Текст книги "Паризьке кохання"
Автор книги: Лариса Чагровська
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)
– І він навіть не приставав до тебе? – ніяк не могла втямити логіки незнайомця Надійка.
– Уяви собі – ні.
На тому кінці запала на кілька секунд мовчанка. Нарешті Надійка озвалася знову:
– Ти все-таки вважай, Дарусю. Я б дуже не хотіла, щоб з тобою трапилося ще щось погане.
– Усе буде гаразд, ось побачиш. Я просто приємно проводжу час. А чоловіків з мене вже досить!
– Ну добре, давай спати, – попросилася Надійка, – а своє ставлення до чоловіків з’ясовуватимеш завтра зранку, – на прощання мовила Надя й натиснула клавішу «відбій».
– Ну й добре, – повторила за подругою Дарка, додавши звичне – цьом-па, – і поклала мобільний на нічний столик біля ліжка.
А чоловіків з мене таки справді вже досить, як мантру повторила Дарка й з таким наміром заснула в один момент.
* * *
Прокинулася Дарина о восьмій ранку. Свіжа й сповнена нових сил. Негайно подалася в душ і швидко привела себе до пуття.
Довго думала, що вдягти для сьогоднішньої прогулянки. Вирішила щось просте: джинси, білу блузку, зручні шкіряні туфлі на низьких підборах аби було зручно блукати містом. Прихопила кофтину, на всяк випадок. Осінь на дворі. Такий одяг цілком відповідав її настрою. Бадьора, впевнена у собі, повністю готова до нових пригод.
Дівчина спустилася в хол за п’ять хвилин до десятої.
Марк уже був там. Він сидів у череватому кріслі, гортаючи якусь невеличку книжечку, і підвівся, щойно помітив Дарусю. Захоплено огледів її і широко розвів руки, аби показати, наскільки він вражений її красою.
Дарина засміялася, і, зовсім забувши, що він американець, сказала:
– Привіт.
І ледь не впала, почувши від нього:
– Доброго ранку.
Виявилось, що книжечка, яку гортав Марк, була англо-українським розмовником.
Даруся навіть не уявляла, де він узяв її проти ночі, і чого це йому коштувало, але дуже втішилась цим виявом уваги.
Вивчити щось, крім привітання, Марк явно не встиг, тому швидко перейшов на англійську і поцікавився:
– Що сьогодні подивимося?
Дарина відразу зрозуміла про що йдеться і тому не замислюючись, відповіла:
– Ейфелеву вежу.
І про всяк випадок повторила:
– Ефель, you know?
До її цілковитого захоплення, Марк прекрасно її зрозумів.
До Ейфелевої вежі вони пішли пішки. Було тепло, тепліше навіть, ніж учора. Деякі дерева, спокушені надзвичайно лагідною осінню, повикидали бруньки. Перехожі на ходу стягували куртки і перекидали їх через плече, лишаючись у самих сорочках, а дехто тільки у футболках.
Дарина просто накинула свою кофту на плечі. Вона говорила без упину, а Марк щось їй відповідав. З десяти його слів вона розуміла приблизно два-три. Дуже цікаве вийшло спілкування.
Уже коли вони підійшли до рукотворного символу Парижа і стали у чергу, щоби піднятися на вежу, дівчина запитала досяжним для неї набором слів:
– Учора ви на площі Пігаль?
Марк глянув на Дарусю, трохи схиливши голову.
– На площі Пігаль? Ні. Я ніколи не купую секс. Це огидно. – І щоб Дарина його точно зрозуміла, він витягнув дрібну купюру й розірвав її надвоє, повторивши: секс, гроші, ніколи.
– Ваша правда, містер Вінтерз, – сказала Даруся і зітхнула.
Слова «купувати» і «ніколи» вона знала.
– Я теж цього не розумію. Усі ці шоу, статеві акти на сцені… це якесь божевілля. Я не ханжа. Не ханжа! – повторила вона з притиском, хоча Марк і не думав заперечувати, бо мало що розумів зі всього сказаного.
Даруся продовжувала:
– Нині усе продається, усе купується. Секс, діти, почуття – усе є предметом торгу. І мені від того чомусь погано. А вам, містере Вінтерз?
Марк винувато подивився на Дарину і попросив:
– Будь ласка, називайте мене Марк. Містер Вінтерз – це мій тато.
На Ейфелевій вежі був невеличкий ресторанчик, і Марк ледь не силою затягнув Дарину туди.
– Справжнє шампанське тільки в Парижі, – урочисто, але разом з тим безпосередньо виголосив Марк.
