Текст книги "Сімейні узи"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

– Напевне, вона думає, що торт заміняє обід, – поцікавилася стара сама в себе.

Проте ніхто не здогадувався, про що вона думає. А для тих, хто сидів біля самих дверей і раз чи два за вечір кинув погляд на неї, іменинниця так і лишилася тим, чим здавалася: стара жінка, яка мовчки сиділа на брудному чільному місці, немов затиснувши скіпетр у руці, зробивши тишу своїми останніми словами. Її кулак завмер на столі, і настав час, коли вона мала зрозуміти, що ніколи більше їй не доведеться бути тією, ким вона думала бути. Її зовнішній вигляд нарешті заволодів усім єством. Корделія зачудовано дивилася на бабусю. Важкий німий кулак на столі для нещасної невістки свідчив про те, що вона востаннє безправно любила. Вона повинна була знати. Вона повинна була знати... що життя коротке. Життя коротке.

Однак, ці слова так ніколи більше й не пролунали. Правда була такою лише на перший погляд. Корделія остовпіло дивилася на неї. І слова так і не пролунали, – аж тут Родрігу, онук іменинниці, підніс руку до своєї винуватої, розгубленої, збентеженої матері, яка ще раз озирнулася, благаючи в старості подати знак того, що жінка все ж мусить у несамовитому пориві хапатися за останню можливість і жити. Корделія захотіла озирнутися ще раз.

Проте тепер іменинниця видавалась старою жінкою, яка сиділа на чільному місці. Корделія відвела погляд. І, піддавшись терплячій і наполегливій руці Родрігу, розгублено пішла за ним.

– Не кожному випадає така честь і гордість, зібратися біля своєї матері, – прокашлявся Хосе, згадавши, що зазвичай промови виголошував Жонга. – Біля матері... – тихо засміялася племінниця, і найдальша з кузин засміялася слідом, хоча їй і не було смішно.

– Нам випала! – пригнічено сказав Мануель, не дивлячись на дружину. – Нам випала ця неймовірна честь, – закінчив він, потираючи спітнілі долоні.

Проте це було зовсім не так, лише зніяковілі прощання, де ніхто не знав напевне, що сказати; Хосе розраховував лише на себе і вичікував, знаючи, яким буде його чергове речення... яке так і лишилось несказаним... яке так і лишилось несказаним... яке так і лишилось несказаним. Інші чекали. Як не вистачало в такі моменти Жонги – Хосе витер чоло хустиною – як не вистачало в такі моменти Жонги! Крім того, він був єдиним, кого стара завжди шанувала, і це додавало Жонзі впевненості. І після його смерті стара ніколи більше не говорила про нього, збудувавши стіну між його смертю та іншими. Можливо, вона забула про нього. Але не забула того погляду, сильного, впевненого, яким він завжди дивився на інших дітей, змушуючи їх відводити погляди. Любов матері важко було витримати: Хосе витер чоло, героїчно посміхаючись.

І зненацька пролунало:

– До наступного року! – з несподіваною люттю в голосі сказав Хосе, знайшовши, безумовно, найправильніші слова: рятувальна непрямота! – Отже, до наступного року? – повторив він, побоюючись, що його не зрозуміють.

Хосе подивився на стару, пишаючись її вдачею: вона завжди умудрялася прожити ще рік!

– Наступного року ми зберемося перед запаленим тортом! – уточнив син Мануель, підтримуючи настроєвість. – До наступного року, мамо! Перед запаленим тортом! – додав він на вухо Хосе з улесливим поглядом.

Стара раптом зайшлася голосним сміхом, оцінивши натяк. Вона роззявила рот і промовила:

– Ага.

Захоплений тим, що так несподівано все налагодилось, Хосе зворушено і вдячно закричав зі сльозами на очах:

– Побачимося наступного року, мамо!

– Я не глуха! – грубо сказала іменинниця не без ніжності в голосі.

