Текст книги "Сімейні узи"

Автор книги: Кларісе Ліспектор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Кларісе Ліспектор
СІМЕЙНІ УЗИ

Марення й пияцтво розпусниці

Усе в кімнаті здавалося наелектризованим, її відображення здригалося. Вона повільно розчісувала волосся, сидячи перед туалетним столиком із трьома люстерками, білі сильні руки тремтіли від вечірньої прохолоди. Очі висмоктували відображення, яке переливалося то темними, то світлими відтінками. З найвищого вікна випало щось важке й м’яке. Якби чоловік і діти були вдома, можна було б подумати, що все це – результат необачності когось із них. Вона не відривала погляду від зображення, гребінець неспішно ковзав волоссям, у люстерках крізь халатик перехрещувалося кілька пар дівочих перс.

«Ніч!» – вигукнув газетяр у м’яке повітря, що заполонило вулицю Ріачуелу й наповнило її тремтливим передчуттям чогось невідомого. Вона кинула гребінець на столик і мрійливо заспівала: «хто бачив горобчика... пролітав повз вікно... я лечу за Міньо!» – і, раптово обірвавши пісню, холерично згорнулася, немов віяло.

Дівчина прилягла, нетерпляче обмахуючись газетою, шурхотіння якої розвіяло кімнатну тишу. Схопила носовичок і вдихнула його, грубо стискаючи вишивку почервонілими пальцями. Потім, трохи усміхнена, знову заходилась обмахуватися. Ах, ах! Вона зітхнула й засміялась. Її усмішка видавала дівчинку, яка сміялась, притуливши очі й обмахуючись дедалі завзятіше. Ах, ах! Вона залетіла з вулиці, немовби метелик.

«Вітаю, чи знаєш, хто приходив сюди, розшукуючи мене?», – роздумувала дівчина, підшуковуючи можливу цікаву тему для розмови. «Та ні, хто?», – запитувала вони, грайливо усміхаючись; похмурі очі на одному з тих блідих облич, що віщують лихе людині. «Марія Кітерія, дорогенька!», – відповіла дівчина, поклавши руку на стегно. «Чи дозволите запитати, хто це?», – чемно наполягала фігура, та її обличчя вже зникло. «Ти!» – відрізала вона, закінчуючи розмову з ледь відчутним невдоволенням.

Яка м’ясиста ця кімната! Усе те відбулося в Бразилії. Упіймане в жалюзі сонце тремтіло на стіні, немов струни гітари. Вулиця Ріачуелу стрясалася від надмірної ваги струму, що долунав із вулиці Мем ді Са. Вона зацікавлено й дещо потомлено прислухалася до брязкоту, який лунав із буфету в гостьовій кімнаті. Дівчина швиденько лягла на живіт, грайливо витягаючи пальчики на маленьких ніжках і чекаючи з розплющеними очима на спалах нової думки. «Той має, хто шукає», – промовила вона одним із тих римованих прислів’їв, що завжди подібні до правди. Врешті-решт, її огорнув сон і вона поринула в його обійми, розтуливши рота, з якого слина скрапувала на подушку.

Дівчина прокинулася лише тоді, коли її чоловік повернувся з роботи й зайшов до кімнати. Вона не хотіла ні вечеряти, ні полишати світу своїх марень, тож заснула знову: чоловікові довелося вдовольнятися залишками обіду.

І оскільки діти перебували в однієї з тітоньок у Жакарепагуа, вона віддалася мальовничому світанкові, розніжено валяючись у ліжку в темряві, догоджаючи своїм черговим примхам. Чоловік прийшов уже вдягнений; вона й не знала, чи він поснідав, і навіть не поцікавилася, чи розчісувався він; її також не надто хвилювало, чи були в нього сьогодні справи в місті. Проте коли він нахилився, щоб поцілувати її, спокій розсипався, немов сухий листок:

– Іди звідси!

– Що ти маєш на увазі? – здивовано запитав її чоловік, вкладаючи у свій голос якомога більше ніжності.

Дівчина вперто мовчала, через гординю їй було важко підшукати гідну відповідь. Зрештою, вона сердито вимовила:

– О, не чіпай мене! Досить ходити за мною, як той старий півень!

Він, здавалося, трохи поміркував, а потім сказав:

– О люба, ти хвора.

