Текст книги "Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама

сказала, що рудоволоса дівчинка на ім'я Соня – це вже занадто для простої української радянської родини.

Потім дебатувалося ім'я Ольга (альтернативна пропозиція батька), яке досі мені подобається, напевне, через

те, що мене так не назвали. Знов-таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем

батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання мами) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала

бруд з-під нігтів. «Я постійно думатиму, що в моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», – писала

мама в листі до батька та Рудого. Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім'я Анжеліка, тому

що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу

французьку акторку Мішель Марсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».

Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що

в цьому домі, як видно з усього, чоловік – вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні

клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим

радянським ім'ям, яке і впишуть у її свідоцтво», – з повчальною, можливо, трохи зверхньою інтонацією

мама сказала таткові своє останнє слово. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими

вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що батько просто не любив, не хотів, не був здатний щось

вирішувати самотужки.

Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина...

Нарешті, він стомився від тайфунів лагідних жіночих імен, зітхнув і вирішив зупинитися на Ірині. «Бо це

ім'я означає мир, а жінка не повинна бути агресивною» (на цьому місці мама з підозрою дивилася на тата, бо

то, як на мене, був камінчик у мамин город, хоча батько ніколи не був чемпіоном з кидання камінчиків у

мамин город).

Батько підійшов до столу. Поважна пухка дама кинула на нього оком і відразу поставила запитання: «Ну?»

Батько миттєво зашарівся. Тітка вирішила допомогти йому; напевне, вона була непоганою людиною, ця

тітка, бо вона витягла новеньке, поки що незаповнене, свідоцтво бридкого зеленого кольору, перевірила, чи

є чорнило в ручці, покрутила носом, потім знов очікувально подивилася на батька. «Ну? То як, татусь, визначився? Як будемо писати дитину?» Батько почав м'яти руки, крутив пальці, складав губи у трубочку й

нарешті вичавив звуки: «Мммм... Іра». Тітка прискіпливо гмикнула, уважно подивилася татові в обличчя, ще

раз гмикнула, щось бовкнула собі під картопляний ніс і зробила відповідний запис у свідоцтві. Батько

полегшено зітхнув.

Коли мама розгорнула свідоцтво і побачила «просте радянське ім'я» Міра, їй забракло повітря. Мама

ненадовго замислилася, що краще: вдавати, що це ім'я її вбило, чи просто взяти й убити тата? Вона

затримала дихання для того, щоб потім годину відчайдушно волати про її бідне, занапащене життя. Вона

вчинила такий галас, що стіни нашого будинку ледве встояли. «Яка ти потвора, яка ти потвора», – крізь

вуаль сліз звинувачувала вона батька. «Ти зіпсував життя не лише мені, Бог зі мною, я вже пожила на цьому

світі. Але своїм тюхтійством ти зіпсував життя цієї малої дівчинки, власної доньки. Ким треба бути, щоб

таке зробити? Ким, я питаю тебе, тебе, потворо, ким треба бути?!!»

Через два місяці усі в родині так чи так, але призвичаїлися до мого імені. Мене називали Мірка. Таткова

мати, гостюючи в нас, поводила гарними плечима, відставляла від себе на безпечну відстань чашку з

гарячим чаєм, одночасно з жалістю та материнською гордістю дивилася на батька і казала моїй матері:

«Добре, що він не назвав її Лінійкою. Ох, ці математики, моя люба, такий складний народ, незрозумілий для

нас, гуманітаріїв». І моя мама сміялася кришталевим сміхом. Як я любила її кришталевий сміх! Мама вже не

сміялася, а він ще довго бринів у повітрі.