Діти переглядалися, щасливо й засоромлено посміхаючись. Усе налагодилось.

Малі весело виходили, зіпсувавши на святі апетит перед вечерею. Невістка Оларії вимістила роздратування на синові, який видавався занадто радісним і вже був без краватки. Сходами було складно спускатися в темряві; що й казати про те, аби жити в маленькому будинку, який одного дня буде безповоротно знесено з лиця землі. Та вони знали, що Зільда, як і раніше, сумлінно працюватиме, намагаючись зібрати в одному приміщенні стару з невістками, не думаючи про перспективу виселення.

Гості проминули останню сходинку і з полегшенням опинилися в прохолодній тиші вуличного повітря. Так, була ніч. Перші приморозки.

Бувайте, до наступної зустрічі. Приходьте, поспіхом казали вони. Деяким вдавалося зазирнути у вічі інших із приязню, без остраху. Ще хтось застібав пальта на дітях, поглядаючи на небо й намагаючись вгадати, котра зараз година. У голові кожного туманно промайнула думка про те, що зараз хтось міг би, не думаючи про страх і спроби порозумітися, вчинити красиво і сказати на прощання ще щось – що саме? Вони не знали напевне, а тому просто дивилися одне на одного, посміхаючись без слів. Це була мить, що прагнула закарбуватися в житті. Та вона була мертва. Гості почали віддалятися, наполовину задкуючи, не знаючи, як відділитися від решти родичів так, аби не здатися грубими.

– До наступного року! – повторив Хосе з радісною непрямотою, махаючи жваво рукою. Його рідке біле волосся розвивалося за ним. Він огрядний, думали вони, йому треба було дбати про серце. До наступного року! – кричав Хосе, красномовно, велично, здавалося, падаючи із висоти свого зросту. Проте ті, хто вже встигнув відійти, не знали, чи варто голосно сміятися разом із ним, чи достатньо ввічливої усмішки – навіть у темряві. Крім того, дехто думав про те, що якщо пощастить, цей натяк може таки виявитися більше ніж жартом, і їм таки доведеться зустрітися наступного року перед тортом. Що стосується інших, то навіть у вуличній темряві думали про те, чи протримається стара ще рік поряд із нервовою й нетерплячою Зільдою, проте вони справді не могли нічим зарадити: «Принаймні, дев’яносто років», – меланхолійно розмірковувала невістка Іпанеми. «От якби відзначити таку прекрасну дату», – мрійливо думала вона. Тим часом нагорі, над сходами і випадковостями, на чільному місці сиділа іменинниця, пряма, впевнена, більша за себе. Напевне, сьогодні вона не дочекається вечері, міркувала вона. Смерть була її таємницею.

Найменша Жінка у Світі

У глибинах Екваторіальної Африки французький дослідник Марсель Претр, мисливець, людина світу, зіштовхнувся з плем’ям пігмеїв, які були на диво маленькими. Найдивнішим, однак, було довідатися, що ще менші люди жили в глибинах лісів, на далекій відстані звідси. Отож він рушив далі.

У Центральному Конго він віднайшов найдрібніших пігмеїв у світі. І – як коробка всередині коробки, що всередині коробки – серед найменших пігмеїв у світі був найменший пігмей у світі, і це, зрештою, втілювало те, що Природа здатна перевершити себе.

Серед комарів і дерев, млявих від вологи, серед густого й лінивого зеленого листя Марсель Претр натрапив на жінку заввишки в сорок п’ять сантиметрів, дорослу, темну, мовчазну. «Темна, як мавпа», – з такими словами він звітуватиме перед пресою. Жила вона на верхівці дерева зі своєю маленькою наложницею, у теплих диких зарослях, що огортали плоди, майже нестерпно солодкі на смак. Ще й була вагітна.