Вона почувалася задоволено і втішено. Весь день було проведено в ліжку, де дівчина прислухалась до тиші, що наповнювала будинок замість звичного гамору, який спричиняли діти; у тій тиші не було чутно чоловіка, котрий сьогодні обідав десь у місті. Весь день вона провела в ліжку. Її гнів був ламким і киплячим. Вона вставала лише для того, аби сходити до вбиральні, звідки поверталась ображеною й набундюченою.

Ранок перейшов у довгий, важкий день, що перетворився на ніч, крізь серпанок якої жоден промінчик не міг увірватися до будинку.

Вона все ще була в ліжку, щось собі спокійно уявляючи. Вона любила... раніше любила чоловіка, якого знову полюбила б одного прекрасного дня. Що ж, іноді таке траплялося, без взаємних звинувачень та образ. Дівчина лежала в ліжку, про щось розмірковуючи, майже загадково усміхаючись. Розмірковуючи... Про що? Втім, важливо лише те, що вона знала, про що, тож могла дозволити далі собі лежати.

Часом вона гнівно схоплювалася з ліжка, у крихкості першої миті видаючись збудженою й тендітною, тоді вся кімната оберталася навколо неї доти, доки їй не вдавалося намацати шляху назад до ліжка; її дивувало те, що все, що відбувалося, напевно, було правдою: «О, дорогенька, подивимось, чи ти зможеш звести мене з глузду!» – з недовірою промовила вона. Дівчина торкнулась рукою лоба, щоб перевірити, чи в неї, бува, немає температури.

Тієї ночі, до того, як заснути, вона все марила... як довго? Доки не провалилася в сон, захропівши поруч із чоловіком.

Вона прокинулась пізнього ранку, треба було почистити картоплю, підготуватися до візиту дітей, які вдень мали повернутися від тітоньок – ах, жоднісінької поваги! – це був день прання білизни і штопання шкарпеток – о, якою розгубленою ти мене залишив! – натхненно й задоволено бурмотіла вона; сходити в магазин, не забути риби, запізнілий день, ранок, підживлюваний сонцем.

Ба більше, суботнього вечора вони пішли до закладу на площу Тірадентес на запрошення одного торгівця, настільки багатого, що вона вдягла нову сукню, яка, хоч і не рясніла прикрасами, проте була пошита з чудової тканини і випромінювала постійну урочисту святковість. Суботнього вечора, сп’яніла, на площі Тірадентес, разом із коханим, який був її підтримкою, вона влаштувала церемоніал перед іншим чоловіком, більш статним і багатим, напучуючи його, адже вона була не якась там недолуга селянка, а мешкала в Столиці! Проте сили полишили п’яничку.

І оскільки її чоловік не був п’яний і старанно й покірливо намагався висловити повагу торгівцеві, той полишив нетверезу пані з її химерними витребеньками. Це була поважна зустріч, яка для неї перетворилась на ще один привід для розваги й насмішок. Вона дивилася на свого чоловіка в новому костюмі, і він видавався їй суцільним посміховиськом! У п’янички більше не було сил, але вона намагалась не втрачати дівочої гідності. А зелене вино[1]1
  Порт. vinho verde, дослівно: «зелене вино», тобто молоде вино – португальське молоде вино з низьким вмістом алкоголю, яке виготовляють із білих, червоних або рожевих сортів винограду. – Тут і далі прим. пер.


[Закрыть] лилося з келиха.

І коли вона була сп’яніла, як у недільному забутті, усе, що не в’язалося одне з одним раніше – запах оливкової олії з одного боку, і запах чоловіка з другого, террін[2]2
  Порт. terrina – холодна страва з м’яса і овочів.


[Закрыть], з одного боку, і офіціант із другого... – усе це змішувала й поєднувала сама природа. І все навколо видавалось безсоромною витівкою.

І хоча очі її виблискували під важкими повіками, а жести були сумішшю непевних рухів, аж доки їй не вдавалося схопити зубочистку, насправді всередині вона почувала себе напрочуд добре, легкою й нестримною, немов хмаринка. Повні губи, білі зуби й вино, що вабило її, як і ця типова для сп’яніння пиха, що пробуджувала в ній презирство до всього й робила здоровезною і круглою, як корова...