Коли я зрозуміла, що зір не повернеться, хоч як лікуйся, я проревіла коровою зо два тижні, рідко вставала з

ліжка, довела до істерики всіх членів родини, потім схаменулася, вибачилася перед усіма, і всі мені

пробачили. Я заспокоїлася і замислилася над своїм майбутнім. Мені конче потрібно було над чимось

замислитися. Краще над чимось глобальним. Майбутнє бачилося мені річчю глобальною. Мені було 16

років, випускний клас, настав час вирішувати, як у подальшому заробляти на хліб насущний, зважаючи на

«особливості мого зору». Так висловлювалася мама. «Особливості твого зору». Для мами неприпустимим

було назвати мене сліпою. Ні, її дитина не сліпа, її донька має особливості зору. Тільки так. Рудий, той міг

називати мене як йому заманеться. Я не ображалась, мені навіть здалося, що з якогось моменту я виявилася

нездатною на когось ображатися (звісно, що це було не так). На невизначений проміжок часу я стала

апатичною. Збайдужіла до всього, я себе жаліла, ховала, тому що була така молода.

Врешті-решт це минулося, я гідно довчилася в школі, вчителі пішли мені назустріч. «Дирекція школи із

задоволенням піде вам назустріч». От мені цікаво, про яке задоволення йшла мова? А як же, цілком

природно, що вони пішли нам назустріч. «Така трагедія, така розумна дівчинка, і вже...» Що «вже» ніколи

ніхто не домовляв. Мені було то сумно, то смішно, то все здавалося таким безглуздим чи, навпаки, таким

чудовим. Але ж я була така молода!.. І в мене на руках був непоганий атестат про закінчену середню освіту.

Ще я вміла грати на гітарі. Завдяки заняттям у музичній школі, а потім завдяки батькові – це він

продовжував мене вчити, незважаючи на «особливості мого зору». Мама кривила рота і називала мою гру

«бреньканням», а от Рудому подобалося. Він кликав мене до своїх хлопчачих компаній, називав «у дошку

своїм хлопцем» і завжди ділився зі мною плітками. О, він був неперевершеним майстром у мистецтві

пліткарства.

На відміну від мене, кому завжди вистачало його товариства (я ніколи не мала «справжніх подруг», про яких

пишуть у жіночих глянцевих журналах), Рудий збирав біля себе натовпи однодумців, їх було багато, цих

людей, вони постійно мінялися, конфліктували, мирилися. Хлопці, дівчата, дорослі, малі, навіть тварини.

Рудому завжди було мало. Йому необхідна була публіка, оточення, він чах без спілкування. Пригадую, як

мама, нарешті, дала згоду на придбання домашньої тварини. «Добре. Купіть пару рибок», – відмахнулась

від нас мама. Ми з батьком щасливо усміхнулися, мама виявила повагу і добре до нас ставлення, аж тут

пролунав крик Рудого: «Рибок? Німих Рибок?!! Та як я зможу з ними спілкуватися? Сліпа у нас вдома є, тепер ще куплять німих, о боги, о носороги», – почав волати Рудий і відхопив маминого фірмового ляпаса.

Ми купили морську свиню. Вона була така руда, як я, тому Рудий, звісно, хто б сумнівався, захотів назвати

її Мірою. І дістав чергове зауваження: «Ти вже проїв мені печінку, Рудий, – спокійно зауважив батько. —

Мій терпець от-от увірветься». Рудий серйозно поставився до батькових слів щодо «терпцю». Якщо вже так

каже батько, то «терпець» справді може лопнути.

Рудий розумів, що наш батько не такий темпераментний, як мати, котра швидко запалюється, але так само

швидко й відходить. На відміну від мами, батька важко розлютити, та якщо вже розлютиш, то потім ховайся

хто може. Тому морську свиню було названо не Мірою, а Анжелікою.

«Якщо вже не вийшло так назвати тебе, – Рудий про всяк випадок злегка косував на батька, – то хай

принаймні так зватиметься ця свиня...» Вночі ми влаштували «подушкові бійки», я шипіла: «То ти маєш

мене за свиню?» – і штовхала його у бік. Рудий скрикував, тикав пальцем мені під ребра, потім ми билися

подушками і смачно хрюкали. Мені здавалося, що у своєму житті я нікого не буду так міцно любити, як

зараз Рудого.

