Текст книги "Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

своєї подруги. «Нічого страшного. Просто наснилися жахи. Тобі сняться жахи?» – цікавиться Міра. Ще б

пак, мені сняться жахи, от хоча б сьогодні, наприклад, мені наснилося, що я став імпотентом.

Я тільки-но заходився доводити дівчині (мені здається, то була манекенниця Лінда Євангеліста), який я

міцний красень, як усе зникло. В буквальному сенсі цього слова. Все кудись зникло. І Лінда сміялася, копнула мене стрункою ногою, а поки я безпорадним снопом валявся під ліжком, вона надзвонювала своїм

топ-подругам і встигла ославити мене на весь модельний світ. Таке вже стерво, тепер я розумію, чому її

кинув Кайл Маклахлен (це такий американський актор, він грав федерального агента Дейла Купера в

культовому серіалі «Твін-Пікс»). Але ж я не можу таке розповідати Мірі! Дівчина, якій наснилося, що вона

імпотент, це вже саме по собі – страхіття.

Які жахи сняться дівчатам? Може, їм у страшному сні мариться, як хтось лізе їм у трусики? Але ж це не

завжди жахливо, може, цей хтось – сексуальний хлопець із їхніх дівочих мрій. Чому, чому я ніколи не

цікавився снами своїх подружок? Байдужий пень. Тепер розплачуватимуся за своє недбале до них

ставлення. Я пробухикався. Я сказав, що так, мені постійно сняться жахи, найжахливіші жахи, які тільки

може уявити собі людство. Міра пожвавішала. «Які саме? Які саме ці страхи, скажи мені, і буде не так

моторошно. А потім я розповім тобі про свої». Як це мило з її боку, виявляти зацікавленість та втішати мене.

Цього разу я вирішив не брехати. Ну, може, трохи, але не більше. «Я розповім тобі про реальні страхіття, котрі увіходять у мої сни», – сказав я. А що таке? У мене до біса страхіть, які лякають мене на кожному

кроці мого життя. Вона зробила уважне обличчя. Вчепилася за стільця, приготувалася мене слухати.

Отже, як у будь-якої дівчини та й у будь-якої людини взагалі, у мене є страхи. Свої викохані страховиська.

Вони є в усіх. Не всі, але багато хто має мужність зізнатись в тому, що деякі жахи переслідують його

постійно. Першим моїм жахом є товсті тітки. «Товсті тітки?» – питається Міра. Я бачу, що вона

збентежена. «Атож, саме вони. Товсті тітки». Вони мене не люблять, я дуже їх дратую, особливо вони не

люблять мене в метрі. Вони завжди чекають, коли я поступлюся місцем, але я того не роблю, і вони

починають дивитися на мене так, щоб я перетворилася на попіл. Вони завжди обсипають мене всілякими

лайливими словами. А коли виходять мені назустріч із ліфта, намагаються розчавити мене своїм великим

пузом. Я відчуваю сморід їжі, сморід шлунка, яким вони дмухають на мене, відчуваю метаболізми, які вони

спрямовують мені в обличчя. Вони спеціально це роблять, щоб я отруїлася.

«Мені здається, що ти боїшся товстих тіток тому, що тебе лякає перспектива стати такими, як вони, —

виважено каже Міра. – Але це стандартний жіночий жах, боятися погладкішати. Ти цим не переймайся, мені здається, що в тебе худорлява конституція». Міра намагається мене заспокоїти. Насправді, я колись

замислювався: чому мене лякають товсті тітки, і дійшов думки, що це страх перед тим, що моя майбутня

струнка дружина може перетворитися на такого товстезного монстра.

