Текст книги "Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Лариса ДЕНИСЕНКО

Забавки з плоті та крові

Новела з десяти частин

Втілити у життя свої п`яні обіцянки на тверезу голову. Це навчить вас тримати язика за зубами

Ернест Гемінґвей

Усі дати, назви, імена та обставини вважати виключно вигадками Авторки , які не мають нічого спільного з

реальністю.

Частина перша

Забавки

Ерік

Я з дитинства ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди щось

до мене мають, прискіпливо ставляться до всіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє

виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай, вони обурюються з того, що я не

витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, я й думати не можу. Інакше зіпсую собі весь

ранковий настрій. Я не опанував мистецтво верхової їзди. Я не вмію носити циліндра. Часто не маю в

кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, нікого до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», —

ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, в такому

протистоянні за схемою: «я версус англійців, англійці версус мене», – винна моя мати. Це вже я трохи

кокетую. Насправді, я впевнений, що саме вона, моя свята матінка, в цьому винна, ну ще, може, Стариган

Хем, то такий, але про нього трохи згодом.

Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, котра у своєму професійному англійському світі славетна

тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, в наш час їх постійно

змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику; скільки я її пам'ятаю (звісно, що

маму, а не граматику, граматику я не те, що не пам'ятаю, я її ніколи й не знав), завжди була й залишається

прихильницею постаті та творчості Старигана Хема. Це такий видатний американський письменник. Якщо

ви є культурною людиною, яка народилася у вік технічного прогресу і яку не минули одна чи дві культурні

революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Хема. Такий собі

Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понавигадують бозна-яких імен. Але якщо ви цього не знаєте, то, як на мене, це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну та щасливу

людину, людину не без шарму.

Стариган Хем був маминим Богом. Напевне, для мами він був навіть більше ніж Бог. Я роблю такий

висновок з того, що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Хем у такий спосіб допомагав моїй матері

дотримуватися заповіді «Не згадуй ім'я Господа нашого всує». Цікаве слово «всує», на мій погляд, погляд

сучасного, вільного від комплексів чоловіка, у слові «всує» прихований сексуальний підтекст. Тут багато

чого залежить від наголосу. Я давно підозрював, що Бог – найвідоміший жартівник у Всесвіті. І все моє

подальше життя переконує мене в цьому.

Але повернімося до моєї мами. Мама назвала мене Ернестом. Не треба натякати на честь кого? Вона ніколи

не скорочувала моє ім'я, наприклад, до Еріка, хоча всі її/мої знайомі робили саме так. Мені подобається ім'я

Ерік. Є в ньому щось привабливе, щось таке, що дуже мені пасує. «Ернесте», – гуркотіла моя мати, відверто смакуючи оте саме «р». «Ерррнесте». Мама примушувала мене вчити англійську мову, любити

яйця, зварені «у мішечку» (це, напевне, тому, що більше нічого вона готувати не вміла і не мала ніякого

бажання). «Еррнесте, припини викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А

презент контініус? Ти зробив вправи, ти вивчив неправильні дієслова, сину?»

А я дуже любив викаблучуватися перед дзеркалом на відміну від сумлінного виконання англійських вправ.

Я викаблучувався голим, я викаблучувався у яких-небудь чудернацьких лахах, вигадував собі ролі та

знаходив підходяще вбрання. Я відпрацьовував ідіотський вираз обличчя, примоцовував на голові, наприклад, кудлатого капелюха. Мама зривала капелюха, заламувала свої смагляві руки, зривала срібні

перстені з величезними каменями. Під час цього різкого руху, коли перстені з гуркотом летіли на підлогу, мені здавалося, що моя тендітна мама от-от перетвориться на боксера середньої ваги і саме зараз, без зайвих

слів, завдасть мені якогось знаного боксерського болісного вдару.

Я відмовлявся вчити англійську, бо ненавидів цю мову, до того ж я ненавидів англійців, американців, усіх

носіїв англійської мови, у тому числі й найвидатнішого письменника 20 сторіччя Ернеста Гемінґвея, на

честь якого мене назвали. Можливо, я був роздовбаєм. Цілком можливо, але я не буду з піною у роті

відстоювати версію щодо свого роздовбайства. Думайте, як хочте. Якщо вам взагалі кортить про мене

думати.