Звісно ж, вона почала повчати. Не надто переймалась ані вибором теми для розмови, ані майстерністю її викладу. Проте слова, що вилітали з рота п’яної дівчини, радше, нагадували розмови вагітної: ті слова просто лилися з неї та не мали особливого зв’язку із тим загадковим секретом, що належить жінці в такому стані. Ах, як же це дивно. Суботньої ночі її збережену впродовж дня душу було втрачено, і як добре було її втратити; нагадуванням про буденність були лише маленькі спрацьовані руки, лікті на скатертині, червоно-білій скатертині, скатертині-гральному столику, що втілював приземлене буремне життя. А цей сміх? Цей сміх, що так таємничо виливався з повного білого горла у відповідь на дотепності торгівця, сміх із глибин того сну, з тієї рівноваги в тілі. Її білосніжна плоть була м’яка, немов у омара, її ноги були кінцівками омара і плавно рухалися в повітрі. А ще вона хотіла, щоб її почало нудити, щоб забутися в солодкому сні цих руйнівних глибин. І в гріховності, яку тамує тіло. Вона говорила й зацікавлено прислухалася до своїх відповідей заможному торгівцеві, який запросив їх такої чарівної пори й заплатив за все це збіговисько. Дівчина зі сліпим зацікавленням слухала власні відповіді: те, що вона говорила в тому стані, було вартим того, що станеться в майбутньому – вона вже не була омаром, а виявом важкого зодіакального знаку: скорпіоном. Бо ж народилася в листопаді.

Світло, що лине за світанком, доки ти спиш, – її сп’янілість неспішно мандрувала в неосяжних висотах.

І водночас яка чуттєвість! Неймовірна чуттєвість! Коли вона дивилась на це прекрасне художнє полотно ресторану, в ній пробуджувалась чуттєвість митця. Ніхто не зміг би вивести її тепер із полону думок, що народжувались у її голові. Вона завжди мала слабкість до витворів мистецтва.

Але ж яка чуттєвість! Тепер не лише через зображення винограду, груш і мертвої риби, що виблискувала на вагах. Та чуттєвість хвилювала її, проте зовсім не завдаючи болю: так переживають через поламаний ніготь. І вона могла дозволити собі виявляти ще більше чуттєвості, дівчина могла піти далі: вона була захищена своїм становищем, захищена, як і будь-хто інший, хто сягнув певного успіху в житті. О, яка я нещасна, мамо. Якби вона захотіла, вона могла б налити більше вина у свій келих, і, захищена становищем, яке мала в житті, могла б напитися ще сильніше, якщо лише не втратить апетиту. А потому, ще більш п’яна, водила б очима рестораном і зі зневагою поглядала б на тверезих людей, які сиділи там; жодного бодай чогось вартого чоловіка, жодного сумного... Із неприхованим презирством розпусниця оцінювально вивчала тверезих гостей, які сиділи навколо, сама ж була огрядна й важка, щедра, проте безталанна. Й усе в ресторані було таким далеким одне від одного, що важко було дотягтися до когось, аби зав’язати розмову. Кожен для себе і Бог для всіх.

Її очі просвердлювали дівчину з гірчицею на носі. Та стояла біля самого входу. Щойно зайшовши до закладу, помітила її за столиком (із супутником), у капелюшку і прикрасах, усю таку цнотливу й тендітну – який же гарний у неї капелюшок! – та це ж помітно, що вона не одружена, проте вдає із себе святу. Й у своєму гарному капелюшку, що так їй личить. Як вміло вона користувалася зі своєї святості! Подивись-но, навіть не впустила гідності в суп! Найсвятішими здаються найбезсоромніші шахрайки. А офіціант, повний дурень, прислуговував їй так уважно, підлесник: а її супутник, якийсь жовтий чоловік, удавав, що нічого не помічає. От же ж і святоша, що вихваляється своїм капелюшком, скромниця з тонкою талією; можна закластися, що вона не зуміє народити своєму чоловікові сина. І хоча взагалі-то їй до цього, власне кажучи, не було жодного діла, одразу почало збільшуватися бажання підійти й дати їй, цій світлочолій святоші зі шляхетним капелюшком, в зуби. Вона ще і груди мала пласкі, мов дошка. Це ж ясно, що з усіма своїми капелюшками вона була просто перекупкою зелені, яка вдавала із себе шляхетну пані.