«Ще я боюся велосипедів», – веду я далі. Сьогодні наче день відвертості. В дитинстві моя рука застрягла у

велосипедному ланцюзі, її там добряче скрутило. Ось залишився шрам. Протягую Мірі руку, щоб вона

відчула рубець на моїй шкірі. Вони, велосипеди, не слухаються своїх власників і постійно на мене

наїжджають. Усе життя. Немає від них спокою. Якщо шлях широкий, вони все одно наближаються до мене і

погрожують кермом як рогами. У мене постійно від них синці. Особливо на стегнах, вони тикаються в мої

стегна із задоволенням, як те оленя, що шукає материної дійки. Одного разу мене ледве не збила машина, тому що мене під неї штовхнув велосипед, керований п'яним велосипедистом. Коли я бачу велосипед, мої

руки починають тремтіти, а очі бігають, шукаючи безпечне місце.

«Який жах. Особливо ця історія з падінням під колеса машини, – каже Міра. – Може, тобі спробувати не

зважати на них, тоді й вони дадуть тобі спокій? – Міра пропонує мені вихід. Начебто я не намагався не

зважати на велосипеди. «Це не допомагає, – кажу я приречено. – Я не можу побороти дитячий страх, а

велосипедам про це відомо, від мене, мабуть, чимось таким привабливим для них пахне, я випромінюю

якийсь найкращий для велосипедів аромат». «Хіба аромат можна випромінювати?» – питає Міра. Я

ствердно киваю головою. Звісна річ.

Але більш за все мене доводять до запаморочення та нервових зривів кроки за спиною. Кроки когось

невідомого та страшного. Особливо моторошно, коли йдеш з якоїсь вечірки, вже пізно, людей немає, будинки стоять темні, жодний із них не посміхається світлим віконцем, дзвенить тиша, а хтось крадеться

позаду. І ти боїшся обернутися, щоб не побачити, наприклад, маніяка, який шкіриться на тебе. Йдеш, пришвидшуєш ходу, аж і він, невідомий, наддає ходу, в тебе вже холодні ноги, руки, серце, ти вже

відчуваєш, як він готує ножа чи кастета. І ось уже ти починаєш бігти, жах свистить у твоїх вухах, і він, маніяк, також біжить, і невідомо, хто з нас двох прудкіший. Уже спітніла спина, заплітаються ноги, плутаються думки, ти стаєш наче ватною. А він залишається свіжим, як Орбіт Супер-мінт. Зараз наздожене,

– і все. Порубає на шматки.

«І зґвалтує, розірве одяг», – здавлено каже Міра. Про зґвалтування я, відверто кажучи, ніколи не думав.

Ніколи. Навіть у найсміливіших думках я не заходив так далеко. Аж поки зрозумів, що ніхто ж не каже, яка

в цього покидька, що поспішає за мною, орієнтація, цілком можливо (зараз панує така тенденція), що він

надає перевагу чоловікам. Тобто є переконаним гомосексуалістом. Я починаю скиглити від цієї думки. Міра

підхоплює моє скиглення. Я чую, що паралельно ще хтось скиглить. «Що це?» – якось не мужньо

підхоплююсь я. «А, не зважай, то Діана, вівчарка нашого сусіда, п'янички. Ми з нею часто виємо разом». Я

дивлюся на Міру з повагою. Ти бач. Вона виє разом із німецькою вівчаркою, зі злющою вівчаркою, з

розумним службовим собакою. Це ж треба таке втнути. Я на таке нездатний.

«Я думала, що ти такого не боїшся. Ти ж сліпа, як ти можеш жахатися кроків за спиною? Для тебе ж

незрозуміле: чи вони за спиною, чи то хтось іде поруч, хтось дружній до тебе», – виривається в мене. «Я

панічно боюся кроків за спиною, я відразу впізнаю їхню криваву ходу», – відповідає Міра, і ми заходимося

у відчайдушному скигленні.

«Ти ще чогось жахаєшся?» – питає Міра вже після того, як ми добряче навилися. Навіть Діана втомилася

вити, хоча вона трималася довше, ніж ми. Така собі собача Монсерат Кабальє, перевиє будь-кого.

