Текст книги "Паризьке кохання"
Автор книги: Лариса Чагровська
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)
«Надію на що?» – кисло подумала Даруся, і вже хотіла запитати це вголос, аж тут, прямісінько біля її вуха, немов наяву, пролунав роздратований голос Надійки: Ти серйозно вважаєш, що він приперся до Львова аж із самих Штатів, аби лиш тільки переспати з тобою? – спитав голос. – Трохи задорого виходить, нє? Вічно ти собі в уяві наплетеш сім мішків гречаної вовни, Дарино. А все, як завжди, набагато простіше.
– І на що ж ти сподіваєшся, Марку? – врешті запитала Даруся.
Той замислився, спершись підборіддям на сплетені пальці.
Офіціант приніс якісь немислимі салати, з курятиною, апельсинами та ананасами.
Даруся підсунула до себе свою тарілку і зробила вигляд, що їсть.
А Валері навіть не поворушилася. Чекала на реакцію шефа. Коли той нарешті заговорив, круглі очі перекладачки раніше від її слів сказали Дарині, що зараз вона почує дещо цікаве.
– Цей вік-енд у Парижі, коли я зустрів тебе, мав пройти зовсім інакше, Дорі, – Валері перекладала дослівно. – Річ у тім, що… того дня, коли я тебе зустрів, мало відбутися моє весілля. Ми з моєю колишньою нареченою, її звуть Кетрін, зналися з дитинства. Наші сім’ї жили по сусідству, наші батьки працювали разом. Та, як згодом виявилося, я зовсім її не знав.
Марк перевів дух, ковтнув вина, яке налив йому послужливий офіціант, кивнув, що все гаразд, смак задовільний, і продовжив розповідь:
– Кетрін прийшла до мене за дванадцять годин до нашого вінчання. Уже навіть відбулася репетиція весілля. Я був такий радий її бачити! Увесь піднесений, під зав’язку набитий планами та рожевими мріями про наше спільне життя… У деяких речах, як сказала мені потім Кетрін, я з юності залишився безнадійним телепнем. Тобто романтиком…
– Ти любив її? – спитала Даруся англійською.
Марк, здавалося, зовсім не здивувався, почувши з вуст Дарини: «Did you love her?». Відповів коротко « Так» і запив цю відповідь вином. Ще якусь мить помовчав, роздивляючись свій келих так замислено, як, бува, ворожки розглядають кавову гущу, і знову заговорив:
– Отже, до весілля все було готово. Крім, як з’ясувалось, нареченої. Наш медовий місяць ми збиралися провести на моєму острові.
– На твоєму… що? – уточнила Даруся, вислухавши перекладачку.
Остання фраза прозвучала так буденно, що дівчина не відразу зрозуміла, про що йдеться.
Валері всміхнулася на це перепитування, хоча помітно було, що й вона шокована розповіддю шефа, і пояснила:
– Пан Вінтерз володіє невеличким островом в Індійському океані.
Дарина провела рукою по очах, немов знімаючи з них павутиння.
– О, ну… якщо усього одним, та ще й невеличким… Мені аж полегшало. Бо я перше хвилюватися почала, як про це почула, але тепер ні, не хвилююся. Я спочатку думала, що мені причулося. Ну, знаєте, як це буває… Володіти островом… це так незвичайно.
Валері всміхнулася ще ширше і додала, знову ж таки, від себе:
– Насправді у такому володінні немає нічого особливого, крім того, що на своєму крихітному клаптику землі посеред безмежного океану ви можете робити все, що бажаєте.
– Справді. Зовсім нічого особливого. Ви мене заспокоїли. То що було далі з Кетрін? – звернулася вона знову англійською до Марка.
– Вона сказала, що нам терміново слід поговорити. Я подумав, що саме про це йтиме мова, де все-таки пройде наш медовий місяць. Кетрін хотіла податися кудись, де багато людей, де є світське життя… Я ж прагнув усамітнення. Розумієш, Дорі, ритм моєї роботи, він не дозволяє сподіватися на тривалий відпочинок. Я вважав, що бодай шлюбна подорож принесе мені спокій. Однак цього не сталося. Бо не відбулося й шлюбу.
– Що ж сталося?