О, яке ж це було приниження, прийти до шинку без капелюшка! Власна голова тепер видавалася їй голісінькою. А ота, що схожа на панну, корчила з себе елегантну леді. О, я-то знаю, чого тобі бракує, панянко, і твоєму жовтому чоловікові! І якщо ти думаєш, що я заздрю тобі і твоїм пласким грудям, то знай, що мені воно ні до чого, взагалі ні до чого, ті твої капелюшки. За таких безсоромних пройдисвіток, як ти, треба молитися, я б таких віддухопелила, аби знали!

Вона насилу оправилася від свого священного гніву й потягнулась за зубочисткою.

Але принаймні в неї не виникло проблем із дорогою додому: тепер вона борсалася в знайомій реальності своєї кімнати, сидячи на краєчку ліжка в капці, що розхитувався на нозі.

І з тим, як у неї темніло в очах, усе ставало м’ясним, ніжка ліжка була з м’яса, вікно було з м’яса, стілець був із м’яса, яке колись викинув її чоловік, і в усьому цьому відчувався біль. А вона робилась дедалі важчою, незграбнішою, повнішою, просто величезною. Якби могла якимсь чином ще щільніше наблизитися до себе, то видавалась би ще більшою. Кожною її рукою могла б пройти людина, якби захотіла, незважаючи на те, що це була лише рука, і в кожне її око можна було пірнути й плавати там, незважаючи на те, що це лише око. В усьому, що її оточувало, відчувався щем. Усе було з м’яса і з невралгічним болем. І з холоду, що пройняв її, коли вона вийшла із закладу на двір.

Зараз сиділа на ліжку, налаштована смиренно й скептично.

Усе це нічого не означало, про таке одному Богові було відомо: вона ж чудово розуміла, що все це нічого не означало. Що саме цієї миті з нею відбувалися речі, які лише пізніше почнуть відлунювати болем і набувати значення: коли вона повернеться до свого звичайного розміру, а її тіло, пульсуючи, прокинеться. От тоді вона поплатиться за наїдки й вино.

Тож оскільки це врешті-решт мало трапитись, конче треба було розплющити очі просто зараз: і тут усе зменшилося й набуло чіткіших обрисів. Це зовсім не боляче. Зсередини все видавалося таким самим, лиш меншим за розмірами й більш знайомим. Тут і зараз вона жалюгідно сиділа на ліжку з повним животом, заглибившись у себе із терплячістю людини, яка чекає, доки інша прокинеться. Задивилася на білі пальці своїх ніг: «Збирайся, а я заплачу за качку», – почувся меланхолійний голос. Вона смиренно й терпляче подивилася довкруж. Ах, слова, слова, предмети в кімнаті, що вишикувалися за абеткою, перетворюючись на похмурі безглузді речення, щоб їх читали ті, хто міг прочитати. Нудьга, нудьга, яка нудота. Яка прикрість. Зрештою, що й казати: поводитися треба так, як того хоче Бог. О, то така тема, що про неї ще говорити й говорити. Отже, поводитися треба так, як того хоче Бог. До речі, вона добряче повеселилася цього вечора! Й усе було таке доречне, і ресторан був до смаку, і вона сама, яка виструнчилася за столиком. Столик! – прокричав до неї світ. Проте вона не відповіла йому, лиш знуджено й роздратовано повела плечима: ти й так мене не надто балуєш пестощами. Розчарована, покинута, сита, одружена, задоволена, з нудотою, що іноді хвилями накочувалася на неї.

Саме тоді вона лишилася без слуху, він просто покинув її. Дівчина дала собі ляпаса у вухо долонею, що лише погіршило ситуацію: у вуха їй врізався звук ліфта, життя з усією повнотою звуків і звеличенням найменших рухів. Отже, вона або зовсім нічого не чула, або занадто різко реагувала на будь-який звук, сприймаючи це нове становище злісно й дратівливо та із впокореним ситим зітханням. «Щоб вас чорти взяли», – м’яко й розгублено промовила вона.

«А коли в ресторані...», – раптово пригадалося їй. – Коли вона була в ресторані, заступник її чоловіка торкнувся під столом її ноги, а над столом було його обличчя. Випадковість чи він зробив це навмисне? Чортяка. Людина досить цікава, щоправда. Вона розправила плечі.