Талановитий собака. «Угу», – похмуро відповідаю. Трохи більше, ніж кроки за спиною, мене лякають

цвинтарі. Принаймні так було доти, поки я не зрозумів, що кроки за спиною погрожують мені зґвалтуванням

(звісно, що це я думаю, а не кажу вголос). «Ти боїшся небіжчиків?» Ні, власне кажучи, небіжчиків я не

боюся, зрозумійте мене правильно, не те, що я шаленію від небіжчиків. Звісно, що борони Боже від таких

зустрічей. Хай собі лежать, чи там літають, чи ще щось роблять, трусять яблука в Раю, смажать яєчню у

Пеклі, але якось без мене. Багато людей чудово живуть без мене, чому б так не жити небіжчикам?

Я до нестями боюся похоронів та цвинтарів. Особливо боюся похоронної музики. «Але ж вона така сумна, спокійна і врочиста, чи не так?» – запитує Міра. Може, для когось воно й так, а в мене зуби зводить від

жаху, коли чую похоронну музику. Вона може бути скільки завгодно врочистою, врешті-решт, цю музику

підібрано для небіжчика, вона не мусить подобатися мені. Бо коли чую ці рулади, то здається, що в моєму

животі хтось використовує мої кишки як струни арфи. Так і тягне, наче кицьку за хвіст.

Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Може, за життя небіжчик був рокером чи любив «Бітлз», то як можна

людині, котра обожнювала «Бітлз», на прощання ставити похоронний марш? Ось якби я був на місці

небіжчика (тричі пфуй, тричі «стук» по дереву, але не по столі, бо коли стукаєш по столі, не допомагає), то

розцінив би таке музичне замовлення як вияв неповаги до мене та моїх прижиттєвих смаків. Коли чую перші

ноти похоронної музики, я затуляю вуха, відкриваю рота і намагаюся глибше дихати або кричати. Я можу

качатися по землі, аж доки ця музика не затихне.

А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на мене дивляться. «Хто?» – Міра починає штовхати свого

стільця до мене, їй лячно. «Звісна річ, що небіжчики». Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних

пам'ятників. Холодними очима. У них чорно-білі німі погляди. Це як німе кіно, але ж німе кіно майже

завжди було комедійним, чи занадто екзальтованим, а їхні чорно-білі фільми інші. Це фільми жахів із

психологічним підтекстом. Можливо, що вони, ті обличчя з овальних рамок, звертаються до мене, але якщо

я хоч раз почую, як мене кличуть на цвинтарі на ім'я, то впаду нерухомий, такий само чорно-білий, як вони.

Це несправедливо. Може, комусь із них самотньо, хтось хоче щось спитати, хтось хоче мене попередити, розсмішити чи втнути щось більш-менш люб'язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо мені шлунок скручує від

жаху.

«Це тому, що коли-небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися від наших чорно-білих

застиглих облич. Це так сумно, нестерпно болісно», – Міра зітхає, це зітхання непомітне, як зітхання

привида. Я помічаю його лише тому, що вона притулилася до мене, на моєму плечі холоне її гарячий подих.

«Я не хотіла завдавати тобі смутку, лякати тебе». Мені потрібно сказати щось таке бадьоре, щось

оптимістичне.

«Та ти що, Еріко. Не верзи дурниць. Знаєш, яка я рада, що ми поговорили. Я ні з ким не вела таких розмов, навіть з Рудим, думала, що він почне насміхатися. Він такий, знаєш, любить посміятися над чимось. Крім

того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та співчуття? Чи, може, зізнання у своїх власних жахах? То вже

нізащо. Добре, що ти в мене є. Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Про всі-всі страховиська?

Це буде чесно, до того ж надійшла моя черга».

Я нетерпляче чекаю на її розповідь. Хоча вона щойно образила чоловіків, сказала, що ми, чоловіки, ніколи

не зізнаємося у своїх страхах і кепкуємо з дівчат. Чи зізнався б я у своїх страхах, якби не був перевдягненим

у жінку? Не знаю. Чого доброго, я міг би зізнатись, я такий. Мені дедалі більше кортить почути її історію.

