Текст книги "Сімейні узи"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Злочин учителя математики

Коли чоловік видерся на найвищий пагорб, у місті, що розкинулося внизу, задзвонили в дзвони. Були помітні лише абияк розкидані дахи будинків. І височіло єдине дерево на пологому схилі. Чоловік стояв, тримаючи в руках важкий мішок.

Він кинув короткий погляд донизу. Невеличкі постаті католиків поволі заходили до церкви, і чоловік намагався вслухатися в різні дитячі голоси, що розсипалися площею. Проте незважаючи на чистоту ясного ранку голоси ледь сягали плоскогір’я. Чоловік бачив річку, яка згори видавалась нерухомою, і думав: що ж, неділя. Здалеку було видно найвищу гору зі скелястими сухими схилами. Було доволі тепло, але чоловік лише щільніше закутався в куртку. Врешті, він обережно опустив мішок на підлогу. Зняв окуляри, напевно, щоб легше було дихати, адже, тримаючи їх у руці, він справді дихав набагато глибше. Світло вдарило в скельця, які послали яскравий сигнал у відповідь. Без окулярів його очі засвітилися і здавалися майже молодими, незнайомими. Він знову почепив окуляри, перетворившись на чоловіка середнього віку, і знову схопив мішок, задумливо зважуючи його, ніби то камінь. Примружився, намагаючись розгледіти напрямок річки, і нахилив голову, аби краще чути хоча б якийсь шум: річковий потік зупинився, і лише найсильніший вигук на мить сягнув вершини – так, він був зовсім самотнім. Прохолодне повітря аж ніяк не гостинне до нього... того, хто проживав у найспекотнішому з міст. Єдине дерево на рівнині обтрушувало гілки. Він дивився на нього. Вигравав час. Доки врешті не виявив, що більше не було чого чекати.

Однак він усе ще чекав. Окуляри таки заважали йому, бо він знову зняв їх, глибоко вдихнув і поклав до кишені.

Потім відкрив мішок і деякий час дивився в нього. Протягнув туди свою худу руку і витягнув звідти мертвого собаку. Усім єством зосередився на руці, а очі міцно заплющив. Коли розплющив, повітря здавалося ще чистішим і веселі дзвони знову залунали, закликаючи вірян до каяття.

Незнайомий собака назовні.

Тоді чоловік розмірено почав працювати. Він узяв скорцюрблого чорного пса й поклав на схилі. Однак, ніби зробивши забагато рухів, знову начепив окуляри, сів поруч із собакою й поглянув довкруж.

З пагорба відкривався чудовий краєвид: на пустельне плоскогір’я; хоча чоловікові з цього не було жодної користі. Він зосереджено вдивлявся, адже, сидячи, уже не міг бачити містечка. Чоловік знову вдихнув. Понишпорив у сумці і витягнув звідти лопату. Замислився, яке місце обрати. Може, під деревом? Його вразила думка про те, що він поховає собаку під деревом. Але якби це був інший, справжній собака, він би справді поховав пса там, де той сам забажав би: у центрі плоскогір’я, щоб незрячим очам було видно сонце. Отож, враховуючи те, що незнайомий собака заміняв «іншого», він хотів би для довершеності цього процесу, аби цей пес отримав те, що отримав би й інший.

У голові чоловіка не було жодного сум’яття. Холодно оцінював себе й усе, що відбувалося, не чіпляючись за рятівну нитку. Незабаром через брак сумнівів він почав ретельно визначати середину місцини. Це було нелегко, бо єдине дерево росло осторонь, і, обравши його як уявний центр, симетрично розділив площину. З огляду на складнощі чоловік вирішив так: «Немає нагальної потреби в тому, щоб поховати в центрі, іншого я б теж поховав, скажімо, саме в тому місці, на якому б тоді стояв». Мова йшла про надання тому, що відбувалося, рис фатальності через випадок, це ознака явного втручання зовні – така сама, яка сталася з дітьми на площі і з католиками, які входили до церкви – мова йшла про перетворення цієї події на ту, яку було б найчіткіше видно з неба. Мова йшла про визнання себе і визнання того, що сталося, і про те, щоб не дати особистим безкарним відчуттям заволодіти думками.

