Текст книги "Сімейні узи"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Але воднораз зауважила порожню склянку в руці й подумала: «він» сказав, щоби я не силувала себе, щоби зрозуміти, щоби не думала про те, аби докласти зусиль, лише щоб довести їм, що я вже...

«Маріє», – промовила вона, почувши кроки служниці. І коли та наблизилася, Лаура відчайдушно й зухвало сказала: «Ви не могли б пройти повз будинок пані Шарлотти й лишити ці троянди для неї? І сказати їй таке: «Пані Шарлотто, це від пані Лаури». Сказати їй таке: «Пані Шарлотто...».

– Так, так, – терпляче відповіла служниця.

Лаура пішла шукати шматок шовкового паперу. Потім обережно взяла глечик із трояндами, прекрасними і спокійними, з ніжними смертоносними шипами. Вона хотіла зробити гарну декоративну гілку. І так позбутися їх. А потім вона могла вдягтися й жити собі далі. Зібравши вологі квіточки в букет, відставила руку, у якій тримала їх, нахилила голову і звузила очі, виносячи суворий і неупереджений вирок.

І коли вона поглянула на них, раптом побачила: троянди.

А тоді м’яко, нестримно почала мовити до себе: не віддавай троянд, вони прекрасні.

За мить м’яка думка дещо посилилася й перетворилася на нав’язливу ідею: не віддавай, вони належать тобі. Лауру це трохи спантеличило, оскільки ніщо ніколи не належало їй.

Але ці троянди належали. Рожеві, маленькі, ідеальні: належали. Вона недовірливо дивилася на них: квіти були прекрасні й належали їй. Якби вона могла думати наперед, то подумала б таке: вони належали їй, наче до цього нічого й не сталося.

І вона навіть могла б залишити їх, оскільки перші ознаки тривоги, через які старалася потроху не звертати уваги на троянди, уже минули.

Тож навіщо їх віддавати? Віддавати такі красиві квіти? Це ж що, коли ти віднаходиш щось прекрасне, треба піти і віддати? Тож якщо вони належали їй, Лаура переконливо повторювала сама собі, навіть не намагаючись знайти іншої причини, яка, прозвучавши в її голові стільки разів, видавалася все простішою і правильнішою. Вони не цвістимуть довго – тож навіщо їх віддавати, доки вони ще живі? Вона хотіла обдурити себе, повторюючи, що задоволення від того, щоб мати їх, не означало жодних ризиків, отже, хотіла вона того чи ні, але була змушена потім позбутися їх, і більше Лаура ніколи б і не подумала про них, оскільки квіти були б мертві – вони не цвістимуть довго, тож навіщо їх віддавати? Той факт, що вони не простоять довго, здавалося, знімав із неї те відчуття провини через те, що вона хотіла залишити їх собі, у потьмянілому розумінні жінки, яка чинила гріховно. Це зрозуміло, що вони не стоятимуть довго (усе минулося б швидко, без будь-якої загрози). Тим паче, – стверджувала вона в останньому, переможному зреченні провини, – вона ж не наполягала на тому, аби купити їх, продавець наполягав, а вона починала соромитися, коли на неї здійснювали тиск, тож це не вона захотіла їх купити, у цьому не було її вини. Лаура дивилася на них захоплено, вдумливо, заглибившись у себе.

І, щиро кажучи, я ніколи в житті не бачила нічого більш прекрасного.

Що ж, але вона вже поговорила з Марією й не було шляху для відступу. Що ж це означало, що тепер уже занадто пізно? – подумала Лаура, налякано дивлячись на трояндочки, що безпристрасно звисали з її руки. Якби вона захотіла, було б не запізно... Вона могла б сказати Марії: «Маріє, я вирішила, що віднесу троянди сама, коли ми вечерятимемо!». І, звісно ж, вона б їх не віднесла... І Марія не мала б ніколи про те довідатися. І до того як змінити вбрання, вона на мить присіла на диван, лише на мить, аби на них подивитися. Подивитися на це тихе визволення троянд. Так, адже, зробивши щось, варто було з цього скористатися, було б нерозумно прославитися, не отримавши від цього вигоди. Саме так вона і зробить.

Утім, тримаючи незагорнуті троянди в руці, Лаура чекала. Вона не поставила їх назад у вазу й не кликала Марію. Вона знала чому. Бо вона мала віддати їх. О так, вона знала чому.

