Текст книги "Сімейні узи"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Впала на стілець, не розтискаючи пальців, що заплутались у сітці. Чого їй було соромитися?

Порятунку не було. Дні, які вона сама викувала для себе, розлетілися на друзки й розтеклися з водою. Ана сиділа перед устрицею. Вона не мала змоги відвести погляду. Чого їй було соромитися? І тепер вона не відчувала жалю; відчувала не просто жаль: серце її заповнила найжорстокіша жага до життя.

Ана не знала, чи вона була на боці сліпого, чи на боці пишної рослинності. Чоловік потроху віддалявся і, здавалося, у своїх муках вона перейшла на бік тих, хто вразив очі. Спокійний і високий ботанічний сад оголив її сутність. Із жахом вона усвідомила, що належала до могутньої сторони світу – і яким ім’ям вона мала назвати своє жорстке співчуття? Вона б мала цілувати прокаженого, вона ж не була йому сестрою. «Сліпий пробудив найгірше в мені», – вражено подумала вона, відчувши себе вигнанницею, позаяк жоден бідняк не торкнувся б губами її палких рук, щоб випити з них води. Ах, легше було бути святою, ніж просто людиною! Боже, чи ж не було справжнім те співчуття, що збурювало найглибші води в її серці? Проте це було лев’яче співчуття.

Вона присоромлено думала, що сліпий обрав би біднішу любов. І, здригнувшись, усвідомила, що знає чому. Життя ботанічного саду вабило її так, як вабило вовка світло повні. Ах, але ж вона любила сліпого! Від цієї думки її очі змокріли. Але цього відчуття недостатньо, щоб вона пішла до церкви. «Я боюся», – промовила вона, стоячи одна посеред кімнати. Ана підвелася й рушила до кухні, аби допомогти служниці зготувати вечерю.

Але від відчуття, яким наповнювало її життя, вона тремтіла, немов від холоду. Почувся дзвін шкільного дзвоника, довгий і протяжний. Легкий страх перед скупченням пилюки вервечкою потягнув її під плиту, де, нахилившись, вона виявила павучка. А доки вона несла слоїк, щоб змінити воду, страх перед квітами зробив слабкими її руки. На кухні відбувалась та сама таємнича робота.

Поряд зі сміттєвим баком вона розчавила ногою мураху. Вбивця маленьких мурах. Невеличке тільце тремтіло. Краплі води скрапували в застоялу воду в посудині. Літні жуки. Страх невиразних жуків. Поряд було життя – тихе, повільне, невпинне. Страх, страх. Вона ходила з одного кінця кухні в інший, нарізаючи м’ясо, замішуючи крем. Навколо голови під світлом кружляли комарі, мешканці теплої ночі. Це була ніч, коли почуття жалю робилося гірким, як нищівна любов. Між грудьми стікав піт. Її спалювала віра, жар від плити відбивався у її очах.

Потім прийшов чоловік, прийшли брати зі своїми дружинами, прийшли діти братів.

Вони вечеряли на дев’ятому поверсі з відчиненими вікнами. Повз них проревів літак, кидаючи виклик розжареному небу. Незважаючи на те, що яєць майже не було, вечеря вийшла добра. Її діти також не лягали спати, граючись з іншими дітлахами на килимі. Було літо, намарне було змушувати їх влягтися в ліжко. Ана була дещо блідою і ледь-ледь сміялася з іншими.

Після вечері у вікно нарешті залетів перший прохолодний вітерець. Вони, родина згуртувалися навколо столу, відчуваючи втому після важкого дня, радість від того, що сиділи тут разом у злагоді, і бажання не помічати недоліків. Вони радо сміялися з усього з відкритими й щирими серцями. Поруч із ними виростали прекрасні діти. Ана вхопила той момент між пальців, немов метелика, доки він не розчинився у її долонях назавше.

Пізніше, коли гості розійшлися, а діти повлягалися спатки, вона перетворилась на простецьку жінку, яка стояла собі біля вікна. Місто сонне й тепле. Що б робив у такий день той сліпий? Скільки років минає, поки не приходить старість? Будь-який її рух ставав відбитком у комусь із дітей. Але в подобі коханки зла вона мала приймати те, що комар вилітає з квітки, що вікторії-регії ніжаться в темряві озера. Сліпий теліпався поміж плодами ботанічного саду.