Після з’яви думки про поховання собаки чоловік відскочив із тією спритністю, на яку навряд чи було здатне його мале й заважке тіло. Йому здалося, що під ногами виник план могили для собаки.

Отже, він почав копати там, ритмічно вимахуючи лопатою. Іноді зупинявся, щоби зняти й знову почепити окуляри. Він пітнів. Він не копав занадто довго, але не тому, що хотів розвіяти відчуття втоми. Він копав недовго тому, що до його голови закрадалася думка: «Якби це було для справжнього собаки, я б викопав трошки й поховав би на поверхні». Він думав, що собака на земній поверхні не втратить чутливості.

Зрештою, відкинув лопату, обережно взяв собаку й поклав до могили.

Який дивний вираз морди у пса. Коли наштовхнувся на мертвого собаку на розі, думка про поховання так важко врізалася в серце, що він навіть не зміг поглянути на цю жорстку морду і висохлу слину. Це був дивний собака.

Псюра трохи вища за викопану яму, тому якщо засипати землею, на рівнині з’явився б ледь відчутний виступ. Це було саме те, чого він хотів. Накрив собаку землею і притиснув руками, із задоволенням зосередившись на відчутті собачого тіла в долонях, немов знову і знову розрівнюючи його. Собака був тепер лише часткою місцевості.

Тоді чоловік підвівся, струснув землю з рук і більше жодного разу не подивився на могилу. Із неабияким задоволенням подумав: здається, я все зробив. Набрав повні груди повітря, і невинна посмішка від звільнення промайнула на обличчі. Так, він усе зробив. Кару за злочин було спокуто: він вільний.

І тепер міг вільно думати про справжнього собаку. Тож одразу почав думати про нього, і про те, чого досі уникав. Справжній собака зараз міг би безтурботно блукати вулицями іншого міста, вдихаючи те місто, де над ним не було більше господаря.

Тож чоловік почав думати про справжнього собаку, ніби обмірковуючи і своє життя. Та обставина, що собака був далеко в іншому місті, ускладнювала завдання, хоча туга посилювала образи з пам’яті.

«Доки ти був образом у моїй голові, я був образом у твоїй», – подумав він, віддавшись смуткові. «Я назвав тебе Жозе, аби ти мав ім’я, яке також припало б тобі до душі. А ти... – як дізнатися, яке ім’я дав ти мені? Наскільки сильніше любив ти мене, ніж я тебе...», – натхненно думав чоловік.

«Ми занадто добре розуміли одне одного: та й людське ім’я, яке я дав тобі, й ім’я, яке ти дав мені і яке ти так ніколи не вимовив, навіть коли пильно дивився на мене...», – міркував чоловік, лагідно усміхаючись, тепер він був вільний згадувати все й так, як йому хотілося.

«Я пам’ятаю, коли ти ще був маленьким, – згадував він, – таким маленьким, гарненьким і слабким, як крутив хвостом, дивлячись на мене, а я вбачав у тобі нову форму, яку приймала моя душа. Втім, відтоді ти почав ставати собакою, що будь-якого дня міг мене покинути. Отже, через усвідомлення цього наші ігри ставали більш небезпечні», – задоволено подумав чоловік. – Закінчувалося тим, що ти кусав мене й гарчав на мене, а я грався з тобою і сміявся. Проте, хто знає, що насправді означав отой мій сміх... Ти завжди був собакою, який міг мене покинути».