А ще тому, що це була прекрасна річ, аби подарувати іншим і щоб отримати як подарунок, не лише щоби володіти. І, передусім, не для того, аби вона просто «була». Це не мало обов’язково бути щось гарне. Гарним речам бракувало того, що збурює в тобі бажання віддавати. Не треба лишатися з чимось настільки прекрасним, як оце, що зберігалося в ідеальній тиші в глибинах серця. (З іншого боку, якщо вона не віддасть троянд, ніхто у світі ніколи не дізнається, що вона хотіла віддати їх, хто б тоді про це довідався? Було неймовірно легко тримати їх на відстані витягнутої руки, але хто б тоді про це довідався? Та вони належали їй, і ніщо б не змінилося, і ніхто б більше про це не заговорив...).

А потім? А що потім? – поцікавилася вона стривожено.

Отже, ні. Що треба було зробити, так це загорнути їх і відправити негайно, не зосереджуючись на задоволенні; розчаровано загорнути їх і відправити; і лишитися без них розгубленою. Ще тому, що кожен мав дотримуватися певних істин, її думки повинні були мати зв’язки між собою: якби вона раптово вирішила відправити квіти Шарлотті, то мала б триматися свого рішення і віддати їх. Бо ж ніхто за мить не змінює думок.

Але будь-хто може пошкодувати про це! – запротестувала раптом Лаура. Бо чи не тієї миті вона зрозуміла, наскільки прекрасні троянди, коли узяла їх у руки, адже саме тоді вона вперше подумала про це, саме коли взяла їх , зрозуміла, які вони гарні. Чи трохи раніше? (І навіть якщо вони належали їй). І лікар поплескав її по спині і сказав: «не намагайся вдавати, що ти почуваєшся добре, бо ти й так почуваєшся добре», а потому – відчутне поплескування по спині. Це означає, що вона не мала шукати зв’язків, вона не мала нікому нічого доводити, і вона могла залишити собі троянди. (До того ж – до того ж! – вони належали їй).

– Вони готові? – запитала Марія.

– Готові, – здивовано відповіла Лаура.

Вона подивилася на несміливі квіти, що тримала у руці. Вони мали відсторонений вигляд у своїй довершеній красі.

У своєму довершеному спокої троянд. Те кінцеве призначення: квітка. Та остання нотка вдосконалення: світлий спокій.

Немов залежна, вона жадібно втупила погляд у привабливо довершені квіти, спостерігаючи за ними з сухістю в роті.

Потім вона таки загорнула стебла в шипах у шовковий папір: повільно, суворо. Вона так захопилася, що лише після закінчення процесу зауважила, що Марія вже вийшла з кімнати – і вона лишилася сам на сам зі своєю героїчною пожертвою. З болем поглянула на них із відстані витягнутої руки, і в роті її ще більше посилились сухість, заздрість і бажання. Але вони належать мені, сказала вона, глибоко налякана.

Коли Марія повернулася і взяла букет, Лаура пристрасно й жадібно стиснула руку, на хвильку затримавши в ній троянди – вони прекрасні й належать мені, це перша прекрасна річ, річ, що належить мені! І це чоловік наполягав, не я хотіла їх купити! Це була доля! Лише раз! Лише разочок, і, клянуся, ніколи більше! (Вона могла принаймні вирвати одну троянду для себе, лише це: троянда для себе. І лише вона про це знала б, і ніколи більше, о, вона поклялася собі, що ніколи більше не зазіхатиме на довершеність, ніколи більше!).

А наступної миті, без жодного переходу, без жодної перешкоди – троянди опинилися в руці служниці, вони більше не належали їй, як лист, який вкинули в поштову скриньку! Тепер було неможливо повернути його чи видряпати слова! Немає сенсу кричати: це не те, що я хотіла сказати! Вона залишалася стояти з порожніми руками, але її вперте, злісне серце й досі намовляло: «ти можеш перехопити Марію на сходах, ти добре знаєш, що можеш, ти можеш вихопити троянди з її рук і вкрасти». Адже забрати їх зараз означало вкрасти. Вкрасти те, що належало їй? Це було б тим, що вчинила людина, яка не відчуває жалю до інших: вкрасти те, що законно належало їй! О Боже, допоможи. Ти ще можеш усе повернути, сердито наполягала вона. А потім вхідні двері зачинилися.