Коли в мене був кепський (скигливий) настрій, Рудий обіймав мене і шепотів, що я найкраща у світі дівчина, що я – справжня красуня, що в мене прозорі, блакитні, величезні очі, розкішне вогняне волосся, що мене

замкнули в підземному царстві злі люди, але він мене врятує і витягне на волю, і покаже, який чарівний цей

світ. Він цілував мій прохолодний лоб і заплющені очі, гладив неслухняне волосся.

Я любила уявляти, буцімто я – справді красуня. Але, як могла, уникала порівнянь зі сліпою та

порцеляново-гарною героїнею роману Віктора Гюго «Людина, котра сміється». Мене часто з нею

порівнювали, навіть чужі люди, і це було боляче. Для мене це чомусь було боляче. Куди веселіше було

уявляти себе міс Підземелля. Чи як любив казати Рудий: «Міс Шахта». От я виступаю така велична, темношкіра королева (чи то засмага, чи бруд), а в моєму лобі сяє вмонтований шахтарський ліхтарик, що

замінює собою казкове: «а во лбу звезда горит». Уявляти таке було настільки смішно, що я не втримувалася

від реготу. «Корисні позитивні емоції, необхідний елемент терапії сміхом». Так називав це Рудий.

Несподіваний розвиток ринкової економіки та кінець холодної війни забрали у нас із Рудим батьків. Татові

запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, зацікавили роботою та, якщо чесно, грішми, і

вони з мамою подалися «у наймити», як казала таткова мама. «Там, маючи роботу, достатньо грошей, я буду

менше за вас хвилюватися і, можливо, трохи пізніше, ніж очікувала, з'їду з глузду», – промовляла наша

мама на прощання.

І ми залишилися вчотирьох. Рудий, морська свиня Анжеліка, я та моя вірна гітара на ім'я Жітана. Авжеж, моя гітара, як і кожний порядний музичний інструмент, мала своє власне ім'я. Ми жили пристойно. Рудий

закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, у професійних

колах його відзначали як здібного режисера, «не без хисту», а сам він вдавав із себе режисера-

постмодерніста. Я заробляла на життя тим, що грала на гітарі, виспівуючи свої пісні на Андріївському

узвозі. Я могла не робити цього. Батьки регулярно надсилали нам гроші та речові передачі, але Рудий

наполягав на необхідності моїх виступів на узвозі. «Тобі потрібна соціальна адаптація, ти маєш

соціалізуватися», – переконував мене Рудий. – Твої публічні співи – це найкращий шлях до твоєї

соціалізації, до спілкування з різними людьми». Я слухала Рудого і співала майже щодня. Морська свиня

знай собі хрумала солодку моркву і вперто нехтувала буряком. І все наше життя було спокійне та

впорядковане, аж поки я не зустріла Еріку, і все пішло шкереберть.

Частина третя

Забавки

Як Ерік зустрів Міру,

Або як Міра зустріла Еріку

Сьогодні у погоди був добрий настрій, вона сонячно посміхалася до нас, людей. І більшість із нас, людей, тепло відповідали на її посмішку. Тому я вирішив, що мені не завадить походити парком. Погодувати білок, я люблю годувати білок, тому що вони, як на мене, набагато приємніші за голубів. У мене напружені

стосунки з птахами миру, мушу визнати, що порівняно з дитинством ці стосунки поліпшилися; такий

висновок роблю з того, що в дитинстві я гасав за голубами, щоб влучно плюнути їм на спину, а зараз я таке

роблю дуже рідко, можна сказати, що взагалі припинив це марне заняття: плювати на голубів. Білки —

зовсім інша штука. Вони симпатичні, спритні, пухнасті. Та що там казати, білки – дуже приємні тваринки, тому треба купити чогось смачненького і почастувати їх.

