Текст книги "Паризьке кохання"
Автор книги: Лариса Чагровська
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)
Лариса ЧАГРОВСЬКА
Наталя ШЕВЧЕНКО
ПАРИЗЬКЕ КОХАННЯ
1
Телефон продзвонив тричі, перш ніж увімкнувся автовідповідач. Дарина з головою пірнула під ковдру, але це не допомогло – розриваючи рештки чарівного сну, в кімнаті задзвенів її власний голосок, сповіщаючи, що «мене наразі немає вдома… говоріть після сигналу». Сигнал пролунав, а за ним почулося ділове:
– Пані Коваль, це вас турбують із «Хельга-груп». Щиро дякуємо за те, що ви обрали наш банк у якості фінансового партнера і нагадуємо, що черговий внесок за кредит, отриманий вами в рамках кредитного пакету «Чарівна подорож», необхідно сплатити до шістнадцятого числа поточного місяця. Сума мінімального внеску становить…
Подумки чортихнувшись, дівчина зіскочила з ліжка і метнулася до ванни, по дорозі глянувши на себе у велике настінне дзеркало. Так і є, неслухняні руді кучері звично утворили на голові вороняче гніздо, а заспані зелені очі стали круглими від переляку – адже сьогодні вжешістнадцяте число поточного місяця. Шістнадцяте листопада. Вона ледь не протермінувала виплату.
– Ти здуріла, Дарусю, – твердо сказала їй Надійка Павлюк, найкраща подруга, сусідка і напарниця по роботі, дізнавшись про намір приятельки взяти кредит, а особливо про те, навіщо їй гроші. – Геть збожеволіла зі своїм коханням. От все у тебе в житті бувало, тільки в кабалу до банку ти ще не потрапляла.
– Та, – відмахнулась тоді Дарина, – яка там кабала! Ти так говориш, наче я сто тисяч доларів позичаю.
– О, авжеж, дві тисячі – нам уже не гроші, – іронізувала Надя. – Ми такі багаті, що робимо коханцю подарунок на свійДень народження! А віддавати тобі доведеться три тисячі, люба. Три тисячі доларів. Зауваж, і це як мінімум.
– Я знаю, – спокійно мовила тоді Дарина. – Але… життя коротке. Мушу встигнути все, що запланувала, до шлюбу.
– Он як? То що, наш Герой-коханець уже освідчився тобі? Став на коліна, обручку подарував? Де вона, до речі?.. Щось я її не бачу.
– Ще ні, але він освідчиться, – твердо відказала Дарина, злегка насупившись. – І то вже скоро. Ось побачиш. Та, хай там як, я роблю це для себе також. Мені скоро тридцять, а потім…
– Я тебе благаю, – простогнала Надійка, – не починай тих твоїх пісень про дрімучу старість за рогом! Я вже слухати це не можу! І затям собі нарешті – це мужчина мусить задаровувати кохану подарунками, а не навпаки!
– А про фемінізм ти нічого не чула? – засміялася Дарина.
– Як і ти – про здоровий глузд, – відбивалася словами Надя, але врешті-решт здалася, мовивши на прощання:
– Ти вже доросла дівчинка, Дарусю. Сподіваюся, розумієш, що робиш.
* * *
Більше про цю авантюру не знав ніхто. Навіть подрузі Дарина довірилась мимоволі – просто в банку попросили дані людини, яка може підтвердити особу позичальника. І ось тобі й маєш – Дарина ледь не втрапила у халепу, зовсім забувши про термін сплати позики. Закрутилась на роботі. Як сніг на голову, впала передчасна епідемія грипу, яка не обійшла і її роботи. З одного боку це добавило роботи медперсоналові клініки, де працювали дівчата. А з іншого – санітарки та медсестри так само хворіли одна за одною і підміняти їх доводилось тим, хто ще тримався на ногах, деколи по три зміни підряд. Було важко, однак це виснажливе чергування давало Дарині надію на відгул у потрібний їй час, вона навіть насмілилась поговорити про потрібні їй відгули із завідувачкою клініки. Завідувач Пані Валентина Горбань, шатенка середніх літ з поставою гренадера і замашками боцмана, на прізвисько Фельдфебель, вислухала її, і дуже приязно, а як на неї, то просто на диво приязно, себто без єдиного матюка, відповіла:
– Не бачу жодних проблем. Ти – одна з найкращих наших працівниць, Дарусю, якщо взагалі не найкраща. Вже одну п’ятницю якось без тебе перемучимось. За всі роки, що ти працюєш тут, ти жодного разу нікого не підвела, – тут пані Горбань зітхнула. – Жаль мені, що ти – не лікар.
