Текст книги "Паризьке кохання"
Автор книги: Лариса Чагровська
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)
– Так, і ти мене вибач. – Гідно відповіла дівчина.
– За що?! – здивувався Ігор.
– Ну, що не дотягую… Ігоре, – чомусь здалося конче важливим дізнатися про це, і то негайно, – а вона красива? Твоя Стася Палій – вона гарна?
– Я тебе благаю, ну яке, яке це має значення? – виведений з рівноваги, Ігор дозволив собі те, чого раніше ніколи не дозволяв, а саме крик. – При чім тут врода? Хто тобі сказав, що це важливо? Ти казок в дитинстві перечитала? Що з тобою, га? Жіноча врода в шлюбі важить менше, ніж карат! Нічого вона не варта! Головне – це взаємоповага й спільні інтереси.
– Стася цікавиться пластичною хірургією? – несподівано для самої себе, іронічно запитала Дарина.
– Я не зобов’язаний слухати цю маячню, – пихато сказав Ігор. – Якщо бажаєш поводитись, як маленька, – прошу дуже, але без мене.
Він почав підводитись – дуже повільно чи то просто так здавалося знекровленій Дарині? Її охопила глибока апатія, схожа на відчуття від уколу новокаїну, і лише неслухняні губи ніяк не могли вгамуватися.
– Ні, стривай. Ще одне. Вона і ти… ви з нею… словом, ви були… близькі?
Ну от. Ляпнула-таки. Язик мій – ворог мій. Зараз він скаже «так», і вона помре від болю.
– Звісно, ні, – запевнив Ігор. – Вона себе шанує. Порядна дівчина з порядної родини, а не якась там потіпака.
Господи, Боже милий… краще б він сказав «так».
– А-а-а… – не сказала, а радше квакнула Даруся, та не змогла закінчити фрази. Погляд Ігоря був зараз саме розуміння.
– Не трудися. Я знаю, що ти хочеш спитати. А як же ми з тобою, так? Але «нас із тобою» не існує. Немає у природі такої сполуки. Просто я мужчина, маю певні потреби і вдовільняю їх. Усе просто.
Дарина закрила очі.
От якби ніколи більше не бачити ані світу білого, ані цього вродливого, холодного лиця, – промайнула спокуслива думка десь на межі свідомості. – Якби… однак вона мусить дивитися правді в лице.
Пригадалися їхні обійми на кушетці у кабінеті чергового лікаря, або у вільній палаті, завжди квапливі, ніби вкрадені. Хвилини близькості, що так і не принесли їй щастя. Може тому, що це була несправжня близькість. Нічого особистого, тільки секс. І ще Дарці згадалося, що Ігор ніколи не запрошував її до себе. Ми й так постійно бачимося на роботі, кицюню, – казав він їй завжди.
Мало хто водить додому повій. А особливо – безкоштовних повій. Санітарок, з якими «вдовольняють потреби». Які стають рівнею хірургам тільки у горизонтальному положенні, – мов ляпас вдарила думка.
Дарина рвучко підвелася. Її зіниці здавалися уламками зеленої смальти на смертельно блідому обличчі. Цього Даруся, звичайно, не бачила, проте відчувала, як терпнуть руки і ридання рветься з грудей. Те ридання, якого він не мав почути.
– Шкода, що різниця у нашому соціальному статусі не хвилювала тебе так сильно три роки тому, коли ти вперше облапував мене на своїй кушетці, – різко кинула Дарина.
– Це конче називати так вульгарно? – обурився Ігор.
Дарина похитала головою. Вийшло невдало, бо голова негайно пішла обертом, не гірше від дзиґи. Накотила нудота, такою потужною хвилею, що дівчині здалося – ще мить, і її таки знудить. Але минулося. Вона ще знайшла у собі сили для останнього акорду.
– Секс без любові – вульгарний, як ти його не назви. І… я маю для тебе новину, Ігоре, ти не мужчина. Плюнь межи очі тому, хто сказав тобі, що це так, бо він збрехав. Безсоромно збрехав.
Біль нарешті прорвався назовні слізьми, нестримними риданнями. Дарку затіпало так, ніби хтось щодуху трусив її за плечі, і, не бажаючи, щоби хтось, а особливо Ігор, бачив, як сильно вона страждає, дівчина вибігла з кав’ярні так швидко, як тільки змогла.