Від цієї фрази Дарині спершу стало дурно, а потім смішно.
Тоді, «В Ольги», вона навіть не могла припустити, за яких умов почує цю фразу вдруге.
Трохи шампанського, повторював Марк як заклинання, і при цьому так усміхався, що відмовити йому в Дарусі не стало б сили.
Пригадалося, як лишень позавчора – невже це було так недавно? – вона змальовувала Ігореві принади Парижа, у тому числі й цю – справжнє шампанське на Ейфелевій вежі, а під ногами цілий світ.
Що ж, так усе й сталося. Тільки Ігоря поруч немає. І вже не буде…
Столик у ресторанчику Марк знайшов дивом. Дарина підозрювала, що тут не обійшлося без хабара.
Не встигли вони сісти за свій столик, як мов з-під землі біля них виріс офіціант. У білосніжній сорочці й довжелезному фартуху. Подав меню і карту вин. Ввічливо всміхаючись відійшов.
– Дорі, можна пляшку «Вдови Кліко»? – Марк усміхаючись, запитально дивився на Дарку.
– Дуже дорого, – спробувала трохи спинити Марка Дарина.
Але Марк дуже просто пояснив:
– Ми у Парижі.
Дійсно, як вона могла про це забути. Але все ж таки вона не хотіла, щоб він так багато на не витрачав. І тут Дарина знайшла вихід:
– Я також плачу, – сказала вона, показуючи на свій гаманець.
Марк вражено подивився на дівчину й доволі категорично заявив:
– Дорі, ти дама. Дами не платять. Це не ділова зустріч. Сьогодні я кавалер.
Саме в цю мить, коли Марк виголошував свою промову щодо того, що він кавалер, з’явився офіціант. Так само виріс мов з-під землі, як і попереднього разу. Повернувся прийняти замовлення.
Марк швидко, щоби Дарина не встигла заперечити, замовив дороге шампанське.
За якусь мить бурштиновий напій, пінячись, наповнив їхні келихи.
Нічого подібного вона раніше не куштувала. Це був напій богів. Найкраще шампанське світу на її День народження. Даруся підвела очі на Марка.
– Дякую тобі. Тепер я знаю, що означає бути на сьомому небі.
– Що? – не зрозумів Марк.
– Я дуже щаслива, – промовила Дарина.
– Я також, – погодився Марк.
* * *
День пройшов чудово.
Після шампанського на Ейфелевій вежі вони ще каталися по Сені на річковому трамвайчику. Молоденький матрос у смішній білій шапочці з червоним помпончиком, що перевіряв квитки біля трапу, аж рота відкрив, глянувши на Дарусю, і щось тихо сказав Маркові. Щось, від чого Марк засміявся й обережно обійняв дівчину за плечі.
Вони пили каву. Багато кави, і на прогулянковому катері. І в крихітному кафе на набережній. А потім просто вимірювали кроками Париж, який здавався безконечним.
Даруся говорила без упину. Розповіла Маркові, що вона сирота. Мешкає в однокімнатній квартирці. Її мама тяжко хворіла перед смертю, і їй доводилося розриватися між роботою та домом. Як мріяла мама, що її донька буде лікарем. А я навіть не медсестра, лише мию підлоги, хоч і вмію робити уколи, і все таке інше.
Марк слухав уважно, і також щось казав. Дівчина дослухалася до інтонації, намагалася вловити знайомі слова…
На одній з вулиць Дарина помітила рекламний плакат: медсестра у білому халаті та із застережливо піднятим угору вказівним пальцем. Даруся не знала, що рекламує цей постер. Усі написи на ньому були французькою. Але дуже зраділа з нагоди хоч приблизно пояснити Маркові, ким вона працює.
Дівчина зупинилася, показала на плакат, потім на себе, і зробила такий жест, ніби поправляла на голові фірмову шапочку.
– Це я, – показуючи пальцем спершу на себе, а потім на плакат.
Марк розплився в широченній усмішці:
– Лікар? – вгадав він.
– Помічник лікаря, – поправила Даруся, бо не знала, як буде англійською «медсестра».
– Гарна робота, – схвально мовив Марк.
– Гарна, але дуже тяжка.
Марк театрально вклонився Дарині.
Стало ясно, що, принаймні у нього, професія медсестри користується великою повагою. Правда, вона могла б і лікарем назватися, як би він це перевірив? Просто Дарина не хотіла йому брехати. Принаймні із вдячності за чудово проведений разом час.
