Текст книги "Фабрика Абсолюту"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

РОЗДІЛ XV. Розруха

Так, у нинішні впорядковані й, так би мовити, благословенні часи дорожнечі ми неспроможні уявити, яке це соціальне лихо – необмежений достаток. Ми гадаємо, то було б не що інше як рай, земний рай, коли б раптом з’явилися невичерпні запаси всього. Ну й добре, гадаємо ми: всього б вистачало для всіх, та ще й як дешево, господи!

Так ось, економічна катастрофа, яка внаслідок втручання Абсолюту у виробництво спіткала світ у ті часи, що про них ми оповідаємо, полягала в тому, що все, чого людина потребує, можна було дістати не дешево, а просто задарма. Ви могли взяти задарма жменю цвяхів, щоб забити їх у підметки, або в підлогу, але могли взяти задарма й вагон цвяхів, от тільки; даруйте, що б ви з ними робили? Відвезли за сто кілометрів і роздали там задарма? Цього б ви не зробили, бо, стоячи над тією лавиною цвяхів, ви б уже бачили не цвяхи, тобто річ відносно корисну, а щось абсолютно позбавлене вартості й сенсу в своєму надмірному достатку; щось так само позбавлене мети, як зірки на небі. Справді, така гора нових блискучих цвяхів могла підносити дух, навіювати поетичні думки, достоту, як зоряне неба. Вона здавалася створеною для німого подиву. Була прекрасна з погляду пейзажиста, як прекрасне з його погляду море. Але ж моря теж не розвозять вагонами в глиб суходолу, де їх немає. Морська вода не підлягає економічному розподілові. Тепер йому не підлягали й цвяхи.

І поки тут розливалося іскристе море цвяхів, за кілька кілометрів звідси їх неможливо було дістати. Вони економічно знецінилися, зникли з крамниць. Чи то ви хочете підбити цвяшками підбор, чи то підкласти своєму ближньому цвях під простирадло – ви марно його шукатимете. Його нема, як у Сланому чи в Чаславі немає моря. О, де ви, торговці давніх часів, що тут дешево купували потрібні речі, аби там їх дорого продати? Гай-гай, ви зникли, бо на вас зійшла благодать божа; ви засоромилися своїх прибутків і позакривали крамниці, щоб міркувати про братерство людей та роздавати все, що маєте, і вже ніколи, ніколи не захочете багатіти з розподілу товарів, потрібних усім вашим братам у бозі. Де нема ціни, там нема ринку. Де нема ринку, там нема розподілу. Де нема розподілу, там нема товару. А де нема товару, там зростає потреба, зростають ціни, зростає зиск і зростає комерція. Але ви відвернулись від зиску і відчули непереможну відразу до всяких чисел взагалі. Ви перестали бачити матеріальний світ очима споживання, ринку й збуту. Молитовно склавши руки, ви дивувалися з краси та багатства світу. А тим часом у людей скінчилися цвяхи. Не було цвяхів. Лише десь далеко громадились невичерпні гори їх.

І ви, пекарі, вийшли перед свої крамниці та кричали: “Ідіть, люди добрі, ідіть, ради бога, беріть хліб і борошно, булки й булочки; будьте такі ласкаві, беріть усе задарма!” І ви, мануфактурники, вивалили сувої сукна, полотна та батисту прямо на вулицю і, плачучи з радості, відміряли по п’ять і по десять метрів кожному, хто йшов мимо, та ще й Христом-богом просили, щоб прийняв ваш скромний дарунок; і аж у порожнісінькій крамниці падали навколішки та дякували господу, що дав вам змогу одягати ближніх, як лілеї польові.