Якщо плита вибухне, загориться увесь будинок! – думала вона, біжучи на кухню й зіштовхуючись із чоловіком, який стояв перед розлитою кавою.

– Що сталося?! – вигукнула вона тремтливим голосом.

Його налякав страх дружини. Та раптом він засміявся, усвідомивши:

– Нічого не сталося, – сказав він. – Просто я незграба.

Він потомився, темні кола пролягли під його очима.

Проте, зауваживши дивний вираз обличчя Ани, він пильніше подивився на неї і притиснув її до себе у швидких обіймах.

– Я не хочу, щоб із тобою щось сталося, ніколи! – сказала вона.

– Та дай хоч плиті вибухнути коло мене, – відповів він, усміхаючись.

Вона, знесилена, стояла в його обіймах. Цього вечора тріснуло щось звичне, й увесь дім був наповнений чимось дивакуватим і похмурим. «Час лягати», – сказав він, – уже пізно. Жестом, що йому не належав, проте здавався доречним, він узяв дружину за руку й повів її за собою, не озираючись, подалі від небезпек, які чигають на людину упродовж життя.

Запаморочення від ніжності минулося.

Ана сиділа перед люстерком, розчісуючись, немов щойно пройшла крізь кохання і власне пекло, на якусь мить втративши в серці будь-який зв’язок зі світом. Перш ніж лягти в ліжко, немов задмухуючи свічку, вона задмухала й останній вогник цього дня.

Курка

Це була недільна курка. Ще досі жива, оскільки поки що лише дев’ята ранку.

Вона мала доволі спокійний вигляд. Ще із суботи пташка вмостилася в кутку кухні. Не дивилася ні на кого, і ніхто не дивився на неї. Навіть коли її обирали, вона байдуже споглядала, як наближається до неї чиясь постать, до того ж, довго ніхто не міг второпати, товста вона чи кістлява. У ній ніколи не загорався вогник шаленства.

Коли курка замахала закороткими для польоту крилами, надула груди й за два чи три помахи долетіла аж до стіни тераси, вони здивовано витріщилися на неї. Кілька секунд вона вагалася – достатньо, щоби почути крик кухаря – і швидко гайнула на терасу до сусідів, звідки, знову незграбно здійнявши крила, перелетіла на дах. Там вона стояла в чарівливій невизначеності, нерішуче переминаючись з однієї лапи на іншу. Тим часом було терміново скликано усю родину, яка з жахом витріщила очі на свій обід, що незграбно топтався біля комину. Власник будинку, пам’ятаючи про подвійну потребу нерегулярно займатися спортом і споживати їжу, швиденько натягнув купальні шорти і вирішив також піти курячим шляхом: за кілька обережних стрибків він забрався на дах, де птаха, повагавшись у тремтінні, вирішила гайнути в інший бік. Переслідування ставало дедалі напруженішим. Дах за дахом – так вони пробігли квартал. Не маючи звички так нещадно боротися за життя, курка мала визначитися з напрямком руху самостійно, без будь-якої допомоги жодного з представників її виду. Та всередині хлопця, як виявилося, дрімав справжній мисливець. І якою б жалюгідною не була здобич, із його боку пролунав переможний крик.

Самотня в усьому світі, без батька чи матері, вона зосереджено бігла, задихаючись і не подаючи ні звуку. Часом протягом втечі їй доводилося захекано перестрибувати карнизи будинків, і, поки хлопець насилу намагався перелізти за нею, курка мала час перепочити. Тоді їй здавалося, що вона вільна.

Дурна, боязка і вільна. Не всепереможна, яким здавався б собі на її місці півень. Що такого було у її нутрощах, що робило з неї живу істоту? Курка – це жива істота. І правда полягала в тому, що з нею нічого не можна було знати напевне. Навіть вона сама нічого не знала напевне, як півень, наприклад, знав про існування свого гребінця. Єдина її перевага в тому, що курей було так багато, що після смерті однієї одразу ж виникала інша, настільки схожа на попередню, що можна було б припустити, що це вона і є.

