Текст книги "Фабрика Абсолюту"
Автор книги: Карел Чапек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)
РОЗДІЛ IX. Свято
Редактор Циріл Кевал, місцевий репортер празьких “Лідових”, того дня надів чорний костюм і зразу по шостій годині вечора подався на Штваницю, щоб написати репортаж про урочисте відкриття нової Центральної карбюраторної електростанції для освітлення Великої Праги. Він пропхався крізь юрби цікавих, що затопили весь Петрський квартал, і крізь три ряди охорони проник аж до невеличкої бетонної споруди, обвішаної прапорами. З середини споруди чути було лайку монтажників – вони, звісно, не впоралися вчасно і тепер квапилися надолужити згаяне. Вся електростанція була схожа більше на громадську вбиральню. Біля неї, замислений, трохи схожий на заглиблену в філософські роздуми чаплю, походжав старенький редактор Чванчара[18]18
Чванчара Карел (1882– 1970) – редактор газет аграрної партії “Вечір” і “Венков” (“Село”).
[Закрыть] з газети “Село”.
Пан Чванчара ласкаво звернувся до молодого газетяра:
– Побиймося об заклад, пане колего, що сьогодні щось станеться. Я ще не бачив таких свят, щоб на них не скоїлась якась несосвітенна дурниця. А я, лебедику, вже сорок років газетяр.
– Метре, – докинув Кевал, – от диво, так диво, правда? Оцей ось будиночок освітлюватиме всю Прагу, і рухатиме трамваї та поїзди за шістдесят кілометрів, і тисячі фабрик, і...
Пан Чванчара скептично труснув головою.
– Побачимо, колего, побачимо. Нас, стару гвардію, вже ніщо не здивує, хоча... – тут пан Чванчара стишив голос до шепоту. – Завважте, колего, що тут навіть запасного карбюратора нема. Якби оцей поламався або, скажімо, його висадили в повітря, тоді... розумієте?
Кевала взяла досада, що він сам не дійшов до такої думки, і він став суперечити:
– Це виключено, метре. Я маю надійну інформацію. Ця електростанція поставлена тільки про людське око. Справжня станція десь інде; вона... вона... – шепотів він, показуючи пальцем собі під ноги. – Я не маю права казати, де. Ви помітили, метре, що в Празі весь час перебруковують вулиці?
– Вже сорок років, – задумливо відказав пан Чванчара.
– Отож, отож, – натхненно брехав Циріл Кевал. – Розумієте, з воєнних міркувань. Величезна система підземних ходів. Склади, порохові погреби і так далі. Я маю цілком певну інформацію. Шістнадцять карбюраторних підземних фортів навколо Праги. Нагорі ані сліду, тільки футбольне поле, кіоск з газованою водою або патріотичний пам’ятник, хе-хе, розумієте? Через це ж і споруджують стільки пам’ятників.
– Юначе, – зауважив пан Чванчара. – Що там знає нинішнє покоління про війну! От ми б могли дещо розказати... Ага, он уже приїхав пан староста.
– І новий військовий міністр. Бачте, я ж вам казав. Ректор політехніки. Генеральний директор МЕАТ. Верховний рабин.
– Французький посол. Міністр громадських робіт. Колего, давайте пропихатися всередину. Архієпископ. Італійський посол. Голова верховного суду. Президент спортивного товариства “Сокіл”. Ось побачите, колего, що когось забули запросити.
В ту хвилину Циріл Кевал поступився місцем якійсь дамі, а через те його відтіснили від старійшини газетярів і від входу, куди безперервним потоком ринули запрошені персони. Враз залунали звуки національного гімну, прогриміла команда почесній варті, і в супроводі почту з державних мужів у циліндрах та мундирах по червоному килимку ввійшов до будиночка глава держави. Пан Кевал зіп’явся навшпиньки, проклинаючи свою галантність: “Тепер, – сказав він собі, – я вже нізащо не пропхаюсь туди. Чванчара правду каже, – міркував він далі, – неодмінно щоразу втнуть якусь дурницю. Збудували таку маленьку будочку для такого великого свята! Ну що ж, Чеське телеграфне агентство розмалює все, придумає й якусь приправу: “глибоке зворушення”, “грандіозний прогрес”, “стихійні овації главі держави”.
