Текст книги "Сімейні узи"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Коштовність

Рано-вранці завжди повторювалося те саме: прокинутися. Повільно, розкрито, просторо. Вона широко розплющила очі.

Їй п’ятнадцять і вона не була вродливою. Проте всередині худорлявості панував майже величний простір, у якому вона рухалась, ніби медитуючи. І в цих хмарах її нутра було дещо коштовне. Що не можна було розтягнути або обезчестити, або забруднити. Що було цілісним, немов діамант: Вона.

Вона прокидалася найпершою: щоби дістатися школи, їй треба було сісти на автобус і на трамвай, а це забирало годину. У неї була година. Для напруженої мрійливості, яка ніби злочин. Ранковий вітер мордував вікно й обличчя, аж доки її губи не кам’яніли й не вкривалися кригою. Втім, вона усміхалася. У самій усмішці ніби схована її мета. Усе так і було б, якби їй пощастило, аби «ніхто на неї не дивився».

Прокидаючись вранці, – і після тієї неосяжної миті, під час якої вона розкривалася, – на бігу вдягалась, брешучи собі, що на ванну немає часу; її спляча сім’я й не здогадувалась, як небагато ванн вона насправді приймала. В увімкнутому світлі їдальні ковтала каву, яку для неї розігрівала служниця, шкребучись у темряві кухні. Ледь торкалася шматка хліба, який не розм’якшувало навіть масло. Зі свіжістю в роті, що зараз панувала завдяки посту, вхопивши книжки під пахву, врешті відчиняла двері, проходила крізь ліниву млявість будинку й частувалася ранковою прохолодою. Більше вона не поспішала.

Їй треба було перетнути довгу безлюдну вулицю, потім виходила на проспект, у кінці якого, похитуючись, із туману мав виринути автобус з усе ще увімкненими фарами, які розтинали пітьму ночі. У подихові червневого вітру мала піднести руку в загадковому, наказовому, ідеальному жесті – й автобус, який тремтів уже здалеку, починав перетворюватись, підкорюючись зверхності рухів її тіла, – це являло собою вищу силу, – ще здалеку автобус починав перетворюватись на щось незначуще й повільне, повільне й налаштоване рухатись уперед, щоразу все більш чітке – аж до того моменту, як він вдаряв у її обличчя сумішшю диму й тепла, тепла й диму. Тож вона сідала в нього, посланець миру серед робочих, які наповнювали автобус і «могли б їй сказати дещо». Ті чоловіки вже не були юнаками. Але вона боялась і юнаків, і хлопчиків. Боялася того, що вони «скажуть їй дещо», що забагато витріщатимуться на неї. У важкості замкненого рота було благання: поважайте. Навіть більше. Так, ніби вона сама обрала ідола й тепер мала поклонятися йому, і доки її серце тряслося від жаху, вона таки поклонялася, вона – хранителька ритму. Якщо вони підводили свій погляд, у ній пробуджувалися відчуття незламності й болю. Її рятувало те, що ніхто на неї таки не дивився. Але з наближенням шістнадцяти років щось у ній, серед диму й тепла, щось у ній було карколомним, і це непокоїло деяких чоловіків. Ніби хтось торкався їх плеча. Може, тінь. Велика тінь дівчини без чоловіка, тінь, яка простягалася підлогою, кристалізований непевний елемент, який робився частиною монотонної геометрії поважних громадських церемоній. Ніби хтось торкався їх плеча. Вони дивилися, але не бачили її. Вона була, радше, тінню, ніж її джерелом.

Робочі в автобусі сиділи тихо, тримаючи пакунки з їжею в руках, обличчя їх усе ще зморені після сну. Вона не вірила, що ті чоловіки були втомлені, й через це відчувала сором. Проте коли дівчина дивилася на них, у ній прокидалося відчуття непевності. Річ у тому, що вони «знали». Як знала вона, тому й виникало те відчуття. Усі знали про все. Її батько також знав. Старий жебрак знав. Розподілене багатство й тиша.

