Текст книги "Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

вона балакуча, може, всі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір? «Чекай. Якщо воно

таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці?

Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь». А Міра невгамовна.

О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю

відвертістю, які дратують нас своєю несміливістю, які можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли

боляче. Неповторні створіння. Жінки. «Розумієш, еее... Міро. Воно не завжди ТАК стирчить», – ледве

мимрю я. Тому що усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що

я не в змозі більше стриматися. Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не

хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше

стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений

старий.

Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним

бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко, пам'ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом

Янковським, між ними уже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче

застиг, аж потім вона починає дихати, а годинник продовжує свій хід. Я так само зупиняю своє дихання і

дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на

годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона

зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.

«У тебе ще є якісь таємниці?» – тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі. Знову вона влучила куди треба.

Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є в мене таємниці, чи не залишилося жодної. «Мовчиш? – Міра посміхається.

– Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше ніякої відвертості? Відтепер ми належимо до різних

таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То

ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться». Міра висипає мені на голову жіноче

обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфеті.

«В мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені». Все ж таки у мені багато чого

залишилося дитячого. От, наприклад, бачите, як я формулюю? Наче в дитячому садку, наче я кажу Лю:

«Лю, покажи мені своє, те, що під трусиками, а я потім покажу тобі своє». Але Міра радо погоджується.

«Розповідай», – каже вона і з задоволеним виглядом поправляє собі, а потім мені подушку. «В мене є одна

забаганка, дуже дурна забаганка. Я знаю, що цілком зможу її задовольнити, в будь-який час, самотужки, але

так само знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Але мені час від часу дуже кортить це зробити». – «Що

це?» – нетерпляча Міра смикає мене за руку, зараз відірве.

«От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метрі, як сувора тітонька забороняє сидіти на сходах або бігти

по ескалатору, забороняє заступати за обмежувальні смуги, радить стежити за дітьми, каже, що вона не

радить засовувати руки, пальці (та що там ще в вас є) під рухомі частини ескалатора?» – «Звісно, я таке

чула, вони постійно таке повторюють». – «От мені з дитинства кортить встромити руку під рухому частину

ескалатора, аж пече десь усередині, наче напад виразки, так мені кортить узяти і засунути палець під

поручень, що рухається. Та я чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, ескалатор ним чудово

поласує, і я стримуюсь. Але кожного наступного разу, коли я ступаю на ескалатор, мені так само кортить

підсунути палець під рухому частину і побачити, що воно буде, побачити, як саме ескалатор його

розчавить». Міра говорить, що поважає мене. «Нічого собі забаганка, не кожний на таке відважиться. У тебе

сильний характер». Звісно, що не кожний на таке відважиться, бо нема дурних. «Ну?» – вимогливо

дивлюся я на Міру. Вона не може бачити, як я на неї дивлюся, але розуміє, що треба зізнаватися. Вона

вовтузиться, мовчить, намагається зручніше влаштуватись у ліжку. «Якщо в тебе немає дурних забаганок, ти

можеш так і сказати. Не в усіх людей є дурні забаганки, воно й не потрібно їх мати». Може, їй нема про що

розповідати? «У мене є. У мене є одна забаганка, але вона дуже дурна. Мені кортить засунути в рот

електричну лампочку. Я бачила, що таке цілком можна зробити, можна навіть не порвати собі рота, якщо

поступово і обережно її туди засунути. Адже засунути лампочку не важко, важко її з рота витягти. Тобто

витягти її може лише лікар, людина нізащо не зможе сама собі витягти лампочку, і ніхто з друзів не зможе.

До лікаря треба доїхати із лампочкою в роті, рот починає боліти, сльози заливають обличчя. Але лампочка у

тебе в роті, тому ти пишаєшся собою, лампочка – річ радісна, і ти з нею, такою радісною, у роті теж чомусь

радий. Насамперед тому, що ти зміг це зробити! Адже це майже цирковий трюк, і не кожному він під силу».

Не знаю, що крутіше: засунути лампочку в рот чи засунути палець під рухому частину ескалатора, але ми з

Мірою варті одне одного. «Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в

рот. Тільки, щоб хтось був поруч, хтось допомагав, підтримував, фіксував результат, потрібні свідки цих

героїчних вчинків». Міра каже, що ні, краще ми будемо про це завжди мріяти, бо забаганки мають

залишатися забаганками, а не перетворюватися у каліцтва. «Забаганка куди приємніша за каліцтво». Саме

так мені сказала Міра, і в мене не було підстав їй не вірити.

«Цікаво, а що з цього приводу скаже Рудий?» – ми промовили цю фразу майже одночасно. Цього разу ми

не розсміялися, хоч завжди, коли ми з Мірою помічали ось такий збіг, то сміялися. Але зараз просто взяли

одне одного за руки і довго не відпускали (чи мені просто здалося, що ми не відпускали руки довго). Рудий, авжеж, той самий Рудий, але про нього потім. Не зараз. Згодом. Може. Колись.