– Кетрін сказала, що вона багато думала і зрозуміла, що вона не може вийти за мене заміж. Я запитав «чому?». Невже вона зовсім мене не кохає? І вона, трохи здивувавшись, заявила, що так, вона зовсім не любить мене, але причина її відмови полягає зовсім не в цьому.
– Не в цьому? – луною повторила ошелешена Дарина. – Щось ця логіка від мене тікає…
– Ще б пак! – вигукнула обурена Валері й додала від себе, стишивши голос. – Яка логіка може бути в діях великосвітської панянки? Я не знала, що сталося поміж ними. Ніхто не знав. Але ту мимру я ніколи терпіти не могла. Тільки не кажіть про це босу.
– Не скажу, – по-змовницьки кивнула Дарка.
– Перекладач це все одно що психолог. – продовжила перекладати Вел, – Кетрін ще заявила, що йде від мене до мого колеги…
– Хвилиночку. Марку, ти що, осліп? – Даруся не змогла втримати свого обурення. – Як ти… – і тут Дарина затнулася. Ні, ну хто б говорив! А сама? Якою вона була? Сліпою? Дурною? Закоханою?
Марк швидко опустив її на землю:
– Ти щаслива, Дорі, якщо ніколи не помилялася у тому, кого любиш. Я заздрю тобі. А у мене все вийшло не так. Кетрін була сама невимушеність. Попросила мене взяти на себе повернення подарунків. У нас їх зазвичай надсилають молодятам за кілька днів до весілля. І сказала: Вибачся за мене перед гостями!Ти уявляєш? Вибачся! Так, ніби вона затрималася в салоні краси чи скинула зі столу салат. У мене було два виходи: або дзвонити усім запрошеним, а їх було понад три сотні, серед ночі, і пояснювати, що весілля не буде, або сказати це перед ними усіма наступного дня. Я обрав друге.
– Отакої! А з нею, з Кетрін ти що зробив?
– А що я міг зробити? – зчудувався Марк.
– Я б її убила!
– Ні, не думаю. Це ти зараз так кажеш. Хоча… я пригадую тодішній свій стан. Я таки міг би убити когось. Щось розтрощити. Знищити, так як знищили мене. І все ж виховання взяло верх над емоціями. Замість убивства, я просто розплакався. Бачиш, який я немужній? – він обережно скосив оком на Дарину.
– Найхоробріший чоловік з усіх, кого я тільки бачила в житті, – щиро відповіла Дарина, і, простягнувши руку через стіл, торкнулася стиснутих у кулак пальців Марка. – Я не знаю, і знати не хочу, що думала про тебе Катрін, але мужності у тебе стане на всі військово-морські сили США.
Валері, промокаючи очі серветкою, перекладала далі:
– Ранок того дня, коли я стояв у вщерть забитій гостями церкві й пояснював, що весілля не буде, став найтяжчим у моєму житті. Моя мама плакала. Батько не хотів мене бачити…
– Та чому ж? – перепитала Дарина. – Що ти зробив поганого? Ти… О-о-о, Марку, ти що, сказав у церкві, що це ти покинув Кетрін? Ні, мовчи. Не відповідай. Я зрозуміла. Сподіваюсь, тепер твій батько вже знає правду?
– Тепер – знає. А тоді… я був, наче прокажений. Ішов тим довгим церковним проходом, і всі від мене сахалися. Я сів у той білий весільний лімузин, що мав везти нас в аеропорт, із табличкою «Just married» замість номерного знака, і наказав водієві відвезти мене будь-куди. Мені насправді було байдуже, куди їхати. А водій, він у мене вже десять років, узяв і привіз мене до того ж аеропорту. Сам купив мені квиток на літак і сказав, що я можу обдурити свого тата і маму, і навіть себе, але мені його обдурити не вдасться. Що він і на хвилину не вірить, що я покинув жінку практично біля вівтаря. Що мені слід трохи розвіятись, а міста, кращого, ніж Париж, у цьому сенсі ще не створено.
– А потім?
– Я сів у літак, і добряче накачався віскі, яке подають у першому класі. Проте, на жаль, швидко протверезів. Із трапу я практично скотився, як м’ячик, і швидше за все, скидався на хвору примару, – Марк засміявся.