– А я – ні, – усміхнулася Дарина.
І вона не лукавила. Ні за що у світі, ні за які його скарби вона не захотіла б відповідати за чуже життя. Ставити діагноз, боячись помилитися, каратися, якщо помилка вже сталася, а ще й, Боже борони, фатальна, незворотна – таке не для неї. А дівчині подобалося допомагати людям, і скромна посада санітарки надавалася для цього якнайкраще. Принести свіжі айстри в палату бабусі, що видужувала після тяжкої операції, також спадало на думку тільки їй. Щось було у ній, ніжне, зворушливе, щире, щось, що у купі з лукавими бісиками смарагдових очей і чарівною посмішкою навіть затятих скептиків змушувало вірити – ця панна справді дбає про їхнє добро.
У клініці Дарину любили всі – кожен по-своєму і за своє. Лікарі – за сумлінність та старанність, медсестри – за безвідмовність, а пацієнти – за доброту. Всі сестрички знали, що на Дарусю можна спокійно залишити тяжкого хворого, і, будьте певні, вона не забуде вчасно витягнути з його руки голку крапельниці, простежить за тиском, піднесе води і зміряє температуру без жодних нагадувань. А в разі погіршення його стану покличе саме того, кого треба – не суху, як тараня, пані Маріану, яку тримали в клініці за шлюб із її власником і яка тямила в медицині ще менше, аніж у співчутті, а, приміром, пані Інну – кругленьку, як колобок, жіночку, зі схожими на товсті сардельки, пальцями – геніального хірурга і дуже чуйну людину. Пацієнти-мужчини буквально засипали Дарину різними пропозиціями – від вкрай непристойних до урочистих візій про вінчання у церкві та квіти флердоранжу в зачісці нареченої. Дарка рішуче відмовляла усім. Не одна пара чоловічих очей спалахувала пожадливим вогником, коли струнка, як берізка, дівчина у бездоганно білому халаті бігла лікарняним коридором зі стосом білизни в руках і усміхалася. Дарина завжди усміхалася. Покійна мама казала, що донька навіть народилась з посмішкою, а замість звичного плачу немовлят, що прочищає їм легені, тихенько і делікатно прокашлялася.
– Що мені зробити, аби цей живий вогонь палав на подушці мого ліжка? – спитав якось один пацієнт, бізнесмен років сорока, що відлежувався у клініці після гострого алкогольного отруєння, тицьнувши на волосся Дарини. Вона не втрималася, бо цей пан дістав до самісіньких печінок своїми капризами не лише її, а й увесь персонал клініки, і досить різко відповіла:
– Купіть собі руду перуку.
Чолов’яга пообіцяв, що неодмінно поскаржиться на неї за хамство, і дотримав свого слова, але йому не пощастило. Він поскаржився Ігореві.
– Так дивно було чути нарікання на тебе, – сказав коханий згодом, коли вони гуляли осіннім містом. – Зазвичай тебе усі хвалять. Я аж ревную. Я роблю їм операції, рятую їхні життя, а вони, невдячні, захоплені тільки твоїми прекрасними очима.
Дарина промовчала.
* * *
Ігор Павлович Люсик, що вважався в їхній клініці провідним хірургом, мав повні тридцять два роки, дуже соромився свого «дівчачого» прізвища, не любив звертання «пане», надаючи перевагу стандартному «ім’я та по батькові», і спеціалізувався у галузі пластичної хірургії, що, як не крути, було вкрай далеко від порятунку життів. У своїх мріях Ігор бачив себе чимось середнім між митцем, благородним лицарем та ченцем-цілителем. Більшість колег тихо підсміювалися над його фантазіями, звісно, поза очі, проте Дарина категорично не поділяла загальних веселощів, і взагалі не бачила у цьому приводу для сміху. Що такого, коли лікар ставиться з душею до своєї роботи?.. Адже не тільки зарозумілі багатії потребують таких послуг! Трапляється, що хтось після аварії чи там якоїсь пожежі й жити не хоче, дивлячись на себе у дзеркало! А повертати людям втрачену красу – що може бути романтичнішим!