А коли в круглий виріз її сукні на її оголену шкіру – на самісінькій площі Тірадентес! – подумала вона, здивовано хитаючи головою, – сіла муха! О, який жах.

Навколо відбувалося щось приємне, аж до нудоти: шум ліфта в крові, хропіння чоловіка поруч, товстопузі дітлахи, які повлягалися спати в іншій кімнаті, нещастячка. Та що ж це мені дошкуляє! – розпачливо думала вона. Чи вона забагато з’їла? Що ж це так мені дошкуляє, матінко Божа!

Це був сум.

Пальчиками ніг вона гралася з капцями. Підлога була не вельми чистою. Ти залишив мене такою розслабленою й лінивою. Завтра ні, бо завтра вона ще не стоятиме твердо на ногах. Але післязавтра в цьому домі побачать: він дасть їй мачулку, мило і воду, щоби змити з неї увесь бруд! У цьому домі таке побачать! Він був загрозою її бурхливому настроєві. А потім вона відчула в собі щось таке тепле й загрубіле, немов у неї досі було молоко в грудях, що сильно тиснуло на неї. Коли друг чоловіка побачив її, таку товсту й прекрасну, він поставився до неї з повагою. Лишившись на самоті, присоромлена, вона не знала, куди подіти очей. Який безмежний цей сум! Що ж робити. Сидячи на краю ліжка, дівчина відсторонено кліпала очима. Як добре, що цими літніми ночами видно було місяць. Вона трохи подалася вперед – байдуже, відсторонено. Місяць. Як добре, що його можна побачити. Високий жовтий місяць, що линув небом так жалісливо. Линь, линь... Високо, високо. Місяць. Тоді грубість вибухнула в ній у піднесеному почутті: шльондра, – вимовила вона й зайшлася реготом.

Кохання

Дещо втомлена, навантажена покупками, через які її нова в’язана торбина набула небаченої форми, Ана заскочила в трамвай. Вона поставила речі собі на коліна, і трамвай поїхав. Намагаючись влаштуватись якомога зручніше, жінка відкинулася на спинку сидіння, напівполегшено зітхнувши.

Ана мала чудових дітей, щирих і розумних. Вони виростали, приймали ванну, бешкетуючи, вимагали все більше уваги. Кухня була простора, дещо брудна через те, що там забилася пічка. У помешканні, за яке поступово сплачували, було неймовірно тепло. Але вітер, що роздмухував фіранки, які вона самотужки обрізала, нагадував про те, що, якщо забажаєш, можна зупинитися й витерти чоло, вдивляючись у спокійний обрій. Так роблять фермери. Вона сама посіяла насіння, яке тримала в руці, не якесь там, а те саме насіння. І дерева зростали. Зростала і її швидка розмова з поглиначем світла, вода наповнювала резервуар, наповнювався стіл із наїдками, приходив чоловік із газетами, усміхнений і голодний, лунав дратівливий спів служниць у будівлі. Ана спокійно притуляла до всього свою маленьку й сильну руку, через яку нуртував потічок її життя.

Певна година дня була небезпечнішою за інші. О певній годині дня посаджені дерева насміхалися над нею. Коли більше ніщо не потребувало її участі, вона починала непокоїтись, тим не менше, відчуваючи себе міцнішою, ніж будь-коли. Тіло розбухало, а вона розрізала сорочки для дітей, клацаючи великими ножицями так, що було чутно на всю ферму. Весь її незреалізований творчий первень протягом довгого часу втілювався в тому, аби робити дні красивими й довершеними. З часом її смак до декорування набув довершених форм, а внутрішній безлад впорядкувався. Вона, здавалося, відкрила істину, що будь-що було підвладне вдосконаленню, будь-чому можна було надати гармонійного зовнішнього вигляду; рука людини мала владу творити життя.

Насправді ж Ана завжди мала потребу триматися за міцне коріння речей. Це було її безладним прихистком. Кривими шляхами вона пізнавала жіночу долю, приймаючи її, на диво, безболісно, як та, котра сама ж цю долю для себе й вигадала. Чоловік, із яким одружилася, був справжнім чоловіком; діти, яких вона народила, були справжніми дітьми. Її юність видавалась дивною, немов хвороблива риса життя. Їй знадобилося небагато часу, щоб зрозуміти, що жити можна й не знаючи щастя: відкинувши цю потребу, вона познайомилась із купою людей, невидимих, які жили, як ті, котрі працюють: безупинно, із насолодою й завзяттям. Те, що відбувалося з Аною до її дому, назавжди лишилося поза межами її ж досяжності: хаотичне возвеличення, яке так часто плутали з небувалим щастям. Врешті, вона створила натомість дещо зрозуміле: доросле життя. Таким вона захотіла й вибрала його.