У житті багато несправедливості. Одна з них полягає в тому, що про голубів складено багато пісень, радянські композитори і поети, як змовилися, знай собі складали пісні про голубів, а от про білок – ні.

Наприклад, я знаю кілька пісень про голубів, а про білок – жодної. Ось лише декілька з них: «Летите, голуби, летите, нигде для вас преграды нет»; «Голуби летят над нашей зоной, голубям нигде преграды нет, как бы мне хотелось с голубями на родную землю улететь»; «Где бы ты ни был, чтоб ты ни делал, милый, я

прилечу голубкою сизокрылой». Ну, і все таке інше. Ліричні, романтичні, блатні пісні про голубів, багато, виявляється, у них прихильників. Це крає мені серце, серце, яке з дитинства віддано білкам. Треба написати

якусь пісню про білок.

Ще я люблю київські парки. Дерева завжди вищі за тебе, набагато вищі, дерева – казкові велетні, і ти

відчуваєш себе у парку малою дитиною, незважаючи на те, скільки тобі років. Час у парках спливає

повільніше, тільки тут почуваєшся вільною людиною, такою, в якої немає ніяких справ, окрім прогулянок

парком. У дитинстві я губився в Голосіївському лісі і зовсім не хотів, щоб мене знаходили. Я роздивлявся

лебедів та качок, кидав їм хліб. Збирав квіти, які ми, діти, називали «годинниками»; якщо крутити їхні

голівки, то пелюстки крутяться наче стрілки. У мене були улюблені дерева, що мали власні імена. Чи

впізнаю я їх зараз? Мабуть, що ні. Якби впізнав, то заревів би, слово честі, захлюпав би носом, як

неврівноважене дівчисько.

Ватутінському парку не дуже пощастило з сусідами. Маю на увазі, по-перше, парламент, сіру похмуру

будівлю. Біля парламенту дуже погано ростуть квіти, я це помітив ще минулої осені. Усюди буйно квітнуть

різні квіточки, а біля парламенту в'януть, засихають, одне слово, сумують. Колись, уже не пам'ятаю якого

року, мене занесло до Канади, я потрапив до Оттави, маленького, хоч і столичного, містечка, в якому також

є парламент. У будь-якому столичному місті є парламент, якщо країна взагалі дозволяє собі таку розкіш, як

парламентаризм. Так от. Біля їхнього, канадського, парламенту мешкають кицьки. Багато кицьок.

Люди побудували їм хатки, щодня підгодовують, ніхто їх звідти не виганяє, живуть собі смугасті кицьки, оточили парламент, де кращі уми Канади вирішують долю їхньої вгодованої, точнісінько як ті кицьки, держави. І всім добре, і ніхто нікому не заважає, і жодних претензій до того, що з котячого поселення

неприємно тхне, що там постійно гомонять натовпи туристів, які іноді вчиняють справжнісінький галас. А

біля нашого парламенту не виживають навіть непримхливі квіти, можу собі уявити, що сталося б із

кицьками, які б вирішили там оселитися. От і маємо те, що маємо, не пам'ятаю, хто сказав.

Другий сусіда парку – резиденція Президента – Маріїнський палац, творіння архітектора Растреллі.

Цікаво, що я, людина далека від архітектури, відразу впізнаю творіння архітектора Растреллі за кольором

(практично завжди блакитний) та чудернацькими візерунками. Бароко, здається, це так і називається —

бароко. Я погано ставлюся до резиденцій президентів узагалі та нашого президента зокрема. Мене дратують

резиденції, зрозуміло, що не так, як англійці або голуби, однак теж помітно дратують. Якась я дратівлива

людина, якщо замислитися, багато речей викликають у мене подразнення. Треба щось із цим робити.