Вхідні двері зачинили.

Лаура повільно і спокійно присіла на диван. Не відкидаючись на спинку. Просто, аби перепочити. Ні, вона не злилася, зовсім не злилася. Але джерельце образи в очах зробилося більшим і глибшим. Вона подивилася на вазу. «Де мої троянди», – тихо вимовила Лаура.

Їй бракувало троянд. Вони лишили незаповнену порожнечу всередині. Коли витираєш стіл, за найчистішим місцем можна визначити, скільки навколо було пилюки. Троянди залишили в ній найчистіший безсонний слід. У її серці бракувало саме тієї троянди, яку вона могла взяти для себе, нікому не заподіявши шкоди. Бракувало найбільше.

Правду кажучи, що значить, бракувало. Нестача, що заповнювала її, – немов світла пляма. Також навколо місця, позначеного трояндами, зникала запилюженість. Центр утоми розкрився в колі, що дедалі збільшувалося. Так, немов вона не попрасувала сорочки Арманду. А для очищення потрібні були троянди. «Де мої троянди», – болісно поскаржилася вона, розправляючи спідницю.

Як у чорний чай додається крапля лимону і чай потроху світлішає, так і її втома потроху очищалася, відступала. Хоча, власне, і не було втоми. Так само, як починає світитися світлячок... Оскільки більше вона не відчувала втоми, то захотіла піднятися й одягнутися. Настав час починати.

Проте вона на мить застигла з пересохлими губами, намагаючись уявити троянди. Це було неважко.

Навіть добре, що вона не була втомлена. Так відчуватиме себе свіжішою до вечері. Чому б не почепити на справжній мереживний комір медальйон? Той, який майор привіз із війни в Італії. Він би довершив декольте. Коли вона буде готова, почує, як ключ Арманду повертається у дверях. Їй треба було збиратися. Але ще рано. Насилу долаючи опір свого тіла, вона затримувалась. Було пізно. Був дуже красивий вечір. Щоправда, це вже був не вечір.

Була ніч. З вулиці лунали перші звуки темряви, і з’являлися перші вогні. Ключ зі знайомим звуком проник у замкову щілину.

Арманду відчинив двері. Натиснув на кнопку увімкнення світла. І раптом у дверному отворі освітилося те вичікувальне обличчя, яке він намагався приховати, але більше не міг стримувати. Він затамував подих, і на обличчі з’явилась посмішка неймовірного відчаю. Ніколи не сподівався, що Лаура зрозуміє ту ніякову посмішку полегшення. Полегшення, яке, напевно, разом із поплескуванням по спині, давало знак її чоловікові: ховатися. Але для серця жінки, переповненого відчуттям провини, було справжньою нагородою дарувати чоловікові ту радість і спокій, освячені рукою суворого священника, який дозволяв істотам відчувати лише смиренну радість, а не намагатися наслідувати Христа.

Ключ повернувся в замку, темна неотесана фігура увійшла досередини, світло безжально залило кімнату.

У дверях він зупинився, ніби паралізований, захекано дихаючи, ніби щойно пробіг кілька миль, прагнучи встигнути понад усе. Вона збиралася усміхнутися. Щоб нарешті розлетівся на друзки той вираз нервового очікування на його обличчі, що завжди поєднувався з виразом дитячої радості від того, що Арманду прийшов вчасно, щоб застати її, ніжну, віддану, свою дружину. Вона силувалася усміхнутися, щоб дати йому зрозуміти, що більше ніколи не треба буде боятися через те, що можна не встигнути. Вона збиралася усміхнутися, щоб ніжно навчити його, що їй можна довіряти. Було даремно повчати їх ніколи не говорити про це: вони й не говорили, але придумали таку мову облич, на яких страх і довіра змінювали одне одного, і питання та відповіді доповнювалися в німому діалозі.

Вона хотіла усміхнутися. Це забрало певний час, проте вона збиралася усміхнутися.

Спокійна й ніжна, Лаура мовила:

– Повернулася, Арманду. Повернулася.