І ви, різники та ковбасники, ви взяли на голови коші з м’ясом, та сосисками, та рулетами й ходили від дверей до дверей, стукали чи дзвонили і просили: хай кожен вибере, що йому до смаку. І так само всі ви, що продаєте взуття, меблі, тютюн, валізи, окуляри, сережки, килими, батоги, мотуззя, бляшаний посуд, порцеляну, книжки, зубні протези, городину, ліки і що кому треба, – всі ви, овіяні духом божим, висипали на вулиці й роздали все, що маєте, в благородній паніці божественної благодаті, а потім, зустрічаючись на порогах своїх спорожнених магазинів та складів, з осяйними очима хвалились один перед одним: “От, брате, як я полегшив своє сумління!”

А через кілька днів виявилось: уже нема чого роздавати. Але не було чого й купити. Абсолют спустошив, до цурочки розграбував усі крамниці.

Тим часом далеко від міст із верстатів та машин перли мільйони метрів сукна й полотна, Ніагари кубиків рафінаду, кипучий, розкішний, невичерпний достаток Божественного Надвиробництва всіх товарів. Мляві спроби якось розподілити цю повінь швидко завмерли. Вони були просто не до снаги людям.

А втім, можливо, що цю економічну катастрофу спричинило ще й інше: інфляція грошей. Бо Абсолют заволодів і державними монетними дворами й день у день вивергав у світ сотні мільярдів банкнот, металевої монети та цінних паперів. Девальвація була цілковита: дуже скоро пачка п’ятитисячних купюр стала просто жмутком трохи цупкуватого туалетного паперу. З погляду комерції байдуже було, запропонуєте ви за дитячу, соску десять галерів чи півмільйона крон: однаково б ви не дістали тієї соски, бо вони зникли з продажу. Всі числа втратили будь-який сенс. Зрозуміло, що це руйнування системи числення – природжений наслідок нескінченності і всемогутності бога.

В ті дні в містах уже почалися нестатки і навіть голод. Апарат постачання з наведених вище причин підвів цілковито. Правда, існували міністерства постачання, торгівлі, соціального забезпечення і шляхів сполучення; як здається нам, можна було вчасно взяти до рук безмірний потік вироблюваних припасів, зберегти їх від псування і потроху розвозити по містах, ограбованих божественною щедрістю. Та, на жаль, цього не сталося. Персонал міністерства проводив свій час у радісних молитвах, охоплений особливо сильною благодаттю. В міністерстві постачання всім порядкувала друкарка панна Шарова, яка проповідувала про Дев’ять Пасом; у міністерстві торгівлі начальник канцелярії Вінклер пропагував аскетичне вчення, схоже на індійську йогу. Правда, ця гарячка тривала всього два тижні, а потім, очевидно, завдяки особливому навіянню Абсолюту, зродилося чудесне почуття обов’язку. Всі служби гарячково працювали день і ніч, щоб розв’язати проблему катастрофи з постачанням; та було, мабуть, уже запізно. Єдиний наслідок був той, що кожне міністерство продукувало щодня від п’ятнадцяти до п’ятдесяти трьох тисяч різних документів, які за наказом міжміністерської комісії вивозились вантажними машинами і скидались у Влтаву.

Звичайно, найтяжче було становище з продовольством, але, на щастя, існувало (я поки що говорю тільки про умови в нашій країні) НАШЕ СЛАВНЕ СЕЛО! Панове, усвідомте в цю хвилину те, що говорилося споконвіку: наш сільський люд, що ви не кажіть, є ядром нації. Про це навіть співається в давній пісні: “Ти його бачив? Знаєш, хто він? Наш годувальник, чех-селянин!” Хто він, той, на кому спинилась марнотратна гарячка Абсолюту, хто він, той, що стояв непохитно серед паніки світового ринку, хто він, той, що не склав рук на колінах, не піддався нерозважності й “лишився вірним на своїм посту?” “Ти його бачив? Знаєш, хто він? Наш годувальник, чех-селянин!”

