Текст книги "Сімейні узи"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Ці двоє зупинилися, дружина думала, яким шляхом піти. І раптом вони побігли.

Чому вона так напружено бігла, стискаючи руку дитини? Крізь вікно Антоніу побачив, як його дружина із силою вчепилася в малого й іде, поспішаючи й дивлячись уперед; і рот у неї міцно стулений, здогадався чоловік, хоча й не бачачи її обличчя. Дитина казна-чого, лише потай здогадуючись про щось таємниче, також дивилася вперед, здивовано й наївно. Згори дві фігури позбулися своєї звичної перспективи, вони здавалися трохи приплюснутими до землі й темнішими у світлі моря. Волосся малого розвівалося...

Чоловік знову повторив про себе запитання, яке незважаючи на повсякденність і невинність непокоїло його. Він стурбовано дивився, як його дружина вела дитину, й боявся, що в цей момент, коли вони обоє задалеко одне від одного, вона забере його сина... але що? «Катаріно», – подумав він, «Катаріно, це дитя ще зовсім невинне!». Коли ж саме надходила та мить, коли мати, притискаючи до себе дитину, заковувала її в цю в’язницю любові, яка навіки лишала свій слід на майбутньому чоловікові. Пізніше його син, уже самотній, стоятиме перед цим самим вікном, стукаючи пальцями на склі, ув’язнений. Дяка небіжчикові за відповідь... Хтозна, якої миті мати перетворювала сина на спадок... І з яким похмурим задоволенням... Зараз мати й син були спільниками в таємниці, що належала лише їм. «Катаріно», – подумав він, гніваючись, – «дитя ще зовсім невинне!». Проте, вони зникли на пляжі. Спільна таємниця.

«Ну а я? а я?..» – налякано запитав Антоніу. Ці двоє пішли самотужки. А він лишився. «Зі своєю суботою». І своїм грипом. В охайній квартирі, де «усе було добре». Хтозна, чи ж не втекла його дружина із сином із добре освітленої кімнати, гарно облаштованих меблів, фіранок і столів? Ось що він дав їй. Помешкання інженера. І він знав, що якщо жінка скористалася з ситуації з молодим і перспективним чоловіком, він також може зневажати її за те, що вона зі своїми мрійливими очима втекла з його худим і нервовим сином. Чоловік нервував. Він не міг досягати дедалі більшого успіху для неї. І тому знав, що вона допомогла б йому досягти його і зненавиділа б його за те, що їм це вдалося. Такою була ця спокійна тридцятидвохрічна жінка, яка ніколи не висловлювалася відповідно до етикету, а лише так, немов житиме вічно. Стосунки між ними були такими спокійними. Іноді він хотів принизити її, заходив у кімнату, коли та перевдягалася, бо знав, що вона ненавиділа, коли її бачили голою. Чому йому потрібно було принижувати її? Він добре розумів, що вона доти поводитиме себе мужньо, доки матиме, чим пишатися. Проте він узяв собі за звичку робити її жіночною у свій спосіб: принижував її ніжно, навіть тоді вона посміхалася – неозлоблено? Напевне, з цього й народилися їх мирні стосунки, й оті розмови спокійним голосом, що ставали для дитини ознакою рідної домівки. Чи вона коли-небудь дратувалася? Іноді дитина дратувалася, тупала ніжками, кричала через нічні жахіття. Звідки б узялася ця маленька істота, якби він і дружина не вирізали його зі свого повсякденного життя. Вони жили так спокійно, що якби наближався момент радості, вони б швидко переглянулися, майже іронічно, й очі обох промовляли б: ми його не марнуватимемо, ми його не використовуватимемо. Так, ніби вони житимуть вічно.