Немов йому годі було її зрозуміти, він скривив обличчя в підозрілій посмішці. Головним його завданням було наразі спробувати перехопити подих після бігу сходами, що завершився перемогою, адже Арманду не запізнився, бо ось вона сиділа, усміхаючись до ного. Так, немов йому годі було зрозуміти.

– Що повернулося? – запитав нарешті він незворушним голосом.

Проте поки Арманду лише намагався зрозуміти, на обличчі, де все сильніше проступала нерішучість, уже відобразилося розуміння, хоч і без будь-якої ознаки змін. Головним його завданням було виграти час і зосередитися на тому, щоб затримати подих. Це перестало являти собою будь-яку складність. Та раптом він із жахом усвідомив, що й кімната, і дружина випромінювали спокій і неквапливість. Навіть із більшою підозріливістю, ніби він мав зараз розсміятися над чимось цілковито абсурдним, Арманду намагався не видавати себе через вираз обличчя, з яким він обережно дивився на свого майже ворога. І він не міг припинити дивитися на те, як вона сиділа з руками, схрещеними на колінах, тихо, як світлячок, всередині якого палає світло.

У невинному погляді карих очей можна було вловити невинне збентеження через нездатність чинити опір.

– Що повернулося? – зненацька різко запитав він.

– Я не змогла втриматися, – промовила Лаура, й остання нотка жалю до чоловіка пролунала в її голосі; останнє прохання пробачити їй, що вже змішалося з гордовитістю майже довершеного усамітнення. – Не змогла втриматися, – повторила вона, з полегшенням вивільняючи жаль, який їй вдавалося втримати, докладаючи зусиль, до його прибуття. – Це все через троянди, – скромно сказала Лаура.

Немов намагаючись закарбувати цю мить, Арманду усе ще пробував зберегти той вираз звільнення на обличчі; так, немов фотограф попросив його продемонструвати лише обличчя, а не душу. Він відкрив рот, і мимохіть на його обличчі з’явився комічний вираз, який він використовував, аби приховати збентеження, прохаючи керівництво про підвищення зарплатні. Далі він відвів погляд, знітившись через безсоромність дружини, яка сиділа там, розстібнута й безтурботна.

Аж тут напруга розтанула. Його плечі опустилися, риси обличчя проступили назовні, й він розслабився під неймовірною важкістю. Арманду дивився на неї зістаріло й зацікавлено.

Вона сиділа у своєму домашньому платтячку. Арманду знав, що вона зробила все можливе, аби не бути світлою й недосяжною. Дивився на неї з острахом і повагою. Зістарілий, втомлений, зацікавлений. Але їй не було чого сказати. З дверей він дивився на дружину, яка сиділа на дивані, не опираючись, знову зосереджена і спокійна, немов у потягу.

У потягу, який рушив від нього.

З Днем народження

Родина поволі збиралася. Ті, хто належав до родини Оларії, були напрочуд добре вдягнені, оскільки знали, що відвідини також означали квиток до Копакабани. Невістка Оларії з’явилася вбраною в сукню кольору моря, прикрашену блискітками, з тканини, що виставляла напоказ її живіт, неоперезаний паском. Її чоловік не з’явився з очевидних причин: він не хотів бачити братів. Проте відправив свою дружину, щоби не обривати геть усіх зв’язків – і вона завітала в найкращій своїй сукні, щоби показати, що не потребувала жодного з них, у супроводі трьох дітей: дівчат-крихіток, вбраних у дитячі суконьки з рюшами рожевого кольору й накрохмаленими спідничками, і хлопчика, затиснутого у своєму новому костюмі з краваткою.

Коли Зільда – дочка, з якою мешкала іменинниця – розставила стільці вздовж стін, як на святі, де очікують на танці, невістка Оларії, стримано привітавшись із власниками будинку, опустилася на один із них і замовкла, стиснувши губи відповідно до свого ганебного становища. «Я прийшла, щоби й надалі приходити», – сказала вона Зільді й одразу ж відчула себе ображеною. Дві дівчинки в рожевому і хлопчик із зачесаним волоссям і в жовтому костюмі не розуміли, як варто поводитися, стали поруч із матір’ю, вражені її сукнею з блискітками і кольору моря.