Та й Марк також, здається, невелика шишка. Мабуть, теж збирав гроші на цей вояж досить довго. На всьому економив. Але на пляшку дорогого шампанського не поскупився. Даруся згадала пані Квітку і посміхнулася – він би їй сподобався, цей американець.
Вони пройшли ще кількасот метрів і наткнулися на інший плакат з яскравою машиною. Угорі значилося коротко: «Крайслер», а під цим написом було зображено чоловіка у строкатій сорочці та джинсах, що ретельно протирав лобове скло автівки.
Тепер уже зупинився Марк. Показав рукою на плакат і на себе.
– Це я.
Усе ясно. Продавець машин, або майстер. – Подумала Дарка й посміхнулася.
– Спеціаліст з машин. Продаєш машини? Так, – своєю чергою вгадувала Дарина.
– Так, продаю, – зрадів Марко, що вона правильно вгадувала.
– Знаєш, а вас часто у кіно показують. Особливо у комедіях. Яку не візьми, там майже напевно буде продавець машин. Це у вас робота така комічна чи у сценаристів убога фантазія?
Звісно, з цього монологу Марк анічогісінько не второпав, але підняв руки так, ніби крутив кермо, а далі кумедно бібікнув, піднісши до рота складені човником долоні.
Дарусю це страшенно насмішило, а Марк, удавано сердито насупив брови і пробурмотів щось тим суворим тоном, яким зазвичай користуються бабусі на лавочках біля під’їздів, щоби сказати свою сакраментальну фразу: У цієї молоді жодної поваги немає до старших людей.
Дарина розсміялась ще голосніше, а Марк із запитальною інтонацією мовив:
– Нотр Дам де Парі?
Дівчина кивнула – так, чом би й ні, і, тримаючись за руки, вони рушили до Собору Паризької Богоматері.
* * *
До готелю дівчина йшла, ніби сама не своя. Наче на крилах летіла. Стільки вражень, стільки чудових пригод! І такий приємний супутник! Їй захотілося знову подякувати Маркові за компанію, за шампанське, за те, що їй добре, дуже добре, але вона не змогла дібрати слів. І засмутилася. А тим часом заговорив Марк. За допомогою вже звичних жестів він пояснив Дарусі:
– Завтра мені назад, до Штатів.
На клаптику паперу надряпав свою електронну адресу, і, зворушливо зазирнувши дівчині у вічі, кілька разів повторив:
– Будь ласка, пиши мені. Добре? Навіть українською. Не забувай мене, Дорі.
– Напишу, обіцяю, що напишу, – печально відповідала Даруся, бо не хотіла розставитися з цим милим американцем.
У холі готелю він знову поцілував їй руку і подарував чарівну листівку, придбану, вочевидь, разом із розмовником. На поштівці плюшевий ведмедик простягав глядачеві букет ромашок, а внизу було щось написано французькою. Даруся дуже зраділа з цього милого подарунка:
– А може ти колись приїдеш в Україну, до мене? – з надією в голосі запитала вона Марка.
Тепер прийшла його черга кивати головою:
– Приїду, обов’язково приїду.
Та Дарина не вірила. Знала наскільки дорого коштує така поїзда.
– Приїзди будь-коли, – мовила вона, занотовуючи свою адресу в Марковому записничку. – Можеш навіть зупинитися у мене, якщо готель для тебе задорогий. Хоча наші готелі набагато дешевші, ніж тутешні. Навіть ті, які у нас вважаються дорогими.
– Коли ти летиш, – перепитав Дарину Марк.
– Також завтра, але по обіді. Я тебе пам’ятатиму, – несподівано сказала Даруся дивлячись в очі Маркові. – І Париж для мене тепер назавжди буде казкою, що справдилася. А ще найпрекраснішим у світі містом. І місцем, де я зустріла тебе.
Ставши навшпиньки, Дарина легенько чмокнула Марка в щоку, і, не озираючись, побігла сходами на другий поверх. Вона не хотіла, щоб він бачив її сльози.
7
Рідне місто зустріло її звичним дощем.
Додому Даруся добралася десь біля десятої вечора і заснула, ледь голова торкнулася ліжка. Понеділок у неї ще був вільним, а у вівторок вже мусила починати звичну роботу.