Її обережність зводилася до обачливої поведінки небезпечної пори дня, коли будинок робився порожнім, не потребуючи її уваги; сонце підіймалося високо над обрієм, і члени родини розбігалися врізнобіч у справах. Коли вона дивилася на чисті меблі, її серце стискалося від жаху. Але в її житті не було місця для плекання цього відчуття – вона придушувала його, користуючись тими самими вміннями, які застосовувала в щоденній боротьбі з будинком. Потім Ана виходила за покупками або відносила щось полагодити, дбаючи про свій дім і про членів родини під час їх відсутності. Поверталася пізно пополудні, коли діти, котрі приходили зі школи, потребували її уваги. Так наставала ніч у своєму розміреному коливанні. Зранку вона прокидалась, окрилена наміром виконувати мирські обов’язки. І бачила, що меблі, які стояли немов у німому каятті, знову брудні й запилюжені. Що ж до неї самої, вона була незначущою часткою чорного, м’якого коріння світу. І вона заходилася жваво відгодовувати життя. Так було добре. Таким вона захотіла і вибрала його.

Трамвай покачувався на рейках, виїжджаючи на широкі вулиці. Потім вологіший вітер повідомив не так про настання вечора, як про завершення перемінливого часу. Ана глибоко вдихнула, і всеосяжна смиренність надала її обличчю жіночих рис.

Трамвай рухався повільно й раптом геть зупинився. Навіть Умайта[3]3
  Порт. Humaíta – муніципалітет у Бразилії, входить до складу штату Амазонас.


[Закрыть] потребував часу на відпочинок. Саме тоді вона й побачила чоловіка, який стояв на зупинці.

Різниця між ним та іншими полягала в тому, що він справді непорушно стояв на місці. Стояв рівно, руки вздовж тіла. Він був сліпим.

Що лишалося Ані, крім як недовірливо завмерти? З ним відбувалося щось непевне. Потім вона зауважила, що сліпий жував гумку... Сліпий чоловік жував гумку.

За хвильку Ана навіть встигла подумати, що, можливо, брати прийдуть на вечерю – серце билося сильно й розмірено. Нахилившись, вона уважно подивилася на сліпого, як дивляться на тих, хто нас не бачить. Він жував гумку в темряві. З розплющеними очима й без ознак болю від завданих мук. Через жувальні рухи весь час здавалося, що чоловік то посміхається, то раптово перестає це робити, посміхається й перестає – Ана дивилася на нього, ніби він чимось її образив. І якби хтось поглянув на неї, йому здалося б, що цю жінку переповнює гнів. Проте вона й надалі дивилася, нахиляючись усе більше. Раптом трамвай зрушив із місця і її відкинуло назад, важка в’язана торбина впала з її колін на підлогу – Ана скрикнула, водій дав наказ зупинити транспорт, не зрозумівши, що сталося; трамвай зупинився. Пасажири були налякані.

Ана сиділа з блідим обличчям, не в змозі поворухнутися, щоб зібрати покупки. Тінь виразу, що давно не з’являвся на її обличчі, ледь проступила на ньому, непевно, невловимо. Хлопчик, який розносив газети, сміявся, подаючи їй пакунок. Але яйця в газетній упаковці розбилися. Жовта в’язка рідина стікала поміж щілинами сітки. Сліпий перестав жувати й підняв руки в непевному жесті, марно намагаючись зрозуміти, що відбувається довкруж. Пакет із яйцями було викинуто, і трамвай знову зробив спробу рушити з місця під сигнал водія й посмішки пасажирів.

Минуло кілька хвилин і ніхто вже на неї не дивився. Трамвай шкутильгав рейками, а сліпий, який жував гумку, назавжди зник десь позаду. Проте шкоду було заподіяно.