Потім приїхала невістка Іпанеми з двома онуками й нянею. Чоловік мав приїхати пізніше. Й оскільки Зільда – єдина жінка з-поміж шести братів і єдина, хто – це тривало вже багато років – мала час і місце, щоби вшанувати іменинницю, – оскільки Зільда крутилася на кухні, допомагаючи служниці закінчити оздоблення тефтелей і сендвічів, у кімнаті лишилися: чванлива невістка Оларії зі своїми дітьми і з неспокійним серцем; невістка Іпамени, яка сиділа на стільці і вдавала, немов опікується дитиною, щоби не переткнутися з невісткою Оларії поглядом; звичайнісінька лінива няня з відчиненим ротом.

На чільному місці сиділа іменинниця, якій сьогодні виповнювалося 89 років.

Господиня Зільда зарано накрила на стіл, що ряснів барвистими паперовими серветками й картонними паперівками на честь свята. Під стелею розлетілися повітряні кульки з написом «З Днем народження!» на деяких із них. У центрі – величезний солодкий торт. Щоби наблизити подію, вона прикрасила стіл одразу ж після обіду, розставила стільці попід стінами і відправила дітей гратися до сусідів, щоби вони нічого не чіпали.

І, аби наблизити час, вона після обіду одягла іменинницю. Пов’язала їй стрічку навколо шиї і почепила брошку, трохи напирскала на неї одеколон, аби трохи приховати старечий запах, і посадила її за стіл. І вже упродовж двох годин іменинниця нерухомо сиділа на чільному місці в мовчазній кімнаті, час від часу поглядаючи на кольорові серветки й зацікавлено спостерігаючи за тим, як та чи та кулька здригалася від руху машин. Й іноді її проймав гнітючий сум; особливо, коли захоплено й безсило спостерігала за мухою, що кружляла навколо торта.

Аж доки о четвертій годині не прибули невістка Оларії, а потім і невістка Іпанеми.

Коли невістка Іпанеми подумала про те, що більше й хвильки не витримає навпроти невістки Оларії, яка, зосередившись на образах у минулому, наразі не збиралася відводити викличного погляду від невістки Іпанеми, – аж нарешті прибув Хосе з родиною. І, поки вони цілувалися, кімнату почали заповнювати люди, які шумно віталися, немовби вони тільки й чекали настання тієї миті, коли, запізнюючись і поспішаючи, їм треба буде промчати три прольоти сходів, балакаючи, тягнучи за собою здивованих дітей, заповнюючи кімнату, – ось тоді й розпочнеться свято.

Вираз обличчя іменинниці тепер важко було збагнути, тож ніхто не міг сказати напевне, чи вона була задоволена. Сиділа на чільному місці. Мова ішла про велику жінку похилого віку, худу, поважну й чорняву, яка нагадувала яму.

– Вісімдесят дев’ять років, о так! – сказав Хосе, найстарший із синів, оскільки Жонга помер. – Вісімдесят дев’ять років, о так! – сказав він, потираючи руки посеред захопленої публіки, немов подаючи всім непомітний знак.

Присутні застигли, більш офіційно поглядаючи на іменинницю. Деякі хитали головами на знак захоплення, а хтось так, для годиться. Кожен рік, який виграла іменинниця, був свого роду роком для усієї родини. О так! – повторювали деякі, сором’язливо посміхаючись.

– Вісімдесят дев’ять років! – відлунням відгукнувся Мануель, який був партнером Хосе. – Ще зовсім дівка! – жваво й знервовано сказав він, й усі довкруж, окрім його дружини, зареготали.

Стара не відповідала.

Деякі з них не принесли їй жодного подарунку. Інші поприносили мильниці, набір светрів, химерні брошки, горщик для кактуса – нічого з того, що господиня могла б використати для себе чи своїх дітей, нічого з того, що сама іменинниця могла б використати принаймні з міркувань економії: господиня приймала подарунки з іронічною гіркотою.

– Вісімдесят дев’ять років! – пригнічено повторив Мануель, поглядаючи на дружину.

Стара не відповідала.

Тож, врешті, усі немов ураз зрозуміли, що не варто було і старатися; знизуючи плечима, вони святкували самі, вдаючи, що перебувають поряд із глухою людиною; вони гамали перші бутерброди із шинкою більше для імітації хоча б якоїсь діяльності, ніж від голоду. Подали пунш, Зільда стікала потом, жодна зі своячок не виявила бажання їй допомогти, гарячий жир від тефтель нагадував запах від пікніка. Повертаючись до іменинниці, яка не могла їсти смаженого, представники її родини напружено сміялися. А як щодо Корделії? Корделія, наймолодша з невісток, також сиділа, посміхаючись.