Зараз біля Марийського палацу я помітив жваву бабцю, вона сиділа на ящику, скручувала пакетики з

виборчих листівок і насипала туди горішки. Сиділа вона під «партійною» блакитною ялинкою. Не бабуся, а

казкова Пушкінська білка. (Ось воно! Великий російський поет так само, як і я, обожнював білок, приємно

знати, що ти не самотній у своїх симпатіях). Я купив у неї пару пакетиків з горішками для звичайних, не

казкових, а паркових білок. І з неабияким здивуванням помітив, що пакетик – така собі опозиційна

листівка, в якій надруковано багато гидоти про Президента держави.

Може, воно і правда, те, що надруковано про Президента, не знаю, я не люблю встрявати у політичні бійки, слава Богу, вже не знаю, чиїми це стараннями, але я не політолог. Не Почєпцов, не Полохало і не

Павловський. Хоч у цьому мені пощастило. Але ситуація сама по собі не залишила мене байдужим. Бабуся

продає горішки, які загортає в опозиційні листівки, прямо під стінами Марийського палацу. І хтось ще каже, зазвичай це невгамовні буржуазні журналісти, що Україна не демократична країна. Та ви подивіться, подивіться уважно, де ще можна таке побачити? Не знаєте? Ото ж бо й воно.

Дерева своїми золотистими верхівками торкалися синього неба, до того насиченого, що було трохи боляче

очам. Мені подобається осінь, мабуть, десь у мені причаїлися гени російських поетів. Краєчки жовтого

листя стали бурими, та коли сонце прониже їх своїм світлом, вони здаються рожевими пуп'янками на тлі

блакиті неба. Наче жовті дерева цвітуть рожевими квітками, що коливаються від обережного осіннього

вітру. Квітками ніжними, як ранкові поцілунки. Мабуть, що такий вигляд має справжнє щастя.

Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце в моєму житті.

До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов з чарівного парку й

відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого

міста. Мого улюбленого міста Києва. Якщо парки – це обійми Києва, то центр міста можна порівняти з

діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.

Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його обминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена у

просторий, грубо зв'язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене

волосся було трохи скуйовджене. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами—українською, російською та

англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть «так»

зброї. Узаконену зброю – кожному громадянину!» У цьому вся моя мама. Спочатку вона обзиває потрібних

людей катами, а потім звертається до них же (у цьому випадку – до катів) по допомогу. Таке от. Ви бачили, щоб кат комусь допоміг? Доведеться трохи зупинитися на одержимості моєї мами.

Коріння цієї одержимості, звичайно, можна знайти у біографії Ернеста Гемінґвея. Воно, це коріння, лежить

на поверхні, звісно, якщо знати мою маму та її забавки. Мамин кумир – Стариган Хем скінчив своє плідне

життя самогубством. Через пару тижнів після цієї події йому мало б виповнитися 62 роки, так от їх він

вирішив не чекати. Він пустив собі кулю в лоб (чи куди там?). Будемо вважати, що саме в лоб, бо так вважає

моя мати, а в мене немає підстав їй не вірити. Особливо щодо Старигана Хема.

Отже, Хем пустив собі кулю в лоб. Рішуче. Хем, він такий, рішучий чолов'яга, так. Мама намагалася

наслідувати йому в усьому, але тут вона зіткнулася з неабиякими труднощами. Мамі страх як кортіло

скопіювати сцену його самогубства. Ви тільки уявіть собі. У головній ролі—сама мама в старому

витягнутому светрі; мамин лоб – чоловіча роль другого плану; ну і «вірний кольт» – чоловіча роль

першого плану. І хоча насправді Стариган Хем убив себе з мисливської рушниці, мама, прихильниця

прогресу, вважала, що замість банальної рушниці вона має використати пістолет. До того ж «рушниця —

жіночого роду, тому й убиває чоловіків, а жінок має вбивати щось чоловічого роду, наприклад, кольт. Кольт

– це чудово!». Аж тут з'ясувалося, що рядовий громадянин України не може просто так узяти й купити собі

«металевого дружка». Думаєте, це змусило маму повернутись обличчям до рушниці? А от і ні. Нормальні

герої завжди ускладнюють чиєсь життя, насамперед своє. Отже, тільки пістолет. Але це виявилося занадто

складним. Мама впала в розпач, визвірилася на всіх, на кого можна було взяти і визвіритися, а вже потім, наче в лихоманці, почала шукати вихід. «Где мой чёрный пистолет? На Большом Каретном» (В.Висоцький, совість російської нації).