Однак, якщо замислитися над тим, що я вже встиг повідомити, можна дійти висновку, начебто я закидав

Ернеста гнилими томатами чи навіть тухлими яйцями. Тепер треба віддати Ернестові трохи належного. Не

дуже багато, але дещо треба віддати. Інколи Ернест допомагав мені зрозуміти, який у мами настрій. Коли

вона залітала в кімнату, викрикуючи: «Свято, яке завжди з тобою!», я розумів, що день у неї складається

вдало, тому, можливо, вона не буде чіплятися до мене: зробив я уроки чи ні. А ще, ймовірно, візьме мене в

суботу до театру, а в неділю до бабусі. Коли ж мама волала: «Прощавай, зброє», так, що літера «з»

каменюкою відлітала від її зубів, то я здогадувався, що мама полаялася із завучем чи директором, чи якоюсь

учителькою, а можливо, з продавщицею в нашому гастрономі. Мама відрізнялася вмінням сваритися з

незнайомими людьми, близьких вона просто знищувала. У неї був безжалісний та невгамовний язик. Я хочу

сказати, що вона завжди мала на прикметі особу, з якою не завадить трохи полаятися з користю для

маминого здоров'я.

Варто наголосити, що мама пробачила б мені, якби я забув про день народження бабусі або навіть про її

день народження, але ще з отакенького я мав чітко знати точну дату, коли народився клятий Стариган

Ернест. Я й зараз це пречудове пам'ятаю, а от таблицю множення порівняно з датою народження Хема я

пам'ятаю ледь-ледь. Єдине, що залишилося в пам'яті щодо таблиці множення, – це ті приклади, які

помістилися в пісеньку «Дважды два четыре, дважды два четыре, это всем известно в целом мире». Пісні я

хапаю на льоту. Більшість людей після цієї моєї заяви кажуть: «Краще б ти запам'ятовував на льоту щось

інше». Зазвичай я вдаю, що недочуваю або не зовсім розумію, про що вони. Про що це ви, га?

Отже, дещо про Ернеста. Було б нечемно стільки теревенити про нього й забути повідомити його

біографічні дані. Ернест народився 21 липня 1899 року в Оак Парку, штат Іллінойс, США. Всі мамині

знайомі милувалися, коли такий трирічний янгол, як я, хитаючись навшпиньках у центрі килима, виразно

розповідав біографію Старигана Хема. У дорослих такі дивні забавки. Що в моєму виступі було кумедного?

Нудота. Як на мене, самісінька нудота. Як взагалі можна милуватися тим, що якесь мале патякало у деталях

вантажить тебе, дорослу, зморену працею людину, біографією нікому не потрібного американського

письменника? Важко зрозуміти логіку дорослих.

Судячи з дати народження Ернеста, він був Раком. Моя мама народилась 21 червня, за місяць до народження

Ернеста, тобто відповідно до класичних астрологічних карт вона була Близнюком. Та що там, моя мама була

типовим Близнюком, у неї настрій змінювався сто разів на день, але вона вважала себе Раком. Це й

зрозуміло, це поєднувало її із Стариганом Хемом. Я ніколи не говорив з мамою про її приналежність до

табору Близнюків, тому завдяки своєму вмінню тримати язика за зубами цілком спокійно дожив до своїх

двадцяти дев'яти років. За чим поки що не шкодую.

Якби Ерні не був Раком, то я зробив би із нього Рака, коли б моя воля. Маю на увазі, що зробив би зі

Старигана Хема Рака в суто астрологічному сенсі. Мені здається, що Рак – найкращий знак не лише для

Ернеста, але й для всіх носіїв англійської мови. Ненавиджу цей знак, мені здається, що всі Раки легко

пасталакають англійською, всі вони тюхтії, схильні до розпачу, сліз та каяття. Це ж ким треба бути, щоб усе

це спокійно терпіти? Особливо оте каяття. Треба бути іконою. А мене ніколи не приваблювала роль ікони.