3
Ноги були, мов ватяні, та все ж слухняно, хоча й повільно несли її крізь холодне, вогке надвечір’я, пронизане сирістю. Падав дощ, його крижані струмені затікали їй за комірець, та Даруся на це не зважала. Просто йшла невідомо куди.
Раптом згадалась неня: «Життя – це біль, доню. Маєш бути готова до цього».
– А я не готова, – прошепотіла Дарина, і перехожий, що крокував поряд із нею, злякано відсахнувся. Мабуть, її шепіт насправді був криком. – Я не готова, мамо. Чому ти не сказала мені, що це такий сильний біль?!
Їй здавалося, що вона десь згубилася. Заблукала у згорілому лісі нездійсненних бажань, поміж чорних, обвуглених дерев, де земля притрушена сірим попелом втрати. Ще годину тому життя Дарусі було простим і зрозумілим: кохання, робота, мрії… Ні, вона не будувала якихось далекоглядних планів чи наполеонівських проектів. Вона лише хотіла бути щасливою. Поряд з тим, кого вона любить, і хто кохає її. Побувати у Парижі. Народити дітей і побачити онуків. Усе так просто. А тепер у неї залишилася сама робота. Ні кохання, ні мрій. І ті дві путівки, як документальні свідоцтва її безмежної глупоти та до виску поросячого дурної романтичності. Любові закортіло бідній дівчинці. Та так, що аж на три роки знепритомніла. Правильно казала мама « Дурне теля неприв’язане». – Доволі таки категорично розмовляла сама з собою дівчина.
А про путівки згадалося до речі, вирішила Дарина. Де вони? Щось вона зробила з ними, але що? Викинула? Ні, просто схопила зі столу, зіжмакала, і запхала туди, звідки витягла – у кишеню пальта. Так, здається… Даруся занурила руку в кишеню і торкнулася цупкого паперу. Та не досить цупкого, аби він не рвався, подумалось зловтішно. Вона й сама не знала, на кого злилася – чи на Ігоря, чи на свою довірливість. Мала рацію Надійка щодо неї, як не прикро це визнавати. Що ж, саме час попрощатися з останньою мрією. Спочивай з миром…
До найближчої сміттєвої урни біля газетного кіоска було два кроки. Дарина подолала їх буквально одним стрибком, наче той кенгуру. Дістала одну путівку і порвала її на конфеті, так квапливо, ніби боялася, що їй хтось завадить. Розірвана надія полетіла в чавунне дуло смітника. Даруся вхопила другу путівку, міцно затисла її між пальцями, і… Як скажений у її сумочці затіпався мобільний.
* * *
Дарина глянула на панель – Надійка.
Не дуже їй хотілося говорити зараз з доброю приятелькою, яка виявилася цілком правою щодо її коханого. Але телефон не затихав. А може вона відчула, що їй погано, подумала Дарка й автоматично піднесла телефон до вуха:
– Слухаю тебе уважно, Надійко.
– О! Ти слухаєш мене уважно, з якого часу? – Удавано здивований голос почувся з того боку.
Дарина глянула на годинник. Від моменту, коли розійшлася з Ігорем минуло двадцять хвилин.
– Останні двадцять хвилин, ледве стримуючи сльози відповіла Дарина.
Надійка відчула, що з приятелькою щось не так. І, як це не дивно, вона миттю здогадалася, що трапилося:
– Той Альфонс таки розчарував тебе?
– Так, – глухо відповіла Даруся. – Він одружується.
– Дарусю, кохана, – Надійка не знала, як втішити приятельку, бо навіть вона не сподівалася такого повороту. – А путівки, – невідомо для чого спитала вона у Дарини.
– Я їх порвала.
– Обидві? – поцікавилася Надійка. – Це ж три тисячі. Ми б могли поїхати туди разом, а гроші я б тобі потроху віддала.
Дарина шморгнула носом:
– Вибач, приятелько, я ні про що зараз не можу думати. Хоча коли чесно, я порвала лише одну путівку, другу не встигла. Ти подзвонила.
– От і прекрасно! – вигукнула Надійка, – поїдь сама.
– Тобто як сама? – не відразу зрозуміла подругу Дарина.
– Просто – сама. Ти ж завжди мріяла про той Париж і так тяжко гарувала на ці путівки. Зроби собі зрештою подарунок на День народження. Заодно трохи розвієшся.