Гомін у будиночку раптом затих, і хтось почав торохтіти урочисту промову. Пан Кевал позіхнув і з руками в кишенях обійшов будиночок. Уже смеркало. Поліцаї були в білих рукавичках і з парадними кийками. На набережних тиснява. Урочиста промова занадто довга, як завжди. А хто це, власне, виступає?
Враз Циріл Кевал побачив у задній стіні будиночка, метрів на два від землі, віконце. Він озирнувся, підплигнув, ухопився за грати й підтяг свою кмітливу голову до віконця. Ага, це промовляє пан староста Великої Праги, червоний, мов буряк; поряд стоїть пан Г. X. Бонді, голова правління МЕАТ, як представник підприємців, і кусає губи. Глава держави поклав руку на пускову ручку машини, щоб на поданий знак натиснути її; в ту мить спалахне святкова ілюмінація в усій Празі, заграють оркестри, злетять у повітря фейєрверки. Міністр громадських робіт нетерпляче крутиться: очевидно, після старости має виступати він. Якийсь молодий офіцер смикає себе за вусик, посли прикидаються, ніби вони поглинуті промовою, хоч насправді не розуміють ні слова з неї; два делегати від робітництва навіть очима не кліпають; одне слово, все йде як по маслу, сказав собі пан Кавал і сплигнув додолу.
Потім п’ять разів оббігав усю Штваницю, вернувся до електростанції й знову підстрибнув до віконця. Пан староста ще говорив. Як слід напруживши слух, Кевал почув: “Уже наближалась білогорська катастрофа[19]19
Білогорська катастрофа – поразка чехів у битві на Білій Горі під Прагою від військ Габсбургів 1620 р., після якої Чехія на три сторіччя втратила незалежність.
[Закрыть]...” Сплигнув додолу, сів осторонь і закурив. Було досить темно. Вгорі між гіллям дерев заблищали зірки. Дивно, подумав Кевал, що й вони не чекали, поки глава держави натисне ручку, а засвітились самі. А Прага вся була темна. Чорною стрічкою ринула Влтава, не розіскрена відбиттям ліхтарів; усе в трепеті дожидало урочистої миті Світла. Скуривши цілу сигару, Кевал вернувся до електростанції й підплигнув до віконця. Пан староста ще говорив – уже не буряковий, а синій, аж чорний; глава держави все тримав руку на ручці машини, решта присутніх потихеньку гомоніли між собою, тільки чужоземні посли незворушно слухали. Зовсім позаду видніла голова пана Чванчари.
Староста скінчив, зовсім знесилившись; слово взяв міністр громадських робіт. Видно було, як він вистрелює фрази, щоб по змозі скоротити промову. Глава держави вже тримав пускову ручку лівою рукою. Старий Біллінгтон, дуайєн дипломатичного корпусу, помер стоячи і навіть мертвий зберігав такий вираз, ніби він уважно слухає. Та міністр ураз скінчив промову, наче втяв її.
Пан Г. X. Бонді підняв голову, важким поглядом поглянув круг себе й сказав кілька слів: очевидно, щось у тому розумінні, що МЕАТ віддає свій виріб на службу громадськості й на процвітання нашої столиці – і все. Глава держави випростався й натиснув ручку. Вмить усю Прагу залило яскраве світло, закричали юрби, закалатали дзвони на всіх дзвіницях, а з Маріанської башти гримнув перший гарматний постріл. Кевал, висячи на ґратках, озирнувся на місто. Зі Стрілецького острова злетіли сліпучі ракети, Градчани, Петршин і Летна засяяли гірляндами лампочок, десь далеко почали перегукуватися кілька оркестрів, над Штваницею закружляли ілюміновані біплани; від Вишеграду плив у повітрі величезний дирижабль “У-16”, обвішаний лампіонами; люди в натовпі поскидали капелюхи; поліцаї, нерухомі, наче статуї, піднесли руки до козирків; з вежі вже гриміли дві батареї, а їм відповідали монітори біля Карліна. Кевал знову притис обличчя до ґраток, щоб побачити кінець церемонії там, усередині, над карбюратором. В ту ж мить він скрикнув, вирячив очі й ніби приріс до віконця; а потім пробелькотів щось наче “о боже!”, пустив з рук ґратки й важко зсунувся на землю. Та не встиг іще як слід стати на ноги, як у нього врізався хтось, що прожогом тікав. Кевал схопив його за полу, він озирнувся. То був пан Г. X. Бонді, блідий як смерть.