Дарина з Ігорем зустрічалися вже три роки. Майже три роки, як часто уточнював Ігор. Дарині здавалося, що вона з першого погляду закохалася у цього високого красеня-блондина із теплими жовто-карими очима, хвилястим волоссям та глибоким, ледь хрипкуватим голосом. Закохалась, та довший час тримала ці почуття при собі, і лише серце солодко завмирало, щойно вона помічала його постать десь у палаті. Дарина задивлялася на нього півроку, маючи ледь не за напівбога. Це все, що вона могла собі дозволити. Думала, що тільки це й дозволятиме собі надалі. Але одного прекрасного травневого вечора, під кінець виснажливого чергування, коли Даруся від утоми аж хиталася, Ігор запросив її на каву.
– Вам не завадить трохи збадьоритись, – констатував він.
Ігор ще довго казав їй «ви», і ця шляхетна стриманість неймовірно подобалась Дарині. А те, що вони тримали свої стосунки у секреті від усіх, лише додавало особливого шарму і таємничого флеру їхньому роману. Про те, з ким зустрічається Даруся Коваль, не знав ніхто, крім Наді Павлюк.
– Не хочу, щоби всі, кому не лінь, нас без упину на язиках носили, – слушно зауважив якось Ігор. – Усім та кожному не будеш пояснювати, що це не банальна службова інтрижка.
Дарина була цілком із ним згодна. Поза роботою вони бачилися не часто, зате кожна зустріч ставала маленьким святом. Дуже начитаний, освічений Ігор умів зробити неповторною навіть буденну прогулянку. Він не балував свою милу матеріальними подарунками, розширюючи натомість її внутрішній світ. Утім, Дарина й не прагнула від коханого нічого матеріального. Прагнула Надійка, за себе і за подружку.
– Мова не йде про діаманти та норкові шуби, – злостилася вона. – Але іграшку м’яку він міг би тобі подарувати, нє? Або квіти. Сережки срібні чи шоколадку, на крайній випадок…
– Для подарунків має бути привід, – повчала Даруся імпульсивну подружку. – День народження, приміром, чи Різдво… На такі свята Ігор завше робить мені презенти. Ніколи не забуває! А все решта – то вже меркантильність! Ти ж не думаєш, що мене його статки цікавлять?!
– Ні, твоїх мотивів я певна, – пробурчала Надійка, залишаючись при своїх.
* * *
Мрію побачити Париж Дарина плекала давно. Щось вабило її туди. До столиці кохання і моди, старовинного та вічно юного міста. Щось закликало, то гучніше, то пошепки. Штовхало на нерозважливі дії не надто забезпечену дівчину – усього лише санітарку, нехай і вельми престижної приватної медичної клініки.
Даруся вагалася довго, куди довше, ніж це собі уявляла Надійка, але за місяць до свого ювілею не втрималась і купила дві путівки до Парижа. Якщо брати завчасно, то вийде значно дешевше, пояснили їй в турагенції. Путівки обміну та поверненню не підлягають – там-таки попередили її. Дарина не знала, чи це законно, але їй було байдуже. Ні повертати, ні міняти їх вона не збиралася. Путівки були відкритими і власник сам мав вписати до них своє ім’я та дані закордонного паспорта. Дарина не могла цього зробити за Ігоря, хоча точно знала, що такий паспорт у нього є – бо інакше сюрприз не вийшов би.
Тієї п’ятниці, коли до неї додзвонилися із «Хельга-груп» банку, їй довелося галопом мчати до їхнього центрального офісу, аби через запізнення зі сплатою не почали нараховувати штрафні відсотки. Коли Дарка в картатому червоно-чорному пальті та лимонно-жовтій беретці, що дивом трималася на сяк-так закрученому волоссі, з розгону ляпнулася на стілець перед столом менеджера, той не втримався від сміху.
– Я ніколи не вміла одягатися в тон, – Дарина також розсміялася, очима розбризкуючи навколо сотні лукавих чортенят. – А коли поспішаю, то взагалі виглядаю, наче вітром підхоплена.
На що менеджер, гарненький юнак років двадцяти п’яти, вибиваючи платіжну квитанцію, заперечив:
– Ви прекрасно виглядаєте, пані Коваль.
І дуже мило почервонів, обдарований за цей комплімент ніжною посмішкою Даруні.
* * *
Наступні п’ять днів видалися на рідкість метушливими. П’ять чергувань підряд вимучили Дарину так, що вона навіть не їздила додому. Не мала ні часу, ні сили витрачати дві години на дорогу туди й назад. Спала у клініці.