Отже, там вона стояла, найменша жінка у світі. На якусь мить у дзижчанні спеки здалося, ніби француз несподівано дійшов висновку. Напевне (і це не тому, що збожеволів), істина полягала в тому, що душа насправді не розчинялася й не втрачала меж. Тут дослідник відчув нагальну потребу впорядкувати все, а також потребу дати назву тому, що він тут побачив. Тож чоловік дав їй прізвисько Маленька Квітка. І, аби мати можливість прилаштувати її до вже наявних реалій, незабаром почав збирати відомості про неї.

Їх расу потроху винищували. Кілька представників цього виду розбрелися, чи ж не через приховані небезпеки, що їх приховувала в собі Африка. Якщо не брати до ваги хвороб, зараженої води, жалюгідної їжі і тварин, які чатували в хащах, загрозу для нечисленних Лікуваласів становили дикі банту; небезпека, що чатувала на них у тихому повітрі на світанні. Банту розставляли на них сітки, так само, як вони це робили з мавпами. І їли їх. Так і є: вони ловили їх у сітки й пожирали. Невеличка раса людей, яка відступала й відступала і врешті опинилася в серці Африки, де дослідникові пощастило знайти це плем’я. Зі стратегічних міркувань вони мешкали на найвищих деревах. Жінки спускалися звідти, аби приготувати кукурудзу, подрібнити маніоки й зібрати овочів; а чоловіки – для полювання. Коли народжувалася дитина, свобода давалася їй майже від найпершої хвильки появи на світ. Часто траплялося так, що недовго доводилося дитині насолоджуватися цією свободою поміж хижих тварин. Але правдою було те, що насамкінець їй не доводилося шкодувати, що за коротке життя так багато часу було присвячено роботі. Бо навіть мова, якій навчалося немовля, була короткою і простою, вміщаючи в собі лише суть. Лікувалуси рідко вживали назви, позначали речі жестами й наслідуванням звуків тварин. У них був барабан, що свідчив про релігійний розвиток. Поки танцювали під його звуки, на сторожі тримали невеличку сокиру на випадок банту, які завжди приходили хтозна звідки.

Отже, такою й побачив її дослідник: вона стояла в повний зріст, найменша людська істота, яка жила на світі. Його серце пришвидшено калатало, навіть смарагд не був таким рідкісним, як вона. Навіть учення мудреців Індії не були такими рідкісними. Навіть найбагатший чоловік ніколи не кидав погляду на такий незвичайний дарунок долі. Тут стояла жінка, яка навряд чи могла уявити собі ласощі в найпрекраснішому зі сновидінь. Саме тоді дослідник сказав, дещо сором’язливо, з найделікатнішими почуттями, про існування яких його дружина навряд чи здогадувалась:

– Ти Маленька Квітка.

Цієї миті Маленька Квітка почухалася там, куди звичайній людині не вдалося б дотягнутися. Дослідник, немов отримуючи найвищу нагороду за цнотливість, про яку чоловік у своїх ідеалістичних пориваннях може лише мріяти, з виразом набутої досвідом поваги відвів погляд.

Світлину Маленької Квітки було надруковано в кольоровому виданні недільних газет, вона стояла в увесь свій зріст. Жінка була загорнута в тканину, з-під якої виразно випинався живіт. Приплюснутий ніс, чорне обличчя, глибокі очі, перетинчасті кінцівки. Подібна до собачки.

Цієї неділі в одній квартирі одна жінка, розгорнувши газету й побачивши портрет Маленької Квітки, не захотіла бачити його більше ні секунди, бо «вона навіює на мене смуток».

В іншій квартирі одна сеньйора відчула таку неймовірну ніжність до малесенької африканської жінки, – краще запобігати, ніж лікувати,  – що не могла більше думати про те, аби залишити Маленьку Квітку саму, коли був хтось, хто відчував стільки ніжності до неї. Хтозна, з яких потаємних глибин любові народжується така прив’язаність. Сеньйора провела день неспокійно, її мучило почуття туги. Річ у тому, що зараз була весна, у повітрі була розлита благодатна насолода.