Утім, він таки дивився на неї з вікна, бачив, як поспіхом ішла рука в руку з їх сином, і подумки промовив: вона насолоджується цією хвилиною – сама. Антоніу розчаровано сів, бо вже протягом довгого часу не міг жити інакше, крім як із нею. А їй вдавалося красти його хвилини – для себе. Наприклад, що робила його дружина між потягом і помешканням? Не те щоби він їй не довіряв, але його це непокоїло.

Рештки денного світла важко опустилися на речі, що були в кімнаті. Піски потріскалися від сухості. Весь день промайнув під загрозою радіації. Та раптом без будь-якого спалаху будівля почала все сильніше наповнюватися шумом і ліфт безперервно їздив згори-донизу. Коли Катаріна повернулася, вони повечеряли, відганяючи метеликів. Дитина закричала уві сні, Катаріна перервала вечерю... чи не зупинився ліфт на мить?! Ні, ліфт не зупинявся. – «Після вечері ми підемо в кіно», – вирішив чоловік. А після кіно буде ніч, і цей день розіб’ється разом із хвилями об скелі Арпоадору.

Зародки фортуни

Це був один із тих ранків, які, здавалося, зависали в повітрі. І були найточнішим утіленням ідеї того, що являв собою час.

Балконні двері відчинені, проте свіжість заморожувалася ще надворі й не виходила із саду так, наче будь-який перелив створював прогалину в гармонії, що панувала довкруж. Лише деякі блискучі мухи залітали до їдальні й пролітали над цукерницею. Тіжука[6]6
  Тут: порт. Tijuca – околиці Ріо-де-Жанейро, Бразилія.


[Закрыть] досі не прокинувся. «Якби в мене були гроші...», – думав Артур, і бажання збагатитися, володіти чимось, ні про що не думаючи, надавало його обличчю віддаленого, споглядального виразу.

– Я не гравець.

– Досить цих дурниць, – відповіла мати. – Не починай розмов про гроші.

Насправді він і не збирався починати жодних розмов, за якими б наставало прийняття якогось рішення. Трохи мертвечини на вечерю в очікуванні на місячну зарплатню; його батько, який плутав відчуття влади з її розумінням, і мати, яка плутала розуміння з основними принципами, – трохи мертвечини на вечерю, без сумніву, не додавало відчуття бенкету. Єдине, даремно було намагатися відродити зараз вчорашню атмосферу нагальності. Щоночі сон задовольняв усі їхні потреби. А зранку, на відміну від дорослих, які щоразу прокидалися тьмяні й бородаті, він щоразу прокидався ще більш безбородий. Скуйовджений, але ця скуйовдженість відрізнялася від батькового безладу, бо з тим, здавалося, щось траплялося вночі. Його мати також виходила з кімнати дещо розхристана і ще заспана, ніби гіркота сну завдавала їй задоволення. Усі вони були дратівливі й замріяні (зі служницею включно), доки не випивали філіжанки ранкової кави. Просити про щось цієї миті – погана ідея. Проте для нього це просто потреба... визначити потреби зранку: щоденне нагадування – як спроба програти сценарій попередніх днів. І сон так само урізав свої гавані щоночі.

– Я ані гравець, ані марнотратник.

– Артуре, – роздратовано сказала мати, – мені вистачить і своїх проблем!

– Яких? – запитав він зацікавлено. Мати сухо і з подивом подивилася на нього. Загалом він забирав набагато більшу участь у родинному житті, ніж його батько, який, так би мовити, просто входив до складу сім’ї. Вона розтулила рота.

– У кожного є проблеми, сину, – уточнила вона, переходячи до нової моделі стосунків, батьківської й повчальної.