Бо вона мовчазна, велична і терпляча. Тому я спілкуюся переважно з представниками більш нахабних, але

менш схильних до скиглення знаків Зодіаку. Як на мене, то краще ототожнювати себе зі стіною ліфта, на

якій надряпано простого, як стусан, матюка, ніж відчувати себе святою іконою, яка чула стільки фальшивих

покаянь, що остаточно зневірилась у людстві. Якщо ти подряпана стіна ліфта, то нічого доброго від людства

й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.

Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», – і

лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як

на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра

у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» – це назва якогось геніального

творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Втім, я любив

мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю

родиною.

Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Вся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни

слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів.

Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників, поставте на буфеті – і у вашій домівці

запанує родинне щастя», – так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються забобонами. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй

до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити і те, що маєш. У будь-якому випадку

ненавидіти взагалі простіше.

«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, – замріяно казала мати, поліруючи

тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни.—Тому в нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а

про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих

слонів. «Яка ти зіпсована дитина», – сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за

що ці муки?» – зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.

Уже вкотре мама порушувала питання, яке мене дуже цікавило й збуджувало, але яке мені було ніяково

ставити перед нею чи перед бабусею. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і

Стариган Хем, не знав, звідки я взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про

нього не знав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.

Чому, власне, в моїй голові затовклися ці спогади про моє дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою цілу низку спогадів про

Старигана Хема, про маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська

шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити

стегнами, наче повія. Так, навіть ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських

предків. Я смикався наче наречена у радянському кінофільмі «Солом'яний капелюх», їй так само заважала

гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий

пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди.

Подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і

ще тих, «хто самі люди не місцеві». На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що

на мене приємно дивитися. Вчора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці у мене були. Черевики з

тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, яка була модна за часів співу

бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-аааа». Головним убором мені мала б слугувати

бандана. Вона була така само чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало

розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про

англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на

моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж.

І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що в наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори

радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до

помпезних центральних магазинів – «Ґудзики», ще краще – «Європейські ґудзики», а ще є такий собі

«Світ ґудзиків». Швендяв по них я довго.

Коли чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось

школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації

ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові

справи. Ось помпезне прийняття, на ньому поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші

ґудзячі представники вищого світу. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за

все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, в якому не дуже люблять іноземців. З іноземців

там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. В принципі, я мало знаю світів, у яких би

шаленіли від іноземців.

Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства.

Отже, продовжуватиму. В якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні

шпильки і навіть шпильки із білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати в метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це

не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд

гуманною людиною.

На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав

про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще жевріють у місті, на них можна натрапити у

спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й

допомагало, це знання.

Галантереї, ці пам'ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих

галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого

«шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось таким, що вони видають за сік журавлини; тільки останній

бовдур може повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більш ніж

2 гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у такі дарунки життя). Англійських шпильок я там не

знайшов. Однак побачив шпильки жіночі – такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем

малює жіночу голівку з довгим волоссям, чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три

пачки. По 10 штук у кожній.

Аж потім я припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба

було відразу так зробити. Вже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра

спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька

спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім

назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене, як для рятівника бабусі від зграй

англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.

Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку уздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві.

Надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр'є, завжди щось вигадує: або одяг з

консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому

стрельнула така геніальна ідея.

Тепер я їду в метрі. На мене дивляться люди. Я смикаюсь, тому що мене кусає якась підступна англійська

шпилька, що розкрила свій металевий писок, – може, хотіла позіхнути чи щось бовкнути (я точно не знаю, які вона мала наміри, в мене немає часу здогадуватись щодо намірів англійських шпильок) і роззявила рота, а тепер не може закрити свою щелепу. Тому з горя покусює мене. Наче блоха. Я привертаю все більше

уваги. Доведеться вийти, люди бояться стати поруч. Думають, що я хворий або скажений. Вони знають про

життя англійських шпильок набагато менше за мене, то що з них візьмеш?