На якусь мить Дарина побачила просто перед собою вогні Ейфелевої вежі. Плесо Сени, випрасуване прасками річкових трамвайчиків. Собор Паризької Богоматері. Ледь помітну, чарівну посмішку Мони Лізи. Художники на Монмартрі. Триумфальну арку та Елісейські поля з розкішними магазинами й вишуканими жінками, що гуляють повз них із крихітними песиками. Вона відчула неймовірний запах парфумів, свіжоспечених круасанів та запаморочливий аромат кави на сніданок. Перед її внутрішнім поглядом постало все те, від чого вона готова була відмовитися лише тому, що Ігор її покинув.
– А знаєш, ти права подруго, – уже дещо бадьорішим голосом відповіла Дарина. – Надійко, люба, вибач що порвала «твою» путівку. Я справді закінчена дурепа. Що б я робила без тебе. Обіцяю, що привезу тобі розкішний подарунок.
– Тільки ж не забудь, – докинула на прощання подруга. – Гарної подорожі.
Дарина розрівняла путівку й акуратно поклала до сумочки. Хай там що, але завтра зранку вона летить до Парижа. Так, її світ зруйновано. Ну то й що? Вона не перша і не остання. Але одна її мрія все ж мусить здійснитися! Сімдесят дві години іншого життя. Три доби казки. І нехай вона буде сама, що у цьому такого? Щоб випити келих вина, їй не потрібна компанія. Упорається й сама.
4
Сам переліт не запам’ятався Дарині нічим особливим, окрім лоскітливого відчуття у грудях під час зльоту та посадки. Їхній літак приземлився в аеропорту імені генерала де Голля. Дарина, що зовсім не знала французької трохи розгубилася.
– Вибачте, чи хтось зупинився у готелі «Аботель Кроун Етуаль», – звернулася вона до своїх супутників по літаку.
Одна пара повернулася в її бік.
– Це, здається, наш готель, – сказала приємним голосом дівчина, водночас звертаючись до свого хлопця:
– Любий, подивися, будь ласка, як точно називається наш готель?
Чоловік витягнув путівки й уважно прочитав:
– «Аботель Кроун Етуаль». Так, це наш готель, – підтвердив він.
Дарина, трохи зашарівшись, попросила:
– Чи могла б я поїхати з вами. Я, на жаль, зовсім не знаю французької, а мій супутник, що мав їхати зі мною, несподівано захворів, – елементарна жіноча гордість не дозволила їй сказати незнайомим людям, що її лише вчора кинув хлопець.
– Звичайно, – посміхнулася дівчина, – Вікторе, піймай нам таксі, – звернулася вона до свого хлопця. А потім простягнула руку Дарині, представляючись:
– Мене звати Ольга. А це мій чоловік, Віктор. Ми лише одружилися. Ми з Чернігова.
– Дуже приємно, – відповіла Дарина, потискуючи руку Ользі. – Дарина. Я зі Львова.
– Чудово, – потиснув Дарині руку Віктор. – Де ваша валіза. Я не можу дозволити такій чарівній галичанці тягати важкі валізи.
Дарина знову трохи почервоніла, не знаючи як реагувати на такий комплімент при молодій дружині. Та Ольга лише розсміялася:
– Не дивуйтеся, Дарко, він у мене художник. У нього всі жінки чарівні.
– А кохана лише одна, – урочисто промовив Віктор і ніжно поцілував дружину.
За кілька хвилин Віктор упіймав таксі. За кермом авто сидів якийсь смаглявий юнак, що беззупину торохтів щось на дикій суміші англійської та французької мов. На свій превеликий жаль, жодної з них Дарина не знала. А ось Ігор вільно володіє французькою, подумала дівчина. Може, він таки правду сказав, що вони не пара. Він освічений, вихований, вишуканий… Мерзотник!
Готель під гучною назвою «Аботель Кроун Етуаль», розташований на вулиці Триумфальної арки (Rue De L’Arc De Triomphe), виявився несподівано компактним, усього на двадцять номерів, але надзвичайно затишним і неймовірно гарним. Дарині дістався номер на другому поверсі. Дуже домашній, чистий, з чудовим видом на місто. Ще у номері була ванна! Вона негайно вирішила порозкошувати. Втоми від перельоту Дарина не відчувала. Була інша втома. Та, яку не вилікуєш гарячою водою та запашною піною.
Дівчина роздягнулася і занурилась у ванну, повну ароматної піни. І їй знову нестерпно захотілося, щоб Ігор був тут, з нею. Щоб Стася Палій вийшла заміж за когось іншого. А тієї розмови у кав’ярні «В Ольги» не було.