В’язана торба жорстко впиналася в її пальці замість того, щоб ніжно торкатися їх, як було тоді, коли вона її зв’язала. Від сітки більше не було жодної користі, й перебування в трамваї тепер звелося для неї до обірваної нитки: вона не знала, що робити з покупками, що були в неї на колінах. І, немов від дивної музики, світ навколо почав обертатися. Шкоду було заподіяно. Чому? Чи вона забула, що живуть і сліпі люди? Її душив розпач, Ана важко дихала. Навіть із речами, які існували до цієї події, тепер треба було поводитися обережно, вони видавалися більш ворожими, крихкими... Світ таки нестерпний. Роки розпадалися, жовтки витікали з яєць. Її підганяв плин днів, вона вбачала у виразах людей ворожнечу, хитка рівновага якої ледь трималася в темряві – і раптом, через видиму нестачу почуттів вони зробилися такими порожніми, що незрозуміло було, куди їх подіти. Усвідомлення браку істини нахлинуло на неї так стрімко, що Ана вчепилася в сидіння попереду, ніби могла випасти з трамвая, ніби стан речей можна було повернути з тою самою незворушністю, якої йому тепер бракувало.

Нарешті, розпочалось те, що вона називала кризою. Її ознакою було напружене задоволення, з яким вона тепер дивилася на речі, вражена страхом. Спека дещо спала, усе затверднуло, звуки гучніші. На вулиці Волунтаріуш да Патріа, здавалося, зараз вибухне революція, решітка каналізації була сухою, у повітрі повно пилюки. Сліпий, який жував гумку, занурив світ у задушливу темряву. Ні в кого з людей не було і крихти жалю до сліпого, і люди жахали її цією підвладною їм силою. Поруч із нею була пані в синьому. Вона швидко відвела погляд. На тротуарі якась жінка штовхнула дитину! Двоє закоханих усміхалися, сплітаючи пальці... А сліпий? Ана розтанула у вкрай болісному приливі доброти.

Їй вдалося так добре упорядкувати життя, вона докладала стільки зусиль, щоби раптом не зруйнувати його. Вона зберігала тихе розуміння в ставленні до всього, що її оточувало, розрізняла людей, одяг, у газеті можна було обрати фільм на вечір – усе розплановано так, щоб за кожним днем наставав інший. А сліпий, який жував гумку, пошматував усе це. І крізь жаль перед Аною постало життя у всій його солодкій нудоті, що підступала аж до горла.

Лише тоді вона усвідомила, що вже давно проїхала свою зупинку. Через слабкість, що охопила її, вона на все дивилася з острахом. Вийшла з трамвая на невпевнених ногах, подивилася довкруж, тримаючи в руках брудну сітку з-під яєць. Упродовж певного часу вона не могла зрозуміти, де перебуває: так стається, коли схоплюєшся з ліжка посеред ночі.

Це була довга вулиця з високими жовтими стінами. Її серце калатало від страху, вона марно намагалася впізнати околиці, тим часом життя, що постало перед нею, і досі пульсувало, і тепліший, таємничіший вітер овівав її обличчя. Вона зупинилася, втупившись у стіну. Нарешті зрозуміла, де вона. Пройшовши ще трохи вздовж огорожі, увійшла у ворота ботанічного саду.

Важко крокувала центральною алеєю, поміж кокосами. У саду не було нікого. Ана поставила пакети на землю, сіла на березову лаву й довго там сиділа.

Безмежжя заспокоювало її, тиша уповільнювала дихання. Заглибившись у себе, вона заснула.

Здалеку можна було побачити, що алея світла й округла. Гілля дерев кидало тінь на дорогу.

Довкола неї лунали розмірені звуки, запах дерев, маленькі дива відбувалися серед ліан. Увесь сад розчинявся у хвилях вечора, що надходили все більш стрімко. Звідки прийшло те напівзабуття, яке поглинало її? Може, з дзижчання бджіл і пташок. Усе було дивним, зам’яким, завеликим.

Легкий, ніжний рух змусив її підхопитися, вона швидко озирнулася. Здавалося, ніщо не рухалося. Але в центрі алеї нерухомо стояв великий кіт. Його шерсть була м’якою. Тихо зрушивши з місця, він зник.