– Що там сталося, добродію? – белькотів Кевал. – Що вони там роблять?
– Пустіть мене! – крикнув Бонді. – Ради бога, пустіть! Тікайте звідси!
– Але що там з ними сталося?
– Пустіть! – ревнув Бонді й, ударом кулака відкинувши Кевала, зник між деревами.
Весь трусячись, Кевал зіперся на стовбур. З бетонного будиночка було чути щось схоже на дикунський спів.
Через кілька днів ЧТА виступило з таким туманним текстом: “Усупереч повідомленням однієї нашої газети, цитованої й за кордоном, сповіщаємо з добре поінформованих джерел, що під час урочистого відкриття карбюраторної електростанції не сталось ніяких непристойних інцидентів. У зв’язку з ними староста Великої Праги склав з себе повноваження й поїхав на лікування. Дуайєн Біллінгтон, навпаки, живий і здоровий. Правда тільки те, що всі присутні там заявили: такого сильного враження вони не зазнавали ще ніколи. Впасти на коліна й молитися богу – це право кожного громадянина, а творення чудес не суперечить ніяким офіційним функціям у демократичній державі. Зате вкрай недоречно вплутувати главу держави в гідні жалю пригоди, причиною яких були тільки недостатня вентиляція та нервова перевтома”.
РОЗДІЛ X. Свята Елен
Через кілька днів після тих подій пан Г. X. Бонді блукав вулицями Праги з сигарою в зубах” і думав. Хто стрів би його, той вирішив би, що він дивиться на тротуар; але пан Бонді дивився в майбутнє. “Марек мав рацію, – казав він собі. – А отой єпископ Лінда мав ще більшу рацію. Одне слово, бога не можна вносити в світ без катастрофічних наслідків. Те, що люди витворяють, – то пусте: хай собі роблять, що хочуть. Але ж це буде тяжкий струс для банків, і ще хто зна, як воно вплине на промисловість. Сьогодні в “Промисловому” вибухнув релігійний страйк: ми поставили там карбюратор, а через два дні службовці банку оголосили його капітал божим фондом для бідняків За Прейса[20]20
Прейсс Ярослав (1870-1940) – провідний представник чехословацької буржуазної олігархії, один із засновників концерну “Живнобанка” (Промисловий банк), голова Центральної спілки промисловців.
[Закрыть] б такого не сталося. Ні, нізащо в світі!”
Бонді понуро смоктав свою сигару. “То що, – думав він, – послати все к бісу? На сьогоднішній день уже надійшло замовлень більше, ніж на двадцять три мільйони крон. Цього вже не спиниш. Пахне кінцем світу, чи що... За два роки всьому буде амба.
Тепер уже в світі працює кілька тисяч карбюраторів, і кожен з них день і ніч вивергає Абсолют. А цей Абсолют з біса розумний. І він має нестямну охоту робити щось. Ну, звісно, що вдієш: тисячі років він не мав ніякої роботи, а тепер ми спустили його з ланцюга. Наприклад, що він витворяє в Промисловому банку: сам веде бухгалтерські книги, рахує, провадить листування. Віддає письмові накази правлінню. Пише контрагентам полум’яні листи про діяльну любов. І ось тепер акції Промбанку стали макулатурою: кілограм за смердючий сирок. Ось що виходить, коли бог стромляє носа в банківську справу.