Але, щоб не видаватися в її очах цуценям, яке виглядає господаря, тому що боїться, що господар забув про

нього, я кажу, що спочатку треба щось перехопити. Щось смачненьке. Міра радо погоджується. Ще б пак!

Ми з'їли стільки несмачних страховиськ, що зголодніли.

Частина шоста

Забавки

Страховиська Міри

Ми поласували канапками, Еріка чудово готує, краще за все у неї виходять канапки та салати. Сьогодні це

були канапки з часником і тертим сиром. Вона так легко порається з господарськими справами, наче дихає.

Спочатку нарізала білого хліба. Не дуже тонко. Потім терла твердий сир. Вичавила пару зубців часнику.

Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх

у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що в мене кава виходить

запашною, міцною, такою, якою і має бути справжня кава.

«То зараз твоя черга розповідати», – нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми

страховиськами. Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже, що в моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так

було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку»,

– так каже Рудий. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось

зайвого.

«Я боюся дощів», – розпочинаю я. «Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися?

Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася?» – відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до

людей. Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б'ється

краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в обличчя, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря

наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися.

Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за

людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ мене водночас лякає і

причаровує, як удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже кого відлупцювати, він не бачить ніякої

різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він – найжорстокіше природне явище у всьому

світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці

смачні канапки із сиром.

Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде

сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, не потрібно були визирати з вікна, вже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною

радилися, чи брати з собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це в мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було

його впізнавати. Я звернулася до Еріки з проханням не коментувати й не перебивати мене. Так мені було

легше висловлювати свої думки.

На другому місці я б поставила м'ячі. Так, звичайні дитячі м'ячі, улюбленці всіх дітей, а також дорослих.

Колись я теж хотіла, щоб у мене був м'яч, червоний із синьою широкою смугою. Я мріяла про нього і бачила

дивовижні сни. За все моє життя жодний предмет не завдав мені стільки каліцтв, як м'ячі. Вони кривдили

мене постійно. Одного разу, коли ми грали у волейбол, м'яч, зламав мені пальця.

Ще одного разу хлопчик, який грав у футбол, влучив м'ячем мені в око. Прямісінько в праве око. Пам'ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне, щоб прикласти до ока, щось схоже на лід або холодну

металеву ложку, але нічого не могли знайти, було спекотне літо. Нарешті ми знайшли фонтанчик з

прохолодною водою, я схилилася, щоб вода остудила моє око. А я так боялася води, не просто води, а тієї, що ллється униз, для мене вона була тим самим дощем.

Щовесни хлопці з нашого двору здіймали пилюку, вони грали у вуличний футбол, для мене було

справжньою, нестерпною мукою проходити біля імпровізованих спортивних майданчиків, я так і чекала, що

ось-ось м'яч влучить мені в спину, скочить на голову, відіб'є нирки. Мене нудило від його веселого

стукотіння по асфальту. Серце вистрибувало з грудей. М'яч ледь чутно котився по землі, а мені здавалося, що це змія тихо підкрадається до мене. Сезон гри з м'ячем тривав довго: весна, літо, осінь. Лише зима

дарувала мені відносний спокій, я була їй щиро вдячна за це. Втім, годі вже про ті м'ячики. Я ненадовго

замовкла. Еріка так само мовчала. Вона поважає чужі прохання, а я просила її не коментувати.

«Ти помітила, що я ніколи не їм риби?» – вирішила я спитати в Еріки. «Ми знайомі не так давно», —

дипломатичне відповіла вона. Звісно, ми майже не знайомі, це правда, але мені здається, що Еріка дуже

близька мені людина. Однак мені ніяково таке їй казати, ніяково освідчитися Еріці в своєму ставленні до неї, бо я хочу, щоб вона почувалася вільною від мене, моїх забаганок, моїх сподівань, я не хочу навантажувати її

своїми сентиментальними почуттями до неї.

