро, треба

стежити за тим, щоб твій зір не погіршувався». На перший погляд, нічого поганого в цій пропозиції не було.

Вияв турботи, не більше. Але Христина дуже добре знала, що в мене хронічний панкреатит і після ковтка

молока я почуватимуся, як рогалик, так мене може скрутити. Цілком вірогідно, що одного разу цей ковток

молока може мене вбити. На мій погляд, на кожному пакеті чи пляшці з молоком мав би бути напис:

«Міністерство охорони здоров'я попереджає: ковток молока вбиває хворого на панкреатит». Я не

здивувалася б, якби дізналася про намір Христини мене отруїти. Безпечне молоко, ніяких підозр, я тихо

помру, і вже тоді ніхто не відволікатиме її від Рудого та Рудого від неї. Я припускаю, що саме так вона

могла думати. Хто її знає, цю Христину Стеців. Бог їй суддя.

Я й не думала їх розлучати, мені ще бракувало втручатися в особисте життя брата. Я намагалася бути з

Христиною приязною, завжди вислуховувала її, але ніколи не була з нею відвертою. Це вже занадто. Втім, Христині моя відвертість була непотрібна, їй був потрібний лише Рудий. Приборканий Рудий – як

підтвердження її жіночості. Злі язики подейкували, що з Христиною щось не те, тому вона не змогла знайти

гідного нареченого в Канаді, а приїхала обкрутити когось із наших хлопців. Я не хвилювалась через те, що

Христині вдасться обкрутити Рудого, ну, може, трохи і хвилювалася. Але я добре знала Рудого, знала, що

воля для нього понад усе, а Христина, старий мисливець Христина Стеців, уже обкладала Рудого червоними

прапорцями. І Рудий упізнав їхні коливання, коливання маленьких червоних стягів. Вони коливалися, як

маки в полі. Рудий, старий вовк, відразу впізнав, що це вони і є, червоні прапорці – небезпека його

чоловічої волі. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що Христина більше з нами не живе. Я нічого не

питала в Рудого, хоч йому і кортіло щось розповісти, але мені чомусь не вистачало мужності вислухати

історію цієї розбіжності в характерах.

Останньою постійною дівчиною Рудого була Една. Една була литовкою, литовським режисером, як сказав

Рудий: «безмежно талановита жінка». Една виявилася дуже нервовою. У неї було нервовим усе: обличчя, волосся, пальці, руки, ноги, живіт, рухи. Абсолютно все. Рудий казав, що ця нервовість свідчить про її

талановитість. А ще він повідомив мені, що «цього разу я закоханий до нестями». Всі друзі Рудого вважали, що Една дуже гарна. Чого б я мала їм не вірити? Я знала, що в Едни були великі зелені очі, які вміли

змінювати свій колір від сіро-зеленого до блакитно-зеленого. Рудий називав її очі відьмацькими та

морськими. Ще він називав їх «очі, як у русалки». Я не пам'ятаю, щоб чиїмсь очам він приділяв стільки

уваги і не шкодував стільки епітетів.

Една не могла всидіти спокійно. Вона завжди давала роботу і клопіт своїм занепокоєним рукам. Якщо вона

щось не крутила, то щось плела. Бахрому скатертини вона сплітала в коси, будь-яку мотузку вона сплітала в

косу, ковдра так само страждала від рук Едни, але найгірше те, що косички вона плела й мені. Вона тихо

підходила до мене, мовчки. Зненацька торкалася мого волосся, ледь чутно віталася саме з ним, не зі мною, і

розпочинала плести косички. Мене така поведінка бентежила хоча б тому, що мені було боляче, і я

відчувала себе ковдрою в зелену клітину, що лежить на ліжку Едни.

Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим

волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, – лагідно почала я. – Едно, відтепер ти можеш

робити їй будь-які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа

подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу й зайшлася в риданнях. «Ти мене не

розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш з самого початку, ти

це навмисно. Ця лялька – це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це – ти». Вона насилу заспокоїлася.