В іншому будинку дівчинка п’яти років, подивившись на портрет і послухавши коментарі, злякалась. У цьому будинку, де так багато дорослих, дівчинка досі була найменшою з-поміж людських істот. І попри те, що цей будинок був для неї джерелом найніжніших пестощів, він також був і джерелом первинного страху тиранічної любові. Існування Маленької Квітки змусило дівчинку відчути... – з неясністю, що лише через багато-багато років і з абсолютно інших причин сформується в конкретну думку, – завдяки першим паросткам мудрості змусило відчути, що «нещастя не має меж».

В іншому будинку, серед буяння весни, наречена промовила в екстазі відданості:

– Мамо, подивись на її портретик, яка бідося! Поглянь-но лише, яка ж вона сумненька!

– Тим не менше, – сказала мати наполегливо й гордо, хоч і визнаючи поразку, – тим не менше, це тваринний сум, не людський.

– О, мамо! – пригнічено сказала дівчина.

В іншому будинку мудрому хлопчикові спала до голови мудра думка:

– Мамо, а що як покласти цю маленьку африканську жіночку в ліжко до Паулінью, доки він спить? Ото він злякається, коли прокинеться, га! Ото він кричатиме, побачивши, що вона сидить у нього на ліжку! А потім ми б із нею гралися! Ми б зробили з неї іграшку для нас двох, ага!

Тієї миті його мати накручувала волосся перед люстерком у ванній, і їй згадалося те, що розповідала кухарка про своє життя в сирітському притулку. У них не було ляльок, а думки про материнство вже тривожили серця маленьких дівчаток-сиріт. Дівчата приховали від черниці смерть однієї дівчинки. Вони тримали її тіло в шафі, а коли черниця виходила, діставали й гралися з мертвою дівчинкою, купали її й готували їй лялькову їжу, карали лише для того, щоби мати змогу її потім цілувати й заспокоювати. Тоді його мати раптом прийшла до тями у ванній, у своїх задумливо опущених руках тримала прикраси для волосся. І подумала вона про безжальну потребу любити. Подумала про жорстокість нашого бажання бути щасливими. Про безсердечність, із якою нам хочеться гратися. І про мільйони разів, коли люди вбивали заради любові. Потім вона поглянула на мудрого сина, який зараз здавався їй небезпечним незнайомцем. І відчула страх через власну душу, яка (радше, вона, ніж її тіло) породила оту істоту, здатну жити й бути щасливою. Так вона уважно дивилася з недоречною гордістю на хлопчика, у якого вже бракувало двох передніх зубів: приклад еволюції, того, що ставало еволюцією; на його зуби, що випадали, аби в майбутньому йому було б зручніше кусати. «Куплю йому новий костюм», – подумала вона, дивлячись на сина, заглибленого у думки. Жінка вперто впхнула беззубого малого в красивий одяг і наполегливо спробувала причепурити його, ніби намагаючись у такий спосіб зосередитися на заспокійливій поверховості речей, які й дарували їй відчуття прекрасного... вперто відсторонюючись і відсторонюючи його від істоти, яка з огляду на світлини мала бути «темна, немов мавпа». Отак, дивлячись у дзеркало у ванній кімнаті, мати навмисне посміхнулася тонко й обережно, створюючи між своїм обличчям з абстрактними лініями й необробленим обличчям Маленької Квітки непереборну відстань завдовжки в тисячоліття. Проте в результаті багаторічної практики вона привчила себе до того, що неділя мала бути днем, коли вдаватиме, що їй нема через що непокоїтися; сном, що буде частинкою загублених тисячоліть.