Так, то був наш селянин (і в інших країнах було так самісінько), хто по-своєму врятував світ від голодної смерті. Уявіть собі, що сталося б, якби він, подібно до городян, піддався манії роздавати все неімущим та нужденним; якби він роздав усе своє збіжжя, – корів і телят, курей, гусей, картоплю, – за два тижні почався б голод у містах, а село лишилось би висмоктане, спустошене, само голодне. Проте завдяки нашому добрязі селянинові цього не сталось. Як уже там не пояснювати цього заднім числом – чи то чудесним інстинктом нашого селянина, чи то його щирими, непохитними, глибоко вкоріненими традиціями, чи, нарешті, тим, що на селі Абсолют був не такий вірулентний, бо в дрібному сільському господарстві карбюратор не знайшов такого масового застосування, як у промисловості, – одне слово, пояснюйте, як хочете, а факт той, що тоді, коли будівля народного господарства й товарообміну розвалювалася, селянин не роздавав. Він нікому не дав задарма ні зернятка, ні соломинки. На руїнах давнього промислового і комерційного порядку наш селянин спокійно, незворушно продавав те, що мав. І продавав дорого. Він якимось таємним інстинктом передбачив катастрофічні наслідки достатку, а тому вчасно загальмував. Загальмував тим, що підняв ціни, хоча засіки його були повнісінькі. І це свідчить про неймовірно здорове нутро нашого сільського люду, що він, не сказавши й слова, без ніякої організації, керуючись тільки рятівним внутрішнім голосом, підняв ціни на все, достеменно на все. А піднявши ціни, вберіг свій товар від марнування. Серед буйного достатку всього він зберіг острівець нестачі й дорожнечі. І, напевно, відчував, що цим він рятує світ.

Бо тим часом як усякий інший знецінений, задарма роздаваний товар зразу – з природною неминучістю – зник з ринку, харчові продукти й далі продавалися. Звичайно, по них треба було йти на село. Ваш пекар, і різник, і бакалійник уже не мали чого дати вам, крім братерської любові та святого слова. І ви пакували торбу та їхали за сто двадцять кілометрів від міста; йшли від обійстя до обійстя, і ось – тут вам пощастило виміняти кіло картоплі за золотий годинник, там яєчко за бінокль, там кілограм висівок за акордеон або друкарську машинку. І ви мали що їсти. А якби селянин усе те був пороздавав, вам давно б настав капець. Але селянин зберіг для вас і фунтик масла; зберіг лиш тим, що віддав його вам за перський килимок або за старовинне народне вбрання з Кийова[27]27
  Народне вбрання з Кийова – одяг жителів округи чеського міста Кийов.


[Закрыть].

Ну, то на кому спіткнулись божевільні комуністичні експерименти Абсолюту? Хто не розгубився серед паніки доброчесності? Хто вистояв у катастрофічному потопі достатку і, не жаліючи наших ротів та нашого майна, врятував нас від згуби?

Ти його бачив? Знаєш, хто він?

Наш годувальник, чех-селянин!

РОЗДІЛ XVI. У горах

Полудень на “Колибі” у Ведмежій долині. Інженер Марек сидить, згорбившись, на веранді “Колиби”, дивиться в газету й знов її згортає, щоб окинути поглядом широку смугу Крконошів. У горах тиша, велика, кришталева тиша; і засмучений чоловік випростується й глибоко зітхає.

Он унизу видно малесеньку здаля постать. Хтось іде до “Колиби”.

“Яке тут чисте повітря, – думає Марек на веранді. – Тут, слава богу, Абсолют ще латентний, його заклято в усьому, він схований у цих горах та лісах, у цій розкішній травиці, в синьому небі. Тут він не гасає по світу, не страшить, не чаклує, а тільки таїться в усьому матеріальному – бог, глибоко й нечутно присутній, він навіть не дихає, а мовчить і визирає... – І Марек склав руки в німій подячній молитві. – Боже, яке тут чисте повітря!”

Чоловік, що йшов знизу, спинився під верандою.

– Ну, таки розшукав я тебе, Марек!

Марек глянув на нього без великої радості. Перед ним стояв Г. X. Бонді.