Мені все одно, де виходити. Місто завжди пригостить мене питвом, їжею, музикою, де б я не вийшов. Я

добре знаю місто, про це я вже казав, тому знайти якийсь ґенделик для мене раз плюнути. Я навіть не

прислухався до незадоволеного голосу метро-дядька, котрий проголошує, яка буде станція, кому треба

поступатися місцем (начебто хтось на нього зважає, на цей вичавлений з космічного харчового тюбика

голос), де буде перехід на іншу лінію метрополітену, що можна відразу побачити, коли вийдеш з метра на

цій станції. От наприклад: «вихід до річкового вокзалу та фунікулеру», котрий він вимовляє як «хунікулер».

Я припускаю, що дядько говорить нормально, а це я так чую: «хунікулер», бо я зіпсований, мені часто

маряться такі частки як «бл», «пі», «ху» у звичайнісіньких літературних словах, ну, і все таке інше.

Філологічні особливості сприйняття мови.

Голос дядька штучний, звісно, це запис, я знаю. Я ж не який-небудь тупий провінціал (це я задля красного

слівця сказав, бо не маю нічого проти провінціалів), я тут народився, корінний киянин. Голос дядька стає

живим тільки тоді, коли якийсь незграба не відпускає двері. Мені важко собі уявити тверезу людину при

здоровому глузді, котра чіпляється за двері вагона й не відпускає їх від себе чи себе від них. Прямо липне до

тих дверцят, як до чарівного гусака з андерсонівської (чи кого це?) казки. Але голос оживає та басує

(баритонує, тенорує): «Пасажири, відпустіть двері!» Інколи з «будь ласка», інколи без цього вияву

формальної ввічливості. Як можна бути ввічливим з людиною, котра вчепилася в двері?

Я б волав: «Відпусти двері, ану відпусти двері, козел!» Усім відомо, що потяги в метрі курсують за точним

графіком, зупинка на станції дві хвилини, це – щонайбільше, а я, водій, не бажаю ставати порушником

графіка руху тільки через те, що якийсь козел щось має до дверей вагона. Я не хочу ганьбити славу

метрополітену, який зарекомендував себе як найзручніший, найпотужніший, найнадійніший вид транспорту

мого міста, тільки тому, що комусь, ти бач, закортіло не відпускати двері. У себе вдома не відпускай двері, козел.

Я так розпалився своїм справедливим обуренням, що не відразу почув це влучне слово «козел» стосовно до

себе. Я вже виходив, уже було оте попереджувальне «обережно, двері зачиняються», і, мабуть, тільки тому

вчасно не зреагував на «козла» на мою адресу. «Козел». Так сказали про мене аж два дівчиська, мабуть, студентки, які хихотіли й продовжували розглядати мене і мої штанці у вікно.

В однієї з них були препогані зуби. Як можна в наше бурхливе сторіччя, у сторіччя зубних паст «три-в-

одному», можна сказати, у сторіччя «зубних паст для всього рота», а ще за шаленої кількості спеціальних

антикарієсних жувальних гумок, до того ж у нашому європейському місті, де на один мікрорайон припадає

щонайменше п'ять стоматологічних клінік (я колись рахував, п'ять – це середнє число, буває й більше) мати

такі жахливі зуби? Та це неприпустимо для більш-менш освіченої людини. На її місці я дуже рідко розтуляв

би рота. Хіба що під загрозою смерті. Не частіше. А вона дозволяє собі роззявляти рота, коли їй заманеться, еге. Інша волоока, симпатична. Закриває рота маленькою ручкою. Може, так само щось не те із зубами? Я

показую їм брутальний американський жест, – використовується усього один палець з п'яти, що є на руці

(американці дуже практичні. Те, що я ненавиджу американців, не означає, що я не маю користуватися

надбаннями американського народу).