– О ні! – відповів Хосе удавано суворо. – Сьогодні ми не балакатимемо про справи!

– Звісно ж, звісно ж! – одразу ж позадкував Мануель, поглядаючи на дружину, яка напружилася, нагостривши вуха.

– Жодних справ! – закричав Хосе. – Сьогодні день матері!

На чільному місці, що вже заполонили заляпані паперівки й де ще стояв вцілілий торт, сиділа вона – вона, яка була його матір’ю. Іменинниця кліпнула очима.

І, коли стіл забруднився, матері геть змучилися від шуму, що здіймали їх діти, а діди й бабусі задоволено розвалилися у фотелях; зайве світло в коридорі загасили, щоб запалити свічку, велику свічку на торті, з приклеєним до неї папірцем, на якому було написано «89». Але ніхто не оцінив ідеї Зільди, яка засмучено роздумувала про те, чи не подумали гості часом, що вона зробила це, аби зекономити на свічках. Жоден із них не задумувався над тим, що вони не принесли й коробки сірників до цього «свята живота», яке вона, Зільда, відпрацьовувала сьогодні як раба, бігаючи навколо на виснажених ногах і зі зболеним серцем. Отож свічку було запалено. А тоді Хосе, головний серед них, заспівав що було духу, натхненно й авторитетно поглядаючи на більш невпевнених і сором’язливих: «Отже! Усі разом!» – і зненацька всі затягли голосно, немов солдати. Прокинувшись від голосів, Корделія дивилася, затамувавши подих. Річ у тому, що вони заспівали хто як, одні почали співати португальською, а інші англійською мовою. Отже, представники родини спробували виправити ситуацію: ті, хто співав англійською, перейшли на португальську, а ті, хто співали португальською, почали тихенько співати англійською.

Доки вони співали, іменинниця у світлі свічки, роздумувала про щось своє.

Вони обрали наймолодшого з правнуків, який, опираючись на коліна матері, яка підбадьорювала його, загасив свічку, один раз слиняво дмухнувши на неї. На мить залунали несподіваної сили оплески на честь хлопчика, який вражено й задоволено поглядав на всіх навколо. Господиня почекала, тримаючи палець на вимикачі в коридорі, потім увімкнула світло.

– Хай живе мати!

– Хай живе бабуся!

– Хай живе пані Аніта, – додала сусідка, яка також прийшла на свято.

– З Днем народження! – вигукували онуки, які навчалися в коледжі Беннет. Пролунали більш розріджені оплески.

Іменинниця дивилася на великий і сухий торт.

– Ріжте торт, бабусю! – сказала мати чотирьох дітей, – вона має розрізати торт! – невпевнено спробувала переконати решту з уважним та загадковим виразом обличчя. І, здобувши схвалення від усіх, задоволених і зацікавлених, раптом почала нетерпляче повторювати: – Ріжте торт, бабусю!

І тут стара взяла в руки ножа. І, не вагаючись, ну, може, з мить повагавшись, уся подалася вперед і зробила перший розріз із вправністю убивці.

– Оце так сила, – прошепотіла невістка Іпамени; важко було сказати, чи вона шокована, чи просто приємно здивована. Правду кажучи, вона таки дещо налякана.

– Ще рік тому підіймалася сходами жвавіше від мене, – гірко зауважила Зільда.

Після того, як торт було розрізано, усі сприйняли це як сигнал, немов кинуто першу грудку землі, і потяглися з тарілками в руках, розпихаючи одне одного ліктями і вдаючи, ніби грають у мультфільмі, кожен зі своєю лопатою.

Незабаром торт розподілили на шматки в тиші, сповненої метушливої тупотняви.

Малі діти, які діставали до поверхні столу лише очима, жваво допомагали в розподілі. Від торту утворилися доріжки із сухих крихт. Малеча засмучено дивилася, як губилися крихти торта на шляху до їх ротів, й уважно спостерігала за цим падінням.

А, підвівши очі, зосереджено стежили за тим, чи не доїла, бува, іменинниця вже свій останній шматок?