Але нехай там як, Дарка не збиралася відкладати знайомство з Парижем у довгий ящик. Тут так мило і тепло навіть спекотно, як для листопада. Справжня весна!
Звикла з дитинства усе робити швидко. На збори Дарина не витратила жодної зайвої хвилини. Після коротких вагань між панчохами та колготками, все ж таки – листопад, Даруся зупинилася на останніх. Зверху на «Марі-Ортанс» Дарина накинула чорну кофту. Взула свої чорні черевички, на невисоких каблучках. Взяла невеличку чорну сумочку, і вперед. Даруся, хвилюючись, закрила номер, спустилася в хол готелю і підійшла до портьє.
Лисуватий дядько середніх літ, здається, зауважив її ще здалека. При всій своїй недосвідченості, вона не могла не помітити захвату в його очах. Що ж, це було приємно. Жодної зухвалості, тільки щире захоплення. Дівчина всміхнулася і жахливою англійською мовою попросила:
– Карту Парижа, будь ласка.
Портьє кивнув, повертаючи їй усмішку, і дуже чемно запитав:
– Мадемуазель – росіянка?
– Ні, я з України. Але… знаю російську.
Портьє знову кивнув і за два євро та дві секунди карта Парижа опинилася в руках у Дарини. Назви на карті було зазначено двома мовами – французькою та російською, а люб’язний портьє розстарався і обвів червоним маркером те місце, де розташований їхній готель.
– 30 Rue De L’Arc De Triomphe, – нагадав він уже французькою, давши змогу Дарці насолодитися його чарівною вимовою. – Приємної прогулянки, мадемуазель.
Несподівано у холі, вона зіткнулася з Ольгою та Віктором. Вони також збиралися погуляти Парижем. Ольга здивовано поглянула на Дарину, а потім ввічливо запитала:
– Вибачте, Дарино, ви може збираєтеся до театру? Ми також хотіли якийсь відвідати, але в турагенції нам не пропонували, а де купувати квитки, не знаємо.
Дарина злегка почервоніла:
– Ні, я не збираюся до театру. – І несподівано, щоб хоч якось згладити свій вигляд, на ходу вигадала байку: в Парижі, неподалік Монмартру, мешкає давня приятелька моєї покійної мами. Я збираюся провідати її. У неї сьогодні День народження. Та спершу трохи погуляю містом. А щоб не витрачати час на повернення в готель, вирішила відразу одягнутися на вечір. Адже у нас лише три дні…
Ольга цілком погодилася з Дариною:
– Так, звичайно, лише три дні. Ми так мріяли про цю подорож, – і жінка ніжно притулилася до чоловіка.
Від цього жесту Дарині закололо під серцем. Але тут вона подумала про театр і запитала:
– А ви справді хочете відвідати театр?
– Так, хоч якийсь. Ми сьогодні покладемо на це всі сили.
– А ви не заперечуєте, якщо вам це вдасться, ви завтра поділитеся зі мною досвідом, і я також відвідаю якийсь театр. Це справді чудова ідея!
Ольга весело кивнула головою:
– Звичайно! А ви розкажете нам, якщо також щось побачити оригінальне. Будемо обмінюватися досвідом. – Запропонувала Ольга.
На прощання вони махнули Дарині приязно рукою:
– Приємної прогулянки.
– Приємної прогулянки і вам, – гукнула у відповідь Дарина.
* * *
Олине й Вікторове побажання Дарині справдились.
Спершу Дарка вирішила побувати у Луврі. Вона наче зачарована ходила від зали до зали, зовсім забувши про час. А час не те що просто минав швидко, він летів. І Даруся зовсім не здивувалася, коли, глянувши на годинника, побачила, що провела у Луврі чотири години. Й анітрохи не втомилася.
Елісейськими полями, про які вона раніше чула тільки у пісні Джо Дасена, Дарина мандрувала трохи менше, ніж Лувром. Дарці усе неймовірно подобалося… І неонові вивіски численних кінотеатрів. І розкішні магазини, до яких вона навіть зазирнути не наважувалася. І запаморочливо елегантні дами, що виходили з них, гордо тримаючи голови, як королеви. Сама не своя від захвату, Дарина просто не помічала, як усі – і парижани, і туристи – задивлялися на неї.