Проте Даруся, як не старалася, не змогла розділити його веселощів. Навпаки, у середині все переверталося. Що він пережив! Як же йому було боляче! Вона добре знає, що таке цей біль. Як роз’їдає тебе зсередини! Як відроджується знову і знову, виникає, коли на нього зовсім не чекаєш, і добиває тебе, безжалісний, мов убивця. Пальці Дарини, що упродовж усієї розповіді лежали на Марковій руці, стиснулися. Їй так хотілося хоч трохи підбадьорити його! І вона прошепотіла, майже як тоді, у Парижі.
– I’m sorry. I’m so sorry, Mark, – і навіщось повторила українською. – Мені шкода.
– А мені – ні, – Марк глянув на Дарчину руку та посміхнувся. – Тепер уже ні. Тоді ж я просто себе не тямив. Блукав Парижем, не пригадую, де саме, і не знаю, як довго… А потім я зустрів тебе. Ти здалася мені такою кумедною. І твоя англійська була жахлива. Спочатку я вирішив, що ти – якась шукачка пригод, що ти…
– Повія.
– Ось чого я не думав про тебе жодної секунди, так це такого. Просто ти була… нетутешня. Наче з іншого світу. Твоя зачіска, макіяж… Я гадав, ти якась модель, не з тих, що ходять подіумом чи в журналах знімаються, а з тих, кого малюють художники. А потім я побачив твої очі. Я зазирнув у них і пропав. Крім краси, неймовірної, вражаючої краси, такої я до того ніколи не бачив, вони випромінювали біль. Вони були болем, ці твої зелені очі. І я подумав, що ти загубилася. Як і я. Що ми споріднені душі. І що тобі потрібна допомога.
– Ти не помилився.
– Я провів тебе до готелю, а потім не спав цілу ніч. Думав про тебе, про те, що зі мною трапилося, про свій шлюб, що не відбувся, про своє життя… І дійшов висновку, що у ньому, в нашому житті, нічого не трапляється просто так. Я подумав, що ти мій янгол. Посланий з небес спеціально для того, щоб допомогти мені пережити біль втрати. Той біль, що цілком міг мене вбити. Я навіть боявся…
– Але чого, Марку? – Дарина раптом захрипла. Глянула на свій келих, піднесла його до вуст, зробила ковток. – Чого?
– Що прийду зранку в готель, а тебе там не буде. Що ти зникнеш, так само несподівано, як і з’явилася. Я не був певен, що зумію пережити ще й цю втрату. Всю дорогу себе заспокоював, та коли побачив, як ти спускаєшся сходами, зітхнув від полегшення. Ти була так строго вдягнута… Зовсім не схожа на себе з вчорашнього дня. У день нашого знайомства ти була, як левиця, що заблукала в кам’яних джунглях, а наступного дня вже скидалася на добре вишколену секретарку. Елегантна зачіска, біла блузка. І тільки очі були ті самі. Очі жінки, що пізнала біль втрати. Ти пам’ятаєш, як ми бродили Парижем, пили каву?..
– Так, ніби це було вчора.
– А хочеш знати, що сказав мені той молоденький моряк біля трапу?
– Так, і що?
– «Бережи її, брате. Вдруге тобі так не пощастить!».
Валері спиналася, щоби витерти щоки свіжою серветкою.
Даруся обмежилась тим, що провела під очима рукою. Пальці стали вологими. – Отже, вона теж плакала. Що ж, не дивно. Це все наче якийсь сон. Це все відбувається не з нею. Марк не може так думати про неї! Він взагалі не знає, хто вона така!
– Я повернувся додому, і ти теж прилетіла туди зі мною, Дорі. Я ніяк не міг тебе забути. Думав про тебе постійно, навіть на роботі. На той час причина нашого з Кетрін розриву вже стала більше, ніж очевидною. Вона наступного тижня після запланованого весілля вийшла заміж за Ендрю Форбза. Усі мені співчували й гадали, що розуміють причину моєї печалі. Та сумував я лише за тобою. Уявляв, як обіймаю, цілую тебе. Шкодував, що не зробив цього у Парижі. Що був занадто стриманим. Що не сказав того, що знав уже тоді.
– Марку, прошу тебе… ти не можеш…
Марк зробив Валері знак, щоби вона мовчала, і на одному подиху вимовив:
– Дорі, я кохаю тебе.
– Ні, – Дарина відчула, що зараз просто заридає, і відчайдушно замотала головою збоку вбік. – Ти мене зовсім не знаєш. Ти нічого не знаєш про мене. Я санітарка, Марку. Звичайнісінька санітарка. Скажи йому, Вел. Я навіть не медсестра. І я тобі не пара.
