Текст книги "Паризьке кохання"
Автор книги: Лариса Чагровська
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)
Ігор стояв перед Дариною, як соляний стовп. Звісно, не цього він від неї чекав. Від своєї покірної, дурненької Дарусі, котра по п’ять разів на день казала йому Я кохаю тебе, яка за кожної нагоди і без неї слала йому сентиментальні есемеси та дзвонила ввечері, тільки щоб почути його голос.
Дарина чи не вперше глянула на Люсика холодними, немов чужими, очима. Гарний він, ніде правди діти. Як уламок крижини. Бездоганно випрасувана сорочка, накрохмалений білий халат, але замість серця – грудка залежалого крохмалю.
– Ми усе з’ясували, Ігорю? – вкрадливий шепіт Дарини подіяв на нього сильніше, ніж крик – Люсик аж підстрибнув. – Тоді я піду. Дуже втомилася, знаєш. Та й чекають на мене.
– Хто?!
– Єлисей.
– Що за один? – Ігор роздратувався. Видно, не чекав, що вона так швидко знайде йому заміну. Певен був, що вона ридатиме у подушку і потайки бігатиме до нього на побачення, як було колись. А дзуськи! Даруся випросталася, розвернула плечі.
– Мій хлопець, хоч це й не твоя справа. Він працює охоронцем. Так що лиши мене у спокої, бо будеш сам собі носа виправляти!
З цими словами Дарина, наче лебідь, випливла з кабінету.
8
Минуло три тижні відтоді, як Даруся повернулася з Парижа.
Робота, як і раніше, забирала майже весь її час. Зате вдома на неї чекав навдивовижу вихований і чемний кіт Єлисей. Вечорами, коли Дарина сідала у крісло і занурювалася у підручники та самовчителі з англійської мови, ще старі, придбані на книжковому базарчику, кіт, хоча він і був ще зовсім маленький, але поважний вираз зеленкуватих очей не дозволяв називати його кошеням, зстрибував їй на коліна, згортався там клубочком і починав заспокійливо муркотати. Даруся випробовувала на ньому здобуті навички, вголос зачитувала уривки англійських текстів та відпрацьовувала діалоги. Єлисею явно подобалося це навчання. А днів за десять після початку своїх занять Даруся знайшла репетитора з англійської.
– Хочу навчитися не тільки розуміти мову, а ще й говорити нею, – пояснила вона спочатку котові Єлисею, а потім викладачці. – Знання зайвими ніколи не бувають.
– Твоя правда, – зраділа пані Леся, старенька, років вісімдесяти, репетиторка, давня приятелька пані Квітослави, що й досі мала дзвінкий голос, чудовий слух та міцну пам’ять.
– Зараз закордоном дуже популярні наші доглядальниці. Мову знатимеш – зможеш виїхати, добрі гроші заробиш, та не в Польщу чи Італію, а до Англії чи й до Штатів.
– Так. А ще мені треба привітати з Новим Роком одну дуже хорошу людину, що мешкає у Штатах. Написати їй… йому щось святкове.
Пані Леся дрібно закивала, згоджуючись.
– То напишеш. Ти молода, тямуща, в чому проблема? Ми почнемо з азів, але сама побачиш, як все вдало піде, за належної праці. Самовчителі та підручники – то дуже файно, але мову вчать на практиці. Тільки у розмовах, якщо вже не виходить повністю у мовне середовище зануритися.
До репетиторки Даруся бігала тричі на тиждень, і дуже собі дивувалася: ну нащо це їй?! Лише для одного коротенького листа, для привітання Марка з Різдвом? Вона ж нікуди не збирається виїздити. І нема з ким їй балакати англійською, якщо не зважати на Єлисея. І все ж Дарина твердо вирішила навчитися, якщо вже взялася. Ото Марк здивується, коли побачить її листа! Тільки треба приписку зробити, що послугами перекладача вона не користувалася. А може, й не треба. Сам має здогадатися.
* * *
Якось майже непомітно добіг кінця грудень. Світ готувався до католицького Різдва.
Дарина, хоч і була греко-католичкою, саме двадцять п’яте грудня вважала початком зимових свят. А кінцем Водохрестя. Це було дуже зручно, сміялася вона сама до себе. За малим не цілий місяць світлих празників! Однак нинішнє Різдво мало для Дарусі вкрай гіркий присмак.