Я не їм риби тому, що панічно боюся риб'ячих кісток. У мене фобія щодо риб'ячих кісток. Навіть у філе

оселедця, яке сумлінно обробляють прибалтійські рибалки, я шукаю риб'ячі кістки і коли знаходжу навіть

найменшу кісточку, відразу задихаюся, як від нападу астми. Звісно, що народження цього страху відбулося

в моєму дитинстві. Все, якщо дуже захотіти, можна відшукати в дитинстві, тільки б не зраджувала пам'ять.

Мій батько – рибалка, завзятий рибалка. Найкращий відпочинок для тата – з вудочкою десь на березі

річки або в гумовому човнику посеред озера. Картинкою на стіні я бачу його нерухомий силует. У роті

цигарка, на голові старий фетровий капелюх, у руках бамбукова вудка, за його спиною засинає або

прокидається сонце. І я змалку обожнювала ловити рибу. Першу свою рибину, маленького карасика, я

спіймала, коли мені було три рочки. Батько нанизував мені черв'ячка, я закидала вудку, й одного разу

витягла на берег маленького карасика, який жадібно хапав ротом повітря.

Треба сказати, що ловити рибу я любила, а от їсти – ні. Я не любила ні риб'ячу юшку, ні тараню, ні

тушковану-варену-парену-смажену рибу. Я не любила рибу ні в якому вигляді. Батькові, який любив їсти

рибу, дуже не подобалося моє негативне ставлення до рибних страв. Мені ж було украй неприємно

порпатися в риб'ячих кістках, вибирати ці кістки, я й риби не бачила, а що вже казати про дрібні кісточки.

Мама й бабуся вибирали їх неуважно, після них можна було знайти десятки гострих кісток. Батько їв рибу

разом із кістками і не розумів, чому хтось зважає на таку дрібницю, як кістки.

Одного разу він змусив мене скуштувати карасів, запечених у сметані. «Це – смакота, хоч покуштуй, інакше будеш жалкувати усе життя», – наполягав він. Щоб не засмучувати його, я почала мордуватися з

однією рибкою. Я була дуже обережною, але незабаром відчула, як якась кістка вп'ялася в мою горлянку.

Мені було боляче дихати, та я знала, що треба робити. Відламала черству скоринку чорного хліба, стала

жувати її і різко ковтати. Скоринка мала б проштовхнути кісточку. Але в мене нічого не виходило, єдине, чого я досягла —загнала кістку ще глибше. У мене почалася лихоманка. Я злякалась, мені було вже не до

жартів.

Я увімкнула голосову сирену. Всі збіглися. Стали радитися, що зі мною робити. Я вже втомилася тримати

рота широко відкритим, мама, Рудий, батько, бабуся намагалися побачити кістку та якось із нею

домовитися. Все закінчилося тим, що мене потягли до лікаря. Лікарка була стара, погано бачила, вона так

само змусила мене розтулити рота якомога ширше, взяла гострі ножиці, ще якісь гострі металеві штучки і

більш ніж півгодини без знеболювання дерла ними мені горло. Шукала кістку. Майже місяць після цієї

операції я не могла їсти. Вже минуло стільки років, але я пам'ятаю все напрочуд добре, і ніхто ніколи не

змусить мене скуштувати рибної страви.

Я прислухалася до Еріки, намагалася зрозуміти, чи не нудьгує вона від моїх розповідей. Але Еріка мені

щиро співчувала. «Я ніколи не приготую тобі рибної страви, присягаюся», – вона була дуже серйозна. Ці

слова пролунали так по-дитячому і так щиро, що сльози набігли мені на очі, я відвернулася від Еріки, щоб

вона не помітила чергової ознаки мого сентиментального ставлення до неї. «Я постараюся, щоб тебе не

кривдили м'ячі, ось із дощами – це складніше, тут треба добряче подумати. З дощами складніше впоратися, ніж із злодійкуватими кроками за спиною, кістками та м'ячами», – Еріка мала стурбований вигляд.