Зрештою, того разу, коли вона все ж зупинилася, щоб насолодитися своєю вдалою втечею, хлопець наздогнав її. Крізь вереск і літаюче пір’я її було затримано. Він переможно потягнув її через плитку, тримаючи за одне крило, і грубо поклав на кухонну долівку. Курка ще деякий час тряслася в легкому запамороченні, що супроводжувалося надломленим хрипінням і відчуттям невизначеності.

І тут це сталося. Суто від поспіху курка знесла яйце. Здивована, виснажена. Напевне, воно ще було незріле. Та, зважаючи на те, що материнство було її призначенням, згодом вона почала поводити себе як досвідчена мати. Курка сіла на яйце й завмерла на ньому, дихаючи й то розплющуючи, то заплющуючи очі-ґудзики. Її маленьке серце на блюдечку то роздмухувало, то опускало пір’я, передаючи тепло в те, що годі було й назвати яйцем. Поряд тоді була лише дівчинка, яка нажахано дивилася на те, що відбувалося. Коли їй нарешті вдалося відвернути погляд, вона кинулася на підлогу й зайшлася криком: «Мамо, мамо, не вбивай курочки, вона знесла яйце! Вона дбає про нас!».

Усі знову прибігли на кухню й мовчки поставали навколо молодої породіллі. Гріючи своє дитя, вона не видавалась сполоханою або засоромленою, радісною чи зажуреною, а, радше, взагалі ніякою; звичайна курка, і цей факт не передбачав якихось яскравих почуттів. Батько, мати й дочка деякий час дивилися на неї, теж ні про що особливо не задумуючись. Ніхто ніколи не пестив курячої голови. Врешті, дещо різкувато, батько озвучив своє рішення:

– Якщо ви накажете вбити цю курку, я більше не їстиму курей ніколи в житті!

– І я також! – гаряче поклялася дочка. Мати втомлено знизала плечима.

Не знаючи про дарунок, що його їй щойно вручила доля, курка перемістилася до будинку з родиною. Повернувшись зі школи, дівчинка відклала вбік папку, навіть не зупиняючись на шляху до кухні. Час від часу батько досі згадував: «І я змусив її бігати в такому стані!». Тепер курка в будинку була важливою пані. Усі, крім неї, розуміли це. Вона не припиняла своїх походеньок між кухнею й терасою, користуючись двома здібностями: ні на що не звертати уваги й лякатися.

Час від часу, проте дедалі рідше курка знову пригадувала, як летіла назустріч вітру через край даху, на межі життя і смерті. У такі хвилини вона вдихала у свої легені несвіже кухонне повітря, і, якби самиці могли співати, вона, може, і не заспівала б, але точно була б набагато більш задоволена. Проте навіть у такі моменти порожнеча в її голові нікуди не зникала. У хвилини втечі, відпочинку, народження курчати або порпання в зерні – це була голова курки, та сама, що з’явилася мільйон років тому.

Допоки одного прекрасного дня її таки не зарізали, не з’їли й життя її кануло в забуття.

Наслідування троянди

До того часу, як Арманду прийде додому, треба поприбирати в будинку, самій вбратися в сукню коричневого кольору, щоби допомагати чоловікові, коли той вдягатиметься, і щоби потім вони спокійно вийшли; вона з ним під руку. Скільки часу минуло відтоді, як вони востаннє так робили?

Але тепер, коли вона знову «добре почувалася», вони сядуть в автобус, вона покірно дивитиметься у вікно, як це робить дружина, тримаючи чоловіка під руку, а потім, розніжено відкинувшись у фотелі, вечерятиме разом із чоловіком, Шарлоттою й Жуаном. Скільки часу минуло відтоді, як вона востаннє бачила, як Арманду розслаблено відхиляється й балакає з кимось? Спокій для чоловіка полягав у тому, щоб поговорити з іншим чоловіком про те, що писали на перших шпальтах, забувши про дружину. Тим часом вона балакатиме із Шарлоттою про жіноче, скорившись авторитетності й практичній прихильності Шарлотти, отримуючи чергову дозу неуваги й лінивого презирства від подруги та її природних грубощів замість тієї несміливої приязні й надмірної цікавості – і, нарешті, бачитиме, як Арманду забуває про власну дружину. А вона сама смиренно відчуватиме власну мізерність. Як кіт, який загуляв на всю ніч, а коли повернувся, то побачив блюдце з молоком на звичному місці, не почувши жодного зауваження, немов нічого й не сталося. Люди навколо з радістю допомагали їй у тому, щоб вона відчула, що вже «почувається добре». Ховаючи від неї очі, вони активно допомагали їй забути, вдаючи, немов забули самі, що там було написано на етикетці тієї пляшечки від ліків. Або ж вони справді забули... Хтозна. Скільки ж часу минуло відтоді, як вона бачила, як Арманду поринає в забуття, не згадуючи про неї? А сама вона?