Прийшовши на роботу двадцять четвертого грудня, на католицький Святвечір, вона дізналася, що сьогодні у клініці ще одне, велике свято. Офіційно відзначали заручини Ігоря Люсика та Станіслави Палій. На співробітників чекала вечірка із шампанським, якого так не любив Ігор, канапками з ікрою і тортом.
– Я не піду, – сказала Дарина пані Валентині, котра й повідомила їй цю новину. Брови завідувачки зійшлися в одну лінію на переніссі.
– Це ще чому?
– У мене навчання ввечері. Я не можу.
– Один раз пропустиш. Усі присутні на роботі мають бути й там. Це наказ.
– Пані Валю, – твердо мовила дівчина, – ми не в армії.
– Мушу нагадати, що наша клініка є одна велика родина, – трохи пафосно проголосила Фельдфебель.
Дівчину від цього фарисейства аж пересмикнуло.
– Так, авжеж. Гадаю, Ілона Кац відчула, що таке наша сім’я, на власній шкірі.
Пані Горбань нахилилась аж до самого Дарчиного вуха, і стиха, але твердо сказала:
– Не тягай плітки, мала, якщо думаєш і далі тут працювати. Досить з мене Зірки Бриль. А не буде тебе на вечірці, то нарікай потім сама на себе. Усе, кінець розмови.
Вибору не було – Дарина підкорилася.
Удень дівчата перешіптувалися, що на заручини прибуде – ну, а як же ж без нього? – сам Степан Палій, власник клініки і батько щасливої нареченої.
Даруся ж почувалася, мов засуджена до страти. День пройшов, як у тумані. Після зміни Дарина прийняла душ, бризнула на себе туалетною водою, яку відтепер постійно носила у сумочці, закрутила своє неслухняне волосся у чемний вузлик на потилиці, і повільно, як важкохвора, попленталася до конференц-залу.
По дорозі її нагнала Зірка Бриль:
– Ну як тобі це паскудство? Ще й змушують дивитися на цю комедію.
– Угу, – погодилася Дарина. – Я через цього клоуна мушу англійську пропустити.
– Англійську, – здивувалася Зірка. – Я й не знала, що ти ходиш на курси.
Дарина була люта на себе, що прохопилася про свої курси. От уже вся лікарня пліткуватиме. Та втрачати вже не було що:
– А що маю робити? Чоловіка нема, дітей нема. Мушу я хоч чимось після роботи займатися.
Зірка, яка назагал була дуже доброю, раптом ніжно погладила Дарину по голові:
– Не сумуй, Дарусю, ти ще такого гарного чоловіка дістанеш, що ми всі охнемо!
Даруся хотіла щось заперечити та несподівано для себе промовчала. Як блискавка у голову вдарила думка: саме так, ще трохи, дівчинко!
З конференц-залу вже винесли всі зайві стільці, залишивши тільки ряд уздовж стіни. На довгих столах стояли келихи, наповнені шампанським та червоним вином, і обіцяне частування: крихітні бутерброди з ікрою, шинкою та сиром, цукерки, банани, яблука та апельсини, і кількаярусний, вже порізаний на порції білосніжний торт.
Медсестри та санітарки, які без халатів нагадували зграйку барвистих пташок, пурхали залою одна до одної, щось щебетали та багато пили. Здебільшого шампанське, заїдаючи його солодощами.
Дарці було сумно. Пригадався смак «Вдови Кліко» і десерт, який Марк для неї замовив. Пригадалися також власні божевільні мрії про шлюб із Люсиком. Що ж, варто глянути на ту, яка порятувала її, вирішила Дарина і рішуче проштовхалася до центру зали.
Ігор стояв біля високої, довгої, як жердина, панянки, у зеленому платті, й обіймав її за талію. Стася Палій повністю відповідала описові Зоряни, і водночас була дуже гарненькою, як і кожна закохана жінка.
Дарка перевела погляд на Ігоря. У його зіницях, здавалося, замість бісиків стрибали доларові значки.
Дарина і не думала вітати молодят. Та щось ніби штовхнуло її у спину. Вона підійшла до завідувачки-Фельдфебеля, щоби попросити слова для привітання молодят.
Пані Валентина глянула на неї привітно і щось прошепотіла на вухо панові Степанові Палію, чолов’язі років п’ятдесяти, такому ж худому і невиразному, як і його донька. Той оглянув дівчину і з ввічливою байдужістю кивнув. Пані Маріана, що стояла поряд, мати нареченої, пила червоне вино і не відволікалася на зовнішні подразники. А Стася перебувала десь у горішніх сферах свого жіночого щастя:
– Щастя та любові у вашому шлюбі, – побажала якось аж надто солодко та ввічливо Дарина.