В іншому будинку виконували наказ визначити за допомогою вимірювальної стрічки ті сорок п’ять сантиметрів Маленької Квітки. Й очі присутніх у захопленому подиві були звернені до цього місця: вона була менша за найсміливіші їхні здогадки. У серці кожного з членів родини зародилося тужливе бажання мати в себе таку маленьку й неприборкану істоту, істоту, яка досі не перетворилась на чийсь обід і була б для них вічним джерелом розчулення. Жадібні душі членів родини роз’їдало бажання мати когось, хто прислужуватиме їм. До того ж, хто б не хотів мати людську істоту лише для себе? Щоправда, це не завжди зручно, трапляються моменти, у які не хочеться відчувати:

– Заприсягаюсь, якби вона жила тут, зчинилася б колотнеча, – сказав батько, сидячи в кріслі і впевнено гортаючи сторінки газети. – У цьому домі все закінчується бійкою.

– Ти, Хосе, завжди такий песимістичний, – відповіла мати.

– Ви вже думали, мамо, якого розміру в неї буде дитя? – із запалом сказала найстарша дочка, якій було тринадцять років.

Батько за газетою поворухнувся.

– Це має бути найтемніше чорне немовля у світі, – зауважила мати, розпливаючись у задоволеній посмішці. – Уявіть-но лише, як би вона накривала тут на стіл! І з таким великим животиком!

– Досить уже цих розмов! – урвав батько.

– Ти маєш визнати, – несподівано образившись, сказала мати, – що мова йде про незвичайну істоту. Ти такий нечутливий!

А що ж до самої незвичайної істоти?

Ця незвичайна істота тим часом у Африці тримала під серцем – може, теж чорним, чи ж можна довіряти Природі, яка вже одного разу припустилася помилки, – ця незвичайна істота тим часом у Африці тримала під серцем дещо ще більш незвичайне, ніби зберігала таємницю всередині таємниці: найменшу дитину. Дослідник методично розглядав животик найменшої дорослої людини у світі. Саме цієї миті, уперше відтоді, як познайомився з нею, замість відчуття цікавості або піднесення, або гордості за непереможний дух науки, йому раптом зробилося зле.

Річ у тому, що найменша жінка у світі сміялася.

Вона сміялася з запалом, із запалом! Маленька Квітка насолоджувалася життям. Ця незвичайна істота насолоджувалася непередаваним відчуттям «не бути з’їденою». «Не бути з’їденою» було чимось, що за інших обставин давало їй відчутний поштовх, завдяки якому прагнула чимшвидше перестрибнути з гілки на гілку. Проте цієї тихої миті, посеред густого листя Центрального Конго, не було потреби перетворювати цей поштовх у дію, тож тепер він пронизував усю її маленьку незвичайну істоту. Тож вона сміялася. Таким сміхом сміються лише ті, хто не вміє розмовляти. Це був сміх, що для збентеженого дослідника не підлягав жодній класифікації. А вона насолоджувалася його м’якими переливами; вона, яку не було з’їдено. «Не бути з’їденою» – найкраще відчуття у світі. «Не бути з’їденою» – це таємна мета усього існування. Оскільки Маленьку Квітку не було з’їдено, її звіриний сміх був таким легким, якою буває сама лише радість. Дослідник потрапив до неї на гачок.

По-друге, якщо найнезвичайніша істота сміялася, то це означало, що глибока темрява всередині її маленького тіла почала свій рух.