Потім ходою солдата автобус проминав (неушкоджено) площу Ларгу да Лапа, на якій панувало денне світло. Цю битву майже виграно. У трамваї вона обирала, якщо вдасться, порожню лаву або, якщо пощастить, сідала поруч із надійною на вигляд жінкою з купою одягу в руках – і це вважалося першим перемир’ям. У школі все ще мала перетнути довгий коридор, де стояли, теревенячи між собою, решта учнів і де підбори її черевиків створювали стільки галасу, що напружені ноги не могли його витримати, і якби навіть вона безуспішно спробувала змусити своє серце перестати битися, черевики рухалися б у власному темпі. Серед хлопців, які могли відчувати те, що було сховане під її маскою, що вона була однією з тих, яка вірує, западала тиша. Вона пробігала повз них так швидко, що ті не встигали ані подумати, ані сказати щось услід. Відлуння її черевиків наповнювало порожнечу жахливим шумом. Вона розкривала власну таємницю з вини своїх дерев’яних підборів. Якби коридор був трошечки довшим, про віру було б забуто, і вона помчала б, затуливши вуха руками. Її черевики старі. Це було геть не те взуття, у яке її урочисто взули після народження. Дівчина перетинала нескінченний коридор, немов тишу траншеї, а на обличчі віддзеркалювалась така лють – а також гордість, – що ніхто не смів їй і слова мовити. У її виразі було щось таке, що стримувало будь-які думки.

Аж ось, нарешті, аудиторія, де проводився урок... де все раптом робилося неважливим і швидшим, і світлішим, де на її обличчі було незначне ластовиння, волосся падало їй на очі і де до неї ставилися, як до хлопчика... де вона була розумна. Підступне заняття. Здається, вона готувалася вдома. Її допитливість казала про неї більше, ніж її відповіді. Вона здогадувалась, відчуваючи в роті цитрусовий присмак героїчного болю, здогадувалася про захоплення й відразу, які її вдумлива голова викликала в однокласників, які не знали, що про це й казати. Велика мрійниця з кожним разом була дедалі розумнішою. Вона навчилася думати. Це була потрібна жертва, позаяк «усім бракувало сміливості».

Іноді, коли вчителька про щось розповідала, вона сиділа, напружившись, мріючи, малюючи симетричні риски в зошиті. Якщо риска, яка мала бути водночас виразна й витончена, виходила за межі уявного кола, у якому мала поміститися, усе розвалювалося: вона бездумно зосереджувалася, керуючись жадібними пориваннями до ідеалу. Іноді замість рисок малювала зорі, зорі, зорі, зорі, так багато й такі високі, що через цю провісницьку роботу її долало виснаження і вона прагнула відігнати сон.

Повернення додому було позначене голодом, через що нетерплячість і ненависть роз’їдали її зсередини. Дорогою додому місто здавалось іншим: на Ларгу да Лапа сотні змучених від голоду людей наче забули, а якщо й пам’ятали, то лише вишкіряли зуби. Сонце поглиналося там, де було видно чорне вугілля. Її тінь була чорним стовпом. Саме в цей час треба бути найобережнішою, вона була захищена потворністю, яку підкреслював голод; її риси робились темніші завдяки адреналіну, що темніший за м’ясо диких тварин.

У порожньому будинку усі члени родини одне за одним кричали на служницю, яка на це навіть не відповідала. Вона їла як кентавр. Обличчя якомога ближче до тарілки, волосся майже у їжі.

– Худенька, а як їсть, – мудро зауважила служниця.

– До біса, – похмуро відрізала вона.