Ігоря Даруся бачила уривками, максимум по десять хвилин, віталася та розмовляла з ним дуже офіційно. Намагалася всміхатися, бо чоло коханого чомусь рясніло стурбованими зморшками, мов недбало заправлена ковдра у поганої господині. Певно, думає, що мені подарувати, тішилась дівчина, і тут-таки турбувалася – а може, це лише втома, така ж, як у неї? Він, бідняточко з ніг падає, бо лікарі так само хворіють на грип, які там щеплення вони не роблять і як не бережуться, профілактика не завжди спрацьовує. Але нічого. Час плине, і вже дуже скоро Ігор відпочине, як у казці – все вже влаштовано.
Повертаючись додому в середу близько півночі, з останнього на цьому тижні чергування, Дарка заснула в маршрутці, та так міцно, що, не приходячи до тями, зробила два зайвих «кола пошани», доки її зіщулену фігурку на задньому сидінні не помітив водій мікроавтобуса.
– Звідки? – коротко спитав він, розбудивши дівчину. Та закліпала на нього змученими оченятами:
– З лікарні. Я там санітарка.
– Ясно, – шофер, невисокий дядько в куцому заношеному піджаку, сяк-так напнутому на грубий светер, розвернувся і потопав до свого місця, на ходу бурмочучи:
– Кажи вулицю, куди їхати, підвезу вже, де тебе подінеш, хіба це діло – поночі сама, та ще й така молода.
– Я у приватній клініці працюю, – невідомо нащо гукнула Даруся йому навздогін. – Там усе дорого!
Дядько зупинився, озирнувся і скупа посмішка загойдалася на його вустах, мов паперовий човник на хвилях весняного струмка.
– Я тридцять років за кермом, – повідомив він. – І таксистом був, і хліб розвозив… Трохи знаюся на людях, еге ж. Дорога цього вчить. По тобі видно, доню, що ти від роботи не тікаєш. То де ти, значить, живеш? Кажи, не стидайся.
– Вулиця Володимира Великого, дім сто двадцять п’ять, – відповіла дівчина і солодко позіхнула. – Дякую.
2
Не зважаючи на стому, в ніч із середи на четвер дівчина не спала. Дарина була певна, що вимкнеться, заледве її голова торкнеться подушки, але помилилася. Аж до самого світанку вона крутилася у ліжку. Сон ніяк не приходив, тільки пекельно, до сліз, боліли очі, та голова йшла обертом, як від передозування кофеїном. Утративши терпець та рештки надії на сон, Дарина підвелася, зварила каву та почала пакуватися.
У неї взагалі було небагато речей. Вона взагалі не розуміла тих, хто їдучи куди-небудь на два дні, тягне за собою валізу розміром із залізничний вагон. Проте для зустрічі з Парижем Даруся таки приготувала дещо особливе. Зі щоденного прогнозу погоди в Європі вона довідалася, що навіть кінець листопада у Франції обіцяє бути досить теплим і цілком сухим. Тому й наважилася купити ту сукню. Витратила півзарплати, що було повним безумством. Значно ліпше було б відкласти втрачені гроші на саму подорож.
Надя, побачивши придбання подруги, похмуро поцікавилася:
– Скільки?
Дарина відповіла. Надійку заціпило. Траплялося таке нечасто, тому, користуючись паузою, Даруся квапливо додала:
– Це розпродаж. Знижка п’ятдесят відсотків, модель минулорічного літа. Французька. Я просто не змогла встояти.
– Знаю я ті знижки! – оговталася нарешті Надя. – Тим крамарям аби людей дурити! Ну міряй уже, якщо купила.
Дарина послухала. Коли вона випурхнула з ванни у червоних черевичках на високих тонких, як голка, підборах та у своїй покупці, Надійка зойкнула і, простягнувши вперед тремтячу руку, обережно погладила поділ модельної сукні, що закінчувався десь сантиметрів за п’ятнадцять до Дарусиних колін.
– Господи, воно – твоє. Таке буває. Це плаття – твоє. Як на тебе шите, але це ще не все. Воно… ну… таке, ніби ти у ньому народилася! І таке просте на вигляд! Така… оманлива простота.
Дарина хмикнула.
– А я тобі про що?!