«Стривай, я ще не розповіла тобі про янголів».

«Янголи – це діти, які вмерли ще дітьми. Ти знала про це?» – знов звернулася я до Еріки. «Щось таке

чула», – так вона мені відповіла. Я повела далі. Більшість думає, що янголи – добрі створіння, та сама

більшість думає, що діти – доволі злі створіння. І ніхто тут не бачить суперечностей. Але ж вони є. Якщо

янголи – це померлі діти, а діти – злі створіння, то як янголи можуть бути добрими? Це неприродно для

них: бути добрими. Звісна річ, що вони злі.

Вони кепкують, глузують, передражнюють людей, а ті начебто нічого не помічають, знай собі складають

романтичні пісні про янголів, називають янголами коханих людей і всетаке інше. Чому люди не звертають

уваги на вираз обличчя янголів на картинах? Це показові вирази обличчя, вони неприязні. Тим часом люди

завжди чекають від янголів допомоги, розуміння, захисту. Дзуськи, не дочекаються. Янголи можуть тільки

хизуватися. Уявляю собі, як вони сміються, коли хтось стає перед ними на коліна.

Я дізналася про те, що янголи – це померлі діти, під час шкільної екскурсії до музею. Я дізналася про це від

нашого екскурсовода, яка була елегантною, трохи похмурою, досить молодою жінкою. А мені з Рудим тоді

було приблизно вісім та дванадцять років. Вона не розповідала нам про картини, вона тягала нас залами і

розповідала про своє бурхливе особисте життя. Я всього не пам'ятаю, але в її розповіді фігурував її

підступний чоловік, який змусив її зробити аборт. Навіть кілька абортів, після яких вона не могла народити

дитину. «Ні, я вагітніла, але в мене постійно були викидні. Хоч як я берегла себе, все одно через місяць-

другий – викидень, що ти тут будеш робити, доля є доля», – бідкалася нам екскурсовод.

Раптом вона зупинилася біля однієї з картин. Я не пам'ятаю, що там було зображено, але точно пригадую, що там було двійко янголів. «Подивіться на цю картину, діти. Придивіться до янголів, пухких малюків з

крилами, бачите? Отже, діти, ви вже дорослі, тому, мабуть, знаєте, що янголи – це померлі діти. Багато

дітей помирає малими, ніхто не може гарантувати, що одного дня цього не станеться з вами». Ось що вона

нам сказала. Дехто заревів уголос. Але їй було байдуже. Чому вона таке сказала? Мабуть, у неї були

проблеми куди важливіші, ніж охорона нашої дитячої психіки. Мабуть, вона згадувала свої аборти й

викидні.

Ми повернулися додому, і Рудий спитав у батьків, що таке аборт і викидень, він любив в усьому розібратися

та й взагалі мати кебету. За вияви цікавості він був нагороджений однією, але дуже довгою нотацією щодо

правил поведінки, а також кількома короткими ляпасами по сідницях. Про мертвих дітей, янголів та нашу

незагайну смерть того вечора він вирішив не теревенити. Більш за все я боюся, що мене коли-небудь

помітять янголи. Вони миттєво знищать мене. Розмірковувати вони не будуть, вони не надаватимуть мені

останнього слова, вони знищать мене, тому що я розгадала їхню таємницю. Вони – злі померлі діти, діти, в

яких забрали всі забавки.

Інколи мені здається, що найжахливіше страховисько шукає мене, полює на мене. Це – дощ, який замість

краплин кидає на землю пружні м'ячі. М'ячі, якими граються янголи. Вони жбурляють їх у мене, граються в

«п'ять імен», пам'ятаєш таку гру? Ти відбиваєш м'яча долонею, приказуючи: «Я знаю п'ять дівочих імен.