На Римській вулиці повз неї пройшла старша пара. Сивий добродій в довгому чорному пальті й вишукана пані у фіолетовому плащі. Пані лагідно сказала, адресуючись до свого супутника:
– Глянь, яка красуня, чи не так?
На що чоловік схвально кивнув.
Дарина зовсім не знала французької, однак здогадалася, що їй дістався комплімент від красивої пари старших людей.
Певно, Стася Палій не викликає таких емоцій у людей на вулицях! Якщо чоловік, у відповідь на запитання, чи гарна його наречена, починає читати лекцію про те, що врода це не головне. Можна й до ворожки не ходити. Ясно й так, що його пара, м’яко кажучи, страшненька.
От цікаво, Стася знає, що їй купили чоловіка? Чи вона сама його купила? Чи, скоріше за все, вона вірить Ігореві, думаючи, що той її кохає. – Думаючи про своє, брела вуличками міста кохання Даруся.
На терасі одного з ресторанів Дарина випила келих вина бозна-якого року і так легко, ніби робила це все життя. А побачивши відому в світі мережу парфумерних магазинів «Sephora», зайшла придивитися собі щось із парфумів.
Дарина прагнула знайти саме свій аромат. Щось терпке і водночас ніжне, свіже з ледь вловимим натяком на спокусу.
Вишколені продавщиці зрозуміли її без слів. Обслуговувала її висока білявка арійського типу, яка, перш ніж що-небудь запропонувати, пильно оглянула дівчину так, ніби була кравчинею, і знімала мірку з клієнтки. Третій флакон, що його послужлива блондинка підсунула Дарці під ніс зі словами:
– Спробуйте цей аромат, мадемуазель. Він повинен вам сподобатися.
Дарина понюхала й мимоволі ахнула:
– Він неймовірний, – промовила Дарка геть забувши, що ніхто тут не розуміє української.
Однак з її захопленого вигляду продавщиця все сама зрозуміла. Вона подала Дарині дзеркало і показала рукою на її відображення:
– Шарман.
Дарина вдячно посміхнулася. Це слово вона, як і усі, знала.
Парфуми називалися надзвичайно романтично «Поема» від «Ланком».
Якби Даруся вміла створювати аромати, то зробила б собі саме такий. За сто п’ятдесят євро вона отримала парфуми, і подарунок – дезодорант і гель для душу з таким самим запахом та пробничок нового крему. Усе це було гарно запаковане і вкладене до фірмового пакета з трояндою, знайомою не одному поколінню жінок.
* * *
Місто поволі огорнули сутінки, але Даруся ще не нагулялася. Наступним пунктом у її програмі денній, себто, уже вечірній, був Монмартр.
За якусь годину вона вже була там. Людський гамір заполонив усю площу. Панувала, звісно, французька мова, із туристами розмовляли, зазвичай, англійською, але подекуди чулася російська, і ще деякі слов’янські мови. Схоже, на Монмартрі працювали художники з усього світу.
Французи кричали «О-ля-ля!» і захоплено підсвистували Дарці услід. Так, наче були матросами, котрі щойно зійшли з корабля після довгої подорожі навколо світу.
Стримані японці просто проводжали її зацікавленими поглядами. А один поляк – польську мову, як майже кожен галичанин, Даруся знала дуже добре – закричав ледь не на всю площу:
– Панове, подивіться, яка краса! Це ж богиня! І волосся як пожежа.
У відповідь на цей вигук почувся дружній і щирий сміх тих, хто зрозумів.
А Дарка поправила своє вогняне волосся й усміхаючись подумала: чув би це Ігор, може, пошкодував би, що втратив її…
Але взагалі Дарина згадувала Ігоря значно рідше, ніж вона того боялася. Це, напевно, магія Парижа. Звичайні люди, що мешкають тут, відчувають те саме, що й усі інші мешканці Землі: плачуть, радіють, закохуються, розлучаються… Усе, як скрізь. Тільки не для неї. Для неї це місто – мереживо див, найелегантніша столиця старої Європи. Для неї це – Париж.
Даруся досхочу наторгувалася з художником-сербом за картину з видом Парижа, яку пригледіла й купила для Надійки.
З оглядового майданчика помилувалася запаморочливою панорамою міста. Вона навіть діждалася вогнів, що їх до першого вечірнього шоу запалило всесвітньо відоме кабаре «Мулен Руж», і потому вирішила, що їй вже час до готелю.