Наречена вельми неуважно пробурмотіла:
– Дякую.
Зате Ігор виразно перелякався.
Який же він боягуз, – подумала прикро вражена Дарка. А вона й не зауважила того раніше.
– Пане Ігорю, вітаю! Щастя, любові та законних дітей, – продовжувала своє вітання молодятам Дарка. Вона зробила наголос на слові «законних».
Люсик здригнувся і квапливо озирнувся на Стасю. Чи бува та не почула цього?
Але його пара чи то справді не почула, чи просто не звернула уваги на таке, досить дивне, побажання. Вона просто сяяла, і Дарині стало трохи прикро через те, що скоро це сяйво погасне. Утім, може, й ні. Може, Ігор зуміє так збудувати своє сімейне життя, що Станіслава ні про що й не дізнається. Буде певна, що Ігорцьо – Дарусі подумалось, що Люсика наречена називає якось так смішно – кохає тільки її одну. Що ж, це, мабуть, не найгірша ілюзія з тих, які існують у житті. Та й кому про це судити? Їй, санітарці, самотній у тридцять років, яка не може жити без кохання, і не здатна те кохання знайти?! Смішно!
Дарина повернулася до столу, вхопила перший-ліпший келих шампанського, спорожнила його залпом і доволі голосно промовила:
– Фе! Газований компот! Справжнє шампанське буває тільки у Франції!
Пані Маріанна вражено видивилася на нахабу. Що може знати ця «примітивна санітарочка» про справжнє шампанське, прочитувалося у її погляді. А, вже виходячи, почула, як чимось стурбована Стася звертається до Люсика, питаючи:
– Ігорцю, хто ця руда?
І його солідну, заспокійливу відповідь також почула:
– Так, ніхто. Санітарка.
* * *
«Ніхто» брела порожніми вулицями старого міста, які навіть на Різдво не думали вкриватися снігом.
Ідучи невідомо куди, бо додому не хотілося, Дарка подумала, що вже сьогодні вона нарешті спробує написати листа до Штатів. І почне його словами Любий Марк!А закінчить підписом Завжди твоя, Дорі. Ні, вона так не напише. Може у нього вже хтось з’явився. Такий добрий чоловік довго сам не буде. Не варто ставити його у незручне становище. Підпишеться просто: Вітання з України, Дорі.
Дарина замріялася, але це не завадило ще здалека побачити Надійку, яка чекала її біля брами. Подруга тримала якийсь конверт у руці.
Надійка, що сьогодні була вихідна, дуже зраділа, що Дарка нарешті прийшла. Чекала її весь вечір. Хотіла попліткувати про заручини.
– Ну нарешті! Маєш для мене хвилинку?
– Маю для тебе цілу купу часу! – щиро відказала Даруся. Вона й сама не очікувала, що так втішиться. – Чай, каву, вино… Що ти будеш пити?
– Як вино домашнє, то його. А як ні, то чай.
Вино було домашнім, вишневим – Дарина робила його власноруч. Не «Вдова Кліко», звичайно, але й не той кисляк, що подавали на сьогоднішній вечірці, усміхнулася дівчина сама до себе, розливаючи по келихах густий, рубіновий напій.
Подруги випили «за все хороше», а потім Надя зажадала оповідки про заручини Люсика.
– Я так і знала, що ти туди попрешся, не втримаєшся. Тому давай, викладай усе, що було.
– Та нічого не було, – Даруся пригубила ще вина. – І йти я туди зовсім не хотіла. Навіть сказала про це Фельдфебелю. Та вона і слухати мене не забажала. Мовляв, мусиш бути й там, якщо вже прийшла на роботу, ми всі одна велика родина, ну й усе таке у цьому дусі. Але пішла я туди не тому. Тобто не через пані Горбань. Мені просто закортіло подивитися на Стасю.
– Подивилася?
– Так. Вона… гарненька. Дуже мила.
– Дарусю, – процідила Надя крізь зуби – так вона робила завжди, коли гнівалася, щоби не розкричатися, – ну ти даєш! Твоя доброта межує з дурістю. Ти говориш про жінку, яка вкрала твого мужчину!
– Ну, по-перше, ніхто не може вкрасти у тебе те, що тобі не належить. По-друге, Стася і справді гарненька. А по-третє, вона ще й багата. А я ні. Один-нуль на її користь.