І від цієї миті для матері розпочинався день. Та особистість, якою вона прокинулась, розсипалась, і тепер Артур міг розраховувати на неї. Так було завжди: вони або приймали його, або примушували помолодшати й бути собою. Коли він був маленьким, вони бавилися з ним, підкидали в повітря, вкривали поцілунками – і тут раптом перетворилися на «особистостей» – лишали його, говорили м’яко, але уже недосяжно: «тепер із цим покінчено», а його всього розпирало від ніжності, він ще не подарував стількох усмішок. Він, безсилий і сповнений гніву, тицяв то в одного, то в другого ногою, його гнів, утім, тієї миті міг перетворитися на насолоду, чисту насолоду, якби вони лише захотіли. – Їж, Артуре, – сказала врешті-решт його мати, і він знову міг на неї розраховувати. Отож негайно помолодшав і зробився грубішим:

– У мене теж є свої проблеми, та всім байдуже. Коли я кажу, що мені потрібні гроші, це сприймається, наче я прошу їх на ігри або на випивку!

– І з якого часу ти говориш, що це може бути на ігри або на випивку? – промовив батько, заходячи до кімнати й сідаючи на чільному місці. – Подивіться лише! Це ще що за витівки!

Він не розраховував на те, що увійде батько. Здивувавшись, проте швидко призвичаївшись до нового стану речей, мовив:

– Але тату! – фальшивість у його голосі видавала те, що цей спалах бунтарства не був спричинений обуренням. З матір’ю, натомість, уже все зрозуміло, вона спокійно помішувала свою каву з молоком, звертаючи більше уваги на кількох мух, ніж на розмову. Вона м’яким рухом руки відігнала їх від цукерниці.

– Виходь, уже час, – відрізав батько. Артур повернувся до матері. Але вона розмазувала масло, заглиблена у якісь приємні розмисли. Він знову тікав. Він на все казав «так», ні про що особливо не задумуючись.

Зачиняючи двері, Артур відчув, як у нього з’являється враження, що кожна подія підштовхувала до справжнього життя. Крім того, йому здавалося, що вулиця вітає його. «Коли в мене будуть свої дружина й діти, я дзвонитиму тут у дзвоник і навідуватимуся до них, й усе буде не так», – думав він.

Життя поза межами будинку було геть інакшим. Крім відмінності в освітленні – лише вийшовши, він насправді побачив, що змінилося під впливом часу, якого повороту набули за ніч обставини – крім відмінності в освітленні, відчувалася також відмінність у способі життя. Коли був маленький, мати казала: «поза межами будинку він – сама приємність, а в будинку – просто диявол». Навіть зараз, проходячи крізь маленьку браму, відчув себе помітно молодшим і водночас не таким маленьким, а більш чутливим, і, передусім, нічим не занепокоєним, натомість сповненим наївної цікавості. Він був не з тих, хто шукає розмов, але якщо хтось запитував його, от зараз: «Хлопчику, як пройти до церкви?», – він поступово жвавішав, нахиляв довгу шию (усі вони зазвичай були нижчі від нього) і долучався до теми, відповідаючи на запитання, ніби обмінюючись координатами під час гри для допитливих. Він уважно дивився, як пані повернула за ріг у напрямку до церкви, терпляче беручи на себе відповідальність за прокладений маршрут.

– Але ж гроші створено для того, щоби їх витрачати, і ти знаєш як, – із притиском сказав йому Карлінос.

– Я хочу купити дещо, – розпливчато відповів він.

– Велосипедика? – образливо засміявся Карлінос, розчервонівшись і вчуваючи інтригу. Артур невдоволено сміявся. Йому не було смішно.

Сидячи за столом, він чекав, доки учитель встане. Прочистив горло, у такий спосіб повідомляючи про початок заняття: це було звичним знаком для учнів, щоби відхилитися, розплющити очі, вдаючи зацікавленість, і ні про що не думати. «Ні про що, – це була розгублена відповідь Артура учителеві, який роздратовано звернувся до нього. «Ні про що», – приблизно так це звучало під час попередніх розмов про невизначені плани на кіно увечері, а також про гроші. Йому потрібні були гроші. Проте під час заняття, коли він був змушений нерухомо сидіти й ні за що не брати відповідальності, усе сприймалось як відпочинок.