Фірма “Оберлендер”, текстильна фабрика в Упиці, бомбардує нас розпачливими телеграмами. Місяць тому вони встановили в себе карбюратор замість парових казанів; гаразд, верстати крутяться. Але раптом сельфактори і ткацькі верстати починають гірацювата самі собою. Урветься нитка – сама зв’яжеться і прядеться далі. Робітники лише дивляться, позакладавши руки в кишені. О шостій годині кінець робочого дня, прядильники й ткачі йдуть додому. А верстати працюють і далі самі собою цілу ніч, цілий день, цілих три тижні – і тчуть, тчуть, тчуть без упину. Фірма телеграфує: “Сто чортів, забирайте товар, присилайте сировину, зупиніть свою машину!” А тоді ця зараза перенеслась, ніби чума з вітром, на фабрику “Брати Буксбауми, Моравець і К°”. В місті вже нема сировини, в паніці до сельфакторів кидають ганчірки, солому, землю, все, що є під руками; і ось, будь ласка, з цього тчуться кілометри рушників, коленкору, ситцю і чого завгодно. Страшенний переполох: ціни на тканини котяться вниз, Англія збільшує охоронне мито, сусідні держави погрожують бойкотом. А фабрики волають: “Ради бога, заберіть хоч би готову продукцію! Відвезіть її кудись, пришліть людей, вагони, автопоїзди, зупиніть верстати!” А тим часом вимагають відшкодування збитків. Запалось би воно все! І такі звістки йдуть звідусіль, де встановлені карбюратори. Абсолют шукає роботи. Він несамовито рветься до життя. Колись він творив світ, а тепер ударився в виробляння товарів. Захопив уже Ліберець, Брненські бавовнопрядильні, Трутнов, двадцять цукроварень, тартаки, Міщанську броварню в Пльзені, загрожує заводам Шкоди, працює в Яблонці і в яхимовських копальнях. У багатьох місцях звільняють робітників, подекуди закривають фабрики і з жахом у серці лишають їх працювати під замками. Шалена перепродукція. Фабрики, де нема Абсолюту, припиняють виробництво. Це руїна.
“А я, – казав собі пан Бонді, – патріот. Я не дозволю зруйнувати нашу рідну землю; крім того, у мене тут свої заводи. Що ж, сьогодні-таки скасуємо всі замовлення з Чехії. Що сталось, те сталось, але від сьогодні в Чехії не буде встановлено жодного карбюратора. Ми засиплемо ними Німеччину і французів, а потім заходимось бомбардувати Абсолютом Англію. Англія консервативна, вона не допускає на свою територію наших карбюраторів, то ми їх скидатимемо з повітряних кораблів, як великі бомби. Заразимо весь промисловий і фінансовий світ богом і тільки в себе зоставимо такий культурний, вільний від бога острівець чесної праці. Це, так би мовити, наш патріотичний обов’язок, а, крім того, йдеться про наші власні фабрики!”
Г. X. Бонді розвеселила така перспектива. “Принаймні виграємо час, поки винайдуть якісь маски проти Абсолюту. Чорт забирай, я сам випишу три мільйони на дослідження, як захищатись від бога. Чи, скажімо, поки що два мільйони. Всі чехи ходитимуть у масках, а тим часом решта людей, – ха-ха, – потонуть у бозі. Чи принаймні промисловість їхня від цього розвалиться”.
Пан Бонді поглянув на світ яснішими очима. Он іде якась молода жінка, ступає так зграбно й пружно, цікаво побачити, яка-то вона спереду? Пан Бонді піддав ходи, випередив жінку, чемно обійшов її по широкій дузі, але раптом, очевидно, передумав і крутнувся на підборах так швидко, що мало не зіткнувся з нею.
– Це ви, Елен, – квапливо мовив він. – Я не думав, що... що... що...
– Я знала, що ви йдете за мною, – сказала дівчина, опустивши погляд. Вона теж зупинилась.
– Ви відчували? – зрадів Бонді. – Я саме думав про вас.
– Я відчувала вашу тваринну хіть, – тихо сказала Елен.
– Мою... що?
– Вашу тваринну хіть. Ви мене не впізнали. Тільки обмацували мене очима, ніби я продажна.
Г. X. Бонді насупився.
– Елен, за що ви хочете мене образити? Елен похитала головою.
– Всі так роблять. Усі ви однакові. Так рідко можна спіткати чисті очі!
Пан Бонді випнув губи, наче хотів свиснути. Ага, ось воно що! Релігійна громада старого Махата!
– Так, – відповіла Елен на його думку. – Вам би слід пристати до нас.
– Так! О, звісно! – вигукнув пан Бойді, а сам подумав: “Шкода такої гарної дівчини!”
– А чому шкода? – лагідно спитала Елен.
– Слухайте, Елен, – запротестував Бонді, – ви читаєте думки. Так нечесно. Якби люди читали думки одне в одного, вони б не могли нормально спілкуватися. Це нескромність – знати, що я думаю.
– А що я вдію? – відказала Елен. – Кожен, хто пізнав бога, має цей дар; кожна ваша думка думається водночас і в мені: я її не читаю, я сама її думаю. Якби ви знали, як це очищає людину, коли вона може отак судити кожну приховану мерзоту.
– Гм... – гмукнув пан Бонді, тремтячи зі страху, щоб не подумати чогось.