Рудий був наче засліплений нею. Я думаю, що Едну він щиро кохав. Една була практичною особою. Я не

вважаю практичність вадою, тим більш, що й Рудого важко назвати непрактичним молодиком, але

практичність Едни була надмірною. Наприклад, якщо їй дарували щось таке, що їй не подобалося (не

підходило чи було відвертим лайном) і що вона ніяк не могла продати, Една швидко передаровувала це

мені; якщо це не підходило мені, то вона сплавляла непотріб комусь із подружок. «На тобі, Боже, що нам не

гоже». Не знаю, чи є якесь спеціальне литовське прислів'я на цю тему, але наш народ придумав на такі

випадки ось це: «Їжте, їжте, куме, все одно свиням віддавати». Можливо, я несправедлива до Едни, цілком

можливо, що вона намагалася зробити мені щось приємне. Може, на її розсуд, це й було приємне. То й нехай

собі. Хто їх знає, цих литовців.

Незважаючи на те, що Рудий кохав Едну і вона начебто була закохана в нього, Рудий не припинив

вештатися по вечірках. Майже щовечора він десь швендяв і міг припхатися п'яним уранці. Едні це не

подобалося. По-перше, кому б із жінок це подобалося, а по-друге, вона любила сама влаштовувати вечірки, де поводилася як королева. Якщо займатися вечірками їй було лінь, то Една віддавала перевагу посиденькам

у колі родини. Читанню та світським бесідам. Одного разу Една взяла всі колекційні краватки Рудого, сплела їх у величезну косу і заявила йому, коли він, похитуючись, явився перед її «морськими» очима, що

якщо йому спаде на думку її здихатися, якщо він ще раз розчиниться у нічних розвагах, то вона відразу

повіситься на цій косі. «Це буде художньо і лежатиме цілком на твоїй совісті».

Рудий сказав, що, мовляв, він нікому не дозволить собою керувати, що його життя – це його життя, його

звички – це його звички, а якщо комусь не подобається він сам чи його спосіб життя, то цей хтось може

забиратися до біса. Една мовчки вислухала його обурення, пішла до кімнати, зібрала валізу, а коли він, втомлений від випитого та безсонної ночі, заснув, подалася з дому. Ніяких цидулок вона не залишила.

Незважаючи на вимолювання пробачення та обіцянки Рудого надалі бути слухняним хлопчиком, вона до

нього так і не повернулася. Сувора скандинавська дівчина. Якщо не брати до уваги плетіння косичок (у

будь-кого з нас є якісь дивацтва), Една мені подобалася, я мушу визнати, що інколи мені її не вистачає. Я

впевнена, що Рудий досі її кохає.

Отже, з одного боку, я хотіла бути подругою Едні, а вона не хотіла бути моєю подругою. А з іншого боку, товаришувати з Христиною та Лесею я не могла фізично, хоча вони були й не проти цього. Єдиним моїм

приятелем був Рудий. І тільки зараз з'явилася Еріка, незграбна, чесна і смішна Еріка, котрій до того ж не

було де жити, і вона подобалася мені. Тому я не збиралася здаватися щодо Еріки, Рудий це розумів і дуже

злився через це розуміння.

Тієї ночі ми гомоніли до ранку з перервами на каву, миття посуду та туалет. Рудий переконував мене, що

Еріка – повія, злодійка, збоченка й витрішкувата. Я наполягала на тому, що мені потрібна подруга і що

Еріка – саме та подруга, яка мені потрібна. Еріка не виходила з кімнати. Цікаво, у неї такі міцні нерви чи

вона зовсім нас не чула? Може, вона глуха? Така само глуха, як перфоратор, яким я люблю прикидатися, коли починаю вити? Бідна глуха Еріка. Дружба сліпої та глухої, – напевно, це припало б до вподоби

Віктору Гюго. Може, і його мій брат вважає за збоченця. Хто зна. На цьому етапі я відстояла Еріку та її

перебування в нашому домі. Але Рудий успадкував характер нашої мами, і тому я маю підозри, що він не

здався. Рудий дуже вперта людина.