– Ти відмовляєш мені? – тихо запитав Марк.
Його сіро-сині очі раптом зблякли, наче на них насунулась якась тривожна тінь.
Я завдаю йому болю, – подумала Даруся і злякалася. Із неймовірним зусиллям пригадала все, що вивчила зі своє англійської:
– Ні, Марку, ні. Я намагаюсь пояснити… Я теж приїхала до Парижа не просто так. Там мали відбутися мої заручини. А напередодні чоловік сказав, що одружується з іншою. Що розумієш ми з ним з різних світів… Що вершки від води лише киснуть… чи щось таке. І він мав рацію. Стовідсоткову! Я думала… я була впевнена, що ти звичайнісінький продавець машин! Я уяви не мала, хто ти… Я погана партія для такого, як ти! І що скажуть твої рідні?!
– Дорі, люба, – спокійно відповів Марк, – мій батько познайомився з мамою сорок чотири роки тому, коли їй виповнилося вісімнадцять, а соціальні бар’єри в нашому суспільстві тоді були значно вищими і міцнішими, ніж тепер. Моя мама жила в одному з бідних південних штатів. Бігала босою аж до сезону дощів, бо не мала грошей на взуття. Носила одну-єдину сукню, що влітку, що взимку, і, ледь закінчивши школу, пішла працювати пралею. Мама розповідала, що засоби для прання не лише роз’їдали руки, а й нестерпно смерділи, і той сморід так в’їдався у шкіру та волосся, що ніщо не допомагало від нього позбутися. А мій тато походить із багатої родини, всі мої родичі з батькового боку дуже заможні. Батько з матір’ю зустрілися біля її роботи. Дідусь приїхав по справах і прихопив із собою сина, вважаючи, що тому, не зважаючи на юний вік, корисно вчитися бізнесових справ. І тато побачив, як мама, вийшовши з прохідної, стягнула з голови хустку. Він показав на неї дідусеві і сказав: «Он іде моя наречена!».
– І що ж відповів твій дід? – тихенько запитала Дарка.
– Він сказав лише три слова: «Хороший вибір, синку». А потім додав: «Якщо ділова хватка у тебе не гірша за твій смак, з тебе будуть люди!».
Батьки одружені вже сорок два роки, Дорі. Сорок два роки справжнього сімейного щастя. І вони полюблять тебе. Якщо вони вирішать, що я не пара санітарці, можна я скажу їм, що зустрів тебе у пральні, ну, чи хімчистці?
– Марку, я тебе благаю… не жартуй так! – Дарина знервовано м’яла серветку. – Це безглуздя… Цього не буває…
– Що – безглуздя? Мої почуття? – Щиро здивувався Марк.
– Марку, ні… я просто… – і вкрай розгублена, збита з пантелику Даруся не знайшла нічого кращого, як безпомічно повторити. – Я вважала тебе звичайнісіньким продавцем машин.
– Дорі, скажи мені, причина тільки у цьому? Не у тому, що ти й досі кохаєш того чоловіка, що покинув тебе?
Дарина підвела голову і крізь пелену сліз, що застила очі, рішуче глянула на Марка.
– Тільки у цьому. Немає інших причин.
– Я дуже радий це чути, – Марк Вінтерз засміявся так дзвінко і з таким полегшенням, що на нього почали оглядатися відвідувачі з-за сусідніх столиків. – І заради тебе, кохана, я готовий навіть стати звичайнісіньким продавцем машин…
– Я не… я щось неправильно зрозуміла. Я щойно кота завела, – Даруся й сама не дуже тямила, що говорить, але Марк, почувши про кота, звеселився ще більше.
– Це не проблема, – запевнив він. – І ти все правильно зрозуміла. Я хочу, щоби ти вийшла за мене заміж. Я привіз тобі обручку. Ось, – з тієї самої кишені піджака, де він тримав англо-український розмовник, Марк витягнув невеличку коробочку із синього оксамиту і простягнув її дівчині. – Відкрий.
Дарина послухалась. Усередині, на блакитному атласі, лежав перстень зі смарагдом. Дві смуги білого та жовтого золота, обіймали камінь, наче два рукави ріки крихітний зелений острів.
