Текст книги "Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

задоволенням відповів би мамі на всі запитання. Щодо себе я обмежилася словами: «У мене нічого нового».

Мама сказала, що, на її думку, вона заслуговує на більшу відвертість. «Я ж ваша мати, я маю знати про вас

усе». Якраз сьогодні я думала про межі саме цього «усе». Втім, мама продовжувала говорити. «Ти стаєш

замкнутою, доню. Ти як замкнута система для мене. До речі, ви не купили цуцика?» Мама вміє загнати

людину в глухий кут. «Кого-кого?» – перепитала я. «Буцімто зв'язок нормальний. – Мама стала дмухати в

слухавку. – Ти мене що, погано чуєш? У тебе псується слух?» Мама любить трагедії. «Ні, я почула про

цуцика, ти питала щось про цуцика?» – «Так, – поважно сказала мама. – Я справді питала про цуцика.

Добре, що ти нормально чуєш». – «Я не зрозуміла, якого дідька ти питала про цуцика, тому не відразу

відреагувала», – виправдовувалася я. «Що за простонародні вислови? Слідкуй за мовою, дитино, в тебе

інтелігентні батьки. В неї інтелігентні батьки, а вона використовує такі слова, як «дідько». Сором який!» —

«Я більше не буду», – сказала я. Ненавиджу сперечатися з мамою.

«Про цуцика я бачила сон. Наче ви підібрали десь цуцика, чи купили, не пам'ятаю. Так от. Ви думали, що

цей цуцик – дівчинка, а воно насправді – хлопчик. І ви були дуже здивовані, ти начебто зраділа, а от

Рудий зніяковів чомусь». – «Нісенітниця якась», – промайнуло в моїй голові. «А я уві сні вам кажу: «Діти, навіщо ви купили цуцика, він же зжере нашу морську свинку, ви про неї подумали?» Я забухикала, щоб не

розреготатися: мама так серйозно ставиться до своїх слів та снів, що мені краще бути трохи стриманішою, бо сміху вона не вибачить нізащо.

«То ви не купили нічого такого?» Мама повертає мене до реальності. «Ні, заспокойся, ми нічого такого не

купували, хоча цуцик – не така вже й погана ідея. Я могла б з ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо

це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша

та м'ясо. Але ми тобі обов'язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика». – «Звісно, батьки

мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може

малий собачка з'їсти свинку, а потім подзвоню, – каже мама. – Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то

треба все добряче обдумати», – додає вона. Я погоджуюся. Так, думати – воно взагалі не зайве.

Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я сказала, що дзвонила мати.

«Що ти їй відповіла щодо того, з ким я зустрічаюся?» – «Сказала, що ти сам усе розповіси». – «А про цю, про цю ти щось сказала?» – «Ні», – відповіла я. «Зрозуміло», – не без єхидства сказав Рудий. «Ще мама

питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми купили цуцика». – «О, наша мама! Впізнаю нашу

маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала і чим би не займалася. Як же ми купили б того

цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може

зжерти нашу морську свиню?» От і маєш! Напевно, після цього в жодної людини не виникне сумніву, хто

чий син і хто чия мама. Дивина та й годі. «Ти коли будеш вдома?» «Пізніше». Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло в нього щось поспитати.

Еріка зайшла до мене в кімнату. «Це твоя іграшка—такий величезний тигр – у кімнаті, де мене оселили?»

«Моя, – зізнаюся я. – А що таке?» – «Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і

вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене і подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти».

«Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?» – «Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не

представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім'я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися

такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж

марнування часу, в нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії

знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов'язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут

східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигру незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути і поласувати мною». Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз. «Ееее, Еріко, ти дуже здивуєшся, але

Яничар – іграшка. Розумієш?»

«Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Але бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми, схожими на листя верби, зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити

пильність, як він відразу скористається цим. Роздере моє обличчя». – «Він – іграшка, звичайна іграшка»,

– наполягаю я. Еріка налаштована по-войовничому. «Прибери його десь, це єдине, що я прошу. Я ж не

кажу, щоб його вигнали, я не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті.

Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити в

контакт, вони не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще

нам пожити нарізно. Я маю на увазі цього твого Яничара і себе». Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до

кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.

Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п'ю чай, мені трохи сумно. В руках я гойдаю

венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти.

Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, покинути Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Я чую, що від нього йде тепло, це означає, що він

посміхається до мене.

«Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, – каже

Рудий. – Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після

сухих червоних вин завжди болить». – «То, може, тобі пити тільки коньяк?» – «Ні, мені подобаються саме

червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болеві є і щось позитивне. Це позитивне полягає в тому, що біль минає і тобі здається, що ти любиш увесь світ». Рудий перебуває в доброму гуморі. «І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?» – «Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так мовиться, що ти любиш

увесь світ, а насправді не можна любити увесь світ, не можу ж я визнати, що разом зі світом, люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича, віденського Хайдера, паризького Ле Пена, Джорджа Буша-

молодшого чи це шведське стерво з «Ла Стради?» Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі

світом любити Джорджа Буша-молодшого. Звісно, що ні.

Рудий виходить, щоб скинути куртку, потім повертається. «Хочу чайку на ніч», – голосом вередливої

дитини каже Рудий. Я підхоплююся, щоб зробити йому чай. Рудий помічає банки на підвіконні. «Що це за

каламутна рідина на підвіконні? Чиїсь аналізи? Нічого собі аналізи. Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова

професія Еріки?» Рудий коротко гигикнув. «Це березовий сік, в Еріки хворі нирки». Рудий позіхнув, перепив, тому його хилить на сон. «А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести

справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і слабкий. Краще пожалій мене». Я сідаю, Рудий кладе

голову мені на коліна. Я співаю йому колискову.

«Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м'язи, особливо на ногах. Чоловік може

позаздрити таким м'язам. Може, нам зробити з неї другого Андрія Шевченка? Таку собі Андріану

Шевченко, в нас же є жіночий футбол?» – «В принципі, непогана ідея, так можна на ній заробити трохи

грошенят. Але краще віддати її в Суворовське училище, там її навчать, як поводитися зі старшими, покажуть, що таке дисципліна, надають по руках, а може, й по губах, за куриво», – каже Рудий крізь сон. —

Не розумію, як вона збирається вийти заміж, якщо зовсім не вміє поводитися із чоловіками?» З цими

словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Ну

й ну!

Частина дев’ята

Забавки

Розмірковування Еріка

Сьогодні я прокинувся із думкою, що я маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Проблема в тому, що поки що мені важко уявити, куди саме

ми підемо. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, але грайлива. Отже, що любить

Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це

порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише в Театрі юного глядача («Малюк і

Карлсон» – в кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та усі-усі-усі», мені довелося це бачити, було весело, але я не впевнений, що це буде до вподоби Мірі), а у філармонії в ранковий час можуть

виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там зараз називаються дитячі хори? «Струмочок»,

«Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, зараз називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення —

«Лелеку». Непогане гасло, еге ж?

Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми

сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву

церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? В костелі можна послухати орган. Мені

подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато в наш час залишилося таких

величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський

трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Але хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальний.

Вчора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро

реагую на погляди.

Міра до мене придивляється, вона дуже цікава. Міра така само цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з'їв, ненажеро?»

Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір'ячко

на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на

душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це

справжні українські пташки, а я – патріот.

Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм

трясця, тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не

знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються салом. Може, вони навіть співають оди

салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся в мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці – правильні

пташки.

Міра – жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, з якими я зустрічався, яких домагався, з якими

пробував жити разом. Не те, що краща чи гірша, просто вона інакша. Можливо, це через те, що вона нічого

не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався із сліпими дівчатами. Хоча деякі, з ким я мав справу, не

бачили далі свого носа, якого щодня з любов'ю розглядали в дзеркалі. Міра не може побачити себе у

дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих речей, на які люди, що годинами можуть

розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають увагу.

Я інколи згадую тих дівчат, з котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки мене інтригували

змалку. Вони входили в моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок я вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими

я кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, – те було, хоча й загуло.

Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були

саме скво, з якими я завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б

поділяли мої захоплення і не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою в той

час було в'єтнамське дівча на ім'я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю була брюнеткою.

Пам'ятаю, моя мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви

бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це

трохи занадто. Я сподіваюся, що в нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки в нього пристрасть до таких

невиразних вузьких очей?»

Мама мала рацію, смаки в мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки.

Треба вміти визнавати, любити і поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети і потреби. Років у

чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з'явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося

щось м'яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, потримати в руці. Мацати щось тверде

зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.

Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати і

мацати там спочатку м'якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у

Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими

долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків з волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором'язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Все

інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи в своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м'яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та

терплячі.

Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із

волохатою спиною – скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив

лише Чудовисько у кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це називають чомусь «Аленький

цветочек»). Ну, з ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з'явилася та Настя

(чи Олена, чи Маруся?), та й щодо неї в сексуальному плані ще невідомо: вийшло у нього щось чи ні? Казка

це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було

чимось заповнювати вільний час.

Отож мені кортіло когось мацати і мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка

Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п'ятнадцятирічного капітана, вона була недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала

своє волосся. Вона була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона

здавалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це

буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не

висохло. Та й взагалі про таку пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати

подружкам всеньке життя. Оближіться.

Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як взагалі все

відбулося, – першою моєю думкою було таке: невже п'ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і

не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина і дядечко, який любив комах, ну, може, не любив, любити – це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього

роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун

Жуль просто не захотів про це розповідати, можна сказати, навмисне приховав найцікавішу сторінку життя

п'ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Втім, хай це залишається на його жуль-вернівській

совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно

прибирають всі натяки на секс. Марні старання – діти уміють читати між рядків.

Потім я закохався у Валерію, спочатку я закохався в її ім'я, аж потім придивився до неї і вирішив, що й сама

вона нівроку. Вона не звертала на мене ніякої уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини в тому

університеті, де я навчався. Я добряче вчив латину, потім перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу.

Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу я латину, тому що їй взагалі було до одного місця все наше

навчання та процес втовкмачування в наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім

відчиняла кватирку, щоб сапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з

авдиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом, а потім сідала в свою «Волгу», і ми

її тільки й бачили.

Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди

вистачало черв'ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися

куди завгодно, аби лиш не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачте, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так

нічого й не вийшло.

Коли терпець мій урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до

жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в

інтимний зв'язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: «Чудове

знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була

не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».

Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось

надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам – цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд), але подбали, щоб я народився і

виріс високим красенем (ну, не таким уже красенем і не таким уже високим, але нівроку). А ще я вмів

жартувати, інколи, правда я цим зловживав. Почуття гумору в мене було специфічним, але дівчата реготали

як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.

Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчата, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися

здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене

Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше – Ернест, чи також могла б запитати:

«Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вишевкуватися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.

Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи

буду щось з нею мати, чи ні. Деякі чоловіки знають відразу: вийде у нього з тією або тією жінкою чи ні. А я

не знаю цього ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній

із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже

розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.

Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував.

Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї

розширилися очі), прогулянка по супермаркетах – це вам не просто так вештатися вулицями, але

погодилася, що це не така вже й погана думка. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевне, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти

лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато

більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути

категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.

Міра сьогодні тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На

мені джинси, куртка, грубий сірий светр, мої улюблені черевики «Доктор Мартін». Навіть не нафарбувався.

Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я.

Адже я – чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев'ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, зараз я був зодягнутий. Навряд чи я

народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам —

сто відсотків, а я б підслухав.

Блукати в супермаркетах було весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, але весь

час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім'ям, та сліпа

дівчина – уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса. Двічі

мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же

пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб'єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» – а я іржав і

навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця із

бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», – суворо

сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», – заспокоїв його я.

В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі зараз говорять про те, що молодь не цікавиться

літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п'є пиво чи кока-колу та цілими днями й

ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають

народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти всього цього не

люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітей, щось любити чи робити таке, що їм

не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш «Кайдашеву сім'ю» і не відповіси на

мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша «Каменярі», то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде

батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов

ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік в тому ж класі навіть із

двійками (чи зараз вони шестірки?)» – Так думає сучасний школяр.

Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати у телевізійних передачах, ховати національну культуру

та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію.

Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж всілякі компанії постійно запроваджують акції, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець із акцій. Не розуміюся на цьому, проте моє

нерозуміння – це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.

Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в

кожному пакунку чіпсів, – відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з

друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до

Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!) Але ні. Ніхто

цього не робить. Може, колись. Завжди оце непевне «колись».

Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної

революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це – супер, – каже вона. – Це

сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його

немає. Несподівано Міра звертається до мене: «Еріко, ти, часом, ти... не лесбіянка? Тільки не ображайся.

Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще мене хвилює те, що мене тягне до тебе.

Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася із цим боротися. Я починаю

думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це зі мною трапилося? Звідки узявся цей потяг до

жінок? Коли мені стали подобатися жінки? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не

спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?»

От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, аби Міра

виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою

природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому – бути

цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне

самцем, аякже, так і має бути. В принципі, усе своє життя я думав, що я – самовпевнений самець, і лише

сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі

штуки. Грається з людьми.

Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п'єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці

обов'язково вистрілює. Рушниця обов'язково вистрілює.

У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися із тим, що я лесбіянка), чи

сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може

посварити тебе з людиною, може відкинути тебе на багато кроків назад, але тільки правда може зламати тобі

все життя. Брехня – це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою

інстанцією. Треба бути обережним із правдою. Я прислухаюся до себе, Міра напружена, але не наполягає на

негайній відповіді, вона також боїться моєї відповіді, як і я сам.

Я наважуюсь, передовсім тому, що я – егоїст. «Міро, я – чоловік. Не лесбіянка, а звичайний чоловік». —

«Не вірю», – відчайдушно каже Міра і відступає від мене. Перелякане бідне дівча. «Чому ти не хочеш

сказати правду?» Ще один парадокс. Ніхто не хоче вірити правді, бо кожний заздалегідь придумує якусь

підходящу для себе брехню. Правда випадає із будь-яких схем. «Але я можу довести, що належу до

чоловічої статі. У найпростіший спосіб». Мені треба, щоб вона дізналася про те, що я чоловік. Хай їй буде

ніяково, хай вона розлютиться чи не захоче мене бачити. Вона заслуговує знати правду, хоч би якою

болісною ця правда була, хай мені грець! Буду відвертим, я – егоїстичне створіння, і мені, як нікому

іншому, потрібно, щоб Міра дізналася правду. Я хочу, щоб вона оцінила, як я можу зіграти непритаманну

чоловікові роль жінки (звісно, що є такі чоловіки, котрі все життя відчувають себе жінками, але я кажу не

про них, я кажу про чоловічий загал та про таких, як я, котрі вдягаються жінками задля забавок), навіть

Рудий не має сумнівів щодо моєї статі, він сприймає мене як жінку, більш того, як розпусну жінку. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що, крім блазнювання, в якому я майстер, я ще можу бути відвертим. А ще я хочу, щоб

вона зрозуміла, що не байдужа мені. Я боюся сказати більше. Жодного слова про кохання, жодного. Але те, що людина тобі не байдужа, – це багато про що свідчить.

«Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова в твоєму

паспорті». Вона стоїть серед кімнати, розгублена, в розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій

стадії, з якої немає вороття. Тому я починаю говорити до Міри: «Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти

можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти – доросла жінка, і все

зрозумієш. Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук». Я стою перед нею такий беззахисний, голий, сиплю в свою промову до

біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я

«пожартувала», що насправді я – жінка, а ніякий не чоловік.

Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає в жар, то холод стискає мене в

своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, – мого

німого, але слухняного друга. «Немалий», – каже вона. У мене пашать щоки. Кожному чоловікові приємно

чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо

взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Втім, я

нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути.

Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.

«Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне», – несподівано каже Міра. Вона не припиняє

мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. В мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона

безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в

дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, в цієї Міри. До того ж