– То ви не бачили, як щойно Товстуха хотіла, щоб і її запросили в кіно? – сказав Карлінос, й усі зацікавлено подивилися на дівчину, яка віддалялася, тримаючи в руках течку. Артур задумливо повернувся до друга, розглядаючи кам’яну підлогу.

– Якщо в тебе не вистачає грошей на два квитки, я позичу, потім віддаси.

Вочевидь, у момент, коли в нього не буде грошей, буде змушений придумати купу всього.

– Але тоді я буду винен тобі, а я винен ще братові Антоніу, – відповів він, ухиляючись.

– То й що? Так воно бува! – роз’яснив другий хлопець, практичний і запальний.

«А тоді», – подумав він, трохи гніваючись, «А тоді, очевидячки, щойно в когось з’являються гроші, з’являються ті, хто хоче їх витратити, пояснюючи, як вони витрачаються».

– Очевидно, – сказав він, знову звертаючи увагу на друга, – очевидно, достатньо кількох монет, які жінка одразу рознюхає й сама накинеться.

Обидва засміялися. Після цього він трохи повеселішав і відчув більше упевненості. І, передусім, меншу пригніченість.

Але потім, опівдні, будь-яке бажання всихало й нависало над ним ще більшим тягарем. Протягом усього обіду він гостро зосереджувався на тому, влазити чи не влазити в борги, і відчував себе знедоленим.

– Він або забагато навчається, або замало їсть зранку, – сказала мати.

Її особливість полягала в тому, що вона прокидалася в гарному настрої, а ближче до обіду в неї з’являлося бліде обличчя. На ньому вимальовувалися суворі риси, це перша ознака.

– Нічого, це природний наслідок пережитого дня, – весело сказав батько.

Поглянувши на себе в люстерко, що в коридорі перед дверима, він побачив обличчя хлопця, який працював, був ще молодий, але мав потомлений вигляд. Він посміхнувся, не рухаючи губами, із задоволенням в очах. Проте у дверях кінотеатру йому таки довелося просити Карліноса про позику, бо там була Глорінья з подругою.

– Ви б краще сіли в центрі чи посередині? – запитала Глорінья.

Таким чином, Карлінос заплатив за вхід подруги, а Артурові нишком передав гроші на квиток для Глоріньї.

– Припускаю, фільм так собі, – сказав він Карліносу й одразу ж пожалкував про це, бо друг не слухав, його увага була прикута до дівчини. Не варто було применшувати себе в очах того, для кого похід у кінотеатр означав лише дівчину.

Насправді ж кіно було ніяким лише на початку. Розслабившись, хлопець забув про тих, хто сиділи поруч, і зосередився на перегляді. Десь лише посередині сюжету згадав про Глорінью і здивовано глипнув на неї в темряві. З невеликим подивом виявив, що вона не збиралася його викрити, як він собі підозрював: Глорінья нахилилася вперед із відкритим від здивування ротом. Артур із полегшенням відкинувся у кріслі.

Пізніше, однак, він поцікавився, чи ж його таки не було щойно викрито. Ця думка гнітила так сильно, що хлопець зупинився перед вітриною. Обличчя геть перелякане. Серце билося завбільшки з кулак. Крім здивованого обличчя, викривленого у віконному склі, там також були каструлі й кухонне начиння, що здалися йому геть знайомими. «Очевидно, я був тут», – вирішив він, але йому забракло сили, аби подолати свій гнів, поглядаючи на безневинний профіль Глоріньї. Через якийсь час відчуття провини поглибилося з огляду на невинність на обличчі дівчини: «Отже, вона довідалася, довідалася, а потім так задоволено дивилась фільм?». Його очі наповнилися слізьми. «Невдячна», – подумав він, невдало добираючи слово для звинувачення. Та оскільки слово означало, радше, скаргу, ніж звинувачення, Артур трохи зніяковів і його гнів ущух. Йому здавалося, з боку це має такий вигляд, немов вона взагалі мала б сама заплатити за квиток.