У порожньому домі наодинці зі служницею дівчина вже не ходила як солдат, їй уже не треба бути обережною. Але їй таки не вистачало боротьби, якої так багато на дорогах. Її огортала меланхолійність свободи, хоча до обрію було все ще так далеко. Вона поверталася в його бік. Та враз її проймала ностальгія за теперішнім. Навчитися терплячості, обіцяти чекати. Цієї обіцянки вже не можна було не дотримати. Вечір безкінечний, і коли всі нарешті збиралися до вечері й вона з полегшенням могла знову бути дочкою, робилося спекотно, книжка розгорталася й відкладалася, інтуїція, спека: вона сиділа, обхопивши голову руками, сповнена відчаю. Коли їй було десять, пригадала, як хлопчик, який подобався, кинув їй дохлого пацюка. Гидота! Вона аж побіліла від крику й образи. Це був досвід. Вона ніколи нікому про це не розповідала. Сиділа, обхопивши голову руками. Повторювала п’ятнадцять разів: я сильна, я сильна, я сильна – а потім зрозуміла, що звернула увагу лише на рахунки. Збільшуючи кількість, повторила ще раз: я сильна, шістнадцять. І тепер вона більше не залежала ні від чиєї милості. Зневірена, але сильна, вільна й тепер незалежна. Віру втрачено. Тоді вона ішла поговорити зі служницею, яка колись була черницею. Вони розповідали про таємниці одна одній. Обидві босі, на кухні, у диму з печі. Віру було втрачено, проте на межі помилування дівчина шукала в служниці лише те, що втратила, а не те, що мала здобути. Врешті вона відволікалася й намагалась уникнути розмови. «Вона вважає, що у своєму віці я маю знати більше, ніж знаю, і що вона може мене чогось навчити», – думала дівчина, обхопивши голову руками, захищаючи невігластво, як власне тіло. Їй не вистачало певних частин, проте вона не хотіла отримати їх від того, хто про них уже забув. Довге очікування. Роздуми посеред безмежжя.

Усе так і є. Довго, втомлено, дратівливо. Проте наступного ранку, повільно, як страус, вона прокидалася. Прокидалася з тією самою недоторканною таємницею: розплющивши очі, перетворювалась на принцесу, охоронницю недоторканної таємниці.

Здається, на заводі вже пролунав свисток: вона на бігу вдяглася, зробила ковток кави. Відчинила двері будинку.

І раптом їй уже не було куди поспішати. Величезне жертвопринесення вулиць. Таємнича, уважна жінка з апачі. Частина грубого ритуального ритму.

Цей ранок був холодніший і похмуріший за інші, вона тремтіла у светрі. Білий туман поглинув інший кінець вулиці. Усе було бавовняним, не чути навіть шуму якогось автобуса, що проїжджав проспектом. Вона рушила пішки в непередбачуваність вулиці. Будинки дрімали за зачиненими дверима. Сади протистояли холоду. У темному повітрі (а не в небі) посеред вулиці з’явилася зірка. Величезна крижана зірка, що не оберталась, а, радше, невпевнено зависла в повітрі, волога й безформна. Дивуючись власній нерішучості, вона сповільнено кружляла. Дівчина побачила зірку. Вона крокувала розбомбленими вулицями.

Ні, вона не була сама. У дальньому кінці вулиці звуженими недовірливими очима вона побачила в тумані двох чоловіків. Двох хлопців. Вона роззирнулася навколо, ніби могла помилитися містом чи вулицею. Та раптом втратився лік часу: вона вийшла з дому, не давши зникнути зорі й двом чоловікам. Її серце забилося сильніше.

Перша думка перед обличчям помилки – позадкувати й увійти до будинку, доки ці двоє не пройдуть: «Вони дивитимуться на мене, я знаю, нема більше нікого, на кого вони могли б дивитися, тож забагато дивитимуться на мене!». Але як можна повернутися й бігти, якщо ти народилася, аби долати труднощі. Вся її повільна підготовка мала незвідану мету, правил якої вона мала святобливо дотримуватися. Чи ж можна дозволити собі відступити, якщо решту життя доведеться згадувати про ганебне чекання за дверима?

До того ж, може, й не було небезпеки. Хлопці не насмілилися б чогось сказати, вона упевнено пройшла б іспанським ритмом, із закритим ротом.

Героїчно крокуючи, вона наважилася просунутися вперед. Чим більше наближалася (а вони також наближалися – отже, усі наближалися), тим коротшою була вулиця. Черевики двох хлопців змішувалися із шумом її черевиків, – важко це слухати. Це неможливо слухати. Взуття було порожнім, чи тротуар був порожнім. Кам’яна підлога попереджала. Усе було порожнім, і вона слухала, не в силах зупинитися, як тиша блокади перегукувалася з вулицями району, і дивилася, не в силах відвести погляд, як попереду лишалися найзамкненіші двері. Навіть зірка зникла. У новій блідості темряви вулицею ішли троє. Дівчина крокувала, прислухаючись до чоловіків, оскільки не могла на них дивитися, але їй треба було знати, що вони роблять. Прислухалася до них і дивувалася власній відважності. Проте це була не відважність. Це був дар. І великий поклик. Вона ішла далі, страждаючи від власної покірливості. Якби спромоглася подумати про щось інше, то не чула б черевиків. Або того, що вони могли б сказати. Ні тиші, з якою вони б пройшли повз.