– Авжеж, – запевнила його Елен. – Мене це з божою поміччю вилікувало від любові до багатства. Я була б страшенно рада, якби й у вас полуда спала з очей.
– Боже борони, – жахнувся Г. X. Бонді. – А скажіть, будь ласка, чи ви й розумієте все, що отак... м-м... бачите в людях?
– Так. Чудово розумію.
– То слухайте, Елен, – промовив Бонді. – Вам я можу сказати все, бо ви однаково б усе в мені прочитали. Я б ніколи не зміг одружитися з такою, що вміє читати мої думки. Святою ви б могли бути скільки вам завгодно, милосердною до бідних – без обмеження: я спроможен на це заробити, а, крім того, це непогана реклама. І цнотливість я б стерпів, Елен, з любові до вас. Я б усе стерпів. Я вас на свій лад любив, Елен. Я кажу вам це, бо ви однаково читаєте мої думки, без прихованих думок неможливі ні комерція, ні суспільство. А головне – без прихованих думок неможливе подружнє життя. Це виключено, Елен. І хоч би ви знайшли найсвятішого чоловіка, не йдіть за нього, поки можете читати його думки. Дрібочка брехні – це єдиний зв’язок між людьми, який ніколи не підведе. Свята Елен, не виходьте заміж!
– А чому? – солодким голосом спитала Елен. – Наш бог не проти природи, він тільки освячує її. Він не жадає від нас умертвіння плоті. Він велить нам жити і плодитись. Він хоче, щоб ми...
– Ш-ш-ш... – перебив її пан Бонді. – Ваш бог цього не розуміє. Коли він позбавляє нас брехні, то він проти природи, ще й дуже. Він просто неможливий, Елен, абсолютно неможливий. Коли він має розум, то побачить це сам. Або ж він цілковито недосвідчений, або ж цілковито й злочинно руйнівний. Шкода, Елен, я нічого не маю проти релігії, але цей бог сам не знає, чого йому хотіти. Йдіть на прощу, свята Елен, зі своїм ясновидінням. Воно недоречне серед нас, людей. Прощавайте, Елен, не до побачення, а прощавайте.
РОЗДІЛ XI. Перша сутичка
Яким чином це сталося, й досі не з’ясовано; але саме в той час, коли невеличка фабрика інженера Марека (Бржевнов, Міксова, 1651) була зайнята детективами і оточена ланцюгом поліції, якісь невідомі особи вкрали Мареків дослідний карбюратор. І найстаранніше розслідування не змогло виявити й сліду вкраденої машини.
А трохи згодом Ян Біндер, власник каруселі, прийшов до торговця старим залізом на Гаштальському майдані купити нафтовий двигунчик для своєї каруселі та оркестріону. Крамар запропонував йому великий мідний циліндр з маховиком і сказав, що це дуже дешевий двигун: буцімто в нього засиплеш трошки вугілля, і, він працюватиме цілі місяці. Яна Біндера пойняла якась дивна, просто-таки сліпа довіра до мідного циліндра, і він купив його за три сотні. А потім сам відвіз візочком до своєї каруселі, що з поламаним двигуном стояла край Зліхова.
Ян Біндер скинув піджак, зняв з візочка мідний циліндр і, тихо насвистуючи, взявся до робота. Замість маховика насадив на вал шків, на шків накинув пас і вивів його на інший вал, що одним кінцем мав приводити в дію оркестріон, а другим – карусель. Потім намастив втулки, штовхнув один шків і з руками в кишенях, випнувши губи, щоб засвистіти, став – у самій футболці в широку смужку – й замислено почав чекати, що ж буде далі. Шків тричі обернувся й зупинився, а потім затремтів, заколивався й почав неквапливо, поважно обертатись. Оркестріон задзвенів усіма бубонцями, засвистів усіма голосниками, і карусель пробудилася зі сну, зарипіла всіма з’єднаннями й плавно розкрутилася: срібні торочки заіскрилися, білі коні з чапраками, в червоній збруї ніби налягли на хомути, тягнучи свої князівські карети, здиблений олень, з дико-застиглими очима, помчав по колу, лебеді, з гордо вигнутими шиями, потягли за собою білі з блакитним човни; виблискуючи, виграваючи музикою, розкручувала карусель свою райську красу перед нерухомими очима трьох грацій, намальованих на оркестріоні, завороженому власною музикою.