– Їй та користь ще боком вилізе, – мстиво пообіцяла Надійка і погрозила кулаком невідомо кому. – Кажу тобі, їй або тікати треба з-під вінця, або зразу шори на очі купувати, аби тільки на Ігорчика свого дивилася, а ніде не вбік…
– На Ігорця, – мимоволі поправила Дарка.
– Що?
– Так Стася Люсика називає. Ніжно. Ігорцьо.
– Ой, тримайте мене! – Надя смикнулася, як від електричного розряду.
Дарка втомлено потерла скроні. У неї нестерпно розболілась голова. Може, спитати Надійку про Ілону Кац. Вона має пам’ятати. Хоча ні, не варто. Яке це вже має значення? Жодного. Спав він з Ілоною, чи ще з кимсь. Усе це вже у минулому. На жаль, не надто давньому для того, аби воно не боліло.
– Надю, а ти Ілону Кац пам’ятаєш?
Ну ось. Не стрималась таки. Вічно з нею одна й та сама історія. Збирається зробити щось одне, а виходить інше.
– Так, пригадую таку. Теж до Люсика твого бігала, еге ж?
– Ти це знала?!
– Ні. Здогадалася з того, як ти її ім’я вимовила. Ох, подружко люба, віриш ти чи ні, а таких дуреп у нього було вже, напевно, не одна Ілона. Так що плюнь і розітри. Я розумію, легко це сказати, а зробити тяжко, але ти мусиш. Слухай, а що то в тебе за поштівка? – Надійка різко змінила тему розмови, підійшла до серванту і ледь не носом ткнулася у ведмедика з ромашками. – Це ти з Парижа привезла, так?
– Так. Бачиш написано французькою?
– Бачу. І написано тут… – Надя короткозоро примружилась, а потім випросталась, повернулася до Дарки і аж скрикнула:
– Тобі її Марк подарував!
Це було не питання, а твердження, та Дарина все ще опиралася:
– Звідки ти це взяла?
Єлисей стрибнув на Надійчин стілець. Подружка погладила кота і весело відповіла:
– Нє, ну я, можливо, помиляюся. Може, ти сама собі так вдало купила листівку, де написано «Найчарівнішій дівчині у світі».
Дарина відчула, що червоніє. Вона геть забула, що Надійка зовсім трішки, але все-таки знає французьку. Дарці стало жарко, до щік прилила кров. І водночас було приємно, дуже приємно думати про те, що Марк вибирав цю поштівку спеціально для неї. Для годиться дівчина все ж не відступалася:
– Це лише так співпало!
– Ну, якщо ти так кажеш, – Надя припинила чухати Єлисея за вухом і розвела руками. – Тобі, звісно, видніше. До речі, ким там працює твій Марк?
– Він такий самий мій, як і твій, Надійко. Продавцем машин, я вже тобі, здається, говорила. А чому ти питаєшся?
– Ось чому, – Надя вказала на листа, котрого принесла із собою і поклала на стіл. – Це мені сьогодні до скриньки кинули. Переплутали, як завжди. Проте адреса на конверті твоя. А логотип, що цікаво – концерну «Даймлер-Крайслер». Чула про такий? Випускає автівки для дуже багатеньких буратінів. А тепер відкривай хутчіш листа. Може, ти виграла яку машину?
– Де я її могла виграти? – Дарина скрушно похитала головою, обриваючи краєчок листа. – Я зроду-віку нічого, крім… ой! Це запрошення, Надійко. Тут є текст англійською та українською. Ось, – і вона подала подружці гарненьку листівку із зображенням яскраво-блакитного авто, на розвороті якої було написано:
«Вельмишановна пані Коваль!
Маємо честь запросити Вас на презентацію автомобіля „Плімут-Бриз“, яка відбудеться двадцять п’ятого грудня у новому автосалоні по вулиці Антоновича, 69.
Початок презентації – о 16 год. 00 хв.
Дрес-код – блек тай.
Щиро Ваш, директор західноукраїнського регіонального відділення корпорації „Даймлер-Крайслер“ Антон Яковенко».
– Хто такий цей Яковенко? – розгубилася Даруся. – Уперше чую. І що мені робити на тій презентації? Торгуватися за ґвинтик від колеса ціною в мою річну зарплату?! Годі вже, я і так у боргах, мов у шовках. Не піду!
– Ще й як підеш! – Надя насварила на Дарку. – Аж бігом! Якщо ти вже на заручини до Люсика поперлася, то й на презентацію цього… як його… – подружка ще раз зазирнула у запрошення, – «Бризу» підеш, як на свято! А як ні, то я з тобою навіть говорити тоді не хочу! Навіть знатися з тобою не буду!