Раптом дівчина рішуче глянула на них. Кинула швидкий погляд на чоловіків, зраджуючи обітницю, дану таємниці, не чекаючи, що таке може трапитись. Вони посміхалися? Ні, були серйозні. Вона не мала цього бачити. Адже якщо дивитися далі, на хвильку міг з’явитися ризик, що вона зробиться особистістю, такою ж, як і вони. Саме про це, здається, її попереджали: доки вона жила у звичайному світі, доки була безособистісною, вона лишалася дочкою богів, захищена власним призначенням. Проте, побачивши чиїсь очі, побачивши, зменшившись, вона ризикувала зробитись особистістю, а це було заборонено згідно з традицією. Вона завагалася, загубивши напрямок. Проте було запізно відступати. Але ж ще не запізно побігти. Та побігти означало пропустити всі кроки і втратити ритм, який утримував її, ритм, який був єдиним її талісманом, дарованим із тієї межі світу, де вона мала опинитися сама, – із межі світла, де зникали всі спогади, і на знак незбагненного нагадування їй лишався блідий талісман – ритм, який вона мала передати за призначенням, притримуючись його, щоб сприйняти конечність світу. І не саму лише конечність. Якщо вона побіжить, лад буде порушено. І їй ніколи не вибачать найгіршого: поспіху. І навіть коли ти тікаєш, є речі, про які все одно дізнаються.

Впевнена, переконана, ні на хвильку не змінюючи повільного кроку, з яким просувалася, дівчина ішла вперед. «Вони дивляться на мене, я знаю!». Проте вона, скерована інстинктом із попереднього життя, прагнула не злякати їх. Вона здогадувалася, що викликає страх. Усе відбулося б швидко, безболісно. Вони порівнялися б із нею лише на частку секунди, швидко, миттєво; їм потрібно рухатись у протилежний бік, тож мить зменшилася б до потрібного мінімального значення – до падіння першої із семи таємниць, від яких ти наповнюєшся мудрістю: номер сім. Зроби так, аби вони нічого не сказали, зроби так, аби вони встигли лише подумати. Це ще можна прийняти. Це було б неймовірно швидко і за секунду після зіткнення вона б зачудовано сказала, блукаючи вулицями, що це навіть не боляче. Але те, що відбулося далі за цим, не мало пояснення.

Те, що відбулося далі, було четвіркою важких рук; чотири руки, які не знали, чого хотіли, чотири неправильні руки без призначення, чотири руки, які торкнулися її так несподівано, що дівчина зробила найправильнішу річ із тих, які могла б зробити: завмерла. Вони, чиєю визначеною роллю було просто пройти крізь темряву її страху, і тоді б упала перша із семи таємниць; вони являли собою обрій через один тільки крок, вони не розуміли функції, яка була їм надана, вони атакували тих, хто здатен відчувати страх. Це сталося на спокійній вулиці й менше ніж за частку секунди. Вони торкнулися її лише на частку секунди так, немов ховали в собі всі сім таємниць. І вона вберегла їх усі, й утворилося більше личинок, і ще сім років затримки.

Вона не дивилась на них, її обличчя з виразом спокою було повернуте в нікуди.

Проте через поспішність, із якою вони поранили її, дівчина розуміла, що вони боялися сильніше від неї. Вони були такі налякані, що вже не просто ішли. Бігли. «Вони боялися, що я закричу і двері будинків одна за одною відчиняться», – міркувала вона. Вони не знали, що вона не закричить.

Дівчина стояла, прислухаючись до того, як відлунюють у спокійному божевіллі їх черевики в ритмі втечі. Тротуар був порожній, або черевики були порожні, або вона сама була порожня. Крізь порожнечу черевиків уважно прислухалася до страху. Звук чітко відлунював від кам’яних плит, ніби безупинний стукіт у двері, а вона сподівалася, що черевики таки порожні. Але так ясно відлунювали вони в наготі каменю, що, здавалося, чечітка не спинялася й не віддалялася: ноги ніби переможно танцювали. Стоячи, вона не могла нічим зарадити собі, лише прислухатися. Звук не танув, віддаленість передавалася їй у чимраз більш ясному стукоті підборів. Підбори більше не відлунювали від каменю, вони відлунювали від повітря, ніби щораз ніжніші кастаньєти. Потім зрозуміла, що не чула жодного звука вже протягом досить довгого часу.