Сукня з яскраво-червоного трикотажу, м’якого та ніжного, як дотик коханого, щільно обтягувала руки та бюст, а від стегон розширювалася спідницею-напівсонцем. Досить коротка – за висловом Наді, тяжко, але тримається у межах пристойності – та зі спокусливим вирізом. Вона настільки личила Дарині, вигідно демонструючи стрункі ніжки та підкреслюючи тонку талію, що її ціна сама собою перестала мати хоч якесь значення. Фасон називався «Марі-Ортанс», а «Ортанс» означало «гортензія». Тому Дарусю анітрохи не дивувало, що у цій сукні вона чулася прекрасною квіткою.
* * *
За зборами час збіг непомітно. І коли Дарина подзвонила Ігорю, на годиннику була десята ранку. Коханий, здається, спав, бо відповів на її дзвінок глухуватим і сердитим голосом і швидко обірвав її перепрошення.
– Що ти хотіла, Дарусю?
– Нам потрібно зустрітися. Є важлива розмова, любий. Я тебе розбудила?
– Нє, то мобільник чортів завалився десь за кушетку і теленькав на весь кабінет. Ледве дістав його… Я ще на роботі. Давай зустрінемось «В Ольги», що біля Палацу Мистецтв. Скажімо, о сьомій вечора. – Ти маєш рацію, нам давно треба поговорити.
Ось воно, втішилася Даруся, заледве встигнувши дати відбій. Сьогодні Ігор освідчиться їй. Зробить нарешті довгожданну пропозицію руки і серця. І вона, Дарина Коваль, її прийме. Ще б пак! Бо вона не з тих самовпевнених дуреп, що у відповідь на слова любові починають крутити носом, мов флюгером: ах, я не впевнена у своїх почуттях, мені треба подумати, спитай мене іншим разом!Їй нема про що думати. Вона скаже «так». І як слід підготується до цієї знакової в її житті події. Приведе себе, нарешті, до ладу. Зробить укладку. Одягне щось святкове. Цей день вона запам’ятає назавжди! – приємно думалося Дарині.
Решту дня Дарина провела в перукарні, з наміром безжально пустити на вітер тяжкою працею зібрані кошти. За Дарусю взялася власниця перукарського салону «Квітослава» особисто.
Колись, років п’ять тому, коли дівчина щойно влаштувалась на роботу в клініку, їхня перша карета швидкої допомоги, викуплений за безцінь в якоїсь державної лікарні списаний «Рафік», привіз до клініки пані Квітку з гострим апендицитом. Операцію жінці зробили швидко і вдало, але доглядати за нею не було кому. Медсестри, тоді ще не маючи стабільної зарплати, мінялися частіше, ніж Даруся встигала випрати за ними халати, тому за пані Квітославою довелося ходити їй. І жінка цього не забула.
Пані Квітка була надзвичайною перукаркою, і, живи вона десь у Голівуді, тамтешні «зірки» билися б за право бути її клієнтами. Тут, у Львові, вона зналася із дрібнішими «зірками», «зоряним пилом», як, сміючись, називала наш бомонд. І пускала до себе винятково тих, до кого мала певні сентименти. Ні за які гроші до пані Квітослави не змогла б потрапити особа, їй неприємна. Тому вищим шиком вважалося недбало зронити десь на вечірці: «Я робила зачіску в „Квітці“» – заздрісні погляди, зойкання та охання як супровід такого зізнання були забезпечені.
* * *
– Що маєш надвечір? – поцікавилася пані Квітослава, пропускаючи крізь пальці кучері Дарини. – Ділову зустріч, здибанку з подругою чи може з мужчиною?
– Останнє, – вимовивши це, Дарина відчула, що червоніє. Велике дзеркало навпроти неї це підтвердило, і дівчина засовалася у своєму кріслі. – Це побачення. Дуже важливе. Я гадаю… впевнена, що матиму нині шлюбну пропозицію.
– Ну, – лице пані Квітки посвітлішало й стало молодшим ще на кілька років, – так і буде. Якщо він тільки не повний бовдур, і цінує те, що має. Слухай, давай ми тебе підстрижемо! Ти лише поглянь, що це таке висить? Таке волосся, а виглядає як мотузки! Зараз ми тобі гривку зробимо. Будеш левицею! І макіяж я тобі сама накладу.
– Не треба, – пискнула Даруся. – Я… тільки укладку… грошей бракує…
Пані Квітослава обурилась, войовниче заклацала у повітрі ножицями.