– Ти здуріла, Надю?! Як так сильно хочеш, то і йди сама!
– Ні, – з невимовною тугою оголосила Надійка, звівши руки до стелі, немов закликаючи її у свідки, – ти таки не тямиш. Нащо мені там бути? Я вже заміжня. А ось ти, зауваж, завтра Різдво, а ті американці, а вони там конче будуть, у чужій країні, та ще й на роботі. Звідси висновок: там, напевно, знайдеться кілька нежонатих хлопців. І пристойних, не те що Люсик намаханий! А як і ні, то, може, хтось з наших порядний трапиться. Що ти правильно підмітила, так це те, що бомжі туди не прийдуть. Навіть середнячки навряд чи. Не той калібр. Там буде еліта. І там будеш ти.
– Елітна санітарка, – саркастично підхопила Дарина.
Надя скривилася, мов оцту сьорбнула.
– Люба Дарусю, якщо я ще раз почую твій плач із приводу своєї професії і моєї, власне, теж, то ти точно нікуди не підеш, бо я дам тобі у писок, і назавтра матимеш розкішного «ліхтаря» під оком, гарантую. І ще одне, аби ти затямила нарешті, що зверхність та снобізм існують скрізь, однак у нашій країні більше залежить на тому, яку роботу ти виконуєш, а на Заході, як ти виконуєш свою роботу. Відчуй різницю і не мели дурниць. Ліпше подумай, що ти завтра одягнеш.
– Я не маю нічого, що підійшло би під «дрес-код – блек тай».
– Так-таки й не маєш? А та твоя сукня… ну, червона? От її і вбереш. Будь певна, завтра тобі від кавалерів доведеться відстрілюватися. У тебе є зброя?
– Ні. Якби була, я б від тебе відбивалася. І знаєш що, Надю? На такі заходи люди ходять парами. Так що навряд чи я…
– Коли ходять парами, то на запрошенні пишеться «Дійсне для двох осіб». Чи щось таке. Голову мені не мороч, Дарино, – повним іменем Надійка називала подругу лише тоді, коли починала серйозно сердитись на неї. – Ти підеш туди. Ти там будеш. Крапка. Уважай, що це наказ.
* * *
Наступного дня, лаючи саму себе, Дарина попленталася до салону пані Квітки.
Господиня була на місці і спочатку дуже зраділа, побачивши Дарусю, але потім, придивившись до її бліденького личка, стурбувалася:
– Чи ти часом не заслабла, дорогенька? Чи в тяж увійшла? Так скоро змарніла…
– Ні, я не хвора і не вагітна. Просто я… у мене проблеми. А я знову маю бути гарною. Допоможете?
– Могла б і не питати. Сідай у крісло, – пані Квітка діловито обгорнула Дарчину шию перукарським простирадлом. – Щось скромне робимо? До батьків його на знайомство йдеш?
– Ні, – Дарина дуже старалася втриматися, та не змогла – з очей повільно потекли сльози. – Він учора заручився. З іншою.
– Отакої! – здивувалася пані Квітослава. – І чого ти плачеш?! Ти пляшку вина мусиш розпити, що він сам пішов, що ти спізнала його нутро, доки пізно не стало!
– Чому всі говорять мені одне й те саме? – схлипнула Даруся.
– Бо то є правда. Дитино моя, я розумію, як тобі важко, як боляче, та одне ти мусиш кріпко затямити: якщо він таке вчинив, то не любив! Люди кажуть: тяжко з нелюбом жити. А я скажу: з тим нелюбом, котрий тебе любить, жити тяжко, але можна. Та не приведи Біг жити з тим, хто тебе не любить, і ніколи не любив. Ото справжнє пекло! То куди ти нині зібралася?
– На презентацію «Крайслера». У новий автосалон.
– А, це той, що на вулиці Антоновича? – про Львів пані Квітка знала все і трохи більше. – Добре. Там гарне товариство буде. Не ті, знаєш, вершки суспільства, що поспливали, бо не тонуть, а справді виховані люди. Музика гратиме, не така, що за нею і себе не чути… Розважишся трохи. Вина вип’єш. На людей подивишся…
– Та де там розвага? Буду стовбичити у тій залі, наче чапля посеред болота, і не знатиму, куди руки подіти.
– Ну то я тебе навчу, – пані Квітослава вже набрала повний рот шпильок, і тому голос її звучав трохи глухувато, але чітко. – Шубку маєш?
– Яку?