І, повернувшись із подувом вітру, її огорнули тиша й порожнеча вулиці.

До цієї миті вона зберігала спокій і мовчала, стоячи посеред тротуару. Потім, ніби сама нерухомість складалася з кількох кроків, вона завмерла. Через деякий час зітхнула. І знову завмерла.

Потім дівчина похитала головою і ще сильніше завмерла. Тоді почала задкувати до стіни, згорбившись, повільно, немов мала зламану руку, доки повністю не притислася до каменю, і, вкарбувавшись у нього, завмерла. Вона так і стояла. «Не рухатись, це важливо», – звіддаля сяйнула думка. Не рухатись. Через деякий час, напевно, треба було б сказати так: не рухай своїми ногами, лише дуже повільно. Дуже повільно вона таки поворухнула ногою. Після чого зітхнула й завмерла, знову придивляючись. Було темно.

Потім настав світанок.

Вона повільно зібрала книжки, розкидані на тротуарі. Трохи поодаль лежав розгорнутий зошит. Коли нахилилась, аби взяти його, побачила великі, круглі літери, що до нинішнього ранку були характерною рисою її почерку.

Потім пішла. Не знаючи, чим заповнити час, втім, крок за кроком вона прийшла до школи на дві години пізніше. Оскільки дівчина ні про що не думала, вона не знала, скільки часу минуло. Був урок латини, завдяки якому вона із ввічливим здивуванням зауважила, що ішла вже третя година занять.

– Що з тобою? – запитала її сусідка.

– А що?

– Ти якась бліда. Тобі зле?

– Ні, – вона сказала це так голосно, що кілька однокласників обернулися. Дівчина підвелася й голосно сказала:

– Перепрошую!

Вона пішла до вбиральні. Де в абсолютній тиші плитки гостро й надламано вигукнула: «Я зовсім сама у світі! Мені ніколи ніхто не допоможе, мене ніколи ніхто не полюбить! Я самотня у світі!».

Вона сиділа там, пропускаючи ще й третій урок, на довгій лавці у вбиральні перед кількома рукомийниками. «Нічого страшного, я потім перепишу конспект, мені треба позичити зошит, аби вдома переписати – я самотня у світі!» – перебила вона себе, кілька разів грюкнувши кулаком по лаві. Раптом швидким маленьким дощем почало накрапати відлуння чотирьох черевиків. Сліпе відлуння, більше ніщо не відстукувало від блискучої плитки. Лише гострота кожного черевика, що жодного разу не переплелася з іншим черевиком. Немов горіхи, що падали на асфальт. Треба лише чекати, як чекають на те, аби припинився стукіт у двері. І стукіт таки припинився.

Коли дівчина пішла намочити волосся перед дзеркалом, то побачила, наскільки вона огидна.

У неї було так мало, а вони торкнулися.

Вона така негарна й коштовна.

Вона бліда, риси її обличчя загострилися. Руки, якими вона змочувала волосся, були все ще брудні. «Я маю краще дбати про себе», – подумала вона. Та не знала як. Правда полягала в тому, що з кожним разом вона все менше розуміла, як дбати про себе. Вираз носа нагадував писок, що втупився в огорожу.

Вона повернулася на лавку й завмерла зі своїм писком. «Людина – це ніщо». «Ні», – м’яко запротестувала вона, – «не кажи так», – ніжно й меланхолійно додала дівчина. «Людина – це щось», – прозвучав власний приязний голос.

Проте за вечерею життя набуло нагального й істеричного настрою:

– Мені потрібні нові черевики! Мої створюють забагато шуму, жінка не може ходити з дерев’яними підборами, вона привертає забагато уваги! Ніхто не дає мені нічого! Ніхто не дає мені нічого! – вона шаленіла й поводилася так грубо, що ні в кого не вистачило сміливості зауважити, що дівчина не заробила на них.

Їй лише сказали:

– Ти не жінка й усі підбори дерев’яні.