Завершуючи прибирання, Лаура подивилася в люстерко: а сама вона..., скільки часу минуло відтоді? На її обличчі відбився добробут, що панував у будинку; волосся заколоте ззаду, за великими блідими вухами. Карі очі, каштанове волосся, ніжна шкіра з коричневим відливом – усе це надавало її вже не вельми молодому обличчю виразу скромної жіночності. Чи комусь вдалося б вловити в тому здивованому відблиску в кутику її очей, чи помітив би хтось у цій малесенькій крапочці нотку образи на брак дітей, яких вона ніколи не мала?

Зі своєю прискіпливою любов’ю до впорядкованості – тієї, з якою учениця ретельно занотовує основні тези, що прозвучали на занятті, не розуміючи їх змісту, – зі своєю любов’ю до впорядкованості, тепер відродженою, вона планувала прибрати будинок до того, як покоївка піде відпочивати, щоб, коли Марія опиниться на вулиці, їй не треба було більше нічого робити, крім: 1) спокійно вдягтися; 2) одягненою чекати на прихід Арманду; 3) а що було третє? Ага. Це було те, що вона робитиме. Вдягне коричневу сукню з мереживним коміром кремового кольору. Після того, як прийме душ. Ще з часів базиліки Святого Серця вона була охайною й чистою, уважно ставилася до особистої гігієни і з острахом – до плутанини, що ніколи не подобалося в ній Шарлотті, яка вже тоді була доволі помітною з-поміж інших. Ці двоє надзвичайно різні. Шарлотта була амбіційною й голосно сміялася: сама ж вона, Лаура, занадто повільна, і, так би мовити, зосереджена на тому, щоб лишатися повільною. Шарлотта ніколи нічого не боялася. А Лаура була обережна. Коли їй дали почитати «Наслідування Христа», вона із дурним запалом читала, ніколи до кінця не розуміючи, хай Господь простить, але відчуваючи, що того, хто наслідував Христа, забудуть, – загублять у світлі та в наскрізній небезпеці. Христос був найгіршою зі спокус. А Шарлотта не захотіла навіть читати, збрехавши черниці, що прочитала. Ага. Вона одягнула коричневу сукню зі справжнім мереживним коміром.

Проте, поглянувши на годинник, Лаура раптом згадала, налякано притуливши руку до грудей, що забула випити склянку молока.

Вона зайшла на кухню і, немов відчуваючи провину за те, що своєю недбалістю зрадила Арманду і відданих друзів, зробила перші кілька ковтків, не відходячи від холодильника, з повільною тривожністю, зосереджуючись на кожному ковткові з вірою в те, що так вона компенсує свій вчинок і це їй врахують як каяття. Якби лікар сказав: «Пий молоко між прийомами їжі і ніколи не роби нічого на голодний шлунок, бо це розтривожить тебе», – вона б, навіть якби не було загрозливої тривоги, пила б ковток за ковтком, день за днем, ніколи б не припускалася помилки, слухаючись, заплющивши очі, з легким запалом, щоб у ньому не знайшлося місця для найменшого вияву недовіри.

Бентежило в усьому цьому те, що лікар, здавалося, суперечив сам собі, коли, даючи поради щодо дотримання точного порядку, якому вона слідувала із завзяттям новонаверненої, водночас казав: «Не зважай, усе роби спокійно, не силуй себе, щоби зрозуміти – повністю забудь про те, що сталося, й усе повернеться на свої місця». І він плескав її по спині, що лестило Лаурі, через що її щоки робилися багряні. Проте, на її скромну думку, один вид порядку суперечив іншому, це так, наче її попросили набрати повен рот борошна і свиснути. Для того, щоб усе було гаразд, вона придумала таке: ту склянку молока, яку врешті було наділено таємничою силою, що мало не в кожному ковткові мала присмак тих слів і відроджувала відчуття від поплескування по спині, ту склянку молока вона несла до кімнати, де «дуже природно» сідала, вдаючи брак будь-якої зацікавленості, «не силуючи себе» – і, отже, винахідливо дотримувалась другого припису. «Не важливо, що я наберу вагу», – думала Лаура. Зрештою, вона ніколи не відзначалася красою.