Була дев’ята вечора. Нарешті дався взнаки переліт. І коли вже дівчина зійшла з Монмартрових небес до його підніжжя, і вирішила зазирнути в карту, щоби знати куди йти, з’ясувалося, що зазирати немає куди. Карту Дарка десь посіяла.
5
«Не панікуй» – в десяте сказала собі Дарина. Але ця мантра не спрацювала, як і попередні дев’ять разів. Спершу Дарка вирішила, що просто запхала карту до пакунка з парфумами, чи поклала в сумочку, але виявилося, що це не так. Грошей залишилося небагато. І, на довершення всіх бід, з її циганським щастям, вона опинилася біля площі Пігаль – осередка нічного паризького життя. Ще біля літака їхню групу суворо попередили: пізнім вечором там ходити не варто.
Такий хід подій Дарці зовсім не подобався. І вихід залишався тільки один: спробувати розпитати перехожих. Може, хтось зрозуміє, куди їй треба.
Про всяк випадок щільно загорнувшись у кофту, дівчина підійшла до молодої пари в чорних шкіряних куртках. Те, як Дарина вимовила «Rue De L’Arc De Triomphe» викликало у молодят напад шаленого реготу. Потім дівиця, брюнетка з маленькими оченятами і великим бюстом процідила зверхньо:
– Вибачте, не розумію.
Дарка так і не зрозуміла, чи то її ігнорують, чи панянка просто не знає, де це?
А хлопець, блондин, рябий, мов крило зозулі, припустив:
– Можливо, вона шукає Тріумфальну арку?
І вони пішли собі у своїх справах.
Дарина спробувала ще раз. Видивившись старшу жінку, котра невідомо що робила у такому місці. Старенька слухала дуже уважно, однак не зважаючи на те, що цього разу Даруся назвала не лише вулицю, але й свій готель, бабуня ніяково посміхнувшись, пролопотіла «Pardone» і розчинилась у паризькій ночі.
Дівчину кинуло в холодний піт. Йти пішки, не знаючи куди, теж не виглядало найкращим вирішенням проблеми. Усі кіоски, де можна було купити хоч якусь карту, вже були зачинені. Треба вибиратися звідси. І Дарина рішуче закрокувала вперед, обираючи напрямок за принципом «ліпше погано йти, аніж добре стояти». Аж тут її погляд впав на ставного, добре одягненого чоловіка, котрий, схоже, саме збирався піднятися на Монмартр. Без особливої надії Дарина підійшла до нього. Ламаною англійською вона спробувала хоча б щось пояснити:
– Добрий вечір. Привіт. Вибачте, але я заблукала. Мені потрібен мій готель. «Аботель Кроун Етоль», знаєте?
Чоловік озирнувся і здивовано глянув на неї. Він мав гарні очі. Сіро-сині й дуже сумні. Дарина помітила це навіть у мінливому сяйві штучного світла. Утім що їй до цього за діло.
– Готель «Аботель Кроун Етоль», – повторила Даруся. – Рю Дель Арк Де Тріумф. Знаєте?
Незнайомець мовчав, не зводячи з неї погляд. Дарині примарилось щось схоже на іронію в глибині його зіниць. Ця іронія і ще щось… якесь розуміння, чи що… зовсім збило її з пантелику. – Чому він так на неї дивиться? – Подумки запитала себе Дарина.
І тут Дарину осінило. – Звісна річ, він дивиться на неї з розумінням. Мабуть, думає, що вона повія, яка кличе його у якийсь готель. Зараз ще спитає «Скільки?» і тоді вона, Даруся Коваль, крізь землю провалиться. Треба ж так вляпатися!
Знітившись, дівчина проте рішуче зашкутильгала геть (один з її черевичків намуляв їй ногу), повторюючи «I’m sorry, sorry».
Чоловік зупинив її лагідним жестом.
– Усе гаразд. Не вибачайтеся. Я американець, турист. Приїхав до Парижа на вік-енд. Дозвольте провести вас.
Із усього цього монологу Дарина втямила дві речі: він американець, і, здається, хоче щось для неї зробити. Вона сумно зітхнула і промовила:
– Погана англійська.
Чоловік поклав руку собі на груди й виразно промовив:
– Марк Вінтерз.
– Дарина Коваль, – назвалася дівчина.
– Даріна?
– Що ж, ваша українська аж ніяк не краща за мою англійську. Кличте мене Дорі, – і Дарина також торкнулася свого бюсту. – Дорі, о’кей?