«А як ти обнюхував вулиці!», – подумав чоловік і тихенько усміхнувся, – «насправді ж, ти жодного камінця не пропускав, не обнюхавши... У цьому твоя дитинна сутність? Чи це твоя справжня собача сутність? А інше – то лише іграшки, коли ти прикидався моїм? Ти був неприборканий. І, спокійно бавлячись із хвостом, ти, здавалося, мовчки зрікався імені, яке я тобі дав. А, так, ти ж неприборканий: я не хотів, щоб ти їв м’ясо, бо не хотів, щоби ти робився злим, але одного разу ти застрибнув на стіл і під радісні вигуки дітей схопив шмат м’яса, і з люттю, якої я ще ніколи не бачив у того, хто їсть, ти мовчки й непокірно дивився на мене, тримаючи шмат м’яса в роті. Хоча ти й був моїм, ти ніколи не поступався своїм минулим і своїм єством. А я починав усвідомлювати, що я не був тобі потрібний, тобі не треба, щоб я чимось поступався, аби тебе любити, і це починало турбувати мене. Це й визначило місце зіткнення впертої реальності двох сутностей, які, як ти сподівався, ми зможемо осягнути: моя лють і твоя не мали бути замінені на ніжність: це було те, чого ти потроху навчав мене, і те, що ставало дедалі важчим. Ти не просив у мене нічого і водночас просив забагато. Себе ж ти просив бути просто собакою. Мене просив бути чоловіком. А я прикидався, як міг. Іноді ти сідав на лапи поперед мене, ніби шпигуючи! Я тоді дивився на стелю, кашляв, удавав казна-що, розглядав нігті. Проте тебе неможливо було зрушити: ти шпигував за мною. Кому б ти про це розказав? Уяви, – казав я сам собі, – уяви, що ти – хтось інший, швидко говори з ним, пести його, кинь йому кістку – але ніщо тебе не відволікало: ти шпигував за мною. А я був дурнем. Тремтів від жаху, а ти був невинуватий: боявся, що обернуся й покажу тобі своє справжнє обличчя, і, наїжачившись, діставшись мене, ти б вирушив до дверей, смертельно поранений. О, ти завжди був собакою, який може мене покинути. Ти міг обирати. Але ти впевнено виляв хвостом».

«Іноді, зворушений твоєю проникливістю, я міг бачити й твою тугу. Це не була туга через те, що ти був собакою, що, власне, було єдиним, чим ти міг бути. Це була туга від ідеального існування, яке дарувало нестерпну радість: ти тоді підстрибував і заходився вилизувати моє обличчя з відданою любов’ю й деяким острахом, боячись наштовхнутися на ненависть, ніби я був тим, хто відкрився тобі завдяки дружбі. Зараз я насправді впевнений, що це не я мав собаку. Це ти мав людину».

Але ти мав людину таку могутню, що вона могла обирати... і вона полишила тебе. Полишила з полегшенням. З полегшенням, так, адже ти вимагав – з тихим, простим і героїчним нерозумінням собаки, – щоб я був людиною. Я полишив тебе, прохаючи вибачення, і рішення моє було схвалено всією родиною: адже як міг я вирушати в подорож змін із багажем у вигляді родини, і, зокрема, собаки, пристосовуючись до нової школи, нового міста... та ще й із собакою? «Та його нема куди брати», – сказала практична Марта. «Він заважатиме всім пасажирам», – заявила теща, не усвідомлюючи, що до того вона мене виправдовувала, а діти плакали, а я не дивився ні на них, ні на тебе, Жозе. Лише ти і я знаємо, що я тебе полишив, бо ти завжди був втіленням злочину, який я так ніколи й не скоїв. Можливість скоєння гріха, яким у власних очах я таки завинив. Довго грішив, аби довго бути винуватим. І цей злочин замінив інший злочин, який мені так і не вистачило духу скоїти», – з дедалі більшою ясністю розмірковував чоловік.

«Є так багато способів бути винуватим, а також загубитися назавжди, зрадити себе, не наважуючись собі протистояти. Я вирішив ранити собаку», – подумав чоловік. «Я знав, що це буде меншим злочином і ніхто не потрапить у пекло за те, що полишив собаку, який вірить чоловікові. Я знав, що цей злочин не підлягає покаранню».

Чоловік сидів на рівнині – чоловік із холодною і здібною головою. Лише тепер, здається, почав розуміти, в усій крижаній повноті, що щойно він зробив із собакою дещо безкарне... й назавжди. Але ще не винайшли покарання для великих удаваних злочинів і глибокої зради.