Сідала на диван, ніби була в гостях у власному будинку, який, щойно оговтавшись, свіжий і прибраний, нагадував їй про спокій чужого дому. Це завдавало стільки задоволення: на відміну від Шарлотти, яка робила будинок відображенням себе, Лаурі напрочуд подобалося підтримувати у своєму будинку знеособленість; знеособленість, що робила його неперевершеним.

«Ох, як добре було б повернутися, справді повернутися», – вдоволено усміхнулася вона. Тримаючи майже спорожнілу склянку, Лаура заплющила очі й зітхнула з відчуттям приємної втоми. Вона попрасувала сорочки Арманду, впорядкувала список справ на новий день, ретельно підрахувала, скільки витратила зранку на ярмарку, не зупиняючись насправді ні на мить. Ох, як добре було б знову почуватися втомленою.

Якби ідеальна людина з планети Марс спустилася на Землю й дізналася б, що її мешканці втомлюються і старіють, вона відчула б співчуття і здивування. Ніколи не розуміючи, що доброго в тому, щоби бути людиною, щоби відчувати втому, щодня помилятися; лише втаємничені розуміли ці тонкощі недоліків і всю витонченість життя.

І вона нарешті повернулася з досконалої планети Марс. Вона, яка ніколи не прагнула бути чоловікові за дружину, із вдячністю заново приймала в собі цю частину, що кожного дня помилялася. Лаура смиренно зітхнула із заплющеними очима. Скільки часу минуло відтоді, як вона втомлювалася? Проте зараз кожен день відчувала себе майже виснаженою, наприклад, прасуючи сорочки Арманду; їй завжди подобалося прасувати, до того ж, без зайвої скромності, вона була напрочуд вправна в цьому.

І тоді вона сприймала виснаження як нагороду. Не було більше тієї фальшивої втоми. Більше не було тієї порожнечі, яскравої й жахливо прекрасної діри всередині. Більше не було тієї страшної незалежності. А ота жахлива проста здатність із такою легкістю не спати – ні вдень, ні вночі, – що робила з неї і якусь надлюдину поряд із її втомленим і здивованим чоловіком. Він зітхав у мовчазному занепокоєнні, що збурювало в ній зворушливу жалість; так, навіть всередині її самовпевненої досконалості – жалість і любов; у надлюдині, що спокійно трималася осторонь. Він, котрий сором’язливо приходив до неї, приносячи яблука й виноград, яким, знизуючи плечима, пригощалася медсестра; він, котрий прибув на церемонію в ролі закоханого, з тужливим зітханням і заціпенілою усмішкою, героїчно змушуючи себе проявляти розуміння до неї, отримавши її від батька і священика, не знаючи, що робити з дівчиною з Тіжуки[4]4
  Порт. Floresta da Tijuca – бразильський національний парк, лісний масив у Ріо-де-Жанейро.


[Закрыть], яка, як спокійний човен розтинає поверхню води, раптом перетворилася на надлюдину. Зараз і більше ніколи. Більше ніколи. Ох, це була просто слабкість; геній був найгіршою зі спокус. Але потім вона повернулася настільки, що знову почала відчувати потребу дбати про те, щоби не завдавати іншим клопоту зі своєю колишньою любов’ю до дрібниць. Вона добре пам’ятала про колег із базиліки Святого Серця, що казали їй: «Ти вже розповідала це сотню разів!»; пригадувала це зі збентеженою усмішкою. Вона повернулася настільки... тепер Лаура втомлювалася щодня, щодня її обличчя згасало в сутінках, а ніч приносила із собою свою колишню мету; це більше не була просто ідеальна зоряна ніч. І все було гармонійно впорядкованим. І, наче цього хотів світ, вона втомлювалася щодня; як і в решти людей її сили танули з часом, вона вже не була надлюдиною. Більше не було тієї досконалості, тієї молодості. Більше не було тієї порожнечі, що одного дня яскраво розверзлася, немов ракова пухлина, всередині її душі.