Ян Біндер стояв, так само випнувши груди, з руками в кишенях, і дивився на свою карусель мов сновида, зачарований чимсь новим і прекрасним. Він уже був не сам. Заплакане, зашмаркане дитя, що тягло за руку юну няньку, зупинилося перед каруселлю, широко розплющені очі, роззявлений ротик, усе заціпеніло від подиву. І мала нянька теж витріщила очі й стояла наче вві сні. Карусель крутилась, дивно пломеніючи, велична, урочиста, як свято: вона то кружляла з шаленою швидкістю, то гойдалася, мов корабель, вантажений прянощами Індії, то пливла, мов золота хмарка, високо в небі. Здавалось, наче вона підноситься вгору, відірвавшись від землі, ніби вона горить і співає. Ні, то співає оркестріон: ось із нього ллються радісні жіночі голоси, а на них сиплеться сріблястий дощ звуків арфи, а ось гуде праліс, чи, може, орган, а з глибин пралісу випурхують птахи й сідають тобі на плечі, золоті сурми звістують вступ переможця або й цілого війська, що блискає вогненними мечами. А хто ж це співає такий урочистий гімн? Тисячі людей махають зеленими гілочками, розкривається небо, і під гуркіт барабанів на землю лине спів самого бога.
Ян Біндер підносить руку, але карусель раптом зупиняється й схиляє свої обійми назустріч дитині. Дитина дибає до каруселі, мов до отвореної брами раю, а нянька мов сновида йде за нею й садовить її в човник, запряжений лебедями.
– Сьогодні задарма, – сказав Біндер хрипким голосом; забринів-заспівав оркестріон, і карусель розкрутилась, ніби підносячись до небес. Ян Біндер аж захитався: що це? Адже то вже не карусель крутиться, то вся земля обертається довкола. Зліховська церква описує велетенські еліпси, подольський санаторій пливе разом з Вишеградом і поволі завертає на другий берег Влтави. Так, уся земля обертається навколо каруселі, кружляє швидше й швидше, немов турбіна; тільки карусель стоїть твердо посередині, плавно гойдаючись, наче корабель, по палубі якого проходжаються білі коні, олені, лебеді й мале дитя, що веде за руку няньку, а другою ручкою гладить тварин. Ох, так, земля шалено крутиться, і тільки карусель – утішний острівець спокою та спочинку. І Ян Біндер, заточуючись, бо йому млоїть під серцем від цього вирування землі, піднімає руки, шкандибає до каруселі, хапається за стовп і виплигує на спокійний поміст.
Тепер йому видно, що землю аж трясе, що по ній котяться хвилі, як по розбурханому морю. А з будинків вибігають перелякані люди, махають руками, спотикаються і падають, немов на величезному розкрученому колесі. Біндер, міцно держачись за стовп, нахиляється до них і горлає: “Сюди, людоньки, сюди!” І люди бачать, що осяйна карусель спокійно зависла над розвихреною землею, і, спотикаючись, поспішають до неї. Біндер, не пускаючися стовпа, подає їм вільну руку й витягає їх із зелених хвиль: дітей, бабусь, літніх чоловіків, – і ось вони вже стоять на помості каруселі, зводять дух після такого переляку й дивом дивуються, побачивши, як довкола кружляє весь світ. Уже всіх Біндер повитягав нагору, але он ще бігає чорний цуцик, скавулить від страху і хоче вистрибнути на поміст, але земля обертається навколо каруселі швидше й швидше. Тоді Біндер присідає навпочіпки, простягає руку вниз, хапає цуцика за нашийник і піднімає до себе.
І ось уже оркестріон заграв подячний гімн. Та музика звучала, як хор урятованих жертв корабельної аварії, в якому грубі голоси матросів зливаються з дитячою молитвою; над розшалілою бурею здіймається мелодійна веселка (в сі-мінорі), а небо розкривається блаженним мерехтінням піццикато на скрипках. Урятовані на Біндеровій каруселі стоять мовчки, поскидавши шапки, жінки ворушать губами, шепочучи молитву, а діти, вже забувши пережитий жах, наважуються погладити рукою мордочку оленя чи пружну шию лебедя. Білі коні поблажливо дозволяють дитячим ніжкам вибиратись на їхні сідла; лиш декотрий заірже та розважно гребне копитом. Земля довкола крутиться вже повільніше, і Ян Біндер, високий, у смугастій футболці, починає невміло говорити:
– Отак, людоньки, зійшлися ми тут, покинувши всю мирську колотнечу та метушню. Тут мир божий серед бурі, тут ми в мирі божому, наче в постелі. Це знак, що треба втікати з мирського виру й шукати притулку в обіймах бога, амінь!