Чоловікові вдалося обманути навіть Страшний суд. За цей злочин його ніхто не засуджував. Церкві так само було байдуже. «Вони всі – мої спільники, Жозе». Я мав би стукати у двері знову й знову, благаючи, аби мене було звинувачено й покарано: усі вони мали б стукати в мої двері з безжалісними обличчями. За цей злочин мене ніхто не засудить. Навіть ти, Жозе, мене не засуджував. Але вистачить і того, щоб ця могутня людина в моїй подобі просто покликала тебе – і після своїх блукань вулицями ти б кинувся облизувати мені лице з радістю і прощенням. Я б підставив тобі іншу щоку для поцілунку». Чоловік зняв окуляри, зробив подих, почепив їх знову.

Він подивився на закопану могилу. Ту, де він поховав незнайомого собаку як данину покинутому псу, прагнучи у такий спосіб нарешті платити борг, яким йому ніхто не погрожував. Цим жестом доброти чоловік прагнув покарати себе й очиститись від злочину. Як хтось подає милостиню, аби потім з’їсти торт як вибачення за те, що хтось інший не поїв хліба.

Ніби Жозе, покинутий пес, міг вимагати від нього чогось більшого за брехню; ніби він міг вимагати, аби той в останньому пориві був людиною – ніби чоловік усвідомив свій злочин – він дивився на могилу, у якій поховав свою слабкість і свої переживання.

А тепер, навіть сильніше відчуваючи себе математиком, шукав спосіб, як позбутися кари. Його не треба було втішати. Він холодно вишукував спосіб зруйнувати несправжній похорон незнайомої псюри. Врешті нахилився й урочисто, спокійно, простими рухами викопав собаку. У результаті темний собака повністю з’явився назовні, із землею на віях, із розплющеними скляними очима. У такий спосіб учитель математики назавжди відновив свій злочин. Чоловік подивився довкруж і на небо, благаючи про свідка того, що він зробив. Так, ніби цього не було досить, і він почав спускатися скелями до лона своєї родини.

Буйвіл

Що ж, таки весна. І лев лизнув гладеньку морду левиці. Дві біляві тварини. Жінка відвернулась від клітки, де лише теплий сморід нагадував про бійню, яку вона розраховувала побачити в зоопарку. Потім лев почав свавільну й виважену прогулянку, а левиця поволі розтяглася, витягнувши лапи й голову в позі сфінкса. «Але це любов, таки любов», – обурилася жінка, намагаючись порозумітися із власним гнівом, але була весна, і двоє левів були закохані. Тримаючи кулаки в кишенях пальта, вона озирнулася й побачила, що оточена клітками, ув’язнена серед замкнених кліток. Жінка пішла далі. Очима так сильно зосередилася на пошукові, що погляд іноді затуманювався, ніби уві сні, і в неї виникало враження, що приходить до тями в якійсь свіжій ямі. А от жирафа була незайманою, із нещодавно підрізаними кісками. По-дурному невинна, як щось велике, легке й безгрішне. Жінка в коричневому пальті відвела погляд, болючий, колючий. Не знайшовши – перед територією, що займала жирафа, а також перед безмовною безкрилою пташкою – не знайшовши всередині себе найгіршого осередка болю, найболючіше місце, втілення ненависті, вона вирушила до зоопарку, аби відчути біль. Але не перед жирафою, що більше нагадувала пейзаж, ніж сутність. Не перед тим м’ясом, що відволікалося на висоту і віддаленість, якими була майже зелена жирафа. Вона шукала інших тварин, прагнучи навчитися в них ненависті. Бегемот, вологий бегемот. Пухкий м’ясний рулет, кругле, мовчазне м’ясо, яке очікувало на інше пухке й мовчазне м’ясо. Ні. Була якась смиренна любов в утримуванні самого м’яса, таке солодке мучеництво в нездатності осягнути усе.