– Нарешті я таки розшукав тебе, – повторив пан Бонді.

– Ходи нагору, – сказав Марек, видимо не радий гостеві. – Що це в дідька принесло тебе? Ну й вигляд же в тебе!

І справді. Г. X. Бонді був весь жовтий, змарнілий; на скронях густо пробилась сивина, а біля очей були зморшки. Він мовчки сів поруч Марека й затиснув руки між коліньми.

Минула хвилина прикрої мовчанки; тоді Марек спитав:

– Ну, то що з тобою? Бонді тільки рукою махнув.

– Іду на пенсію, брате. Бо... і до мене... і до мене черга дійшла.

– Благодать? – скрикнув Марек і відсунувся, наче, від прокаженого.

Бонді кивнув головою. Сльоза, що бринить на його” віях, – чи то не знак сорому? Марек тихо свиснув.

– То вже й до тебе... Бідолаха!

– Ні, – квапливо вигукнув Бонді, втираючи очі. – Ти не думай, що й тепер... Я його якось переходив... Рудо, я... я перемігся, але... ти знаєш... коли воно зійшло на мене, то була найщасливіша хвилина мого життя. Ти й уявлення не маєш, Рудо, якого страшного зусилля треба, щоб вичухатися з такого.

– Вірю, – поважно сказав Марек. – А скажи, будь ласка, які в тебе були... симптоми?

– Любов до ближнього, – прошепотів Бонді. – Ти знаєш, я просто навіснів від любові. Ніколи б не повірив, що можна щось таке відчувати.

Запала мовчанка.

– То ти значить... – трохи перегодя почав Марек.

– Я все переборов. Знаєш, як ото лисиця, попавши в пастку, відгризає собі лапу. Але після цього я страшенно кволий. Руїна, та й годі, Рудо. Наче після тифу. Того я й приїхав сюди, щоб трохи оклигати... А тут чисто?

– Чисто. Поки що ані знаку... Його. Він тільки відчувається... в природі й в усьому, але так і раніш бувало, а в горах споконвіку.

Бонді похмуро мовчав.

– Ну, а що... – трохи перегодя замислено промовив він. – А що, власне, ти про це скажеш? Ти взагалі знаєш, що робиться там, унизу?

– Я одержую газети. Певною мірою... навіть з газет можна скласти уявлення, що робиться в світі. Там, звичайно, все переплутане, але... хто вміє читати... Слухай, Бонді, там справді таке страхіття?

Г. X. Бонді похитав головою.

– Гірше, ніж ти уявляєш. Просто відчайдушне становище. Слухай, – прошепотів він пригнічено. – Він уже всюди. Я гадаю, що в нього є певний план.

– План? – скрикнув Марек і схопився.

– Не кричи так. Справді, він має якийсь план. Бо з біса спритно береться до діла. Скажи, Рудо, хто в світі наймогутніший?

– Англія, – не вагаючись відповів Марек.

– Де там. Наймогутніша в світі промисловість. І так звані “народні маси” теж наймогутніші в світі. Ти вже зрозумів його план?

– Ні, не зрозумів.

– Він заволодів і тим, і тим. І промисловістю, і масами; і тепер тримає в своїх руках усе. Цілком очевидно, що він збирається стати володарем світу. Ось воно як, Рудо.

Марек сів.

– Стривай, Бонді. Я тут у горах багато думав про ці речі. Я стежив за всім і зіставляв факти. Я, Бонді, тільки про це й думав. Я не знаю, куди воно все прямує, але одне знаю твердо: ніякого плану в нього нема. Я сам ще не добрав до пуття, що і як. Може, він прагне до чогось великого, але не знає, як за це взятись. Я тобі щось скажу, Бонді: він і досі є ще тільки природною силою. Він дивовижно необізнаний з політикою. Це якийсь варвар у національній економіці. .Все. ж таки йому слід було підпорядкуватися церкві: адже вона має неабиякий досвід... Ти знаєш, інколи він здається мені таким дитинним...