Але потім серед книжок і згорнутих зошитів його обличчя дещо проясніло.

Він перестав прислухатися до стукоту дверей, піаніно сусідки, голосу матері, яка розводила телефонні теревені. У його кімнаті запала глибока тиша, немов у сейфі. І пізній вечір почав нагадувати ранок. Він далеко, далеко, немов велетень, який мав здатність перебувати зовні, лишивши у помешканні самі лиш метушливі пальці, що все крутили олівець. Подеколи він починав важко дихати, ніби старий дід. Утім, більшу частину часу його обличчя ледь вбирало повітря кімнати.

– Я все вивчив! – вигукнув він у відповідь матері, яка перекрикувала шум води. Обережно миючи ноги у ванній, подумав про те, що подруга Глоріньї гарніша за саму Глорінью. Він також не поцікавився, чи Карлінос «вдовольнився» компанією тієї, іншої. З цією думкою він швидко виліз із ванної і став перед дзеркалом... доки відчуття холоду не увійшло крізь плитку в його мокрі ноги.

Ні! Ні, він не хотів вияснення стосунків із Карліносом, і ніхто не казатиме йому, як він має розпоряджатися своїми грішми, і Карлінос міг і далі собі думати, що це все через велосипеди, а якби й так, то й що? Що, якщо він більше ніколи, ніколи не хотів витрачати своїх грошей? І все збагачуватися?.. що, хочеш бійки? Ти думаєш, що...

– ... можливо, ти занадто переймаєшся власними думками, – сказала мати, перериваючи його, – але принаймні з’їж вечерю й час від часу подавай голос.

Він раптово опинився в батьківському домі.

– Дивися, то ти говориш, що не можна балакати за столом, але хочеш, щоб я говорив, то ти говориш, що не можна говорити з напханим ротом, а...

– Стеж за тим, як розмовляєш із матір’ю, – без суворості в голосі сказав батько.

– Тату, – лагідно звернувся до нього Артур, насупивши брови, – тату, як там справи з податковою?

– Вочевидь, – задоволено сказав батько, – вочевидь, школа не дає жодного зиску.

– Артуре, накладай більше картоплі, – мати даремно спробувала привернути увагу двох чоловіків до себе.

– Із податковою, – сказав батько, відставляючи тарілку, – з податковою отак: отже, у вас є борги.

Таємниця Святого Христофора

Однієї травневої ночі – гіацинти завмерли під вікном – у їдальні панували тиша і світло.

Довкруж столу, на мить завмерши, сиділи батько, мати, бабуся, троє дітей і струнка дівчина віком дев’ятнадцяти років. Запашна безтурботність Святого Христофора не містила в собі небезпеки, але той спосіб, у який люди скупчилися всередині будинку, викликав ризик, що прохолодного травневого вечора в колі сім’ї не буде де яблуку впасти. У цьому зібранні не було нічого особливого: вони закінчили вечеряти й спілкувалися, сидячи за столом; комарі кружляли навколо світла. Що робило цю сцену такою пишною, а обличчя кожної людини таким квітучим, так це те, що нарешті після багатьох непростих років і для цієї родини настали часи зрушень: травневої ночі... після вечері. Діти щодня ходили до школи, батько мав бізнес, мати протягом багатьох років працювала в пологовому будинку й поралася у хаті, дівчина балансувала в делікатності свого віку, а бабуся досягла потрібного стану. Не усвідомлюючи цього, родина наповнювала кімнату щастям: такі хвилини, як і цей розкішний травневий вечір траплялися не часто.