Дарину здивувало те, що біль від зради коханого був не таким сильним, як перед від’їздом. Мабуть, це все подорож. Париж трохи затягнув цю рану. Стільки всього трапилося. Думати про прикре часу не було. Та, на жаль, Даруся знала й інше – біль ще повернеться. Від цього нікуди не дітися. Їй доведеться зустрічатися з Ігорем на роботі, спілкуватися з ним. Доведеться слухати, як пліткують дівчата про нього. І, як не крути, а доведеться поговорити з Надійкою про все, що тоді сталося між нею та Ігорем. Усе-таки її найкраща та єдина подруга. Це не варто відкладати у довгий ящик.
Дарина подзвонила Наді у понеділок зранку. Не зважаючи на те, що подруга лише годину тому повернулася з нічного чергування, вона негайно примчала у гості до Дарки, тримаючи у руках тацю із власноруч спеченим напередодні тортиком:
– З Днем народженням тебе, рідненька!
Надійка вручила їй тортик і вони міцно обнялися.
Дівчата пили чай, і Дарина розповідала про Париж. Про Ігоря їй говорити не довелося. Надійка вже все знала.
– Ти собі не уявляєш, у якому шоці я була! Це сюрприз для всієї клініки, Люсик такий потайний, завжди був таким, бісова душа. Але уся клініка не знала, що він з тобою зустрічається. А я знала! Я навіть спитала у нього, як він міг!
– Нащо? – Даруся пополотніла. Надя це помітила.
– Тю, чого ти, дурна? Що він тобі зробить? Може, вижене і сам піде підлоги мити? На те, люба, щоби він знав, що я у курсі справи.
– Якої справи?
– Ну, що він – падлюка.
Проти волі Дарина засміялася. Сердитись на Надійку було просто неможливо.
– Ну і що ж він тобі відповів?
– Що це все плітки, і мене вони не обходять!
– Отже, усе це плітки. Усе, що між нами було. Що ж, цього й слід було чекати. Я така дурепа. – Вилаяла саму себе Дарина. – А ти чого мовчиш? – звернулася вона із запитанням до подруги.
– Про що саме? – невинно закліпала очима Надя.
– Що я сама, сама собі винна.
– Та ніколи. Де вже мені тебе винуватити. Та любов – страшна річ, їй-бо. Краще розкажи мені про свого Марка. Він красивий?
Пояснювати Надійці, що Марк не її, не було жодного сенсу. У спілкуванні з подругою – і Даруся це знала на зубок – краще чітко відповідати на запитання.
– Симпатичний, я б сказала. Дуже милий. Він машинами торгує. Знаєш, як у кіно показують. Бігає, певно, за клієнтами, доки котрогось не зажене.
– Скільки йому років?
– На вигляд – тридцять п’ять.
– А за паспортом? – безпристрасно випитувалася подруга.
Дарина таки не втрималась.
– А за паспортом він мусульманин. У нього три дружини і семеро дітей. Годі тобі, Надю. Що я, поліція, аби у нього папери перевіряти? Ми були просто… ми просто гуляли…
Надійка розуміюче примружилась.
– Так, звичайно. І він просто поїв тебе «Вдовою Кліко», бо він такий добрий.
– Уяви собі! Принаймні, сексуальних послуг за це він від мене не вимагав. І весь час поводився, як справжній джентельмен. Мацати мене за груди він не намагався, руки під спідницю не пхав, і взагалі…
– Усе ясно, – зробила висновок подружка. – Він тебе поважає, або імпотент… чи голубий.
– Якщо він зрозумів той десяток слів ламаною англійською, що я зуміла вичавити з себе за два дні знайомства, і на цьому ґрунті заповажав мій лінгвістичний ідіотизм, ну тоді так, напевне. Інших підстав для поваги… Хоча ні, стривай. Я сказала йому, що я – медсестра.
– От і добре, – зраділа Надя. – Я десь читала, що в Америці кваліфіковані медсестри дуже добре заробляють і користуються величезною повагою у суспільстві.
– Я не думаю, що те саме стосується санітарок.
– Ой, яка ти прикра, Дарусю. Вічно у тебе ці муки. Жила б ти у середньовіччі, то точно сама б себе батожила привселюдно на площі Ринок. Ну чого ти так себе не цінуєш? Молода, розумна, гарна, чуйна…
– І безнадійно закохана.
– У Люсика? – Надя аж руками сплеснула, від обурення підстрибнувши на стільці. – Твій лінгвістичний ідіотизм ніщо у порівнянні з ідіотизмом побутовим.
– Дякую, моя дорога, – з любов’ю, але іронічно мовила Дарина.