– Не вір, Рудо, – сумно промовив. Г. X. Бонді. – Він знає, чого хоче. Того й накинувся на велику промисловість. Він сучасніший, ніж ми гадали зразу.

– То тільки іграшки, – заперечив Марек. – Він просто хоче зайняти себе чимось. Розумієш, це щось ніби дитинство бога. Зажди, я знаю, що ти хочеш сказати. В роботі він велетень. Це справді імпонує, що він так багато може. Але все воно, Бонді, таке безглузде, що тут не може бути ніякого плану.

– Найбезглуздіші події в історії були якраз – послідовно проведеними в життя планами! – заперечив Г. X. Бонді.

– Слухай, Бонді, – швидко говорив Марек. – Диви, скільки в мене тут газет. Я стежу за кожним, його кроком. Я тобі кажу, що в усьому цьому нема ні крихти якогось зв’язку. Все це тільки імпровізація всемогутності. Він робить справжні дива, але якось наосліп, незв’язно, без пуття. Розумієш? У його діяльності ні крихти організованості. Він прийшов у світ, занадто непідготованим. І в цьому його слабина. Взагалі мені імпонує, але я бачу його вразливі місця. Його не назвеш добрим організатором, і, мабуть, він ніколи й не був таким. У нього виникають геніальні ідеї, але йому бракує систематичності. Я тобі дивуюся, Бонді, що ти й досі його не розкусив. Ти, така хитра людина!

– З ним нічого не можна вдіяти, – відказав Бонді. – Він нападає на тебе в твоїй власній душі, і тобі кінець. Коли не переконає тебе шляхами розуму, то нашле на тебе чудесне осяяння. Ти ж знаєш, що він устругнув Савлові.

– Ти від нього втікаєш, – сказав Марек, – а я його переслідую і вже наступаю йому на п’яти. Я вже трохи знаю його і міг би виписати ордер на його арешт. Прикмети – нескінченний, невидимий, безформний. Місце перебування – всюди поблизу атомних двигунів. Професія – містичний комунізм. Злочини, за які його розшукують, – відчуження приватної власності, незаконна лікарська практика, порушення закону про збори, втручання в діяльність органів влади і так далі. Особлива прикмета – всемогутність. Одне слово – негайно заарештувати його!

– Ти смієшся, – зітхнув Г. X. Бонді. – Не смійся. Він подужав нас.

– Ще ні! – вигукнув Марек. – Поміркуй сам, Бонді. Він досі не вміє владарювати. Наробив такого розруху своїми новаціями. Наприклад, замість насамперед створити чудесний залізничний транспорт, ударився в надвиробництво. А тепер уліз сам у халепу, бо те, що він навиробляв, ні до чого. З тим своїм чудесним достатком він пошився в дурні. По-друге, він збив з плигу органи влади своєю містикою і розладнав увесь адміністративний апарат, який саме тепер міг би йому придатися, щоб утримати лад. Революцію можна робити де завгодно, тільки не в державних установах; хоч би й кінець світу настав, то треба спочатку знищити весь світ, а лиш наостанці – державні установи. Отак-то, Бонді. А по-третє, як найнаївніший теоретик-комуніст, він скасував грошовий обмін і цим зразу паралізував обіг продукції. Він не знав, що закони ринку могутніші від божественних законів. Не знав, що виробництво без збуту не має ніякого сенсу. Він не знав нічого. Поводився, як... як... Одне слово, він немовби однією рукою ламав те, що робив другою. Тепер у нас чудесний достаток і просто-таки катастрофічні злидні. Він всемогутній, а створив тільки хаос. Ти знаєш, я вірю, що він колись створив закони природи, і динозаврів, і гори, і все що завгодно. Але торгівлі, Бонді, нашої сучасної торгівлі й промисловості він не створив. За це можна поручитись, бо він нічогісінько в них не тямить. Ні, Бонді, торгівля й промисловість – не від бога.