Світлана – раз, Олена – два, Оксана – три, Катруся – чотири, Христина – п'ять». Не переводиш подих, продовжуєш: «Я знаю п'ять хлопчачих імен. Сергійко – раз, Андрійко – два, Микола – три, Павло —

чотири, Володимир – п'ять. Я знаю п'ять міст. Київ – раз, Львів – два, Івано-Франківськ – три, Чернівці

– чотири, Тернопіль – п'ять. Я знаю п'ять диких тварин. Тигр – раз, лев – два, вовк – три, лисиця —

чотири, вепр – п'ять. Я знаю п'ять домашніх тварин...».

Еріка обіймає мене. «Міро, тихіше, вгамуйся, будь ласка, Міро, заспокойся, все минеться». Я починаю

скиглити. Потроху, неголосно. Ці діти стільки всього знають по п'ять, для них не проблема загадувати нові й

нові теми, бити, бити мене по потилиці наповненими дощовою водою м'ячами. «Я знаю п'ять людських

почуттів. Кохання – раз, довіра – два, ненависть – три, невпевненість – чотири, страх – п'ять». Коло

замкнулося?

Еріка гойдає мене на стільці, наче дитину в колисці. Дивно, як я досі не впала. «Знаєш, я тут подумала... —

каже вона, прислухаючись, чи припинила я скиглити. – Виходить, що найбільший мій страх – це товста

тітка, яка тихо їде за мною на велосипеді вночі на цвинтарі і насвистує похоронний марш». Спочатку ми

разом верещимо, а потім відверто регочемо. Крізь сміх та сльози я помічаю, що сьогодні був день

відкриттів. «Ех, люблю відкриття», – продовжує мою думку словами з рекламного ролика горілки

«М'ягков» Еріка. У неї виходить дуже смішно, така само інтонація, як і в героя ролика. Ми заходимося в

новому нападі реготу.

«Дві баби вдома, а жерти нема що». Цей голос розігнав наш сміх, сміх розвіявся по кухні – так річкові

мальки кидаються врізнобіч від ноги людини, яка несподівано занурюється в їхню зграйку. Авжеж, це був

Рудий. А Рудий завжди поводиться як Рудий. Така стала натура.

Частина сьома

Забавки

Дещо про Рудого

Вчора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча...), він – непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А

я навіть не знаю, як його ім'я. Я, врешті-решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, з ким вона ділить

помешкання, з ким вона живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді і бачу, як його, бідаку, від цього

тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, намагався налагодити з ним дружні стосунки, і

що я отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, що змушує мене сіпатися й

нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» з

наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я

нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.

Вчора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна

людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що

Рудий, як творча людина, має поважати і цінувати «косячки» за їх служіння творчим людям, за

стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні

ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг-

мащенко-кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного

нігтя і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косячка» з балкона. От

якомусь байдикарю повезе. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами

російських гастролерів, аж тут раз – і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що той «косячок»

мій і що є такі люди, яким бракує клепки, тому вони скидають «косячки» з балкона). Бідний травмований

«косячок».

Рудий же розпочав вичитувати мені нотації. Як мені ото не соромно, як я наважилася ТАКЕ йому

запропонувати, що я собі взагалі думаю (от про бетон краще йому не знати, еге, добре що я про це нікому не

сказав) і як поводжуся в його домі? Ну, не цінує людина приязного до неї ставлення, як із цим боротися?

Поки він виказував мені, я робив уважний вираз обличчя, потім зробив чемний кніксен і спробував піти з

кухні. Рудий мене не випускав.

Часу думати було мало, я вирішив, що нічим не ризикую і пристрасно потягнувся до нього. Але ж цей

Іллєнко відсахнувся від моїх обіймів наче від привида і так шарпнувся убік, що забився головою об кахлі. Я

пригальмував про всяк випадок і питаю: «Хочеш, я вгадаю, як тебе звуть?». Вирячився і мовчить. Він що, не

дивиться реклами по телебаченню? Як може культурна людина в наш час не дивитися реклами? Якщо вона

(ця абстрактна культурна людина, я не маю на увазі Рудого, в нього якраз із культурою велика проблема) не

хоче дивитися рекламу, то її змусять, до неї знайдуть належний підхід, її обов'язково нагодують рекламою, а

то ж як, рекламний бізнес не дасть спокою культурній людині, ні, йому необхідне стовідсоткове покриття.