Марк одягнув Дарусі перстень.
Розмір підійшов ідеально. Ще одне маленьке диво.
– Дорі, я усе про тебе знаю, – урочисто мовив Марк. – Ти вродлива, розумна і дуже добра. Ти справжня. І я знаю про тебе найголовніше – я хочу, щоби ти вийшла за мене. Зроби мені честь, стань моєю дружиною.
Дарина затулила обличчя руками і знову розплакалась, уже вкотре за сьогоднішній вечір. Коли ж вона сяк-так заспокоїлась, і зуміла відповісти згодою – відповісти українською, але Марк зрозумів її «Так, я вийду за тебе, любий!», бо на весь банкетний зал закричав «Усім шампанського моїм коштом!» – то помітила, що Валері піднялася і надягає свою шубку.
– Ви куди? – запитала її Даруся.
– Пройдуся Львовом. Є ще час подивитися на ваше чудове місто. Воно не гірше від Парижа, повірте мені. І подумати над химерним сплетінням людських доль також не завадить. Сподіваюсь, бос запросить мене на весілля, – Валері підморгнула Дарці. – А як ні, то сама прийду. Він мені винен. Ну а зараз ваші очі не потребують жодного перекладача.
Вел пішла.
Марк і Дарина довго дивилися одне на одного, не розплітаючи рук. Їм принесли шампанське, офіціант висловив свої привітання, оркестр, що тихенько награвав джазові мелодії, спеціально для них виконав «Весільний марш» Мендельсона та інструментальну версію української народної пісні «Горіла сосна, палала», а закохані все мовчали. І раптом Даруся, згадавши щось, мило всміхнулася.
– Я вивчала англійську, бо хотіла написати тобі листа. Привітати з Новим Роком, з Різдвом.
Марк повернув їй посмішку.
– Ти робиш успіхи, Дорі. І вже привітала мене. Ти сказала мені «так», і це найкращий подарунок у світі.
– Я багато думала про тебе. Навіть хотіла назвати свого кота Марком, – повідомила вона, ретельно добираючи англійські слова.
– А чому не назвала? – пожвавився Марк.
– Бо подумала… що коли покличу одного із вас, ви будете приходити обоє.
– Розумна обачливість з твого боку. І як тепер звуть твого кота?
– Єлисей. На честь Єлисейських Полів.
– Неймовірно. Я впевнений, Париж оцінить таку честь.
10
– Мадам Вінтерз, – той самий портьє, який свого часу продав Дарці карту, що привела її до кохання, вийшов із-за своєї стійки і шанобливо вклонився, – ми раді знову вітати вас в «Аботель Кроун Етоль» і щиро дякуємо, що для весільної подорожі ви обрали саме наш готель. Червень – прекрасна пора для відпочинку в Парижі, чи не так, мадам?
Портьє говорив англійською, і дивився захоплено на молоду жінку. Все, як тоді. Майже все.
Дарина глянула на свою руку, все ще не вірячи до кінця, що носить шлюбну обручку і прізвище Марка. Але ні, усе насправді. І цей карколомної швидкості шлюб. І знайомство з родиною Вінтерз. І слова її свекра, Генрі Вінтерза. Три коротких слова, тих самих, що пан Генрі сам почув від свого батька. – Хороший вибір, синку.
– Безумовно, – на цілком пристойній англійській, з ледь помітним слов’янським акцентом відповіла Дарина. – Утім, Париж прекрасний будь-якої пори року. Про це навіть у пісні співається.
– Так. Це велика Елла Фіцжеральд. «Я люблю Париж». Мадам знає?
– Я багато чого знаю про Париж. На жаль, ми пробудемо тут лише три дні.
– О, як прикро, – портьє зобразив належний жаль. – Сподіваюся, ви ще завітаєте до нашого чарівного міста?
– Можете тримати парі, – Дарина засміялась. – З Франції ми летимо на острови.
– Мої вітання, мадам. Et bon voyage [1]1
І приємної подорожі (фран.)
[Закрыть]. Месьє Вінтерз щойно піднявся у номер. Вам допомогти? – погляд портьє впав на круглу коробку, яку Даруся тримала у руках.
– Немає потреби. Це лише капелюшок. Я б хотіла замовити в номер шампанське.