Але таки була весна і, стискаючи кулак у кишені пальта, вона б повбивала тих мавп, які літали кліткою, тих щасливих, немов трава, мавп, які м’яко перестрибували з дерева на дерево: одну мавпу з її відстороненим поглядом, сповненим любові, та іншу мавпу, яка годувалася в першої, аж прицмокуючи. Вона б повбивала їх п’ятнадцятьма кулями: жінка стисла зуби аж до болю. Оголеність мавп. Світ, який не відчував через свою оголеність небезпеки. Вона б убила мавпячу оголеність. Мавпа також розглядала її, тримаючись за решітки хирлявими лапами, розведеними в обіймах-розп’яттях, з оголеними грудьми, виставленими напозір без будь-яких гордощів. Але вона б стріляла не в груди, стріляла б поміж очей мавпи, поміж тих самих очей, які дивилися на неї, геть не кліпаючи. Раптом жінка відвернула обличчя: річ у тому, що в очах у мавпи побачила, як зіницю накрив желеподібний білий серпанок, в очах – солодкий біль; це була стара мавпа, – жінка відвернула обличчя, стискаючи поміж зубів відчуття, за яким вона не збиралася іти, вона пришвидшила кроки, іноді все ще вражено повертаючись до мавпи зі щирими обіймами: та все дивилася перед собою. «О ні, тільки не це», – подумала жінка. Тікаючи звідти, промовила: «Боже, навчи мене лише ненавидіти».

«Я ненавиджу тебе», – сказала вона чоловікові, єдиний злочин якого полягав у тому, що він не кохав її. «Я ненавиджу тебе», – сказала вона поспіхом. Але навіть не знала, як це робиться. Як копати землю, доки не докопаєш до чорної води, як можна прорвати тверду поверхню й ніколи не докопати до себе? Вона ходила зоопарком серед матерів і дітей. Та слон витримував власну вагу. Весь слон, наділений нищівними лапами. Але він не знищував. Це сила, яка викликає захват і перетворює слона на циркову забавку для дітей. Очі зі старечою добротою впіймані в успадкований величезний шмат м’яса. Східний слон. А ще східна весна й усе, що народилося в ній, усе, що пливло за течією.

Тоді жінка підійшла до верблюда. Верблюд був кошлатий, горбатий і жував щось, захоплений цим процесом. Вона відчула себе слабкою і втомленою, уже два дні ледве їла. Великі запилені вії над очима верблюда випромінювали терпіння, відпрацьоване внутрішніми уміннями. Терпіння, терпіння, терпіння, лише його вона відчувала у весняному вітрі. Сльози наповнили очі жінки, сльози, які не витікали з них, впіймані в терпіння успадкованої плоті. Лише запах верблюжого пилу відрізнявся від того, чого вона потребувала: чиста ненависть, не сльози. Вона підійшла до решіток огорожі, вдихнула пил того старого килима, у який стікала сірувата кров, задоволення пробігло її спиною, від чого їй зробилося зле, але не настільки зле, як вона хотіла, вона прийшла не заради цього. У шлунку, що стискався від голоду, вчувала бажання вбивати. Але ж не кудлатого верблюда. «О Боже, хто ж буде мені парою в цьому світі?».

Отже, вона була сам на сам зі своєю жорстокістю. У маленькому зоопарковому містечку розваг розмірено стояла в черзі закоханих і чекала на свою чергу на американські гірки.

А тепер сиділа там, тихо сиділа в коричневому пальті. Лава все ще не зрушила з місця, механізми американських гірок не зрушили з місця. Відділена від усіх, сиділа, немов у церкві. Опустивши очі, жінка дивилася на підлогу між рейок. На підлогу, де через банальне кохання – кохання, кохання, тільки не кохання! – де через банальне кохання серед рейок світло-зелених трав народжувалися такі дурні, що думка про це змусила її у спокусливих муках відвести очі. Вітер кошлатив волосся на шиї, вона тремтіла, відмовляючись, відмовляючись від спокуси, так завжди легше кохати.