– Та будь-яку, аби не драну.
– Так, маю. Штучне хутро, сріблясте.
– Прекрасно, – пані Квітка заходилася начісувати Дарчине волосся. – Одягаєш шубку прямо на сукню, на ноги човники, а ніякі не чоботи, до салону і назад їдеш на таксівці. І не кажи, що в тебе грошей немає. На таке мають бути. Приходиш, роздягаєшся, береш до рук келих і йдеш.
– Куди?
– Нікуди. Залою рухаєшся. Якщо ти пройдеш більше, ніж три кроки і тебе не зупинить якийсь приємний пан для розмови, таксівка назад моїм коштом.
9
Новий автосалон, де відбувалася презентація «Крайслера», увесь сяяв, блимав і світився. Посередині на подіумі стояв фантастично гарний автомобіль небесно-синього кольору. Це Дарина зауважила ще з вулиці. А навколо нього юрмилися люди. Пані у чудових вечірніх сукнях. Чоловіки у костюмах…
Даруся спізнилася на п’ятнадцять хвилин, знову ж таки, за порадою пані Квітослави: «Прийдеш зарано – точно знати не будеш, куди себе подіти. Сильно запізнишся – доведеться раків пекти. Чверть години – саме то, що треба».
Увійшовши до салону, простягнула своє запрошення охоронцю. Високий, міцний молодик у чорному костюмі уважно глянувши на шматок гарно оформленого паперу, потім на Дарину, широко усміхнувся і попросив хвилину зачекати. Потім охоронець повернувся у бік залу і чітко вимовив:
– Містер Вінтерз! Пані вже тут!
Ще не встигло затихнути у повітрі відлуння слів охоронця, а Дарку вже підхопили і закрутили, мов на каруселі, чиїсь міцні руки. Ні, не чиїсь. Ці руки вона впізнала би будь-коли і будь-де. Вона милувалася ними у Парижі. Часто згадувала їх вдома. Це були руки Марка. Марк Вінтерз приїхав!
* * *
– Фантастика! – вигукнула задихана Даруся, коли Марк нарешті поставив її на підлогу. – Ти тут, у Львові! Я така рада! – вся завчена до цього часу англійська вискочила у Дарки з голови. У своєму радісному збудженні дівчина і не помітила, що торохтить рідною мовою. – Що за чудовий сюрприз! Так ось чому мене сюди запросили! А я все голову ламаю! Ти продаєш машини? Як це класно! Знаєш, моя подруга так радила мені прийти сюди! А я ще сумнівалася! Якби я знала, що ти тут, то не сумнівалася б і миті. О, так, а ще я тепер знаю, що написано на тій твоїй листівці! Ти справді думаєш, що я така гарна?
– Я такий щасливий бачити тебе. Так добре, що ти прийшла! – Марк вхопив її за руку і повів до гардеробу.
Дарина ледве встигла скинути шубку і отримати номерок, як уже опинилася у гущі якихось людей. Публіка була досить строкатою, тобто неоднорідною: держслужбовці з мерії, з обласної адміністрації, банкіри, власники супермаркетів, подейкували, що чекають самого мера. Марка вмить відтягнули від Дарки ділового вигляду дядьки. Він ніяково всміхнувся і промовив англійською:
– Вибач, люба, справи. Я скоро повернуся.
Дарина страшно втішилася, що зрозуміла все.
Тихо грала класична музика. Хтось делікатно торкнувся Дарусиного плеча. Дівчина озирнулася і побачила огрядну жіночку в лискучій синій сукні.
– Скажіть, моя люба, де ви познайомилися з паном Вінтерзом? – поцікавилася та.
Дарина знизала плечима.
– У Парижі, на Монмартрі, – про Пляс Пігаль вона вирішила делікатно промовчати.
– Ах, як це романтично! – закотила очі жіночка.
Доки Марк займався справами, з кимсь вітався, обмінювався тостами, і навіть виголосив у мікрофон невеличку промову: щось про надію на плідну співпрацю з українськими бізнесовими колами, Дарина обдумувала все, що сьогодні трапилося.
Стало ясно, що соціальний статус Марка, як мінімум, на п’ять пунктів вищий, ніж її. Пан Вінтерз не простий продавець машин. Він… хто ж він є? Менеджер, це зрозуміло, але якої ланки? Для середньої у нього надто дорогий костюм і надто владні манери. Для вищої він надто добрий. Чи то їй так здається? Ні. Так і є. Він добрий і людяний. І дуже милий. Треба з ним поговорити. Обов’язково. Сьогодні після презентації.