Отже, так, як людина може перестати бути худою, дівчина хтозна з якої причини перестала бути коштовною. Існує таємний закон, який захищає яйце, доки не народиться курча, жар-птиця.

І вона таки отримала нові черевики.

Сімейні узи

Мати й дочка нарешті вмостилися в таксі, що мало відвезти їх на cтанцію. Мати весь час перераховувала дві валізи, прагнучи переконатися, що вони обидві в машині. Темноока дочка, ледь помітна косоокість якої справляла враження, ніби та постійно глузує й насміхається з усього, дивилася на неї.

– Я нічого не забула? – втретє спитала мати.

– Ні, ні, ти нічого не забула, – весело й терпляче відповіла дочка.

Вона все ще перебувала під враженням від напівкомічної сцени за участю її матері та її чоловіка, коли ті прощалися. Протягом двох тижнів, коли стара була в гостях, ці двоє ледве витримували одне одного; доброго ранку й добрий день звучали щоразу з такою обережною делікатністю, що їй хотілося реготати. Але ось, коли настав час прощатися, перед тим, як сісти в таксі, мати раптом почала вдавати із себе зразкову тещу, а чоловік – чудового зятя. «Вибач, якщо щось не так сказала», – мовила старенька пані, і Катаріна, не без деякої радості, побачила, як Антоніу, спантеличений новою роллю й не знаючи, що робити із сумками в руках, почав щось мимрити. «Якщо засміюся, вони подумають, що я божевільна», – подумала Катаріна, трохи насупившись. «Хто одружує сина, втрачає сина, хто одружує дочку, отримує ще одного», – наголосила мати, й Антоніу закашлявся, виправдовуючись, що, мовляв, хворів на грип. Катаріна стояла й люто дивилася на чоловіка, чия впевненість кудись зникла, а його місце посів темний, маленький чоловічок, змушений корчити із себе сина цієї сивої жіночки... Тоді бажання розсміятися посилилось. На щастя, вона ніколи, власне, не мала сміятися, коли їй хотілося: її очі набували свідомого, стриманого виразу й погляд здавався ще більш кривеньким, сміх лунав крізь нього. Їй завжди було трохи боляче через те, що не могла сміятися. Проте вона нічого не могла з цим вдіяти: ще змалечку Катаріна сміялася самими очима, бо завжди була косоока.

– А я кажу, що хлопчик як тріска, – сказала мати, прагнучи не звертати уваги на підстрибування автівки. І хоча Антоніу не було поряд, вона говорила з тим самим виклично-звинувачувальним тоном, як і коли він знаходився поруч. Настільки виклично, що одного вечора Антоніу вибухнув: це не з моєї вини, Северино! Він звав тещу Севериною, оскільки ще до весілля планував, що вони будуть сучасними тещою й зятем. Незабаром після першого візиту матері своєї другої половинки у роті Антоніу почало застрягати слово Северина, а тепер, зрештою, факт того, що він називав її на ім’я, не заперечував того, що... – Катаріна дивилася на них і сміялася.

– Хлопчик завжди був худенький, мамо, – відповіла та. Таксі монотонно рухалося.

– Худенький і нервовий, – рішуче наголосила пані.

– Худенький і нервовий, – терпляче погодилася Катаріна.

Він був нервовим, розгубленим хлопчиком. Під час візиту бабусі зробився ще більш відлюдькуватим, погано спав, переживав через надмірні пестощі й вияви любові з боку старої. Антоніу, який ніколи надто не переймався чутливістю сина, почав злегка натякати тещі, що, мовляв, «треба убезпечувати дитину»... – Я нічого не забула, – знову почала своє мати, коли автомобіль різко зупинився і їх відкинуло одна від одної, аж валізи підстрибнули. – Ах, ах! – вигукнула вона, немов сталася справжня катастрофа, – ах! – вона голосила, здивовано хитаючи головою, враз постарівши і збіднівши. А Катаріна?