– Маю доповісти, – ніяковіючи від того, що мусить псувати клієнтові сюрприз, пробелькотів портьє, – месьє Вінтерз щойно зробив таке саме замовлення. Повторити?
– Ні, тоді не треба. Дякую. Але ось що… відправте, будь ласка, ці дві листівки до України. Я заплачу. Ось вони, – Дарина подала портьє поштівки – одну з кумедною мишкою, що тримала у лапках сир, на якій французькою було написано «Найкращій подрузі в світі» – для Надійки, і другу, з Ейфелевою вежею, для пані Квітослави. – А ось адреси, – і вона простягнула два списаних акуратним почерком папірці. – Ви можете це зробити?
– Так, звичайно. Буде виконано.
Задзвонив мобільний, що висів у Дарини на шиї. Вона відповіла. Якусь мить послухала, що їй говорять, а потім дала відбій. Повернулася до портьє, і від щасливої посмішки на її лиці у того перехопило дух. Він бачив багато вродливих жінок. Чимало дуже вродливих. Та ніколи раніше він не бачив жінки, такої прекрасної, як мадам Вінтерз. Жінки закоханої та коханої.
Читайте також інший роман серії з Дельфіном
«БАЛ НА ЧЕСТЬ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА»
(фрагменти)
Чим ближче було до дня Святого Валентина, тим більший ажіотаж панував на фірмі. Скрізь порозкидано глянцеві журнали. Дівчата обмінювалися телефонами модних перукарень, салонів краси, соляріїв, тренажерних залів. Дві теми безроздільно панували у ліфтах, кафе, дамських кімнатах та в обідню перерву – сукні та дієти:
– дівчата, ви уявляєте, – одного дня кричала на ходу влітаючи зранку до кабінету Зоряна, – я тільки що зустріла у ліфті нашу Олю з бухгалтерії. Так от, я не бачила її десь з місяць. Глянь, а вона така худенька стала, підтягнута. Ну я й до неї – колися, як це ти так схудла?
– А вона що? – обережно поцікавилася Люся.
– Каже що кожен день до їди випивала ложку яблучного оцту.
Маринка пирхнула сміхом:
– так і язву дістати можна. А ти часом не придивилася які у неї круги під очима.
– Ні, – розгублено зізналася Зоряна, – до чого тут очі, я на талію дивилася, – швидко знайшлася дівчина.
– Нічого той оцет не дає, я вже колись пробувала, – втрутилася дизайнерка Ніна. – Якось по телевізорі зірки розповідали як можна швидко схуднути. Так от, вже не пам’ятаю хто точно з них, розповідала, що зірки, якщо хочуть швидко скинути вагу, то три дні їдять парений рис, три дні – відварну курятину і три дні – яблука. А ще хтось казав, що можна гречку з кефіром три дні їсти.
– І кому ж це помогло, – скептично поцікавилася Зоряна, зла, що її рецепт дівчата висміяли.
– Та багатьом напевно. Не знаю. Всі наші зірки худі.
– От бачиш – не знаєш, – перебила Зоряна, – нашим багатьом зіркам не худнути, а поправлятися треба. До речі, – звернулася вона вже персонально до Тані, – Ти вже знайшла сукню на бал?
– Ні, – відповіла Таня. – Я не маю що одягти. І грошей на нову сукню, саме таку, яку я хочу, нема. Я, мабуть, не піду на бал.
– Ти що, здуріла!? Як можна не піти на такий бал?! – сплеснула руками Зоряна. – Там буде стільки знаменитих людей! Можна буде попускати бісиків нашим топ менеджерам, або попросити підвищити зарплату чи перейти на іншу посаду. Наталка із сусіднього відділу таким чином перейшла з секретарки у помічники менеджера. А тепер її на курси в Прагу послали. Через місяць повернеться менеджером.
– Не кажи дурниць, Зорянко. – Перебила її Ніна. – Наталка до того весь рік бігала на курси англійської та ще по ночах самостійно маркетинг вивчала. Не забивай Тані мозки. А то ще у неї складеться враження, що тут можна покрутити задом і стати головним менеджером.
– А що ні?! – не здавалася Зорянка. – Дуже багато тих мозків у Маргарити. Ходить лишень туди-сюди та й обновки демонструє.
– Зрівняла! – пхикнула Ніна, – вона ж дружина генерального. Може взагалі робити, що хотіти, і ніхто нічого не сміє їй сказати.