– А бодай мені не дождати, коли це я з тебе гроші брала?! Усе коштом закладу, дитино. Ти на це заслужила. Я тебе припрошувала ходити до мене щотижня, а ти що? За п’ять літ аж сім разів була! І про гроші нічого мені не кажи, чуєш, мала? Як ти мене виходила, то хіба за гроші?! Як з-під мене виносила, мила мене, зачісувала, то хіба премію чекала? Де там, аби цукерки дати, мусила за тобою бігати по всенькій лікарні, і то в моєму тяжкому віці! Так що маєш до «Квітки» абонемента на все моє життя.
– Дякую, – розчулена Дарина зненацька навіть для себе самої випалила, – а ці вихідні ми проведемо у Парижі!
– Ну то супер! – втішилася пані Квітка, заколюючи волосся дівчини. – То є найкраще у світі місто для заручин. Там кохання розлито в повітрі, як ті парфуми. Кавалер платить за путівки?
– Так, – відважно збрехала Даруся.
– Щедрий хлопець. Плюс на його користь. Була б ти не засватана, я б тобі порадила триматися подалі від скнар.
* * *
До кав’ярні «В Ольги» Дарина прийшла завчасно, так гарно підстрижена і нафарбована, що кілька авт на вулицях гальмували із вереском, бо водії в них задивлялися на руду красуню.
Маючи у запасі рівно півгодини – адже Ігор ніколи не запізнювався – погортала меню, зупинившись на лимонному тістечку та каві по-талліннськи, з молочним лікером. Їсти Дарусі геть не хотілося, від хвилювання пропав увесь апетит, але з самого ранку вона не мала й ріски в роті, тому змушувала себе ковтати шматки на диво смачного тістечка, згадуючи слова пані Квітки. І чому за все мусить платити чоловік? Це несправедливо! Адже саме їй спала на думку ідея про подорож до Парижа! І що вона мусила зробити? Сказати «Дай мені грошей на сюрприз, любий»? Що за маячня! Це все одно, що зажадати «Купи мені щастя!». Чи то світ став такий скажений, чи то вона надто старомодна – сумно міркувала дівчина.
Ігор увійшов до зали рівно о сьомій, як обіцяв. Доки він шукав поглядом Дарину, та дивилася на нього і милувалася. Який же він у неї гарний! Вбраний у сірий діловий костюм. Ігор завжди ходив у костюмах. Та у бежевий плащ. Такий стрункий і підтягнутий, щирий, однак не багатослівний, і… дуже красивий! Справді, найчарівніший чоловік з усіх, яких вона коли-небудь бачила. І він її кохає! Він просто надзвичайний!
Дарина помахала йому зі свого кутка. Вона навмисне обрала столик на двох прямо біля вікна, за яким вже панували густо-сині осінні сутінки. Ігор, помітивши її, коротко всміхнувся, кількома кроками перетнув невеличке затишне приміщення, де вони часто бували, і опустився на стілець навпроти Дарусі. Вона потягнулася до нього за поцілунком, який і отримала – звичний, у щічку.
– Привіт. Ти вже зробила замовлення?
– Уже. Я навіть встигла з’їсти купу кілокалорій і запити їх кавою.
Ігор осудливо похитав головою.
– Чим ти тільки забиваєш собі судини? Я так розумію, атеросклероз тебе не лякає.
– Будь-який різновид склерозу лякає мене лиш можливістю забути твоє ім’я. Але дякую, мені приємна твоя турбота. Як пройшов день, любий?
– Як завжди, – Ігор зробив знак офіціанту. – Я візьму салат «Цезар» з телятиною, будь ласка. Ти пам’ятаєш пані Пелех? – звертаючись уже до Дарини, промовив він. Вона кивнула.
– Ту стареньку, що схожа на бабу-ягу, з носом, як коцюба? Звісно. А що з нею не так?
– Дарусю, я тобі дивуюся. Тільки ти з твоїм янгольським характером можеш називати «старенькою» ту дідькову кревну. І спитала б краще, що не так зі мною є нині, і було, коли я здуру погодився робити їй операцію. Їй сьогодні зняли бинти і тепер вона викапана баба-яга з профілем римських патриціїв.
Дарина розсміялася.
– Ти насправді так не думаєш. Ну зізнайся, ти ж любиш своїх пацієнтів?
Ігор знизав плечима.
– Так, авжеж. Вони мене годують.
– Ні, не будь циніком, любий. Ти все одно мене не переконаєш у своїй корисливості. Ти не такий. Для мене інше є загадкою…
– Що саме?