Мамі було 60 років, і певний запас часу вона мала (два роки – це багато, за два роки юнаки встигають

перетворитися на чоловіків, я маю на увазі службу в армії, не знаю, про що ви подумали. А армія, на мій

погляд, це як літо, тобто маленьке життя). Отже, час у мами був, але моя мама не була б моєю мамою, якби

негайно не почала рішуче діяти. Вона така, не менш рішуча, ніж Стариган Хем. Мама з'ясувала, що

пістолети є у представників правоохоронних органів. Вона періодично проглядала телевізійні серіали, тому

знала, що в міліціонерів, агентів служб безпеки тощо обов'язково є дозвіл на до смерті жаданий нею

пістолет.

Мама почала обдзвонювати знайомих і незабаром заповнювала анкети відділу кадрів Міністерства

внутрішніх справ. Яким же було її розчарування, коли вона усвідомила, що перекладачам (а маму, як

видатного викладача англійської мови, взяли до центрального апарату міністерства на посаду перекладача) зброї «не положено». Так, саме це, російське: «не положено». Мама обклала всіх матюками, розірвала свою

заяву про вступ на роботу і пішла геть у настрої, наближеному до істеричного. Вдома вона поворожила собі

на книзі «Старий та море» і начебто трохи заспокоїлася.

Але моя мама завжди була і залишається прихильницею всебічного наукового підходу. Отож вона розпочала

ходіння по бібліотеках, зокрема, до наукової бібліотеки ім. Вернадського, вишукуючи всі матеріали про

дозвіл на придбання зброї, про зброю як таку і про законодавство країн світу щодо продажу зброї. Вона

листувалася з усілякими помічниками народних депутатів і закидала рекомендаційними листами

Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції та Міністерство оборони. Вона зверталася до

Адміністрації Президента, до Голови Верховної Ради, до Генерального прокурора особисто і навіть вела

таємне листування з Американською асоціацією продавців зброї, представники якої надсилали мамі яскраві

буклети й висловлювали їй моральну підтримку. А торік надіслали дві листівки – поздровлення з Днем

Подяки та Різдвом. Не вистачало тільки отримати від них індичку, яку власноруч застрелив хтось із

активних членів Асоціації на честь мами та свята. Повне Алілуя.

Науковий підхід укупі зі спілкуванням із компетентними органами мамі не допомогли. Питання самогубства

провисало, питання з пістолетом залишалося відкритим. Ні, їй відповідали, спочатку навіть чемно, а вже

потім мама їх достала остаточно, мама вміє діставати, вона класик з діставання, адже в принципі робиться це

просто. Один і той самий лист надсилається ще раз, потім ще, «многа-многа-многа раз» і перетворюється на

лист щастя (це відома шкільна забавка: листи щастя. Коли тобі приходить лист щастя, ти маєш переслати

його п`ятдесятьом друзям, тоді в тебе буде щастя, а якщо не перешлеш, то щастя тобі не буде, а буде

суцільне нещастя. Однак, якщо п`ятдесятьом друзям ти все ж таки цього листа надішлеш, спокусившись

ефемерним щастям, то цілком можливо, що всі ці п`ятдесят друзів добряче натовчуть тобі пику).