Усі повинні дивитися рекламу. До речі, з реклами можна дізнатися багато чого цікавого, особливо це

стосується хлопців. Якби я не знав, що існують щоденні прокладки «Олдейз» чорного кольору для трусиків

«танго», то неодмінно перелякався б, коли б побачив таке у трусиках однієї моєї подружки. А так – нічого, я відразу второпав, що це чорніє, тому що я – культурна людина й уважно дивлюся рекламу.

«Я ворожок з дитинства ненавиджу», – нарешті вичавив із себе Рудий. Кіношні хулігани на цьому місці

справно пускають слину з щілини між зубів, і камера спостерігає її безперервний політ. Я не став

посвячувати Рудого в тонкощі своєї ненависті до англійців та Старигана Хема і дав йому спокій, бо я

поважаю чужу (навіть ворожу) ненависть. І це сценарне одоробало, мабуть, завважило мою повагу до його

почуттів, бо заходилося готувати вечерю (варених раків) і припинило свої заморалізовані напади.

Наприкінці нашої естетської бесіди я зауважив, що, як на мене, у нього щось не те з головою, і навіть

погодився збігати за цитрамоном. Він так на мене вирячився, наче не він зварив раків, а раки зварили його, все не міг збагнути: чи я дурепа, чи глузую, чи, може, (таке неможливо навіть припустити) з нього

знущаюся.

Нарешті цей емоційний телепень (тут вони з сестрою дуже схожі одне на одного, майже як цицьки Памели

Андерсон. Хоча ні, Міра змінюється, кожного дня я відкриваю в ній щось нове, свіже, привабливе; та й

взагалі, Міра – це одне, а от Рудий – зовсім інше) оговтався і поблажливо порадив мені зайнятися власною

головою. «Бо цитрамон тобі навряд чи допоможе, люба». От козел.

Але то було вчора. А сьогодні цей бог сценічних рухів уже хлюпнув через край. Я стояв, нікого не чіпав, мирно палив «Ґолуаз» і обережно струшував попіл у попільничку з написом «Саскачевань» (чи як там це

пишеться, не знаю, але сприймаю на слух як «саскачевань», це така канадійська провінція), яка була

оздоблена помаранчевими ліліями. Мабуть, братові і сестрі прислали цей витвір канадійського мистецтва

батьки. Специфічний подарунок. Ті ще чудопали, ці батьки, хіба вони не знають, що їхні діти не палять

цигарок? Втім, може, батьки цієї парочки просто гостинні люди і піклувалися про гостей, тобто про мене.

Якщо це так, то ґречно дякую.

Міра якраз готувала до столу. Ми збиралися повечеряти. Отже, як я вже казав, Міра готувала до столу, я

палив і переймався долею попільнички, а цей Карабас-Барабас дивився, як я палю, трохи покрутив своєю

дупою на стільці, аж потім видав отаке: «Ти стільки палиш і так бухикаєш вранці, люба, що незабаром

помреш, захлинешся сухотними мокротами», – саме так розпочав Рудий свою промову за вечерею. Мабуть, перечитався на ніч «Дами з камеліями». Міра відразу розгубилася і впала в розпач. Міра – тонка людина, вона непристосована до цього життя; коли когось ображають, то вона робиться безпорадною дитиною.

Якби на Страшному Суді мене спитали: «Еріку, небіжчику, відповідайте, ви навмисне такого-то жовтня

такого-то року вивалили попіл із попільнички з написом «Саскачевань» на голову Святого Рудого?» – Я не

певен, що зізнався б у своєму злому намірі. Я б відповів, заздалегідь схрестивши пальці (це моя дитяча