Потім усі вони розійшлися в різні кімнати. Стара витягнулася, задоволено постогнуючи. Батько й мати, позачинявши всі двері, задумливо полягали в ліжко й заснули. Троє дітей, обравши найхимерніші пози, позасинали в трьох ліжках і мали вигляд трьох трапецій. Дівчина у своїй бавовняній нічній сорочці відчинила вікно і вдихнула запахи саду, відчуваючи невдоволення й щастя. Схвильована запашною вологістю, вона лягла й пообіцяла собі зранку придумати щось, що розворушить гіацинти і змусить гілки згинатися від фруктів – вона так і заснула в своїх роздумах.

Минали години. І коли в тиші почали кліпати світлячки – діти поринули в сон, бабуся заглибилася у якісь складні розмірковування, батьки втомлено вляглися, дівчина заснула у своїх роздумах – з-за рогу будинку виринули троє в масках.

Один із них високий, із головою півня. Другий товстий, одягнений як бик. А третій, наймолодший, через брак ідей і з огиди до старих аристократів одягнув маску диявола, з якої виблискували його щирі очі. Троє в масках мовчки перетнули вулицю.

Коли проходили повз будинок, що поринув у пітьму, той, який був півнем і кому належали майже всі ідеї групи, зупинився і сказав:

– Погляньте лише.

Його супутники, які попри ті дошкульні маски, зберігали спокій, зосередилися й побачили будинок і сад. Відчуваючи себе елегантними і водночас жалюгідними, вони відсторонено чекали, доки їх товариш закінчить думку. Нарешті півень додав:

– Ми можемо назбирати гіацинтів.

Інші двоє не відповіли. Вони скористалися з зупинки, аби хоча б привести до ладу свій безладний одяг і придумати спосіб, який допоможе їм легше дихати в масці.

– Гіацинт для кожного буде уособленням фантазії, – завершив півень. Бик неспокійно перетравлював думку про ще одне оздоблення, про яке доведеться дбати упродовж вечірки. Проте за мить, протягом якої здавалося, що усі троє думали, як би все здійснити, а насправді не думали ні про що, – півень зробив крок уперед, вправно забрався на огорожу і ступив на заборонену територію саду. Бик важко крокував за ним. Третій, щоправда, дещо вагаючись, за один стрибок опинився посеред гіацинтів; він видав приглушене гепання, через що всі троє налякано озирнулися: не дихаючи, півень, бик і аристократ у подобі диявола пірнули в темряву. А будинок і надалі спав собі посеред жаб. А в саду, задушливому від запахів, вільно покачувалися гіацинти.

Півень рушив уперед. Він міг би обрати гіацинт, що найближче до його руки. Однак найбільші з них, які росли біля вікна – високі, міцні, граційні – виблискували, принаджуючи його до себе. Тож півень врешті вирушив туди навшпиньки, а бик і диявол рушили за ним. Тиша нависла над ними.

Зламавши стебло найбільшого гіацинта, півень розворушив холоднечу. Решта завмерли, не дихаючи, ніби їх огортав сон.

За темним віконним склом було біле обличчя, яке дивилося на них.

Півень завмер у позі, у якій щойно зламав гіацинт. Бик зупинився, простягнувши руки. Диявол, під маскою якого ховалося безкровне обличчя, різко помолодшав, а коли його повністю охопив жах, то і взагалі зробився геть дитиною. Обличчя за вікном дивилося на них.

Жоден із присутніх не знав, хто кого карає тієї миті. Гіацинти все яскравіше біліли в темряві. Вони завмерли, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Власне, саме наближення трьох постатей у масках травневої ночі розірвало внутрішню порожнечу, а потім ще... і ще, врешті, не провівши й миті в саду, порожнеча назавжди залишиться серед цього запаху, що в повітрі і в есенції трьох сутностей, обраних випадково, відзначених часом і місцем – тим випадком, яким стає кожна зірка, що падає з небес. Ці троє, які з’явилися з реальності, увійшли в мережу можливостей, що обіцяла травнева ніч у Святому Христофорі. Кожна волога рослинка, кожен камінчик, скрипучі жаби скористалися з тихого сум’яття, прагнучи посісти найкраще місце – у темряві все здавалося близьким і мовчазним. Потрапивши в пастку, вони налякано позирали на мінливу природу речей, а чотири постаті спостерігали з розпростертими крилами. Півень, бик, диявол і дівоче обличчя розвіяли містерію саду... Саме цієї миті з-за хмар виринув неосяжний травневий місяць.