Дочка дивилася на матір, а мати поглядала на дочку, чи з Катаріною, бува, теж нічого не трапилося? Її очі здивовано кліпнули, вона жваво переставила валізки, сумку, якнайшвидше шукаючи засіб, аби виправити заподіяну шкоду. Насправді сталася одна річ, яку намарне було б приховувати: Катаріну кинуло на Северину і притисло до неї в давно забутому доторку двох тіл, ще з часів, коли в неї були мама й тато. Хоча вони насправді ніколи особливо не цілувалися й не обіймалися. Батько, так. Катаріна завжди була кращою подругою для нього. Коли мати наповнювала їх тарілки, змушуючи забагато їсти, ці двоє змовницьки обмінювалися поглядами, а мати того не помічала. Але після струсу в таксі й після того, як вони відсторонилися, їм не було більше про шо говорити – чому це вони ще не прибули на станцію?

– Я нічого не забула? – запитала її мати відчуженим голосом.

Катаріна не хотіла більше ні дивитися на неї, ні відповідати їй.

– Візьми свої рукавички! – сказала вона, підбираючи їх із підлоги.

– О, о, мої рукавички! – розгублено вигукнула стара.

Насправді вони потайки стежили одна за одною, коли валізи заносили в потяг, а потім обмінялися поцілунками: голова матері виринула у вікні.

Тоді Катаріна побачила, що мати постаріла, а її очі виблискували.

Потяг стояв, і вони обидві чекали, не маючи, що сказати одна одній. Мати вийняла дзеркальце із сумочки й почала уважно оглядати себе у новому капелюшку, який купила в крамничці капелюшків у власної дочки. Вона дивилася, надаючи собі виразу надмірної суворості, у якому, втім, не відчувалося нестачі в захопленні собою. Дочка весело поглядала на неї. Ніхто не може тебе любити, крім мене, подумала дівчина, сміючись очима; і тягар відповідальності заповнив її рот присмаком крові. Так, немов життя в ролях «мати й дочка» було сповнене відрази. Ні, не можна було сказати, що вона любила матір. Її мати боліла їй, ось у чому річ. Стара сховала дзеркальце в сумочку й поглянула на неї, всміхаючись. Ношене, проте ще досі кмітливе обличчя, здавалося, намагалося передати іншим якесь враження, частиною якого і був капелюшок. Раптом на станції пролунав дзвін, це була загальна ознака тривоги, багато людей забігали, подумавши, що потяг рушає: «Мамо!» – сказала жінка. – «Катаріно!» – сказала стара. Вони обидві були налякані, валіза на голові носильника на мить затулила їх, якийсь хлопець, пробігаючи, притримав Катаріну за плече, зачепивши комір сукні. Коли вони знову змогли побачити одна одну, Катаріна неминуче збиралася запитати її, чи нічого та не забула...

– ... нічого не забула? – запитала мати. Катаріні також здавалося, що вони про щось забули, й обидві приголомшено переглянулися – вони справді забули, та тепер уже запізно. Жінка тягнула дитину, дитина плакала, знову пролунав дзвін на станції... – Мамо, – сказала жінка. – Що ми забули сказати одна одній? А тепер уже запізно. Їй здавалося, що одного дня вони таки мали сказати: я твоя мати, Катаріно. А вона мала відповісти: а я – твоя дочка.

– Не затримуй повітря! – крикнула Катаріна.

– Послухай, дитино, я теж дитя, – сказала мати, не перестаючи дбати за свій зовнішній вигляд. Дещо тремтлива рука, вкрита ластовинням, делікатно поправляла капелюшок, і Катаріні раптом захотілося запитати, чи вона була щаслива з її батьком.

– Вітай тітоньку! – закричала вона.

– Так, так!

– Мамо, – сказала Катаріна, пролунав довгий свисток, і колеса вже почали рухатися в диму.

– Катаріно! – вигукнула стара й завмерла з відкритим ротом, здивовано кліпаючи очима, і дочка побачила, як під час першого ж поштовху вона вхопилася руками за капелюшок: він впав їй на носа, виставивши назовні лише новий зубний протез. Потяг рушив, а Катаріна махала. Обличчя матері на секунду зникло, а потім з’явилося, уже без капелюшка, волосся розсипалося білими локонами на її плечі, немов пір’я: як волосся служниці; обличчя схилилося, воно не усміхалося і вже не бачило дочки вдалечині.