– Я тобі правду кажу. Можу навіть ляпнути, що ти сама винна і що я тебе попереджала, хоча й не збиралася цього робити. Він тебе принижував. Використовував тебе… А що дістала ти, крім болю і змарнованих трьох років життя?! А нічогісінько ти не отримала! Від людей тебе ховав, наче зачумлену! Та пусте. Марк не такий, я впевнена, він у тебе закохався, і приїде за тобою сюди. А потім ви…
– Не знущайся, – втомлено мовила Дарина. – За бідними санітарками не приїздять гарні чоловіки зі Штатів… Та й нізвідки не приїздять. Ліпше цінуй те, що маєш, і шануйся, бо не дістанеш подарунка, що я тобі купила.
– Якщо ти про Іванка, то я його ціную. І дуже горда з того, що я його дружина. Але й про тебе мушу дбати. То де мій подарунок?
Даруся засміялася і подала Наді картину, загорнуту в білий папір із сердечками. Подруга хутко розкрила подарунка.
– Ой, яка краса! Це Собор Паризької Богоматері на першому плані, так?
– Так, це він. Нотр Дам де Парі. Мені, до слова, ще пощастило. Це справжня акварель.
– А вони бувають несправжніми? – здивувалася Надійка.
– Так. Мабуть, того художника-серба розчулив мій божевільний вигляд.
– Або зачарували твої ніжки, – спробувала підлизатися подруга.
– Бо зазвичай вони беруть ксерокопію і розфарбовують її, як ми колись робили із малюночками у дитячому садку. А потім продають це за добрі гроші. Я це у газеті прочитала. Але у тебе оригінал, – продовжувала Дарина, не надто звертаючи увагу на Надійчині коментарі.
– Ну то й файно. Дякую. А тепер скажи мені, що ти робитимеш, як побачиш Люсика?
– Ну… – Даруся вдала, що замислилась, – мабуть, витягну з-за пазухи ніж і з криком «Так не діставайся ж ти нікому!» пошматую йому все лице. Якщо він не зможе зробити сам собі пластичну операцію, так і залишиться потворою.
– Ет, – Надю ця відповідь не задовольнила, – усе тобі смішки з попової кішки. Я серйозно питаю. Маю виразне відчуття, що ти дурниць наробиш. Коли він запропонує тобі поновити ваші таємні зустрічі, а він запропонує, або я не Надія Павлюк, у тебе ще стане розуму погодитися!
– Зовсім мене за ніщо тримаєш? – обурилася Даруся. – Він мені не кусень хліба, щоб я його з іншою ділила. Буде насідати, то скажу, що Стасі поскаржуся. Це має спрацювати.
– Аби лиш у тебе мужності не забракло так вчинити.
– Не забракне, – Дарина відвернулася до вікна. – Хоча й легко мені не буде. Я тепер… я заплуталась. Я нічого не певна. Хіба можна любити такого, як він?
– Різних люблять, – мудро промовила Надійка. – Сама знаєш, справжня пристрасть робить з людей сліпців, а правдиве кохання – зрячих мучеників.
Подруги ще трохи поговорили і розпрощалися.
Увечері Дарина роздивлялася листівку із ведмедиком і намагалася вгадати, що ж на ній написано. Може, взяти її на роботу, Ігоря запитати? Ні, краще не треба. Якомога менше слід до нього звертатися, лише у крайніх випадках і суто по справі. Даруся поставила свою листівку за скло серванту і вирішила морально підготуватися до завтрашнього дня. Навряд чи їй пощастить так, щоб зовсім не побачити Ігоря. Він ніби завтра чергує. Але спробувати уникнути тісної зустрічі можна. Попросити когось із дівчат, щоби прибрали у його кабінеті. Менше з тим, якось воно буде.
З цими заспокійливими думками Дарина і заснула.
* * *
Ранок, як це часто буває, вніс до її планів та моральних засад свої, малоприємні корективи. Бо перший, кого побачила дівчина, ледь встигнувши зачинити за собою двері роботи і взяти до рук відро зі шваброю, був, звичайно, Ігор Люсик. Як завжди, із прямою спиною, і ходою ожилого циркуля, він рухався назустріч Дарці. Він зупинився біля неї, якраз у той момент, коли вона, притулившись до стіни, подумки мовила, усього з двох слів, молитву: «Господи, пронеси!». Не пощастило!
– Ну, з поверненням, жабка-мандрівниця. І, до слова, про жабок, як тобі Париж? Ти, як я зрозумів, таки злітала туди?
– Пане Ігорю, я не вважаю, що це вас обходить. І, до слова про жабок, чому б вам не подивитися на себе у дзеркало? Ви побачите прекрасний екземпляр земноводного. Гидкий, слизький і вкрай холоднокровний.