Коли відповіді перестали надходити, мама почала розігрувати сцени громадського обурення з плакатами в

руках. Комсомольське минуле може встругнути з вами ще й не такий жарт, воно не відпускає: «любов, комсомол і весна». Мама виготовляла агітаційне приладдя: підбирала картон відповідної форми, старанно

виписувала на ньому літери, прибивала спеціальні дощечки. Це бів цілий процес, яким вона

насолоджувалася, приказуючи, мабуть, на адресу компетентних органів: «По кому б`є дзвін, по кому б`є

дзвін? По вас, по вас». Майже кожного ранку мама виходила під стіни парламенту і вчиняла там показові

акти громадянської непокори. Незабаром до наї звикли, почали впізнавати, познайомились, особливо нею

переймалися хлопці з відомчої охорони, називали її по батькові, сварили по матері, однак впоратися з

мамою було неможливо. Вона дуже неслухняна людина.

От і зараз у моїй країні ранок, і моя мама, як завжди, під стінами парламенту. Чудова зустріч. Вона мене не

впізнала, власне кажучи, вона давно перестала мене впізнавати. Точніше, мама впізнавала мене

фрагментарно. Жити з нею було важко, дивитися на неї було боляче, допомоги вона цуралася, порятунком

нехтувала, могла вчинити бійку, починала дряпатися, як хижа тварина, видирати волосся, звертаючись до

мене: «Хто ти, опудало, і що ти робиш у моєму домі? У нашому з Хемом домі? Що, що ти шпигуєш, вишкварок? От зараз я тобі покажу, нишпорка!» Я намагався тихіше за мишу сидіти в комірчині, яку

перетворив на кімнату, і не показував носа; в принципі, я там лише ночував, і то не завжди. Але сьогодні

мама не могла мене впізнати ще й через те, що я бів зодягнений, як жінка. Як трохи така вітряна жінка. Це

варто описати.

Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову

коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся в шкіряний піджачок; мої замшеві

черевики, глибокого чорного кольору ніжили мої втомлені ніжки, а закінчувало цей ансамбль кашпо

насиченого бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє

до біса грошви) в ролі повії з кінострічки «Красуня» виглядала менш переконливо, ніж я.

Бувай, мамо, я люблю тебе, але фактично не можу жити з тобою, якби я отримував хоча б частку тих

грошей, що отримує вже згадана мною Джулія Робертс, тоді б я знайшов, де мені подітися, а так з

грошенятами в мене істотні проблеми. Чи в грошенят зі мною великі проблеми, не знаю, чорт нас усіх

забирай. Я знаю одне: в найблищому майбутньому цього не вирішити, не впоратися, не розбагатіти, отаке

нескінченне «не». Я вирішив почимчикувати на Андріївський узвіз. Настрій зіпсувався як у мене, так і в

погоди, небом мандрували хмарки, збирались докупи, звинувачували одна одну, от зараз хтось із них когось

штовхне – і почнеться дощ, як наслідок їхніх сварок.

Я йшов і розмірковував на тему, чому мені подобається вдягатися так, як вдягаються жінки? Я не завжди

перебуваю в образі жінки, але це один із найулюбленіших моїх образів. У жіночому одязі багато

несподіваних деталей, цікавих дрібничок, у жіночому одязі є що акцентувати. Насправді мені подобається

так вдягатися, щоб мій образ був яскравим, мав якесь значення, щоб запам'ятовувався, щоб свою зустріч з

такою нестандартно вдягнутою персоною, як я, обговорювали за родинними вечерями, щоб подружки

повертали голови і обмінювались думками, щоб старі розпочинали своє буркотіння, щоб чоловіки просили

номер мого телефону, який я, як усяка порядна дівчина, чорта лисого їм дам.

Одного разу в ресторації «Текіла-хаус», що на Подолі, я випадково зустрів свого однокласника. Микола

Дашко завжди був таким правильним хлопцем. У його щоденнику ніколи не було сварливих нотаток, погроз

та попереджень для батьків. Його зошити прикрашали самісінькі п'ятірки, він залишався старостою класу всі

10 років, тобто впродовж усього нашого славетного навчання. Його завжди ставили в приклад на

батьківських зборах. Навіть схибнутий військовик Василь Васильович Скляренко, який поміж нас називався

«здравияжелаютоварищподоконник», казав нам добряче поставленим в армії голосом (консерваторії

відпочивають): «А от Микола Дашко ніколи б так не зробив. Беріть приклад з рядового Дашка, нікчеми».