Вона розплющила важкі після сну повіки, добре відчуваючи в руках тверду чашу, але потім стулила їх знову, втомлено й задоволено усміхаючись, купаючись так, як купається багатій у золоті, у цій знайомій і трохи нудотній воді. Так, трохи нудотній; яке це мало значення, адже якби її теж трохи нудило, вона б це зрозуміла. Але її чоловік так не вважав, тож яке це мало значення, до того ж, Богу дякувати, вона не проживала в середовищі, яке вимагало, щоби вона була дотепнішою й цікавішою, і навіть тренажерний зал, який так огидно вимагав від неї завжди бути витривалою..., – вона позбулася і його. Яке це мало значення? У втомі – вона попрасувала сорочки Арманду, не кажучи вже про те, що зранку ходила на ярмарок і провела там стільки часу, про те, скільки задоволення їй давало впорядкування справ – у втомі вона знаходила прихисток для себе, непомітне, приховане місце, яке, завдавши стільки клопоту тим, хто її оточував, і собі, одного разу покинула. Але, як уже було сказано, Богу дякувати, повернулася.

І якби вона шукала з більшою відданістю й любов’ю, знайшла б у втомі те місце, що було кращим за сон. Вона задоволено зітхнула, на хвильку її огорнуло зловмисне пустотливе бажання противитися цьому теплому диханню, що вже було диханням сну. На якусь мить її зморив сон. «Лише на мить, лише на хвилиночку», – просила вона, задоволена своїм сонним станом, просила весь ранок, немов просячи чоловіка, що завжди так радувало Арманду.

Проте зараз насправді вона не мала часу для сну, навіть для денної дрімоти, – марнославно й удавано скромно подумала Лаура. Вона ж була такою заклопотаною! Завжди заздрила тим, хто казав «не маю часу», і тепер знову була така заклопотана: вони мали вечеряти із Шарлоттою, й усе мало бути швиденько приведене до ладу; це вона вперше вечеряла поза межами будинку відтоді, як повернулася, і вона не хотіла б запізнюватися, мала бути готова, коли... «Гаразд, я казала це сотню разів», – збентежено подумала вона. Достатньо було сказати лише раз: «Я не хотіла б запізнюватися» – зрештою, це було достатньою підставою: вона завжди відчувала глибокий сором, якщо раптом завдавала комусь незручностей; нині більше, ніж будь-коли, вона не мала... Ні, не було жодних сумнівів: у неї не було часу для сну. Лаура мала зробити, переміщаючись у цьому знайомому багатстві одноманітності – і в ній боляче віддавалося те, що Шарлотта не схвалювала її потягу до одноманітності – вона мала зробити таке: 1) дочекатися, поки служниця буде готова; 2) дати їй гроші, щоби купила м’яса вранці, зсік яловичини; як пояснити те, що пошук файного м’яса був корисним заняттям? Та вона знала, що Шарлотта все одно глузуватиме з неї; 3) швиденько почати митися і збиратися, повністю віддаючись задоволенню від того, що їй вдалося приборкати час. Коричнева сукня пасувала до її очей, а мереживний кремовий комірець надавав чогось дитячого, немов вона була старим хлопчиком. І, повертаючись у нічний світ Тіжуки – більше жодного яскравого світла добре зачесаних медсестер, що радо тікали, покинувши її, немов безпорадне курча, в інсуліновій безодні, – повертаючись у нічний світ Тіжуки, повертаючись до свого справжнього життя: вона ішла під руку з Арманду, повільно йшла до автобусної зупинки, приховавши паском свої низькі й товсті стегна, що робили з неї «особливу пані»; проте, коли вона ніяково сказала Арманду, що це трапилося через згасання функції яєчників, він, цілком вдовольняючись стегнами своєї дружини, відважно відповів: «Та навіщо ж мені здалася дружина-танцівниця?», ось що він відповів. Ніхто б ніколи й не подумав, та іноді Арманду бував напрочуд злісним, ніхто б і не подумав. Час від часу вони казали те саме. Лаура пояснювала, що це було через згасання функції яєчників. Тоді Арманду казав таке: «Та навіщо ж мені здалася дружина-танцівниця?». Іноді він бував геть безсоромним, ніхто б ніколи й не подумав. Шарлотта здивувалася б, дізнавшись, що в них також було інтимне життя й речі, про які іншим не розповідають, та вона й не розповідала, шкода, що не можна було розповідати, Шарлотта напевне думала, що вона в усьому дотримувалася порядку, була зовсім посередня й занудна, і якщо була змушена стежити за тим, щоби не завдавати клопоту іншим своєю прискіпливістю до деталей, з Арманду вона іноді розслаблялася і робилась дещо нав’язлива, що, зрештою, не мало значення, оскільки він удавав, що слухає, але не чув усього, що вона йому розповідала, що не зачіпало її; вона чудово розуміла, але добре було б пожалітися йому, що вона не знайшла м’яса, навіть якби Арманду хитав головою й не слухав її, вона багато говорила зі служницею; насправді, більше говорила Лаура, ніж служниця, і вона стежила за тим, щоби не втомлювати служниці, яка іноді стримувала нетерплячість і робилась грубуватою, звинувачуючи себе, що не завжди змушує поважати себе.