І що найнезвичайніша істота відчувала повні груди того, що можна назвати Любов’ю. Вона любила цього жовтого дослідника. Якби могла говорити і сказала б, що любить його, це пробудило б у ньому пиху. Пиху, яка одразу зникла б після того, як найнезвичайніша істота зауважила, що також любить дослідникову обручку і дуже любить його черевик. І коли він вибухнув би від розчарування, Маленька Квітка здивувалася б. Утім, її любов до дослідника жодним чином – можна сказати, «її глибока любов», оскільки вона походила з власних недалечких глибин, – утім, її любов до дослідника жодним чином не варто було применшувати лише через той факт, що найнезвичайніша істота любила його черевик. Існує поширена помилка в трактуванні слова «любов», і якщо через цю помилку народиться багато дітей, так само багато інших не пізнають самої миті народження лише через оту образливість, що потребує її для себе, для себе! Щоб їй подобався саме я, а не мої гроші. Але у вологих лісах немає таких жорстоких нюансів, і любов полягає в тому, аби не бути з’їденим, а також у тому, аби вважати красивим черевик; любов у тому, аби вподобати той дивний нечорний колір чоловіка, любов у сміхові і в обручці, що виблискує на сонці. Маленька Квітка кліпнула очима з любов’ю й гаряче засміялася, маленька, вагітна, гаряча.

Дослідник спробував відповісти на її усмішку, не розуміючи напевне, якій безодні відповідала ця усмішка, до того ж, він переживав, як переживають люди його зросту. Вирівнявши свого дослідницького капелюха, він сховав під ним засоромлене обличчя. Її ж обличчя набуло гарного кольору, зеленувато-рожевого, як лимон на світанку. Лимон, що мав бути кислим.

Мабуть, саме завдяки символічному жесту вирівнювання такого собі шолома дослідникові вдалося різко відновити робочу дисципліну й почати знову щось занотовувати. Він навчився розуміти кілька з тих нечисленних слів, що їх вимовляло плем’я, і тлумачити їхні знаки. Він уже навіть міг ставити запитання.

Маленька Квітка дала йому відповідь «так». Зручно було жити на дереві, на своєму власному дереві. Втім – цього вона не сказала, проте це можна було прочитати в різкому порухові темряви її очей – утім, добре володіти, добре володіти, добре володіти чимось. Дослідник кілька разів кліпнув.

Марсель Претр пережив багато складних хвилин наодинці. Проте він принаймні робив те, що робив і занотовував це. Ті, хто не робили нотаток, мали впорядковувати своє життя так, як уміли:

– Проте, знаєш, – раптом сказала стара, рішуче згортаючи газетку, – знаєш, скажу тобі тільки одну річ: Бог знає, що робить.

Вечеря

Він запізнився до ресторану. Це і зрозуміло, він досі працював над вирішенням важливих справ. На вигляд близько шістдесяти років, високий, огрядний, із сивим волоссям, мав густі брови й сильні руки. На пальці – обручка на знак його сили. Він впевнено й поважно опустився на стілець.

Я полишив його і, доки їв, знову натрапив поглядом на худорляву жінку в капелюшку. Вона сміялася з набитим ротом, її очі виблискували в темряві.

Підносячи виделку до рота, поглянув на нього. Він сидів із заплющеними очима, механічно і жваво пережовуючи хліб і поклавши стиснуті кулаки на стіл. Я їв і спостерігав. Офіціант розклав тарілки на рушникові. Тим часом старий усе сидів із заплющеними очима. Зненацька він хутко розплющив їх, поворухнувшись так різко, що цей рух відгукнувся в його великих руках і виделка впала на підлогу. Офіціант шепотів щось заспокійливе, нагинаючись, аби підняти її; чоловік не відповідав. Прокинувшись, він почав спритно перевертати м’ясо з одного боку на інший, прискіпливо розглядаючи його, вистромивши кінчик язика; він мацав біфштекс задньою частиною виделки, мало не нюхав його, передбачливо рухаючи щелепами. А тоді почав різати, різко й недоцільно рухаючись усім тілом. Відтак він підніс шматок до обличчя на потрібну висоту і, немов збираючись зловити його на льоту, вхопився за нього, зробивши стрімкий рух головою. Я подивився на свою тарілку. Коли знову підвів погляд на старого, він був повністю поглинутий вечерею, жуючи, висовуючи язика між зубів, втупившись очима в лампи на стелі. Я вже було знову зібрався відрізати шматок м’яса, коли побачив, що чоловік зупинився.