Ана неспокійно подивилася довкруж. Гілля гойдалося, тіні на землі коливалися. Неподалік стрибав горобчик. І, раптом через загострення стану у неї з’явилося відчуття, немов вона потрапила в засідку. У саду відбувалося щось таємниче, вона щойно почала це відчувати. Фрукти на деревах чорні й солодкі, немов мед. На землі валялися сухі кісточки зі звивинами, схожі на маленькі гнилі мізки. Лава залита фіолетовим соком. Насичено й м’яко дзюркотіла вода. У стовбур дерева впивалися розкішні ніжки павука. Жорстокість світу стояла нерухомо. Вбивство було глибоким. І смерть не була тим, чим здавалася.

Тим часом, поряд з уявним світом існував інший – світ, у якому їли зубами, світ буйної жоржини й тюльпанів. Стовбури були вкриті густолистими паразитами, їх вусики м’які й клейкі. Як під час супротиву, що передує визнанню поразки, – дивовижно, жінку проймала відраза, і це було дивовижно.

Дерева обважнілі. Через надмірну кількість щедроти світу перетворювалися на гниль. Коли Ана згадала про те, що діти й чоловік вмирали від голоду, нудота підступила їй до горла, немов її покинули вагітною. Сутність саду полягала в іншому. Зараз, коли сліпий манив її до себе, вона тремтіла від перших зародків блискучого, похмурого світу, яким пливли жахливі вікторії-регії. Маленькі квіти, розкидані в траві, ані жовті, ані рожеві, а радше брудно-золоті й багряні. Глибоко відчувалося насичене запахами гниття... Не звертаючи уваги на всі ці важливі речі, вона зосередилась на тому, що її голову оповив рій комах – ці найтонші свідки існування світу. Вітер переповзав із квітки на квітку. Ана більше додумувала, ніж відчувала їх солодкуватий аромат... Сад був настільки прекрасний, що в неї прокрався страх перед пеклом.

Зараз уже майже ніч, усе здавалося обважнілим, важким, у темряві промайнула білка. Земля була пружною, Ані приємно було відчувати її під ногами. Це дивовижно, та її переповнювала відраза.

Але, згадавши про дітей, підхопилася з болісним вигуком: вона ж була винна перед ними. Ана схопила свої речі, рушила темною стежиною й дійшла до алеї. Вона майже бігла садом, зачаровуючись його неймовірною відстороненістю. Вчепилася в замкнені двері й почала трясти їх, вхопившись за грубе дерево. Охоронець здивувався від того, що не помітив її.

Відчуття неминучого лиха не полишало, аж доки вона не добігла до дверей будівлі. Ана примчала із сіткою до ліфта, душа виривалася з її грудей – що сталося? Відчуття жалю до сліпого чоловіка мучило, немов спрага, але світ, здавалося, належав йому, брудному, мінливому йому. Вона відчинила двері дому. Кімната була велика, квадратна, дверні ручки виблискували чистотою, вікна виблискували, виблискувала лампа – що це за незнайома місцина? І на хвильку здорове життя, яке вона мала досі, здалося їй із моральної точки зору божевільним. Хлопчик, який вибіг їй назустріч, був довгоногою істотою з подібним до її обличчям, він підбіг і обійняв. Вона притиснула його до себе сильно й налякано, стримуючи хвилювання. Життя приховувало загрозу. Вона любила світ, любила його творіння – любила й відчувала до них відразу. Так само, як любила устриці, з тим невиразним відчуттям огиди, яке викликає в людині пізнання істини. Вона обняла сина, ледь не зробивши йому боляче, притислася до нього, до того, кого любила понад усе на світі, немов йому було відомо про все те погане – сліпого чи, може, ботанічний сад? Демон віри поглинув її. Життя жахливе, промовляли до неї голодні голоси. Що б ти робила, якби пішла за сліпим на його поклик? Ти б пішла сама... У світі повно бідних і багатих місцин, яким вона потрібна. Які їй потрібні... «Я боюся», – сказала вона. Відчувала тонкі ребра дитини у своїх руках, чула його наляканий плач. «Мамо», – покликав хлопчик. Ана відштовхнула його, подивилась в обличчя, її серце стислося. «Не дозволяй мамі забути про тебе», – сказала вона йому. Ледь відчувши, що обійми послабилися, дитина вивільнилася з них і побігла до дверей кімнати, звідки визирнула з більш спокійним виразом. Це був найгірший погляд, який їй коли-небудь доводилося відчувати на собі. Кров підступила до обличчя, від чого воно розпашіло.