– Ну-ну, – анітрохи не знітившись, Ігор простягнув руку і потріпав Дарину по щоці, – ти на мене сердишся, це природно, та відколи я став для тебе паном? Сама знаєш, маленька, як я цього не люблю!
– Звідки мені знати? – пробурмотіла Даруся, вислизаючи з-під його долоні. Вода у її відрі сильно гойдалася, загрожуючи вихлюпнутися прямо на його дорогі штани. – Вибачте, у мене багато роботи!
– Авжеж, ми без тебе тут просто брудом заростаємо! – саркастично гукнув Ігор їй услід. – По вуха в багні сидимо. Тільки ти здатна нас врятувати! Твоє друге ім’я, часом, не Гігієна?
Дарина не відповіла, та Ігорів крик луною відбився від лікарняних стін і його почули кілька медсестер з першого посту. Найжвавіша з них, чорнява Зоряна Бриль, перехопила Дарусю навпроти свого віконця і поцікавилася:
– Що це з Люсиком стало, аж він на тебе так кричить? Який ґедзь його вкусив?
– А ти і не тямиш? – зі смішком відказала її напарниця, Людмила Вус, позбавивши Дарину потреби казати неправду. – Заручився наш Ігор Павович, – так дівчата жартома називали Люсика, натякаючи, що він бундючний і пустоголовий, як павич, – і вже злобним став. А як жениться, то взагалі на стіну полізе.
Медсестри розсміялися. Аби не викликати підозр, Дарина також вимучила усмішку.
– Він заручений? А я й не знала!
– О, так, тебе ж тут три дні не було чи чотири? – Зоряна, велика шанувальниця пліток, аж засяяла. – Ну то ходи сюди, я тобі все повім. Кави вип’ємо. Та залиш ти то відро. Встигнеш ще все своє віддраїти!
Даруся послухала, поставила свої знаряддя праці на підлогу і зайшла до дівчат за скло. Їй негайно вручили філіжанку з розчинною кавою, посадили на ту саму кушетку, де вона частенько спала після виснажливого чергування, і Зоряна почала:
– Це ще, власне, неофіційно, але Люсик сам сказав про це Люді, вона – мені…
– А далі – справа техніки, – докинула третя сестричка, загалом дуже мовчазна і вкрай розважлива Ядвіга Любомирська. – Найліпша рекламна агенція, то це наша Зірка.
– Але то ще не все! – на Ядзині шпички Зоряна звертала не більше уваги, аніж на шум кавоварки. – Ти ще не знаєш, на кому він жениться!
«А ось і знаю!» – ледь не проговорилася Дарина, але вчасно прикусила язичка і знизала плечима – що ж, мовляв, повідай, що далі.
Зірка тріумфувала.
– На Стасі Палій! Як тобі, га? Шлюб з розрахунку!
– Та чого відразу з розрахунку? – вступилася Люда, яка була дуже доброю дівчиною. – Може, він кохає панну Станіславу.
– Ха! – обурилась Зоряна з такого припущення. – І то просто так співпало, що вона одиначка у своїх батьків, а татусьо її власник «Авіцени», а матінка тут хірурга з себе корчить! А ти ту панну Станіславу бачила? Вона ж страшніша від чуми! Худа, як мотузка, очі лупуваті, дупця з кулачок, замість рота риска.
– І таких теж люблять, – раптом почула Дарина власний голос.
Зірка кивнула.
– Усяких люблять, твоя правда. Але тих, кого люблять, «жердиною» поза очі не називають. І будущого тестя «товстою калиткою» не кличуть. І не… ет, та що там говорити! Свинтус він, та й усе – я про Люсика мову веду. І то не йому треба на стіну лізти, а тамтій панні його п’ятий кут шукати, або й п’ятами накивати, світ за очі, поки вона «пані» не стала. Бо як у церкві піп «амінь» скаже, то вже пізно буде.
– А ти на це поглянь з боку Стасі Палій, – порадила Люда. – Я її, власне, не виділа жодного разу, але якщо вона така, як ти повідаєш, то при своїй тямі від Павовича не відмовиться. Нащо? Він молодий, гарний, перспективний, пилу в очі вміє сипонути. Певно, наплів тій Стасі сім мішків гречаної вовни, і що любить казав, і батька її «калиткою» не звав. А як ще вона вибору не має, то на Люсику їй світ клином і зійдеться. А крім того, кожна мусить твердо собі затямити, що гарний чоловік, то чужий чоловік. І немає на то ради. Хочеш краси, то купи собі плаката з Кіану Рівзом, учепи його на стіну, та й милуйся скільки влізе. А як ждеш кохання, то дивись на душу.