– Радий познайомитися, Дорі.
– Я не знаю, де мій готель, – далі намагалася пояснити щось Дарина ламаючи язика на англійській мові.
Марк ще раз запитально подивився на Дарину:
– Як називається готель?
На щастя, це Дарина зрозуміла, тому максимально чітко повторила:
– «Аботель Кроун Етуаль».
Чоловік якийсь час подумав, а потім, наче прийнявши якесь рішення промовив:
– О’кей! – і галантно підставив дівчині зігнуту в лікті руку.
Дарина буквально якусь мить вагалася, а потім трохи з острахом сперлася на неї з елегантністю, яка подивувала її саму. Вони рушили нічним Парижем.
– Ви з Росії, – запитав її Марк.
– Ні, з України, – чемно відповіла Даруся, а потім, думаючи, що Марк можливо знає російську, додала: російську я також знаю.
Марк ввічливо посміхнувся й розвів руками. Він спробував продовжити їхню розмову англійською:
– Україна, Київ?
– Yes, yes, – радісно захитала головою Дарина, радіючи, що її розуміють.
Марк бачачи радість чарівної іноземки, посміхнувся й собі. Дарина помітила, яка у нього гарна посмішка.
– Сполучені Штати, Денвер, – показав рукою на себе чоловік.
Вони йшли якимись крихітними, вузенькими вуличками нічного Парижа. Було зовсім не страшно. Щось справжнє ховалося у цьому чоловікові з ім’ям, таким схожим на українське Марко. Щось надійне. Якась певність і щирість, від якої не може йти жодної небезпеки.
Несподівано Марк зупинився. Вони стояли біля затишної паризької кав’ярні:
– Кави? – запитально поглянув він на Марк на Дарину.
– О’кей, – погодилася вона, а про себе подумала: а чому б і ні?
Пили каву з білих горняток і спілкувалися практично одними жестами.
Дарка показала три пальці й промовила:
– Я маю три дні в Парижі.
Марк натомість показав чотири пальці й весело сказав:
– Я маю чотири дні в Парижі. – Потім показав: сьогодні другий день.
Дарина зрозуміла й собі показала на перший палець, додаючи словами:
– Сьогодні мій перший день.
Цей кумедний спосіб розмови їх дуже веселив.
Несподівано у кав’ярні заграла жива музика. Марк елегантним жестом запросив Дарину до танцю. Вона скинула свою чорну кофтину і з’явилася у всій своїй красі. У неперевершеній «Марі-Ортанс».
Марк танцював дуже гарно. Дарина дещо гірше. Але як справжній кавалер, він вів її у танці, і тому усі присутні зачаровано спостерігали за цією красивою парою. Під чарівні звуки музики у плавному леті поруч з чарівним незнайомцем, Дарина цілковито забула про Ігоря і ту образу, яку заподіяв їй колишній коханий. Вона правда розуміла, що це дещо божевілля, отак безпечно проводити час з іноземцем, у незнайомому місті, у чужій країні… Проте внутрішній голос підказував їй, що цьому чоловікові можна довіритися…
А чи не те саме ти говорила про Ігоря? – іронічно запитав внутрішній голос. Той теж здавався тобі надійним і безпечним.
Я все про нього знаю, – насварила Даруся свою підсвідомість. – А за Марка, на відміну від Ігоря, я заміж не збираюся. І не зустрічаюся з ним, і не сплю. Просто він веде мене додому… тобто до готелю.
Нарешті вони продовжили свою подорож до Дарчиного готелю.
Марк щось їй говорив, кумедно махаючи руками. Знаючи напевне, що супутниця його не розуміє, він усе ж таки намагався розважити її.
Це трохи дивувало Дарину, адже Марк справляв враження людини, для якої кожна хвилина на вагу золота. Ділова людина у Парижі. Що він тут робить, сам? Хоча… а чому вона так вирішила, що сам? Може, його дружина відсипається у номері після перельоту, а він вийшов подихати свіжим повітрям?
Даруся обережно опустила очі, але жодних обручок на його пальцях не помітила. І їй сподобалися руки Марка. Сильні та витончені. Руки піаніста або хірурга. Цікаво, хто він за фахом? От у Ігоря…
– Годі вже! – чітко і голосно наказала сама собі дівчина.
Пан Вінтерз усміхнувся.
Він, мабуть, вирішив, що Дарина щось йому відповіла.