Отакі речі говорив Ян Біндер, а люди на каруселі слухали, наче в церкві. Врешті земля зупинилась, оркестріон заграв тихий благочестивий фінал, і люди посплигували з каруселі. Біндер ще нагадав, що все це задарма, і відпустив їх, навернених і очищених. А коли десь під четверту годину вийшли на прогулянку матусі з маленькими дітками та старенькі пенсіонери між Зліховом і Сміховом, знову розбринівся оркестріон, і земля почала кружляти, і знову Ян Біндер урятував усіх на помості каруселі та заспокоїв доладною проповіддю; о шостій годині йшли робітники з роботи, о восьмій повиринали закохані парочки, та ще й по десятій прийшли гультяї з шинків і кінотеатрів; усіх по черзі захоплювало кружляння землі, усі рятувались у блаженному лоні каруселі, всіх покріпляли для майбутнього життя відповідні слова Яна Біндера.
Після цілого тижня такої спасенної діяльності Біндерева карусель покинула Зліхов і рушила понад Влтавою проти води – до Хухлів і до Збраслава, а потім до Штеховиць. У Штеховицях вона працювала вже чотири дні з величезним успіхом, навертаючи людей до бога, коли раптом сталася досить непевна пригода.
Ян Біндер саме докінчив проповідь і, благословивши, відпустив своїх неофітів. Нараз із темряви виступив якийсь чорний, безмовний натовп, на чолі його йшов бородатий чоловік. Він підступив упритул до Біндера й сказав, стримуючи роздратування:
– Спаковуйте ваше манаття, чуєте? А то...
Біндерові неофіти, почувши ту погрозу, вернулись до свого вчителя. Біндер, відчувши за спиною своїх людей, твердо відказав:
– Коли рак свисне.
– Тихше, добродію, – остеріг його ще один розлючений чоловік. – З вами говорить пан Кузенда.
– Облиште його, пане Гудец, – сказав бородань. – Яз ним і сам упораюся. Я вам ще раз кажу: спаковуйте свій мотлох, а то я вам у ім’я бога потрощу його.
– А ви, – відказав Ян Біндер, – ідіть додому, а то я вам у ім’я бога зуби повибиваю.
– Падло! – вигукнув механік Брих, продираючись крізь натовп наперед, – хай-но спробує!
– Браття, – лагідно мовив Кузенда, – поговорімо по-доброму. Біндере, ви тут витворяєте якісь паскудні чари, і ми цього не стерпимо так близько від нашої землечерпальної святині.
– Шахраї ви з вашою святинею, – твердо відказав Біндер.
– Що ви сказали?! – вражено вигукнув Кузенда.
– Шахраї ви з вашої святинею.
Те, що було далі, важко змалювати в усій послідовності. Здається, перший рвонувся в бійку пекар з Кузендиного табору, але Біндер садонув його кулаком по голові. Лісник ударив Біндера прикладом рушниці в груди, але вмить ту рушницю вирвали йому з рук, і якийсь юнак із Штеховиць (із Біндерового табору) вибив нею передні зуби Брихові й збив капелюх з пана Гудеца. Поштар (Кузендин) учепився в горлянку якомусь парубійкові з Біндерових людей. Біндер кинувся рятувати свого, але дівчина зі Штеховиць налетіла на нього ззаду і вкусила за плече, де у пана Біндера був витатуюваний чеський лев. Хтось із Біндерових людей вихопив ножа, Кузендин натовп нібито сахнувся назад, але менша його частина кинулась на карусель і відламала роги оленеві, а одному з лебедів відкрутили горду шию. Карусель застогнала, нахилилась, і покрівля з неї зсунулась на забіяк. Кузенду вдарило стовпом, і він знепритомнів. Усе те діялось у тиші й темряві. Коли надбігли люди розбороняти, у Біндера була зламана ключиця, Кузенда лежав без тями, Брих випльовував зуби, а дівчина зі Штеховиць істерично ридала. Решта розбіглися.