– Можна вас запросити? – перед Даркою стояв елегантний молодик із самозакоханим виглядом.
Дарина на секунду озирнулася, наче хотіла порадитися з Марком чи можна, – адже це він її запросив на вечірку. Та він був оточений якимись людьми й про щось жваво з ними сперечався. Дарина подала руку молодику, який ще чекав на її рішення у напівпоклоні:
– З приємністю.
Вони не встигли зробити й кількох поворотів повільного вальсу, як молодик почав її розпитувати:
– Дивно, що я раніше не бачив такої красивої жінки у нашому місті. Ви, мабуть, багато часу проводили закордоном.
– Не зовсім, – делікатно відповіла Дарина, аби не лякати того відразу своїм статусом санітарки. – У мене багато роботи, я не має часу ходити на вечірки.
– Невже така чарівна жінка також займається машинами?
– Чому машинами? – не зрозуміла Дарина.
Молодик побачив здивування на лиці дівчини і вирішив пояснити своє запитання:
– Ви ж тут на особисте запрошення пана Вінтерза. От я й подумав, що у вас спільні інтереси.
– А ви про це! – лукаво посміхнулася Дарина. – Так у нас з паном Вінтерзом спільні інтереси. Ми обоє закохані в Париж.
– Париж? – Тепер прийшла черга дивуватися молодикові.
– Так, саме Париж. Ну, можливо ще добра кава і «Вдова Кліко».
Дарина поцілила у десятку. В молодика відпало бажання запитувати про ще щось.
Що він там подумав про її стосунки з Марком та їхні спільні інтереси, Дарину вже не цікавило.
* * *
Минуло більше, ніж три години. Увесь той час різні люди намагалися познайомитися з нею. Завести розмову про Марка. Запросити до танцю.
Дарина розуміла, швидше, відчувала, що тут щось не так. Чому всі так цікавляться нею та її стосунками з Марком. Ні, треба все розпитати у нього самого. Але Марк постійно був зайнятий. Лише у самому кінці вечірки, вони змогли перемовитися кількома словами.
Марк, стоячи у дверях, особисто прощався з кожним гостем, але, коли до нього наблизилася Даруся, він зробив знак рукою, щоб вона залишилася, а потім ще й благально склав долоні човником і беззвучно лише самими губами проговорив:
– Зачекай, будь ласка, ще трошки. Не гнівайся.
Сили впиратися у Дарини не було і вона кивнула головою на знак згоди, і так само беззвучно відповіла:
– Усе добре, чекаю.
Дарка терпляче чекала, поки всі присутні розійдуться. Нарешті це сталося. І у салоні, крім неї, залишилося ще четверо людей: Марк, власник салону, охоронець і якась висока, струнка дівчина. Білявка у темно-зеленому діловому костюмі й білій шубці, накинутій на плечі. Вона стояла біля виходу.
Може, це його подруга, – раптом із тугою подумала Дарина. – Або й наречена. Чом би й ні? Вишукана, вродлива, і в житті займається чимось таким, розумовою працею, наприклад. Не відра з водою по лікарні тягає, це вже точно.
Дівчина тим часом щось стиха сказала Маркові англійською, той кивнув, і тоді вона звернулась до Дарини українською з ледь помітним і дуже симпатичним акцентом:
– Привіт! Мене звуть Валері. А вас – Дарина, чи не так? Пан Вінтерз запрошує вас на вечерю до ресторану. Ви не проти?
Даруся за все своє життя ніколи не була у справжньому ресторані. Тому трохи вагалася, бо не знала, що робити. Йти? Не йти? Як там поводитися? Але згадала, що там буде Марк… Але ця Валері. Хто вона? – погубилася у своїх думках Дарина.
А Валері ніби й не помітила вагання дівчини, вела далі:
– Ми візьмемо таксі, якщо ви не заперечуєте. Надто холодно надворі, а ви, – Валері з посмішкою глянула на Дарчині човники, – надто легко взуті. Давайте номерок – зараз Марк…, тобто пан Вінтерз отримає у гардеробі вашу шубу, і будемо рушати.
* * *
Утрьох вони вийшли з автосалону.
Марк у своєму кашемировому пальті пісочного кольору був приголомшливо гарним.
Сіли у таксі. Хвилин за двадцять вони вже були на місці. У «Ґранд-готелі», де зупинилися Марк та Валері.