І з таким жестом, немов більше він не міг цього стерпіти – чого? – раптом вхопив серветку і притиснув орбіти очей волохатими руками. Насторожений, я перестав їсти. Дихання в його тілі розросталося важко, розширюючи його. Врешті-решт, чоловік прибирає серветку від очей, і навіть здалеку я бачу, що той заціпенів. Він дихає, важко розтуляючи і стуляючи повіки, обережно протирає очі й повільно прожовує їжу, що ще лишилася в роті.

Проте уже за хвильку його стан відновлюється: він знову голодний. Набирає повну виделку салату, напружившись усім тілом, і їсть, нахилившись, енергійно рухаючи щелепою, масло стікає на його губах. Старий на хвилю переривається, знову протирає очі, ледь помітно хитає головою – і чергова виделка з м’ясом з’являється в повітрі. Він звертається до офіціанта, який проходить повз столик:

– Це не те вино, що я замовляв.

Голос, який я очікував почути від нього: голос, що не визнавав заперечень, завдяки якому зрозуміло, що навряд чи можна просто робити щось для цього чоловіка. Йому можна лише підкорятись.

Офіціант увічливо відійшов із пляшкою в руці.

Та старий знову завмирає, ніби йому стисло груди й заклинило чимось. Його всесильна жорстокість зникла. Він чекає. Поки, здається, голод не накинувся на нього, і він знову починає пережовувати з апетитом, примруживши очі. Натомість я пережовував повільно, мене трохи нудило казна-чого, і я брав участь невідомо в чому. Раптом побачив, як він увесь затрясся, знову підніс серветку до очей і притиснув її до них так грубо, що в мене аж перехопило подих... Із рішучою впевненістю я кинув виделку на тарілку, щось несамовито стисло мені горло, мене роз’їдала лють, а недієвість розривала нутро на шматочки. Проте, старий недовго сидів, прикриваючи очі серветкою. Цього разу, коли він неспішно прибрав її від очей, зіниці були напрочуд зніженими і втомленими, і я завважив, поки він ще не встиг її витерти: завважив сльозу.

Я розгублено схилився над м’ясом. Коли, збліднувши, нарешті спромігся поглянути на нього, то побачив, що старий також схилився, поклавши лікті на стіл і стиснувши голову руками. Він таки більше не витримував. Густі брови зведені досередини. Судячи з емоційної напруженості, можна припустити, що їжа застрягла в нього десь трохи нижче від горла, і коли він нарешті зміг далі вечеряти, то зробив жахливий жест, намагаючись усе проковтнути, а тоді притис серветку до чола. Та я більше не міг цього стерпіти, м’ясо на моїй тарілці виявилося сирим, я не міг більше цього стерпіти. Але він – він їв.

Офіціант приніс пляшку у відерці з льодом. Я записував усе, втім, не зловживаючи: уже інша пляшка, офіціант у своїй формі, світло огортало кремезну голову Плутона, який тепер зацікавлено рухався, жадібно й уважно. На якусь мить офіціант зауважив погляд, яким я дивився на старого, а я побачив лише чорні крила його фрака: кружляючи над столом, він налив червоне вино в келих і завмер в очікуванні на схвальний погляд – це, либонь, був один із тих старих, які, досі перебуваючи в центрі всесвіту і в повноті влади, лишають непогані чайові. Величний старий впевнено зробив ковток, відставив келих і заходився оцінювати гіркий присмак у роті. Він затиснув однією губою іншу і клацнув язиком із відразою, наче те, що колись сприймалося як файне, тепер викликало огиду. Я чекав, офіціант чекав, ми всі схилилися в очікуванні. Зрештою, на його обличчі з’явилася гримаса схвалення. Офіціант кивнув, сяючи з виразом смиренної вдячності, і, кланяючись, вийшов, а я з полегшенням видихнув.