Та раптом усі її нутрощі зринули, серце завмерло в повітрі, переляк, переможна лють, із якою лава тягнула її в небуття, й одразу ж задирала її, немов спідницю в ляльки; з глибокою образою, через яку робилась такою машинальною, тіло в автоматичних радощах – крик закоханих! – її погляд, зранений здивуванням; образа, «вони робили з нею, що хотіли», неймовірна образа – крик закоханих! – неймовірне здивування від цієї спазматичної гри, вони робили з нею, що хотіли, – і раптом її оголена наївність. Скільки хвилин? Хвилини крику, які супроводжував потяг на повороті, і радість через чергове занурення в повітря, що образило її, немов хтось дав стусана; вона незграбно витанцьовує на вітрі, танцює поспіхом, тіло вигинається, немов від сміху, хоче вона того чи ні, те відчуття смерті від реготу, смерть без попередження, що хтось не порвав паперів із шухляди, не смерть інших, а лише її смерть, завжди лише її. Вона, яка могла б скористатися з крику інших і ніхто б не почув її тужливого завивання..., вона забула, лишилося тільки здивування.

І раптом ця неочікувана тиша. Вони повернулися назад на землю, механізм знову повністю зупинено.

Бліда, викинута з церкви, вона нерухомо втупилася в підлогу, з якої до того рушила й на яку її знов повернули. Соромливо поправила спідницю, ні на кого не дивлячись. Розкаюючись, ніби того дня, коли посеред світу усе, що вона мала в сумці, впало на підлогу, й усе те цінне, що було приховане в ній, висипалося під вуличну пилюку, розкривши дріб’язковість запобігань у приватному житті: пудра, рахунок, авторучка, вона на бордюрі збирає підвалини свого життя. Приголомшено підвелася з лави, ніби отримавши струс від удару. Тим часом ніхто не звертав уваги, вона знову поправила спідницю, роблячи все можливе, аби ніхто не зрозумів, що вона слабка і спаплюжена, гордовито прикриває зламані кістки. Але небо кружляло у її порожньому шлунку; небо, що піднімалося й опускалося в її очах, іноді було так далеко, а земля, як завжди, така складна. На мить жінка захотіла, в утомі мовчазного крику, торкнутися землі: її рука потяглася, немов звернена в проханні рука калічки. Серце завмерло в подиві, ніби жінка проковтнула порожнечу.

Лише це? Лише це. Жорстокість, лише це.

Знову пішла в напрямку тварин. Несправність на американських гірках не зачепила її. Вона не змогла пройти багато: їй довелося виснажено прихилити чоло до клітки, дихаючи поволі й непомітно. Зсередини на неї дивиться носуха. Вона дивилася на носуху. Не зронивши ні слова. Вона ніколи не змогла б ненавидіти носухи, яка мовчки й запитально дивиться на неї, вигнувшись усім тілом. Вона схвильовано відвернула погляд від винахідливої носухи. Носуха ставить їй допитливі запитання так, ніби це дитина. А вона, відводячи очі, прагне приховати від неї свою смертельну місію. Її чоло так близько до решітки, що на хвилю здалося, ніби це вона в клітці й що носуха може спокійно розглядати її.

Клітка була там, де завжди: з грудей жінки вирвався стогін, який, здавалося, сягав самих п’ят.

Отож, народившись з утроби, вона підвелася, благаючи в неспішних хвиль бажання убивати – її очі вдячно зволожилися й почорніли через відчуття непевного щастя, тут ще не було ненависті, а лише убоге бажання ненавидіти, аж до обіцянки жорстокого процвітання, муки, як від кохання, бажання ненавидіти, що передбачало священну кров і бенкет духу; покинуту жінку окрилювала велика надія. Але де, де знайти тварину, що навчить її ненависті? Ненависті, що належала їй, але якої не вдалося сягнути через біль? Де навчитися ненавидіти, аби не померти від кохання? І з ким? У світі весни, у світі тварин, що навесні наверталися у віру на кігтистих лапах, та це не боліло їй... о, не треба більше цього світу! Цього запаху, не треба більше цієї нестерпної задухи, цього прощення в усьому, що одного дня помре, ніби так і мало бути. Ніколи не вибачити його, якщо ця жінка ще раз дозволить собі пробачити, один лише раз, її життя буде втрачено – у неї вирвався різкий, короткий стогін, що налякав носуху – тварина дивилася на неї з-поза ґрат, проте увагу її було прикуто не до людини; жінка згорнулась як старий убивця-одинак, а повз неї промчала дитина, не звертаючи жодної уваги.