Корделія дивилася на всіх із нерухомим виразом і легкою усмішкою.

– Я вже казав тобі: сьогодні про справи не говоримо! – із запалом відрубав Хосе.

– Звісно ж, звісно ж! – примирливо запевнив його Мануель, намагаючись не дивитися на дружину, яка не зводила з нього очей. – Звісно ж, – Мануель спробував усміхнутися, і кривий рух м’язів спотворив його обличчя у посмішці.

– Сьогодні день матері! – сказав Хосе.

На чільному місці був рушник, заплямований кока-колою, розвалений торт, там сиділа його мати. Іменинниця кліпнула очима.

Її родина безупинно рухалася й сміялася. А вона була матір’ю над усіма. І раптом ця мати випрямилася на стільці, повільно, як це роблять мертві, наводячи жах і німоту на живих, немов намагаючись міцніше закріпитися на своєму місці, вивищуючись над гамором. Вона була матір’ю над усіма. Стрічка на шиї душила її. Вона була матір’ю над усіма. Безпорадно сидячи на стільці, вона зневажала їх. І далі собі дивилася на всіх, кліпаючи очима. Усі ці її діти, онуки і правнуки були лише плоттю з її коліна: ця думка вихлюпнулася з неї, немов плювок. Її семирічний онук Родрігу був єдиним, хто виріс із плоті її серця: Родрігу, цей скуйовджений хлопчик із жорстким, мужнім обличчям. Де Родрігу? Родрігу із сонним, закляклим поглядом і заповненою гарячковими безладними думками головою. З нього буде чоловік. Та іменинниця не припиняла дивитися на інших, час від часу кліпаючи очима, сповнена презирства до тлінного життя. Чому?! Чому в неї, такої могутньої, народилися настільки невиразні істоти з в’ялими кінцівками й похнюпленими обличчями? Вона ж бо, ця могутня жінка, у потрібний час і в потрібному місці одружилася з гідним чоловіком, якого зі своїм покірливим, та все ж незалежним характером поважала; якого поважала і якому народила дітей, який забезпечував її пологи й забезпечував їй підтримку. Він був справжнім, надійним стовбуром для неї. І як так вийшло, що з цього стовбура утворилися такі нещасні, жалюгідні плоди, нездатні відчути справжню радість? Як могла вона народити цих слабких і хирлявих істот із кумедними обличчями? Гіркота віддавалася потужним сплеском у її порожніх грудях. Комуністи, вони були тими, ким були; комуністами. Іменинниця дивилася на них зі старечою озлобленістю. Вони, ця її родина, нагадували метушливих щурів. Незліченні. Вона повернула голову і з несподіваною силою сплюнула на землю.

– Мамо! – зі смертельним жахом закричала господиня. – Мамо, це що таке! – заголосила вона, згораючи від сорому й прагнучи навіть не дивитися на інших. Вона знала, що ті переможно переглядалися між собою, немов чекаючи побачити, як вона зараз почне повчати стару, а як мине ще трохи часу, вони заспівають пісеньку про те, що Зільда більше не купає свою матір, не намагаючись зрозуміти, у яку жертву вона себе приносила. – Мамо, це що таке! – тихо, болісно сказала вона. – Ви ж ніколи такого не робили! – гучніше додала Зільда, щоб усі почули; вона хотіла, щоби усі знали, що вона поділяє їх подив. Перш, ніж заспіває півень, ти тричі зречешся своєї матері[5]5
  Посилання на Євангеліє від Івана 30:37-38, де Ісус каже Петрові, що той зречеться його.


[Закрыть]. Але її неймовірне сум’яття почало потроху зникати, коли зауважила, що гості хитали головами в мовчазній згоді, немов поділяючи її враження, що стара тепер геть дитина.

– Останнім часом вона плюється, – врешті сказала вона зі скорботним зізнанням перед усіма.

Усі дивилася на іменинницю зі співчуттям, повагою й шанобливим мовчанням.

Вони нагадували щурів, ця її нікчемна родина. Хлопчики, дарма, що вже дорослі – їм, мабуть, було десь за п’ятдесят, але що вона знає! – хлопчики досі зберегли привабливі риси обличчя. Та кого вони обрали собі за дружин! А яких дружин обрали її онуки, навіть ще слабші й жалюгідніші. Усі як одна: чванливі тонконогі маленькі жінки в намистах із біжутерії, вони не вміли дати ради господарству, не могли служниці вказати на її місце; жінки, з якими, на жаль, одружилися її діти, жінки, які мали вуха, нашпиговані сережками, і з них жодної, жодної золотої! Вона задихалася від гніву.