– А я вам ще от що скажу, – неквапливо мовила Ядзя. – Хоч це й тайною було, та, либонь, уже можна поділитися. Наш Люсик довший час зустрічався з кобітою із «Авіцени». Я це точно знаю. Я навіть знаю з ким.
Горнятко з кавою, яке Даруся все ще тримала у руці, здалося їй шматком розпеченого заліза, та, попри це, пальці вчепилися в порцеляну, як у рятувальне коло. Дарина хотіла щось сказати, якось зупинити Ядвігу, навіть крикнути «Замовкни!» – але не змогла. Світ навколо неї завібрував, у вухах почало дзвеніти, і вона лише тупо спостерігала, як знову відкривається акуратно підфарбований, гарненький Ядзин ротик. Наче її, Дарчина, могила.
– Ілона Кац, усі її пам’ятають?
– Хто? – Люда явно не належала до цих «усіх». Вона працювала в клініці лише три місяці.
Зоряна кивнула, так, мовляв, пам’ятаю, а в Дарини просто дар мови відібрало. Хоча вона також пам’ятала Ілону. Молоденьку медсестру, що прийшла до «Авіцени» практично водночас із Дарусею та Надійкою, а звільнилася десь півроку тому. І зараз Ядзя стверджує… ні, це якась помилка! Бути цього не може!
– Хоча, зустрічався, то, мабуть, занадто сильно звучить, – правила далі Ядзя. – Просто спав із нею. Ми з нею часто ночами чергували, я все дивувалася тоді, що вона така до нічних змін ласа, але до вибраних. Якби за гроші, як я, то на всі би згоджувалася… Так от, прокинуся бува, серед ночі, а Ілони десь нема. Ну, то таке, думаю, вийшла до пацієнта чи там до вбиральні. А потім якось бачу вислизає Іля з кабінету чергового лікаря, крадькома, і халатик защіпає на ходу. Ну, знову ж таки, я не стала квапитися з присудом, мало що… Але не раз я її так бачила, і не двічі. І все тими ночами, що ними й Люсик чергував.
– Та ти що?! – Зоряна аж насупилася, утямивши, що така сенсація в «Авіцені» і пройшла повз її увагу. – Ти все знала, все відала, і нікому ні словечка? Ані пари з вуст?!
– Ну не у всіх язик, як помело, – розсердилася Люда.
Дарина сиділа ні жива, ні мертва. – Це неможливо! – волало щось усередині неї. – Це просто брудні плітки! – І водночас якась вперта частинка її свідомості, дуже маленька, але відважна, беззупину повторювала: усе так і було. Саме так. І хтозна, скільки таких Ілон Ігор пропустив через себе. Що там він казав про свої потреби?
– Дарусю, що з тобою? Ти біла, як сніг, зробилася! – стурбувалась Зоряна, та тут-таки сама знайшла пояснення. – Важко це слухати, так? Неприємно, розумію. Я тепер пригадую, що Ілона не сама звідси пішла, не з власної волі, та наша шефова-фельдфебель так і не розкололася, що тоді трапилося. Це мене кріпко здивувало. Зазвичай вона кличе увесь персонал і влаштовує зразково-показові звільнення, на кшталт страт у середньовіччі, а то все так тишком-нишком… Що б це значило?
– Та Ілона геть здуріла була, зовсім від Люсика очманіла, – зітхнула Ядзя. – Вбила собі у голову, що він на ній жениться. Завагітніла. Я вже не знаю, то випадково вийшло, чи вона це планувала. І йому зізналася. А він їй гроші на аборт запропонував. І сказав, що так чи інакше, а одружуватися на ній не збирається.
Дарині здалося, що вона зараз зомліє. Вона кілька разів судомно ковтнула повітря і закашлялась. Зоряна неуважно поплескала її по плечу.
– Так, мене теж нудить від цієї скотини. Але Ядзю, як ти все це знаєш? Ну, про цю розмову, і все таке… Ілона призналася?
– Ні. Я їхню сварку чула. Підійшла якраз до дверей кабінету, щось мені там треба було, що саме вже й не згадаю, коли, овва, така мелодрама! Вона плаче, він кричить, та так, що аж вухам боляче! Ще й їй дорікає, що вона легковажна, шльондра пропаща, а такого порядного мужчину пошлюбити хоче. Страшне було! А наступного дня Ілону й звільнили. Уже не відаю, що він завідувачці наплів, яку гидоту придумав, та вилетіла звідси Іля, як той корок з-під шампана.