Потім жінка знову пішла, уже маленька, важка, стиснувши кулаки в кишенях – убивця – й усе застрягало в грудях. У грудях, які вміли лише зрікатися, вміли витримувати, вміли просити прощення і пробачати, які навчилися відчувати солодкий щем нещастя й навчилися лише кохати, кохати, кохати... Уявляти, що їй ніколи не доведеться зазнати ненависті й що її всепрощення завжди буде напоготові, змушуючи серце безсоромно стогнати; вона рушила з місця так швидко, що здавалося, ніби вона раптом знайшла своє місце призначення. Жінка майже бігла, черевики кидали її врізнобіч, додаючи слабкості тілу, що знову применшувало жіноче єство, вона механічно переставляла ноги крізь благальну безвихідь чутливості, вона, яку навряд чи можна було назвати чутливою. Та чи могла б вона зняти черевики, чи могла б утриматися від радості ходити босоніж? Жінка знову застогнала, зупинилася перед заґратованою загорожею, прихилила розпашіле обличчя до холодної іржі заліза. З глибоко заплющеними очима хотіла протиснути обличчя поміж твердими прутами, її обличчя прагнуло подолати неможливий шлях поміж вузьких стовпчиків заліза, так само як до того вона спостерігала, як новонароджене мавпеня в сліпоті голоду шукало материнські груди. Мінливе заспокоєння огорнуло її через ґрати, які ніби ненавиділи її, опираючись крижаним залізом.

Жінка поволі розплющила очі. Через власну внутрішню темряву її очі нічого не бачили у тьмяному світлі дня. Вона завмерла, дихаючи. Поступово починала бачити, поступово предмети набирали обрисів, вона втомлена, пригнічена солодкою втомою. Її голова потягнулася із мовчазним запитанням до зароджених паростків дерев, її очі дивилися на маленькі білі хмарки. У безнадії почула легкість потоку. Жінка знову опустила очі, й раптом її погляд зупинився на буйволі, який стояв поодаль. У коричневому пальті, дихаючи без будь-якого зацікавлення... (нікому не цікава, ніхто не цікавив і її).

Нарешті хоч якесь заспокоєння. Вітерець торкався волосся на чолі, на спітнілому чолі, як у небіжчика. Вона з полегшенням дивилася на цю неосяжну суху ділянку землі, оточену високим парканом, на буйволову територію. Чорний буйвіл стояв, не рухаючись, у глибині ділянки. Потім він пройшовся, зосереджено рухаючи вузькими стегнами. Його шия була товща за звужені боки. Буйвіл дивився поперед себе, з великою головою, ширшою за тулуб; голова заважала бачити решту тіла, вона жила ніби окремо, відрубана. І роги на голові. Він ходив поодаль, повільно рухаючи тілом. Чорний буйвіл. Такий чорний, що з відстані на його морді не було помітно жодних слідів. На чорноті виділялася білизна рогів.

Жінка, можливо, пішла б, але так добре було відчувати тишу в сутінках.

І в тиші загорожі лунали розмірені кроки, сухий пил під сухими копитами. Здалеку у своєму спокійному поступові чорний буйвіл на хвильку поглянув на неї. Наступної миті жінка знову побачила лише жорсткі м’язи його тіла. Напевне, він і не дивився на неї. Вона не могла того знати, оскільки крізь темряву голови розрізняла лише контури. Але почало здаватися, немов буйвіл таки дивився або відчував її.