Частина п`ята

Забавки

Страховиська Ерики(а)

Я так зрозумів, що якщо Рудий вночі не заходиться в істериці (як може чоловік так високо резонансувати, йому цілком до снаги замінити на оперній сцені Валентину Степову, у мене вуха від його галасу болять, а

доводиться прикидатися глухим; не вилазити ж із кімнати, до того ж у його піжамі, щоб сперечатися), то він

все одно не мовчить, він давить хропака. Я десь вичитав, що майже всі люди хроплять після того, як їм

виповниться тридцять років. Приклад Рудого дуже переконливий, тепер залишилося почекати рік, поки і я

стану тридцятирічним, відтак прислухатися до себе вночі.

Приклад Рудого не може не засмучувати і не може не сприяти народженню цілих зграй лячних думок. Так

самодостатньо хропіти здатна тільки людина, в якої немає совісті. Я знаю, про що кажу. Як можна дожити

до тридцяти років, щоб не зробити комусь або собі якоїсь гидоти, яка змушує совість ворушитися і заважає

смачно давити хропака? Та це неможливо, тому Рудий совість кудись подів, я так підозрюю, що він її

комусь вигідно штовхнув. І хтось відчуває на собі тиск двох совістей, а Рудого не катує жодна. Непогано

влаштувався.

Визнаю, що коли не зважати на погляди Рудого та на його слова, жити мені тут подобається. Тут немає

матері, я не ходжу на роботу, бо мені здається, що я живу чужим життям, у якому немає місця моїй роботі.

Роботі того Еріка, котрий ще позавчора розпочав ранок ерекцією, а відтак уже цілих два дні поспіль її не

дочекався. У дівчат ерекції не буває, шкільні книжки з анатомії в цьому сенсі нам не брехали. Це так

зворушливо: відчувати себе дівчиною, до того ж подругою такого небесного створіння, як Міра.

Мабуть, так ще буває в Едемі, хоча мені важко уявити собі Едем, по якому постійно вештається Рудий. Він

не спускає з мене ока, хоч замість цього радо спустив би курок, щоб здихатися мене раз і назавжди. Я його

розумію, він дбає про Міру, він не може бути впевненим у тому, що я її нізащо не скривджу, він навіть не

може бути впевненим у тому, що я врешті-решт не вкраду його улюбленого рушника помаранчевого

кольору. Добре, що я прихопив із дому одну сукню і пару спідниць. Це дозволяє мені не ходити з ранку до

вечора у джинсах чи в штанах. А то Рудий, ще, чого доброго, розгледить у мені чоловіка, бо я стаю

необачним. Так, Міра – сліпа, але цей молодик має гострий зір, до того ж він сам по собі дуже доскіпливий.

Хоча це я вже занадто перестраховуюся (з віком ми стаємо безпідставно полохливими), адже в наше рухливе

сторіччя дівчата віддають перевагу штаням. Я це перевіряв експериментальним шляхом. Колись я розсівся у

ресторації, і, поки чекав замовлення, – а тамтешні офіціанти з ярличками-цінниками «Павло», «Дмитро» та

«Тетяна» не звикли поспішати, – я вирішив підрахувати, скільки жінок пройде у спідницях (сукнях), а

скільки в штанях, штанях-капрі, бриджах, шортах (як ви бачите, потяг до використання наукового підходу

– це в мене від матусі). Отже, за час мого чекання на замовлення повз мене пройшло двадцять сім жінок.

Лише три з них були в сукні (спідниці). Одна бабуся у квітчастому сарафані. Одна жінка похилого віку в

сучасному діловому костюмі шоколадного кольору. І ще одне замріяне створіння в замалій спідничці, але в

того створіння були ноги, наближені до ідеалу. Звісно, що та малеча про це знала і усвідомлювала свою

грізну, безсоромно голу зброю. Всі інші дівчата віддали перевагу джинсам, елегантним штаням-капрі, в які

насилу втиснули апетитні сіднички. Більшість моїх співвітчизниць не дурні попоїсти, тому цицьки й сідниці

в наших дівчат те, що треба. На мій, звісно, хижацький погляд. Звичайно, багато чого ще залежить від

форми, наприклад сідниць, але це вже довга розмова. Іншим разом.

«Доброго ранку, Еріко». Визнаю, що цей голос спроможний повернути мене до життя. Це – Міра.

«Привіт», – посміхаюсь до неї і відразу помічаю, що в неї червоні очі. «Ти плакала?» – прямо питаю в