Проте, як вона казала, «рука в руці», низенька вона і він, високий і худий, втім, Богу дякувати, він був здоровий, а вона – з каштановим волоссям. Лаура мала каштанове волосся, і, на її думку, дружина мусить мати каштанове волосся. Чорне або світле волосся було б надлишком, якого у своєму прагненні догодити чоловікові вона ніколи не хотіла. Що стосується зелених очей, то вона вважала, що якщо жінка мала зелені очі, це означало, що вона не до кінця чесна зі своїм чоловіком. Справа була не в тому, що Шарлотта не вміла гарно сказати, а в тому, що вона, Лаура, – яка, якби випала така можливість, пристрасно захищалася б, проте можливість ніколи не випадала – вона, Лаура, змушена була неохоче погодитися, що її подруга поводила себе зі своїм чоловіком у дивний і цікавий спосіб, не для того, щоб «відповідати одне одному», але зараз вони так себе поводили... ну, ви знаєте, про що йде мова. І Шарлотта, до того ж була досить оригінальною; одного разу вона навіть заговорила з Арманду, який погодився з чимось, що вона сказала, проте не надав особливого значення. Але, як вона говорила, уся в коричневому з... – мрійливість наповнювала її таким самим задоволенням, яке отримувала від розстановки шухляд, щоб потім знову їх перетасувати й знову впорядкувати.

Вона розплющила очі: кімната мала такий вигляд, ніби сама щойно задрімала, а не Лаура в ній. Кімната, здавалося, оновилася й відпочивала зі своїми відполірованими стільцями й фіранками, що дещо зменшилися після останнього прання, із закороткими штанинами й людиною, яка мала кумедний вигляд. Ох, як усе чудово: прибране, незапилене, усе відчищене власноруч, і таке тихе, з глечиком квітів, ніби кімната для очікування. Їй завжди видавалися гарними кімнати для очікування – такі поважні, такі знеособлені. Яким же багатим було щоденне життя для неї, тієї, котра повернулася з небуденності. Аж до глечика з квітами. Вона подивилася на нього.

– Ах, які ж вони гарні, – вигукнуло її серце з дещо дитячим запалом. Це були маленькі дикі троянди, які Лаура купила вранці на ярмарку, частково тому, що той чоловік вельми наполягав, частково з власної ініціативи. Вона розставила їх у глечику, поки випивала заповітну склянку десятиранкової кави.

Зараз у світлі цієї кімнати троянди стояли, сповнені спокійної краси. «Ніколи не бачила таких гарних троянд», – зацікавлено подумала Лаура. І наче вона зовсім про це не думала, усвідомлюючи, що вона таки щойно про це думала, і швидко намагаючись позбутися збентеження від того, що дещо неуважна; Лаура почала міркувати про більш нову форму зачудування: «чесно кажучи, я ніколи не бачила таких прекрасних квітів». Вона дивилася на них уважно. Проте, її увага не затримувалася надовго, тож на зміну їй прийшло солодке задоволення, і їй більше не вдавалося думати про троянди, вона змушена була припинити з тим самим запалом покірної цікавості: які ж вони гарні.