– Стривай, – озвався Бонді. – Я знаю, що його на? слідки катастрофічні, неосяжні... Але що ми можемо зробити з ним?

– Поки що нічого. Я, любий мій Бонді, тільки дивлюсь і зіставляю. Це новий Вавілон. Ось, як бачиш, клерикальні газети висловлюють підозру, що непорядки в наш релігійно неврівноважений час із диявольською хитрістю підготований франкмасонами. Націоналістичні газети обвинувачують євреїв, праві соціалісти – лівих, аграрники нападаються на лібералів... здуріти можна. А щоб ти знав, це ще тільки квіточки, справжня буча ще тільки, гадаю, починає заварюватись. Підійди-но ближче, Бонді, я тобі щось скажу.

– Ну?

– Ти гадаєш, що він... розумієш, він... тільки один?

– Не знаю, – відповів Бонді. – А від цього щось залежить?

– Усе, – відказав Марек. – Присунься ближче, Бонді, і слухай добре.

РОЗДІЛ XVII. “Молоток і зірка”

– Брате Перший стражу, що ти бачиш на заході? – спитав Достойний, вбраний у чорне, в білому шкіряному фартусі й зі срібним молоточком у руці.

– Бачу Майстрів, що зібрались у Майстерні, готові до Праці, – відповів Перший страж.

Достойний стукнув молоточком.

– Брате Другий стражу, що ти бачиш на заході?

– Бачу Майстрів, що зібрались у Майстерні, готові до Праці.

Достойний тричі стукнув молоточком.

– Праця починається.

Брати Французької ложі вільних мулярів “Молоток і зірка” посідали, не спускаючи очей з Достойного – Г. X. Бонді, що так несподівано скликав їх. У Майстерні, серед задрапованих чорним стін, на яких були вигаптувані Основні Максими, було тихо, мов у храмі. Бонді, Достойний, був блідий і замислений.

– Брати, заговорив Достойний за хвильку, – я скликав вас винятково... винятково для цієї Праці, яка... винятково... супроти таємних правил нашого Ордену... не є простою формальністю. Я знаю, що порушую... урочистий і священний характер нашої Праці... тим, що доручаю вам... скласти ухвалу... про справу дійсно важливу... справу громадську... якнайбільшої ваги.

– Достойний має право встановлювати Працю, – виголосив Judex Formidabilis[28]28
  Грізний суддя (латин.).


[Закрыть].

– Отже, – почав Г. X. Бонді, – йдеться про те... що на наш Орден... провадяться систематичні наскоки... з боку клерикалів. Вони твердять, ніби наша сторічна... таємна діяльність... поєднана з незвичайними... і прикрими подіями... в царині промисловій і духовній. Клерикальні газети твердять, що вільнодумні Ложі... умисне викликали... це непогамовне буяння демонічних сил. Я питаю вас... що нам слід зробити в цій катастрофі... на благо Людства... і на славу Найвищого? Дискусія... відкривається.

Хвилина минула в урочистому мовчанні; тоді підвівся Другий страж.

– Брати, в цю історичну мить я вітаю, так би мовити, глибокі слова, які сказав наш вельмишановний Достойний. Він сказав, так би мовити, “прикрі події”. Так, ми, що думаємо, так би мовити, тільки про Благо Людства, мусимо назвати всі ці прикрі чудеса, осяяння, напади любові до ближнього та інші розлади подіями, так би мовити, вкрай прикрими. Ми повинні з усією таємністю, як годиться нашому Орденові, відкинути, так би мовити, будь-яку причетність до прикрих фактів, які, так би мовити, не узгоджуються з традиційними й прогресивними принципами нашого Великого Ордену. Брати, ці прикрі принципи перебувають, так би мовити, в принциповій суперечності з тим, щоб, як слушно сказав Достойний, оскільки клерикали, так би мовити, підносять зброю проти нас, коли ми маємо на меті, так би мовити, Найвищі Інтереси Людства, а тому я пропоную в повному розумінні слова виявити згоду з прикрими подіями, як слушно сказав Достойний.