– Дайте мені склянку вина! – мовила вона.

Раптом запала тиша, усі завмерли зі своїми склянками в руках.

– Бабусю, а вам його можна? – обережно поцікавилась маленька світлочола онучка.

– Як для бабусі, то нічого не можна! – вибухнула іменинниця з гіркотою в голосі. – Та бодай вас, сучі діти, телепні й повії! Дай мені склянку вина, Дороті! – наказала вона.

Дороті не знала, як бути, вона дивилася з комічними виразом, немов просила про допомогу. Але раптом, ніби повернувши маску на місце (дарма, що з цього вже не було користі), її обличчя набуло рис незворушності. Святкування перервано, у руках завмерли надкушені бутерброди, ті шматки, що встигли потрапити до ротів, розм’якли, через що щоки в гостей напнулися. Усі раптом зробилися сліпі, глухі й німі – з тефтелями в руках. Здавалося, їм було байдуже.

Безпорадна, здивована Дороті подала вино, навмисне наливши в склянку зо два пальці напою. З невиразними виразами на обличчях усі очікували на шквирю.

Проте іменинниця не лише не вибухнула через ту мізерну кількість рідини, що налила їй Дороті, вона взагалі не торкнулася склянки.

Її мовчазний погляд був незворушний. Так, немов навколо не було нікого.

Усі ввічливо переглядалися зі сліпими посмішками на обличчях, винувато, як дивиться собака, який надзюрив на килим у кімнаті. Потім гості стоїчно повернулися до балаканини і звідусюди залунав вимушений сміх. Невістка Оларії, яка вперше відчула єдність з іншими, коли небезпека минула, мала розпачливий вигляд, вона була змушена повернутися до тягаря самотності, тепер уже без підтримки в особі трьох своїх дітей, які підступно приєдналися до місцевої спільноти. Усамітнившись у кутку, вона критично оцінювала безформні вбрання без прикрас, втілення нав’язливої ідеї про те, що чорні сукні конче треба вдягати з перловим намистом, що жодним чином не відповідало постулатам моди, і робили вони це не з міркувань економії. Вона звіддаля поглядала на бутерброди, на яких майже не було масла. Вона не з’їла нічого, геть нічогісінько! Спробувала лише шматочок від кожної страви, просто щоб оцінити.

А свято, проте, знову спинилося.

Люди сиділи на своїх місцях із доброзичливими виразами. Деякі заглибилися в себе, очікуючи, що їм спаде на думку красне слівце. Інші дивилися спорожнілим поглядом, очікувально, з приязними посмішками, набивши повні тельбухи харчів, що не насичували тебе, а лише втамовували голод. Піддавшись контролю батьків, діти щось бадьоро вигукували. Деякі з них уже вимазалися чим тільки могли; інші, менші, були мокрі; вечір.

А Корделія... Корделія відсторонено поглядала на все це з ледь помітною посмішкою, самотньо оберігаючи свою таємницю. Що з нею? – запитав хтось із недбалою цікавістю, звіддаля киваючи на жінку, але йому ніхто не дав відповіді. Запалили решту світла, щоб применшити спокій ночі, діти почали штовхатись. Проте світло робилося блідішим за бліду напругу вечора. А сутінки Копакабани, не згасаючи, все збільшувалися й, обважнілі, наповнювали кімнату крізь вікна.

– Мені час іти, – сказала напружено одна з невісток, підіймаючись і струшуючи крихти зі спідниці. Деякі гості попідводилися, посміхаючись.

Іменинниця отримала від кожного поцілунок, такий обережний, немов незвична шкіра її обличчя приховувала пастку. І, байдуже кліпаючи, вона приймала всі ці навмисне поспіхом кинуті привітання, останні спроби поставити завершальний акорд на тому, що насправді вже відійшло в минуле: майже ніч. Світло в кімнаті почало здаватися жовтішим і блискучішим, обличчя присутніх немов зістарилися. Діти почали істерично капризувати.