Медсестри дружно заохали. Даруся спробувала підвестися. З третьої спроби їй це вдалося.
– Я таки піду. Багато роботи, – дерев’яним голосом проказала вона.
– Зачекай-но, – зупинила її Ядзя. – Чим це від тебе пахне?
– Пахне? Я не знаю… хлоркою, мабуть.
– Дарусю, та що таке з тобою? Ти як з неба упала! Я сказала, пахне, а не смердить. І то щось хороше. Явно фірмове і дороге.
– А, – механічно відказала дівчина, – це «Поема» від «Ланком». Парфуми такі. Французькі. Я їх купила цими вихідними.
– Молодець, – підтримала Зоряна, яка, попри не такі вже й великі статки, була певна, що справжня жінка ніколи не має економити на парфумах, волоссі та взутті. – Твій аромат. Просто в десятку попала. Сама вибирала?
– Так. Не маю нікого, щоби таке мені дарував.
– Ну то й добре. Уважай, не маєш мороки, – фиркнула Люда.
Дарина не відповіла. Добре дівчатам, усі заміжні, у всіх на пальцях шлюбні обручки, а в гаманцях за прозорим пластиком фото чоловіків та дітей. А вона після смерті мами якою була самотньою, такою і залишилася. І нічого у цьому доброго немає.
* * *
Увечері того ж дня, коли Даруся вже збиралася додому, а в роздягальні, чекаючи на неї, дрімало гарненьке руде кошеня, що прибилося до клініки, коли Дарка була в Парижі, – «точно твоєї масті», як сказав дядько Петро, – її покликали на розмову до чергового лікаря.
Дарина знала, що нині чергує Люсик, і йти не хотіла, але довелося. Вона постукала, і, отримавши дозвіл, переступила поріг кабінету. Ігор, сяючи порцеляновою посмішкою, повернувся до неї і навіть не сказав, а проспівав:
– Моя люба! Йди до мене, тільки двері причини!
Даруся захитала головою.
– Не хочу. Тут чимось сильно смердить. Не завадить трохи провітрити. Кажіть хутко, чого вам треба?
– Тебе, – Ігор обігнув дівчину і з ляскотом закрив двері. – Як завжди, кицюню. Я скучив.
Дарина вухам своїм не повірила. Він тримається так, ніби нічого не сталося! Ніби не було тієї пріснопам’ятної розмови «В Ольги», ніби не гула вся клініка, мов розтривожений вулик, від звістки про його заручини! Ніби не він радив їй подбати про своє життя, бо він їй не пара! Але певно, дивуватися не випадає. Де ще те весілля, а певні потреби… ось вони, в штанях муляють!
– Ви мене ні з ким не плутаєте? – солодко поцікавилась Даруся. – Зі Стасею Палій, нє? Чи з Ілоною Кац, можливо?
Ігор пополотнів. На його випещеному обличчі вперше, відтоді, як Дарина з ним познайомилася, проступило щось людське, ба, навіть, щось плебейське – тупий тваринний страх.
– Що за… що це з тобою? Пліток поназбирала? Я гадав, що ти розумніша. І вища від цього.
– Як не жаль мені це визнавати, але приводу думати про мене, як про розумну жінку, я вам таки не давала. Але то нічого. Усе можна виправити. Ще раз до мене полізете з цими дурницями, я не полінуюся, розшукаю Ілону, на гостину наб’юся, і спитаю, як їй ведеться нині, чи вона мати-одиначка, чи аборт зробила, – пригрозила Даруся. – А потім до Стасі Палій навідаюсь. Може, вона мені й не повірить. Але сильно засмутиться. А що таке знервована наречена на весіллі, то один Пан Бог відає. Ще візьме та укладе здуру шлюбний контракт, за яким вам ні шеляга ламаної копійки не перепаде у разі розлучення. А то й зовсім весілля скасує. Так що ліпше тримайтеся від мене подалі. Якомога далі.
– Я тільки перепросити хотів! – забелькотав переляканий Люсик.
– Та в дупі я бачила твої перепрошення, чуєш?! – загорлала Дарина. Біль, який усе ще жив у її серці, прорвався, вихлюпнувся назовні, геть непритаманним їй тоном та словами. – Ти завдав мені болю. Забавку зробив із мене! Іграшку! І тепер ти хочеш сказати «прости», і далі гратися, мов лялькою?! Цього не буде. Ніколи!