Це була небезпечна зміна у світі чотирьох фігур. Ризик настільки високий, що ці четверо мовчки, беззвучно позадкували, не відводячи погляду, побоюючись, що тієї миті, коли вони перестануть дивитися одне на одного, впадуть, зранені, і що, розітнувши тишу, лишаться самі гіацинти: вмістилища скарбів саду. Жоден із примар не бачив, як зникав інший, бо всі вони водночас віддалялися, повільно рухаючись навшпиньки. Однак щойно магічне коло з чотирьох його компонентів було розірване, тріснула та пильність, що об’єднувала їх, і сузір’я із жахом розкрилося: три постаті зі спритністю кішки перестрибнули через садові поручні, а остання, збільшуючись і вселяючи жах, віддалилася до краю дверей, де, скрикнувши, почала тікати.

Троє замаскованих панів після звершення фатальної півневої ідеї привнесли несподіванку на бал, що нагадував карнавал, і з тріумфом з’явилися посеред свята, яке було в розпалі. Музика урвалась, а танцюристи, усе ще заливаючись сміхом, побачили, як три постаті у масках задихано завмерли біля дверей, ніби жебраки. Врешті, після кількох спроб новоприбулі були змушені відмовитися від ідеї зробитися королями свята, бо через переляк не хотіли розділятися: високий, товстий і молодий, товстий, молодий і високий, єдність і відсутність рівноваги, обличчя, з ротів яких не вилітали слова... під трьома масками, що тремтіли, незалежно одна від одної.

Тим часом у будинку з гіацинтами увімкнули все світло. Дівчина сиділа в кімнаті. Бабуся із заплетеним білим волоссям тримала склянку з водою, мати розчісувала темне волосся дочки, доки батько обходив будинок. Дівчина не могла нічого пояснити: здавалося, що замість слів із її рота вилітає крик. Її ясне обличчя ніби зменшилося: результат тяжких напрацювань розвалювався, вона знову ставала дитиною. Проте, нажахавши усю родину, у бровах на обличчі, яке помолодшало на вічність, пролягла біла нитка. Наполегливо вдивляючись у вікно, вона лишилася сидіти, коли сім’я пішла відпочивати. Зрештою, тримаючи підсвічник у руці, тремтячи від холоду у сорочці, вона рушила через сад.

Незабаром світло свічок затанцювало, розлившись у темряві. Світлі гілки плюща стиснулися, освітлені жаби застрибали поміж її ніг, позолочені фрукти на мить блиснули серед листя. Пробуджений від сну, сад звеличувався й розширювався, метелики літали довкруж, нагадуючи сновид. Врешті, стара, ще той знавець грядок, запримітила єдиний видимий знак, який не вдавалося вловити в саду: гіацинт ще розрізав пітьму, хоча стебло його надламане... Отже, це таки правда: щось сталося. Вони повернулись, запалили світло в усьому будинку і провели решту ночі в очікуванні.

Лише троє дітей глибоко спали.

Справжній вік дівчини потроху вертався до неї. Вона тепер не жила лише поглядами, скерованими в темряву. Проте решта, які нічого не бачили, поводили себе схвильовано й пильнували. І оскільки зрушення, що відбулися в родині, були лише крихким наслідком уважного піклування й кількох обманів, усе це розлетілося, аби бути наново зібраним майже від початку: бабуся, яка знову почала ображатися, втомлені батько й мати, нестерпні діти, – увесь будинок, здавалося, чекав на те, що бриз благодаті налетить на їх стіл після вечері. І таке, можливо, станеться ще однієї травневої ночі.