Я показав їм того пальця не з хуліганських мотивів (насправді мені здається, що найкращий хуліганський

мотив – це циганочка чи, може, «Мурка», чи «Гоп-стоп», – такий уже я невиправний романтик). Я показав

їм пальця із суто виховною метою, треба, щоб вони зрозуміли, поки ніхто не пояснив їм фізично, що

поводитися з чоловіками треба обачно. Та й зі словом «козел» так само. За «козла» можна ще й як

відповісти. Перед дорослими пацанами. Я їх попередив, цих двох дуреп. За образу чоловічої гідності можна

отримати добрячих стусанів. Мій показаний палець – це всього-на-всього превентивний захід, натяк на те, щоб вони у подальшому контролювали власні слова. Ніколи не знаєш, на яке злісне лайно натрапиш на

своєму життєвому шляху. Краще бути попередженим. Я завжди опікуюсь майбутнім інших людей, так уже

влаштований. Але годі патякати, все, бувайте, я вистрибую в темряву. Ще побачимося.

Частина друга

Забавки

Міра

Я сліпа не з раннього дитинства. Точніше так: я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я

почала розповідати про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в зрячих очах інших людей саме це

запитання. Найперше запитання. Воно виникає відразу після того, як люди розуміють, що я – сліпа.

«Бідненька, як же це сталося?» – соло, дуетом, тріо чи хором, залежно від їхньої кількості, думають люди.

«Бідненька сліпа дівчина, як їй кепсько жити в цьому жорстокому світі. Біда за бідою йде чередою». Від

їхнього співчуття мені з кожним роком усе більше хочеться вити. Як собаці. Я люблю вити. Якщо вже

чесно, то більше та голосніше за мене скиглить тільки сусідська німецька вівчарка з іменем зірки естради —

Діана, котру тримає наш сусіда, хронічний алкоголік, дядя Алік. Чудове та влучне ім'я для алкоголіка, чи не

так? Батьки наче серцем чули, коли називали. А може, у такий спосіб запрограмували йому життя?

Діана може вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі випорожнювати шлунок та

сечовий міхур у квартирі, де мешкає, але її ніхто не виводить «до вітру». Тому що дядя Алік також може по

кілька діб валятися десь у кущах, п'яний, як свиня, він мочиться під себе й не переймається такими

дрібницями, як правила поведінки. Втім, у нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани, тому він і

дозволяє собі напиватися, як свиня. От якби він був бордоським догом, тоді, можливо, поводився б інакше.

Хоча я б не поставила на це останню гривню. Чому так кажуть: «п'яний, як свиня»? Жодного разу не бачила

п'яну свиню (хіба що чула про таке в радянських та американських комедіях). Але це, може, тому, що я

сліпа. Через те й не бачила. Жарт. Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб

вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по-товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та

батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я – перфоратор. А перфоратору

байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетове, він нічого не чує, ніяких людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. Й не можна нічого почути, до

того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе.

Інколи мені здається, що для мене краще частіше залишатися вдома і вити разом з Діаною, – ці вправи-

скиглення адекватно замінюють добрячий хоровий розспів. «Ма-ме-мі-мо-му, ма-ме-мі-мо-му». Наш

хормейстер Жанночка мала жваві губи, тому за нею завжди було смішно спостерігати, тоді я ще могла це

робити і була напрочуд спостережливою дитиною. «Я пойду гулять в поле на лужок, я сорву цветок, милый

мой дружок...»

Я народилася зі слабким зором. Дуже слабким, але тоді це не здавалося настільки безнадійним. Мій зір

добили звичайні хвороби, на які зазвичай плюють як діти, так і батьки, не плюють на такі хвороби лише

бабусі, бо вони (принаймні справжні бабусі) фізично не здатні плювати на хвороби онуків. Називаються ці

недуги по-різному, але їх можна об'єднати в одну групу під кодовою назвою ГРЗ. В роки мого дитинства у

лікарів районних поліклінік це був найпопулярніший діагноз. ГРЗ. Бронхіти, запалення легенів, грипи, ангіни, застуди – все це було нічим іншим як ГРЗ. «Суворе і зле ГРЗ, що горло, дитино, твоє гризе».

Справний вийшов віршик. Наче Корній Чуковський написав. Варто було б запропонувати його замість

застережливого плаката перед педіатричним кабінетом.

Діти щиро раділи ГРЗ, тому що можна було не ходити до школи. Майже всі мої однокласники, за винятком

відмінників та зануд, люто ненавиділи школу, до того ж прогулювати було модно. Діти провокували ГРЗ.