Частина десята

Забавки

Міра та Ерік

Рудий

Мій шалений Руді, привіт! Сподіваюся, що ти стримався і не потрощив, перемагаючи свій темперамент та

гонор, усі мої банки з березовим соком, корисним навіть для твого здоров'я. Я трохи скучив за тобою, за

твоєю пикою, мушу визнати це, мій вогняний герою. Якщо я знайду в цій місцевості дику ружу, то зірву

квітку, засушу її, вкладу пелюстки поміж аркушів паперу, складу вірша на твою честь і надішлю тобі листа, мій хоробрий лицарю.

О, ледве не забув. У мене до тебе вималювалося одне запитання. Маленьке, нескладне запитаннячко. Вчора

мене непокоїв мій шлунок, я згинався навпіл, то хочу запитати тебе, мій друже, чи ти часом не поклав щось

важкеньке на мою фотокартку? Тільки відповіси мені відверто, як це ведеться серед чоловіків. Чорт, мене

відволікають, тому я мушу прощатися з тобою, мій любий. Цілую ніжно, твій пустунчик Ерік – Оксамитові

пальчики.

Р.S.І не вдягай мої спідниці! Неодмінно помічу, якщо ти їх чіпав, бо в жінок, знаєш, є свої таємниці.

Рудий, привіт! Прошу, не сердься на цього блазня та й взагалі не дуже на нього зважай. Він не може не

блазнювати навіть тоді, коли сам на сам відливає в кущах, вибач за натуралізм, але з ким поведешся, від

того й наберешся. Він виразно прочитав мені частину листа, який написав тобі в нашому спільному

«дядяфедірському» посланні, бачив би ти його задоволену пику, він упевнений, що ти визнаєш його витвір

дотепним та високо оціниш його літературні здібності.

Вчора ми побилися об заклад: чи розтрощив ти банки з березовим соком? Бачиш, це означає, що ми сумуємо

за тобою, наша люба руда бестіє. Мені тебе не вистачає, я люблю тебе, брате. Ще вчора я міркувала над тим, що мене оточують люди (це насамперед ти, Ерік, а також батьки), які так багато бачили в цьому житті, що

ваше знання, ваше бачення істотно компенсують «особливості мого зору». Я просто хочу сказати тобі: дякую. Бачиш, я вже це сказала. Ти хоч трохи скучив за нами? Сподіваюся, що так.

Бо незабаром ми повернемося, в Еріка розпочинаються лекції, новий навчальний рік. Я досі не можу

повірити, що він викладає господарське право. Господарське право він називає мертвою наукою, називає

себе викладачем мертвої науки, наполягає на тому, що господарського права як такого не існує, що воно

мертве. Ти знаєш, у нього так завжди: науки – мертві, натомість іграшки – живі. Та щоб він там не

буркотів, я все одно знаю, що він любить своїх студентів і з неабияким задоволенням повернеться до

роботи. Усе минає, все колись закінчується, завершується й наша відпустка. Все минає, щоб розпочатися

знов.

Ми нічого не обіцяємо одне одному, як заповів великий Стариган Хем, і, мабуть, саме тому відчуваємо себе

вільними, щасливими та близькими людьми.

Я люблю тебе, брате. Твоя і тільки твоя Міра.

Жовтий намет (справжній, снусмумрячий)

Півострів Забавок

Дніпровська затока (вже, до речі, починає цвісти)

Провінція Оболонь

2002 рік

Частина перша. Забавки.

Ерік 7

Частина друга. Забавки.

Міра 19

Частина третя. Забавки.

Як Ерік зустрів Міру, або як Міра зустріла Еріку 31

Частина четверта. Забавки.

Ваш вихід, пане Рудий 45

Частина п’ята. Забавки.

Страховиська Еріки(а) 59

Частина шоста. Забавки.

Страховиська Міри 69

Частина сьома. Забавки.

Дещо про Рудого 77

Частина восьма. Забавки.

Розмірковування Міри 89

Частина дев’ята. Забавки.

Розмірковування Еріка 103

Частина десята. Забавки.

Міра та Ерік. Рудий 119

Лариса Денисенко

Коли ти народжуєшся влітку, вважай, що тобі поталанило: "Ха, та тільки четвертій частині людей дароване

таке щастя!" Бо не дуже весело народжуватися взимку, хоч би тому, що взимку, як на мене, взагалі не

хочеться кудись назовні вилазити, тим більш з такого теплого місця, тим більш – голим. Міжсезоння також

не додає тепла, весна схожа на осінь, осінь на початок зими, початок зими може радувати тільки тих, хто

шаленіє від зимових свят, ну і пінгвінів з моржами. Ей, тільки зимові, восеневі та весняні люди, без образ, добре?

Звісно, що у літньому народженні можуть бути й мінуси, от наприклад, не всі друзі можуть потрапити до

тебе в гості, літо – пора відпусток та канікул. Тому, вважай, тобі вдвічі повезло, якщо ти народився 17

червня, на початку літа, як я. Якщо в тебе так розпочалося життя – Доля глянула на тебе й буде

пильнувати. Так, та сама Доля, як хрещена мати, може дати тобі пару-трійку стусанів, але вона має на це

право. Без стусанів нецікаво жити, без стусанів може жити льодяник, а не людина, може це й справне життя, але льодяника швидко зжирають.