– Так то воно так, але зарплату вона мабуть дістає за найвищою категорією, – резонно докинула Люся.
– Звичайно, що за найвищою. Цікаво, а як би ти була дружиною генерального, то яку б хотіла…
– Не, знаю, – знизала плечима Люся, – мабуть, я б взагалі старалася не працювати з ним на одній роботі.
– От в тому й різниця між тобою, Люсь, і Маргаритою, – зауважила маринка. – У тебе є елементарне почуття такту, а в Маргарити – елементарна доза нахабства.
Дівчата всі дружно розсміялися. Зоряна знову взялася мріяти про довгоочікуваний бал:
– А може в цьому році на бал прийде наш Олег Олегович. Який він лапочка! Усі дівчата хотіли б закрутити з ним роман. Але він ні на кого не ведеться. На балу можна було б спробувати підчепити його. Як на мене, то це може дуже допомогти у кар’єрі.
– Він що, грип, щоб його підчіпати, – обурено зауважила – Маринка, яка й сама трохи нерівно дихала на Олега Олеговича.
– Зоряночко, це ж не чесно робити кар’єру, використовуючи приватні знайомства або особисті зв’язки. Треба своїм розумом досягати вершин. Ми ж тільки що про це говорили, – докинула Таня.
Тепер уже Зоряна знизувала плечима:
– Ти точно дурненька. Ну яка ж дівчина у наш час не використовує чоловіків для своїх цілей? На те вони і чоловіки, щоб мудра жінка за їхнім коштом досягала своєї мети.
Але Таня заперечно похитала головою.
– Ні, Зорянко, тут я цілком згідна з Маринкою. Не повинно так бути. Особливо щодо Олега Олеговича.
– А що, Олег Олегович особливий чи що? – розсміялася Зорянка.
– Ну, він такий… – тут Таня осіклася, боячись видати себе, що закохана в Олега Олеговича.
– Невже у тебе до нього особливий інтерес? – Зоряна уважно подивилася на приятельку. – Ти часом не закохалася у нього?
– Ні! Що ти! – Таня замахала руками, але подумки сама собі сказала: боюся, що я в нього втріскалася по самісінькі вуха.
– І не думай, подруго! Він не для таких, як ми, дарма що неодружений. Ні разу я не бачила, щоб він загравав з якоюсь дівчиною. Постійно зайнятий, такий важний. Якось Маринка спробувала його запросити на вихідні покататися на лижах, а він відмовився, сказавши, що їде до своїх батьків за кордон. Він постійно користується цією відмовкою. Може правда, а може, просто не хоче ні ж ким зустрічатися. Цікаво чому? Не голубий наче б то… Але спробувати завжди можна, – Зоряна хитро підморгнула Тетянці.
– Можна, – засміялася Таня.
– Учора секретарка шефа по секрету розповіла, що фірма запросила виступити на бал Віталіка Козловського. Тобі подобається Віталік? – по-змовницьки зашепотіла Люся до Тані.
– Дуже подобається, – зітхнула Таня, – але без гарної сукні навіть і думати не треба йти. Який чоловік мене помітить, якщо не буде гарної сукні?
– Так, без сукні ти ніхто… – наче вирок промовила Ніна, – але при бажанні завжди можна знайти якийсь вихід.
– І який?.. – щиро поцікавилася Таня.
Дівчата на якусь мить замовкли. А потім Ніна, яка за всю розмову так і не відірвала очей від свого комп’ютера, повернулася до Тані й сказала:
– Не сумуй, Тетянко. Знаєш, у мене є хороша знайома. Вона гарна кравчиня. Я сама іноді користуюся її послугами. Я попрошу її, і вона зробить тобі сукню, незгіршу від дизайнерських. Завтра… Ні, сьогодні я їй подзвоню, якщо вона вільна, тоді візьме твоє замовлення.
Від несподіваної перспективи таки потрапити на бал у Тані загорілися очі:
– Спасибі тобі, Ніночко. Але ж скільки це може коштувати?
– Не хвилюйся. У свій час я знайшла для неї кілька дорогих клієнтів, то тепер вона зробить тобі це із знижкою.
– Ніно, ти супер! – щиро вигукнула Люся, яка завжди всім співчувала, і дуже раділа, коли чиїсь проблеми вдавалося успішно вирішувати…