– Чому люди вважають, що, виправивши носа чи підтягнувши щоки, досягнуть в житті чогось більшого, аніж змогли б зі своїм природним виглядом?
– Я не знаю, – промовив Ігор, дегустуючи салат. – Сам про це часто думаю. Як на мене, для того, щоб відбутися в житті, щонайменше безглуздо покладатися тільки на фасад. Є багато інших способів досягнути успіху, а плацдарм для цих досягнень завжди слід готувати заздалегідь. Усе ретельно плануючи та прораховуючи, – Люсик повчально підняв вказівного пальця. – Немає у природі ніякого колеса фортуни, а якщо і є, то воно давно заіржавіло.
– Твоя правда. І, до слова, про досягнення… Може, вип’ємо шампанського? – запропонувала Дарина.
– Справжнє шампанське, – менторським тоном сказав Ігор, – буває лише у Франції. Крім того, Дарусю, ти ж в курсі – я терпіти не можу цей газований компот.
– А мені подобається, – прошепотіла Дарина, знітившись. – Ти завжди такий серйозний, серденько. Мабуть, і на власному весіллі не питимеш.
– Ну, тоді доведеться. То що ти мені хотіла сказати?
– А ти?
– Пані, як завжди, уперед.
– Добре, – за відсутності шампанського дівчина ковтнула кави для хоробрості. – Пам’ятаєш ту обіцянку, що ти дав мені місяць тому?
– Це яку?
– Ти казав, що виконаєш будь-яке моє бажання на мій ювілей. Що не довіриш цю відповідальну справу жодному джину. Чи не так?
– Так, було. Підтверджую, – почувши це, Даруся шумно зітхнула, лише після цього втямивши, що чекала відповіді, затамувавши подих.
– Ти готовий дотримати слова?
– Ну для чого тягти кота за хвіст, Дарино? – поцікавився Ігор з ледь помітним роздратуванням. Виделка, якою він розгортав листя салату на своїй тарілці, лунко дзвякнула об фаянс. – Ясно, що готовий!
– А чому ти так на це реагуєш? – очі дівчини наповнились слізьми. Щось пішло не так. Ні, щось було не так від самого початку цієї вечері. – Я завжди починаю здалека, каюся. Та раніше тобі це подобалося.
– Даруй, – Ігор відклав виделку і, простягнувши руку, торкнувся Дарининого рукава. – Пані Пелех довела мене, якщо чесно. Дві години правдивої галицької лайки та прокльонів – то занадто навіть для мене. Ніс їй був недостатньо прямий, а її старий писок недостатньо омолодився. І все одно я не мав права зриватися на тобі. Пробач.
– Та нічого, то пусте. Усе гаразд. Я вже не серджуся, – від гніву та сліз Даруся відходила майже миттєво, усі про це знали і цілком успішно цим користувалися. Ігор примружився, обдарувавши дівчину поглядом ситого кота. Він був явно задоволений.
– Що ж, тоді скажи, будь ласка, чого ти бажаєш?
«Заміж за тебе вийти», – закортіло сказати Дарині, так сильно, що вона ледь встигла прикусити язика, а натомість урочисто, неначе фея, що володіє чарівною паличкою, оголосила:
– Хочу з тобою до Парижа на найближчий вік-енд. Там ми зможемо випити справжнього шампанського! Неодмінно на Ейфелевій вежі! Коли під нами буде цілий світ!
– Але так скоро… Дарусю, а путівки? Твоє бажання надто дороге! – Ігор виглядав заскоченим цією пропозицією, як той коханець у ліжку чужої дружини. – Ми могли б поїхати в Яремче. Або змотатися на Синевир…
– При всій моїй любові до Карпат, путівки до Парижа вже у мене. Вуаля! – жестом досвідченого фокусника Дарина видобула їх з кишені свого пальта і поклала на стіл.
Ігор витріщився на них, як на живих тарганів у своєму супі.
Ентузіазм дівчини став поволі згасати. При всій своїй наївності сліпою вона не була.
– У чому річ? Ти не радий? – запитала вона.
– Я… та ні, чому ж… та навіщо ти…
– О, ні, – до Дарусі дійшло, у чому справа, і вона засміялась від полегшення. – Я здогадуюсь, що не так. Ти вважаєш, що я не мала б так витрачатися?
– Точно! У яблучко! Може їх ще не пізно здати? – невпевненим голосом проблеяв Ігор.