Розумієте, як ми всі любили Дашка? Ще можна додати, що він був проти списувань і завжди за всіма

нишпорив. Але самим нишпоренням він не обмежувався, кінцевою метою нишпорення було «закладання»

своїх братів та сестер.

Треба сказати, що це був саме той випадок, коли я зустрів свого давнього знайомого, однокласника Миколу

Дашка, а от Микола Дашко зустрів незнайому шльондру. Це була фатальна для нього зустріч. Коли я

підкотив до нього, Микола Дашко спокійно пив текілу і вже був п'яний у дупу. Мабуть, у нього був важкий

день. Я до того дня навіть не підозрював, що однією текілою можна так наклюкатися. Напевно, Микола

Дашко був талановитий у всьому, навіть у пиятиці.

Ми приємно провели час, але я все зробив для того, щоб Дашка забрали у витверезник. Відомий витверезник

Подолу, який схожий на фінський епос «Калевала» тим, що він такий само мовчазний, майже нерухомий і

дуже холодний. Інколи посеред цього мертвого мовчання лунають раптові жахливі крики, які сковують твоє

тіло і розривають тебе навпіл. Утім, сподіваюся, що з Дашком там поводилися чемно. Зрозуміло, що він

мене не впізнав, ліз мацати, пропонував випити на брудершафт, присвячував мені пісні та пропонував гроші.

О, то був великий день, того разу я заснув щасливим, із почуттям чесно сплаченого боргу. Ще хочу додати, якщо комусь цікаво, совість мене не мучила. Анітрохи.

Коли я нарешті виповз на узвіз і застиг коло Андріївської церкви, дощ уже почався. Митці та торгаші

заметушилися, почалася біганина, вони прибирали речі, натягували на себе дощовики та пакети, у кого що

було. Лише церква стояла спокійно, вона була взірцем спокою. Бані Андріївської церкви після реставрації

змінили колір, я пам'ятаю їх зеленими, а зараз вони набули лазурового відтінку. Дощ дужчав, продавці

розбігалися, церква залишалася врочистою, як генерал, що приймає парад; ще їй бракувало кудись бігти, вона витримала стільки дощів, до того ж дощів із свинцевих куль, що ця людська метушня здавалася їй

смішною. Мабуть, так думала церква. Ні, скоріш за все, вона всіх жаліла. Бідні люди, завжди потрапляють у

халепу, завжди такі вразливі, закатовані проблемами, завжди намагаються від когось чи від чогось утекти.

Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така само велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився її обличчям, гітарою, але вона мовби й не помічала

цього. Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї

зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча

вулиць. Дівчина продовжувала співати. Я поклав невеличку валізку з грошима туди, де вона лежала. Коли я

наблизився до дівчини, побачив, що в неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалося темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні цей дощ, ні

маленький крадій, ні я, така собі гарна пані. До речі, я врятувала її заробіток. Де «дякую», алло, дівчино

зачарована, наче Десна, де твоє «Дякую, тьотю»?

Перестала співати. Дивиться наче на мене і наче не на мене. Дивина. Я намагаюсь привернути її увагу. На її

обличчі розгублений вираз. Та що це таке? Вона що, сліпа? Здається, сліпа, до того ж емоційно тупа. То

сліпа вона чи ні? Зазвичай до мене швидше доходить, але тут я не був упевнений. Це, мабуть, через те, що я

не так уже й часто бачу в місті рудих сліпих вуличних співачок. А ще вона мені чимось подобалася. Ніколи

не знаєш, чому саме подобається тобі людина. А щодо жінок, то тут уже й сам диявол не розбереться, чому