Жінка випрямила голову й повільно та недовірливо позадкувала. Зберігаючи непорушність, закинувши голову, вона чекала.

І знову здалося, що буйвіл зауважив її.

Не витримуючи відчуття, що пронизувало її, вона раптом відвернулася й подивилася на дерево. Її серце не билося в грудях, серце билося десь у западині між шлунком і кишківником.

Буйвіл зробив ще один повільний поворот. Пил. Жінка зціпила зуби, усе її обличчя звелося в судомі.

Буйвіл із чорним торсом. У яскравому світлі вечора його почорніле тіло випромінювало спокійний гнів; жінка поволі зітхнула. Усередині росло щось біле, біле, немов папір, слабке, немов папір, напружене. Смерть гуділа у вухах. Нові кроки буйвола повернули її до тями і у новому довгому подихові вона відвернулася до дерева. Не знала, де перебуває. Жінка стояла, заслабла, виборсавшись із тієї далекої білої субстанції, у якій перебувала... І звідки знову поглянула на буйвола.

Тепер буйвіл здавався більшим. Чорний буйвіл. «Ах», – болісно вимовила вона. Буйвіл стояв спиною до неї, не рухаючись. Жінка завмерла, збліднувши, не знала, як покликати його. «Ах!» – сказала вона, провокуючи тварину. Її обличчя вкрите смертельною блідістю, крізь виснаженість було відчутне пошанування. «Ах!» – підбурювала вона тварину, зціпивши зуби. Але буйвіл стояв спиною до неї, майже нерухомо.

Вона підняла з підлоги камінь і кинула всередину загорожі. Почорніла нерухомість торсу непорушна, камінець покотився собі.

«Ах!» – сказала вона, трясучи ґратами. Ця біла річ росла всередині неї, в’язка, немов слина. Буйвіл стояв спиною.

«Ах», – сказала вона. Але цього разу тому, що всередині нарешті пробігла перша ниточка чорної крові.

Спочатку біль. Щоб ця кров розтікалася, потрібно було інфікувати весь світ. Вона зупинилася, спостерігаючи, як крапля за краплею в ній, зганьбленій жінці, стікає те гірке мастило. Її сили все ще затиснуті між решіток. Але була ще одна незрозуміла й тепла річ, незрозуміла; ротом розтікалася радість. Врешті буйвіл повернувся до неї.

Буйвіл повернувся, зупинився і звіддаля вирячив на неї свої баньки.

«Я люблю тебе», – з ненавистю мовила вона чоловікові, єдиний безкарний злочин якого полягав у тому, що він не любив її. «Ненавиджу тебе», – сказала вона буйволові, благаючи любові.

Збуджений буйвіл поволі наблизився.

Він підходив, здіймаючи пилюку. Жінка чекала, опустивши руки вздовж пальта. Буйвіл неспішно наближався. Жінка не відступала ні на крок. Доки той не підійшов до загорожі й не зупинився. Буйвіл і жінка, лицем до лиця, сама на сам. Вона не дивилася на його обличчя, ні на рот, ні на роги. Вона дивилася йому в очі.

А очі буйвола зіткнулися з її очима. І блідість, така глибока, змінилася на приголомшене оніміння. Вона стояла в глибокому сні. Маленькі зелені очі дивилися на неї. Очі буйвола. Жінка здивовано заточилася, повільно хитаючи головою. Буйвіл стояв спокійно. Жінка й надалі хитала головою, налякана ненавистю, з якою буйвіл, спокійний у своїй ненависті, дивився на неї. Майже невинно, недовірливо хитала головою, привідкривши рот. Невинна, зацікавлена, щоразу все глибше занурюючись у ті очі, які неспішно оглядали її, – наївні, із сонним зітханням, не бажаючи або не в змозі тікати, захоплені мовчазним убивством... Захоплені, немов її рука навіки застигла з кинджалом, який встромила в себе. Спіймана, заворожено ковзаючись уздовж ґрат... У цьому повільному запамороченні, доки її пухке тіло зовсім не ом’якло, жінка охопила поглядом усе небо й буйвола.