У цей момент з-за повороту вигулькнув її готель. Дарка відчула гострий жаль, коли побачила його. Це означало, що їм пора прощатися.
Вони зупинились у холі готелю:
– Дуже дякую, – щиро посміхаючись Маркові, мовила Дарина. – Ви дуже добрі, – додала вона, на знаючи інших слів англійською.
– Які ваші плани на завтра? – несподівано запитав Марк.
Дарина не зовсім зрозуміла про що він говорить. Відомим було лише слово завтра. Але спробувала відповісти:
– Париж, вулиці, театр…
Тоді Марк підійшов до реклами кави, вказав Дарині на горнятко і сказав:
– Сніданок, – це слово він доповнив жестом наче підносить до рота виделку, а потім п’є каву.
Дарина, здається, зрозуміла про що йдеться.
– О’кей.
Марк знову підійшов до Дарини і показав їй пальцем на свій ручний годинник. Палець вказував на десяту годину:
– Тут, – показав він наступним жестом.
– Добре, – сказала Дарина, а потім швидко поправилася: о’кей.
Марк уважно подивився на неї, а потім ламаною українською мовою спробував повторити:
– Добре.
Дарина була надзвичайно зворушена такою уважністю співрозмовника. А коли він на прощання ще й поцілував їй руку, вона мало не втратила дар мови. За всі три роки зустрічання з Ігорем, він жодного разу не поцілував їй руки.
6
У номері, вкладаючись у ліжко, Даруся продовжувала думати про Марка.
Він такий добрий! Якби не він, вона, швидше за все, ще й досі блукала б десь навколо Монмартру. І ще він дуже симпатичний. Високий брюнет. Волосся густе, шовковисте, гарно зачесане. Плечі широкі, навіть під курткою це видно. На вигляд йому років тридцять п’ять, може, тридцять сім. Чим же він займається? Чимось таким не панським. З тих робіт, що справді є роботами. Але очі у нього все ж якісь сумні. Печальні. Так може дивитися лише людина, яка пізнала гіркоту втрати.
Дівчині стало нестерпно шкода, що вона не знає англійської. Якби вона знала англійську, то могла б про все розпитати Марка. А може він би й не сказав нічого. З якого це дива йому сповідатися незнайомій жінці? А от вона… наважилася б розповісти йому про Ігоря? Про все, що вона пережила? Ні, навряд чи. Надто серйозна і болюча тема для короткого знайомства. І все одно, жаль щодо мови. Треба буде обов’язково взятися за вивчення мови, як повернеться додому.
Згадавши про повернення, Дарці прийшла в голову несподівана ідея подзвонити Надійці.
* * *
З першого разу Надійка не взяла мобільний. Тоді Дарина спробувала ще раз.
– Дарко, у тебе совість є! – почувся на тому боці розлючений голос подруги. – Пів на другу. Я сподіваюся тебе не викрали терористи, що ти так пізно дзвониш!
Тільки тепер до Дарини дійшло, як довго вона сьогодні на ногах. Але не це було головне:
– Надійко, дорога, я сьогодні провела такий прекрасний день, – захоплено кричала вона у мобілку.
– Дуже за тебе рада. А я сьогодні провела препаскудний день і мрію провести прекрасну ніч, добре виспавшись.
– Ну, не гнівайся на мене, подружко. Я така тобі вдячна, що намовила мене поїхати в Париж.
– А що трапилося, – уже зацікавленим голосом перепитала Надійка.
Дарина блаженно простяглася на великому двоспальному ліжкові:
– Сьогодні я познайомилася з таким чудовим чоловіком.
– Де?
– На Пляс Пігаль.
– Він що, сутенер! – Вражено вигукнула Надійка.
– Що ти верзеш. Який у дідька сутенер! Надзвичайно ввічливий та милий американець. Я заблукала на Пляс Пігаль, а він відвів мене до мого готелю. По дорозі ми пили каву, і завтра маємо знову зустрітися.
– А як же ти з ним спілкувалася? – здивувалася Надійка.
– Трохи жестами, трохи словами. Але ми цілком розуміли одне одного.
– Одне з двох, – розмірковувала практична подруга, – він або такий самий наївний дурень як і ти, або аферист. Він у тебе часом грошей не позичав?
– Надійко, перестань. Не можна думати про всіх так погано, – обурилася Дарина. – Щоб ти знала, не позичав. І бери більше, він пригостив мене чудовою дорогою кавою, і ми багато танцювали в одній кав’ярні.