Катаріна почала задкувати в диму, насупивши брови, з виразом обізленості, що вмостився в косооких очах. Без супроводу матері вона знову рушила твердим кроком: одній було легше. На неї задивлялися деякі чоловіки, вона була мила, дещо повненька. Ішла спокійно, по-модному вдягнена, коротке волосся пофарбовано в каштановий колір. Так, вона мала речі, через які хвороблива любов здавалася їй щасливою – усе довкруж було таким живим і ніжним, брудна вулиця, старі трамваї, помаранчева цедра – сила текла й перетікала в її серці разом із важкістю щастя. Цієї миті вона була надзвичайно гарна, така елегантна; вона влилася в те місце і в той час, у якому народилася, так, немов сама їх вибрала. В її косооких очах будь-хто вподобав би смак, із яким ця жінка дивилася на речі. Вона поглядала на людей вимогливо, прагнучи відшукати в тих фігурах досі зволожене сльозами матері задоволення. Вона сторонилася автівок, спромоглася дійти до автобуса, проминувши чергу, іронічно поглядаючи на людей у ній; ніщо б не зупинило цієї маленької жінки, яка підіймалася, рухаючи стегнами, на ще одну загадкову сходинку своїх днів.

Ліфт гудів у пляжній спеці. Відчинила двері до помешкання, знімаючи капелюшка іншою рукою; здавалося, зараз вона готова скористатися широтами всього світу, усі дороги відкриті завдяки матері, яка горіла в неї в грудях. Антоніу на мить відірвався від книжки. Вечір суботи завжди належав «йому», і невдовзі після від’їзду Северини він знову із задоволенням читав, влаштувавшись біля письмового столу.

– «Вона» поїхала?

– Так, поїхала, – відповіла Катаріна, прочиняючи двері до синової кімнати. Ах, так он-де хлопчик, подумала вона із раптовим полегшенням. Її син. Худенький і нервовий.

Звівшись на ноги, він впевнено пішов; проте у віці майже чотирьох років говорив так, ніби не мав уявлення про дієслова: холодно констатував речі, не пов’язуючи їх між собою. Він був там, загорнутий у вологий рушник, зрозумілий і далекий. Жінка відчула приємне тепло й захотіла назавжди затримати хлопчика в цій миті; вона осудливо вихопила рушника з його рук: цей хлопчик! Проте дитина байдуже дивилася в повітря, спілкуючись із собою. Він завжди був відсторонений. Досі нікому не вдавалося по-справжньому привернути його уваги. Мати струснула рушником у повітрі й затримала погляд на кімнаті: «Мамо», – сказав хлопчик. Катаріна швидко повернулася. Це було вперше, коли він сказав «мамо» таким голосом і ні про що не просячи. Це було більш ніж констатація: мамо! Мати що сили витрушувала рушник і запитувала в себе, з ким би вона могла поділитися тим, що сталося, проте не знайшла нікого, хто зрозумів би те, чого вона не змогла б пояснити. Енергійно розпрямила рушник, перш ніж повісити його сушитися. Таки можна було б розповісти, якщо змінити форму. Вона б розповіла, що син сказав: «Мамо, а хто такий Бог?». Ні... або так: «Мамо, хлопчику потрібний Бог?». Можливо, це лише на символічному рівні відповідало істині, це могли б зрозуміти лише в символічному значенні. Сміючись зі своєї вимушеної брехні, і передусім зі своєї пришелепуватості, тікаючи від Северини, жінка несподівано розсміялася, передусім, для сина, й не лише в її очах був сміх: усе потрощене тіло сміялося, її розбита оболонка і суворість виринула нізвідки, ніби хрипота. Огидна собі вона, врешті, сказала синові, розглядаючи його:

– Ходімо, так гарно пройтися! – і, розчервонівшись, схопила його за руку.

Вона пройшла крізь кімнату, не зупиняючись, кинула чоловікові: ми гуляти! – і зачинила двері.

Антоніу ледь встиг відірвати погляд від книжки – і здивовано зауважив, що кімната вже спорожніла. Катаріно! – покликав він, але до нього долетів звук ліфта, що спускався донизу. Куди вони пішли? – схвильовано запитав він, кашляючи й сякаючись. Адже субота належала йому, і він хотів, аби його дружина й син були вдома, доки він насолоджувався своєю суботою. Катаріно! – покликав він знуджено, знаючи, що вона більше не могла його почути. Він підвівся, підійшов до вікна й через хвильку побачив дружину й сина на тротуарі.