Підвівся Judex Formidabilis.

– Брате Достойний, прошу слова. Констатую, що тут у дуже прикрій формі говорилося про певні події. Я гадаю, що ці події зовсім не такі прикрі, як гадає брат Другий страж. Правда, я не знаю, на які саме події натякає брат Другий страж, але якщо він має на увазі ті молитовні збори, на які ходжу я, то вважаю, що він не має рації, ба навіть скажу йому в вічі, що він помиляється.

– Пропоную, – озвався третій брат, – поставити на голосування, чи згадані події прикрі чи ні.

– А я, – попросив слова ще один брат, – пропоную обрати спеціальний комітет для вивчення прикрих подій – скажімо, в складі трьох членів.

– П’яти!

– Дванадцяти!

– Дозвольте, брати, – сказав Judex Formidabilis, – я ще не скінчив.

Достойний постукав молоточком.

– Слово має Judex Formidabilis.

– Брати, – лагідно почав Judex, – не треба прискіпуватися до слів. Події, про які тут були висловлені несхвальні думки, мають такий характер, що вони заслуговують на увагу, на інтерес, ну, і навіть на вивчення. Я не заперечую, що був учасником кількох релігійних гуртків, які сподобились особливої милості божої. Сподіваюся, що це не було несумісним з дисципліною франкмасона.

– Аж ніяк, – озвалося кілька голосів.

– Далі, визнаю, що мені самому припала честь здійснити кілька невеличких чудес. Гадаю, це не суперечить моєму Ступеневі й моїй Посаді.

– Звичайно, ні.

– Отож я можу з власного досвіду запевнити вас, що згадані події, навпаки, гідні шани й хвали, що вони підносять дух і допомагають Благові Людства та Славі Найвищого, а тому, з погляду масонів, проти них не може бути заперечень. Пропоную, щоб Ложа оголосила нейтралітет по відношенню до всіх цих виявів присутності бога.

Тоді підвівся Перший страж і сказав:

– Брати, я, правда, в усе це не вірю, я нічого не бачив і нічого не знаю, але гадаю, що нам краще не виступати проти цієї віри. Я гадаю, що там нічогісінько нема, але нащо нам це казати вголос? Отож я пропоную таємно оголосити свою згоду, щоб усе лишалося так, як є.

Достойний звів угору очі й сказав:

– Нагадаю братам, що Спілка промисловців обрала Абсолюта своїм почесним головою. Далі – акції МЕАТ так звані “акції Абсолюту”, ще можуть піднятися в ціні. Між іншим, одна людина, яка не хоче, щоб її ім’я згадували, пожертвувала “вдовиній калитці” нашої Ложі тисячу цих акцій. Прошу далі.

– Ну, то я, – заявив Другий страж, – беру назад, так би мовити, ті прикрі події. З вищої точки зору цілком згоден. Я пропоную розглядати це питання з вищої точки зору.

Достойний підвів очі й промовив:

– Я маю повідомити вас, що Верховна Ложа має намір видати інструкцію про останні події. Верховна Ложа рекомендує майстрам вступати в релігійні громади і організувати їх у масонському дусі, як Майстерні Учнів. Нові Майстерні мають бути проваджені в дусі просвітницькому й антицерковному. Рекомендується вивчати різні віровчення: моністичне, абстинентське, флетчерівське[29]29
  Флетчерівське віровчення – мається на увазі пропагування американським фабрикантом Г. Флетчером (1849-1919) методу правильного харчування (старанне пережовування страви тощо.)


[Закрыть], вегетаріанське тощо. Кожен гурток має додержуватися однієї віри, щоб на практиці дослідити, котра є найкращою для Блага Людства і для Слави Найвищого. Ця діяльність, за наказом Верховної Ложі, обов’язкова для всіх Майстрів. Прошу вести дебати далі.