– Пізно. Було пізно за хвилину по їх придбанні. Тому я й купила їх задешево, – тут Дарина трішки злукавила, але на добру справу. – Зрозумій, Париж – це моя мрія. Вихідні в Парижі з тобою – це все, чого я нині хочу. Ну… майже все. Я триматиму тебе за руку, коли ми гулятимемо Монмартром. Будемо снідати у готелі, а вечеряти у якомусь маленькому кафе. Ми побуваємо у Луврі, уяви собі! Побачимо Джоконду, полотна Рембранта, Рубенса! У турфірмі мені сказали, що готель, де нас поселять, дуже затишний. Ти нарешті розбудиш мене поцілунком – я так цього хочу! Ми цілу вічність не були разом!
Ігор, надутий, як сич на погоду, совався на своєму стільці, наче намагаючись навпомацки знайти лисе місце у кактуса. Вираз обличчя він мав такий, що від нього молоко би скисло. Було видно, що Даринин сюрприз його не порадував. І мова йшла зовсім не про зайві витрати…
Від поганого передчуття дівчину кинуло у жар.
– Ігоре… – ледве виштовхнула вона із луб’яного горла, – ти ж поїдеш зі мною?
Той нарешті зібрався з духом і коротко відповів:
– Дарусю, пробач, але… ні.
На якусь мить їй стало важко дихати. Так, ніби хтось викачав усе повітря з її легенів. Дарина знов приклалася до кави і закашлялась. Гаряча густа рідина потекла з кутика рота, капаючи прямо на комірець пальта.
Ігор спостерігав за дівчиною, трохи скрививши вуста, хоч і виглядав винуватим.
Трясця, він чув за собою вину. Яку? Що він накоїв? І, в жалюгідному очікуванні дива, якого – вона вже знала це достеменно – ніколи не станеться, у прагненні склеїти те, що розлетілося на тисячу дрібнесеньких скалок, Даруся по-дитячому пролепетала:
– Ти не можеш їхати зі мною, так? Невідкладні справи? Хтось із родичів захворів? Щось з твоєю мамою? А може невідкладна операція?
– Спинися, – Ігор попереджувально підняв руку. – Тільки не треба істерик. Вислухай все до кінця. Я все ж мушу тобі це сказати, хоч мені й важко.
– Тобі важко, – безтямною луною повторила Дарина. Ігор кивнув.
– На твій ювілей я хотів попрощатися з тобою.
– По… попрощатися? – Даруся почала затинатися. – Ти ку… кудись… за… кордон зібрався?
– От іще, – пхикнув Ігор зневажливо. – З моїм фахом я і тут можу жити, як король. Нащо мені переучуватися та роками там іспити здавати? Просто я одружуюсь.
Скроні Дарини немов стиснув розпечений обруч.
– Одружуєшся?! На кому? – тоном засудженої до страти королеви спиталася вона. – Я її знаю?
Пальці дівчини наче узялися кригою, і, слово честі, вона не дуже здивувалася б, почувши той тріск, який буває, коли під каблуками хрустить тоненький лід.
Ігор мовчав.
– То я її знаю, любий… тобто… так чи ні?
– Ну, може, бачила кілька разів, – неохоче відповів Ігор. – Це Станіслава, Стася Палій. Донька пана Степана. Ми з нею вже півроку зустрічаємось.
– Так довго! – у серце немов увігнали гострий ніж.
Степан Палій був засновником і абсолютним власником клініки «Авіцена», та його єдину дочку Даруся, хоч убий, не пам’ятала. Вирішила, що варто ще щось сказати.
– Що ж… розумний крок… з твого боку.
– Ну, не на тобі ж мені одружуватися. Ти сама подумай – санітарка і я, що це за пара? Як вода та олія – не змішаються, скільки не колоти. А Стася – хороша партія для мене. Цілком. І вигідна, так. Чому це має бути погано?
– Це чудово. Я вас вітаю. Скажи мені, куди послати квіти? – ледь зібралася з силами на якийсь коментар Дарина.
– Дарусю, це не похорон. Будь розважлива. Я не хочу більше морочити тобі голову. Тобі вже тридцять, мусиш влаштувати якось своє життя. Подумати про шлюб з рівнею. З медбратом там, чи, може, з охоронцем. Ти зависоко літаєш, люба. Думаєш, що популярність – це лише усмішки та доброта. А це ще й праця, дорогенька моя. Тяжка праця. Треба витримувати певний рівень. Ти до нього, вибач, не дотягуєш.