Метрдотель тамтешнього ресторану зігнувся перед усіма трьома у поштивому поклоні, і відсунув стільці, як він сказав, для чарівних пань. Ще за хвилину принесли меню, і Валері, обмінявшись з Марком кількома словами, мовила:
– Замовляйте усе, що забажаєте. Та перш за все давайте оберемо вина. Що ви будете пити?
Дарина розкрила меню, глянула на ціну пляшки, закрила меню і слабким голосом відповіла:
– Нічого.
– О, я вас дуже прошу, не соромтеся! Пан Вінтерз може це собі дозволити, – Валері підморгнула. – Я це точно знаю.
– Ну, тоді… каберне, – вибрала Даруся найдешевше. – А звідки ви знаєте, що він може собі дозволити, а що – ні? – врешті наважилася щось вивідати Дарка.
– Бо він мій бос, – відповідаючи, мило посміхнулася Валері. – Я працюю перекладачем. Мої батьки родом з України, емігранти. Вони виїхали до Канади досить давно. А я вийшла заміж за американця і перебралася у штат Мічиган. Там і зв’язалася з Вінтерзами, і «занапастила» своє життя, – Валері засміялася. – Дітей бачу на День Подяки та на Різдво. З чоловіком кожна зустріч як нове побачення… Але я не шкодую. Навпаки! Ой, вибачте! Я така балакуча! Тато каже, це у мене від бабусі, вона львів’янкою була… То я скажу містеру Вінтерзу, щоби замовив вечерю за вас. Я ж бачу, ви соромитесь.
Марк, вислухавши свою помічницю, поважно кивнув і заходився диктувати замовлення офіціантові, котрий, на відміну від Дарини, прекрасно володів англійською, і жодного перекладача не потребував.
Даруся втішилася. Отже, Валері ніяка не наречена Марка! Та раптом радість в серці дівчини згасла. – Усе це добре, але вона й досі не знає головного…
– Скажіть, будь ласка, пані…
– Просто Валері, дуже прошу. Можна навіть просто Вел.
– Гаразд. Скажіть мені, Вел, а що ж пан Вінтерз робить на цій презентації? А ще краще, запитайте це у нього.
Валері переклала запитання Маркові.
Той засміявся, а його відповідь вбила Дарину наповал.
– Марк каже, що він, як голова фінансового відділення нашої корпорації має право, чи точніше, може бути на усіх презентаціях за власним бажанням. А сюди, до Львова, він захотів приїхати через вас.
Дуже вчасно офіціант приніс мінералку.
Даруся жадібно спорожнила келих до дна. Шок, що охопив її при цих словах, змусив дівчину заніміти. – Так ось що він мав на увазі, коли показував на той плакат у Парижі! Як же вона могла так смішно помилитися?! Звісно, на плакаті ніде не значилося, що лобове скло тому автомобілю миє сам фінансовий директор, чи хто він там є, але… ну як вона відразу не побачила, як не втямила, що Марк – це птах високого польоту?!
Дарина зітхнула. Певно, на рівні підсвідомості вона таки підозрювала усе це, однак їй хотілася вірити, хоч на мить, що вона може стати йому рівнею. Але, видно, не судилося. Знову те саме. Як там Ігор говорив? Вода та олія не змішуються. І це правда. Ну, посидять вони у ресторані. Ну, пройдуться містом, як у Парижі. Ну поп’ють кави… Чого ще чекати? Не шлюбної ж пропозиції. А навіть якщо, то звісно вона відмовиться. І на цьому все скінчиться. А на згадку залишиться тільки та листівка зі смішним плюшевим ведмедиком.
Даруся принишкла, як квіточка, позбавлена світла та води.
Марк стурбовано глянув на неї. Дістав із внутрішньої кишені піджака уже знайомий їй за Парижем англо-український розмовник, погортав його, і з величезними паузами, як школяр, проказав:
– Пробач, Дорі, що я… не встиг… вивчити… твою мову.
Далі він збився на англійську, і до розмови долучилась Валері:
– Дарино, пан Вінтерз каже, що страшенно шкодує, що не зміг вивчити українську, щоби могти розмовляти з тобою. – Діловито перекладала вона, – але він був дуже зайнятий і обмежений у часі. Але йому багато чого треба сказати тобі, тому він і взяв мене з собою. Він свідомий того, що це, мабуть, надто незручно. Він страшенно перепрошує. Але якщо у нього є надія… Якщо вона, Даруся, дасть йому цю надію… Він обіцяє вивчити українську мову так скоро, як тільки зможе. Найме найкращих учителів, за умови, що Дарина прийматиме у нього іспит.