Коли ти читаєш та дивишся фільми й переносиш на себе образи героїв, то ти схожий на мене. От, наприклад, у бажанні стати таким як полковник Павло Павлович Знаменський з відомого радянського серіалу "Слідство

ведуть знатоки" підштовхнуло мене до вивчення юриспруденції, про що я поки що не пожалкувала. В нашій

країні кожному не забракувало б бути трохи юристом, бо дуже багато шахраїв навколо, і ти мусиш знати, як

з ними усіма впоратися або самому стати вправним шахраєм (я цього тобі не говорила, о'кей?). І взагалі, диплом – дуже корисна штука, Бігме. Тим більш, диплом такого класного ВУЗу як національний

університет імені Тараса Шевченка. Це моя, можна сказати, Мати на ім'я Альма.

Якщо тобі подобається життя – це добре. Якщо ти не у захваті від життя – це теж непогано. Чому? Тому

що ти не байдужий до життя, а це – головне. Байдужість не дасть тобі помітити основного. Що основне?

Кохати і бути коханим. Працювати так, щоб було цікаво не тільки тобі, хоча якщо ти працюєш так, що

цікаво тільки тобі, це теж – непогано. Це значить, що ти – письменник, наприклад. Я люблю життя, тому

що вмію знаходити смішне в будь-яких, навіть гидотних, ситуаціях. В усьому можна віднайти щось смішне.

Можеш мені повірити, як людині, котра зазнала втрат, операцій, смертей та розлучень, з три відра

суперечок, образ й всього такого іншого. Несмачно? Авжеж що. Але якщо хоча б один раз на місяць ти

виходиш з дому, вдихаєш залишки кисню, посміхаєшся і починаєш щось наспівувати, – в тебе все добре.

Я можу теревенити про себе нескінченно, тому що про себе завжди є що сказати. Ще більш я можу

пліткувати про когось, бо про когось набагато цікавіше говорити. Але, по-перше, я не переконана, що всі в

світі шаленітимуть від отриманих про мене знань. По-друге, мені більше подобається чути інших. А по-

третє, якщо я буду теревенити нон-стоп, то хто буде писати всю цю карколомно-прекрасну маячню? Отож.

Ну, бувайте.

Соломія Зінчук

Народилася у прекрасній столиці дивовижної Країни У під знаком Водолія.

Батьки-філологи виплекали зі своєї єдиної доньки теж філолога.

Сіяла зернятка української мови у душі студентів Київського та Краківського університетів.

Побувала у багатьох країнах світу, побачила чимало, але ще не все.

Любить: родину, хрещених дітей, друзів, тварин, квіти, а також читати, подорожувати, танцювати, слухати

музику, малювати і, звісно ж, фотографувати. Про останнє захоплення свідчать світлини, зроблені до цієї

книги.

Літературно-художнє видання

Лариса Денисенко

ЗАБАВКИ З ПЛОТІ ТА КРОВІ

новела з десяти частин

Відповідальна за випуск – Галина Завалій

Редактор – Василь Шкляр

Коректор – Валентина Шкляр

Художній редактор – Діана Клочко

Фото – Соломії Зінчук

Дизайн обкладинки – Кості Сачека

Видавець: «Кальварія», м. Львів, вул. Глінки, 1а.

ДК № 676 від 16.11.01 р.

Для зауважень, побажань та замовлень:

а/с 328, м. Львів. 79000. Україна

Тел./факс: (+38-0322) 98-00-39. 40-32-15

Е-mail: [email protected]

http://www.calvaria.org

Обкладинка та кольоровий друк: ТОВ «Оранта»

Україна. 03037. м. Київ, вул. М. Кривоноса, 2-Б

Тел./факс: (044) 248-89-14. 248-89-31 Е-mail: [email protected] Друк і палітурка: ТОВ «Книгодрук»

Україна. 81136, Львівська обл.. Пустомитівський р-н,

с. Кротошин. вул. Січових Стрільців. 35

Денисенко Лариса

Забавки з плоті та крові: Новела з десяти частин.

– Львів: Кальварія. 2003. – 128 с. ІSВМ 966-663-103-2

Якщо Ви гадаєте, що історія, яку оповідає у своєму романі-дебюті Лариса Денисенко, хоч у чомусь схожа на

ті, що ви чули до цього, – Ви дуже помиляєтесь. Карнавал, який мимоволі дарує добрий усміх. Забавки з

кумедним перевдяганням та химерною «зміною статі». Сила-силенна гомерично смішних рефлексій на тему

стереотипів, які ми витворюємо щоденно: наївних, вульгарних, сентиментальних, історичних, культурницьких, вікових, «тусовочних» – кожен читач може продовжити список або й укласти свій. Однак

попри все – це зворушлива love stori…

ББК84.4 УКР6-44