Це були ідеальні троянди, кілька троянд на одній ніжці. У певному місці вони розгалужувалися і здіймалися одна над одною з м’яким завзяттям, але потім гра закінчувалася і вони завмирали. Це були досконалі у своїй незначущості троянди, не всі бутони були розкриті, і рожевий колір здавався майже білим. «Вони здаються штучними!» – здивовано вигукнула Лаура. Вони б могли створити враження білих, якби були повністю відкриті, із пелюстками в центрі бутона, що закручувалися в спіраль, де було зосереджено усю глибину кольору, і всередині квіток відчувався круговий потік, як у мочці вуха. «Які ж вони гарні», – здивовано подумала Лаура.

Проте, не розуміючи чому, вона була дещо збентежена, чимось занепокоєна. О, нічого особливого, річ у тому, що її просто схвилювала неймовірна краса.

Вона почула кроки служниці на кухонній плитці і за глухим відлунням визначила, що та була на підборах; отже, вона була майже готова йти. Тоді в Лаури виникла унікальна ідея: чому б не попросити Марію, щоб вона пройшла повз будинок Шарлотти й залишила для неї троянди як подарунок?

А також тому, що ця надзвичайна краса її хвилювала. Хвилювала? Це було ризиковано. О, та ні, чому б то ризиковано? Лише хвилювання або попередження; о ні, чому попередження? Марія віддала б троянди Шарлотті.

– Це від пані Лаури, – сказала б Марія.

Вона задумливо посміхнулася. Шарлотта б здивувалася, якби Лаура, котра могла самостійно принести троянди, маючи намір подарувати квіти, передала б їх перед вечерею через служницю. Не кажучи вже про те, що Шарлотта б подумала, що смішно отримати троянди; подумала б, що Лаура «очистилася»...

– Не треба цих речей, Лауро! – сказала б та грубо і прямо, а Лаура відповіла б із приглушеним захопленим криком:

– О, ні, ні! Це не через запрошення на вечерю! Річ у тому, що троянди були такі гарні, що я захотіла тобі їх подарувати!

Так ось, що вона сказала б, якби в неї вистачило сміливості. Їй не варто було забувати: сказала б – О ні! І таке інше. І Шарлотта була б вражена тонкощами почуттів Лаури, ніхто б і не насмілився припустити, що Лаура мала свої ідейки. У цій приємній уявній сцені, через яку на її обличчі з’явилася благодатна усмішка, вона зверталася до себе «Лауро» як до третьої особи. Третя особа, сповнена ніжної, тендітної віри, вдячності і спокою; Лаура, по-справжньому заможня, скромно одягнена, дружина Арманду, врешті, сам Арманду, який більше не був змушений приділяти уваги в усіх своїх розмовах служниці і м’ясу, уже не мав думати про свою дружину як щасливий чоловік, як чоловік, який не одружений із танцівницею.

«Я не могла втриматися, щоби не послати тобі троянди», – сказала б Лаура, ця третя особа, так, саме так... І вручити троянди було так само гарно.

І тоді Лаурі вдалося б позбутися їх. А потім, що б насправді сталося? Ах, так: як я вже казала, Шарлотту б здивувало, що ота Лаура, яка не була ані розумна, ані гарна, також мала свої таємні плани. А Арманду? Арманду дивився б на неї з приємним подивом – водночас важливо пам’ятати, що він жодним чином не здогадується, що служниця передала троянди вдень! – Арманду добродушно відреагує на вияви своєї маленької дружини, і вночі вони заснуть разом.

І вона б позбулася троянд і їх краси.

Ні, різко подумала вона. Лаура зі смутком усвідомлювала, що їй треба було бути обережною зі здивованими поглядами всіх навколо. Важливо більше ніколи не давати підстав для здивування, тим більше з усім тим, що наразі відбувалося. І, щонайперше, подбати про те, аби ніхто не відчув болючого докору сумнівів. І щоби більше ніколи не відчувати потреби в увазі від оточення – щоби ніколи більше Лаура не переживала цього жахливого відчуття, коли вони дивляться на неї, немов закам’янілі, а вона стоїть перед усіма. Жодних поривань.