Тепер він перемішував м’ясо із ковтком вина у великому роті, а його вставні зуби напружено пережовували цю суміш, доки я даремно чатував. Більше нічого не відбувалося. Ресторан, здавалося, виблискував із подвійною силою під передзвін келихів і столового начиння; гуркіт зростав і зливався в солодку хвилю у важкій короні зали, жінка у великому капелюшку сміялася, притуливши очі, худа й вродлива, офіціант повільно наливав вино в келих. І раптом він зробив жест.

Важкою волохатою рукою, на долоні якої утворився фатальний візерунок із переплетених ліній, він зробив жест, що мав означати задумливість. Він доклав усіх зусиль, на які був здатний у своїй міміці, але я так і не втямив, про що йшлося. І тут, ніби більше не в змозі цього стерпіти, – він кидає виделку на тарілку. Цього разу ти зробив добрячий ковток, старий.

Чоловік звучно дихає на знак завершення процесу. Потім підносить келих із вином і випиває його із заплющеними очима, наче відроджуючись. Мої очі палають, їх наповнює широка, настирлива ясність. У мені здіймається екстаз нудоти. Усе видається великим і небезпечним. Худа і ще вродливіша жінка важко здригається у світлі вогнів.

Він закінчив. Обличчя позбавлене будь-якого виразу. Чоловік заплющує очі, розтягує щелепи. Намагаюся насолодитися цим моментом, коли він не має влади над своїм обличчям. Але даремно. Величний образ, який я бачу, – незнайомий мені, сповнений магії, жорстокості й сліпоти. Те, що я, власне, хочу побачити, – непереборна сила старості, якої цієї миті немає. Він не хоче.

На десерт: розплавлений крем. Мене дивує його декадансний вибір. Він їсть повільно, бере ложку і спостерігає за тим, як витікає в’язка рідина. Заковтує все, а потому робить гримасу і, наївшись, збільшившись, відставляє тарілку. Тоді, уже не голодний, навпаки, він вгодований величний жеребець, кладе голову на руку. З’являється перший найяскравіший знак. Старий пожирач дітей думає про щось у власних глибинах. Із блідим обличчям спостерігаю, як підносить серветку до рота. Мені ввижаються ридання. Ми обидва тихо завмерли посеред зали. Можливо, він поїв занадто швидко. Незважаючи ні на що, ти таки не втамував голоду, га!, – із сумішшю іронії, гніву та виснаження подумки підбурюю його. Та він усе одно розсипається на очах. Божевільні риси кудись зникли, голова хитається з боку на бік, з боку на бік, більше триматися неможливо, рот роззявлений, очі заплющені, він розхитується – всередині ридає патріарх. Мене душить гнів. Роздивляюсь, як він вдягає окуляри й одразу старішає на багато років. Рахуючи решту, випинає зуби й підборіддя уперед, на мить пірнаючи в солодкі обійми старості.

Сам я спостерігав за ним так уважно, що не завважив, як він витягав гроші, щоб розплатитися, як узяв рахунок, не помітив, як повернувся офіціант із рештою.

Потому чоловік зняв окуляри, клацнув зубами і з надлишковою болючою гримасою протер очі. Він розчесав своєю квадратною рукою сиве волосся, наполегливо пригладжуючи його. Підвівся, тримаючись за стіл могутніми руками. І ось, позбувшись підтримки, він видається слабшим, хоча й величезним і здатним врізати будь-кому. Не лишаючи мені змоги зробити бодай щось, він одягає капелюха й розправляє краватку перед люстерком. Перетнувши блискучі глибини зали, зникає.

Але у мені все ще сидить чоловік.

Коли мене зраджували або коли наді мною знущались, коли хтось зникав назавжди, коли втрачав найкраще, що мав, коли дізнався, що мені судилося померти, – я не їв. Відсовую тарілку, зрікаюся м’яса і крові в ньому.