Наприклад, мій брат Рудий (звісно, що це не є його справжнє ім'я, це – прізвисько, як у Леніна або в

Емінема; Рудий настільки обережно ставиться до оприлюднення свого справжнього імені, що взяв з мене

слово не кидатися ним, як м'ячиком для пінг-понгу, тому в моїй розповіді він буде Рудий) восени змочував

холодною водою простирадло, голим замотувався в нього й виходив на балкон виглядати ГРЗ. ГРЗ потирало

волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що нікуди Рудий від нього не подінеться, а помучити

чеканням братика не завадить.

Судячи з частих навідувань мене з боку ГРЗ, воно мене просто-таки обожнювало. Ще б пак! Я годувала його

смачним курячим бульйоном. Моя мати була впевнена, що курячий бульйон сприятиме одужанню. Я поїла

його чаєм з малиною, калиною, гарячим молоком з медом, содою та маслом (оце, до речі, рідкісна гидота, однак ГРЗ подобалося, але хто сказав, що наші з ГРЗ смаки мали б збігатися?). На десерт ГРЗ пропонувався

лимон, нарізаний тонкими кружальцями, який морився не менш ніж півдоби у цукровому сиропі. Мама

ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався.

Я тоді мало що розуміла, а може, і не хотіла розуміти, у дітей міцний нервовий імунітет. Але одного разу

мене поглинуло сіре світло. Це так дивно, навіть сам собі не віриш, ти ще пам'ятаєш барви вечора, літніх

сутінок, а радісний липневий ранок тебе зустрічає тими самими барвами, сонце не торкається тебе осяйним

промінням. Ні, не так. Воно ніжним дотиком торкається твоєї щічки, ти відчуваєш тепло, що йде від нього, щічка теплішає, але самого променя ти вже не бачиш, хоча розумієш, що він ніде не подівся. Ти не віриш

такому стану речей, струшуєш головою, намагаєшся придивитися, і – нічого. Темне марево. «Темрява —

друг молоді» – в ті часи це був популярний жарт, а ще був такий: «Да будет свет, – сказал монтер и

перерезал провода». Мама не ховала сліз, бо розуміла, що я все одно їх уже не побачу. Вона навчилася

плакати безгучно. Це був найстрашніший плач, плач без жодного звуку, плач без жодної надії.

Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла й увійшла у смак, то й вити. Крок за кроком, завдяки візитам

ГРЗ, моє вміння бачити стало нагадувати чай, який виходить зі старої заварки. Спочатку чай темний, насиченого кольору, тепер (увага!) стару заварку не викидаємо, а знову заливаємо окропом, чай тьмяніє, знову заливаємо водою – він перетворюється на жовтувату рідину, ще раз заливаємо •– і, нарешті, чай

остаточно перевтілюється у воду. Прозору, як мамині сльози. Остаточна перемога води: 6.0, 5.9, 6.0,6.0.

На відміну від Рудого, я не приховую своє ім'я, тому що воно в мене має власну родинну легенду. Мене

звати Міра. Переважна більшість людей упевнена, що я – єврейка, до того ж колір мого волосся – рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє

ім'я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки

(це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних

установах і яким довіряють (чи зобов'язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти»

якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона

змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову

систему. Я називаю походи по довідки не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих

російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.

Отже, коли я тільки розпочинала свій дев'ятимісячний марафон у череві моєї матері і до фінішу було ще

далеко, мій батько мріяв, що в нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько

– дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама (а згодом і Рудий) називає батька

Тюхтій. Тому що батько любить м'ятися, ніколи не поспішає, все плутає і забуває, така собі млява риба.

Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно забуває в громадському транспорті та

різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати

людям, що саме він од них чекає, що сам хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, в тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому у спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу: «Нахабство – друге щастя», – могла зомліти від

обурення.

От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у

мене були великі чорно-сині очі і довге руде волосся. «Мамка, готуй «чесало», бач, яке в дівки шикарне

волосся», – жартувала із знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.

Розпочався процес вибору імені. Як будь-який вибір, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було

згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім'я, вона вмикала його тільки тоді, коли